CC BY
43
Анатолш Мал1вський — кандидат фiлософських наук, доцент Днiпропетровський нацiональний ушверситет залiзничного транспорту
(Дшпро, Укра!на)
Мета cmammi зводиться до висвтлення основних положень рефлексй на вчення Декарта про скептицизм, оцтювання гх аргументованостi в загальному контекстi творчостi мислителя з метою подолання одномiрностi трактування його ставлення до скептицизму, як суттевог складовог його вчення. А тому надалi доцтьно, по-перше, зосередити увагу на деяких тлумаченнях ключових мотивiв антискептичного тдходу Картезiя в до^дницькт лiтературi та мкця в них антропологiчного проекту, та по-друге, акцентувати ключову значимiсть антропологiчного вимiру його вчення в ходi фтософськог полемжи зi скептицизмом. Аналiз ттерпретацт спадщини Декарта та його оригтальних текстiв засвiдчують вiдсутнiсть у до^дницькт лiтературi адекватного тлумачення його мкця в кторй скептицизму та своерiдностi антискептицизму. В бiльшостi випадюв увага зосереджуеться на вузькому бачент запиту епохи Нового часу, тобто лише в виглядi розбудови науковог картини свту, що не враховуе сучасний рiвень декартознавства. Авторами, по-перше, акцентуеться доцтьтсть виходу за межi фрагментарного бачення спадщини мислителя, по-друге — наголошуеться на iстотностi антропологiчного вимiру текстiв Декарта, що уможливлюе бтьш автентичне осягнення його антискептиног позицй. Автори виходять з визнання незадовтьного осмислення в декартознавствi ставлення Рене Декарта до скептицизму та його антискептичного тдходу. В ходi прояснення витоюв даног ситуацгг увага авторiв по^довно зосереджуеться на особливостях сучасного тлумачення запиту епохи Нового часу, який до^дники скептицизму схильн редукувати до розбудови науковог картини свту, маргiналiзуючи його антропологiчну компоненту.
Ключевые слова: Декарт, скептицизм, антискептична позищя, запит епохи Нового часу, антропологiчний проект.
«Яза допомогою свогх положень вперше поруйнував сумнгви всгх скептиюв»
Картезш
Вступ
Проблема ввдношення до скептицизму та його подолання, як альтернативного наущ феномену, школи не покидали сторшок фшософськнх дослвджень, проте гострота проблеми ставлення до скептицизму особливо загострилася в другш половит минулого столптя з появою постмодерну. Чшьне мюце в ютори осмисленш скептицизму належить Рене Декарту, як одному з найяскрашших фiлософiв раннього модерну, штерес до якого був i е нездоланним протягом столлъ, про що сввдчать запект дискуси серед сучасних дослвдниюв. Нишшшй рiвень юторико-фшософсько! та сучасно! рецепци надае додатковi можливосп для перегляду усталених понять "сумшв", "скептицизм", антискептицизм" в уявленнях французького фшософа [Хома, 2016].
В сучасному декартознавсга ХХ-ХХ1 ст. юнуе чимало дискусш стосовно автентичносп розумшня творiв Картезiя. Довгий час стосовно його спадщини домшувала традицшна техноморфна точка зору, що базувалася на ешстемолопчних його розвщках, але починаючи з друго! половини минулого столггтя з'являеться цша низка дослвджень з амбiвалентним тдходом, в яких дослщжуеться антрополопчна домшанти в його творах. Обидва означеш тдходи, що юнують на дослвдницькому обрп, мають пряме ввдношення до проблеми сучасного розумшня ставлення Декарта до скептицизму.
Об'ектом критичного осмислення в пропонованому дослщженш е проблема, яка протягом тривалого часу не вирiшуеться в юторико-фшософськш лiтературi, а саме — суперечшсть мiж усталеним образом Декарта як скептика, котрий привiв до радикально! форми скептицизму, та позищею помiркованого скептицизму, наближеного до конструктивно! критики, що мае мiсце в його антрополопчних пошуках, спрямованих на самоствердження людини у свiтi [Хмiль, 2017: 128;].
А тому доцшьною е увага до вторичного контексту становлення ключових принципiв вчення французького фшософа як передумови цiлiсно! реконструкцi! його творчосп та зокрема критики скептицизму.
Загальний погляд на великий обсяг лггератури, пов'язано! з iменем мислителя, дозволяе зафжсувати ще один парадокс, де, з одного боку, проявляеться посилена увага до антрополопчно! складово! фiлософування Декарта (зокрема рецепцiя трактату «Людина» [Descartes' Treatise on Man, 2017]), з шшого — некритичне вщтворення дослiдниками скептицизму (нiгiлiзму) антрополопчного пiдгрунтя його вчення, нещодавно озвученого вщомим американським фiлософом Ричардом Попшним.1
Мета статтi зводиться до висвилення основних положень рефлексi! на вчення Декарта про скептицизм, ощнювання !х аргументованостi в загальному контекстi творчост мислителя з метою подолання одномiрностi трактування його ставлення до скептицизму як суттево! складово! його вчення. А тому надалi доцiльно, по-перше, зосередити увагу на деяких тлумаченнях ключових мотивiв антискептичного пiдходу Картезiя в дослiдницькiй лiтературi та мюця в них антропологiчного проекту, та подруге, акцентувати ключову значимють антропологiчного вимiру його вчення в ходi фiлософсько! полемiки зi скептицизмом.
Виклад основного матер1алу
Новий час — епоха радикальних змiн, означених вщкриттям нових горизонтiв та перспектив. До числа !! знакових проявiв змiстовних трансформацiй належить наукова револющя, становлення яко! супроводжуеться руйнацiею усталеного образу свиу. Означений контекст створюе сприятливий грунт для поновлення та посилення скептицизму та актуалiзацi! антискептицизму. Автентичне осягнення одного з найбшьш глибоких варiантiв останнього запропоноване Декартом передбачае увагу до способiв розв'язання ще! задачi в лiтературi.
1 Переконл^ приклади нехтування мають мюце на сторшках широко вiдомих дослщжень Ричарда Попкгна [Popkin, 2003]. Справедливють означено! тези вiдзначалася Хосе Маия Нето в матерiалах конференци, присвячено! пам'ятi Ричарда Попюна 2007 року. «Найважлившою частиною останнiх дослiджень е тенденция iдентифiкувати антропологiчне бачення людсько! iстоти або як грунту або ж як важливого аспекту сучасного скептицизму. Головна новизна полягае в баченш зв'язку мiж скептичними та антрополопчними поглядами, котра пов'язана з переоцгнкою спадщини еллiнiстичних фшософських шкш скептицизму». Надзвичайно важливою виглядае теза, сформульована в примiтцi. Мова йде про вщсуттсть окремо! уваги до антропологи, тобто про усталену традицгю нехтування. Загальне бачення раннього модерного скептицизму у Ричарда Попкгна не тдкреслюе (не придшяе окрему увагу — автори) антропологiчному аспекту. Повертаючись до означеного моменту на наступнш сторгнц!, автор справедливо вказуе на ютотну вiдмiннiсть позицй скептик1в раннього модерну вщ античних, а саме — зосереджетсть уваги на його тдвалинах, котрi виглядають як християнсью доктрини природи людини, що домгнували в XVI-XVII ст. Але автор не вважае за доцшьне проявляти певний гнтерес до огляду цих моделей, тобто виносячи його поза межi свое! уваги [Maia Neto, 2009: 309].
На сьогодш до числа ютотних перешкод на шляху адекватно! рецепцп фiлософiï Нового часу належить суб'ективне тлумачення cogito, як ключового принципу вчення Декарта та акцент на центральнш ролi принципу тотожностi мислення та буття. Наскiльки автентичним е означений пiдхiд?_
На окрему увагу заслуговуе тлумачення антискептично! позицiï Декарта як прихованого скептицизму, який репрезентуе Ричард Попкiн. Йдеться насамперед про гостре формулювання ключово! проблеми спадщини Декарта: як стала можливою трансформащя «трiумфу» антискептицизму Декарта, котрий в ходi його змiстовноï реалiзацiï оприявнився як «трагедiя» - повний провал його проекту?
До числа ключових проявiв скептичноï позицiï французького мислителя та його погляду на науку Попшн ввдносить радикальний суб'ективiзм, котрий вш пропонуе визнати нездоланним для Декарта: «.. .ми нiколи не зможемо m встановлювати зв>язок з чим-небудь поза нами, m гарантувати ïï абсолютну ютиншсть» [Popkin, 2003: 168].
Переконливють тези щодо правомiрностi ввднесення Декарта до представник1в скептицизму не викликае у Попкгна жодних сумнiвiв, що засвiдчуе наведена ним класифшащя основних форм нiгiлiстичноï рецепцiï мислителя: ортодокси сприймали Декарта як хитрого скептика, метод якого заперечував самi основи традицiйних систем. Догматики ж виступали проти першо1' «Медитацп» з ïï спрямовашстю на деструкцiю передсуджень, оск1льки ïï аргументи були для них нездоланними. Скептики ж атакували три iншi «Медитацп» як таш, що не можуть бути узгоджеш з iдеями першог
Аналiзуючи питання про те, наск1льки адекватною та переконливою е характеристика Попк1ним позицп Декарта як нездоланного суб'ективiзму, слад звернути особливу увагу на ri виклики епохи, котрi виходять за меж1 суб'ективностi. Йдеться як про необхщшсть обгрунтування об'ективностi природничо-наукових знань, так i про здатнiсть людини виходити за меж1 природознавства та встановлювати себе як самодостатню особиспсть. Обидва означенi моменти вiдображенi в текст Попкiна, але не осмислеш належним чином. Мова йде про «силу cogito, котра як хвиля припливу змггае кризу пiронiзму та встановлюе нову просвiтлену особистiсть, причетну до надiйноï непорушноï ктини» [Popkin, 2003: 153-155].
В ходi нишшнього ознайомлення з деякими працями Попшна, а особливо з тестом його останньоï' прижиттевоï' монографiï «Iсторiя скептицизму: Вщ Савонарола до Бейля» (2003) виникае сумшв щодо ïï пвдсумкового характеру стосовно бiльш раннiх дослвджень. Але означене враження за умови сшвввднесення дослвдницьких позицiй виявляеться iлюзiею, котра спотворюе наше бачення iсторико-фiлософськоï думки. 1накше кажучи, звертання до бшьш раннiх дослiдникiв ролi в юторп скептицизму Декарта, наприклад, Джанет Броутон, Джон Пiтер Керрiеро тощо, сввдчать, по-перше, про нередукованiсть ï\ поглядiв до позицiï Попкгна, по-друге, наявнiсть в ï\ поглядах евристичних та конструктивних моментiв, на яш мало хто звертае увагу. До реч^ Едвiн Кьорл1 справедливо наголошуе на хибностi тези щодо ушверсальносп сумнiву та його присутностi у вах творах мислителя, оск1льки позищя Картезiя в текстi «Правил» не передбачае звертання до методу сумшву [Curley, 1978: 43].
Приймаючи до увагу новпш тенденцiï в декартознавствi та означене вище нехтування антрополопчним вимiром фiлософськоï' спадщини Картезiя, варто наголосити на слушностi акцентування ключовоï значимостi його антропологiчних розвiдок для окреслення антискептицизму. Щоправда, йдеться про першу назву «Дискурси», котра згадуеться фiлософом в листi до Мерсена в березш 1636: «Проект всезагальноï науки, спроможну пiдняти нашу природу на найбшьш високий
щабель досконалосп» [Descartes, 1996: 339]. Осмислюючи творчють французького мислителя в означеному ракурс^ КьорлГ слушно пов'язуе орипнальшсть позицп Декарта з притаманним схоластам наголошенням на особливш ролГ "Я" [Curley, 1978: 19;]. З впевнешстю можна зауважити, що на цей важливий момент майже шхто з дослщнишв не звертае уваги. Одначе змютовне розгортання зазначено! орипнальносп та самобутносл в текст монографп КьорлГ увиразнюеться в ходГ звертання до поняття «природна людина» (natural man) як способу означення моделГ людини. Пгдсумовуючи власний екскурс в Гсторш скептицизму, вш слушно акцентуе свш штерес на антискептичнш спрямованосп шзшх текспв Декарта, вказуючи на деяш форми оприявнення антрополопчного тдходу, однак помиляючись в тому, що шзш твори Декарта «не пов'язаш з ввдповвдями на заперечення та розробкою деталей програми, окресленш в «Дискурсп» та «МедитацГях» [Curley, 1978: 235] та схиляеться до думки про те, що антрополопчна штенщя в шнщ життя Декарта виглядае в формГ "все бшьшого штересу до проблем психологи та моралЬ» Але попри вс розбГжносп та вгдкриття обнадшливих перспектив Кьорл не схиляе читачГв до оптимГзму, причиною якого е його власна на1вшсть в тлумаченш cogito як вихщного пункту фшософування КартезГя. Йдеться про неодноразовГ констатацй' щодо неспроможносп фшософа вивести з власного мислення будь-що шше окрГм свого власного Гснування, котре е суб'ективним. Що ж стосуеться штересу до антрополопчних проблем в останш роки творчосп Декарта, то КьорлГ, зауважуючи його непереачну евристичну значущГсть, не вважае за доцшьне звертання до присутнього в ньому потенщалу конструктивного мислення, що суперечить позици авторГв ще! статп.
Доцшьшсть виходу за меж1 на!вних уявлень щодо ушверсальносп сумшву у творах Декарта е об'ектом дослщження в монографп Джанет Броутон «Декарпвський метод сумшву» 2002 року. Важко не погодитися з думкою авторки про те, що шде в «Правилах» загальний метод вГдкриття не залучае процедур, продиктованих методом сумшву. Аналопчно в текст «Дискурсп» метод сумшву також не тотожнш загальному методу, а коли мова заходить про метод «Медитацш», то шдхвд Декарта також не зводить його до методу сумшву [Broughton, 2002: 109-119]. А тому, аналГзуючи результата домшування хибного уявлення щодо ушверсальшсть сумшву, Броутон справедливо зауважуе факт спотворення смислу cogito бГльшютю дослгднишв як вкрай важливого поняття Декарта, хоча послгдовне проведення власного конструктивного ставлення дослщнищ до скептицизму Декарта передбачае зосередження уваги на позасуб'ективних ГмплшацГях cogito.
Амбщшна спроба окреслення антискептично! позицп КартезГя в ходГ звертання до вГдповГдного Гсторико-культурного контексту в публшацп Хосе Лу!са Бермудеса «Скептицизм та наука у Декарта» [Bermúdez, 1997]. Автор пов'язуе означене вчення про сумшв з радикальною змшою образу свпу як результат гелюцентрично! теорй' Коперника та зумовлене нею дистанцшвання вгд онтологп Аристотеля. На умку дослгдника, котру важко визнати переконливою, задача конструктивного подолання радикального сумшву усшшно може бути виршена в ходГ звертання до фшософських засад ново! науки. При цьому пропонуеться основний акцент ставити на укоршеносп мотивГв сумшву в гносеолопчних потребах картезГансько! науки. Обмежешсть оз-начених настанов стае явною для автора, коли Бермудес вимушений виходити за !х меж1 при спробГ сшввГднести гшотезу Декарта про "злого генГя" з останшм рГвнем розвитку фГзики. 1накше кажучи, означена гшотеза ставить шд сумшв правомГршсть тлумачення наукового бачення як останнього слова стосовно природи реальносп, тоб-
то самодостатносп науки. «Ппотеза "злого генiя" робить сумшвним нашi причини вважати наукове бачення реальностi останнiм словом стосовно цього питання», — з певним розчаруванням констатуе автор [Bermùdez,1997: 757;].
Безперечно, що до недолтв даного подходу належить нехтування бшьш широким контекстом становлення фiлософiï Нового часу, а саме — запитом на розбудову антропологи та етики. Непрямим аргументом на користь останньо1' тези е констатащя ютотно1' вщмшносп характеру сумнiву у творах «Свп» та «Медитацiï» Декарта, стосовно яко1' Бермудес зауважуе надлишковий характер радикального сумшву, доцiльнiсть якого не може бути зрозумшою та виправданою з позицш необхiдностi обгрунтувати науки [Bermùdez,1997: 770]. А отже, наведена констатащя може бути витлумачена як непряма форма запиту на самопiзнання людини як сущого та належного.
До числа тих новгтшх публiкацiй, автори яких докладають значнi зусилля для подолання усталеного образу дегуманiзованого скептицизму Декарта, варто ваднести публiкацiï Сари Паттерсон. На вiдмiну ввд поширених уявлень про самодостатнiсть скептицизму Картезiя, вона слушно зауважуе його службову та iнструментальну роль. А тому пропонуе обгрунтовану тезу про доцшьшсть пов'язувати новацiю Декарта в ходi запровадження скептицизму з задачею усунення спотворень природи людини, а саме — забезпечення противаги для ïï передсуджень та звичок [Patterson, 2000: 87].
Аналiзуючи чинники актуалiзацiï сумшву в текстi бiльш свiжоï' публжаци Паттерсон «Сумнiв та природа людини в Медитащях Декартам» (2012), вона справедливо виходить за меж1 безпосереднього контексту науковоï' революцiï та акцентуе укорiненiсть сумнiву в самiй природi людини, наближаючись до тлумачення людського феномену як втiлення сумнiвностi фундаментальних принципiв свiтобудови. Щоправда, форму реалiзацiï окресленого задуму важко визнати задовшьною, оск1льки авторка зосереджуе увагу лише на загальних ключових чинниках деформаци природи людини, ввдводячи центральну роль усталеним традищям свiтосприйняття, втiленням яких е поняття звички та чуттевостг «звичка узурпуе мiсце природи [людини — автори]», а «чуттевють узурпуе мюце iнтелекту». Також поза увагою дослiдницi не залишаються i ютотшсть передсудiв дитинства як чинника деформаци природи дорослоï людини, яка критично ставиться до усталених традицш як "вагомоï' перешкоди на шляху саморозбудови" [Patterson, 2012: 193-196].
Проте, водночас, поза увагою Паттерсон залишилися радикальш трансформаций становища людини Нового часу, котрi оприявилися завдяки виходу на перший план сумшву як засобу (д)осягнення ютини. А тому передумовою змютовного розкриття тези щодо укоршеносп сумнiву в природi людини е окреслення основних моменпв власноï позицп мислителя, що передбачае звертання до його текспв.
Хай там що ввдбуваеться в думках наших опоненпв, на першочергову увагу заслуговуе аналiз тексту «Медитацiй». Декарт неодноразово тдкреслюе сумнiвнiсть свiтобудови, котра оприявнюеться невизначешстю мiсця людини у Всесвiтi. На перший погляд правомiрно затаврувати позицш Картезiя як втiлення умовностi та релятивiзму, одначе, як виявляеться, за умови бшьш глибокого знайомства з його творами, прюритети мислителя виходять за меж1 скептицизму, оскшьки за допомогою радикального сумшву людина отримуе шанс усвiдомити iстину, дистанцшючись ввд приемних та спокусливих iлюзiй стосовно наявносл безнапружного пiзнання свiту. Репрезентативним моментом позицiï фiлософа е початок другоï «Медитацiï» [Декарт, 2014: 156], присвяченоï' осмисленню iнтелекту, де мюце нинiшнього онтологiчного статусу людини означене як стан повноï невизначеностi (стан "тдвгшеносп"), в
чому i полягае, здавалось би, скептицизм Декарта. При цьому для нас першочергову значимiсть мае орiентацiя Декарта на позитивний шдхвд до проблеми людини, як на щось певне та визначене.
В ходi аналiзу чиннишв недосконалостi природи людини та ïï здатностi впадати в оману, як свiдчить четверта «Медитащя», Декарт повертаеться до ключовоï тези про невизначешсть статусу людини в природному свт та пошук1в його причин. Вш конкретизуе чинники невизначеностi за допомогою уявлень про протилежнi полюси реальностi, де вiн нiбито вмщений «як щось серединне мiж Богом i нщо, або мiж найвищим сущим i не-сущим», а згодом вш заявить: «сам я найвищим сущим не е» [Декарт, 2014: 216].
Викладаючи власну позицш, французький мислитель робить спробу дистанцшватися ввд спокусливо простих та навних варiантiв тлумачення проблем стосовно фшософсько1! антропологи. До числа найбшьш iстотних належить питання про обмеженiсть свободи людини зовшшшми обставинами та чинниками. При цьому для Картезiя надзвичайно важливим було уникнути, по-перше, загрози релятивiзму, тобто бачення людини як ютоти залежно!! ввд зовнiшнiх стихiй та чиннишв, по-друге, спокуси радикалiзацiï сумшву як умови абсолютноï свободи та незалежносп людини.
Як засввдчуе текст четверто1' «Медитацш», Декарт успiшно долае обидвi означенi спокуси, тобто m Бог, нi генiй як втшення двох протилежних полюсiв реальностi, не мають влади над людиною та ïï поведшкою. Як виявляеться, попри iлюзiю максимальноï пiдступностi та могутносп злого генiя, вiн не е всемогутньою iстотою, оск1льки його спроможносп мають межу у виглядi людського «я», про що Декарт напише: «вiн нiколи не зробить так, щоб менi бути нiчим, доки я думаю, що я е щось» [Декарт, 2014: 158]. Аналiзуючи феномен сумшву, експл^ючи умови його гранично].' радикалiзацiï, Картезш наголошуе, що сумшв людини не може бути ушверсальним, оскшьки iснуе вища шстанщя — Бог як творець свиу та людини. 1накше кажучи, по-перше, наш сумшв може бути радикальним лише за умови визнання Бога вигадкою, по-друге, лише за умови крайнього ступеню недосконалостi людини через постшш по-милки, про що Декарт нас запевнить: «я не можу стати аж настшьки недосконалим, щоб помилятися завжди». Для Декарта стае аксюматичним, що юнування та довершенiсть Бога унеможливлюе постшне ошукування людини.
Пiсля акцентування онтологiчноï' неукорiненостi людськоï' природи доцiльно зосередитися на позитивнш спрямованостi фiлософських шукань Картезiя. Вже в текстi «Синопсису» унаочнюеться значимiсть його спрямованостi на встановлення та вiдкриття певних безсумшвних iстин: «ми не можемо сумшватися в речах, про iстиннiсть яких шзшше дiзнаемося» [Декарт, 2014: 132].
Реальний Декарт, на вiдмiну вщ його викривленого образу, створеного та поширеного скептиками, був далекий вщ гiпостезування та унiверсалiзацiï радикального сумшву. Сввдченням того, наск1льки нечасто (по суп — в виняткових випадках) вiн вважав за можливе використання цiеï небезпечноï зброï, е лист Картезiя до принцеси Елiзабет ввд 28 липня 1643 року, де вш зазначае необхiднiсть пройти через радикальний сумнiв принаймнi раз в житт та застерiгае ввд зловживань ним як надзвичайно небезпечноï спокуси. А також в текстах «Медитацш» Декарт застертае вщ наïвноï рецепци тези про унiверсальнiсть сумнiву та наголошуе на доцшьносп позбавитися його вад.
В ходi сучасного аналiзу можливостей тлумачення позицiï' Декарта як скептика, варто зосередитися на рецепци його творчосп отцем Бурденом, на його «Запереченнях» та на картезiанських «Вщповвдях на Заперечення». Для нього оцшка звинувачень та
аргуменпв езугга виглядають прикладом упереджено1 штерпретаци, що базуеться на перебiльшеннi значимосп перших «Медитацiй» та вiдсутнiстю уваги до цшсного бачення задуму великого француза: «майже весь матерiал запозичений з цих джерел, але вш так перемiшаний, спотворений та хибно витлумачений, що все те, що спочатку було максимально розумним, перетворюеться в iлюзiю того, що воно е частиною чогось досить абсурдного [Descartes, 1996: 460].
Змютовно конкретизуючи власну тезу про спростування сумнiвiв всiх скептиков, Картезiй наголошуе на виходi за меж1 суб'ективiстськоï, здавалось би, тези «Я мислю» (чого не помiчае о. Бурден), та шдкреслюе в якостi найважливiшого моменту власного антискептицизму доказ юнування Бога та створеного ним свпу «...вш розглядае як нiчого не варп, — полемiзуе мислитель з езугтом, — тi базованi на цьому вихвдному пунктi [я мислю] докази юнування Бога та багато шших речей» [Descartes, 1996: 552].
Експлшуючи чинники тлумачення творчостi Декарта як домшування радикального сумнiву, вiн сам вказуе на нехтування принциповою вщмшшстю мiж радикальним сумнiвом першо1' «Медитаци», присвяченiй досввду на основi чуттевосп та звичайним сумнiвом, пов>язаним з повсякденним життям, де перший е «метафiзичним, перебiльшеним та жодним чином не може бути перенесений в практичне життя» [Descartes, 1996: 461].
Отець Бурден демонструе упереджене та фрагментарне прочитання текспв Декарта, спрощуючи та спотворюючи його позицш. Прикладом виступае поняття «ума» як суттево1' частини людини, котра, здавалось би, назавжди вiдправлена Картезiем у вигнання. Вiн зауважуе факт ютотних колiзiй в ходi тлумачення цього поняття, а саме — якщо ум на початку «Медитацш» вщкидаеться як дещо сумшвне, то в подальшому мае мiсце його реабштащя. А оск1льки о. Бурден нехтуе складною архтгектошкою тексту «Медитацш», то Картезш вимушений нагадувати, що в текст першо1' «Медитаци» мова йде про деструкцш передсуджень, що уможливлюе використання сумнiву стосовно вах тих речей, котрi е недостатньо ясними для нашого ума до доказу юнування Бога.
Наголошуючи на недовершеносп людсько1' природи в виглядi схильностi до заблуд через: «слабшсть та немiчнiсть нашо1' природи» [Декарт, 2014: 286, 289;], Декарт, здавалось би, аргументуе правомiрнiсть радикального сумшву в «Медитащях», але акцентування спроможносп людини осягнути iстину та мати достовiрне знання, дае пiдстави для шших оцшок. Останнi калька сторшок метафiзичного шедевру Декарта (до яких о. Бурден не дшшов) можуть бути квалiфiкованi як оптимiстична од людському розуму та запоруку усшшносп людських починань та звершень. В означеному ключi додатковим аргументом постае пвдсумок «Медитацiй» в виглядi тези щодо правомiрностi вiдкидання «гiперболiчного сумшву» останшх днiв як годного для осмiяння [Декарт, 2014: 286].
В ходi осмислення позицй' Картезiя стосовно скептицизму на перший план виходить тлумачення cogito, оскшьки саме з ним пов'язаш звинувачення в суб'ективiзмi та скептицизмi. Зупинимося на ньому детальнiше, зосереджуючи увагу на контексп його запровадження та на його функщях. Як правило, увага придметься на його укорiненостi в окремому iндивiдi, а питання ж про чинники його надсуб'ективно1' значимостi та переконливосп для самого Декарта нехтуеться. Принципову значущiсть мае для нас парадокс, котрий лежить в основi його вчення, а саме — уявлення про його самодостатнiсть е позiрним та перебiльшеним, а абсолютшсть вiдносною. Поза увагою о. Бурдена залишилися два iстотних моменти позицп Картезiя, а саме — по-
перше, диференцшвання поняття природи в його широкому та вузькому значеннях, по-друге, укоршешсть cogito як прояви природи людини в понятп природи в широкому значенш цього слова. Звертаючись до тих мiсць в тексп «Медитацiй», де Декарт окреслюючи власне бачення своерiдностi змюту та функцiй природи в широкому значенш слова, акцентуе тотожнiсть природи в широкому значенш слова та Бога. На-ведемо ввдповщний фрагмент в силу його непересiчноï значимости «...шд природою, розглядуваною загалом, я розумш нинi не що шше, як або самого Бога, або ж встанов-лену Богом взаеумоузгоджешсть сотворених речей» [Декарт, 2014: 268]. В означеному контекстi власне людська природа для Декарта е похвдною ввд природи в розширеному значенш, тобто ввд Бога: «Я, — пише вш, — розумiю шд моею природою ... не що шше, як взаемопереплетешсть усiх тих [речей], якими Бог обдарував мене» [Декарт, 2014: 268].
Означена позищя Картезiя для нас сьогоднi важлива як дистанцшвання ввд антропоцентризму. Образ людини як самодостатньоï iстоти тут проблематизуеться, а усталене уявлення про неï як живу iстоту, обдаровану розумом, втрачае переконливiсть. Бiльше того, аналiзуючи природу людини як реч^ яка мислить, Декарт визнае доцшьним наголошення на революцiйному переосмисленнi ïï усталеного образу, тобто, по-перше, на обмеженосп усталених уявлень про неï, по-друге — на необхвдносп скромноï оцiнки власних знань та визнання iстотностi нових ракурсiв ïï природи, котрi досi е неввдомими: «.я е рiч, яка мислить, тобто ум, або найвищий рiвень душ^ або iнтелект, або рацiя — слова, значення яких було меш ранiше невiдомими» [Декарт, 2014: 162]. Усввдомлення важливостi та iстотностi нового тдходу до тлумачення людськоï природи спонукае Декарта як до скромноï оцiнки результатiв самопiзнання, «але може бути, що я — щось бшьше, н1ж сам розумш» [Декарт, 2014: 200], а з шшого боку, до визнання спотвореносп природи людини на даний момент. Показовим сввдченням цього е згадка в другш Медитацiï про «ум», котрий звично блукае «манiвцями» та завершальш акорди третьоï' Медитацiï, де йдеться про «потьмарений розум».
Означений аспект т.з. Декарта може та мае бути прийнятий до уваги як проява парадоксальносп ввдношення природи людини та природи Бога. Тексти мислителя засввдчують "х парадоксальнiсть, оск1льки вш, з одного боку, визнае, з шшого — радикально заперечуе можливють безпосереднього переходу ввд розуму людини до рацюнальносп Бога. В першому випадку, мова йде про шлях, яким ми вiд споглядання ютинного Бога, в якому прихованi скарби науки та мудростi, прийдемо до шзнання решти речей, у другому — наголошуеться на безпiдставностi людсько" гординi в виглядi високоï' оцшки потенцiй людського розуму: «вважаю, — пише вш, — я не змп- би, не втрапляючи в нерозважливють, дослiджувати цiлi Бога» [Декарт, 2014: 214, 218].
Здшснений нами екскурс до спадщини Картезiя засввдчуе поверховiсть та хибнiсть тих пiдходiв до тлумачення ïï як скептицизму, автори яких нехтують глибинами його метафiзики, що грунтуеться на парадоксальносп вiдносин людини та Бога. Змютовне окреслення та осмислення антискептичноï' позицп Декарта передбачае вихвд за меж1 усталених стереотипiв, уважне ставлення до його текспв з врахуванням сучасного рiвня iсторико-фiлософськоï' науки.
Висновки
Аналiз iнтерпретацiй спадщини Декарта та його орипнальних текстiв засв1дчують вiдсутнiсть у дослвдницькш лiтературi адекватного тлумачення його мюця в iсторiï' скептицизму та своерщносп антискептицизму. В бiльшостi випадюв увага
зосереджуеться на вузькому 6a4eHHi запиту епохи Нового часу, тобто лише в виглядi розбудови науково! картини свггу, що не враховуе сучасний piBeHb декартознавства. Авторами, по-перше, акцентуеться доцiльнiсть виходу за меж1 фрагментарного бачення спадщини мислителя, по-друге - наголошуеться на iстотностi антропологiчного вимiру текстiв Декарта, що уможливлюе б№ш автентичне осягнення його антискептицизму.
Автори виходять з визнання незадовiльного осмислення в декартознавствi ставлення Рене Декарта до скептицизму та його антискептично! позицп. В ходi прояснення витошв дано! ситуацiï увага авторiв послвдовно зосереджуеться на особливостях сучасного тлумачення запиту епохи Нового часу, який дослвдники скептицизму схильнi редукувати до розбудови науковоï картини свiту, марпнал1зуючи його антропологiчну компоненту.
Ш References
Декарт, Рене. Медитаци про першу фшософш. "Медитаци" Декарта у dsepmMi су-часних тлумачень: Жан-Mapi Бейсад, Жан-Люк Марйон, Юм Сан Он-Ван-Кун. Пер. з фр. i лат. Кшв: Дух i Лггера, 2014: 115-292. Хмшь, Володимир та Олександр Корх. 1дея особистого самовизначення в фшософп просвiтництва. Антропологiчнi вимiри фшософських дослвджень. №11, 2017: 127134. http://ampr.diit.edu.ua/article/view/43374 Хома, Олег. Роль скептично! очевидносл в першiй i другш "медитащях". Стаття
перша. Sententiae, Вип. 35(2), 2016: 6-22. https://doi.org/10.22240/sent35.02.006 Bermùdez, José Luis. Scepticism and Science in Descartes. In Philosophy and Phenomeno-
logicalResearch, Vol. 57, No. 4, 1997: 743-772. Broughton, Janet. Descartes's method of doubt. Princeton University Press, 2002. Curley, Edwin M. Descartes Against the Sceptics. Harvard University Press, 1978. Descartes ' Treatise on Man and its Reception. Eds. Delphine Antoine-Mahut and Stephen
Gaukroger, Vol. 43, Springer, 2017. Descartes, Rene. Oeuvres complètes in 11 vol. Vrin, 1996.
Malivskyi, Anatolyj. The Demand for a New Concept of Anthropology in the Early Modern Age: the Doctrine of Hume. In Anthropological Measurements of Philosophical Research,, Vol. 10, 2016: 121-130. Maia Neto, José R. at el. Acquired Skepticism in the Seventeenth Century. In Skepticism in the Modern Age: Building on the Work of Richard Popkin. Proceedings of the Conference "Skepticism from the Renasissance to the Enlightenment: a Conference in Memory of Richard H. Popkin (1923 - 2005)", Held at Belo Horizonte, Brazil, on 22 - 25 October 2007. BRILL, 2009: 309-324. Maia Neto, José R. The skeptical cartesian background of Hume's. Of the academical or sceptical philosophy"(first inquiry, section 12)". In Kriterion: Revista de Filosofia. Vol. 56, Issue 132, 2015: 371-392. Patterson, Sarah. "How Cartesian was Descartes?". In History of the mind-body problem.
Routledge, 2000: 70-110. Patterson, Sarah. Doubt and human nature in Descartes's Meditations. In Royal Institute of
Philosophy Supplement. Vol. 70, 2012: 189-217. Popkin, Richard H. The history of scepticism: From Savonarola to Bayle. Oxford University Press, 2003.
CQ References
Dekart, Rene. Medytatsiyi pro pershu filosofiyu. "Medytatsiyi" Dekarta u dzerkali suchas-nykh tlumachen: Zhan-Mari Beysad, Zhan-LyukMaryon, Kim San On-Van-Kun. Per. z fr. i lat. K.: Dukh i Litera, 2014: 115-292.
Khmil', Volodymyr ta Oleksandr Korkh. Ideya osobystoho samovyznachennya v filosofiyi prosvitnytstva. Antropolohichni vymiry filosofskykh doslidzhen. №11, 2017: 127-134. http://ampr.diit.edu.ua/article/view/43374
Khoma, Oleh. Rol skeptychnoyi ochevydnosti v pershiy i druhiy "medytatsiyakh". Stattya per-sha. Sententiae, Vyp. 35(2), 2016: 6-22. https://doi.org/10.22240/sent35.02.006Bermùdez, José Luis. Scepticism and Science in Descartes. In Philosophy and Phenomenological Research, Vol. 57, No. 4, 1997: 743-772.
Broughton, Janet. Descartes's method of doubt. Princeton University Press, 2002.
Curley, Edwin M. Descartes Against the Sceptics. Harvard University Press, 1978.
Descartes ' Treatise on Man and its Reception. Eds. Delphine Antoine-Mahut, and Stephen Gaukroger, Vol. 43, Springer, 2017.
Descartes, Rene. Oeuvres complètes in 11 vol. Vrin, 1996.
Malivskyi, Anatolyj. The Demand for a New Concept of Anthropology in the Early Modern Age: the Doctrine of Hume. In Anthropological Measurements of Philosophical Research,, Vol. 10, 2016: 121-130.
Maia Neto, José R at el. "Acquired Skepticism in the Seventeenth Century". In Skepticism in the Modern Age: Building on the Work of Richard Popkin. Proceedings of the Conference "Skepticism from the Renasissance to the Enlightenment: a Conference in Memory of Richard H. Popkin (1923 - 2005)", Held at Belo Horizonte, Brazil, on 22 - 25 October 2007. BRILL, 2009: 309-324.
Maia Neto, José R. "The skeptical cartesian background of Hume's "Of the academical or sceptical philosophy"(first inquiry, section 12)". In Kriterion: Revista de Filosofia. Vol. 56, Issue 132, 2015: 371-392.
Patterson, Sarah. "How Cartesian was Descartes?". In History of the mind-body problem. Routledge, 2000: 70-110.
Patterson, Sarah. Doubt and human nature in Descartes's Meditations. In Royal Institute of Philosophy Supplement. Vol. 70, 2012: 189-217.
Popkin, Richard H. The history of scepticism: From Savonarola to Bayle. Oxford University Press, 2003.
