CC BY
37Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского Серия «Филология. Социальные коммуникации». Том 24 (63). 2011 г. № 4. Часть 2. С.87-94.
УДК 811.1/2'373.7
ВЛАСН1 1МЕНА В КОНТЕКСТ СУЧАСНИХ ТЕОР1Й РЕФЕРЕНЦП
Арделян О. В.
Кровоградсъкий державний педагогiчний ушверситет ж. В. Винниченка, м. Шровоград
У статп проаналiзовано проблему семантики власного iменi в контекст сучасних теорш референцп. Розглянуто вщнесешсть мовленневих одиниць до позначених ними об'екив дiйсностi. Визнано, що сучаснi модально-логiчнi концепцп референцп дають можливiсть бiльш адекватно описати семантику власних iмен.
Ключовi слова: теори референцп, модально-логiчнi концепцп референцп, семантика власного iменi.
Постановка проблеми. Серед р1зних ¿менних категорш в лшгвютищ, як { в багатьох напрямках лопки, велика увага прид1ляеться власним ¡менам. Н абстрактш, ш зб!рш, т загальш ¿мена взагал! не пов'язаш з особливою галуззю лшгвютично! науки, яка займалася б вивченням лише одного з даних клашв. Власш ж ¿мена сшввщносяться з окремим, досить ч1тко вщмежованим вщ шших роздшом лшгвютики. Це ономастика, сама назва яко! мютить у сво!й внутршнш форм! загальне значення ¿меш.
Разом з тим жодна ¿менна категор1я не породжуе тако! кшькосп суперечливих точок зору на И природу як власне ¿м'я. Традицшним для робгт з ономастики стала вказ1вка на невиршешсть велико! кшькосп проблем власних ¿мен. При цьому чимале утруднення до цих шр викликае саме визначення даних мовних одиниць, а в деяких випадках - { виявлення складу вщповщно! категорп.
Мета статтi - проанатзувати проблему семантики власного ¿меш в контекст сучасних теорш референцп.
Про важливу роль ¿меш в житп людини вщомо з найдавшших час1в. На те, що юнуе взаемозв'язок м1ж ¿м'ям людини { под1ями в И житп, намагалися звернути увагу багато ум1в людства. Як видно, цей вплив дуже складний { не шддаеться швидко! та легко! розшифровщ. 1снують припущення, що вплив ¿меш визначаеться неусвщомленим компонентом або усвщомленим нами значенням ¿меш або вщомостями про людей, яю це ¿м'я носили.
В даний час багато дослщжень присвячуеться впливу ¿меш на долю людини. Як говорить французький вчений П'ер Руже, «немае в мов1 такого слова, яке за впливом на ваш характер 1 долю, за силою вираження почутпв, за ступенем використовування можна було б пор1вняти з вашим !м'ям. 1м'я може звучати як прохання чи наказ, як доюр або схвалення, як ляпас чи ласка» [3, с. 133]. У деяких роботах пропонуеться використовувати символ1чний шдхщ. Наприклад, дослщник Ф. Величко пропонуе семантико-фонетичний вар1ант анал1зу 1меш, звертаючи увагу на те, що кожна буква в слов! мае свш смисловий ! емоцшний в!дт!нок. Робиться
припущення, що смисл iменi можна отримати, якщо об'еднати смисл всiх букв iменi, що вимагае, однак, ретельного i обдуманого шдходу [3, с. 263].
1снуе гiпотеза про залежнiсть значення iменi вiд пов'язаних з ним звукових асоцiацiй. Це пов'язано з проблемою сприйняття звукiв. На думку М. Панова, «звуки мовлення асоцiативно пов'язаш з не звуковими уявленнями» [7, с. 55]. Фонетисти припускають, що в багатьох мовах дихотомiчно протиставлеш низькi i високi звуки. Низью звуки пов'язанi з уявленнями «темний, поганий», а високi - «св^лий, добрий» [2, с. 139].
Не можна не згадати твори П. Флоренського i А. Лосева. Про стиль мислення П. Флоренського та суп його фшософи iменi можуть дати уявлення кiлька цитат iз його роботи «Загальнолюдськi корiння iдеалiзму»: «1м'я е метафiзичний принцип буття i пiзнання. В iменi треба бачити вузол буття, найбiльш глибоко прихований нерв його. 1м'я - згусток благодатних або окультних сил, мютичний корiнь, яким людина пов'язана з шшими свiтами; воно - божественна сутшсть, несе в собi мiстичнi енерги» [6, с. 298]. А. Лосев називав себе учнем отця Павла Флоренського i в кшщ 10-х - початку 20-х рр. XX столотя написав кшька робiт, присвячених iменi, в тому чи^ - книгу «Философия имени». Ось кшька ключових тез iз ще! книжки: «Сутнiсть е iм'я, в цьому головна опора того, що станеться по^м з нею» [5, с. 152]. «Природа iменi (...) мапчна» [5, с. 185].
Безумовно, фiлософiя iменi впливала i продовжуе впливати значною мiрою на лшгвюпв, семасiологiв та ономастiв. Власне лшгвютична розробка теорп лексичного значення власного iменi (ономастичного значення) починаеться в XX ст. з робгг О. Есперсена, «Философия грамматики», Л. Щерби, «Опыт общей теории лексикографии», С. Куриловича, «Положение имен собственных в языке» та шших.
За останш десятилотя сформувалася нова галузь загального мовознавства -лшгвютична семантика, основною частиною яко! е лексична семантика, або семасiологiя. Таким чином, фшософський термiн «семантика» з семютично! концепци мiцно увiйшов у сучасну лiнгвiстику i отримав широке використання, потiснивши бiльш раннiй лiнгвiстичний термш «семасiологiя», що виник ще в XIX столоть У зв'язку з цим можна говорити про формування в даний час нового роздшу лексично! семантики - ономастично! семасюлоги, предметом яко! служить теорiя, типолопя i структура ономастичних значень ушх розрядiв власних iмен та !х вiдмiнностi вiд iмен загальних.
Таким чином, центральна тема фшософи iменi - сшввщношення його з поняттям - стае одним з аспектов вивчення лексичного значення власного iменi в ономастичнiй семасюлоги [14, с. 11-12].
Дшення iмен на власш та загальнi - один з найстарших, традицiйних способiв класифшаци лексичного складу мови. Таке дшення е актуальним i в нашi дш. Зрозумiло, що межа класу власних iмен визначаеться по вiдношенню до меж шших iменних класiв. Однак основш труднощi тут все-таки йдуть не вщ загальних iмен або будь-яких !х пiдкласiв, а вщ власних iмен. Так, загальнi iмена, якi найбiльш часто безпосередньо протиставляються власним, можуть трактуватися як позначення предмету взагал^ класу предмета в цiлому, безпосередньо предмета, що входить в деякий клас [8, с. 55].
Виникае питання, що з'явилося рашше, власнi iмена чи загальт. Науковець О. Суперанська мае таку точку зору на це питання: «Можливо вони створювалися одночасно, запозичуючи один у одного мовний матерiал. Адже i в наш час ми нерщко е свiдками того, як одш типи iмен переходять в шшь Порiвняйте: Дон Юхот е героем роману Сервантеса, донкгхот - зворушливий, безкорисливий, тршечки дивакуватий борець за справедливють; сибгряк - мешканець Сибiру й Сибгряк -прiзвище; городок - маленьке мiсто, Городок - назва мюта. Слiд припуститися думки, що подiбний обмiн мiж власними i загальними iменами, а також мiж власними iменами рiзних категорш вiдбувався постiйно, з самих древшх часiв. I зараз в нашш мовi е власнi iмена, яю утворилися вiд загальних та вщ iнших власних iмен» [10, с. 7].
Далi вона зазначае, що «важливо й наступне: вiдмежувавшись вщ загального i ставши власним, iм'я розвиваеться незалежно вiд значення тих елемеипв, якi формують смисл загального. Наприклад, прiзвище Ретн ми ставимо у ряд не з Картошюн, Морковюн, а з прiзвищами художниюв Нестеров, Федотов, Троттн, Васнецов; прiзвище шмецького фiлософа Ф1хте ("сосна") - у ряд з прiзвищами Гегель, Кант, а не Б1рке ("береза"), Танненбаум ("ялинка"). Виходить, людина та И ди вiдводять И iм'я (прiзвище) вiд тих слiв, вщ яких воно колись утворилося, об'еднують з iменами iнших людей, яю е чимось родиннi йому, ведуть до перебудови власних iмен на пiдставi зовсiм iнших закономiрностей» [10, с. 8].
Дослщження останнiх роюв засвiдчили, що ономастична лексика - це один з роздшв спещально! лексики, який знаходиться в опозици до загально! лексики. Спецiальна лексика розмежовуеться iз загальною семасiологiчно, оскшьки до спещально! лексики належать слова вторинного використання, вторинно! номшаци, змют яких випадково чи навмисно змшено для вживання.
Кожний роздiл спещально! лексики мае сво! засоби, яю сигналiзують про !х вторинне використання. Так, для ономастики - це обов'язковий зв'язок з iндивiдуальним, конкретним предметом. Про те, що дане слово повинне сприйматися в ономастичному ряд^ сигналiзуе контекст та вживання додаткових слiв, а також безпосередня спiввiднесенiсть з предметним полем.
У робоп «Теория и методика ономастических исследований» О. Суперанська, В. Сталтмане, Н. Подольська, А. Султанов висловлюють думку, що вшм класам спещально! лексики властивi наступш загальш риси:
1) Пщвищений зв'язок з екстралшгвютичними факторами. Наприклад, з iсторико-культурною спадщиною i рiзного роду законодавчими актами (для власних iмен).
2) Вщсутшсть емоцiйного, суб'ективно-оцiного фактору в словах у спещальному вжитку i виключення стилiстичних вiдношень зi сфери спещальних контекстiв, так, в офiцiйних сферах спшкування прiзвища типу рос. Иванов, Ванин, Ванькин, Иванушкин входять до одного ономастичного ряду.
3) Омонiмiчнiсть ^в загально! i спецiально! лексики, рос. мишка (ведмгдь), Мишка (Мишко), «Мишка» (сорт цукерок), «Мишка» (тсня).
4) Вщсутшсть полюемантичносп, яка е властива словам загально! лексики. В спещальнш лексищ вона скасовуеться завдяки розподшу ^в, що звучать однаково,
до pi3H^ лексичних (термшолопчних, ономастичних) полiв, принципово виключаючи однаковi за звучанням слова, що мають рiзне значення, з ужитку в одному i тому ж контекст та перетворюючи ïx в омошми. Наприклад, рос. Галлия (римська пров1нц1я) i Галлия (стил1стично забарвлене позначення сучасног Францп).
5) Синонiмiя, яка притаманна загальнш лексицi, в спещальнш лексицi виявляеться особливим чином. Наприклад, таю позначення Англи, як Albion, (Great) Britain, Britannia i частково England, як е взаемозамшними в певних контекстах.
6) Прямий переклад ^в, що належать до спецiальноï лексики, на iншi мови е неможливим.
7) Спецiальна лексика привалюе в кiлькiсному вiдношеннi, оскшьки охоплюе велику кiлькiсть пiдмов науки, техшки, виробництва, торгiвлi, але бшьшють спецiальниx слiв i виразiв залишаються надбанням вузького кола спецiалiстiв, в той час як загальна лексика в тш чи шшш мiрi едина для всix членiв даного мовного колективу» [11, с. 33-35].
Власш iмена, хоча i зараховуються до розряду повнозначних лексичних знаюв, однак, рiзко протистоять останнiм як за своïм значенням, так i по сферi й обсягу функщонування, займаючи периферiйне положення в лексищ будь-якоï мови. За характером знакового значення, за сферою функщонування та функцп iндивiдуалiзацiï власнi iмена можна назвати «лексично неповноцiнними» [12, с. 85].
С. Курилович стверджуе: «Якщо серед iменникiв конкретнi загальнi iмена е центральною семантичною категорiею, то це саме тому, що вони володдать двома спроможностями: означати (signifier) i позначати (designer), у них е певний семантичний змют, i в той же час вони можуть застосовуватися до реальних об'екпв. Загальш iмена мають повну семантичну структуру» [4, с. 62].
Власш iмена, на противагу загальним, обмежуються одшею функцiею -функцiею позначення, що дозволяе 1'м тiльки розрiзняти, пiзнавати особи, предмети, що позначаються, без вказiвки на якiсну, змютовну характеристику даного iндивiдуума або одиничного предмета, факту.
Вiдмiнною ознакою власних iмен е так званий денотативний характер ix значень: форма знака, звучання безпосередньо спiввiдноситься з денотатом, минаючи поняття. А через денотат i з особою, предметом, що позначаеться. Перше слугуе для другого позначенням, назвою без якоьнебудь вказiвки на властивост й змiстовну характеристику позначуваного. Внаслщок цього власнi iмена протистоять iменам загальним не тшьки за характером 1'х смислового змюту, але й за ступенем •па значимостi, яку мае форма самого знака [12, с. 92].
Формальна сторона власних iмен, яю не мають у свош основi асощативно1' семантично1' структури, природно, е единим критерiем розрiзнення одного знака вщ iншого. Не випадково одним з критерив власного iменi був висунутий свого часу «критерiй вiдмiнного звуку» (criterion of distinctive sound) [16, с. 45].
Власш iмена з суто денотативним значенням не мають смислово1' структури i внаслщок цього обмежуються сферою номшативно-класифшацшно1' дiяльностi мови, являючи собою своерщну номенклатуру одиничних iмен або однакових предметiв реального свггу.
Л. Булаховський у другш частинi монографi! «Введение в языкознание» стверджуе: «Межа, що вiдокремлюе iменники загальнi вiд власних, звичайно, не абсолютна. Бшьшють власних iмен походить вщ загальних слiв, якi рашше вказували на якусь ознаку (змют)» [1, с. 102]. Загальновiдомий i той факт, що деяка кшькють загальних iмен з'являеться в результат «лексикалiзацi!», тобто в результатi процесу вторинного перейменування власних iмен у загальт (наприклад, «iрод», «ка!н»).
Поряд з денотативною функщею iндивiдуалiзацi!, власним iменам властива прагматична функцiя, яка виявляеться в тому, що знаки, яю iдентифiкують i характеризують, використовуються в мовi як засiб вираження емоцiйно-оцiнних значень. «Самий спосiб називання по iменi та по батьков^ або на прiзвище певним чином вщображае i взаемини осiб, i суспiльне становище званого», - висловлюе думку Д. Шмельов [15, с. 41].
Для власних iмен основною е функщя називання предметiв дшсного або уявного свiту. Вони мають властивють прозоростi - крiзь них наче б то просвiчуе референт, вибiр якого, на вiдмiну вщ дейктичних слiв, незалежний вiд умов комушкацп (якщо вiдволiктися вiд можливосп iснування декiлькох носi!в одного iменi). Наявнiсть значення у власного iменi, подiбно малюнкам на склi, робило б його менш прозорим, заважаючи побачити позначуваний об'ект, оскшьки образ, що лежить в основi значень власних назв, як правило, не вщповщае властивостям !х носi!в. Якщо, почувши iм'я «Олена Горобець», адресат став би шукати жшку, яка нагадуе маленьку пташку, що цвiрiнькае, його погляд навряд чи зупинився б на справжнш носительщ iменi.
Власнi iмена не конотативнi, «значення полягае не в тому, що iм'я денотуе, а у тому, що воно конотуе» [17, с. 57]. Вони називають предмет, але не надають йому нiяких властивостей. Належачи до iндивiдуальних предметiв, власш iмена шяк не характеризують !х, не повiдомляють про них шчого iстинного або помилкового. Вони, тому, не перекладаються i не перефразуються. Мовець не несе вiдповiдальностi за той образ об'екта, який стимулюеться власним iм'ям. На скшьки б не були далек уявлення про нот iмеm в того, хто говорить, щ вiдмiнностi не можуть перешкоджати комунiкацi!, тобто з'ясуванню того, про який саме об'ект йде мова [13, с. 66].
Оскшьки власне iм'я вщноситься до одиничного предмету, його змiст вiдповiдае всш сукупностi його властивостей у !х нерозчленованiй цiлiсностi (тут можна вщволштися вiд ознаки статi особи, зазвичай, але не завжди вона (стать) розкриваеться !! iм'ям). Дж. Серль пише: «Неоцшенна прагматична зручнiсть власних iмен якраз в тому i полягае, що вони дають можливють публiчно говорити про будь-кого, не домовляючись попередньо, як саме властивосп повиннi забезпечити iдентичнiсть референта» [18, с. 45].
Вщсутнють домовленостi про ознаки, що щентифшують, становить основну властивiсть власних iмен, що вiдрiзняе !х вiд iмен загальних (дескрипцш). Якщо мовець не в змозi замiнити на вимогу адресата власне iм'я описом будь-яких властивостей об'екта, правомiрно припустити, що вiн i сам не знае, про кого говорить [13, с. 71].
Отже, власш iмена не потребують понятiйного змiсту для успiшно! референцп до предметiв дiйсностi. Тому, навт починаючись в словах з ознакою, предикатах, вони
прагнуть звшьнитися вщ того поняття, яке було !м притаманне спочатку. Тенденщя до семантичного спрощення в тш чи ¡ншш м1р1 характеризуе юторда практично вс1х власних ¡мен. Зазвичай процес спрощення розвиваеться в межах до ознак широкого класу. Це помгтно 1 в тому, що мова намагаеться диференщювати серп власних ¡мен, що належать до р1зних категорш реалш: люди, тварини, мюта 1 т. п.
Опис особових ¡мен через категорп «одиничного» або «¡ндивщуального» породжуе чимало труднощ1в. Пор1вняемо одне з визначень особових ¡мен: «Особове ¡м'я даеться окремим об'ектам, що належать до певного класу речей, шдивщуально видшеним з цього класу» [9, с. 60]. За шшою дефшщею, особов1 ¡мена являють собою «окрем1 слова та слова в словосполученнях, яю слугують для ¡менування ¡ндивщуальних, виокремлених з даного виду об'екпв» [11, с. 38]. Схожа точка зору може виражатися { в психолопзованому вигляд1 - «власне ¡м'я даеться ¡ндивщуальному об'екту, що сприймаеться як единий у своему родЬ> [11, с. 16].
Виникае питання: за допомогою яких лшгвютичних мехашзм1в здшснюеться або, принаймш, фшсуеться шдивщуал1защя об'екта, що е денотатом власного ¡меш?
Дшсна 1ндивщуал1защя окремого предмета можлива через сшввщнесення з ним системи ознак, як у сво!й сукупност наче б то гарантують ¡ндивщуальшсть об'екта. Практична необхвдшсть в 1ндивщуал1зуючому шзнанш предмета виникае тод1, коли вш не може бути замшений будь-яким шшим предметом того ж класу. Здшснення процедури 1ндивщуал1заци, однак, не вимагае облшу несюнченного числа ознак конкретного об'екта. Таким чином, шзнання 1ндивщуал1заци об'екта е досить складний процес. Виправдано поставити питання: чи може така процедура в скшьки-небудь повному вигляд1 здшснюватися або фшсуватися у мовнш семантищ, зокрема, формувати змютове наповнення власного ¡меш? Вщповщь буде негативною: у значенш словесних знаюв природно! мови зазвичай вщбиваеться повсякденне, не теоретичне, вщносно нескладне знання. Припускати, що власне ¡м'я здатне фшсувати сукупшсть параметр1в, що дають цшсне уявлення про об'ект як систему, значить ютотно перебшьшувати можливосп мовно! семантики [8, с. 57].
Як вважае О. Уф1мцева, власш ¡мена ор1ентоваш на вщнесення до одного об'екту [13]. Однак, ця ор1ентащя не е безумовною. З ще! причини випадки, в яких позначаеться бшьш як один об'ект з однаковим власним ¡м'ям (<Я знаю двох СергИ'в»), не можуть вважатися прикладами переходу власних ¡мен у клас загальних: у одиничних ¡мен в таких вживаннях не розвиваються узагальнеш смисли. Однак, власне ¡м'я, що використовуеться для позначення декшькох або багатьох об'екпв одночасно, все ж таки втрачае свою важливу, нав1ть найбшьш важливу функщю -здатшсть щентифшаци рефереппв. Пор1вняемо, наприклад, два вар1анти вщповщ на питання <Хто чекае на нас?»: - «Ваня» { - «Ват». В останньому випадку власне ¡м'я однозначно не ототожнюе об'ект { просто вид1ляе групу людей, що носять однакове ¡м'я. Необхщною передумовою ототожнення об'екта з самим собою е його окремють, вщокремлешсть вщ решти св1ту отже, його одиничшсть. Саме значення одиничносп у власних ¡мен тюно пов'язане з явищем ототожнення об'екпв, що позначаються даними ¡менами, яю е поза семантичними за сво!м характером. Сема одиничносп у власних ¡мен з ще! причини також набувае прагматичний вщтшок.
Основною для одиничних iMeH е функцiя референци, а не характеризаци. iHBapiaHTHe значення власного iMem зводиться до надання загально! можливост референци, але не скiльки-небудь детальному i однозначному визначенню li умов. I, незважаючи на це, вживання власних iмен обов'язково передбачае сшввщнесення ix з деякими психiчними сутностями, представленими у свiдомостi носив мови. Власш iмена можна порiвнювати з «знаками», «маками», але все ж таки вони фiзично не ирикршлюються до об'ектiв i набувають референщю тiльки завдяки участi в процес iменування мислячих iстот - носив мови. Немае тдстав вважати, що при вживаннi власних iмен ми «включаемо» свою свщомють [8, с. 65].
Сучасш модально-логiчнi концеици референци дають можливiсть бiльш адекватно описати семантику власних iмен ириродно! мови. Власш iмена, що розумiються як особливi дейктичнi одиницi, не перестають вважатися iменами. Однак !х слщ розглядати як не цiлком типовi iмена, що володiють багатьма властивостями шшо! ушверсально-лопчно! категори, категори егоцентричних слiв. Власнi iмена, таким чином, опиняються за межами ядра класу iмен. Проте, саме це робить вивчення власного iменi особливо щкавим, розширюе перспективи дослiдження дано! категори.
Список лiтератури
1. Булаховский Л. А. Введение в языкознание / Л. А. Булаховский. - М., 1953. - 178 с.
2. Захарченко Е. Г. Особенности семантики пословичных собственных имен / Е. Г. Захарченко // Семантика языковых единиц: Доклады V Международной конференции. - Т. 1. - М., 1996.
- С. 138-139.
3. Имя, характер, судьба: [сборник]. - М.: ООО Изд-во «Яуза», ООО Изд-во «ЭКСМО», 2003. - 448 с.
4. Курилович Е. Положение имен собственных в языке / Е. Курилович // Очерки по лингвистике.
- М., 1962. - 456 с.
5. Лосев А. Ф. Философия имени / А. Ф. Лосев. - М.: Изд-во Моск. ун-та, [1927] 1990. - 269 с.
6. Мечковская Н. Б. Язык и религия: [пособие для студентов гуманитарных вузов] / Н. Б. Мечковская. - М.: Агентство «ФАИР», 1998. - 352 с.
7. Панов М. В. О восприятии звуков / М. В. Панов // Развитие фонетики современного русского языка. - М., 1968. - С. 53-67.
8. Руденко Д. И. Собственные имена в контексте современных теорий референции / Д. И. Руденко // Вопросы языкознания. - 1988. - № 3. - С. 55-68.
9. Соболева Т. А. Товарные знаки / Т. А. Соболева, А. В. Суперанская. - М., 1986. - 171 с.
10. Суперанская А. В. Имя - через века и страны / А. В. Суперанская. - М.: Наука, 1990. - 192 с.
11. Теория и методика ономастических исследований / А. В. Суперанская, В. Э. Сталтмане, Н. В. Подольская, А. Х. Султанов. - М.: Наука, 1986. - 256 с.
12. Уфимцева А. А. Лингвистическая сущность и аспекты номинации / А. А. Уфимцева, Э. С. Азнаурова, Е. С. Кубрякова, В. Н. Телия // Языковая номинация. Общие вопросы.
- М.: Наука, 1977. - С. 7-97.
13. Уфимцева А. А. Лексическая номинация (первичная, нейтральная) / А. А.Уфимцева // Языковая номинация. Виды наименований. - М.: Наука, 1977. - С. 5-85.
14. Фонякова О. И. Имя собственное в художественном тексте / О. И. Фонякова. - Л.: Изд-во гос. ун-та, 1990. - 104 с.
15. Шмелев Д. Н. Очерки по семасиологии русского языка / Д. Н. Шмелев. - М., 1964. - 244 с.
16. Gardiner A. The theory of proper names / A. Gardiner. - London. N.-Y., 1954. - 68 p.
17. Mill J. St. Theory of Meaning / J. St. Mill. - Prentis-Hall, 1970. - P. 56-57.
18. Searle J. The problem of proper names / J. Searle // Semantics. Cambridge (Mass), 1971. - P. 37-53.
Арделян Е. В. Имена собственные в контексте современных теорий референций // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Филология. Социальные коммуникации». - 2011. - Т. 24 (63). - № 4. Часть 2. - С.87-94.
В статье дан анализ проблемы значения имени собственного в контексте современных теорий референции. Рассмотрена отнесенность речевых единиц к означаемым им объектам действительности. Определено, что современные модально-логические концепции референции дают возможность более адекватно описать семантику имени собственного.
Ключевые слова: теории референции, модально-логические концепции референции, семантика имени собственного.
Ardelyan О. Proper names in the context of contemporary theories of reference //
Scientific Notes of Taurida National V.I. Vernadsky University. Series «Filology. Social communicatios». - 2011. - V. 24 (63). - № 4. Part 2. - P.87-94.
The research specifies the lexical meaning of proper names in the context of contemporary theories of reference. The detailed analysis of proper names which are referable to the objects of reality has been given. The possibility of description of proper name's meaning with the help of the contemporary modal-logical conceptions of reference has been analyzed in the article.
Key words: theories of reference, the contemporary modal-logical conceptions of reference, lexical meaning of proper names.
Поступила доредакцп 07.10.2011 р.
