CC BY
56
Оксана
НАДИБСЬКА
ЕП1СТЕМОЛОПЧНИЙ ДИСКУРС СОЦ1ОГУМАН1ТАРНОГО ДОСЛ1ДЖЕННЯ ПР1ОРИТЕТ1В
Стаття присвячена анал1зу спе-цифки тенденщй розвитку сучасног етстемологй' та особливостей методологи сощально-гумантарного пйзнання у контекстi визначення цтностей та прiоритетiв розвитку сощуму. Здшсне-ний анализ свiдчить про те, що методология соцiального пйзнання повинна буду— ватися на принципах 00 'ектпивНООШ, eдносmi логiчного та вторичного, сощальног теорИ та практики. Особливостями сощального тзнання е те, що воно вже сьогоднiреально Грунтуеться на iдеях свiтоглядно-методологiчного плюрализму, ро-зумiннi необхiдностi подолання полярностi об'eктивiстських та суб'ектив^тських пiдходiв у соцiальнiй теорП, спрямованостi на ттерпретацт сустльства як динамiчного сощального поля, взаемоко-рекцП iнтересiв суспыьства та особистостi.
Iсторiя розвитку науково! думки переконливо свщчить про те, що у першд цившзацшних зсувiв у сощальному середовищ^ сучасним про— явом якого е перехщ свггово! спшьноти до шформацшно! глобально! цившзаци, що несе в собi чисельш невiдомi атрибутивш властивост ушверсуму, в оргашзаци сощальних дослщжень завжди спостеркаеться певна невизначешсть методологи наукового пошуку, розма!ття пiдходiв i концепцiй, боротьба консервативних методологiчних пiдходiв з нова— торськими iдеями в осмисленш соцiальних реалiй тощо.
Виршенню поставлених питань останнiм часом присвячуються чи— сельнi науковi дискусii у межах як мiжнародних, так i нацiональних нау— ково-теоретичних та науково-практичних конференцш, чисельних «круг— лих стол1в» та iнших форм наукових заходiв, а кiлькiсть окремих науко— вих дослщжень iз зазначених питань мае тенденцп до лавоподiбного зро— стання. Так, тшьки протягом останнiх роюв зусиллями украшського фiлософського спiвтовариства проведет декшька значущих наукових дискусiй з означених проблем. Активними учасниками подiбних дискусiй
та наукових дослщжень е вiтчизнянi науковцi В.П.Бех, С.М.Вовк, В.I.Воловик, М.М.Кисельов, Л.Д.Кривега, М.П.Лукашевич, М.Г.Марчук, М.М.Сидоренко, Л.О.Филипович та шшь
Росшська сучасна наукова фшософська думка щодо осмислення сут— ностi гумаштарних наук як предмета фiлософсько-методологiчного аналiзу найбiльш системним чином представлена працями таких нау— ковщв, як Е.Н.Князева, В.А.Лекторський, Е.А.Мамчур, Л.А.Маркова, Л.А.Мiкешина, В.Ф.Петренко, В.Н.Порус, БЛ.Пружинш, М.А.Розов, Н.М.Смирнова, В.С.Стьошн, В.Г.Федотова, В.П.Фшатов, В.С.Швирев та багатьох iнших науковцiв [8, 3—37; 6, 57—82]. Зокрема, надзвичайно ва— гомий внесок у сучасне розумшня теори пiзнання, фiлософii та методологи науки належить В.С.Стьопiну, звертае увагу на наявшсть рiзницi мiж буденним та науковим шзнанням, наголошуючи, що саме наукове пiзнання мае забезпечити прогнозування сучасноi практики розвитку людства, що е надзвичайно важливим за наявних глобальних проблем сьогодення [20, 185—292; 13, 31]. Сл1д звернути увагу також на фундамен— тальш науковi дослiдження фiлософських аспекпв пiзнання, специфiки сучасноi епiстемологii науки та безпосереднш Грунтовний фiлософський аналiз проблеми дослiдження цiнностей у працях Л.А.Мiкешиноi [11]. Зокрема, монографiя Микешиноi Л.А. «Эпистемология ценностей» при— свячена проблемним питанням i пошуку ефективних шляхiв пiзнання цiнностей i одночасно цшност самого наукового пiзнання як такого. Надзвичайно рiзноманiтними та багатоплановими е дослщження аналiзо— ваних проблем сучасною свiтовою фiлософською думкою. Про актуаль— нiсть та необхiднiсть узагальненого розумшня наявних проблем, що стоять перед фiлософiею у постановщ та пошуку шляхiв вирiшення глобальних проблем людства, власного подальшого розвитку тощо, зокрема, може СВЩЧИТИ проведения у Сеул1 XXII Свп-ового фшософського Конгресу шд загальною темою «Переосмислення сучасноi фшософи» [27, 29—37].
Найбiльш узагальнене осмислення науковцями специфши сучасного сощального пiзнання Грунтуеться на розумiннi того, що головною проблемою сощально-гумаштарних наук завжди було те, що вони не мали власноi единоi епiстемологiчноi опори, оскiльки '¿х концептуальне поле завжди створювалося як сумiжна галузь мiж фiлософiею та гумаштарни— ми i природничими науками, обумовлюючи '¿х амбiвалентнiсть. Однак сучасна ситуащя ускладнюеться тим, що, з одного боку, системш дослiдження пiдтверджують вщносшсть законiв природничого типу у сощальних науках, бiльшiсть науковцiв наголошують на необхщносп ура— хування фактору креативност не тiльки щодо розвитку сощуму, а й свiту природи, яка перестае розумиися як пасивний об'ект, а з iншого боку, у сощальних дослщженнях iстотно посилюеться роль i значення культуро— логiчного (щншсно-нормативного) аспекту, що спричиняе необхiднiсть врахування у щншсно-пршритетному пiзнаннi чисельних iррацiональних факторiв [10, 74].
Втiм наявнi на сьогодшшнш день розвiдки в сферi сощально-гу— манiтарних епiстемологiчних студiй рiзноi спрямованост «залишають ба— жати кращого», осильки в них переважно ставляться та з'ясовуються найбiльш загальнi, а тому й досить абстрактш питання, наприклад визна— чення ролi об'ект — суб'ектно' взаемодii у процесi шзнання, штерпрета-тивностi характеру самого сощального знання, загальних вказiвок щодо методологи тощо [15, 3]. Оскшьки таи шдходи не можуть бути визнаш достатнiми, доводиться констатувати, що ешстемолопчний аналiз особ— ливостей соцiальних пршритепв за сучасних умов все ще залишаеться надзвичайно важливим завданням дослщження.
Основною темою бiльшостi iнтелектуальних дискусш нашого часу виступае усвiдомлення науковим товариством кризового стану методо— логи осягнення сощокультурно' реальностi в межах класичних гносео — лопчних схем та пiдходiв. При цьому е розумшня того факту, що кризо — вий стан сучасно' гуманiтарноi науки мае сво' як зовнiшнi, так i внутрiшнi передумови та особливостi. До зовшшшх належать передусiм соцiально-економiчнi трансформацп, якi за характером свое' реалiзацii та наслiдками у багатьох державах свггу дезавуюють роль i значення науки у сучасному свт; втрата унiверсально-iстиннiсного статусу наукового знання як такого; власне змша поколiнь науковщв, яка неодмiнно веде до змши методологiчних орiентирiв та змiщення акценпв у наукових дослiдженнях. Внутрiшнi причини кризи мають ще бшьш глибокий ха— рактер i знаходять свiй вияв у переосмисленнi предмета i об'екта пiзнан — ня, стратегiчних шзнавальних пiдходiв, специфiки взаемоди дослiдника з матерiалом, важливостi власно' позицii науковця щодо вибору предметно' сфери дослщження, штерпретаци здобутих результатiв тощо. Поки що значна частина складних проце^в, яи вiдбуваються у соцiогуманiтарному шзнанш, мають вихiд безпосередньо у сферу конструювання новиньо' соцiальноi реальностi через комплекс гносеолопчних та онтологiчних формоутворень (ново' картини свггу), що локалiзуеться в межах термiнiв i понять «ситуаци постмодерну». За таких умов значною частиною науково' елiти свпу подiляеться думка про те, що сучасний постмодер — шзм небезпiдставно претендуе на статус ушверсального способу свгтоба— чення, свiтоглядноi та пiзнавальноi парадигми, ядром яко' виступае нова мислиннева практика [14, 58 — 60].
Впм такий шдхщ подiляеться далеко не вима науковцями. Постмо — дернiзм, який виник як фшософська течiя у другш половинi ХХ ст., i дшсно привернув увагу до змiн, що вщбуваються в соцiальнiй реальностi, штелектуальнш, науковiй, художнiй сферах, до сьогодш не iснуе як еди— ний, оргашзований напрям, а саме поняття «постмодершзм» залишаеться недостатньо концептуалiзованим. Автором термшу «постмодерн» вва— жаеться А.Тойнб^ основоположниками даного напрямку традицiйно на-зивають Ф.Нiцше, М.Вебера, Т.Адорно, М.Горкгаймера, М.Гайдеггера, М.Фуко, Ж.Деррща, Ж.Батая, Ж.-Ф.Ллотара, котрi здiйснювали радикаль-
ну деконструкцiю европейсько! культурно-iсторичноi традицii. Базова на— станова постмодерну за вие! рiзноманiтностi пiдходiв окремих послiдов — никiв виражена французьким фшософом Лiотаром у працi «Ситуащя постмодерну» i зводиться до двох наступних характеристик: дiагноз роз— паду едност та заохочення множинностi в осмисленш соцiокультурноi дiйсностi. Характерною ознакою постмодершзму е також те, що висту— паючи розма!тою духовною тенденщею в багатьох течiях фiлософii, сощологи, футурологи, методологii науки та шших сфер культури, його послiдовники прагнуть ствердити даний напрям не в контекст подаль— шого розвитку модершзму, а в якост «емансипатора» свщомосп цивiлiзацii вiд «iдеалiв-iдолiв» минуло! епохи, яи, на !х думку, гальмували та обмежували багатовшовий процес самореалiзацii особистостi. Значна частина вiтчизняних фiлософiв небезпiдставно оцiнюе постмодернiзм як виклик «модершстському проекту» саморефлексивно!, критично'! ращональност та свободи наукового пiзнання, як характеризують епоху вiд кантiвськоi концепцп Просвiтництва до гуссерлiвського «повернення до речей». Тому навиь визнаючи певну глибину дослщжень сучасного культурно-iсторичного процесу у працях окремих представниив постмо — дершзму, зокрема, у роботi «Постмодершзм або культурна логiка пiзнього капiталiзму» Ф.Джеймiсона, не можна погодитися з висновками автора про те, що сучасна теорiя мае вщкинути вс базиснi глибиннi моделi нау— кового шзнання, наприклад, такi, як дiалектична модель сутностi i яви— ща, герменевтична модель внутрiшнього i зовшшнього i т. iн., i замшити !х концепцiею окремих практик, дискурив тощо.
Неприйнятним слiд визнати заперечення постмодершзмом рацiоналiстично обГрунтованих цiнностей, вщмову вiд каузаль— но-аналiтичного визначення ^тини та и критерiiв, вiдмову вщ будь-яких проявiв детермiнiзму у шзнавальному процесi, заперечення домiнуючоi ролi науки у структурi суспiльноi свiдомостi тощо. Бшьшшть дослiдникiв не подiляють щею «людини постмодерну», яка не виступае в якост ак— тивно дшчого суб'екта iсторичного процесу; як i тезу про те, що процес соцiалiзацii iндивiда вiдбуваеться не в рамках об'ективно функщонуючих процесiв суспшьного життя, а в потоцi постмодершстсько! множинностi «варiантiв буття», де суб'ект сам формуе власну сощокультурну ре— альшсть, що не мае чико окреслених меж i е тимчасовим, локальним «життевим свiтом» iндивiда, який вщповщае його ситуативним бажанням, штересам, цiнностям i прiоритетам [14, 59; 9, 71].
Разом з тим не можна не визнати, що саме формування концеппв постмодерну зумовлено низкою сощокультурних факторiв суспшьного буття, починаючи з друго! половини ХХ ст., як потребують штотного оновлення методолопчних пiдходiв до осягнення !х сутностi. В цiлому ж сьогодш доводиться констатувати, що наратив постмодерну (у розумшш побудови певно! модели позначення певно! онтологii) спричинив пере— гляд фундаментальних основ свггогляду, фшософських парадигм, сфор-
мyвав новий стиль мислення, якому притаманнi такi риси, як плюралiзм y сферi сyспiльноï дyxовностi; реконстрyкцiя yсix сфер сyспiльного буття, оxоплениx кризою iндyстрiалiзацiï, що полягаe у вiдмовi вiд yсталениx уявлень, iдеалiв, цiнностей i прiоритетiв (Нщше, Гусерль, Сорокiн); вiдмова вiд диктату мошзму в методологiï пiзнання на користь плю— ралiзмy i навиь «методолопчного анарxiзмy» як основи свободи та роз— витку творчост (Фейeрабенд); звинувачення дiалектики в тому, що вона «призводить до рyйнацiï науки, наполягаючи на неминучост та плщносп суперечностей» (Поппер); заперечення прiоритетноï гносеологiчноï фyнкцiï розуму на користь iншиx форм осягнення дiйсностi; утвердження залежност знань про об'eкт вiд засобiв пiзнання та його органiзацiï; фор— мування маргшального розyмiння людини (теза Нщше про те, що люди в принцип нездатш побудувати суспшьство загальноï та повноï справедли— восп); визнання обмеженостi соцiальноï значyщостi науки та гносео— логiчноï резyльтативностi iррацiональниx форм пiзнання (релiгiï, ф1ло— софп мистецтва, моралi тощо); набуття фiлософieю постмодерну еклек— тичного, релятивiстського xарактерy, пiдмiна такиx понять класичноï фшософи модерну, як розум, iстина, прогрес, щншсть, дискyсiя та iншиx iдеeю толерантностi, переговорiв, консенсусу [19, 245 — 246].
За бyдь-якоï фiлософськоï орieнтацiï значна частина наyковоï елiти свiтy в тш чи iншiй мiрi визнаe той факт, що починаючи з останньоï тре— тини ХХ ст., у науковому шзнанш вiдбyлися наспльки радикальнi змiни, якi свiдчать про настання четвертоï глобальноï наyковоï революци, в xодi якоï зароджyeться нова постнекласична наука, яка xарактеризyeться штенсивним застосуванням знань практично у в^ сфераx соцiальноï життeдiяльностi, революцieю засобiв збереження та отримання новиx знань (комп'ютеризащя науки), широким розвитком поряд з дис— циплшарними мiждисциплiнарниx та проблемно-орieнтованиx форм дослiдницькоï дiяльностi, одним з прикладiв останнix e дослшження про— блем цiннiсниx прiоритетiв сощальною фiлософieю, соцiологieю, соцiаль— ною та шшими пiдгалyзями псиxологiï. При цьому у самому процес ви— значення наyково-дослiдницькиx прiоритетiв у соцiогyманiтарномy знанн поряд з власне пiзнавальною метою все бшьшу роль починають вдагравати цiлi економiчного та соцiально-полiтичного xарактерy, гло— бальнi парадигми розвитку людства як такого, проблема щнностей шдивща i соцiyмy тощо. Зрозyмiло, що за такого пдаоду маe зазнати ра— дикальниx змiн загальнонаукова методолопя наукового пошуку, у якiй визначальними рисами повинн стати мiждисциплiнарний xарактер дослiдження, iсторизм, еволюцiонiзм, враxyвання ушкальност об'eктiв дослiдження у ïx сучасному розумшш, людиномiрнiсть науки та включен— ня аксiологiчниx факторiв до складу останньо:!, загальна гyманiзацiя добу— того знання тощо. Це об^ктивно породжye зрощування в eдинy систему дiяльностi комплексниx теоретичниx та експериментальниx дослщжень, прикладниx та фyндаментальниx знань, штенсифшацш прямиx та зво-
ротних зв'язкiв мiж ними [24, 64 — 65]. Тобто за сучасних умов розвитку посткласично! науки вже можна констатувати наявшсть тенденцш до зближення природничого i сощально-гумаштарного знання з iстотним посиленням гумаштарних характеристик загальнонаукового пiзнання; визнання того факту, що новi галузi науки, як виникають на межi вив-чення природи i суспiльства i предметом дослiдження яких стають складш людиновимiрнi системи, потребують комплексного мiждис— циплiнарного дiалогу, особливо в царин методологii, з урахуванням специфiки вторичного, мiжкультурного гуманiтарного мислення [26, 12—13]. При цьому надзвичайно важливим € розумшня того, що вклю-чення у об'ект дослщження будь-яких природних i соцiальних комплексiв i систем людини як тако! чи сощальних спiльнот у якостi самостiйних компоненпв вимагае надзвичайно! коректностi у здшсненш наукового пошуку, оскiльки iз системами подiбного типу не можна довшьно експе— риментувати, а в процес !х дослiдження та практичного освоення особ— ливу роль починае вдагравати знання i дотримання певних заборон на окремi стратеги взаемодii, що потенцшно здатнi призвести при недотри— маннi названих умов до катастрофiчних наслiдкiв [13, 33 — 34].
Необхiдною передумовою переходу вщ класично! до некласично! i постнекласично! науки взагалi i в контекстi соцiогуманiтарного пiзнання зокрема бшьшютю дослiдникiв визнаеться необхiднiсть застосування цшсного мiждисциплiнарного системно-синергетичного пiдходу, ро— зумшня синергетики як ново! науково! парадигми. Сьогоднi саме такий пщхщ пропонують численнi захiднi та вичизняш науковцi (Е.Морен, 1.Стенгерс, М.-Л.Хойсер-Кесслер, В.С.Стьопш, Н.Н.Мо1сеев, П.И.Диш-левий, С.Н.Вовк, О.Н.Маник, О.М.Князева, Л.Д.Кривега, С.П.Курдюмов та шш^. Системно-синергетичний шдхщ являе собою настанову на шзнання процеив самоорганiзацii, що передбачае перехщ до якiсно ново! мiждисциплiнарноi фiлософсько-науковоi парадигми еволюцiонуючого Всесвиу (1.ПрИГОЖИН, Г.Хакен, Е.Янч), який п1знаеться заглибленим у нього суб'ектом. Процес наукового шзнання за такого пщходу повинен полягати у створенш передумов розвитку динамiчних взаемопов'язаних пiзнавально-креативних процесiв, а не у досягненш статично! iерархii '!х упорядкованих результатiв, бiльш широкому використанш поряд iз суто науковим шзнанням рiзних iнших форм шзнання — морально-етичного, художнього, шту'тивного, чуттевого, образного тощо. Тшьки таке ко— мушкативне поеднання сфери розуму i почуттiв здатне дати позитивний ефект у шзнанш свiту i сощально! дiйсностi, виробленнi прогнозiв i пiдходiв цiннiсно-прiоритетних орiентацiй побудови майбутнього [12, 69; 21, 48].
За сучасних умов ще! синергетики, запропоноваш i розробленi на ру-бежi 60—70-х роив ХХ ст. такими !! класиками, як Г.Хакен, 1.Пригожин, С.П.Курдюмов, Т.Кун та шшими, продовжують плщно розвиватися i за— проваджуватися у практику наукового, зокрема сощогумаштарного
пiзнання [17, 66—67]. Незважаючи на те, що синергетика як нова наукова парадигма вщ свого зародження була насамперед спрямована на фунда— ментальш дослщження, за сучасних умов надзвичайно продуктивним е и застосування до аналiзу самооргащзаци суспшьних систем, узгодження '¿х рушiйних сил — мотивацшних iнтенцiональностей соцiальних суб'екпв на основi певних духовних та культурних щнностей та прiоритетiв, зокре— ма, для досягнення еколопчно' рiвноваги мiж соцiоантропосферою та бiосферою планети як найважлившим чинником виживання людства. Все бшьшого розумiння знаходить позищя науковцiв про те, що оскшьки за сучасних умов негативнi еколопчш показники, що загрожують самому шнуванню людства, можуть набувати певного асимптотичного приско — рення у режим1 <<1з загостренням», то 1м мае бути протиставлене цшес-прямоване культивування духовних параметрiв (цiнностей, iдеалiв, прiоритетiв, норм) у суспшьнш свiдомостi окремих соцiумiв i глобального спiвтовариства в цшому. Але цьому мае передувати культивування синергетично' взаемодп i досягнення у малих спецiалiзованих соцiальних групах ефекту синергетичного резонансу: при досягненш певних «щеаль-них» патернiв взаемодп та цшеспрямованш ди на певнi «акупунктурщ» зони соцiальних систем вiдбуваеться вившьнення надзвичайно велико' кiлькостi творчо' енергп, здатно' продукувати передумови втiлення яисних змiн на краще [22, 581].
Значна частина втизняних науковцiв подшяе точку зору про те, що саме синергетика найбшьш адекватно вщбивае атрибутивнi характеристи— ки сучасного сощального розвитку, а саме його нелшшшсть; вiдкритiсть; нестабiльнiсть; темпоральнiсть (зростання темшв соцiальних змiн); не— оборотнiсть; релятившсть (вiдноснiсть) характеристик хаосу i порядку, '¿х залежнiсть вiд позицii спостер^ача (дослiдника); багатосценарнiсть по— дальшого розвитку сощуму та всiх його структурних елеменпв; взаемозв'язок iерархiчноi органiзацii свпу та процесiв самоорганiзацii та саморозвитку сощуму; що саме синергетика здатна дати нове бачення складних сощальних процеив як у глобальному, так i в локальному мас— штабах, стати основою належно' оргашзаци всього процесу управлшня соцiальними системами [9, 71; 25, 100—101].
В цшому синергетичний шдхщ у сучаснш ещстемологи багатьма су— часними дослiдниками визнаеться одним з найбшьш перспективних для формування гумащстично-ноосферно' концепцii розвитку людства з ви— значенням i реалiзацiею вiдповiдних прiоритетiв соцiального буття, хоча доводиться констатувати, що з багатьох аспекпв свого практичного за— стосування у сощогумащтарному щзнанш вiн все ще багато в чому про— довжуе залишатися дискусшним [7, 66].
Позищя окремих науковщв у цьому контексп зводиться до того, що оргащзащя такого системного об'екта, яким е людське суспшьство, здшснюеться у полi неоднорiдних, багатофакторних, а отже, нелшшних причинних залежностей, де навпъ локальнi неврiвноваженостi здатнi
привести пщ д1ею певних абсолютно випадкових та «несуттевих» за сво'ми кiлькiсними показниками факторiв до радикальних i важко пере-дбачуваних наслiдкiв [23, 8 — 9]. Тому, осильки для нелiнiйного буття сощально' реальностi характернi багатомiрнi принципи багатовекторного протшання процесiв, формування, синтезу та розвитку синергетичних предметних структур, активно' i конструктивно' ролi категорп випадко — вост тощо, застосування синергетичного шдходу до аналiзу суспiльних явищ, зокрема, правових, не може бути беззастережним, оскшьки такий шдхщ передбачае врахування суто об'ективних чинниив упорядкування i динамiки системних утворень, тодi як в оргашзаци соцiуму не менш впливовими е фактори свщомо-суб'ективного характеру [2, 15—17]. Отже, не досить обГрунтованими вбачаються спроби звести «критерп са-мооргашзаци сощальних систем» до «стохастичних» показник1в IX iнерцiйностi, вщкритосп зовнiшньому середовищу тощо [18, 71 — 81]. Впм з цього не можна виводити висновок про абсолютну недоречшсть синергетично' парадигми для аналiзу природи i динамiки соцiальних явищ, а необхщно лише чiтко усвiдомлювати межi и ефективно' застосов — ностi при дослщженш суспiльно-правовоi i соцiальноi реальности як це мае мiсце у дослщженнях багатьох захiдних науковцiв (Н.Луман, Г.Тюб-нер, М.Ван де Кершов, Ф.Ост та iнших) [28, 1—20].
Сучасне розумшня проблеми методiв сощально-гумаштарного пiзнання повинно врахувати всi наявш рiзноманiтнi епiстемологiчнi пiдходи, бiльш чико з'ясувати можливостi використання нових методiв поряд з традицiйними, визначати специфшу використання нетра— дицiйних тощо. Серед в^чизняних дослiдникiв непоодинокими е позици, в яких визнання того факту, що у сощально-гумаштарних дослiдженнях домшуючим залишаеться опис фактiв, 'х систематизащя тощо, супровод — жуеться постановкою проблемних питань про те, що взагалi може пре— тендувати на роль методу у таких науках [1, 35]. Питання можна визнати досить риторичним, але це не означае необхщносп подальшого пошуку у зазначеному напрямь
Зокрема, доцшьним слщ визнати герменевтичний шлях пошуку су— часного розумшня методiв сощогумаштарного шзнання, хоча i вiн багато в чому не е беззаперечним. Герменевтика у найбшьш загальному кон — текси визначаеться як мистецтво тлумачення текст1в, теор1я розумшня IX зм1сту, загальна методолопя гумаштарних наук. Й становления почалося наирикшгц XIX СТ., коли розгорнулося фундаментальне фшософське ос^ мислення феномена розумшня як такого та пов'язано' з ним методологи i практики гумаштарно^сторичних дисциплiн [22, 114]. Вже iз самого початку сформувалися два напрями и розвитку: як теорп i методологи iнтер — претаци текстiв (у фiлологii, юриспрунденци) та суто фшософсько' герме— невтики. Вар1анти ушверсально' герменевтики, заироионоваш Шлеер-махером i Дильтеем, мiстили iдею визначення смислу будь-якого тексту в залежност вщ розумiння задуму автора, а не зв'язку мiж текстом i чита-
чем. Втiм у подальшому значний вклад у !! розвиток вшс видатний нiмецький фiлософ, один з творщв екзистенцiалiзму М.Гайдеггер, його учень i послiдовник Х.-Г.Гадамер, Е.Кассiрер та iншi дослiдники. Зокре-ма, у пращ «1стина i метод. Основи фшософсько! герменевтики» Гадамер уточнюе сутшсть змiсту i едностi понять розумшня iз саморозумiнням (буттям) штерпретатора (так зване «герменевтичне коло»), узгоджуе !! з думкою про мову як пщставу «злиття горизонтiв» тексту i читача, можли— востi досягнення штинност знання тощо [5, 6—9]. Впм сучасна герме— невтика пропонуе рiзноманiтнi пiдходи до осмислення буття та його ме— тодологп. У Гайдеггера та Гадамера вона з методолопчного трансфор-муеться на онтолопчне вчення. Свое бачення пропонують Г.К.-О.Апель, Ю.Габермас, П.Рiкер, Е.Корет, Р.Рортi та iншi дослiдники. В цiлому ними визнаеться, що «герменевтичний феномен» не е методом шзнання у його фшософському розумiннi (Гадамер), що герменевтика не засвщчуе успiх у вщкритп iстини як епiстемологiя, але при цьому вщкривае межi рацiональностi через розкриття обмеження розумшня людини вщ обра— них нею способiв тлумачення дiяльностi та власне себе [4, 38]. На думку Р.Рорп, «герменевтика — це, грубо кажучи, опис ... дослщження незнай— омого, а ешстемолопя — опис ... дослщження знайомого» [16, 261]. Iншi дослщники також пiдкреслюють рiзницю мiж герменевтикою та ешстемо— логiею, яка полягае в тому, що остання прагне обГрунтувати об'ек— тившсть людського шзнання, а завданнями герменевтики е дослщження самих засновив такого шзнання на особистшно-штенщональному, нащональному, культурному та цившзацшному рiвнях. При цьому, виз— наючи тезу про те, що ешстемолопя в цшому е умовою шнування герме— невтики, не слщ недооцшювати можливостi герменевтики як своерiдного методу гумаштарного пiзнання, оскiльки саме герменевтичне розумшня утверджуе людиномiрнiсть самого шзнання та розумшня того, що метою такого шзнання е не лише адекватне вщображення дшсносп, а ще й ви— ховання людини через усвщомлення вщповщальносп за обраний спо^б шзнання [3, 56 — 58].
При цьому слщ шдкреслити, що у дослщженш таких соцiальних явищ, як цшносп i прiоритети, застосування базових методiв соцiального пiзнання мае свою специфшу, яка конкретизуеться поставленими завдан— нями наукового дослщження. Зокрема, iсторизм як метод шзнання у та— кому контексп полягае у визначенш вторично! стабiльностi та еволюцii розумiння зазначених категорш, специфiцi !х проявiв у певних суспшьно-шторичних формацiях, загальноцивiлiзацiйному розумшш сут— ностi загальнолюдських цiнностей тощо. Порiвняння доцiльно також за— стосовувати у рiзноманiтних аспектах реалiй як окремих суспшьств чи верств населення, так i в iсторичному контекст^ виходячи на рiвень порiвняльно-iсторичного методу. Сутшсть абстрагування полягае у звшьненш уяви про предмет дослщження вщ часткового, нетипового, ко— роткочасного i знаходженнi в ньому суттевого, типового, постшного. За-
СТОСування даного методу на оcновi попереднього викориcтання конкре-тизацiï (розгляду предмета у вий його якicнiй та кiлькicнiй багатогран-hoctí) € надзвичайно важливим, оскшьки сутшсть пршритепв як життeдiяльноcтi окремого шдивща, так i cуcпiльcтва в цшому апрiорi за-лежить вщ багатьоx факторiв cоцiально-полiтичниx, eкономiчниx, щео-логiчниx та iншиx рeалiй, здатно^ cуб'eктiв до об'eктивноï оцiнки о^ таннix тощо.
Здiйcнeний аналiз cучаcниx пiдxодiв до розумiння cутноcтi i проблем eпicтeмологiï cоцiогуманiтарного пiзнання, дозволяe конcтатувати наcтуп— не. Загальне уявлення про розвиток cуcпiльниx процeciв i явищ та методо— Jioriio ïx пiзнання не може бути чимо^ заcтиглим i нeзмiнним, оcкiльки ^щуму в цiлому та доcлiдникам cоцiокультурниx рeалiй зокрема органiчно притаманне прагнення удо^оналювати cвоï погляди не тшьки в оцiнкаx минулого, а й збагачувати ïx новими знаннями про cучаcнe та виробляти прогнози на майбут^ на оcновi адeкватноï чаcу методологи. Cамe такi пiдxоди за cучаcниx умов i оcмиcлюютьcя фiлоcофieю cоцiально-гу— манiтарного пiзнання, але даний процec e не тiльки надзвичайно актуаль— ним, а й ^ладним i cупeрeчливим. Hаcампeрeд це пояcнюeтьcя тим, що cоцiокультурнi та cуcпiльно-полiтичнi транcформацiï, що вiдбуваютьcя у cучаcному cвiтi в цiлому, окрeмиx дeржаваx i рeгiонаx, cупроводжуютьcя новими потужними i небезпечними екзи^енщальними викликами, як не дають однозначниx вiдповiдeй на глобальш проблеми людcтва. Отже, чи— ceльнi питання про cпeцифiку глобальниx cуcпiльниx транcформацiй i культурниx зcувiв cьогодeння, оcобливоcтi адаптаци cоцiокультурноï ди— намiки до глобальниx викликiв в окрeмиx культураx i нацiональниx держа— ваx, про cпоcоби взаeмодiï культурно-цiннicниx, eкономiчниx i полiтичниx аcпeктiв cуcпiльниx змiн у ïx макроcоцiальному й шдивщуальному вимiраx та багато iншиx за cучаcниx умов багато в чому залишаютьcя без пояcнeн— ня. Визнання означeниx проблем науковцями призводить до розумшня того факту, що вони формують нове поле iнтeлeктуальноï напружено^ в ycix сферах гумаштарного та сощального знания XXI СТ., потребують íctot— ного перегляду мeтодологiчниx оcнов cоцiогуманiтарного пiзнання.
Bтiм шляx до формування cучаcноï eпicтeмологiï та методологи шзнання завжди вiдрiзнявcя багатограннicтю поглядiв i пiдxодiв, вiдмо— вою вщ тиx заcобiв i мeтодiв, якi не виправдали ceбe у проце^ фiлоcофcь— кого оcвоeння дiйcноcтi, виробленням i апробацieю новиx iнcтрумeнтiв пiзнання з ураxуванням cпeцифiки об^кта i предмета доcлiджeння. Без розумшня cутноcтi оcновниx eтапiв цього вторичного процecу i викори— cтання кращиx його надбань cкладно говорити про можлившть якicного cучаcного фiлоcофcького оcмиcлeння рeальноï cоцiальноï дiйcноcтi, тим бшьше у такому cпeцифiчному контeкcтi, як доcягнeння icтинниx знань у cфeрi гуманiтарниx наук щодо питання про cутнicть цiнноcтeй i прiори— тепв, ïx формування у cуcпiльнiй cвiдомоcтi та запровадження у cоцiаль— ну практику.
Лiтература:
1. БшецькиЙ 1.П. Фшософ1я { методолопя наукового шзнання: Конспект лекцш. —X.: ХДЕУ, 2001. — 104 с.
2. Вовк С. Синергетика: нелшшна наукова парадигма чи новий свиошзнаваль-ний шдхвд? // Фшософ1я гумаштарного знания: сощокультурш вим1ри: Матер. МЬкнар. наук, конф., с. 15-17.
3. Волковинський С. Критика «теорц прившейованого доступу» як метод сучасно! теорй шзнання // Фшософ1я гумаштарного знания: сощокультурш вим1ри: Матер. М1жнар. наук, конф., с. 56-58.
4. Гадамер Г.-Г. Истина и метод: основы философской герменевтики. М.: Прогресс, 1988. - 699 с.
5. Гадамер Г.-Г. Истина в науках о духе // Топос. — 2000. — № 1. — С. 6-9.
6. Гуманитарная наука как предмет философско-методологического анализа (материалы «Круглого стола») //Вопросы философии. — 2007. — № 6. — С. 57-82.
7. Карпенко В. Формування гумашстично-ноосферно! концепцп // Фшософ1я гумаштарного знання: сощокультурш вим1ри: Матер1али М1жнародно! науково'' конференцп 26—27 жовтня 2007 р.— Чершвщ, 2007. — С. 66-68.
8. Конструктивизм в эпистемологии и науках о человеке (материалы «круглого стола») // Вопросы философии. — 2008. — № 3. — С. 3-37.
9. Кривега Л.Д. Особливосп сучасно! методологи шзнання сощальних явищ // Методолопя сощального шзнання: здобутки 1 проблеми: Матер1али Всеукрашсько! науково-теоретично! конференцп 25 травня 2005 р. / Нащональний педагопчний ушверситет; Запор1зький нац1ональний ушверси-тет; Запор1зький обласний 1нститут шслядипломно! осв1ти. — Запор1жжя: Просв1та, 2005. — С. 70-74.
10. Кулша О.С. Проблема методолопчного синтезу сощальних наук // Методо — ЛОПЯ сощального шзнання: здобутки 1 проблеми: Матер1али Всеукрашсько! науково-теоретично'' конференцИ 25 травня 2005 року. — Запор1жжя: Просвгта, 2005. — С. 74-75.
11. Микешина Л.А. Эпистемология ценностей. — М.: РОССПЭН, 2007. — 439 с.
12. Обсуждение книги В.С.Степина «Философия науки. Общие вопросы» (мате— риалы «Круглого стола») // Вопросы философии. — 2007. — № 10. — С. 64-88.
13. Осипов Г.В. Научное познание в социальном измерении (к 70-летию со дня рождения академика Вячеслава Семеновича Степина) // Вопросы филосо— фии. — 2005. —№3. —С.29-37.
14. Павлов Ю. Самоадентифнсащя «людини постмодерну» як проблема сучасного гумаштарного знання // Фшософ1я гумаштарного знання: сощокультурш вим1ри: Матер. М1жнар. наук. конф., с. 58-60.
15. Петрушенко В. Умови, принципи та 1мперативи сощально-гумаштарного шзнання // Фшософ1я гумаштарного знання: сощокультурш вим1ри: Ма— тер1али М1жнародно! науково1 конференцп 26—27 жовтня 2007 р. — Чершвщ, 2007. - С. 3-7.
16. Рорти Р. Философия И зеркало природы: Пер. С англ. — Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1997. — 320 с.
17. Рузавин Г.И. Неопределенность, вероятность и прогноз // Вопр осы философии. - 2005. - № 7. - С. 65-78.
18. Сиб1ряков С., Макушев П. Правова та полмична культура украшсько! ешти як суб'ективний фактор розвитку громадянського суспшьства з позицш сис— темно-синергетичного шдходу // Науковий bíchhk Юридично! академи ММстерства внутрiшнiх справ. - 2005. - № 2. - С. 71-81.
19. Стежко 3., Стежко Г. Фшософське осмислення наративу постмодершстсько! доби // Фiлософiя гумаштарного знання: соцiокультурнi вимiри: Матер. М1жнар. наук, конф., с. 245-246.
20. Стеиин B.C. Теоретическое знание. — М.: Прогресс-Традиция, 2003. — с. 185- 292.
21. Философия науки: проблемы исследования и преподавания: Беседа главного редактора журнала «Вопросы философии» В.А.Лекторского с академиком Вячеславом Семеновичем Степиным Вопр осы философии. — 2006. — № 10. - С. 45-54.
22. Фшософський енциклопедичний словник / За ред. ВЛ.Шинкарука. — К.: Аб— рис, 2002. - 743 с.
23. Цимбалюк М.М. Синергетичний шдхщ до вивчення динамши сусШЛЬНО-правово! реальност // Науковий в^ник Кшвського нащонального ушверси— тету BHyTpiniHix справ. — 2008. — № 2. — С. 8-15.
24. Цинтила О. Проввдш тенденци взаемозумовленого розвитку фiлософii та науково! методологи // Фiлософiя гуманiтарного знання: сощокультурш вимiри: Матер. Мiжнар. наук. конф. 26—27 жовтня 2007 р. — Чершвщ, 2007. С. 64-65.
25. Чайка I. Ю. Проблема спрямованост суспшьного розвитку в дiалектицi та си— нергетицi // Методологiя сощального пiзнання: здобутки i проблеми: Ма— терiали Всеукрашсько! науково-теоретично! конференцii 25 травня 2005 р. / Нащональний педагоичний унiверситет; Запорiзький нацiональний ушверси-тет; Запорiзький обласний iнститут шслядипломно! освiти. — Запорiжжя: Просвiта, 2005. — С. 100-101.
26. Шашкова Л. Особливоси методологiчноi культури гумаштарного шзнання // Фiлософiя гуманiтарного знання: сощокультурш вимiри: Матер. Мiжнар. наук, конф., с. 12-13.
27. Шермухамедов С. Философия сегодня: национальная, региональная, мировая... // Вопросы философии. - 2008. - № 7. С. 29-37.
28. Luhmann N. The Autopoiesis of Social Systems // Luhmann N. Essays on Self-Reference. - N. Y.: Columbia Univ. Press, 1990. - P. 1-20.
Оксана Надыбская. Епистемологический дискурс социогумани-тарного исследования приоритетов.
Статья посвящена анализу специфики тенденций развития современной епистемологии и особенностей методологии социально-гуманитарного познания в контексте определения ценностей и приоритетов развития социума. Проведённый анализ свидетельствует о том, что методология социального познания должна строиться на принципах объективности, единства логического и исторического, социальной теории и практики. Особенностью социального познания является то, что оно уже сегодня реально основывается на идеях мировоззренческо-методологического плюрализма, пони— мании необходимости преодоления полярности объективистских и субъективистских подходов в социальной теории, направленности на интерпретацию общества как динамического социального поля, взаимокоррекции интересов общества и личности.
Oksana Nadybska. The Epistemological Discourse of Social and Humanities Research of Priorities.
The author analyses the specifics of contemporary epistemology and methodology development tendencies and peculiarities of social and humanities cognition in the context of values determination and priorities of society development. The conducted analysis testifies that methodology of the social cognition must be based on the principles of objectivity, unity of logical and historical, social theory and practice.The main feature of the social cognition is that it is based on the ideas of methodological pluralism, understanding of necessity of polarity's overcoming of objectivist and subjectivist approaches in a social theory, directed to the interpretation of society as the dynamic social field, mutual correction of society and personality interests.
