CC BY
1
BicHiiK Нацiонального унiверситету "Львiвcька полггехшка". Серiя: "Юридичш науки" № 3 (35), 2022
1СТОР1Я ДЕРЖАВИ I ПРАВА
УДК 340.15
Володимир Макарчук
Нащональний ушверситет "Львiвськa полтехшка", доктор юридичних наук, професор, професор кафедри теорп права та кoнституцioнaлiзму Навчально-наукового шституту права, психологи та шновацшно! осв^и
CIVIS ROMANUS SUM (Я - ГРОМАДЯНИН РИМУ)
http://doi.org/10.23939/law2022.35.009
© Макарчук В., 2022
Зазначено, що Рим доби Республжи та ранньоТ 1мперп (принципату) може вважа-тися зразком рабовласницькоТ демократы. Держава запропонувала i гарантувала грома-дянам широкий спектр пол^ичних та цивiльно-правових можливостей (прав), недоступних для негромадян. Також уа громадяни отримали доступ до тих матерiальних благ (пере-дуciм земельного фонду), як Римська держава отримувала в процеа експансп. Нато-мкть вiд громадянина вимагалися суворе дотримання закошв та т. в. добропорядна по-вед1нка, пiд якою розумiвcя широкий спектр вимог морального спрямування. Порушен-ня встановлених для громадянина вимог суворо, але регламентовано, каралося - вщ заборони надалi виступати свщком цив1льно-правови\ угод (для intestabilis) до позбав-лення громадянства i стану свободи, тобто продажу у рабство. Запропонована схема громадянського (у^м рабовласницького) суспшьства виявилася доволi ефективною на еташ розширання кордони держави - первкно до географiчних меж Апешшського пiвоcтрова, а згодом i на позаiталiйcькi провшцп (Галлiю, Азто, Африку, Германiю то-що). Рабовласницька система господарювання вимагала постшного притоку рабiв, з одного боку, та введення cтимулiв для Тх ефективноТ прац1 (iнcтитут вiдпуcку на волю шляхом самовикупу чи надання визначних послуг своему рабовласнику) - з шшого. Притiк раб1в мала забезпечити армия, бшьша i краща, нiж у потенцiйного супротивника. Biдтак доводилося вивчати cвоерiдну "табличку дшення" i поширювати статус громадянина на усе новi групи населення (iталiкiв та жителiв пров1нц1й). В 212 р. н. е. усе вшьне населення 1мперн отримало статус громадян. Це, своею чергою, призвело до занепаду колишшх високих вимог до моралi громадянина. Статус громадянства був поширений на настшьки широкий загал фiзичних оciб, що втратив свою колишню привабливкть. Це стало одшею з опосередкованих причин занепаду та зрештою загибелi РимськоТ держави.
Зважаючи на кторичний доcвiд Риму доби Республжи та 1мперп, дотримуемося думки, що права людини i громадянина принципово невщдшьш вiд ТТ обов'язкiв. Бь льше того, нерозумшня цього зв'язку становить загрозу самому кнуванню держави i cуcпiльcтва.
Kлючовi слова: Римська iмперiя, шститут громадянства, пiдстави надання грома-дянства, ризики надання громадянства негромадянам.
Постановка проблеми. Civis Romanus sum (Я - громадянин Риму) - латинський крилатий ви^в, який став одним i3 принципiв римського пyблiчного права, а пiзнiше й державно1' зовнiшньоï полiтики [1]. Bсi iншi жителi iмперiï, за висловом поета, "жалюпдне податне плем'я". Громадяни Риму користуються yсiмa пyблiчними та цившьними (приватно-правовими) правами. Податки сплачують лише на спадщину та оперaцiï з рабами, натомють несуть службу у вшську. Втеча з поля бою призводить до infamia, покарання для вшськових за боягузтво чи кравджку наба-гато жорсткiше, нiж для цившьних громадян. I нaвiть ухилення вiд цензу (перепису населення) чи махшаци з метою його зниження (аби "оптимiзyвaти" видатки на озброення, яке громадянин мае придбати самостшно) призводять до покарання - аж до продажу цензорами винного у рабство.
Зрозумшо, в сучасних реaлiях Украши (та й цивiлiзовaного св^у загалом) такого роду прямi "запозичення" неприйнятнi. Нaтомiсть цiкaво побачити i осмислити саму фшософсько-правову сут-шсть пiдходiв Де вигода, там тягар (обов'язюв). Хто такий громадянин? Кому може чи (в обов'язковому порядку) мае бути надане громадянство? Що е у сaмiй основi надання громадянства чи його позбавлення? За яю ди громадянства позбавляють? Як поруч iз наративом Quod licet Iovi, non licet bovi у суспшьних вщносинах дie альтернативне Quod licet bovi, non licet Iovi, i чому це так важливо?
Своею чергою, цей юторичний екскурс у часи, вщдалеш на тисячi роки, може виявитися ко-рисним, з огляду на значну кшьюсть колaборaнтiв, якi в буквальному розумшш топчуть Конститу-цiю Украши, посилаючись на закршлеш у нiй громадянсью права.
Мета статтi. Окреслити об'ем прав i обов'язюв римського громадянина на рiзних етапах розвитку суспшьства, простежити еволюцiю ix спiввiдношення. Показати, наскшьки права людини i громадянина невщдшьш вiд обов'язкiв, а держава i суспшьство не мають права нехтувати цим фактором.
Aналiз дослщження проблеми. Маемо загалом два блоки науково].' та нaвчaльноï лтерату-ри. Перший представлений працями зaрyбiжниx та вггчизняних iсторикiв Риму, другий - спещалтспв у гaлyзi римського права. Оби^ групи нayковцiв предстaвленi десятками i сотнями вщомих i менш гучних iмен. Завдання пропоновaноï yвaзi читaчiв стaттi - узагальнити представлену iнформaцiю, а також вiдстежити ïï xронологiчно, в еволюцiйномy розвитку.
Певною мiрою показово, що наукова та навчальна лiтерaтyрa рaдянськоï доби статусу римського громадянина, його правам та прившеям прцщляла загалом небагато уваги. Також еволюцiя цього статусу теж практично не розглядалася. Для прикладу, О. С. Йоффе та В. А. Мусш, ле-ншградсью автори "Основ римского гражданского права" (схоже, саме у цих св^ил ЛенДУ, де Олiмпiaд Соломонович Йоффе у 1966-1979 рр. був завщувачем кафедри цившьного права, вчився студент В. Путш) вклалися у два абзаци: "Римсью громадяни не тiльки володши нaйбiльш повною приватномайновою прaвосyб'eктнiстю, але й займали привiлейовaне становище в пyблiчно-прaвовiй сферi. Так, тшьки з римських громадян комплектувалася регулярна aрмiя Древнього Риму. Вони могли брати участь у народних зборах та мали там право голосу (ius suffragii). ïм належало також право займати виборш посади мапстра^в, а оскiльки тaкi посади вважалися почесними, то й саме право отримало назву ius honorum.
Що стосуеться мaйновоï правосуб'ектносп римських громадян, то ïï утворювали в свош су-кyпностi, по-перше, ius connubii - право створювати римську шм'ю шляхом вступу в шлюб, в якому д^и вiд народження ставали римськими громадянами, з по-друге, ius commercii - право здшснюва-ти договори та iншi юридичнi ди з придбання та вiдчyження майна. Маються на yвaзi рiзнi ди, що
не утворюють договору, наприклад заповт При цьому суттевого значення набувала заповiдальна правоздатнiсть (testamentfactio): активна - testamentfactio activa (право складати власний i засвщчувати чужий заповiт) i пасивна - testament factio passive (право виступати в якосп спадкоемця за заповггом [2, с. 32, 33]. Наскшьки важливим (i реально наповненим) було те чи шше право - як публiчне, так i приватне - сучаснику не зовсiм зрозумшо. Наприклад, для пересiчного громадянина дивно, невже вшськову службу, поеднану з постшним ризиком загибелi та щоденними тяготами, можна вважати аж таким "правом"?
Як нам видаеться, подiбнi "лакошчш" пiдходи не випадковi, адже правам людини i громадянина в Радянському Союзi увага придшялася поверхнево, i то здебiльшого на словах.
На вщмшу вiд власне юридично1 лiтератури, маемо обширну лтературу iсторичну, де ево-люцiï статусу римського громадянина, змш його прав i обов'язюв придiлено куди бшьше уваги. Як приклад можемо навести об'емну iсторичну розвiдку О. М. Штаерман [3] та iншi пращ чисельних зарубiжних i вiтчизняних дослщниюв.
Вiдтак констатуемо, що традицiйно питанням прав римського громадянина бiльше уваги придшяла "буржуазна" наука, як юридична, так й iсторична.
Виклад основного матерiалу. Т. Моммзен пише, що на найбшьш ранньому етапi юторп (до реформи Сервiя Туллiя 578-533 рр. до н. е.): "громадяни (патрицп. - Авт.) були мiж собою вповнi рiвноправними; станових вщмшностей не було; це було особливютю латинськоï нацiï i пояснюеться вiрогiдно тим, що на мiсцi свого поселення Латини не знайшли жодного шшого населення i не шд-корили собi жодноï iншоï раси. Негромадяни були в римськiй общиш цiлковито безправнi.
Державний устрiй спирався тiльки на громадян: усi громадяни поголовно повинш були в разi потреби виступати вошами, несли обов'язки по спорудженню стiн та громадських будiвель. Грошових податкiв громадяни наразi не платили. Утiм, на вiдмiну вiд грецьких полiсiв (тих же Афш, де т. зв. idiomu - ri, хто ухилялися вщ суспшьних обов'язкiв, - шддавалися швидше моральному осуду), в Римi ухилянта цензори могли пiддати куди жорстюшим санкцiям, аж до продажу у рабство.
Негромадяни сплачували на розсуд царя грошовi збори, так шби за свою охорону; iншi при-бутки, якими загалом розпоряджався цар, складалися з митних зборiв та плати за користування дшянками громадсько1' землi; витрати держави були загалом дуже невелик^ тому що послуги общиш не оплачувалися.
Громадяни брали участь у народних зборах, яю скликалися царем не рiдше двох разiв на рiк. На цих зборах народ лише давав згоду на пропозицп, надаваш царем, або вщкидав ïx, але не мш нi обговорювати ïx, нi робити власних пропозицш. Згода народу вимагалася для наступально1' вiйни i на всяку змiну закону" [4, с. 14].
Противагою царськiй владi виступав Сенат, то ж "пол^ична мудрють сенату створила таке становище, що за найширшо1' влади общини над кожним сво1'м членом, при найширших повнова-женнях царя та його довiрениx осiб - римський громадянин, який не порушував законiв, вщчував себе цiлковито убезпеченим у вшх сво1'х правах".
Перше розширення числа громадян вщбулося шляхом поеднання т. зв. "прських" з т. зв. "пагорбовими" римлянами, точнiше пiдпорядкування других першим. З цього часу вшська стало збиратися удвiчi бiльше, але число сенаторiв (300) залишалося попередшм.
Поруч iз громадянами в Римi потроху зiбралася значна кiлькiсть негромадян - за рахунок вiльновiдпущеникiв та 1'хшх нащадкiв, членiв пiдкорениx Римом сусщських общин та прийшлих торпвщв. 1з таких людей доволi рано створився "натовп", т. зв. plebs - група населення, яка не мала убезпечених законом прав, чие представництво у судi здiйснювалося не самостшно, а посередництвом повноправного громадянина. З шшого боку, плебс не брав учасп у вшнах, а отже, й не ню демогра-фiчниx втрат. То ж число громадян та 1'х питома вага в складi населення скорочувалися, плебсу, вщ-повiдно, росли. Рекс Сервш Туллiй (578-533) провiв реформу, багато в чому подiбну до реформи афшського архонта Солона. Тягар вшськово! служби було покладено на ушх громадян, як патрицiïв,
так i плебе!в, залежно вiд !х майнового стану. Для оцшки надежного потенцiйним во!нам майна вводився т. зв. ценз (census) - перюдичний перепис земельного майна.
Той, хто служив у вшську, отримав право шдвищуватися у посад^ то ж вшськова i пол^ична кар'ера стали доступними й плебсу. Давш громадяни (патрицп) певний час збертали свое право приймати закони на кургатних комщгях; натомють ус тi рiшення, якi стосувалися використання вшськово! сили, перейшли до центурiатних (сотенних) комiцiй. З часом трибутш комщЛ' (Рим був роздшений на чотири територiальнi округи-триби, якi проводили мобтзащю вшськовозо-бов'язаних) були зрiвнянi в правах iз курiатними, то ж право-прившей прийняття нових закошв був поширений й на плебе!в.
Уже в процесi перших завоювань (пiдкорення Альби за третього рекса Тулла Гостшя на ру-бежi VIII-VII ст. до н. е.) римлянам довелося вивчати своерщну "табличку дшення", тобто надати римське громадянство представникам знатi пiдкореного ворога. Т. Моммзен стверджуе, що "роди Юлив, Сервшпв, Квшктшив та iн. походили з Альби" [4, с. 18].
Повноправний римський громадянин на цьому етат юторп держави i суспшьства користу-вався трьома групами пол^ичних та двома групами цивiльних (приватно-правових) прав. Права по-лiтичнi включали у себе, по-перше, право служити у регулярних легюнах i, вщповщно, брати участь у розподiлi вшськово! здобич^ включаючи земельну). По-друге, громадянин мав право учас-тi у народних зборах, де приймалися закони, обиралися посадовi особи та здшснювалася процедура усиновлення (дуже поширений шститут цивiльного права, що ставив на мет збереження роду). По-трете, вщбувши 20 вiйськових кампанiй у тшому строю чи десять на кош, громадянин м^ висунути свою кандидатуру на виборах посадових осiб.
Римського громадянина вiд самого початку юнування держави не можна було тддавати ка-туванню чи тортурам. Натомють допити рабiв завжди передбачали застосування тортур. То ж су-часники подiй та пiзнiшi iсторики вказують, що окремi обвинуваченi, побоюючись викриття (чи наклепу) з боку власних рабiв, у спiшному порядку вщпускали потенцiйних свiдкiв-рабiв на волю.
Цившьш права складалися з ius connubii - права на законний римський шлюб iз римською громадянкою, дiти вiд якого автоматично отримували громадянство, та ius commercii - до^вно права торгувати, тобто укладати вщ свого iменi усi дозволеш правом приватнi угоди та звертатися до держави у разi неправомiрних дiй контрагента, як-от неналежне виконання або вiдмова вiд вико-нання прийнятого зобов'язання, введення в оману, фiзичний чи психологiчний тиск тощо.
Ще один, загалом мадовiдомий, аспект - римський громадянин, який вщпустив на волю свого раба, збершав над ним ius patronatus. В силу цього права л1берт був зобов'язаний надавати своему патрону послух, був тдпорядкований його дисциплшарнш влад^ повинен був приходити йому на допомогу в разi збiднення патрона, не мш притягати його до суду без особливого дозволу магютрата (посадово! особи) й т. п. [5, с. 19].
Негромадяни ^зш категори, як-от латини, перегр!ни, дедтщЩ не могли претендувати на громадянство без достатшх, встановлених законом чи звичаевою практикою, тдстав, то ж служили лише у допомiжних легюнах без права на частку земельно! здобич^ не вотували закошв i не обирали посадових ошб, не могли бути усиновленими римськими громадянами чи усиновителями римських громадян. Також лише громадянин здшснював у судi представництво штерешв негрома-дян. Ця остання обставина тiсно прив'язувала негромадянина (за винятком латинiв, надшених ius commercii) до його покровителя з числа громадян. Будь-яка праця повинна вщдячуватися, хоч i не обов'язково грошима, то ж громадяни на цьому, ранньому етат розвитку держави могли роз-раховувати на рiзного роду "подяки вiд шоземщв - особливо тi з них, що володши юридичними знаннями".
Т. Моммзен звертае увагу ще й на ту обставину, що "переможеш народи завжди були обов'язуваш доставляти хлiб на утримання армш i завжди з них вимагали бшьше, шж було потрiбно; надлишок уряд збував вщкупникам за вкрай низькою цшою, а тi продавали хлiб в столицю дешевше, нiж вiн коштував насправдi" [4, с. 164].
BrncbKOBÍ усшхи дозволяли "шдгодовувати" громадян не лише (майже дармовим) хлiбом.
Починаючи з 167 р. до н. е. римсью громадяни, якi проживали в 1талп, були звшьнеш вiд прямих податкiв [6]. Податки громадяни платили лише на спадщину та операцп з рабами [7, с. 71]. Основним джерелом доходiв казни була вшськова здобич, а також орендна плата за користування фондом ager publicus - суспшьними землями, вилученими з власносп мiсцевого завойованого насе-лення. Така земля передавалася у держання користувачам (зокрема i римським громадянам) за умо-ви сплати натурального оброку stipendium.
Важливо наголосити, що вщ римського громадянина, чие привiлейоване мюце в суспiльствi не викликае аншайменшого сумнiву, вимагалися дотримання законiв та добропорядна поведшка. За дп, несумюш з правом державним (зрада, вбивство, тдпал, викрадення хлiба з полiв та певнi образи моральностi), громадян страчували; за наявност пом'якшувальних обставин правопорушник мiг втратити status libertatis, тобто стан свободи, i бути обернений на раба - державного (кримша-льний злочинець) чи приватного (тшьки до закону Петелiя 326 р. до н. е.).
А порушення закошв та т. зв. добрих звича!в призводило до поразки в громадянських правах, найтяжчим ступенем яко! вважалася infamia. Infamia встановлювалася, по-перше, за судо-вим ршенням. Так, !й пiддавалися усi засуджеш за judicum publicum - в кримшальному судi за по-лгтичними злочинами [8, с. 99].
Також вона наступала й за окремi цившьш проступки, як-от:
- здшснення ганебних дiй (двоеженство, дозвiл батька на вступ дочки у шлюб до завершення траурного року, шлюб громадянина з удовою за тих же умов). Римське право виходило з того, що "батько той, на кого вказуе шлюб". То ж удова, яка виходила замiж до завершення 300 дшв iз дня смерт чоловша, робила це з метою, аби народжений нею постум отримував статус нового li чоло-вша i належнi майновi права, втрачаючи право вважатися нащадком покiйного i претендувати на його спадкову масу. Тобто, по суп визнавала, що зраджувала своему покшному чоловiку ще за його життя i носить пiд серцем дитину коханця;
- зайняття професiею, яка ганьбить громадянина (проститущя, звiдництво, акторська чи гладiаторська дiяльнiсть);
- в разi винесення засуджуючого вироку у деяких цившьних справах (зловживання обов'язками откуна, обман партнерiв у договорах товариства, присвоення поклаж^ грабунок (rapiña вважався цившьним правопорушенням), крадiжка, зумисний обман контрагента).
Щддаш infamia потрапляли в розряд aerarii, тобто були вигнаними з усiх комiцiй з позбавлен-ням права голосу. Вони не могли займати державних посад, виганялися з вшська, не могли свщчити в судi i навгть захищати себе самостiйно (це здшснювали !хш представники). Infames сплачува-ли податок-трiбутум (tributum ex censu), суму якого цензори, а згодом й iмператори встановлювали довiльно. Infamia накладалася довiчно i не могла, на вiдмiну вiд менш суттевих принижень честi ignominia, turpitudo, instabilia, бути знята наступними цензорами. Улм вона була суто iндивiдуалi-зованим покаранням i не поширювалася на нащадюв та iнших близьких родичiв порушника.
Turpitudo - до^вно гидота, непристойшсть. Непдний спосiб життя, однак не пов'язаний з правопорушеннями. Хронiчне пияцтво, лудоман1я, розпуста (не плутати з проститущею). Так1 особи обмежувалися передуем у спадкуваннi.
Нарештi, особа могла бути визнана in(te)stabilis, тобто ненад1йною. Так, свщок договору м^ вщмовитися на судi засвiдчити його дшснють. У разi, якщо згодом виявлялася непоряднiсть тако! людини, суд м^ заборонити йому на майбутне виступати у ролi свiдка, а також вдаватися до допо-моги свщюв пiд час укладення цивiльних угод - права надзвичайно важливого в найдавнiшi часи, коли укладення бшьшосп угод було немислимим без свщюв.
Пiзнiше instabilitas стала покаранням ще й для ошб, винних у складанш та поширеннi наклепiв (carmen famosum).
В ушх випадках каралася безчестям i забороною давати покази в судi неявка свiдка, який уже дав общянку виступити з показами - Leg. XII tab., VIII. 22.
Як бачимо, поруч i3 наративом Quod licet Iovi, non licet bovi у суспшьних вщносинах дie альтернативне Quod licet bovi, non licet Iovi. Тобто - Що дозволено бику, не дозволено Юттеру: вести розгульний cnoci6 життя, заробляти на хлiб недостойними заняттями, як-от проститущею, i навiть кривлянням на сцеш.
Згiдно з римськими уявленнями, вельможнiсть (лат. nobilitas) роду, до яко! належить людина, визначала рiвень поваги до не!. Кожен мав вщповщати своему походженню i однаково засуджува-лися як непдш заняття (наприклад, торгiвля) людини знатного походження, так i незнатнi особи, яю досягли високого положення (homo novus) [9].
Римський громадянин, навт не представник нобiлiтету, вщчуваючи неабияку пiдтримку держави, мiг дозволити собi бiльше, нiж негромадяни, але вш же пов'язаний дотриманням мо-ральних норм, суттево вищих, шж для обдiленого громадянськими правами загалу. В суспiльствi утверджуеться думка, що громадянин мае надавати послуги (ведення справ за дорученням i без такого, отка, пiклування тощо) таким же громадянам на безоплатнш основi. Ба, бiльше - близько 218 р. до н. е. Гай Фламшш провiв закон, який забороняв сенаторам та ïx синам брати участь в ка-зенних пiдрядаx i вести заморську торпвлю. "Думка вiдсторонити вiд участi у фшансовому шдпри-емництвi тих, хто за своïм становищем в адмшстрацл перебував у виняткових умовах у порiвняннi з iншими, - вказуе Т. Моммзен, - по суп вiрна (...)" [4, с. 166].
Первюна юридична рiвнiсть римських громадян, характерна для Царського перюду та Ранньоï Республiки, поступово почала розмиватися - передуем шд тиском матерiальниx факторiв. Бiднiшi громадяни, з пршою загальною освiтою, слабшими юридичними знаннями тощо шукали покровительства i знаходили його в шститут клгентели. Вщносини мiж патроном i клгентами освячували-ся сакральним правом, зловживання патрона стосовно клiента осуджувалися суспшьною мораллю. Але й клiент, який на постiйнiй, часто навт спадковiй, основi отримував рiзного роду тдтримку вiд патрона, не мш просто так вiдмовитися вiд цього зв'язку i перейти на новi xлiби.
Ще пiзнiше цi загальш для суспiльства тенденцiï - регулярна тдтримка слабших (у фшан-совому, осв^ньому тощо планах) сильнiшими i заможшшими переросла в загальнодержавну поль тику "xлiба i видовищ", здшснювану iмператорами. В обмiн на дотаци з iмператорськоï казни (фю-ку), яка формувалася шляхом податюв iз провiнцiй, iмпортниx мит, податкiв зi спадщини, военно1' здобичi та заповтв на користь iмператора [11], римський плебс вщмовився вiд самостiйноï пол> тично1' функцiï. Уже на ранньому еташ принципату народнi збори втрачають свое самостiйне зна-чення, на змiну законам, прийнятим народними зборами (lex i plebiscita), приходять сенатусконсульти, яю зазвичай фiксують волю навт не олiгарxiчного Сенату, а чергового iмператора.
Рим був державою рабовласницькою, вiдтак його благополуччя значною мiрою залежало вiд двох факторiв: 1) наскшьки швидко вiдновлюватиметься i поповнюватиметься ринок рабiв; 2) наскiльки продуктивною буде праця основних виробникiв матерiальниx благ - рабiв. Поповнен-ня контингенту рабiв вiдбувалося двома шляхами: через природнш прирiст (народжуванiсть в сь мейних союзах рабiв, чш шлюбнi зв'язки римське право не визнавало) та через пiдкорення сусщшх ворожих народiв i держав та обернення ïx громадян у рабство.
Вщтак перед Римською державою, ïï законодавчими органами i чиновниками-маг/стратами були два постiйниx завдання: 1) усшшш завойовницькi вiйни; 2) створення стимулiв для максимально ефективноï рабсь^' працi. Перше з цих завдань вимагало постiйного поповнення збройних сил - як для реставрацл порщлих у боях легiонiв, так i для несення гарнiзонноï служби на завойованих територiяx, площа яких неухильно збшьшувалася усе новими пiдкореними провшщями. Вiдтак передусiм iз метою поповнення вшська громадянство (рiзними шляхами) надавалося не уродженцям Риму - спершу латинам-ветерес, згодом - усiм гталгкам, ще далi - латинам-колошаргям та представникам т. зв. союзних народов. Число громадян росло, певною мiрою зростала й арифметична кшьюсть благ, призначених для розподiлу мiж громадянами, але перша тенденцiя суттево випереджала другу. Тобто стрiмке поповнення чисельносп populus через зростання кшькосп новоспечених громадян супроводжувалося зменшенням податкових надходжень з колишшх
провшцшних земель та i'x населення (громадяни платили лише визначене вузьке коло податюв, ix землекористування, базоване на власносп, податками не обкладалося).
Що ж стосуеться ефективност працi рабiв, то основним стимулом ii пiдтримання i зростан-ня слугувала надана рабу можливiсть викупу на свободу. Раб у рамках т. зв. рабського пекул1я, ви-дшеного йому рабовласником - ремюничо" майстерш чи сшьсько" садиби, - десятирiччями зароб-ляв кошти на викуп для себе та члешв свое' родини. Утiм виходив раб на волю з тим статусом, який мав його господар, тобто вщпущеник римського громадянина ставав громадянином, чий статус л1-бертина ще мiстив певнi обмеження, але уже д^и i внуки вiдпущеника, народжеш у status libertatis (станi свободи), були цшком рiвноправними з шшими гнгенгусами. Так, iмператор Дiоклетiан (22 грудня 244 - 3 грудня 311), засновник системи домгнату, був сином вщпущеника.
Момент ютини настав у 214 р. н. е. 1мператор Аврел1й Антомн Марк, бшьше вщомий як Ка-ракалла, в 212 р. урiвняв у громадянських правах усix жителiв iмперii (Constitutio Antoniana). Цей син iмператора Александра Севера прийшов до влади через убивство власного брата Гети та його численних прихильниюв. То ж довелося роздати преторiанцям по 2500 драхм, чим новий правитель повшстю спустошив казну.
Зрiвняння в громадянських правах усього вшьного населення iмперii ставило вже тодi за мету реформу податково' системи, оскiльки з'явилася можливють обкласти однаковим податком з шшими жителями кра'ни ранiше прившейоваш групи населення, а також поширити на всix жителiв iмперii й т податки, якi накладалися на колишшх повноправних громадян, - податок на спадщину, податок на вщпуск рабiв на свободу тощо.
Тим самим статус римського громадянина втратив бшьшють свое' привабливостi. У певно-му розумiннi вiн став навт програвати статусу перегрiна, не пов'язаного вшськовим обов'язком та деякими мюцевими податками. Усе частiше iсторики фшсують факти самопродажу у рабство, схоже, фштивного (родичам чи знайомим) з метою уникнення податюв i армшсько" служби.
Ситуацiя певною мiрою нагадуе сучаснi аналоги. Найперший - т. зв. кор!нт народи США i Канади, на яких тривалий час конституцiйнi норми не поширювалися i чи' громадянськi права не були юридично закрiпленi. З колишшх "гнаних i голодних" вони перетворилися на прившейоваш (принаймш, де-юре) групи населення (для довщки: у США на сьогодш налiчуються 565 iндiансь-ких племен, офiцiйно визнаних федеральною владою. Вони мають право на формування свого уряду, на прийняття закошв (закони штатiв у них не ддать), на встановлення податюв, на присвоення статусу одноплемшника, на лiцензування та регулювання практично вшх видiв дiяльностi на сво'й територн. У бiльшостi резервацiй активно ддать племiннi суди й правоохоронш органи. Юридично iндiанськi резервацн мають майже таю права, як i штати США. Крiм того, племена, яю довели що власнiсть "хшх предкiв реквiзували агенти влади США, отримують федеральш дотаци та гранти. Право створювати казино в резерващях iндiанцi отримали в 90-х роках ХХ ст. i це значно тдвищило "хнш добробут. Загальний дохщ iндiанськиx казино в 2003 рощ склав 14,5 млрд доларiв. Значш доходи резерваци приносить безакцизна торпвля алкоголем i тютюновими виробами, а також туризм [11]).
Iншi приклади - рiзного роду бгженцг в кра'нах Захщно" Свропи (передусiм тсля-меркелiвська ФРН) з чисельними тльгами де-юре i де-факто, недоступними для власних громадян цих держав. В Укра'ш, яка веде криваву вшну з Росiйською Федерацiею, особи без укра'нського громадянства на сьогоднi де-юре перебувають у прившейованому становищi, оскшьки на них не поширюеться вшськова повиннiсть.
Також зрозумiло, що поширення status civitatis (статусу громадянства) на усе вшьне населення Римсько' iмперii не могло не позначитися на вимогах до перешчного громадянина. Де вигода, там обов 'язок - стверджували римсью юристи доби Республши та навiть ранньо' монархи (принципату). "Вигоди" скiнчилися, сюнчився й "обов'язок" (принаймнi, в головах населення iмперii). 1сторики права вщзначають ту обставину, що: "наприкiнцi iмператорського перiоду infamia juris поступово втрачала свое значення; в Юстинiановому правi деякi громадянськi наслiдки ii були цшком вщмшеш, так, наприклад, обмеження стосовно шлюбу i спадкування (...), обмеження здатностi
postulare (вести процес) в якост noBipeHoro втратило свое практичне значення (...) Ti наслщки шфамп, якi ще залишилися в Юстиiанoвoму пpавi, не вiдpiзняють уже i! вiд turpitude" [8, с. 101].
Висновки. Як вказував Т. Честертон, "Рим полюбили не за те, що вш став великим. Рим став великим тому, що його полюбили".
Мюькш гpoмадi Риму вдалося створити дотепну ("просунуту") державно-правову модель. Не маючи у розпорядженш особливих родовищ цiнних мeталiв та шших пpиpoднiх peсуpсiв, комщп та магястрати запропонували громадянам пeвнi фшсоваш пiльги, нeдoступнi для не громадян. Утiм, отримання цих пiльг було тюно пов'язане з сумлiнним виконанням обов'язюв (а також з т. зв. добропорядною поведткою). Передуем йшлося про обов'язок вшськовий, але не тшьки.
Запропонована модель виявилася дoвoлi успiшнoю у тому poзумiннi, що цшком задоволь-няла мiсцeвих oбиватeлiв (не тiльки патрицИ'в, але й т. зв. плебс) та чужоземщв (латитв i перегрi-Hie), потенцшних кандидатiв на римське громадянство. Чiткo встанoвлeнi правила набуття грома-дянства та здобуття пов'язаних з ним пшьг дiяли протягом уее! юторп Риму (як Захщно!, так i Схщно! (Вiзантiя) iмпepil).
Упм, давно вiдoмo, що yci нашi недолти - суть продовження наших достогнств. Це заува-ження вipнe як щодо фiзичних та юридичних oсiб, так i щодо цших кра!н, включаючи не лише Укра1'ну, але й т. зв. Велию держави.
Певним нeдoлiкoм пропоновано! схеми залучення до державно-правово! мoдeлi розбудови Республши (а згодом й 1мперп) слугувала iмпepативна вимога розширення числа громадян за раху-нок неофтв, адeптiв iмпepськoгo курсу (вiльнoвiдпущeникiв, латитв, лояльних перегртв тощо).
З часом пропонована концепщя змiцнeння основ Римсько! держави перетворилася у свою протилежшсть. Грубо кажучи, пропонованих державою пшьг стало не вистачати на широкий загал "старих" i "нових" громадян. Як наслщок, громадянство Риму перетворилося з прившею на обтя-ження (це проявилося, зокрема, у практищ самопродажу в рабство з метою втeчi вщ виконання громадянських обов'язюв, зокрема вшськово! служби та сплати податюв).
Дотримуемося думки, що щось пoдiбнe нинi переживають не тшьки держави т. зв. Золотого мшьярду, але й тддана poсiйськiй агресп Укра!на. Щедра, мало чим регламентована "роздача гро-мадянства" сумнiвним особам (зокрема громадянам Росшсько! Федерацп) - шлях у шкуди. Зокрема, пoдiбнo до Риму, де служба латишв у дoпoмiжних лeгioнах увiнчувалася наданням громадянст-
ва, учасники вiдсiчi poсiйськiй агресп' пoвиннi отримувати громадянство Укра'ни у спрощеному порядку.
Зpoзумiлo, що цими "вузькими" висновками юторичний дoсвiд римсько! дepжавнoстi та римського шституту громадянства не обмежуеться. Цшаво було б пpoслiдкувати впливи римських пiдхoдiв на сepeдньoвiчну Свропу, сучаснi демократн, а також, передуем, на Укра!ну.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Civis_romanus_sum. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/ Civis_romanus_sum.
2. Иоффе О. С., Мусин В. А. Основы римського гражданського права. Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1974. 156 с.
3. Штаерман Е. М. От гражданина к подданному. Том 1. М. : Наука, 1985, С. 22-105.
4. Римская истор1я по Моммсену. С.-Пб. : Tипoгpафiя Главного Управлешя Уделовъ, Моховая, 43. 1909. 379, XII с.
5. Гриммъ Д. Л. Лекцш по догме римскаго права. Пoсoбie для слушателей. Юевъ : Советская (бывш. Польская) типoгpафiя. Крещатикъ. № 38. 1919. 279 с.
6. Налоги. Словарь античности / пер с нем. М. : Прогресс, 1989. 704 с.
7. Макарчук В. С. Основи римського приватного права : шдручник / Макарчук В. С., Марковський В. Я. Харшв : Право, 2021. 352 с.
8. Система римскаго права. Заслуж. профессора Императорскаго Казанскаго Университета Г. Ф. Дорим-донтова. Общая часть. Казань : Типо-лггограф1я Императорскаго Университета, 1910. 272 с. прилож. 7 с.
9. Стародавнш Рим. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82 %D0%B 0%D1%80%D0% BE%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%A0%D0%B8%D0%BC.
10. Фиск. Словарь античности / пер с немец. М. : Прогресс, 1989. 704 с.
11. Коршт народи США. URL https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%96%D0% BD%D0%BD%D1%96_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0% BE%D0%B4%D0%B8_%D0%A1%D0%A8%D0%90.
REFERENCES
1. Сivis_romanus_sum. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/Civis_romanus_sum.
2. Ioffe, O. S., Musin, V. A. Osnovy rimskogo grazhdanskogo prava. L. : Izd-vo Leningradskogo universiteta 1974. 156 p.
3. Shtaerman, E. M. (1985). Ot grazhdanina k poddannomu. Tom 1. M. : Nauka, pp. 22-105.
4. Rimskaya istoriya po Mommsenu. (1909). S.-Pb. : Tipografiya Glavnogo Upravleniya Udielov, Mokhovaya, 43. 1909. 379.
5. Grimm, D. L. (1919). Lekcii po dogmie rimskago prava. Posobie dlya slushatelej. Kiev : Sovietskaya (byvsh. Polskaya) tipografiya. Kreshchatik, No. 38. 279 p.
6. Nalogi. Slovar antichnosti (1989) / per s nem. M. : Progress, 1989. 704 p.
7. Makarchuk, V. S. (2021). Osnovy rymskoho pryvatnoho prava: pidruchnyk / Makarchuk V. S., Markovskyi V. Ya. Kharkiv : Pravo. 352 p.
8. Sistema rimskago prava. Zasluzh. Professora Imperatorskago Kazanskago Universiteta G. F. Dorimdontova. Obshchaya chast. (1910). Kazan, Tipo-litografiya Imperatarskago Universiteta. 272 p. prilozheniya 7 p.
9. Starodavnii Rym. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0% B0%D1%80%D0%BE% D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%A0%D0%B8%D0%BC.
10. Fisk. Slovar antichnosti (1989) / per s nem. M. : Progress. 704 s.
11. Korinni narody S.SH.A. URL : https://uk.wikipedia. org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1% 96%D0%BD%D0%BD%D1%96_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8_%D0%A1%D0%A8 %D0%90.
Дата надходження: 31.05.2022 р.
Volodymyr Makarchuk
Lviv Polytechnic National University, J.S.D., Prof.,
Professor of the Department of Theory of Law and Constitutionalism
of Educational and Scientific Institute Jurisprudence, Psychology and Innovative Education
CIVIS ROMANUS SUM (I AM (A) ROMAN CITIZEN)
Rome during the Republic and the early Empire (Principate) can be considered a model of slave-owning democracy. The state offered and guaranteed citizens a wide range of political and civil legal opportunities (rights), unavailable to non-citizens. Moreover, all citizens got access to those material goods (primarily the land fund) that the Roman state has been receiving during the process of expansion. On the other hand, the citizen was required to strictly observe the laws and the so-called decent behavior, which meant a wide range of requirements of a moral nature. Violation of the requirements established for a citizen was (strictly but regulated) punished, from the prohibition to further acting as a witness of civil legal agreements (for intestabilis) to the deprivation of citizenship and the state of freedom, i.e. sale into slavery. The proposed scheme of a civil (although slave-owning) society proved to be quite effective at the stage of expanding the borders of the state - initially to the geographical boundaries of the Apennine Peninsula, and later to the provinces outside Italy (Gallia, Asia, Africa, Germany, etc.). The slaveholding system of managing required a constant influx of slaves,
on the one hand, and the introduction of incentives for their effective work (the institution of release to freedom through self-redemption or through the provision of outstanding services to their slave owner), on the other. The influx of slaves was to be ensured by an army, larger and better than that of a potential opponent. Therefore, a kind of a "division table" had to be learned, and the status of a citizen to all new groups of the population (Italians and residents of the provinces) had to be disseminated. In 212 AD all the free population of the Empire received the status of citizens. This, in turn, led to the decay of the former high demands for citizen morality. Citizenship status has been extended to such a wide range of individuals that it has lost its former attractiveness. This was one of the indirect reasons for the decline and eventual demise of the Roman state.
Drawing on the historical experience of Rome during the Republic and Empire, the author claims that the rights of a person and a citizen are fundamentally inseparable from their duties. Moreover, the misunderstanding of this connection poses a threat to the very existence of the state and society.
Key words: Roman Empire, the institution of citizenship, grounds for granting citizenship, risks of granting citizenship to non-citizens.
