CC BY
7Дж. Егеланд Еволюцшна психологш i нормальна наука: у пошуку ушфшовано! дослдницько! програми*
В I Д О М О С Т I ПРО АВТОРА
*Egeland, J. Evolutionary Psychology and Normal Science: in Search of a Unifying Research Program. Integr. psych. behav. 57, 390-411 (2023). https://doi.org/10.1007/s12124-022-09736-x. Переклад з англ. Медшцев В. О.
Анотацш. Чому в еволюцшнш психологи так багато суперечок? Використовуючи пару концепций з фшософи науки, ця стаття стверджуе, що еволюцшна психолопя не досягла стади зршо'!, нормально'! науки, осюльки в даний час вона не мае ушфшовано'! дослщницько'! програми, яка керувала б окремими вченими, що працюють у цш дисциплшь Цей аргумент суперечить твердженням певних прихильниюв i противниюв еволюцшно'! психологи, i вш пщтверджуеться обго-воренням кiлькох прикладiв. У статтi зазначаеться, що саме тому, що еволюцшна психологш не досягла стади нормально'! науки, ця дисциплша, тим не менш, е джерелом багатьох прогресивних теоретичних розробок i цiкавих емпiричних вщкритпв.
Ключов.iслова: Еволюцiйна психолопя ■ нормальна наука ■ дослщницька програма ■ суперечка
Цитування: Егеланд Дж. Еволюцшна психологш i нормальна наука: у пошуку ушфжовано! дослщницько! програми. Переклад з англ. Медшцев В. О. Теоретичш до^дження у психологи: моногрaфiчнa серiя. Сост. В.О. Медшцев. Том 18. 2023. С. 2-28. doi: 10.24412/2616-6860-2023-2-2-28.
Мета еволюцшно! психологи полягае в тому, щоб зрозум1ти людськ риси та поведшку як продукти роз-винених психолопчних механ1зм1в, як1 гадвищили ша-нси наших предгав на вщтворення та/або виживання. Еволюц1йна психолог1я бере за вщправну точку теор1ю природного вщбору Дарв1на, стверджуючи, що популя-цп предк1в, як! характеризуються фенотип1чними варЬ ац1ями, спадков1стю та диференц1альною придатнктю, розвинули велику к1льк1сть психолог1чних адаптацш, як! сприяли вщтворенню i/або виживанню шдивща. 1н-шими словами, використовуючи еволюцiйну теорiю, вона забезпечуе передбачуваш пояснення психолопч-них механiзмiв; школи цi пояснення зосереджуються лише на кшцевих причинах — тобто вони е дистальними поясненнями того, чому кнують нашi психологiчнi ме-хашзми, — а iнодi вони також зосереджуються на най-ближчих причинах, яю стосуються того, як працюють психологiчнi механiзми.
Однак ця дисциплша залишаеться суперечливою, дехто вважае ll «незам1нною, а не факультативною скла-довою зршо! психолопчно! науки» (Confer, Easton et al. 2010 , 111), а iншi стверджують, що це «глибоко помил-кове гадприемство» (Dowens, 2021 ) i «неправильний
майже в кожнiй деталi» (Buller, 2005 ). У цiй статп буде використано к1лька концепцiй з фшософп науки, щоб пояснити, чому кнуе стiльки розбiжностей щодо того, чи е еволюцшна психологiя науково законним тдпри-емством i в якш мiрi. Дiйсно, буде стверджено, що основною причиною суперечок е той факт, що еволюцшна психолопя не досягла стадп зршо!, нормальное науки, а що вона радше е полем битви конкуруючих до^дниць-ких програм з рiзними теоретичними основами. Крiм того, у статп зазначаеться, що хоча еволюцшна психолопя на даний момент не е зршою, нормальною наукою, вона все ж привела до численних прогресивних теоре-тичних розробок i цiкавих емшричних вiдкриттiв (пор. Lukaszewski, Lewis et al. 2020, 4); взагал^ вона забезпечуе тшьки життездатну натуралiстичну рамку для розумшня природи людини i ll поведiнки як бiологiчного явища.
Стаття мае наступну структуру. Другий роздiл вводить i пояснюе поняття «нормально1 науки» та «дослщ-ницько1 програми». У третьому роздМ стверджуеться, що багато розб1жностей, яю iснують щодо еволюцiйноl психологи та ll науково! лептимносп, е симптомами того факту, що в даний час не кнуе единоl унiфiкованоl дослщницько! програми, яко! дотримуеться бшьшкть
дослщнигав. Четвертий роздш п1дтверджуе це твер-дження, обговорюючи ш1сть фундаментальних питань, щодо яких дослщники, що працюють над концептуальными чи емп1ричними питаниями еволюцшно! психологи, загалом не погоджуються: модульн1сть, адаптац1я,
людська природа, постшна еволюц1я сучасних людей, груповий вщб1р 1 нов1 адаптацп. В останньому роздЫ обговорюеться аргументац1я статт1 та пропонуються де-як1 роздуми про майбутне еволюцшно! психолопчно! науки.
Що таке Нормальна наука?
У сво!й робой про структурi наукових революцш (2012), Кун стверджуе, що процес наукових змш вщбува-еться цикл1чно 1 поетапно. Це починаеться в сташ вщно-сно! дезоргашзаци, в якому мало або немае консенсусу з будь-яко! теорп. Як т1льки теор1я забезпечуе основу для важливих вщкритпв, тод1 нормальна наука може розпо-чатися, коли досл1дники перестануть обговорювати фу-идамеитальнi принципи 1 почнуть "вир1шувати головоломки", тобто вони намагаються вир1шити нов1 концептуальн1 або емтричт головоломки, використо-вуючи теоретичний фундамент (щодо якого кнуе одно-стайна думка про те, що вш в1рний або, що його слщ продовжувати), щоб надати 1м сенс. Однак, якщо ано-малп накопичуються, то наукове сп1втовариство всту-пае в кризу, який або вир1шуеться або продовженням роботи нормально! науки, або призводить до науково! революци, яка в к1нцевому п1дсумку призводить до
прийняття нового теоретичного фундаменту, який до-зволяе вченим повернутися до нормально! науки.
Кун називае теоретичну основу, яка характеризуе нормальну науку, парадигмою. Однак е вагом1 причини вщдати перевагу концепц1ю Лакатоса про до^дницьк програми. Згщно Лакатосу, науков1 теори оц1нюються не 1зольовано, а скор1ше як частини б1льш велико! дослщницько! програми, до яко! вони належать. Дшсно, до-сл1дницька програма складаеться з посл1довност1 тео-рш, вс1 1з котрих мають те саме тверде ядро з тез, як1 1з-за негативно! евристики до^дницько! програми стали неспростовними" завдяки методолог1чного виршення !! прихильник1в" (Lakatos, 1978, 48). Тверде ядро ро-биться незаперечним в тому сенс1, що воно саме по соб1 не дае н1яких виведених емшричних передбачень, 1, б1льш того, його вщхилення незм1нно вважаеться вщ-мовою вщ досл1дницько! програми, до яко! воно вщно-
ситься. Бшьш того, вй окрем1 теори, що становлять до-слщницьку програму, спираються на певн1 допомiжнi г^ потези, як дозволяють робити прогнози 1 яю в;цр1зня-ють 1х один вщ одного. Всякий раз, коли прогноз не тдгверджуеться емп1ричними даними, фальсиф1ку-ються швидше (деяк1) допомiжнi г1потези теори, з якою було виведено передбачення, а не тверде ядро (ось чому Лакатос називае 1х захисним поясом). Бiльше того, коли це вщбуваеться, дослiдницька програма також мае пози-тивну евристику, що складаеться з "частково сформу-льованого набору пропозицш" про те, як повинш бути змшет допомiжнi гiпотези, щоб гарантувати, що най-бiльш складнi теоретичнi розробки в рамках дослщни-цько1 програми не були спростоваш емпiричними даними (Lakatos, 1978, 50).
В першу чергу iснують двi причини, за якими ця стаття фокусуеться на понятп Лакатоса про дослщни-цьку програму, а не на понят Куна о парадигмь Перша
полягае в тому, що концепцiя Лакатоса е частиною на-багато бшьш складною концептуально! основи, яка забезпечуе фшософський аналiз змiн у рамках окремих дослiдних програм, а також споаб оцiнки конкуруючих дослщницьких програм. Друге полягае в тому, що кон-цептуальнi рамки Лакатоса все частше використову-ються у лiтературi по психологiчним досл1дженням, щоб зрозумтги i оцiнити рiзнi гшотези чи теори. Наприклад, воно було використано в дебатах про iндивiдуальнi та груповi вiдмiнностi у загальному iнтелектi (Urbach, 1974, Rushton, J. Р., & Jensen 2005), в контекст аналiзу вiкових тенденцiй (Egeland, 2022), i в дискуси про фальсифжова-ностi в еволюцшно! психологи (Ketelaar & Е1^, 2000). Продовжуючи, в наступному роздiлi ми будемо викори-стовувати концепци нормально! науки та дослщниць-ко! програми, щоб визначити, чому саме виникае так багато суперечок, коли мова заходить про досто!нства i недолiки еволюцшно! психологи.
В еволюцшнш психологи (в даний час) немае ушфжовано! дослщницько! програми
Основна теза цк! статп полягае в тому, що еволюцшна психолопя (поки) не досягла стади зршо!, нормально! науки, оскшьки не iснуе Ушфшовано! дослщницько! програми, якою керувалися б окремi науковцi, як1
працюють у цш дисциплiнi. Швидше за все, ми виявля-емо, що еволюцшна психолопя характеризуеться чис-ленними конкуруючими досл1дними програмами i що (на даний момент) не кнуе т однк! тако! програми,
яка, мабуть, могла б досягти статусу консенсусного думки. Однак це теза, проти якого в1дкрито виступали як прихильники, так 1 противники еволюцшно! психологи.
В свш захист еволюц1йно! психологи як прогресив-но! досл1дницько! програми Лакатоса Кетелаар 1 Елл1с (2000) стверджують, що дисципл1на мае уиiфiковаиу до-слщну програму, яка спрямовуе вчених, що працюють над розумiниям кшцевих причин людсько! повед1нки. Вони стверджують, що тверде ядро складаеться з мета-теори, яка являе собою "наб1р узгоджених базових при-пущень, як визначають, як вчен1 генерують, розвива-ють 1 перев1ряють теори 1 г1потези середнього р1вня", 1 що "у раз1 еволюц1йно! психологи метатеоретичний р1-вень складаеться 1з загальних засад генетично! еволю-ци, взятих з сучасно! еволюц1йно! теорП" (Ketelaar & 2000, 4). Отже, шшими словами, тверде ядро досл1-дницько! програми, якою е еволюцшна психолопя, складаеться з основних положень теори еволюци шляхом природного вщбору.
Але як щодо захисного поясу, тобто допом1жних гипотез дослщницько! програми? Захисний пояс, Кетелаар 1 Елл1с (2000, 6) розбиваеться на три р1вня анал1зу: теори середнього р1вня, гшотези 1 передбачення. Теори середнього р1вня (тага, як теор1я Триверса (1972) батьгав-ськ1 швестици 1 теор1я статевого вщбору) узгоджуються
з основним зм1стом, 1 вони надають вивщш посилання на конкретн1 г1потези, з яких можна виводити прогнози (пор. Buss 2019, глава 2, який, мабуть, дотримуеться ана-лог1чно! точки зору у своему всеосяжному введення в еволюцшну психолог1ю).
Проблема з розумшням еволюц1йно! психологи Ке-телааром 1 Елл1сом полягае в тому, що !х уявлення про !! твердо! сут1 надто широке. Стверджуючи, що основний зм1ст складаеться 1з загальних принцип1в еволюци шляхом природного вщбору, виходить, що еволюцшна психолопя — це лише дуже невелика частина велико! досл1-дницько! програми, яка включае в себе бшьшкть розд1л1в як психологи, так 1 бюлоги. Д1йсно, будь-яка те-ор1я в будь-якш обласп, яка включае теор1ю еволюци шляхом природного в1дбору в свою теоретичну основу, за визначенням буде належати до т1е! ж досл1дницьк1й програм1, що 1 еволюц1йна психолог1я, оскшьки будь-яга дв1 теори, як1 подшяють одне 1 те ж тверде ядро, не-зм1нно належать до одн1е! досл1дницьк1й програм1. Од-нак не просто неймов1рно, що еволюцшна психолопя належить до т1е! ж досл1дницьк1й програм1, що й, ска-ж1мо, сучасна молекулярна ентомолог1я, але насл1дки ц1е! позици стають абсурдними, осгальки довелося б включати теоретичш пщходи, як1 знаходяться в пря-
мому конфшкп 3i стандартною еволюцшно! психоло-гкю, такий як Gould & Lewontin (1979) пiдхiд, оркнто-ваний на вщносну важливiсть повторень i вилучень, а не адаптацш, в рамках однк! дослщницько! програми.
Бiльш того, ще одна проблема з позищею Кетелаара i Еллiса полягае в тому, що з-за не! дуже важко зрозу-м1ти, чому саме навколо еволюцшно! психологи так ба-гато суперечок. Якщо будь-яка теорiя в будь-як1й науко-вiй обласп, яка включае теорiю еволюци шляхом природного вщбору в свою теоретичну основу, обов'яз-ково належить до тк! ж досл1дницьк1й програм!, що i еволюцiйна психолопя, то чому еволюцшна психолопя видшяеться як дисциплша, щодо яко! iснуе досить зна-чна к1льк1сть як внутршшх (зсередини), таки зовшшшх (ззовш) розбiжностей? Схоже, що вщповвд не буде, якщо припустити, що позиц!я Кетелаара i Еллiса вiрна. Зрештою, основна щея лакатосианца полягае в тому, що дослщники, що працюють в рамках одше! дослщниць-ко! програми, згодш щодо основ свое! дисциплши. БЬ льше того, коли iснуе домшуюча дослiдницька про-грама, яка направляе роботу бшьшосп дослщниюв в певнш дисциплш, тод! вони досягли кушвсько! стади нормально! науки. Однак, коли мова заходить про те, як насправд! практикуеться еволюцшна психолопя, i про р!зш теоретичш зобов'язання, як! насправд! беруть на
себе !! практикуюч!, абсолютно ясно, що в еволюцшно! психологи не кнуе ушфшовано! дослщницько! програми i що дисциплша не досягла стади зршо!, нормально! науки. Це момент, який буде прошюстровано з вико-ристанням р!зних приклад!в у наступному роздшь
Прихильники еволюцшно! психолог!!, однак, не са-мотш в тому, що ця дисциплша мае ушфшовану дослщ-ницьку програму. Д1йсно, це твердження висловлюють i його опоненти. Buller (2005), та шш! (наприклад, Dowens, 2021), провести вщмшнкть м1ж "еволюцшною психоло-пею" (далi !меновано! "ер"), яка охоплюе еволюцiйнi тдходи до людсько! поведiнки i розуму в цшому, i (з велико! лггери) "Еволюцшною психологкю" (дал! !мено-вано! "ЕР"), яка дотримуеться певних, дуже специф!ч-них теоретичних тез, пов'язаних з! школою Санта-Барбари (або так звано! "Високо! церквою", Heyes 2012). Теоретична основа EP була сформульована по-р!зному, i наступна характеристика, дана психологами з Санта-Барбари Джоном Туб! i Ледой Космидес, е одним !з спо-соб!в зробити це:
1. Еволюцюнована функц!я мозку полягае в отри-манш шформаци з навколишнього середовища i вико-ристовувати цю шформацш для формування поведшки i регулювання ф!зюлоги [... Мозок] — це комп'ютер, тобто ф!зична система, що була розроблена для обробки
шформаци. Його програми були розроблет не шжене-ром, а природним в1дбором, причинно-сл1дчим проце-сом, який збер1гае 1 в1дкидае конструктивн1 особливост1 на основ1 того, наск1льки добре вони вир1шували адап-тивн1 проблеми в минулому навколишньому середо-вищ1 [...]
2, 1ндивщуальне повед1нка генеруеться цим эволюционировавшим комп'ютером у вщповщь на шформа-ц1ю, яку в1н отримуе з внутр1шнього 1 зовн1шнього сере-довища [...] Таким чином, щоб зрозумтти поведшку людини, Вам потр1бно знати як 1нформац1ю, яку зарееструвала лю-дина, так 1 структуру програм, як1 генерували !! повед1нку.
л. Програми, що складають людський мозок, форму-валися протягом еволюц1йного часу спадково! середо-вищем 1снування 1 тиском в1дбору, випробовуваним ми-сливцями-збирачами, в1д яких в1д якого ми походимо [...].
4. Хоча поведшка, що генеруеться нашими програ-мами, в середньому була адаптивною (сприяе розмно-женню) в середовищ1 предк1в, немае н1яко! гарант1!, що так буде 1 зараз [...]. Кожна розвинена програма 1снуе, тому що вона виробляла повед1нку, яка сприяла вижи-ванню 1 розмноженню наших предк1в краще, шж альте-рнативн1 програми, як виникли в ход1 еволюц1йно! к-тор1! людини. Еволюцшш психологи роблять упор на
життя мисливц1в-збирач1в, тому що еволюцшний про-цес пов1льний — потр1бн1 тисяч1 покол1нь, щоб створити програму будь-яко! складност1. Промислова револющя — нав1ть с1льськогосподарська революц1я — це надто короткий пер1од, щоб його можна було вибрати для складних нових когн1тивних Програми.
5. Природний в1дб1р гарантуе, що мозок буде склада-тися з безл1ч1 р1зних програм спец1ального призна-чення, багато або вс1 з яких будуть спец1ал1зован1 для вир1шення сво!х власних в1дпов1дних адаптивних проблем. Тобто еволюц1йний процес не призведе до ство-рення переважаючою архтгектури загального призна-чення, еквшотенщальною, оркнтованою на загальну область [... ]
6. Описи обчислювально! арх1тектури наших розро-блених механ1зм1в дозволяють систематично розум1ти культурш та соц1альн1 явища [...] (ТооЬу & Cosmides,
2005, 16-18).
З ц1е! точки зору, вищезазначен1 тези становлять ос-новне ядро дослщницько! програми ЕР. (Допом1жш г1-потези м1стяться в бшьш конкретних теор1ях/г1потезах, як розвиваються 1 спираються на це тверде ядро, 1 як1 (часто) пропонують перев1ряються прогнози.) Однак е галька причин, чому твердження про iсиувания об'едну-ючо! дослщницько! програми ЕР е проблематичним.
По-перше, (под1бно до позицiï Кетелаара та Еллка) його концепцiя жорсткого ядра е надто широкою (пор. Zagaria, Ando' et al. 2020), оскшьки деякi з ïï центральних тез подшяють також прихильники ep. Наприклад, Буллер (2005, 200) заперечуе адаптацшну тезу (№ 3) вище, стверджуючи, що психологiчнi меха-шзми розуму «не були сформованi вщбором протя-гом еволюцiйноï iсторiï нашого виду». Однак це тве-рдження, безсумшвно, е хибним — для обговорення з прикладами див. Machery and Barrett (2006, 233-234) — оскшьки практично кожен учений, який вивчае по-ведшку людини з еволюцiйноï точки зору, визнае, що багато психолопчних механiзмiв людського розуму е еволюцшш адаптацiï. Бiльше того, оскшьки жорстке ядро EP е достатньо широким, щоб включати тези, яю також схвалювали прихильники ep, це може викли-кати законне занепокоення щодо того, чи справдi ди-хотомiчне розрiзнення ep-EP е адекватним (пор. Machery and Barrett 2006, 233-234).
По-друге, основне ядро дослiдницькоï програми EP, як це не парадоксально, в деякому розумшт також може бути занадто вузьким. Мета вщмшност ep-
EP — показати, що в еволюцiйноï психологи дшсно кнуе унiфiкованоï дослщницька програма (а саме, дослщницька програма EP), яка вiдрiзняеться вiд ш-ших еволюцшних пiдходiв (званих ep) до людського розуму i людськоï поведiнки. Однак, оскшьки багато еволюцшних психолопв не тдписуються пiд твердим ядром, сформульованим прихильниками школи Са-нта-Барбари (або до ïх перестановок), з цього випли-вае, що тверде ядро не забезпечуе основу для ушфЬ кованоï дослiдницькоï програми. (Як згадувалося ранiше, це те, що буде обговорюватися бшьш докла-дно в наступному роздт). Справдi, твердження, що вся еволюцшна психолопя працюе в рамках дослщ-ницькоï програми EP, i що помилки EP обов'язково тдривають еволюцшну психологiчну науку в цшому, не бшьше вiрно, шж твердження, що вся соцiальна психолопя працюе у теоретичних рамках дослЬ дження прайминговых ефектiв, або що потенцшш помилки останньоï загрожують пвдрвати соцiальну психологiю у цiлому.
Таблиця 1 Приклади фундаментальних теоретичних розб1жностей в еволюцшно! психологи
Проблеми
Центральш питання
Приклади коментаторш з р1зних точок зору
Масивна модульшсть Чи гснують у людськш сввдомосп загальноприйнят психолопчш мехашзми?
Туб1 1 Космидес (2000), Болхуис, Браун та ш (2011).
Адаптациошзм Людська природа
Тривала еволющя у сучасних людей
Яка роль ешгенетики в адаптационистских м1ркуваннях? Грегор1 (2009), Туб1 [ Космидес (2015).
1снуе едина, типова для виду людська природа чи гснуе безл1ч людських натур?
Винегард, Винегард та ш. (2017), Ьика87е%чк1 (2021).
Якою м1рою сталася адаптивна еволющя в сучасних люд- Космидес [ Туб1 (1987), Чекалш, Рубанович
ських популящях?
та ш. (2019).
Виб1р групи Адаптаци новинок
Д1е природний в1дб1р на людсью групи?
1снують психолопчш пристосування до новизни на-вколишнього середовища?
Тверезий [ Вшсон (1998), Докшз (2006), Роже-вий (2018).
Барретт [ Курцбан (2012), Макдональд [ Ву-дл1 з Мениэ (2016).
Фундаментальш розбiжиостi
Представивши деяк1 проблеми з точки зору того, що в еволюц1йно! психолог1! 1снуе ун1ф1кована досл1дни-цькапрограма, в цьому роздЫ ми запропонуемо тдт-римку протилежшй точц1 зору, згщно з якою дисцип-л1на не досягла куновской стад1! нормально! науки,
серед еволюцшних психолопв
показавши, що серед !! практик1в 1снуе дек1лька фунда-ментальних розб1жностей. Приклади, обговорюван1 в поточному документ^ узагальнен1 1 представлен1 в таб-лиц1 1. Б1льш конкретно, щея полягае у тому, що (не1део-лог1чна) полем1ка, яку явно породжуе еволюц1йна пси-холог1я, може бути пояснена як насл1док того факту, що
практики цiеl дисциплши розходяться в думках з фун-даментальним теоретичним питаниям, таким як структура психолопчних мехашзтв людини, теоретичш i
Масивна
Основна теза школи Санта-Барбари полягае в тому, що людський розум складаеться з вели^ кiлькостi ме-нтальних модулiв, як1 е специфiчними для конкретноl предметноl областi когштивними подсистемами, ево-люцiювавшими завдяки свош адаптивнiй функци в EEA: «З еволюцiйноl точки зору, людська когштивна ар-хiтектура набагато бiльше схожа на конфедерацш со-тень або тисяч функционально видiлених комп'ютерiв [...], шж на единий комп'ютер загального призначення, оснащений невеликою к1льк1стю процедур загального призначення» (Tooby & Cosmides 2000, 1171). 1ншими словами, в тезi про масивноl модульностi говориться, що нашу когштивну арх1тектуру в можна порiвияти з швейцарським армшським ножем, оскiльки обидва ма-ють ряд незалежних конструкцiй, кожна з яких призна-чена для виршення певних завдань (Pinker, 1995).
На захист цiеl тези було висунуто декiлька аргумен-тiв, таких як те, що "[t] тут немае такого поняття, як "за-
концептуальш припущення, що лежать в основi адапта-цiонiстських пояснень, а також сама природа того, як функцюнують еволюцшш процеси процеси, формуючи нашi успадкованi фенотипи.
сiб вирiшения загальних проблем', тому що не кнуе такого поняття, як загальна проблема" (Саймонс, 1992, 142), i що загальний для предметноl обласп механiзм, який служить для виршення адаптивних проблем, не може розвинутись, оскiльки йому знадобилося б (при вЬ дсутностi якоЬнебудь специфiчноl для предметноl об-ластi процедури) оцшювати всi можливi поведiнковi рi-шення, що зайняло б занадто багато часу для практичних цiлей (через комбiнаторного вибуху) i, отже, в к1нцевому рахунку паралiзувало б iндивiда (Cosmides and Tooby, 1994, 94).
Однак, незважаючи на щ (та шш^ аргументи, прихи-льники масовоl модульностi, схоже, бшьше не беруть верх над своши дiалектичиими опонентами. Для цього е ряд причин, деяга з яких служать вiдповiдцю на аргументи, коротко згадаш вище, а також iншi пiдтверджу-ють 1дею про те, що людський розум дшсно володк ме-ханiзмами або системами загального призначення.
Наприклад, хоча наш1 предки стикалися з р1зними ада-птивними проблемами, з цього не випливае, що pi-шення повиннi були pеалiзовуватися незалежними ког-нiтивними подсистемами, специфiчними для конкpетноï пpедметноï областi; швидше, можливо, що невелика кiлькiсть загальних для пpедметноï областi мехашзм1в, як1 забезпечуються вх1дними даними, спе-цифiчними для конкpетноï пpедметноï областi (такими як вхщш данi з вiзуальноï системи), можуть пpопону-вати адаптивнi piшення (напpиклад, Samuels 1998, 587). Бшьш того, не обов'язково, що мехашзми загального пpизначення будуть пеpешкоджати чиегсь пpидатностi з-за обчислювальноï складностi, з якою вш стикаеться, оск1льки належний аналiз того, що наспpавдi пpедстав-ляе механiзм загального пpизначення, вщ^ие можли-вiсть того, що мехашзми загального ^изначення можуть своечасно та ефективно виpiшувати piзнi ^облеми, специфiчнi для домену, викоpистовуючи i кооpдинуючи дiï вiдповiцних пiдсистем, специфiчних для домену. Д1йсно, цiлком iмовipно, що саме так функ-цюнуе iмунна система (Wilson, 2003, 30-31, Buller, 2005, гол. 4).
Однак найбшьша ^облема тези масовоï модульно-стi полягае в тому, що велика частина ем^^них даних
вказуе на те, що людський pозум володiе к1лькома меха-нiзмами в^шення пpоблем загального хаpактеpу. На-^и^ад, одне з найбiльш часто т^ажованих вiцкpиттiв психологiï полягае в тому, що здаються незалежними показники (скаж1мо) когштивних здiбностей або особи-стосп е високо успадкованими (пpи пpавильному ви-мipi) i коpелюють один з одним, так що загальний фак-тоp iнтелекту (g) i загальний фага^ особистостi (GFP) зазвичай пояснюють бiльшу частину вщмшностей м1ж iндивiдами за цим pисам, шж будь-який iнший pелева-нтний фага^ (Jensen, 1998, Chiappe, D., & MacDonald, 2005, Musek 2007, de la Fuente et al., 2019). Бшьш того, асощативне навчання i пам'ять, очевидно, функцюну-ють в загальнш областi як у людини, так i у тваpин, як1 не е людьми, оск1льки щ механiзми дозволяють оpга-нiзму вивчати i запам'ятовувати пpичинно-наслiцковi зв'язки м1ж pядом piзних подiй в самих piзних контекстах (Bolhuis, J. J., & Macphail, 2001, Lefebvre, L., Bolhuis 2003, Lefebvre, Bolhuis та ш. 2011). Тим не менш, змiст цього pоздiлу не в тому, щоб аpгументувати m за, m пpоти тези пpо масив модульностi, а скоpiше в тому, щоб показати, що вш становить один з фундаментальних спipних моментiв в еволюцiйноï психологи.
Адаптацюшзм
Еволюцшш психологи, як правило, прихильш адап-тац1он1зму, який стверджуе, що принаймш деяк1 психо-лог1чн1 риси е адаптащею для вир1шення еволюцшних проблем, з якими стикалися наш1 предки. Дiйсно, ево-люц1йна психолопя успадкувала вщ еволюцiйноï бюло-riï та соцiобiологiï принцип адаптацiонiзму, згщно з яким "багато психологiчнi характеристики е адаптащ-ями — так само, як i багато фiзичнi характеристики, — i що принципи еволюцiйноï бiологiï, як1 використову-ються для пояснення наших тiл, в рiвнiй мiрi застосовнi до нашого розуму" (Durrant and Ellis, 2003, 5). Отже, iснуе багато розб1жностей, коли мова заходить про адаптащ-онному мисленнi, але те, що я коротко згадаю тут, пов'-язане з iдеею про те, що бюлопчно успадкованi психо-лопчш адаптацiï мають своï етiологiчнi коршня тiльки генетичноï еволюцiï.
Прихильники адаптаци нерiдко дотримуються гено-центричного погляду на еволюцiю. Наприклад, як Кро-нiн (2005, 19-20) зазначае: "Мета адаптацш — сприяти реплiкацiï гешв [...] Гени були сконструйованi природ-ним вiдбором для використання властивостей довколи-шнього свiту, як1 сприяють ïх самов1дтворення; гени в
кшцевому рахунку е машинами для виробництва бшь-шо! кiлькостi генiв". Однак недавш знах1дки можуть, можливо, кинути виклик деякими припущеннями адап-тацiонiстiв, яга приймають як належне геноцентричний погляд на еволюцiю. Одним з таких прикладiв е феномен трансгенерационного етгенетичного спадкування, при якому вщбуваються успадкованi фенотипiчнi змiни, але без будь-яких змiн в послiдовностi ДНК (Heard and Martienssen, 2014). Емшрична пiдтримка феномену привела деяких еволюцiйних психологiв до твердження, що ефекти епiгенетичного спадкування м1ж поколiннями сл1д розглядати як еволюцшну адаптацiю, i що змiна особистост може бути викликано калiбрува-льними епiгенетичними системами, як1 використову-ють певш сигнали розвитку в якосп вх1дних даних (Tooby & Cosmides, 2015, 75-79).
Аналопчним чином, вщкриття того, що адаптивнi психологiчнi мехашзми iндивiда можуть залежати не тшьки в1д його власного генотипу, але й вщ генотипiв iнших родичiв, вказуе на те, що наша концептуальна основа для роботи з поведшковими фенотипами i !х генотишчними основами може потребувати перегляду (див. Domingue et al., 2018, Kong, Thorleifsson et al.
2018, для отримання додатково! шформаци про не-прямi генетичнi ефекти (IGEs)). Хоча поява IGEs не за-грожуе геноцентричнiй точцi зору, що лежить в основi бшьшо! частини сучасного адаптацiонiстського мис-лення, це, тим не менш, демонструе, що нам потрiбна уточнена концептуальна основа для адекватного розу-мшня складних взаемозв'язкiв м1ж генотипами i пси-хологiчною адаптацiею. Точно так само, як у Доганза
Людська
Деяга еволюцiйнi психологи вважають, що психолопчш мехашзми людського розуму, яга розвинулися у вЬ дповiдь на адаптивне рiшення проблем у минулому наших предкiв, складають ушверсальну, типову для виду людську природу. Щ психологiчнi механiзми вважа-ються "ушверсальними серед Homo Sapiens" (Symons, 1992, 139), що означае, що вони е психолопчними уш-версатями, що складають "людську природу, [яка] с^зь однакова" (Tooby and Cosmides, 1992, 38). З ще! точки зору iндивiдуальнi вiдмiнностi в психолопчних ада-птацiях зазвичай вважаються випадково! варiацiею, що виникае в результат "генетичного шуму" навколо "типового для виду" середнього рiвня розглянутих адапта-цiй (Tooby and Cosmides 1990), або опосередковаш до-вк1ллям патерни диференщально! активаци мехашзм1в
(2016) iдея pозшиpеного фенотипу була дуже коpисна для теоpетизування пpо еволюцiï (pозглянемо пpиклац побудови нш^ пpи якому генетично обумовлена пове-дiнка оpганiзму пpизводить до змши навколишнього сеpедовища), можливо, еволюцiйнiй психологи поpа почати фокусуватися на pозшиpених генотипах оpга-нiзмiв та ïх pолi в pозвитку або активаци адаптивних психологiчних механiзмiв.
природа
з змшними спiввiцношеннями затpат i вигщ в залежно-стi вiд шдивщуального або соцiально-екологiчного контексту оpганiзму (Lukaszewski, 2021).
Однак деяк1 еволюцютсти, так! як Пiнцi, Дениссен та ш. (2007), Винегаpд, Винэгаpд та ш. (2017), ствеpджують, що цей унiвеpсалiстський погляд супеpечить тому факту, що багато психолопчних pис е помipно або високо успа-дкованими (вiцповiцнi докази див. Polderman, Benyamin et al. 2015, Plomin, DeFries et al. 2016), означаючи, що велика частина ваpiацiï шдивщуальних ознак може бути пояснена генотитчною ваpiацiею (Egeland, 2023). У вщ-повщь на цю поpiвняно плюpалiстичну точку зоpу ту6! i Космидес (1990), Lukaszewski (2021) ствеpджують, що це включае змшання "глибоких" i "явних" стpуктуp психо-логiчноï адаптаци, оск1льки тшьки останнiй (чи то з-за
генетичних або найближчих причин навколишнього се-редовища) може проявляти систематичнi внутршньови-довi вар!аци. Тепер, хоча ця вщповщь може бути устш-ною у пщриш багатьох аргументiв, висунутих тими, хто п1дтримуе плюралiстичну позицiю щодо людсько! при-роди (оск1льки вони поеднують глибиннi i явнi струк-тури), вiн, тим не менш, не пщривае зазначену позицiю з-за природи вiдповiдi. Чому це викликае такий питання? Причина в тому, що концепци гли6око! i явною струк-тури визначаються в термшах вну^шньовидово! шварЬ аитностi i внутршиьовидово! дисперси в1дпов1дно (пор. Lukaszewski, 2021), що означае, що це передбачае прави-льнiсть висновку про те, що iснуе ушверсальна, видо-типична людська природа у вщношенш до гли6око! стру-ктурi наших психологiчних адаптацiй. Однак проблема людсько! природи i гли6инно! структури наших психоло-г1чних адаптацiй — тобто, уншерсатзм проти плюралЬ
зму не може бути вирiшена за допомогою апрюрного ви-значення, але мае оцшюватися на основi емпричних да-иих i того, що, як ми знаемо, вiрно для еволюцшно! теори.
Незважаючи на розб1жносп щодо людсько! природи, еволюцшш психологи дедалi активнiше працюють над розробкою нових моделей особистостi та шших рис, як1 демонструють велик! успадковаш iндивiдуальнi вщмш-ностi (наприклад, MacDonald 1995, Wilson, Near et al. 1996, Figueredo et al., 2005, Lukaszewski, Lewis et al. 2020). Огляд деяких перспективних теоретичних п1дход!в до систематичного еволюцшно-психолопчного розум1ння !ндив!-дуальних психологiчиих вщмшностей див. в Buss (2009). Бшьш того, незалежно в1д того, чим обернуться ц! дебати, тим не менш примтшо, що серед еволюцшних психоло-г1в все ще кнуе так багато розб1жностей щодо людсько! природи та важливосп iндивiдуальиих вщмшностей.
Обговорення
У цш статт! стверджуеться, що основною причиною но! науки. Про це свщчить той факт, що еволюцшш пси-
(не!деолог!чно!) полемжи в еволюц!йно! психолог!! е те, хологи розходяться в думках з велико! кшькосй фунда-
що у дисциплши немае уиiфiкованоl досл!дницько! про- ментальних теоретичних питань, таких як структура
грами, що означае, що вона не досягла стади нормаль- психолопчних мехашзм1в людини, важливкть геноцен-
трично! перспективи в адаптац!он!стських пояснениях i
сама природа функц1онування еволюц1йних процес1в, що формують наш1 успадкован1 фенотипом.
1ншим потенцшним джерелом протир1ч, однак, е методи або стратег1! виведення, що використовуються еволюц1йними психологами для того, щоб прийти до правдопод1бних адаптац1он1стських пояснень. У двох словах, людина починае з виявлення адаптивних проблем, з якими, ймов1рно, стикалися наш1 предки, 1 вихо-дячи з цього виводить г1потези про те, як1 психолог1чн1 механ1зми еволюц1онували для вир1шення цих проблем. Пот1м г1потези оц1нюються шляхом перев1рки !х прогноз1в (або шляхом перегляду того, ск1льки релеван-тних даних вони можуть пояснити) 1 шляхом пор1в-няння !х з 1ншими, не адаптац1он1стськими гшотезами. Проте цей тип тркувань був тдданий жорсткш кри-тиц1, найбшьш помгтна з яких була сформульована Гул-дом 1 Левонтином (1979, 43; пор. Пиглиуччи, 2010), яга стверджують, що еволюцшно-психолопчш г1потези 1 теор1! насправд1 не перев1ряються таким чином, що ро-бить !х вразливими на фальшування, але вони скор1ше являють собою "просто кторП", яга школи не можуть бути встановлен1 як факти.
6 дв1 причини, за якими методолог1чн1 заперечення такого роду не особливо проблематичн1 для еволюц1й-
ноï психологiï, i чому ця стаття зам1сть цього зосеpе-джена на теоpетичних питаниях. Пеpша пpичина полягае в тому, що непpавдою не е m те, що во гiпотези в еволюцiйноï психологiï не шддаш фальсифiкацiï, m те, що вс! вони е пpосто iстоpiями, не мають тд собою т-якоï основи на фактах. ^осто щоб пpивести один rnp^-лад, був виявлений тшьки повтоpений висновок пpо те, що кнують статев! вщмшносп у pомантичних pевнощах слidoM за pозвитком гшотез пpо еволюцюнувавших пси-холопчних мехашзмах, як! пеpедбачали, що повинш спостеpiгатися патеpни, дифеpенцiйованi за статтю ((Symons 1979, Buss, Larsen et al. 1992). Дpуга пpичина полягае в тому, що оскшьки ктиннкть наукових теоpiй i гшотез школи не можна з повною впевненктю довести, тpеба завжди запитувати, наскшьки плщним е певний науковий пщхщ у поpiвняннi з шшими конкуpуючими тдходами. I коли доходить до альтеpнативних шдход!в до надання пояснень кшцевих пpичин людськоï поведЬ нки, вони, як пpавило, виявляються набагато менш ус-шшними. Напpиклац, концепция Спэндpела Гулда пpо-сто не генеpуе пеpедбачения так, як це (шод!) pобить адаптацюнктське мислення. Швидше, пояснення, за-сноваш на спэндpеле, зазвичай пpопонуються тшьки вЬ дсутнкть якого-небудь — або адаптацюнктського по-яснення — i в цьому сенс! це здаеться, ipонiчно,
набагато бшьш доречно розглянути щ пояснения просто як ктори. Тим не менш, в еволюцшнш психолог!!, без-умовно, е як хорош!, так i поган! теори, i дисциплшу не слщ вщкидати лише тому, що якась теор!я або дослщницька програма проблематична Бшь того, мш аргумент про те, що еволюцшна психолопя не досягла стади нормально! науки, не слщ штерпретувати як припускання того, що вона володк властивостями, пов'язаними з попередньою стад!ею Куна (до-парадигмально! стади),
яка припускала б, що в дисциплш майже взагал! немае згоди i що практично не досягаеться шякого прогресу. Хоча на даний момент в еволюцшнш психологи немае яко!-небудь ушфжовано! досл1дницько! програми, тим не менш, можна виявити, що робляться плщт та про-гресивш теоретичт розробки, i, безумовно, можливо, що дисциплша вступить у стадш нормально! науки у найближчому майбутньому.
Л!тература
Alexander, R. D. (1989). Evolution of the human psyche. In P. Mellars, & C. Stringer (Eds.), The human revolution: behavioural and biological perspectives on the origins of modern humans (pp. 455-513). Princeton University Press.
Barkow, J. H., Cosmides, L., & Tooby, J. (1992). The adapted mind: evolutionary psychology and the generation of culture. New York, NY: Oxford University Press.
Barrett, H. C., & Kurzban, R. (2006). Modularity in cognition: framing the debate. Psychological Review, 113(3), 628-647. https://doi.org/10.1037/0033-295x.113.3.628.
Barrett, H. C., & Kurzban, R. (2012). What are the functions of system 2 modules? A reply to Chiappe and Gardner. Theory & Psychology, 22(5), 683-688. https://doi.org/10.1177/0959354312455469.
Bolhuis, J. J. (2008). Piling on the selection pressure. Science, 320(5881), 1293-1293. doi:https://doi. org/10.1126/science.1157403.
Bolhuis, J. J., Brown, G. R., Richardson, R. C., & Laland, K. N. (2011). Darwin in mind: New Opportunities for Evolutionary psychology. PLOSBiology, 9(7), e1001109. https://doi.org/10.1371/journal. pbio.1001109.
Bolhuis, J. J., & Macphail, E. M. (2001). A critique of the neuroecology of learning and memory. Trends in Cognitive Sciences, 5(10), 426-433. https://doi.org/10.1016/S1364-6613(00)01753-8.
Bolhuis, J. J., & Wynne, C. D. (2009). Can evolution explain how minds work? Nature, 458(7240), 832-833.
Bowlby, J. (1969). Attachment and loss: attachment. Basic Books.
Boyd, R., & Richerson, P. J. (1988). Culture and the evolutionary process. University of Chicago Press. Buller, D. J. (2005). Adapting minds: evolutionary psychology and the persistent quest for human nature. Cambridge, MA: MIT Press.
Buller, D. J. (2005). Adapting minds: evolutionary psychology and the persistent quest for human nature. Cambridge, MA: MIT Press.
Buss, D. M. (2009). How can evolutionary psychology successfully explain personality and indi- vidual differences? Perspectives on Psychological Science, 4(4), 359-366. https://doi. org/10.1111/j.1745-6924.2009.01138.x.
Buss, D. M. (2019). Evolutionary psychology: the new science of the mind. New York: Routledge.
Buss, D. M., Larsen, R. J., Westen, D., & Semmelroth, J. (1992). Sex differences in jealousy: evo- lution, physiology, and psychology. Psychological Science, 3(4), 251-255. https://doi. org/10.1111/j.1467-9280.1992.tb00038.x.
Buss, D. M., & von Hippel, W. (2018). Psychological barriers to evolutionary psychology: ideologi- cal bias and coalitional adaptations. Archives of Scientific Psychology, 6(1), 148-158. https://doi. org/10.1037/arc0000049.
Carruthers, P. (2006). The architecture of the mind: massive modularity and the flexibility of thought. New York, NY: Oxford University Press.
Cavalli-Sforza, L. L., & Feldman, M. W. (1981). Cultural Transmission and Evolution: a quantitative Approach. Princeton University Press.
Chekalin, E., Rubanovich, A., Tatarinova, T. V., Kasianov, A., Bender, N., Chekalina, M., Staub, K., Koepke, N., Ruhli, F., Bruskin, S., & Morozova, I. (2019). Changes in Biological Pathways during 6,000 years of civilization in Europe. Molecular Biology and Evolution, 36(1), 127-140. https://doi. org/10.1093/molbev/msy201.
Chiappe, D., & MacDonald, K. (2005). The evolution of Domain-General Mechanisms in Intelli- gence and
Learning. The Journal of General Psychology, 132(1), 5-40. https://doi.org/10.3200/ GENP.132.1.5-40. Clark, G., Cummins, N., Hao, Y., & Vidal, D. D. (2014). The Son also rises: surnames and the history of Social mobility. Princeton University Press.
Cochran, G., & Harpending, H. (2009). The 10,000 year explosion: how civilization accelerated human evolution. Basic Books.
Confer, J. C., Easton, J. A., Fleischman, D. S., Goetz, C. D., Lewis, D. M., Perilloux, C., & Buss, D. M. (2010). Evolutionary psychology. Controversies, questions, prospects, and limitations. The American Psychologist, 65(2), 110-126. https://doi.org/10.1037/a0018413. Cosmides, L., & Tooby, J. (1987). From evolution to behavior: Evolutionary psychology as the missing link. J. Dupre,
The Latest on the Best: Essays on Evolution and Optimality, (277-306). MIT Press. Cosmides, L., Tooby, J., Hirschfeld, L., & Gelman, S. (1994). Origins of domain specificity: The evolution of functional organization. Mapping the mind: Domain specificity in cognition and culture, (85-116). New York, NY. Cambridge University Press.
Cosmides, L., & Tooby, J. (1997). Evolutionary psychology: A Primer. Conference presentation.
Crespi, B. J., Flinn, M. V., & Summers, K. (2022). Runaway Social Selection in Human Evolution. Fron-tiers in
Ecology and Evolution, 10, https://doi.org/10.3389/fevo.2022.894506. Cronin, H. (2005). Adaptation: "a critique of some current evolutionary thought". The Quarterly Review Of Biology,
80(1), 19-26. https://doi.org/10.1086/431021. Darwin, C. (1871). The descent of man. Appleton.
Dawkins, R. (1978). Replicator selection and the Extended phenotype. Zeitschrift fur Tierpsychologie, 47(1), 61-76.
https ://doi.org/10.1111/j. 1439-0310.1978.tb01823.x. Dawkins, R. (2006). The selfish gene, 30th anniversary ed. New York, NY: Oxford University Press.
Dawkins, R. (2016). The extended phenotype: the long reach of the gene. Oxford University Press. de la Fuente, J., Davies, G., Grotzinger, A. D., Tucker-Drob, E. M., & Deary, I. J. (2019). Genetic "General Intelligence. Objectively Determined andMeasured bioRxiv, 766600. https://doi.org/10.1101/766600. Dobzhansky, T. (1973). Nothing in Biology makes sense except in the light of evolution. The American Biology Teacher, 35(3), 125-129.
Domingue, B. W., Belsky, D. W., Fletcher, J. M., Conley, D., Boardman, J. D., & Harris, K. M. (2018). The social genome of friends and schoolmates in the National Longitudinal Study of Adolescent to Adult Health. Proceedings of the National Academy of Sciences, 115(4), 702-707. doi: doi:https:// doi.org/10.1073/pnas.1711803115 Dowens, S. M. (2021). Evolutionary psychology. E. N. Zalta, The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Spring 2021
Edition). https ://plato. stanford. edu/archives/spr2021/entries/evolutionary-psychology/. Durkee, P. K., Lukaszewski, A. W., von Rueden, C. R., Gurven, M. D., Buss, D. M., & Tucker-Drob, E. M. (2022). Niche diversity predicts personality structure across 115 nations. Psychological Science, 33(2), 285-298. https://doi.org/10.1177/09567976211031571. Durrant, R., & Ellis, B.M., Gallagher, & Nelson, R. (2003). Evolutionary Psychology: Core Assumptions and Methodology. Comprehensive Handbook of Psychology. Volume Three: Biological Psychology, (1-35). New York. John Wiley & Sons.
Dutton, E. (2013). The Savanna-IO interaction hypothesis: a critical examination of the comprehensive case presented in Kanazawa's The Intelligence Paradox. Intelligence, 41(5), 607-614. https://doi. org/10.1016/j.intell.2013.07.024. Egeland, J. (2022). Theories of Independent Intelligences as a Lakatosian Research Program. Philosophia.
https://doi.org/10.1007/s11406-022-00565-1 Egeland, J. (2022). The ups and downs of intelligence: the co-occurrence model and its associated research program. Intelligence, 92, 101643. https://doi.org/10.1016/j.intell.2022.101643.
Egeland, J. (2023). Heritability and etiology: heritability estimates can provide causally relevant information. Personality and Individual Differences, 200, 111896. https://doi.org/10.1016/j. paid.2022.111896.
Figueredo, A. J., Sefcek, J. A., Vasquez, G., Brumbach, B. H., King, J. E., Jacobs, W. J., & Buss, D. M. (2005). Evolutionary Personality Psychology. The handbook of evolutionary psychology, (851-877). Hoboken, NJ, US. John Wiley & Sons, Inc.
Flinn, M. V., Geary, D. C., & Ward, C. V. (2005). Ecological dominance, social competition, and coalition- ary arms races: why humans evolved extraordinary intelligence. Evolution and Human Behavior, 26(1), 10-46. https://doi.org/10.1016Zj.evolhumbehav.2004.08.005.
Fodor, J. A. (1975). The Language of Thought. Harvard University Press.
Fodor, J. A. (1981). Representations: philosophical essays on the Foundations of Cognitive Science. MIT Press.
Fodor, J. A. (2001). The mind doesn't work that way. A Bradford Book.
Gould, S. J., & Lewontin, R. C. (1979). The Spandrels of San Marco and the Panglossian Paradigm: A Critique of the Adaptationist Programme. Proceedings of the Royal Society of London. Series B, Biological Sciences, 205(1161), 581-598.
Gregory, T. R. (2009). Understanding natural selection: essential concepts and common misconceptions. Evolution: Education and Outreach, 2(2), 156-175. https://doi.org/10.1007/s12052-009-0128-1.
Grossi, G., Kelly, S., Nash, A., & Parameswaran, G. (2014). Challenging dangerous ideas: a multi-disci- plinary critique of evolutionary psychology. Dialectical Anthropology, 38(3), 281-285. https://doi. org/10.1007/s10624-014-9358-x.
Hamilton, W. (1975). Innate social aptitudes of man: an approach from evolutionary genetics.
Hamilton, W. D. (1964a). The genetical evolution of social behaviour. I. Journal of Theoretical Biology, 7(1), 1-16. https://doi.org/10.1016/0022-5193(64)90038-4.
Hamilton, W. D. (1964b). The genetical evolution of social behaviour. II. Journal of Theoretical Biology, 7(1), 17-52. https://doi.org/10.1016/0022-5193(64)90039-6.
Hamilton, W. D. (1987/2001). Ch. 13: discriminating nepotism: Expectable, common, overlooked. D. J. C. Fletcher and C. D. Michener. Kin recognition in animals (pp. 417-437). New York: Wiley.
Hawks, J., Wang, E. T., Cochran, G. M., Harpending, H. C., & Moyzis, R. K. (2007). Recent acceleration of human adaptive evolution. Proceedings of the National Academy of Sciences, 104(52), 20753- 20758. doi: doi:https://doi.org/10.1073/pnas.0707650104
Heard, E., & Martienssen, R. A. (2014). Transgenerational epigenetic inheritance: myths and mechanisms. Cell, 157(1), 95-109. https://doi.org/10.1016Zj.cell.2014.02.045.
Heyes, C. (2012). New thinking: the evolution of human cognition. Philosophical transactions of the Royal Society of London Series B Biological sciences, 367(1599), 2091-2096.
Higgs, P. (2001). Alas, poor Darwin: arguments against evolutionary psychology. BMJ: British Medical Journal, 322(7288), 740-740.
Hugh-Jones, D., & Abdellaoui, A. (2021). Human capital mediates natural selection in contemporary humans, School of Economics. Norwich, UK: University of East Anglia.
Jensen, A. R. (1998). The g factor: the Science of Mental ability. Westport, Conn. Praeger.
Jonason, P. K., & Schmitt, D. P. (2016). Quantifying common criticisms of evolutionary psychology. Evo- lutionary Psychological Science, 2(3), 177-188. https://doi.org/10.1007/s40806-016-0050-z.
Kanazawa, S. (2012). The intelligence paradox: why the intelligent choice isn't always the smart one. John Wiley & Sons.
Ketelaar, T., & Ellis, B. J. (2000). Are evolutionary explainations unfalsifiable? Evolutionary psychology and the lakatosian philosophy of science. Psychological Inquiry, 11(1), 1-21.
Kong, A., Thorleifsson, G., Frigge, M. L., Vilhjalmsson, B. J., Young, A. I., Thorgeirsson, T. E., Benon- isdottir, S., Oddsson, A., Halldorsson, B. V., Masson, G., Gudbjartsson, D. F., Helgason, A., Bjorn- sdottir, G., Thorsteinsdottir, U., & Stefansson, K. (2018). The nature of nurture: Effects of parental genotypes. Science, 359(6374), 424-428. https://doi.org/10.1126/science.aan6877.
Kuhn, T. (2012). The structure of scientific revolutions. University of Chicago Press.
Lakatos, I. Falsification and the methodology of scientific research programmes. J. W. G., & Currie (1978). The Methodology of Scientific Research Programmes. Philosophical Papers: Volume 1, (8-101). Cambridge. Cambridge University Press.
Lakatos, I., & Feyerabend, P. (1999). For and against Method: including Lakatos's Lectures on Scientific Method and the Lakatos-Feyerabend correspondence. Chicago & Lodon. The University of Chicago Press.
Laland, K. N., & Brown, G. R. (2006). Niche construction, human behavior, and the adaptive-lag hypoth- esis. Evolutionary Anthropology: Issues News and Reviews, 15(3), 95-104. https://doi.org/10.1002/ evan.20093.
Laland, K. N., Odling-Smee, J., & Myles, S. (2010). How culture shaped the human genome: bring- ing genetics and the human sciences together. Nature Reviews Genetics, 11(2), 137-148. https://doi. org/10.1038/nrg2734.
Laudan, L. (1977). Progress and its problems: toward a theory of scientific growth. Berkeley, California: University of California Press.
Lefebvre, L., Bolhuis, J. J., Reader, S. M., & Laland, K. N. (2003). Positive and negative correlates of feeding innovations in birds: Evidence for limited modularity. Animal innovation, (39-61). New York, NY, US. Oxford University Press.
Lukaszewski, A. W. Chapter 19 - Evolutionary perspectives on the mechanistic underpinnings of personal- ity. J. F., & Rauthmann (2021). The Handbook of Personality Dynamics and Processes, (523-550). Academic Press.
Lukaszewski, A. W., Lewis, D. M. G., Durkee, P. K., Sell, A. N., Sznycer, D., & Buss, D. M. (2020). An adaptationist framework for personality science. European Journal of Personality. https://doi. org/10.1002/per.2292.
Lumsden, C. J., & Wilson, E. O. (2005). Genes, mind, and culture - the coevolutionary process: 25th Anniversary Edition. World Scientific Publishing Company.
MacDonald, K. (1995). Evolution, the five-factor model, and levels of personality. Journal of Personality, 63(3), 525567. https://doi.org/10.1111/j.1467-6494.1995.tb00505.x.
MacDonald, K., Woodley, M. A. (2016). Evolution of Intelligence, The., Weekes-Shackelford, V., Shack- elford, T. K., & Weekes-Shackelford, V. A. Encyclopedia of Evolutionary Psychological Science, (1-16). Cham. Springer International Publishing.
MacDougall-Shackleton, S. A. (2011). The levels of analysis revisited. Philosophical transactions of the Royal Society of London Series B Biological sciences, 366(1574), 2076-2085. https://doi. org/10.1098/rstb.2010.0363.
Machery, E., & Barrett, H. (2006). Essay review: debunking adapting minds. Philosophy of Science, 73, 232-246.
Meehl, P. E. (1978). Theoretical risks and tabular asterisks: Sir Karl, Sir Ronald, and the slow prog- ress of soft psychology. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 46(4), 806-834. https://doi. org/10.1037/0022-006X.46.4.806.
Meehl, P. E. (1990). Appraising and amending theories: the strategy of lakatosian defense and two principles that warrant it. Psychological Inquiry, 1(2), 108-141. https://doi.org/10.1207/s15327965pli0102_1. Musek, J. (2007). A general factor of personality: evidence for the Big one in the five-factor model. Jour- nal of Research in Personality, 41(6), 1213-1233. https://doi.org/10.1016/j.jrp.2007.02.003.
Musgrave, A. (1976). Method or madness? R. S. Cohen, P. K. Feyerabend and M. W. Wartofsky, Essays in Memory of Imre Lakatos. Boston Studies in the Philosophy of Science, vol 39, (457-492). Dordrecht. Springer.
Newell, A. (1990). Unifies theories of cognition. Cambridge, MA: Harvard University Press. Okasha, S. (2006). Evolution and the levels of selection. Clarendon Press.
Penke, L., Borsboom, D., Johnson, W., Kievit, R. A., Ploeger, A., & Wicherts, J. M. (2011). Evolutionary psychology and intelligence research cannot be integrated the way Kanazawa (2010) suggested. The American Psychologist, 66(9), 916-917. https://doi.org/10.1037/a0024626.
Penke, L., Denissen, J. J. A., & Miller, G. F. (2007). The evolutionary genetics of personality. European Journal of Personality, 21, 549-587. https://doi.org/10.1002/per.629.
Pietraszewski, D., & Wertz, A. E. (2022). Why evolutionary psychology should abandon modularity. Perspectives on Psychological Science, 17(2), 465-490. https://doi.org/10.1177/1745691621997113. Pigliucci, M. (2010).
Nonsense on stilts: how to tell Science from Bunk. University of Chicago Press. Pinker, S. (1995). The Language Instinct. Harper Perennial.
Pinker, S. (2003). The blank slate: the modern denial of human nature. Penguin Books.
Pinker, S. (2018). Enlightenment now: the case for reason, Science, Humanism, and Progress. Penguin Publishing Group.
Plomin, R., DeFries, J. C., Knopik, V. S., & Neiderhiser, J. M. (2016). Top 10 replicated findings from behavioral Genetics. Perspectives on Psychological Science: A Journal of the Association for Psy- chological Science, 11(1), 323. https://doi.org/10.1177/1745691615617439.
Polderman, T. J. C., Benyamin, B., de Leeuw, C. A., Sullivan, P. F., van Bochoven, A., Visscher, P. M., & Posthuma, D. (2015). Meta-analysis of the heritability of human traits based on fifty years of twin studies. Nature Genetics, 47(7), 702-709. https://doi.org/10.1038/ng.3285.
Popper, K. R. S. (1959). The logic of scientific discovery. New York: Basic Books.
Potts, R. (1998). Variability selection in hominid evolution. Evolutionary Anthro- pology: Issues, News, and Reviews, 7(3), 81-96. https://doi.org/10.1002/ (SICI)1520-6505(1998)7:3<81::AID-EVAN3>3.0.CO;2-A
Putnam, H. (1963). Brains and behavior. R. J. Butler. Analytical Philosophy: second series. Blackwell.
Reader, S. M., Hager, Y., & Laland, K. N. (2011). The evolution of primate general and cultural intel- ligence. Philosophical transactions of the Royal Society of London Series B Biological sciences, 366(1567), 1017-1027. https://doi.org/10.1098/rstb.2010.0342.
Richards, R. J. (1989). Darwin and the emergence of evolutionary theories of mind and behavior. Univer- sity of Chicago Press.
Richardson, R. C. (2007). Evolutionary psychology as maladapted psychology. Cambridge, MA, US: MIT Press.
Richerson, P. J., & Boyd, R. (2005). Not by genes alone: how culture transformed human evolution. Chi- cago, IL, US: University of Chicago Press.
Rushton, J. P., & Jensen, A. R. (2005). Thirty years of research of race differences in cognitive ability. Psychology Public Policy and Law, 11, 235-294.
Samuels, R. (1998). Evolutionary psychology and the massive modularity hypothesis. British Journal for the Philosophy of Science, 49(4), 575-602.
Smaldino, P. E., Lukaszewski, A., von Rueden, C., & Gurven, M. (2019). Niche diversity can explain cross-cultural differences in personality structure. Nature Human Behaviour, 3(12), 1276-1283. https://doi.org/10.1038/s41562-019-0730-3.
Sober, E., & Wilson, D. S. (1998). Unto others: the evolution and psychology of unselfish behavior. Har- vard University Press.
Stewart-Williams, S. (2018). The ape that understood the universe: how the mind and culture evolve. New York, NY: Cambridge University Press.
Symons, D. (1979). The evolution of human sexuality. New York, NY: Oxford University Press.
Symons, D. (1990). Adaptiveness and adaptation. Ethology and Sociobiology, 11(4), 427-444. https://doi. org/10.1016/0162-3095(90)90019-3.
Symons, D. (1992). On the use and misuse of Darwinism in the study of human behavior, The adapted mind: Evolutionary psychology and the generation of culture, (137-159). New York, NY. Oxford University Press.
Tinbergen, N. (1963). On aims and methods of ethology. Zeitschrift fur Tierpsychologie, 20(4), 410-433. https://doi.org/10.1111/j.1439-0310.1963.tb01161.x.
Tooby, J., & Cosmides, L. (1990). On the universality of Human Nature and the uniqueness of the Individual: the role of Genetics and Adaptation. Journal of Personality, 58(1), 17-67. https://doi. org/10.1111/j.1467-6494.1990.tb00907.x.
Tooby, J., & Cosmides, L. (1990). The past explains the present: emotional adaptations and the structure of ancestral environments. Ethology and Sociobiology, 11(4), 375-424. https://doi. org/10.1016/0162-3095(90)90017-Z.
Tooby, J., Cosmides, L. The psychological foundations of culture., Barkow, J., Cosmides, L., & Tooby, J. (1992). The adapted mind: Evolutionary psychology and the generation of culture, (19-136). New York, NY, US. Oxford University Press.
Tooby, J., Cosmides, L. Toward Mapping the Evolved Functional Organization of Mind and Brain., & Gazzaniga, M. (2000). The New Cognitive Neurosciences, (1167-1178). Cambridge, MA. MIT Press.
Tooby, J., & Cosmides, L. (2005). Conceptual Foundations of Evolutionary Psychology. D. Buss, The handbook of evolutionary psychology, (5-67). Hoboken, NJ. John Wiley & Sons, Inc.
Tooby, J., & Cosmides, L. (2015).The Theoretical Foundations of Evolutionary Psychology.
Trivers, R. (1972). Parental Investment and Sexual Selection. B. Campbell, Sexual selection and the descent of man: 1871-1971, (136-179). Chicago. Aldine.
Urbach, P. F. (1974). Progress and Degeneration in the 'IQ Debate' (I)*. The British Journal for the Phi- losophy of Science, 25, 99-135.
Walter, S. (IEP-article). Evolutionary psychology. The Internet Encoclypedia of Philosophy.
Williamson, S. H., Hubisz, M. J., Clark, A. G., Payseur, B. A., Bustamante, C. D., & Nielsen, R. (2007). Localizing recent adaptive evolution in the Human Genome. PLOS Genetics, 3(6), e90. https://doi. org/10.1371/journal.pgen.0030090.
Wilson, D. (2003). Darwin's Cathedral: evolution, Religion, and the nature of Society. University of Chi- cago Press.
Wilson, D. S., Near, D., & Miller, R. R. (1996). Machiavellianism: a synthesis of the evolution- ary and psychological literatures. Psychological Bulletin, 119(2), 285-299. https://doi. org/10.1037/0033-2909.119.2.285.
Wilson, E. O. (1975). Sociobiology: the new synthesis. Oxford, England: Belknap Press of Harvard Uni- versity Press.
Winegard, B., Winegard, B., & Boutwell, B. (2017). Human Biological and Psychological Diversity. Evo- lutionary Psychological Science, 3(2), 159-180. https://doi.org/10.1007/s40806-016-0081-5.
Woodley of Menie, M. A., Sarraf, M. A. Controversies in Evolutionary Psychology., Shackelford, T. K., & Weekes-Shackelford, V. A. (2018). Encyclopedia of Evolutionary Psychological Science, (1-22). Springer International Publishing.
Yaworsky, W., Horowitz, M., & Kickham, K. (2015). Gender and politics among anthropologists in the units of selection debate. Biological Theory, 10(2), 145-155. https://doi.org/10.1007/s13752-014-0196-5. Zagaria, A., Ando', A., & Zennaro, A. (2020). Psychology: a giant with feet of clay. Integrative Psychological and Behavioral Science, 54(3), 521-562. https://doi.org/10.1007/s12124-020-09524-5.
