CC BY
42
логии, которые используются в современном электоральном процессе США и Украины. Сделан вывод о том, что избирательные технологии требуют учета реалий конкретной электоральной кампании, что в комплексе с их четким и последовательным исполнением определяет их эффективность.
Ключевые слова: избирательный процесс Украины, политические технологии, политические партии, электоральная культура.
AMERICANIZATION OF POLITICAL TECHNOLOGIES IN THE ELECTORAL CAMPAIGNS OF UKRAINE
Motornyuk Т. М.
The peculiarities of American political techniques impact on the electoral process of the Ukraine are analyzed. The basic electoral techniques used in modern electoral process in the USA and Ukraine are regarded. In conclusion, electoral techniques need taking into account actuality of a specific electoral campaign that in combination with an accurate and consistent execution defines its effectiveness.
Key words: electoral process of Ukraine, political techniques, political parties, electoral culture.
УДК 32.321
В. М. Пахолок, асистент
ЕВОЛЮЦ1Я УН1ТАРНОГО УСТРОЮ СУЧАСНО1 ДЕРЖАВИ
Проаналiзовано особливостi територiального устрою сучасних уттарних держав. Встановлено чинники, щоускладнюють класифiкацiю держав за традицШними ознаками унтаризму та федерал1зму.
Ключовi слова: територiальний устрШ, регiоналiзацiя, децентралiзацiя, феде-ралiзацiя.
Актуальтсть проблеми. Одшею з важливих характеристик форми державного правлшня е територiальний устрш, який вказуе на юнування декшь-кох способiв оргашзацп вщносин мгж рiзними iерархiчними рiвнями управ-лшня, мiж центром i периферiею. 1ншими словами, тд територiальною орга-шзащею держави розумж>ться и вертикальна побудова та юнуюча система взаемин мiж центром i складовими частинами держави. Традицшно прийня-то видшяти двi моделi територiальноl оргашзацп: уштарну (ршення ухвалю-ються лише в центру) i федеративну (рiшення ухвалюються на рiзних верти-кальних рiвнях за наявносп у конституци норм про розподш компетенцп м1ж центром i суб'ектами федерацп). Однак сьогоднi досить складно вщнести © Пахолок В. М., 2010 187
крашу до уштарних чи федеративних держав через появу нових, пбридних форм територiального устрою.
Анал1з остантх джерел i публтацш. Проблема еволюцп унитарного устрою сучасно! держави постшно перебувае у центрi уваги таких науковщв, як Ю. Барабаш, Ю. Битяк, Ж. Вернье, Дж. Капоразо, М. Ктнг, Д. Крейн, О. Петришин, Р. Роуз, В. Сташис, В. Тацiй, М. Чiркiн та ш. [1—8]. Але пол^ тична реальнiсть е настшьки складною, що не дозволяе поставити остаточну крапку в теоретичному осмисленш ще! складно! проблеми.
Тому метою статп е аналiз нових, пбрщних форм територiального устрою кра!н крiзь призму еволюцп унiтарного устрою сучасно! держави.
Уштарна модель територiального устрою, або, якщо вживати найбiльш поширений у вiтчизнянiй лiтературi термiн «уштарна держава», е найб^ш поширеною у сучасному свiтi. Цю форму оргашзацц iнодi називають простою, на вщшну вщ складно!, або композицiйно!, до яко! належить перш за все феде-рацiя. Територiя унiтарно! держави подшяеться або на адшшстративно-терито-рiальнi одиницi, необхiднi для оперативного управлшня, або на полгтико-адш-нiстративнi одинищ, в рамках яких здiйснюеться мюцеве самоврядування.
Найважливiшими ознаками унiтарних держав е !х централiзацiя та едина правова i полiтична органiзацiя, яка дiе на всiй територi!. 1ншими словами, мiж громадянами i державою вщсутня будь-яка промiжна ланка, а на терито-рi! кра!ни дiе одна конституцiя, здiйснюеться едина законодавча влада, дiе одна судова система. Тобто, на всш територi! кра!ни дiе один законодавець, яким е або парламент, або виборчий корпус при застосуванш шстшупв без-посередньо! демократi!. В унiтарнiй державi законодавча влада жодним чином не обмежуеться: законодавець може видавати нормативно-правовi акти з будь-якого питания. Як правило, у конститущях унiтарних держав не мютиться положень про обмеження влади парламенту, хоча на сьогодш у деяких кра!нах конституцi! закршлюють обмеження предметiв законотворчостi парламенту. До таких, наприклад, належить Основний закон Францп 1958 р., ст. 34 якого чгтко перелiчено норми та принципи, щодо яких може здшснюватися зако-нотворча дiяльнiсть парламенту. Аналопчш норми мiстяться й у низщ кон -ституцiй держав африканського континенту, яю перейняли французьку право-ву систему. Проте i в цьому випадку законодавча влада е единою, оскшьки предмети в^дання, яю перебувають за межами зазначено! компетенцп парламенту, вiднесено до компетенцп центрально! виконавчо! влади, а не до якого-небудь iншого законодавчого органу.
Iнодi як характеристика уштарно! держави зазначаеться наявнiсть одного громадянства. Д^йсно, для унiтарно! держави характерне тiльки одне грома-дянство. Однак у деяких федеращях також не передбачено подвшного громадянства (громадянство федерацi! i громадянство його суб'екпв), як це мае мiсце, наприклад, в 1ндп. Отже, ознаку одного громадянства не можна вважа-ти ютотною характеристикою унiтарно! держави.
Конституци уштарних держав в Сврош ( Данiя, 1спашя, Нщерланди, Пор-тугалiя, Фiнляндiя, Францiя та îh.) не називають форму територiальноï оргашзацп свое! держави. Проте ïï можна встановити за шшими, причому декель-кома, ознаками. Перш за все у текст конституцiï можна знайти вказiвку на принцип територiальноï едносп, неподiльностi держави, що характерно для досить «старих» конституцiй (конституцiï Норвеги 1814 р. — § I, Люксембургу 1868 р. — ст. 1). Положения, закршлеш в конститущях Гталп (1947 р., ст. 5), 1спанп (1978 р., ст. 2) та Франци (1958 р., ст. I), слщують тiй самш традицiï. Лише Конституцiя Португалiï 1976 р. у ст. 6 прямо зазначае уштарний характер своеï держави з визнанням автономп мюцевих органiв влади: «Держава е уштарною i поважае у своïй оргашзацп та дiяльностi автономний режим островiв та принципи субсидiарностi, автономiï мюцевих оргашв влади i де-мократичноï децентралiзацiï державного управлiния» [2]. Низка конституцш закршлюе принцип едностi влади, яка дiе на територiï держави, що е свщчен-иям унитарно! органiзацiï влади в краïнi.
У Велико! Британiï, в якш вщсутня писана конституцiя, також не пщда-еться сумнiву принцип едностi влади, який засновуеться на принципi суверенитету парламенту. Конституцiя Iрландiï 1937 р. говорить про територ^ держави, яка належить народовi (ст. 2). Про уштарний характер Дани свщчить комбшащя статей 2 i 3 Конституци 1953 р., оскшьки законодавча влада належить фолькетингу, виконавча влада здшснюеться королем, а судова — органами правосуддя. Конститущя Грецп 1975 р., хоча i не називае форму тери-торiальноï органiзацiï, регулюе питания мiсцевого самоврядування (статп 102—105) i тим самим свщчить про уштарний устрш. Такий самий пiдхiд вщображено i в основних законах 1сланди 1944 р. (ст. 76) та Швецп 1974 р. (роздiл 1, пар. 7).
Однак поширення процемв децентралiзацiï та регiоналiзацiï зумовило появу нових, гiбридних типiв державного устрою. Найбшъш широковживаним термiном для позначення цього феномену е регiоналiзованi держави. ïх можна також назвати сильнодецентралiзованими унiтарними державами. Вони з'явилися тшьки пiсля Друго! свiтовоï вшни i кiлькiсть мае тенденщю до зростания. Як правило, таю держави знаходяться в Сврош i певною мiрою представляють перехiдну форму мiж класичними унiтарними державами i федеральною державою. Першою з таких краш була Iталiя, прикладом яко! у подальшому скористалися Португалiя та 1спашя. Бельгiя, яка створила в 1970-ri роки регiони, перетворилася шсля ухваления Конституцiï 1993 р. у федеральну державу, зберiгши стару регюнальну структуру. Пiсля на утвер-дження в 1997 р. на референдумi (вiн проводився в Шотландiï i Уельм) за-конiв про розширення самостiйностi Шотландiï та автономiю Уельсу також можна говорити i про регiоналiзацiю Великобританiï.
На сьогоднi у захщноевропейськш теорiï i практицi регiоналiзм подiля-еться на два типи: адмшютративний та полiтичний. Перший — дуже близько
пщходить до форми класично! децентралiзацп: регюни е територiальними одиницями, бшьш-менш iдентичними iншим категорiям мiсцевих оргашв, знаходячись на найвищому рiвнi. Такий регiоналiзм iснуе у Франци i частко-во Португали. У першш створено 22 регiони з власними органами управлш-ня i специфiчною компетенцiею. Згiдно iз Законом вщ 2 березня 1982 р. про права i свободи комун, департаменпв та регiонiв до вiдання регюнально! ради (ст. 59) вiднесено забезпечення економiчного, соцiального, санiтарного, культурного та наукового розвитку регiону i облаштування його територп за умови збереження його своерщносп i додержання цiлiсностi, автономп i повнова-жень департамента та комун. Регiону надано повноваження щодо реалiзацп нацiонального плану i створення власного плану економiчного i соцiального розвитку та !х реашзаци. При цьому не можна не визначити й те, що регiони у Франци як територiальнi одиницi не згаданi в конституцп. II ст. 72 говорить лише про департаменти i комуни, а решта всiх територiальних колективiв створюеться законом. Таким актом, що утворив регюни, став Закон вщ 5 лип-ня 1972 р.
Слщ зазначити, що регiональнi утворення уштарних держав ютотно вщ-рiзняються вщ суб'ектiв федераци. Насамперед вiдмiнностi полягають в об-сязi !х повноважень: вш е суттево меншим, нiж у федеральнох одиницi. Крiм того, за характером передана ним компетенщя е менш значущою.
Основною ознакою, що вiдрiзняе регiон уни^но! держави вщ суб'екта федераци, е вщсутшсть у першого права на самооргашзащю. Якщо суб'ект федераци самостiйно визначае внутршнш правопорядок, створюе власн органи влади у рамках в^ведено^' йому нацiональною конституцiею компетенцп, то внутршня органiзацiя регiональних одиниць унiтарноI краши за-вжди встановлюеться «зверху» нацiональним законом. Самi регiони можуть розробляти i ухвалювати сво! статути, вони в обов'язковому порядку пщля-гають утвердженню на центральному рiвнi.
Вiдмiнностi простежуються й у формi контролю за регiональними одиницями. В 1спанп всi акти автономних сшльнот пщлягають контролю з боку Конституцшного суду пiсля 1'х ухвалення. Вони можуть бути оскарженi головою уряду, народним захисником, 50 депутатами i 50 сенаторами. Крiм того, можливий i конкретний контроль, коли суд, що розбирае справу на основ! закону автономного сшвтовариства, може запитати Конституцшний суд про вщповщшсть Основному закону. Разом з тим, контроль здшснюеться органами адмiнiстративноl юстицп вщносно автономного управлшня та його регла-ментних норм, а Рахунковою палатою — щодо економiки i бюджету. У кожну автономну сшльноту уряд призначае свого представника, який керуе адмшь стращею держави на цш територп i в разi необхiдностi координуе И д1яльшсть з д!яльшстю адмшстрацц стльноти.
1жд в спецiалiзованiй лiтературi стосовно таких краш вживають термiн «автономна держава», або «держава автономш». 1спанський дослщник Ж. Вер-190
нье пропонуе говорити про «складену державу» [1, с. 138]. На його думку, такий термiн дае змогу уникнути суперечностей, що виникають при обгово-реннi рiзних визначень i характеристик федеральних держав. Кр!м того, така назва передбачае юнувания велико! кшькосп рiзноманiтних iнститутiв, оскшьки окреслюе тiльки вотчину кожно! частини держави. Отже, поняття «скла-дена держава» дае змогу сумщати класичнi федеральнi формули i новi форми политично! децентралiзацi!, не перераховуючи традицiйну сукупнiсть харак-терних елеменпв, якi нiколи повнiстю не представлен у класичних системах федералiзму.
Як правило, створення автономiй у рамках уштарно! держави мае пiд собою вагомi пiдстави i спрямоване на збереження територiально! едносп шляхом задоволення вимог окремих складових частин краши щодо 6!льшо! самостiйностi. Автономiя може розумiтися щонайменше у двох значеннях. Перш за все у широкому сени автономiя — це здатшсть до самостшного функцiонування якого-небудь суб'екта в держав^ зокрема в уштарнш, i харак-теризуе вщносини м1ж центральними i мiсцевими (перифершними) органами влади з приводу розподiлу компетенцiй. Друге поняття автономп — оргашза-цiя спецiальних територiальних одиниць в унггарнш державi. Вiдомi три види тако! автономп: адмiнiстративно-територiальна, нацiонально-територiальна та нацiонально-культурна. Найбiльший iнтерес з погляду з'ясування особли-востей територiальноl оргашзацп влади становить нацiонально-територiальна автономiя. II органи мають право на видання мiсцевих законiв з питань, що належать до компетенци автономп, яка може бути досить широкою. Политич-ну автономiю мають Шотландiя та Пiвнiчна Iрландiя (Велика Бриташя), Корсика (Францiя), Аландсью острови (Фiнляндiя), Азорськi острови (Пор-тугалiя), Гренландiя та Фарерськ острови (Данiя).
У бшьшосп перелiчених регiонiв полiтичну автономп побудовано за за-гальною схемою [4, с. 269]. 1снуе обраний мюцевий парламент, який формуе мюцевий уряд. Закони мiсцевого парламенту або шшого представницького органу, який не називаеться парламентом, видаються лише з мюцевих питань, перелiчених у конституци держави, i повиннi вiдповiдати загальнодержавним актам. Представником центрального уряду е призначуваний губернатор (дер-жавний комiсар на Фарерських островах та в Гренландп, мiнiстр у кожнш з областей Азорських островiв тощо), який мае право вето щодо закошв, ухвалених мiсцевим парламентом.
Така политична автономiя може мати рiзну ступiнь розвитку. Наприклад, Дашя вiдносно Фарерських островiв та Гренландп збер^ае за собою лише контроль у сферi зовнiшнiх вiдносин i оборони. Однаковi повноваження мають дев'ять автономних провшцш у ПАР, створеш вiдповiдно до Конституцil 1996 р. Широк! повноваження надано законом, але не на практищ острову Мшданао на Фiлiппiнах. Конституц!я Ф!нлянд!1 1986 р. передбачае, що за-конодавчi збори i обраний ними виконавчий департамент автономп виршують
питання, що стосуються сфери доход!в, використання природних ресурмв, освгги, культури, планування, але можуть ухвалювати ршення з шших питань, якщо це необхщно для добробуту населения автономп. В 1спанп поряд з «на-цiональними областями» (Краша Басюв, Каталотя, Галiсiя) юнують ще 13 ю-торичних областей. Найбiльш широку законодавчу автономию мають Краша Басюв i Каталонiя: визнаеться мiсцеве цивiльне право, дiе специфiчний адмь нiстративний i судовий процес, iснуе власна полщя, самостiйно признача-ються деякi види державних службовщв — судово! адмшютрацп, причому для одержання призначення на цю посаду необхщним е знания мови областi.
В 1талл п'ять особливих областей, становище яких визначаеться спещ-альним статутом, що приймаеться у форм! конституцшного закону, мають бшьш широк законодавчi повноваження, нж решта 15, а з перших п'яти най-б!льш широк повноваження мае Сицил!я.
У крашах, де вся територiя складаеться !з автономних утворень (Iталiя, Iспанiя, Шрi-Ланка, ПАР, Папуа-Нова Гвшея), що мають законодавчi повно-важення (у ПАР ус! дев'ять провшцш i 19 провшцш у Папуа-Нова Гвiнея навiть мають сво! конституцп), ситуацiя стае близькою до федеративного устрою. Деяк зарубiжиi автори прямо називають низку з цих краш, зокрема Iспанiю, федеращями [3, с. 15].
Поява регiоналiзованих, або автономних, держав значно ускладнюе кла-сифiкацiю держав за формою державного устрою: уштарна чи федеративна.
Останшми десятилiттями дихотом!я «федералiзм—уштаризм» зазнала впливу нових шституцшних домовленостей, що зумовило виникнения трьох основних ускладнень у перебiгу класиф!кацп форми державного устрою су-часних краш.
Перша складшсть полягае в шституцюнал!зацц регiоналiзму (Iталiя, 1с-пашя, Бельгiя, Францiя) який е формою територiального подшу влади, котрий неможливо ч!тко класифiкувати чи як неповний тип федеративноI системи, чи як еволюцшний тип уш^рно! системи. Складнощi !з класифiкацiею регю-налiзму зумовлено в першу чергу тим фактом, що регюнальш системи породили р!зн форми шститупв, серед яких неможливо видшити унiверсальний тип. Процес федерал!зацп окремих регiональних систем (Бельоя, Iспанiя) здшснив спробу класифiкувати регiоналiзацiю ще б!льш складною. Фактично спробу встановити чита вщмшносп м!ж регiоналiзмом та федералiзмом при-речено на невдачу.
Друга складшсть полягае у процесах децентрал!заци, як! спостер!гають-ся вже декшька десятилгть у бшьшост уштарних держав. Децентрал!защя призводить до появи нових форм територiальноI оргашзацп влади, яка по-еднуе децентрал!защю з асиметричними федеральними домовленостями: своерщний процес «федерал!заци» розвиваеться, але не може бути застосо-ваний до вмх регюшв. Досить часто в однш держав! частина територп вже оргашзовано як федеральну систему, але решта все ще е регюнальною. Досить 192
щкавим е приклад Велико! Британп: деволюцгю у Шотландiï та Уельс може бути визначено як федеральну угоду, бiлъше того, як реальний процес феде-ралгзацп, здатний перетворити Велику Британiю на федерацию, який все ще далекий вiд свого завершения [6, с. 21].
У випадку Ггалп маемо iнший щкавий феномен: заклик до федералiзацiï тдтримуеться регiональною полiтичною партiею «Лiга ШвиочЬ», яка очоли-ла процес шновацшно! децентралгзацп, що передбачае передавания бшьших повноважень органам мiсцевого самоврядування та регюнам. Незважаючи на те, що цей процес мае ознаки децентралiзацiï, деякi дослвдники називають його федералгзащею.
Остання, третя складнiсть пов'язана з еволющею державно! полiтики, зокрема з популярною концепщею держави загального добробуту, яка зроби-ла федеральну та уштарну системи майже схожими одна на шшу у сфер! мгжурядових вiдносин та централiзацiйноï динамiки. Концентращя повноважень в економiчнiй, сощальнш та низцi iнших сферах федеральних систем практично повторювала аналогiчну вщцентрову динамiку унiтарних систем. Усвiдомлення того, що в переб^ реалiзацiï державно! политики дихотомiя «федералiзм — уштаризм» втрачае свiй сенс стало широко прийнятою серед дослщниюв, хоча i не стало загальновизнаним фактом [7, с. 37].
Одним з аспекпв тако! конвергенци форм державного устрою став розви-ток мгжурядових вщносин на основi спiвробiтництва i розподшу повноважень. Центральнi, регiональнi та мiсцевi агентства все бiльше залучаються до про-цесу ухвалення рiшень. Таю мiжурядовi вiдносини змiнили уявлення про чггку структуру повноважень i вщповщальносп в iерархiчнiй системi управ-лшня, що характерно як для федеративних, так i для уштарних держав [5; 8]. Зростакге взаемозалежиiсть та багаторiвнева динамiка, з одного боку, зруй-нували iерархiчнi вщносини мiж центром i периферiею в уштарнш систему зменшили впливовiсть центру та збшьшили значущiсть периферi!, а з другого — загрожують автономп субнацюнальних урядiв у федеративнiй систем^ роблячи втручання федерального уряду у внутршш справи федеральних утворень все бшьш агресивним.
Висновки. У зв'язку з поширениям регiоналiзму, децентралiзацiйних про-цесiв та iдеологi! держави загального добробуту ми е свщками поступово! еволюцп уштарно! форми територiального устрою, формування тенденцп до конвергенцп мгж унiтаризмом та федералiзмом як формами територiального устрою держави.
Л1ТЕРАТУРА
1. Вернье, Ж. Испания как составное государство [Текст] / Ж. Вернье / Федерализм: российское и международное измерения (опыт сравнительного анализа). — Казань : Казан. ин-т федерализма, 2004. — С. 137—153.
2. Конституция Португальской Республики [Текст]. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/catalog/law/portugal_constitut.html
3. Основы теории и практики федерализма [Текст]. — Лейвен, Garant Publishers, 1999. — 233 с.
4. Чиркин, М. Сравнительное конституционное право [Текст] / М. Чиркин. — М. : Международные отношения, 2002. — 448 с.
5. Caporaso, J. The European Union and Forms of State: Westphalian, Regulatory or PostModern? [Text] / J. Caporaso // Jornal of Common Market Studies. — 1996. — Vol. 34. — March. — Р. 136—145.
6. Keating, M. Nations against the State [Text] / M. Keating. — London : Palgrave, 2001. — 215 р.
7. Krane, D. Does the Federal-Unitary Dichotomy Make Any Difference? One Answer Derived from Macrocomparative Analysis [Text] / D. Krane / In L. Picard and R. Zariski (eds), Subnational Politics in the 1980s. — N.Y. : Praeger, 1987.— Р. 35—44.
8. Rose, R. From Government at the Centre to Nationwide Government [Text] / R. Rose / In Y. Meny, V Wright (eds.), Centre-Periphery Relations in Western Europe. — L. : Allen & Unwin, 1985. — Р. 13—32.
ЭВОЛЮЦИЯ УНИТАРНОГО УСТРОЙСТВА СОВРЕМЕННОГО
ГОСУДАРСТВА
Пахолок В. Н.
Проанализированы особенности территориального устройства современных унитарных государств. Определены факторы, усложняющие классификацию государств по традиционным признакам унитаризма и федерализма.
Ключевые слова: территориальное устройство, регионализация, децентрализация, федерализация.
THE UNITARY EVOLUTION OF MODERN STATE Pakholok V. N.
The peculiarities of the territorial division in modern unitary states are analyzed. The factors, which complicate the traditional classification of unitary and federal states, are considered.
Key words: territorial division, regionalization, decentralization, federalization.
