CC BY
21
SOCIAL MECHANISM OF FORMING SOCIAL RESPONSIBILITY OF THE UKRAINIAN ARMED FORCES SERVICEMEN
Kvitkin P. V., Rebriy I. M.
The article deals with the essence and content of the social mechanism of forming servicemen s social responsibility. It is proved that the social mechanism of forming social responsibility is the mechanism of realizing the regularities ofpersonality forming. The article states that formation of servicemen's social responsibility is determined by the necessities of a society, army and personality. The main elements of the social mechanism of forming servicemen's social responsibility are defined.
Key words: social responsibility, social mechanism of forming social responsibility, aims of forming social responsibility, ways of forming social responsibility.
УДК 141.1
А. С. Зубенко, кандидат фшософських наук, доцент ДЕКОНСТРУКЦШ ЯК ШЛЯХ ДО ЖИВО1 СПРАВЕДЛИВОСТ1
Розглянуто тдходи до справедливостi в рамках деконструкцп фшософами-постмодертстами. Показано, що деконструкцiя, звернена до питання про справед-ливiсть, не нав 'язуе процедур обгрунтування i визначення та й взагалi не прагне IX дати. Навпаки, вона вiдкриваe шлях до пошуку, нових змiстiв, нових ршень, живоI справедливостi, що не сховалася за стереотипи, правила та визначення i не спричиняе придушення тшого, а е нашим вибором, результатом нашого внутршнього пере-живання й осмислення.
Ключовi слова: справедливiсть, деконструкщя.
Почуття справедливой — одне з найсильшших у людини. Меланхолiя i критика, протест i револющя — ви вони так чи шакше виникають iз ввдчуття порушено! справедливости Але що таке справедливють?
Ж. Дерр1да
Актуальтсть теми. Справедливють присутня у вах людських пере-живаннях i ощнках, включаючи ставлення людини до шших людей та до природи. Однак мiркування про справедливють i спроби чггко визначити И призводять до поразки. Зпдно з Б. В. Марковим, як критика, так i проповвдь справедливосп не дають бажаного результату i нерщко приводить до небез-© Зубенко А. С., 2010 55
печних перекручень [1]. Якщо, наприклад, якийсь вчинок кохано! людини або друга ощнюеться як несправедливий, то прагнення до ввдновлення справедливости що навiть не мае засобiв та способiв до здiйснення, може виявитися не необразливим. Зата!вшись голкою в серщ або свiдомостi, вона здатна зруйнувати серце i душу людини.
Слщ сказати, що небезпечшсть застосування справедливостi iснувала завжди. Це пов'язано з тим, що, з одного боку, чиста справедливють (у яко! немае способiв здiйснення) неспроможна i навряд чи не безглузда. З другого боку, справедливють, яку можна здiйснити, нерiдко припускае застосування засобiв, що перетворюють И у свою протилежшсть i приводять до вiдчуження або терору. В шторп досить прикладiв, коли ввдповщь на не-справедливе насильство перетворювалася на ще бшьше насильство в iм'я справедливостi. Незважаючи на це, людина сподiваеться на здшснення справедливостi i бажае И.
Метою статп е осмислення того, чому ж, маючи настiльки гостру потребу в справедливости ми зштовхуемося з такими труднощами в И розумш-нi i застосуваннi? Чи юнують як1сь справжнi пiдстави справедливости як1 дозволили б уникнути цих трудностей?
Анaлiз проблеми, джерел i публшацш. Звернемося до найб№ш близь-ко! аналоги справедливостi - закону. Закон дозволяе нам оцiнити дiяльнiсть (або бездiяльнiсть) людини i справедливють мiри покарання за не!, якщо да-яльнiсть (або бездiяльнiсть) була протиправною. Таким чином, закон, що визначае мiру покарання, дуже близький до ситуацп ввдновлення справедливости Але ототожнити !х повнiстю ми не можемо, бо будь-який закон перед-бачае конкретнi випадки i меж1 його застосування. Стосовно справедливосп ми таких меж установити не можемо. Сфера застосування справедливосп не обмежуеться людською дiяльнiстю, але стосуеться думок i почуттiв людини, порядку речей у навколишньому свiтi. За простором свого застосування спра-ведливють набагато ближче до моральних норм, шж до закону. Але й з ними вона не збтаеться, тому що iнодi виправдовуе насильство i примушування. Справедливiсть не можна також звести до любовi, добра i блага, оск1льки вона включае можливiсть втрати i жертви.
Не знайшовши опори в правових та моральних нормах i категорiях, як основу справедливосп нерiдко намагаються представити загальноприйняп правила i принципи. З погляду останньо! позицп передбачаеться, що згода думок може послужити пею опорою, яка дозволить нам у будь-якш ситуацп оцiнити справедливiсть або несправедливють, що вiдбуваеться, i це оцшю-вання буде безперечним. Дане припущення дiйсно дозволяло б нам там, де не дшть правовi норми, встановленi законом, або моральш норми, встанов-ленi традицiею, створювати правила i пвдстави для винесення вердикту про справедливiсть на основi конвенцп. Але ця позицiя також мае сво! пiдводнi
камеш. По-перше, як показав Л. Витенштейн, перш нiж дiйти згоди думок, необхщно встановити зтоду iз приводу використовувано! мови: «Мовне вза-eморозумiння досятаеться не тiльки потоджешстю визначень, але (як не дивно це звучить) i потодженiстю суджень» [2, с. 242]. Однак у всякого консенсусу е межа: «Де дшсно зiштовхуються два непримиренних принципи, там кожний отолосить шшото дурнем i еретиком. Я сказав, що став би "бо-ротися" з iншим, - але хiба я вiдмовився б приводити йому пiдстави? Зовсiм нi; наск1льки ж далеко вони простираються? Наприкiнцi пвдстав стштъ пере-конання» [2, с. 611-612]. I щ переконання формуються зовсiм не в результат прийняття затальних правил або консенсусу. По-друте, бажання повно-то розумшня та згоди, за Л. Витенштейном, «заводить нас на гладкий лад, де вщсутне тертя, як бачимо, умови в якомусь сенсi стають iдеальними, але саме тому ми не в змозi рухатися. Ми хочемо йти: тодi нам потрiбно тертя. Назад на трубий грунт!» [2, с. 107]. По-трете, простого вщтворення правил i норм не юнуе. Правила, за Л. Витенштейном, завжди обмежуються практиками. Таы практики становлять основу певних форм шдивщуальносп та iдентичностi, що роблять можливу вiрнiсть процедурам. Саме тому, що про-цедури вписанi в затальш форми життя i узтоджешсть суджень, вони можуть прийматися i дотримуватися. 1х не можна розглядати як правила, якi ство-рюються на основi принципiв, а попм використовуються в конкретних обставинах.
Д. Таллi у сво!й полiтичнiй фшософи [3, с. 154] вiдштовхуеться вщ потлядiв Л. Вiттенштейна i доходить тих самих висновшв: затальне правило не може «точно пояснити явище, яке ми пов'язуемо з розумшням значення затальното поняття» [2, с. 85]. Використання затальних понять повинно розглядатися як штерсуб'ективш «практики» або «звича!», що шчим не вiдрiзняються вiд iтор, таких як, наприклад, шахи або тенiс. На-скiльки ми «дотримуемося правила» або <^емо всупереч правилу», ви-рiшуеться в кожному реальному випадку йото використання [2, с. 201]. I навпь, якщо всi вони слщують одному затальному правилу, дiють вони по^зному. Кожна людина реатуе на навчання, норму, правило, наказ по-своему. Мае мюце безлiч практик i безлiч мов, жодна з яких не може пре-тендувати на те, щоб вiдiтравати основну роль [3, с. 154]. Визнання такого плюралiзму покладае всю ввдповвдальшсть за ухвалення рiшення, справедливють або несправедливiсть вчинку на саму людину. Тому пошук справедливостi - це пошук не вiротiдностi, а вщповвдальносп. Як ствер-джуе ще один послiдовник Л. Вiттенштейна С. Кавелл, ми школи не по-виннi знiмати iз себе вщповщальшсть за нашi рiшення, посилаючись на вказiвки затальних правил та принцишв [3, с. 164]. Таким чином, з по-тляду Л. Вигенштейна i йото послiдовникiв, спроба визначити справедли-вiсть та зробити И достовiрною спотворюе И.
Наступну спробу знайти обгрунтування справедливосп намагаються здшснити у рамках феноменолопчного шдходу. Останнiй метод дозволяе нам побачити в справедливосп самоочевидне, що саме себе обгрунтовуе, ейдестичне переживання. Як бачення сутносп, воно властиве людиш. Ул позитивнi дп в спiлкуваннi, моральних вчинках, правових вiдносинах, ви-користаннi закону пронизан зсередини почуттям справедливостi. Але таке «апрюрне» розумiння справедливостi натрапляе на розходження !! юторич-ного досвщу. У цьому разi можна доповнити феноменолопю герменевтич-ними методами i встановити в мiнливому iсторичному досвщ щось стiйке. Але й цей шдхщ не годиться, тому що при всш повазi до пам'яп i традицп ми не можемо допустити, що справедливiсть уже реалiзувалася [1]. Спра-ведливiсть не е раз i назавжди заданою нормою, як щось один раз створене й уже юнуюче.
Пщб'емо деяш пiдсумки. В обговореннi справедливостi, як i И застосу-ваннi, ми зштовхуемося зi складною ситуацiею. Справедливють безмiрна, вона виступае як щось ввдсутне, наприклад, у законi та влад^ порядку i мiрi, але разом з тим передуе !м. Спроби прямого визначення справедливостi не дають бажаного результату. Рефлексiя про справедливють неможлива. Будучи основою права, моралi тощо, справедливiсть не тддаеться виправданню та перевiрцi i не мае зовшшшх критерпв. Про не!, як про невимовне, треба, за порадою Л. Впгенштейна, мовчати [2, с. 217]. Спроби застосувати феноменолопчно-герменевтичний шдхщ теж не приносять плодiв. £дино важливим поштовхом для нашого просування в обговореннi проблеми справедливосп е вимога Л. Впгенштейна i його послiдовникiв про визнання плюралiзму поглядiв як необхвдно! умови здшснення справедливосп. Визнання велико! юлькосп мов, переконань, думок та практик приводить нас до того, що кожного разу справедливють здшснюе або не здшснюе заново сама люди-на, а не встановлеш правила i норми вiдповiдають за те, що ввдбуваеться. Людина не е мiрою справедливостi, але саме И духовна робота дозволяе ввд-шукати хитку межу справедливо! або несправедливо! дп.
Цей висновок можна шдкршити мiркуваннями iншого вiдомого фшосо-фа М. Мамардашвiлi: «Багато чого з того, що ми ввдчуваемо, що ми думаемо i робимо, - мертво. Мертво... тому що наслвдування чомусь iншому - це не твоя думка, а чужа. Мертво, тому що - це не твое справжне, власне почуття, а стереотипне, стандартне, не те, що ти ввдчуваеш сам» [4, с. 3]. Людина може ввдтворювати багато чого словесно, шчого не ввдчуваючи. При цьому слова «живЬ>, як1 е вираженням внутрiшньо! роботи, неможливо вiдрiзнити в1д сл1в «мертвих», у яких вiдсутне особисте, справжне переживання. На думку М. Мамардашвш, яшсь зовнiшнi ознаки, як у нашому випадку, наприклад, установленi правила i норми, не можуть служити критерiем розрiзнення живого ввд мертвого, помилки вiд iстини. Рiзниця мiж неправдою i правдою
«надана цшком якомусь особливому внутршньому акту, який кожний робить на власний страх i ризик. Тобто вщмшшсть установлюеться мною, вона не дана в речах. Вона незалежно вщ мене не iснуе. Той, хто бреше, говорить п самi слова, що й той, хто говорить правду. У словах правда не метиться й у цьому сена не може бути записана» [4, с. 4].
Таким чином, справжш тдстави справедливосп в якшсь внутрiшнiй, траничнiй ситуаци переживания, яку М. Мамардашвш називае загостреним почуттям свiдомостi. Сучасна фiлософська традицiя надае бататий матерiал для обговорения таких граничних ситуацiй. I, як нам здаеться, використания можливостi постмодершстсько! фшософи, зокрема такого и методу, як рекон-струкцiя, пiд час обговорення питания про справедливiсть може бути досить перспективним.
Нагадаемо, що постмодернiзм з'явився наслвдком розчарування (хоча це не едина причина) у наших здiбностях побудувати рай на землi. XX столптя iз двома свiтовими вшнами i розквiтом тоталiтаризму виявилося дуже хворо-бливим, протверезним засобом для людства. Модернiзм звiв людину в царi Всесвiту, вiдкинувши Бога. Постмодершзм не вiрить у те, що у людини ви-стачить сил i здiбностей панувати над уйм Всесвгтом. Як свiтогляд постмо-дершзм одержав поширення наприкiнцi ХХ ст., i його головною рисою е плюралiзм, тобто допущения одночасного спiвiснувания рiзноманiтних точок зору. Безпосередньо iз плюралiзму випливають так1 його похвдш характеристики, як фрагментарнiсть, децентращя, мiнливiсть, контекстуальнiсть, неви-значенiсть, iронiя тощо [5], котрi як не можна краще допомагають виразити щось про граничш ситуаци.
Крiм того, е безлiч точок дотику мiж поглядами Л. Вiтгенштейна i Ж. Деррша. Для французького фiлософа так само, як i для Л. Витенштейна, розумiния вiдповiдальностi вимагае ввд нас, щоб ми вiдмовилися ввд мри про повну перевагу людини i вiд фантази, що ми могли б тти ввд наших людських форм життя. Обидва фшософи вважають, що рiзноманiттю голосiв i думок необхiдно дати можливiсть знайти сво! форми виражения замiсть того, щоб прагнути до гармони i згоди.
Так само, як i Л. Вiтгенштейн, який стверджував, що муки вибору людини нерозв'язш (людина завжди несе етичну вщповвдальшсть [3, с. 163] за свш вибiр i, зробивши його, продовжуе сумнiватися в ньому), Ж. Деррща вважае, що нерозв'язнiсть вибору неможливо перебороти або перемогти, а суперечносп обов'язку нескiиченнi. Людина нiколи не може бути впевнена в тому, що зробила правильний вибiр, осшльки рiшения, прийняте на користь одше! з альтернатив, завжди завдае втрат шшш альтернативi. З погляду де-конструкцil «нерозв'язне залишаеться застряглим, зайвшим, принаймнi, як примара, але примара необх1дна, у будь-якому рiшеннi, у будь-якш подil рi-шения. Його примаршсть деконструюе зсередини будь-яку гарантш присут-
носл, будь-яку впевненють або будь-яку передбачувану критерiологiю, що могла б гарантувати нам справедливiсть рiшення» [6].
Ще один аргумент на користь обговорення справедливост в рамках деконструкци полягае в тому, що деконструкщя, як i справедливiсть, не пвд-даеться прямому визначенню, а справедливють, як i деконструкцiя, - це не тшьки мiркування, але насамперед практичне рiшення й вiдповiдальна дiя. Справедливiсть не е якимось заданим, готовим еталоном, що додаеться до тих чи шших дiй або подш. Вона не тiльки щеал i iмператив, а й практика, що пропкае в конкретних обставинах i веде або до зв№нення, або до пiдпоряд-кування та примусу.
Ж. Деррща стверджуе, що деконструкцiя - це вщновлення справедли-востi, яку порушують критика i рефлексiя, що приховано припускають i по-бiчно реалiзують владу та авторитет. Вона пов'язана з мiрою i виправданням, з рiвновагою, а також з урахуванням iсторичного мiсця i контексту, в яких висловлювалися тi чи iншi судження про справедливiсть, тобто вона реал1зуе справедливiсть ввдносно само! справедливости
Питання про справедливiсть мае потребу в деконструкци й тому, що воно часто ставиться в полi аношмних «природних» допущень i розходжень суб'ективного й об'ективного. Тому «децентра^» i визнання множинностi, якi приносить iз собою деконструкцiя, сприяють б№ш гнучкому уявленню про справедливiсть як мистецтво подолання рiзких меж i вирiвнювання дискурсивного i культурного ландшафту. Подолання суперечносп внутрiшнього его!зму бажань та сощально! даностi, умшня знайти компромiс зовнiшнього та внутршнього, свого та iншого - це i е справедливiсть, i способом и здш-снення виступае гранична ситуащя. Йдеться не тiльки про вибiр, але насамперед про моральне визнання шшого, абсолютно шшого, нiжти сам. Це визнання приводить до самозмши людини i створення таких просторiв, де збь гаються або, точнiше, спiвiснують рiзне i роздiлене.
На противагу юторичному методу деконструкцiя не шукае в минулому нерозвинене сучасне, у чужому - свое, а вказуе на першооснову i джерело ютини, моралi i взагалi «людського» в шшому та чужому.
Наприклад, конструювання системи шзнання i моралi, як показав Ж. Деррща, полягае в утаюванш, усуненнi, стираннi першооснови, акту за-родження чогось з iншого, з абсолютно шшого. Далеко не кожний може, наприклад, зрозумгги, що першоджерелом моралi е вина, а закону - злочин, оскшьки вина i злочин е абсолютно шшим, н1ж мораль i закон. Таким чином, шше, друге е присутшм як «мiстичне», невимовне, як вщсутне, котре сховано пiдтримуе i визначае присутне. Деконструкцiя на вiдмiну вщ дiалектичного засвоення-присвоення i «зняття» прагне утримати i зберегти iнше, котре як насшня або паросток або як отрута-лши пiдтримуе живе вщ вгасання та омертвiння.
«1ншим» першоджерелом справедливостi, на думку Ж. Деррвда, е сила, оскшьки справедливiсть так чи iнакше визначаеться через силу, вщштовху-еться вщ не! або тяж1е до не!. У зв'язку iз цим у питанш про справедливiсть завжди необхвдш запобiжнi заходи, тому що вона може залишитися неспро-можною або, навпаки, виявитися ангажованою владою, служити для не! засобом та шструментом. «£ ризик, - пише Ж. Деррща, - що рекурс до сили, реконструкщя спричинить темне, окультне або субстанщалютичне» [6]. Особливий ризик юнуе в нашому свiтi, де сила стала аношмною та непо-мiтною. Адже сьогоднi сила - це знання-влада, це невловима мережа роз-рiзнень i диференцiацiй ввд морально-етичних до науково-теоретичних i особливо медичних. Як уникнути дилеми мiж силою i безсиллям? Ж. Дер-рiда вважае, що повинно йтися про диференцшючу силу i насильство: це ввдкладено-затримано-вщмовлено розрiзнения (diíferance) сили i насильства [6]. Це означае, що справедливють залишаеться справедлив^™, якщо нам вдаеться втриматися на грат, яка б не дозволяла силi ди перетворюватися в силу примусу.
Як приклад подiбноl ситуацп Б. Марков наводить запрошения в гость «Що значить запросити в гост i прийияти запрошения? Це готовшсть зустрь тися iз чужим. Коли псть приходить до нас додому, вiн пiддаеться деякому насильству. Йому дають старi хазяйськ1 тапки, проводять у комнату i саджають у крiсло. Це схоже на конвоювання. Але й гiсть гарний. От вш сидить i не йде та стае в тягар. Знайомство i вiзит припускають асиммцш. Так право i насильство виявляються закладеними вже в самому запрошенш, i воно мае потребу в деконструкцп» [1].
Шлях, що дозволяе залишатися на граш, здшснювати деконструкщю, лежить через пам'ять про те, що в справедливост е адресат. Потрапляючи в лещата несправедливости ми не просто прагнемо ввдновлення порядку речей, а завжди спрямовуемо сво! дп на когось. Спрямовувати, адресувати свою проблему комусь людина повинна мовою адресата, по суп чужою мовою. Це завжди важко, але саме спрямовашсть свое! мови шшому е можливштю подолання однобiчностi використання мови i можливiстю справедливость
Деконструкцiя, таким чином, - це наближення до меж, котрi людина (чоловж, ж1нка, дитина) розглядае як масштаби права i безправ'я. Це наближення здшснюеться пiд iм'ям справедливостi, що сама виступае як щось безмiрне i невизначене, але одержуе визначенiсть як межа i масштаб, як такий обмежувальний апарат, що робить можливою культуру. У цьому зв'язку мож-на вщзначити, що деконструкцiя, яка розкривае граничний характер справед-ливост1, зовсiм не веде до теоретико-правового тгшзму, який часто пов'язаний з моралiзуванням. Б. Марков, який аналiзуе позиц1ю Ж. Деррща, доходить висновку, що деконструк^ - це подвiйний рух.
З одного боку, це рух до змюту безмежно! вщповвдальносп, здшснюва-но! в пам'яп. I цей рух пам'ят е поверненням до ютори, генезису, змiсту, до меж понять справедливости права, закону, норм, цшностей, як1 проводяться i читаються в ютори. Справедливiсть - це щось б№ше, нж мова, i тому де-конструкцiя повинна заглиблюватися в серцевину пам'ятi. При цьому йдеть-ся не про юторико-фшолопчт штудi!, а про вiдповiдальнiсть пам'яп перед спадщиною iмперативiв i вказiвок. Мова, як доводив Ж. Деррвда у сво!й «Гра-матологi!», тюно пов'язана iз практикою насильства i придушення iншого. Саме в нш за допомогою понять i лопки стягуються в едину супiдрядну, iерархiзовану систему рiзнi поняття. Вона зшмае протилежностi, стирае слвди iншого, привласнюе та експлуатуе чуже. Мова, що ллеться з вуст безперервним потоком, i вухо, що схоплюе на лету змют сказаного, стирають слвди iншого, на як1 звертае увагу деконструкцiя. Отже, вимога справедливостi зобов'язуе деконструкщю i зобов'язуе до деконструкци.
З другого боку, цей рух i вщповщальнють вiдносно пам'ятi - вщповь дальнiсть вiдносно самого поняття вщповщальносп, що визначае виправ-дання наших власних теоретичних, практичних, етичних i полiтичних рь шень. Ця вiдповiдальнiсть не пвддаеться визначенню за допомогою системи сформованих понять (власнють, правильнють, воля, свобода, свiдомiсть, суб'ект, Я, особистють та iн.). За допомогою деконструкци ввдповщальнють «розвантажуеться» [1], приходить до шшого i визнае шшого. Для деконструкци недоречний предикат розумшня. Адже зрозумiти - значить схопити, засво!ти, привласнити щось як предмет. Але буття, деконструкщя, справед-ливiсть саме вводяться як щось, що не е предметним. Полем деконструкци виступае лист, де змют розаяний i безупинно росте. Вш не даний у готовому виглядi так, що його можна схопити i привласнити, а перебувае в сташ зародження. Деконструкщя, розсшвання змiсту складаеться в безперервно-му пошуку споконвiчно! опозицil, один iз членiв яко! приховуеться конструк-цiею або обгрунтуванням.
Висновок. Таким чином, деконструкцiя, звернена до питання про спра-ведливiсть, не нав'язуе процедур обгрунтування i визначення та взагалi не прагне !х дати. Навпаки, вона вiдкривае шлях до пошуку, до нових змюпв, до нових ршень. Деконструкцiя вiдкривае шлях до живо! справедливости що не сховалася за стереотипи, правила та визначення, i не спричиняе придушення шшого, а е нашим вибором, результатом нашого внутршнього переживання й осмислення. Вона також е нашим сумшвом у вибор^ що позбавляе нас упевненосп, але дозволяе зупинити ввдчуження вiд один раз здшсненого i створеного, не прийняти як належний примус iншого до нашого вибору i наших переконань. Справедливiсть завжди спрямована на особливе, сингулярне, тобто на iнше особливе, що претендуе на унiверсальнiсть. Справедливють - це надмiрне. Вона диспропорцшна й, здаеться, вимагае подолання вах меж
i бачить несправедливють навiть там, де спокойно, мирно та досить задоволе-но живуть люди, впевнеш в справедливостi.
Л1ТЕРАТУРА
1. Марков Б. В. Философская антропология: очерки истории и теории / Б. В. Марков. - СПб. : Лань, 1997. - 480 с.
2. Витгеиштейи Л. Философские исследования / Л. Витгенштейн // Витгенштейн Л. Философские работы. Ч. I. - М. : Логос, 1994. - 615 с.
3. Муфф Ш. Витгенштейн, политическая теория и демократия / Ш. Муфф ; пер. с англ. А. Смирнова // Логос. - 2003. - № 4-5 (39).
4. Мамардашвили М. Психологическая топология пути / М. Мамардашвили. -СПб. : Изд-во РХГИ, 1997. - 750 с.
5. Емелин В. И. Информационные технологии в коитексте постмодернистской философии : дис. ... каид. филос. иаук : спец. 09.00.01 / В. И. Емелии. - М., 1999. -215 с.
6. Деррида Ж. Сила и значение / Ж. Деррида // Ж. Деррида. Письмо и различие / пер. С. Л. Фокииа. - СПб. : Акад. проект, 2000. - С. 7-42.
ДЕКОНСТРУКЦИЯ КАК ПУТЬ К ЖИВОЙ СПРАВЕДЛИВОСТИ
Зубенко А. С.
Рассмотрены подходы к справедливости в рамках деконструкции философами-постмодернистами. Показано, что деконструкция, обращенная к вопросу о справедливости, не навязывает процедур обоснования и определения и вообще не стремится их дать. Она открывает путь к поиску, новым смыслам, новым решениям, живой справедливости, которая не спряталась за стереотипы, правила и определения и не влечет за собой подавления другого, а является нашим выбором, результатом нашего внутреннего переживания и осмысления.
Ключевые слова: справедливость, деконструкция.
DECONSTRUCTION AS A WAY TO LIVING JUSTICE Zubenko A. S.
Approaches to justice within the limits of a deconstruction by philosophers postmodernists are considered in the article. It is shown that the deconstruction turned to a question on justice, does not impose substantiation and definition procedures and does not aspire to give them at all. It opens a way to search, to new senses, to new decisions, to lively justice which has not hidden for stereotypes, rules and definitions, and does not involve suppression of another, and is our choice, result of our internal experience and judgment.
Key words: justice, a deconstruction.
