CC BY
16
УКРА1Н03НАВСТВ0 ДИСЦИПЛ1НА
У статтi обТрунтовуетъся кон-цепщя украгнознавства як ттеГративног кулътурологiчноl дисциплти, мету яког визначено як свтоглядний синтез на ос-новi вивчення конкретних галузей нащоналъног кулътури. Визначено прин-ципи специфiчно украгнознавчого аналЬзу
В1раДАРЕНСЬКА
^тори украгнсъкого мистецтва, фыо-
софи та тших специфжованих царин кулътури, сутъ якого полягае у гхнъому розумтт як форм вiдтворення i рефлекси особливостей нацюналъного свтогляду. Розглянуто основт категори етноестетики як засобу реконструкцп специфжи нацюналъного свШогляду через аналЬз витворiв традицшного украгнсъкого мистецтва.
Викладання украшознавства В систем! сучасно! осв1ти потребуе кон-цептуалiзащi фшософсько-методолопчних принцишв цього процесу на основi досягнень сучасноi фшософи культури. Адже сутшсна специфжа украшознавства як навчальноi дисциплши полягае в тому, що викладання нащональних традицш, що дослщжуються у царинах рiзних наук (юторп, фшологп, фольклористики, мистецтвознавства, юторп фшософи тощо) мае вщбуватися методом певного свтоглядного синтезу, спрямова-ного на свiдоме освоения i вiдтворення загалънолюдсъких сми^в та утвер-салш кулътури у специфiчних формах нацюналъного буття.
Концептуалiзацiя названих фшософсько-методолопчних принцишв вже мае певну шторш. Зокрема, концепщя, що розробляеться дослщни-ками у НД1У МОН Украши вщр1зняе пщхщ «штеГративного украшознавства» (Л.К.Токар) вщ галузевих украiнознавчих дкциплш. За цiею концепщею, «центром» украшознавства е Украша та «украшський свп» як загальний культурно-iсторичний феномен, що зберкае еднiсть i спад— коемшсть у просторi i часi; вщповщно, його окремими змiстовними концентрами е Украша-етнос, Украiна-природа, Украiна-мова, Украша-на-цiя i держава, Украша-культура, Украша у мiжнародних вiдносинах,
Украша-характер (ментальнiсть) i доля, Украша (свiтове украшство) як вторична мiсiя тощо. Як зазначае Л.К.Токар, головною проблемою роз-витку украшознавства на нишшньому еташ постае вироблення потреби штеграцп знань, що формувалися й формуються на рiвнi названих кон— центрiв, в яких вщтворюеться досвiд основних сфер життедiяльностi лю— дини й спшьноти [див.: 17].
Упм, такий пiдхiд до нишшнього часу зустрiчае певнi заперечення. Зокрема, наприклад, львiвський професор-iсторик Я.Дашкевич вважае, що сам термш «украшознавство» е «характерний для додержавного юну— вання укра1нсько1 наци» i тому начебто «не позбавлений дискримша— цiйного вщтшку», а тому вiд нього, мовляв, взагалi треба вiдмовитися [5, 8]. 1нший львiвський професор-iсторик Я.1саевич пропонуе бшьш помiр— кований критичний шдхщ, але все одно наполягае на зайвост украшо— знавства як iнтеГративноi дисциплiни. На його думку, «поглиблення знань про Украiну й украшщв забезпечуеться, насамперед, всiм комплексом взаемопов'язаних украiнознавчих дисциплiн, яких не може замшити якась окрема украшознавча дисциплiна» [7, 276]. Утiм, не важко показа— ти, що обидвi наведенi думки мiстять у собi певнi непорозумiння щодо самого предмета суперечки. По-перше, колишня специфiка вживання термшу у «додержавний» перiод не е автентичною, але штучно пов'я— заною iз специфiкою певноi iсторичноi доби, яка вже вiдiйшла у минуле. Разом з тим, i новiтнiй перiод розвитку «украiнського свггу» як куль— турно-iсторичного феномену мае своi спокуси, зокрема, наявну загрозу виродження украшознавства у своерщну щеолопчну компiляцiю (iнколи тенденцп до цього явно спостер1гаються). «Нащя, що стала незалежною, — справедливо зазначае О. Гомшко, — потребуе не щеолопзованого (1 навиь певною мiрою мiфологiзованого) украшознавства, а украшських студiй, орiентованих на критери рацiональностi, належнi до засад европейськоi культури. Деiдеологiзацiя украiнознавства (звшьнення вiд псевдопатрiотичних гасел) уможливить трансформащю в бiк украiнських студiй як зразка регшнальних наук у сени презентаци Украiни як певного репону свiтовоi iсторii, культури, географii, фшософи, права, мови тощо. Саме украшсыа студи, Грунтован! на критер1ях рацшнальност1, а не щео-логп, спроможш стати не просто загальнонацiональним дзеркалом, що покаже як привабливi риси украшства, так i його болячки, дефекти, хиби, яких треба щонайшвидше позбутися; вони мають дати правдивий портрет наци, що на ньому зображено народ у його минулому та в юто— ричнш перспектива» [4, 13].
По-друге, зов^м не йдеться про якусь «замшу» комплекса украшо— знавчих дисциплш якоюсь штучно створеною дисциплiною. Навпаки, украшознавство як штеГративна дисциплiна мае сво' специфiчнi предмет i задачi, а отже, потрiбна саме для того, щоб галузевi украiнознавчi дис— циплiни не брали на себе зайвi функци. Для порiвняння можна згадати, що така само ситуащя свого часу мала мшце i з виникненням культуро-
логп як окремо1 науково1 дисциплiни, — и так само звинувачували у на— маганнях «замшити» галузевi науки про рiзнi царини культури. Утiм, таи звинувачування виявилися цшком безпiдставними.
Отже, головну мету украшознавства можна визначити як свтогляд— ний синтез на основI вивчення конкретних галузей нацюнально! культури.Як зазначав С.Б.КрИМСЬКИЙ, в дослщженнях специфши нацшнально1 тра— дици у мистецтвi та фiлософii «йдеться... про певнi пресупозицii, тобто схильносп, тенденцп, якi в рiзнi епохи реалiзують образи, що рiзняться зображальними засобами, але можуть бути реконструйоваш в певш про— тотипи. Таи реконструкци й дають пiдставу оцшювати тi чи тi культурнi процеси чи дiяльнiсть iхнiх суб'ектiв як нащональш феномени... це пи— тання маемо розв'язувати через встановлення певних архетишв нацшнально1 культури» [11, 110]. У цьому контекст украшознавство мае виконувати роль штеГруючо!! культурологiчноi дисциплши, яка синтезуе ргзт царини гумантарного знання як засгб самогдентифжацп та екзи-стенцшного самовизначення особистостi. Така робота, окрiм шшого, е конче необхщною також i для свщомого формування конкурентоспромож-ного культурного ¡мгджу УкраЧни у глобалгзованому свтг, оскшьки «саме «взаемозащкавлешсть рiзностей» е умовою справжньо!! глобалiзацii», i тому в цих умовах найоптимальшшою е «оснащена найсучасшшими цивiлiзацiйними атрибутами iндивiдуацiйна своерщшсть кожно'1 культури та кожного з П репрезентантiв» [16, 335].
В останне десятилитя з'явилися роботи, у яких починае реалiзувати— ся саме така парадигма розумшня природи украшознавства як iнтеГративноi культурологiчноi дисциплiни. Серед таких прикладiв варто назвати монографш «Унiверсальнi вимiри украiнськоi культури» (Одеса, 2000). Серед и авторiв, у свою чергу, мае фiлософсько-методологiчне зна— чення для нашоi теми стаття О.С.Кирилюка «Ушверсально-культурш ас— пекти украiнськоi нацiональноi екзистенцii». Автор, зокрема, формулюе «ушверсально-культурний змiст проблеми» украiнськоi нашонально!! ек— зистенцii; на його думку, цей змют «криеться у тому, що в П основi ле— жить загальносвггоглядна категорiя життя, яка у даному випадку конкре — тизуеться у менш широке поняття «життя наци». В межах останнього ми спостер^аемо опозицш «справжнього» та «несправжнього» життя, котра, по суп справи, виражае протиставлення життя та нежиття, осильки неав-тентичне життя е таким життям, що не вщповщае своему поняттю i тому е не^тинним, внутрiшньо суперечливим i, отже, протилежним за змштом власно життю. Життя не в штиш, життя поза справжшстю — це не життя, а примарне животшня, шнування без пiдстави, без основ, без перспек— тив» [9, 49 — 50]. Отже, саме ця свиоглядна опозицiя «справжнього» та «несправжнього» у сощокультурному бутл нацii i е тiею висхщною про— блемою, на дослiдження яко'1 спрямованi украiнознавчi студ11, незалежно вщ того, на якому конкретному матерiалi вони розгортаються.
Отже, метою даноi статт е обГрунтування сформульованоi концепцii украшознавства як iнтеГративноi культурологiчноi дисциплiни, з одного боку, на основi звернення до певних аспекпв загальноi теори i стадiальноi типологii культури; з шшого — до конкретних прикладiв аналiзу свiтоглядноi проблематики в украiнознавствi (у царинах фiлософii та мистецтва).
Особиспсний характер людськоi життедiяльностi завжди потребуе унiверсалiзацii рiзних форм досвщу на основi причетностi до абсолютних цiнностей, що визначають цiлiснiсть «життевого свггу» людини. Отже, за будь-яким розма:1ттям культурних «образiв свггу» i форм '¿хнього опред-метнення, завжди шнуе i вiдворюеться певна протоструктура людсько: цiлiсностi. Завдяки цьому феномену своерiдноi «стереоскопп» кожно: локальноi культурно: традицп, насамперед, нацiональноi, саме вивчення рiдноi кулътури завжди е найоптималъншим шляхом до виховання справжньоЧ культурноЧ утверсальностг свжовгдчуття людини, оскыьки тала утверсалътстъ тут е не умоглядною конструкцiею, але спираетъся на безпо-середнш життевий досвiд — як свш власний, так i на досвiд предав. Цшсшсть «життевого свпу» нагцонально1 культури мае дв1 форми ВЩТВО-рення — традицшну («народна культура») i посттрадицшну (специфшо — ваш модерш форми культури).
У фшософському розумшш феномену культурних iнварiантiв (ушверсалш) iснують певнi загальновизнанi визначення. Наприклад, А.Я.Флiер пропонуе таке визначення культурних ушверсалш: це «найбшьш розповсюдженi в сощокультурнш практицi культурнi форми (норми, зразки, стереотипи свщомосп та поведшки), що вiдрiзняються порiвняльним одноманiттям сво:х рис у найрiзноманiтнiших народiв» [18, 483]. У им, ця система ушверсальних форм не зводиться лише до емшрично фiксованих феноменiв, але мае метафiзичний вимiр, причому останнiй i е визначальним. У суто фiлософському сенсi П, услiд за С.Б.Кримським, можна визначити як «цшшсно-смисловий ушверсум» культури (i особистiсного буття як його актуально: форми) [12].
В основi кожного з шторичних тишв культури, у тому числi, и нацiонально-своерiдних форм, лежить певна ушверсальна модель Буття в цiлому, що визначае смислову орiентацiю людини у свт. Зокрема, космо-центричний тип представляе Буття як живий, одухотворений, розумний, iманентний самому собi конкретно-чуттевий оргашзм — Космос, за межами якого шчого немае; а людину — як iндивiдуальний «згусток» космiчних стихiй. Натомiсть, монотеiстичнi релкп сформували в рамках «осьового часу» (К.Ясперс) тип культури, якш притаманний теоцентрич-ний тип особистость Його принципова специфша полягае в тому, що iндивiдуалiзацiя особистостi тут е опосередкованою вiдношенням до единого Бога через виконання Його заповщей, молитовну практику i перспективу вiчного життя або загибелi душь Отже, тут у поняття шдивщу— альностi входять не тiльки i не стiльки певнi натуральнi ознаки людини
(вигляд, характер, звички, здiбностi тощо), скшьки ïï особлива духовна диспозищя у nepcneK^Bi спасiння або загибелi. Нарештi, антропоцен-тричний тип культури, що виникае в умовах техногенно! цивiлiзацiï, роз— глядае свiт як об'ект шдпорядкування та утилiзацiï людиною, безсмисле-ний та мертвий сам по соб^ а людину — як найбшьш могутню серед ютот, мета яко'1 полягае в експлуатацп оточуючо! ïï дшсност та своïх власних «сутшсних сил». На наступнiй стадiï власноï еволюцiï, що репре— зентований у «проект Постмодерну», цей тип зрештою приходить до по-руйнування культурних ушверсалш людського буття. Отже, першим ме— тодолопчним принципом свiтоглядного синтезу на основi вивчення кон — кретних галузей украïнськоï культури мае бути чике розрiзнення ïï еле— менпв у рамках цiеï чи подiбноï до неï загальноï типологiï культури.
Первшною синкретичною формою вiдтворення цшсносп нацiональ — ного «життевого свiту» е традицшна народна культура, яка виявляе його найбезпосередшшим чином в усталених формах. Ритуалiзованiсть тра— дицiйноï культури давала людиш «абсолютне» розумiння суп i смислу свiтобудови у сакралiзованих символах побуту. Отже, сучасне вивчення цiеï стадiï украïнськоï культури не може мати лише ретроспективний, тобто суто етнографiчний i фольклористичний характер, але мае глибоке свиоглядне навантаження. Головна задача дослшження i викладання украïнськоï традицiйноï народноï культури в рамках украшознавства — це виховання на матерiалi ïï символiв, художнього самовираження i по-ведiнкових тишв людей цiлiсного i органiчного свиобачення саме сучасног' людини, яка не може повернутися у минувщину, але потребуе ïï екзи-стенцшного досвщу у вирiшеннi власних проблем, у власному творчому самовираженш. Отже, традицшна народна культура мае вивчатися i вик— ладатися в украïнознавствi саме як джерело свтоглядного doceidy.
1ншим аспектом унiверсалiзму традицiйноï народноï культури було вироблення ушверсальних ознак «чоловiчого» i «жiночого», якi активно «розмиваються» у сучаснiй цивiлiзацiï. У будь-якому суспiльствi е два типи основних функцш — продуктивна i репродуктивна — i вони потре— бують двох окремих шституцшних систем: професiйноï системи i родинноï системи. Останш, своею чергою, потребують двох тишв ролей, котрi повиннi мати своïх виконавцiв, для того щоб суспшьство успiшно функцiонувало. Iнструментальнi ролi вимагають ращональносп, са— мостiйностi та суперництва; експресивш ролi вимагають нiжностi та ви-ховательских здiбностей для забезпечення соцiалiзацiï наступного по— колiння. Традицшш культури розподiляли цi функцiï мiж чоловiками та жiнками цiлком оргашчно, спираючись на досвiд тисячолiть i у вщповщносп до вимог релiгiйноï моралi. Отже, для сучасноï цившзаци, яка спираеться на принцип Гендерноï рiвностi, саме дocвiд традицшног народноï культури залишаеться единим автентичним джерелом дiференцiацiï «Ч0Л0в1Ч020» i «жшочого», оскыьки сучасш соцюкультурш практики роблять Гендерш рол1 все быыие «розмитими» i навть швельованими.
Потреба цшсно': осмислености свггу е iманентною людинi як ро— зумнiй i духовнiй iстотi, — а вщтак, i у посттрадицшних культурах ми зна— ходимо таи культурш явища, що виконують ту саму функщю ушвер— салiзацiï смислiв, яку ранiше виконував символiзм i ритуалiзм традицiйноï народноï культури. Зокрема, мистецтво виконуе функщю гармощзацп, унiверсалiзацiï та цiннiсноï iнтеграцiï життевих процеив людини засобом '¿хнього переживання у контекст естетичних якостей свiту. У секуляризо— ванiй культурi саме мистецтво, а також фiлософiя стають унiверсалiзуючи-ми засобами свiтосприйняття, засобами трансформаци i самовдосконален— ня особистостi у вщповщносп до вищих цiнностей, замб сприйняття свiту i людини як единого осмисленого цшого. Свiт мистецтва е концентрова— ним «свггом людини», олюдненим образом свiту. Символiчнiсть створеноï художньоï реальностi полягае у проясненш через неï смислiв людських життевих пошуив. У свою чергу, специфша украïнськоï художньоï i фiлософськоï традицш включае цi пошуки у широкий контекст нащональ— ного досвiду, — впм, на вiдмiну вiд традицш народноï культури цей контекст е глибоко персотфжованим, вш розкриваеться через шдивщуальш вподобання. Тут метою украшознавства е розвиток культурного смаку.
Специфiчно украшознавчий аналiз iсторiï украшського мистецтва полягае у його розумшш як форм вiдтворення i рефлекси вихiдних особливо— стей нащонального свiтогляду. Плiдний пiдхiд до виршення цього завдан— ня запропоновано, зокрема, у статп М.Михайлюка i Т.Орловоï «Творча особистiсть у системi традицшного народного мистецтва». Автори ставлять собi за мету «визначити вихiднi категорп етноестетики, зрозумiти причини надiндивiдуального характеру засадничих форм народного мистецтва». На '¿хню думку, останш «полягають у тому, що форми мiфологiчного мислен— ня у пiзнiшi епохи трансформувались у способи художнього синтезуiуви-глядi засобiв виразностi почали виступати в якост мовно-моделюючих систем. У фольклор^ декоративно-ужитковому мистецтвi вiдповiднi архаïцi елементи зберкають iнварiантнiсть, набувають унiверсальностi, мають за-гальнозначущий характер» [14, 20]. З цитованими тезами важко не погоди— тись; упм, викликае здивування те, що автори зовим не звертаються саме до поставленоï ними проблеми визначення специфiчних категорш тiеï дослiдницькоï парадигми, яку вони слушно окреслили спецiальним термiном «етноестетика». Метою даноï статтi е обГрунтування теоретичноï моделi, яка складаеться з чотирьох таких категорш.
Названi автори, на нашу думку, вдаються до певноï шдмши понятть, яка у цш проблемнiй царинi стала вже майже «класичною». А саме, замiсть категорш як ращональних «iнструментiв» аналiзу специфши свiтоглядного змiсту традицiйного украïнського мистецтва, тут йдеться про архетипи народного свиобачення, як самi по собi е загальнолюдськими, а нацiональноï специфiки набувають тiльки на рiвнi свого художнього вира— ження. Дшсно, як справедливо пишуть М.Михайлюк i Т.Орлова, «сакраль— ну та космолопчну символiку народного мистецтва можна виявити у тво-
pax майже кожного народного майстра». «У широко використовуваних доел знаках (зокрема, орнаментах, що вщтворюють ромб-поле, дерево життя, вужа-охоронця й таке шше) спресовано багато пласпв iсторичноi пам,ятi народу, починаючи вiд уявлень про свiтобудову та суспшьш вiдносини до символiки, яка стосуеться життевих сил i проявiв людини. Символiчнi об— рази шляху, кордону, степу, криницьджерела та багато шших втiлюють i зберiгають головш життево-значущi сенси украiнського етнобуття» [там само]. Упм, власна мета етноестетики полягае не у простому спостере-женш архетипiв i форм iхньоi явленостi в художнiх образах, а у дослщженш нацiональноi специфiки, яка об'ективно iснуе у формах тра-дицшного мистецтва. У свою чергу, для цього потр1бш спещальш категори, як1 чгтко видображають специфшу художнього евтобачення у народному мис-тецтвi. Спробуемо визначити щ категори наступним чином.
1. Фундаментальною категорiею, що визначае специфшу художнього свиобачення у традицшному народному мистецтва е категорiя ладу.У цьому категор1альному значенш слово «лад» вперше було застосовано у одному з найкращих на наш час комплексному дослщженш народного мистецтва, яке належить «живому класику» росшсько'! лггератури Василю Белову. На вщмшу вiд класично'! для академiчноi естетики категори гармони, категорiя ладу мае певну суттеву специфшу. Зокрема, вона полягае у наступному:
а) якщо категорiя гармонii передбачае певну естетичну «дистанцш», вiдстороненiсть споглядача вщ твору мистецтва, то категорiя ладу, навпа— ки, передбачае iхнiй живий зв'язок у життевому процесi;
б) якщо категорiя гармонii мае акцентовано естетичний сенс, то ка— тегорiя ладу мае максимально широкий, синтетичний змшт.
Як писав В.Белов, для людини традицшного народного свiтогляду, «все було взаемопов'язаним, i нiчого не могло жити окремо або один без одного, усьому призначалося свое мюце та час. Шщо не могло шнувати за межами цшого чи з'явитися поза чергою. При цьому едшсть та цiлiснiсть зовим не суперечили красi та багатомашттю. Красу неможливо було вщдшити вщ корисност1, корисшсть — вщ краси. Майстер називався митцем, митець — майстром. 1ншими словами, краса знаходилася в роз-чиненому, а не в кристалiзованому, як тепер, сташ» [2, 6].
Одшею з основних сощокультурних функцiй мистецтва е функщя «гармонiзацii середовища» iснування людини, ii зовнiшнього i внутрiш— нього життевого свгту [6, 60]. Саме ця вихщна i базова функцiя мистецтва у своему перв^ному видi збереглася у традицшному народному мис— тецтв^ визначаючи той специфiчний спосiб свиобачення, який воно у собi мютить. Наприклад, як зазначають дослiдники, найпоширешшим жанром украiнського народного живопису «була й залишаеться побутова картина... Митець акцентуе свою увагу на морально-етичних аспектах украшського життя. Виробничi процеси, з якими асощювалася тяжка, ча— сом пщневшьна праця, не е предметом художнього вщображення. На-
родш малярi не вдаються до показу гострих сощальних конфлшпв та суспiльних протирiч. Та це не означае, що вони не помiчали або ж свщомо обходили змалювання цих проблем. Рiч у им, що коло тем, об— разiв визначалося потребами самих селян, функщонуванням народних картин в '¿хньому помешканнi, одним iз аспектiв якого була мораль— но-етична, позитивна емоцшшсть... Народш малярi, мов спiвцi-кобзарi, закликали людей до кращого життя» [15, 369]. На цш основi плщно вiдтворювався «поетико-романтичний погляд селянства на щасливе, без— турботне життя», що «виявляеться в системi певних образiв-символiв на— родних картин, в яких домшуе одвiчна мрiя про «райський» куточок у ви— хорi житейських бур... все довкшля доцiльно зоргашзоване, композицiйно врiвноважене. Навколишнiй свiт згармошзовано — у ньому немае зла, насильства, пристрастей, всюди панують високоморальш, гумашстичш iдеали. Саме в цей казковий свп" лине душа украшця у своïх найсокро-веншших мр1ях i Спрямуваннях» [там само, 371].
2. Отже, специфiчну екзистенцшну установку традицшного народно — го мистецтва (i одночасно його суто практичну специфшу) можна визна— чити категор1ею «долетворення». Пропонована категор1я мае ч1тко фиссу— вати той факт, що створення художшх творiв народним митцем (i, вщповщно, також '¿хне сприйняття «соборним» народним суб'ектом) не були ан розвагою, анi суто утiлiтарним «оздобленням» життя — але, на— самперед, це було i е процесом активного регулювання душевно-психгчного стану i духовных ттенцш людини, що визначае и життевий шлях i його мо-ральтсне осмислення.
Наприклад, як писав вщомий дослщник украшського мистецтва В.ЩербаивськиЙ, «образи дерева, мальоваш на стiнi, не стараються вщтворити те реальне ботанiчне дерево, яке росте в садку, що стоиь пе— ред очима, а навпаки, це е образ того видуманого фантастичного дерева, що стоиь десь у Бога в раю, якого шхто не бачив, але яке мае бути незви— чайно гарне й чудодшне, i тому кожен маляр чи малярка цього дерева дае волю свош уяв^ щоб зробити його найбшьше фантастичним на спш, а через те й найбшьше д^чим мапчно. Малюючи його, дiвчина чи жiнка пригадуе собi й шсш, i примовки, i оздоби весшьного обрядового «гiльця», щоб тшьки зобразити його» [20, 164]. Будь-яка шша царина народноï творчостi мала подiбний змiст.
3. Специфiчною предметшстю художнього формоутворення у тра— дицшнш народнiй культурi е не окремий, iзольований для суто «естетич— ного» споглядання «твiр» як самоцiннiсть, але цтсний «життесвiт», до якого входять окремi витвори i живуть у ньому за законом «ладу». Остан— ня з пропонованих категорш е буквальним перекладом пропонованого Е.Гуссерлем феноменолопчного термшу «Lebenswelt». «Життевий cbît», за Е.Гуссерлем, — це «дшсний i конкретний свп», реальшсть, що нас оточуе i нас включае, буттевий Грунт i «обрш» для будь-якоï дiяльностi. Вш даний нам у формi певноï iсторичноï традицН; вш завжди спiввiдне-
сений з конкретним людським сшвтовариством, з його територ1ею, 13 Грунтом, ландшафтом, будинками, — словом, сшввщнесений з навко-лишшм свiтом у широкому сени цього слова. Вш являе собою цше, оскiльки саме в цшому вiн виступае як щось самоочевидне, самодос-TOBipHe: як найближча до нас природа i «мир твого будинку» (Heimwelt), гцо розширюеться в npocTip Батьк1вгцини (Heimat).
4. Для традицшного народного мистецтва визначальним е особливий спосГб естетичного сприйняття, який, використовуючи вже вгдомий термш, можна визначити як «милувйННЯ». Свого часу М.М.Бахтш писав, що «чисте заперечення не може створити образ. В образi (навгть негативному) завжди е момент позитивний (любов1 — милування)» [1, 360]. Уцш думщ йшлося про змГстовну передумову будь-якого художнього образу. Але якщо у шзшших формах мистецтва цей базовий рГвень художнього свГтобачення нГ6ито «ховаеться у контекст», на другий план за шшими стилГстичними засобами шзшшого походження, — то у традицшному народному миcтецтвi милування так i залишаеться домтуючим способом ба-чення, який i виправдовуе саме Гснування витворГв митця: вони е щкави— ми i корисними настшьки, наскшьки ними можна замилуватися аж до за— буття, до слГз. У свою чергу, милування мае важливi психорегулятивш, «долетворчЬ функци.
В якост прикладу саме украшознавчого аналiзу, спрямованого на досягнення свГтоглядного синтезу розумшня специфiки рГдно! культури, розглянемо шд цим кутом зору творч1сть Катерини Бшокур. Вщомо, що коли на виставки ïï робгт заходили делегацп з Китаю, Японiï, Коре'^ вра-женi чужинцГ заявляли: «Та це ж наша художниця! Таи пензлг мазки тГльки в наших живописщв!» [8, 262]. Це перше враження не е помилко — вим, адже дшсно, дослгдження ïï художнього свгту доводить наявнiсть у ньому елеменпв, якГ ранiше могли вважатися несумГсними. В цьому сенсi поетика Катерини Бшокур е своергдною зустрГччю, живим дiалогом ху— дожнього свГтобачення Заходу i Сходу, народноï i професiйноï культури.
Позищя авторського бачення стосовно об'ект1в зображення у Бшокур виявляеться рухливою, що призводить до порушення перспективноï едност та надае рослинним композищям тiеï смисловоï динамiчностi, яка спорiднюе ïï живопис також Гз принципами православного Гконопису. УтГм, замГсть традицГйних Гконописних сюжетГв, у ïï творах пануе рослин— на символГка, що вГдображае софшшсть живого космосу. Зокрема, цен— тральним е символ хлГба: у виглядГ колосся — за своïми розмГрами, у ви— глядГ спеченого короваю — центральне мГсце розташування. Як бачимо, мотив «царя-колоса» у творчостГ Катерини Бшокур невипадковий. Що таке «царюючий хлГб»? Про цей древнш символ О.Фрейденберг пише: «Поряд зГ свГйськими тваринами божество являеться у виглядГ хлiбноï страви, хлГба. Його побутовим архетипом служать трави, зелень та плоди дерев... На наступних стадГях розвитку суспшьного свГтогляду щ об'екти ïжi становляться священными; вони залишаються належшстю олтарГв та
жертвоприношень i тому здаються освяченими та зроду-вiку притаманни — ми богослужшню, що призводить до того, що колишне виробниче побу— тове :х використання обертаеться в свято... Хлiб (вiн же сонце) е живою штотою, з бiографiею пристрастей, який зазнав земш муки» [19, 172; 229]. Поряд з мотивом хлiба в картинах присутнш i iнший, не менш стiйкий, мотив вшка, що оточуе хлiб. Причому, як було сказано вище, вшки сплетет з квтв, що належать до рiзних пiр року. Отже, як зазначае I. Конева, «образний свгг Бiлокур мае iерархiю, щаблi сходження: птахи — комахи — дерева — квии — плоди — хлiб. Рослинне царство одушевле-не, активне. Колосся, квiти, фрукти, овочi не просто об'екти зображен— ня, а символи, рослиннi лики свпу» [10, 30].
Не можна не звернути увагу на те, що на багатьох полотнах квии ви— промшюють свило, оточеш ореолом, наче шмбом!. Художниця наче ба— чила це випромiнювання. «Вона зображувала рослини не в '¿хнш повсяк— денностi, швидкоплинностi (зiв'яла квiтка, наприклад, була стшкою емб— лемою елегшно: поезii), але в iхнiй райськш нетлiнностi... Суттево, що епiтет «святий» художниця використовуе в листах для характеристики мистецтва: «святе мистецтво», «тее святе малювання». Таким чином, про— цес творчостi вона мислила у сакральних категорiях» [8, 30—31].
Вщповщно, i у рослинному свiтi Бшокур кожна деталь добре дифе— ренцшована, виписанi навiть прожилки пелюсток, ^ враховуючи чис-ленiсть об'ектiв — квтв, фрукпв, овочiв, — дивно, що композищя в цiлому не розпадаеться, а тримаеться дуже добре, картина залишае вра— ження завершеного, замкнутого в собi свiту. Причому, жодна деталь не губиться, а виграе, демонструючи себе. Кв^и завжди утворюють начебто вшок. Але це не простий вшок, а цший квиковий «космос»: поруч з'являються квии, що нiколи не квiтнуть одночасно — це символ потоку нетлшного Життя, океану вiчностi, що омивае наш крихкий свп\
Коли в творах Бшокур «зустрiчаються» квiти та пейзаж, оргашчна еднiсть картини порушуеться. Так, у «Колгоспному полi» шнують два просторових плани: на першому, ближчому до глядача — квии, грона винограду, тин iз забутою косинкою; на другому, задньому — колгоспне поле з трактором. Картина нагадуе театральну декоращю: начебто в квиах прорiзане вшонце та через нього проглядаеться намальований задник. Перший i другий плани, навпъ безпосередньо, при швидкому по— глядi на полотно, знаходяться у сташ напруженого протистояння та про-читуюються як теза й антитеза. Наслщком порушення перспективно: едностi е розриви простору, злами на межах першого та другого плашв, утворення «печер» у глибиш картини. Поняття «печера», звичайно, вiдноситься до плану виразу, у плаш змiсту ш може вiдповiдати небо. Наприклад, на полотш «Декоративнi квiти» (1945) цей злам шдкреслений демонстративно рiзкою лiнiею, що подiляе переднiй план (яскраво-пома— ранчевий) i заднiй (контрастний йому, темний). Сво:ми просторовими парадоксами Катерина Бшокур близька до традицш сшьського малярства,
зокрема до манери сшьських шонописщв з '¿х на'вним натуралiзмом зоб— ражень в поеднанш з абстрактними вирiшеннями фону.
Дрiбнiсть i натуралiстичнiсть деталей тут приховуе специфiчну «рре— альнiсть» загально' схеми твору, який завжди намагаеться явити ушвер— сальний «образ свпу». Тому на и полотнах сшвюнують несумiснi явища, зникають реальнi просторовi та часовi зв'язки. Сама природа шби втрачае владу над тими речами, як потрапляють у проспр свiтобачення митця, а свiт починае жити за новими законами. Такий спо^б художнього мис— лення у своему «чистому» виглядi був притаманний майстрам стародавнь— ого Китаю. Як зазначають дослшники, «художник в давньому Кита' брав— ся за пензлi в кiнцевому разi для того, щоби справдi заново створити на шовку або паперi «цiлий свп», тобто свiт з усiм його багатомашттям: не речей самих по соб^ а понадплинне, яке випереджае все юнуюче сим— волiчноi реальность [13, 482]. Однак, разом з тим, «кожна деталь пейзажу, навиь найфантастичшшого, виписана з виразшстю, яка передбачае вдумливе та терпляче вивчення властивостей предмепв, кожна рiч мае власну перспективу» [там само, 480]. У им, усi цi принципи ми бачимо i в укра'нсько' художницi.
Отже, «перетинання» i дгалог ргзних титв свтобачення: народного (натуралштичного та шонописного), новоевропейського (технiка натюрморту i пейзажу) та «схiдного» (утiм, автохтонного за походженням) i утворюють ту таемничу гармонiю, яка визначае оригшальшсть поетики Катерини Бшокур. У свою чергу, той факт, що художниця була самоукою i тому найбезпосереднiшим чином висловлювала свиоглядний досвiд нацiонального буття, вказуе нам саме на «стереоскошчшсть» i багатоша— ровiсть укра'нського народного «образу свпу», на його здатшсть нести у собi всi названi елементи. Це е не мистецтвознавчим, а вже бшьш загаль— ним, украгнознавчим висновком.
1ншим важливим прикладом укра'нознавчого аналiзу може бути роз— гляд нащонально' фiлософськоi традицii. Нацiональна фiлософська тра— дицiя — це типологiчне поняття, яке конструюеться методом послщовно' змштовно' експлiкацii найбiльш iстотних вихiдних установок нащональ— ного свiтогляду i способiв '¿хньо' передачi. Керуючись багатоаспектним шдходом до iсторii фiлософii, що пропонуеться К. Ясперсом у його «Всесвпнш юторп фiлософii» [21, 106—128], можна роздшити вихiднi установки нащонального свiтогляду на три види: а) форми думки, б) свио— глядш символи i 3) цiлiснi образи свпу (щеал мудреця й особистосп), що найбiльшою мiрою втiлили нацшнальний дух.
Вивчення нацiональноi традицii у фшософи передбачае дотримання наступних принцишв:
1) розгляд нацiональноi культури як способу реалiзацii унiверсальних цiнностей культури;
2) розгляд нащонально' фiлософii як вищо' форми вираження нацiональноi самосвщомосп;
3) вивчення на основi методiв соцiальних наук нацiонального характеру В ¿сторичнш перспектив!;
4) простеження змюту iнтелектуальноi еволюцii нацiональноi фшо-софп 3 ор1ентащею на школи, плини 1 напрямки;
5) облш шститущональних форм органiзацii i трансляцii нацiо— нальноi фiлософськоi традици, 1х спiввiдношення з економiкою, сощаль— ною структурою, релiгiею даного сшвтовариства.
Окремим суттевим аспектом е спещальний аналiз нацiональноi фшософсько1 мови, адже, як писав з цього приводу Г.-Г.Гадамер, «щеал фшософсько'1 мови (не максимальна абстраговашсть доведеноi до тер— мшолопчно'! однозначностi номенклатури понять вщ реального життя мови, але вщтворення зв'язку поняттевого мислення з мовою i з усiею су-купшстю явлено! у мов1 ¿стини. У реальнш мов1 1 мовленш, у д1алоз1, 1 тiльки в них, фiлософiя мае свiй справжнiй, лише 1й приналежний проб— ний камшь» [3, 43].
Рiзнi нацiональнi фшософсьи традици можна видiляти за наступни-ми параметрами:
1) розходження джерел формування фшософсько1 традици (до них вщноситься неоднорiдний розумовий матерiалi особливосп його синтезу);
2) зв'язок мiж рiзними етапами фiлософськоi еволюцii цiеi традицН, виражений в iнварiантних фшософських iдеях, фiлософемах, темах, уста— новках i iдеалах;
3) епiстемологiчний статус фiлософського пiзнання в його сшввщне— сеннi з iншими типами розумово'1 дiяльностi даного спiвтовариства;
4) загальна картина свгту, спiввiднесена с мовною картиною свгту да— ного народу;
5) визначена для кожного сшвтовариства iерархiя сощальних цiнностей.
Саме нац1ональна традиц1я задав параметри вщносин до фшософсь-
ких традицш iнших народiв, до освоення досягнень шших фiлософських культур. Новишм яскравим прикладом визначення специфiки нащональ-ного свiтовiдчування, що безпосередньо вщбиваеться у специфiцi украшського ф1лософування е концепщя, пропонована С.Б.КрИМСЬКИМ. «Взагал1 для украшсько1 духовносп, — пише цей автор, — властив1 так1 ар-хетипи, як концепцiя софiйностi свпу (опозицН хаосу степу та розумно'1 ойкумени чи то мiста, чи то хутора як довкшля особисто обробленоi землi) та апокатастасису (благодатного повернення людства до первозданноi, правiчноi чистоти ще за земного життя), символжо-пантештичного сприй— няття природи як дзеркала людсько'1 душi, антропоцентризму, етичноi цiнностi особистостi, фiлософii серця, образу Слова як духовно'! з6ро! та м1фу ТОЩО» [11, 110].
Крiм того, в украiнськiй фiлософський традици завжди була одшею з центральних тема пошуку принцишв людсько'1 цшсности Зокрема, проблема духовного самошзнання у Г.Сковороди або гносеологiя «серця» П.Юркевича е шляхами до цшсного знання, яке синтезуе у собi окремi
пiзнавальнi здатност людини — розум, волю та штущш. У новiтнiй час «знаковою» для нашо' теми стала монографiя В.А.Малахова «Культура i людська цшсшсть» (1984), у якш характерна штенщя успе1 Ки1всько1 свiтоглядно-антропологiчноi школи до пошуку ушверсалш людського свiтовiдношення вперше була експлшованою саме через категорш цiлiсностi. Дослiдження унiверсалii людсько' цшсносп останнiм часом набуло яскравого продовження у С.Б.Кримського, зокрема, у його фшо— софii особистостi. Конститу'тивним принципом особистосп, за С.Б.Кримським, е трансценденщя, що «специфiкуе людину як зв'язок рiзних свiтiв i можливих сфер буття» [12, 42], — тобто, у трансценденци через реалiзацiю вищо' людсько' цiлiсностi вiдновлюеться цiлiснiсть Ушверсуму. Оскiльки ж «особистiсть не задана природою, навиь у и поеднанн iз соцiальними умовами, але виникае з бунта, таемнищ, бо— ротьби людини iз самою собою» [там само, 35] — тобто завжди необхщно е опосередкованою «та'нством свободи». Отже, пiд саме украгнознавчим кутом зору iсторiя укра'нсько' фiлософii е щкавою як рацiональна форма вщтворення i рефлексii вихiдних особливостей нацшнального свiтогляду.
Проведений аналiз поставлено' проблеми дозволяе зробити наступш узагальнюючi висновки:
1) предмет 1 задач1 украшознавства як ште^ративно! культуролог1чно1 дисциплiни полягае у свиоглядному синтезi на основi вивчення конкрет— них галузей нащонально' культури;
2) «життевий свiт» нащонально' культури мае двi форми вщтворен— ня — традицiйну («народна культура») i посттрадицiйну (специфiкованi модернi форми культури), i включае в себе «нашарування» трьох iсто— рично обумовлених свиоглядних типiв культури;
3) специфiчно укра'нознавчий аналiз iсторii укра'нського мистецтва, фшософи та iнших специфiкованих царин культури полягае у '¿хньому ро— зумiннi як форм вiдтворення i рефлексii вихiдних особливостей нацiонального свпогляду;
4) важливою концептуальною iнновацiею, що дозволяе реконструю — вати специфiку нацшнального свгтогляду через аналiз витворiв тра— дицiйного укра'нського мистецтва, е концепщя етноестетики, зокрема, категорii «ладу», «долетворення», «життесвiту» i «милування».
Лiтература:
1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — 444 с.
2. Белов В.И. Лад. Очерки о народной эстетике. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 420 с.
3. Гадамер Г.-Г. История понятий как философия // Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. С. 32-44.
4. Гомшко О. Вступ // Покликання ушверситету: 36. наук. пр. / Вщп. ред. О.Гомшко. - К.: PIA «ЯНКО», «ВЕСЕЛКА», 2005. - С. 9-13.
5. Дашкевич Я. Украшознавство, укра!шстика, украшика. Еволющя понять та IX майбутне // Другий м1жнародний конгрес укра!шспв. — Льв1в, 1993. — С. 3-11.
6. Еремеев А.Ф. Границы искусства. Социальная сущность художественного творчества. — М.: Искусство, 1987. — 319 с.
7. 1саевич Я. Украшознавство — украГшстика — украшсьи студи // Покликання ушверситету: 36. наук. пр. / Вщп. ред. О.Гомшко. — К.: «ЯНКО», 2005. — С. 266-278.
8. Катерина Бшокур очима сучаснитв. Спогади. Есе1. Розвшки. 3 архiву художниц!. — К.: ToMipic, 2000. — 346 с.
9. Кирилюк О. Ушверсально-культурш аспекти украшсько! нащонально! екзи-стенци // Унiверсальнi вимiри украшсько! культури. — Одеса : Друк, 2000. — С. 49-67.
10. Конева I.M. Рослинш лики // Червоних сонць протуберанщ. Зб1рник мис— тецтвознавчих i культурологiчних праць до 100^ччя Катерини Бiлокур. К.: АртЕк, 2001. — С. 27-34.
11. Кримський С.Б. Дмитро Чижевський про нащональне визначення ктори-ко-фшософського процесу в Укра!ш // Фшософська думка. — 1998. — № 3. — С. 103-110.
12. Кримський С.Б. Запити фшософських смислiв. — К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. — 240 с.
13. Малявин В.В. Китайская цивилизация. — М.: АСТ, 2000. — 632 с.
14. Михайлюк М., Орлова Т. Творча особисисть у систем! традицшного народного мистецтва // Традицшне й особисисне у мистецтвь Колективне ДОСЛЩЖен-ня за метерiалами Четвертих Гончарiвських Читань. — К.: «Музей 1вана Гончара», 2002. — С. 17-25.
15. Пошивайло (Марченко) Т. Особливоси свiтогляду украшських народних ма-лярiв // Традицiйне й особисисне у мистецтвi. — С. 367-374.
16. Табачковський В.Г. Пол!сутшсне Homo: фшософсько-мистецька думка в по— шуках «неевклщово! рефлективностi». — К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. — 432 с.
17. Токар Л.К. Змкт украшознавства: системно-функцшнальний шдхщ до струк-турування знань // Украшознавство. — 2004. — 4.3-4.
18. Флиер А.Я. Универсалии культурные // Культурология. XX век. Словарь. / Под. ред. М.С.Кагана. - СПб.: Унив. книга, 1997. - С. 484-485.
19. Фрейденберг О.М. Поэтика сюжета и жанра. — М.: Лабиринт, 1997. — 448 с.
20. Щербак1вський В. Украшське мистецтво. — К.: Либадь, 1995. — 288 с.
21. Ясперс К. Всемирная история философии. Введение. — СПб.: Наука, 2000. — 272 с.
Вера Даренская. Украиноведение как интегративная культурологическая дисциплина.
В статье обосновывается концепция украиноведения как инте-гративной культурологической дисциплины, цель которой определена как мировоззренческий синтез на основе изучения конкретных отраслей национальной культуры. Определены принципы специфически украиноведческого анализа истории украинского искус— ства, философии и других специализированных областей культуры, суть которого заключается в их понимании как форм воспроизводства и рефлексии особенностей национального мировоззрения. Рассмотрены основные категории етноестетики как средства реконструкции специфики национального мировоззрения через анализ произведений традиционного украинского искусства.
Vira Darenska. Ukrainian Studies as an Integrative Cultural Studies
Discipline.
The article substantiates the concept of Ukrainian studies as an integrative cultural studies discipline, the purpose of which is defined as a outlook synthesis on the basis of specific areas of the national culture. The principles of specific analysis of the history of Ukrainian art, philosophy and other realms of culture are determined. The essence of analysis lies in their understanding as the forms of reproduction and reflection of the national outlook features. The main categories of ethnic aesthetics as a means of reconstruction of specific national outlook through the analysis of traditional Ukrainian art's works are considered.
