CC BY
122
Василь КОЦАН
ТРАДИЦІЙНИЙ ЧОЛОВІЧИЙ КОСТЮМ УГОРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.
Угорці складають найчисельнішу групу серед національних меншин Закарпаття. Якщо в загальній структурі населення їх питома вага постійно зменшувалась впродовж 1945 - 1989 рр., то абсолютні цифри свідчать про їх кількісне зростання. Так, якщо у 1946 р. налічувалося 134 558 угорців, то в 1959 р. - їх чисельність виросла до 146 247, у 1970 р. - до 151949, у 1979 р. - до 158 446 чоловік. Лише за час з 1979 до 1989 р. чисельність угорців зменшилась до 155 711 чоловік, тобто
- на 2735 чоловік1.
Значна кількість угорців проживає в містах (Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові, Хусті, Тячеві, Рахові) та в селищах міського типу (Солотвині, Баркасові, Кобилецькій Поляні). Але все ж таки, більша частина угорців є сільськими жителями. Центром їх розселення можна вважати Берегівський район. Угорські села тут переважно великі, з населенням від 1000 до 8000 чоловік.
Багато угорців проживає такожу селах Ужгородського. Мукачівського та Виноградівського районів. Зустрічаються на Закарпатті й змішані села, де угорці компактно проживають поряд з українцями. Найчастіше тут угорці заселяють одні вулиці чи кутки села, а українці - інші. Такими, наприклад, є с. Ракошино Мукачівського району, селище Вишково Хустського району, сс. Теко-во та Перехрестя Виноградівського району. У таких селах контакти між двома етнічними групами значно тісніші2,3.
Живучи в українському етнічному оточенні, постійно спілкуючись з українцями, угорці Закарпаття запозичили деякі риси народної культури місцевого населення: двохрядну систему забудови садиби, зрубну техніку спорудження дерев’яних жител, конструкцію даху та ін. Разом з тим угорці зберегли ряд специфічних ознак угорської народної культури, що знайшли своє відображення в певних архітектурних стилях, одязі, обрядах та звичаях4.
Реконструкція угорського народного костюму Закарпаття середини
ХІХ - першої половини ХХ ст. є важливим, але важким завданням,
оскільки культура і побут угорських селян Закарпаття недостатньо вивчена.
Метою даного дослідження є спроба на основі наявної літературної бази, польових матеріалів та взірців угорського народного одягу з фондової колекції Закарпатського музею народної архітектури та побуту, провести аналіз особливостей чоловічого народного костюму угорців Закарпаття.
Чоловічий одяг угорців Закарпаття виготовлявся з домотканого полотна. Основними його компонентами є сорочка і штани. Ширина та довжина штанів, оздоблення сорочок створювали локальні особливості чоловічого одягу. Наприклад, у с. Косонь Берегівського району чоловічі штани вужчі ніж у сусідньому селі Павлово.
Чоловічі сорочки були двоякі: одні короткі, тунікоподібного крою, з розрізом спереду, з широкими рукавами, а другі довгі. Низ рукавів і погруддя довгих сорочок оздоблювали мереживом та бахромою. Цікавими деталями оздоблення крою відзначались весільні сорочки. На відміну від буденних вони мали дуже широкі рукави, які розвівались на вітру, і тому ця сорочка прозвана у народі «лобо-гош інг», що означає «розвіювальна сорочка». Рукави цих сорочок закінчувались вирізування та обмітуванням, виконаним білими, а на початку ХХ ст. червоними, синіми, а подекуди й жовтими нитками. Крім вирізів рукави цих сорочок оздоблювали вишивкою рослинних орнаментів.
В угорських селах існував звичай чоловічу весільну сорочку шити в хаті молодої. Були випадки, коли наречена роками шила сорочки для свого майбутнього нареченого, однак приготовлені заздалегідь рукавившивала у сорочки тільки після заручин, коли вже могла зняти мірку з нареченого. Потім дружки відносили сорочку до молодого. Після весілля цю сорочку відкладали «на смерть»5,6.
Поясним одягом чоловіків були штани - «гаті» («Ьу gatya»), які щільно збиралися у складки, нижню частину штанів оздоблювали бахромою, тороками, а на відстані 10 см від краю штанини інколи вшивали стрічку з мережкою. Гаті закріплювали вузьким тканим поясом, який оздоблювали вишивкою або тканим орнаментом. Серед багатих селян були поширені штани-бриджі («pricses nadrag»), які також оздоблювались шнурівкою. Взимку носили грубі сукняні штани синього кольору. Низ широких полотняних штанів («гатьо») угорці прикрашали вишивкою рослинного характеру, на відміну від українських штанів оздоблених геометричною вишивкою. Взимку замість білих полотняних штанів носили чорні теплі штани («надраги»), заправлені у високі чоботи. Бідні селяни з метою довшого збереження штанів нашивали ззаду шкіряні вставки («сідалиці») та наколінники. Серед
угорців краю були поширені і так звані «рамлені гаті», які кроїли і шили в поперек полотна. При цьому зшивалося кілька пілок, щоб гаті були до двох метрів завширшки. Внизу гатей пришивались торочки («топала», «ройти»). Гаті «рамили» у суботу так, що їх побризкували водою, складали у «рами» і прикладали «капусняком»7,8.
На сорочку чоловіки одягали піджак або безрукавку, яка на нагрудній частині та по всій площині пілочок була обшита дерев’яними намистинами. Вишивку з рослинним орнаментом інколи наносили і на дитячі безрукавки. Вона складалась із ритмічного чергування різноманітних мотивів квіток, утворюючи довгі вертикальні смуги. Але більш поширеним було їх оздоблення дерев’яними бусинками. Улюбленими барвами були синій, червоний, зелений та чорний кольори. Побутували також піджаки чорного або синього кольорів без вишитих оздоблень. Їх рукави оздоблювали шнурівкою та ґудзиками9.
У комплект народного одягу входила коротка до пояса безрукавка («лайбі»), пошита з чорного ситцю або шовку. У межах Берегівського району безрукавки кроїли з одного шматка матерії, зігнутого у плечах. Переднє полотнище розрізали вздовж, утворюючи поли, які застібувались на 10-12 малих білих ґудзиків.
Побутували й інші за кроєм безрукавки, які на відміну від попередніх мали шви на плечах, а передні поли закінчувались гострим зигзагом. На правій полі була маленька кишеня для годинника. Такі безрукавки носили більш заможні селяни.
Доповненням до чоловічого одягу був прямокутний фартух («ки-тинь»). Побутували фартухи буденні і недільні. Хлопці носили на свята вишивані фартухи. Мотиви вишивки на них мали локальні особливості. Серед основних були айстра, сердечко, варіації на теми різних птахів, головним чином голубів. Кольорова гама - ритмічна зміна червоного і синього кольорів. На правому боці фартуха за пояс засовували китицю із штучних квітів. Наречені ще на лівому боці мали білу хустину, на якій були вишиті червона троянда, фіалки і копитце. Хустка у даному випадку - подарунок нареченої. В приміських селах дівчата на хустинах вишивали монограму жениха10.
Чоловічому фартуху приписували магічну функцію - забезпечувати продовження чоловічого роду, а його переважаючий червоний колір виконував ще й еротичну функцію. Як відомо, чоловічий фартух в одязі східнослов’янських народів мав значення тільки як частина виробничого одягу. Однак виняток становили села Закарпаття, де носили широкий білий домотканий фартух, оздоблений вишивкою рослинного характеру11.
до одруження хлопці носили шкіряний пояс, прикрашений тисненим рослинним орнаментом. На весіллі, коли молодій пов’язували
голову хусткою, парубоцький декоративний пояс замінювали на чоловічий.
У ХІХ ст. для підкреслення заможності старші за віком чоловіки носили в руці очеретяну або звичайну палицю («бункош», «форкош», «келев»), верхній кінець якої мав форму металевого топірця або скульптурного зображення змія12,13.
Зміна літнього одягу на зимовий чи навпаки була пов’язана із релігійними святами. Різдвом та Великоднем, тому кожна господиня прагнула виготовити вбрання для всіх членів сім’ї до цих свят. Такий звичай був поширений і в українців.
Основними компонентами верхнього одягу були кожухи: кожух, сірак, гуня, шуба. Чоловічі кожухи за кроєм схожі на ті, що побутували в Угорщині, але у вишивці помітний вплив сусідніх українських сіл. Жіночі кожухи короткі (до бедер), чоловічі довгі (до колін), а місцями вище колін. Жіночі кожухи приталені, а чоловічі - прямоспинні й трохи приталені спереду. Заможні селяни й деяка частина міського населення, зокрема ремісники, намагалися придбати собі «раз і на все життя» оздоблений («цифрований») кожух («ціфрасюр»). Буденний кожух міцно увійшов у побут угорських селян. Про нього говорили: «взимку гріє, влітку холодить, молодого прикрашає, старого робить поважним, в дорозі сідак, вдома ліжко, вночі обігрівач, на полі стіл»14.
Крім кожухів чоловіки часто носили довгі, нижче колін сіраки із стоячим коміром. Їх вони запозичили від українців. В Угорщині сіраки мали відкидні комірці. Сірак носили лише чоловіки. Його накидали на плечі, і тому рукави давно втратили первісне значення. Шили сірак із білого сукна. Він був обов’язковим компонентом святкового вбрання угорського селянина на протязі всього життя. В сіраках й хоронили. Оздоблення сірака служило ознакою для розрізнення багатих від бідних. В оздобленні багатих переважали вишиті стилізованим рослинним орнаментом сіраки, а у бідних - із скромною вишивкою, виконаною двома, трьома кольорами.
У селах Тячівського району, де поряд з українцями проживали й угорці, був розповсюджений цікавий звичай, пов’язаний з сіраком. Без сірака вважалося непристойно свататися до дівчини, оскільки за звичаєм було прийнято залишити свій сірак у хаті дівчини. Наступного дня парубок мав прийти за ним. Якщо він знаходив його на ганку, то це означало відмову дівчини та її батьків. Коли ж сірак залишався в хаті молодої, це означало, що дівчина погоджується вийти за нього заміж, а її батьки дають на це згоду. У такому випадку хлопець може засилати сватів15,16.
Для угорців Закарпаття характерним був верхній плечовий одяг «сюр» - дуже давній тип верхнього одягу у вигляді накидки з рука-
вами. За конструкцією він дещо подібний на гуцульську манту та лемківську чугу . На задній частині сюра є прямокутний шматок тканини, як і на лемківських чугах та гуцульських мантах. Він виконував функцію капюшона. Сюр виготовляли з міцно збитого сукна, яке за рахунок щільності не пропускало вологу. Ця проста накидка була невід’ємною складовою одягу угорців. У святковому одязі основним критерієм естетичної оцінки чоловіка чи парубка виступав багато вишитий сюр. Його пишність та естетична привабливість цікавили не тільки заможних селян, але й дворян. Особливо помітним було це на початку XIX ст., коли сюр почали інтенсивно оздоблювати вишивкою та аплікаціями. Це дало йому нову назву «ціфросюр» (декорований сюр)17.
Сюр складав на той час велику конкуренцію одягу вельмишановних панів, викликав зневагу та обурення вищого соціального стану населення, що навіть інспірувало в 1810-х рр. прийняття низки законів і заборон на носіння гарно декорованих сюрів. закони були спрямовані на припинення зростання розкішності, що проникла в середовище бідного населення. Мода сюрів так впливала на селян, а особливо на юнаків, що вони нерідко були готові йти на крадіжки та продаж якоїсь частини майна для того, щоби придбати його. Адже без сюра було непристойно свататися до дівчини, оскільки за звичаєвим правом було прийнято залишати свій сюр у будинку дівчини18,19.
На початку XIX ст. сюр як буденний одяг став символом простого народу. Оздоблення «ціфросюра» на початку XIX ст. було надзвичайно яскравим та оригінальним, воно відрізнялося від прикрас на сюрах багатої знаті тим, що замість мотузків, пряжок та металевих ґудзиків використовувались кольорові аплікації та вишивка, які розташовували вздовж структурних ліній та ліній крою, підкреслюючи форму сюра. Владу ніби й не турбувало, що завдяки «ціфросюру» селяни стануть виглядати шляхетніше, і від часу його появи вона інтенсивно боролася проти цього вбрання. Джерела свідчать, що оздоблення сюрів започаткували у західному Дунантулі (територія на заході від Дунаю).
Але як оздоблювали сюр? Разом з давнішим оздобленням, в елементах нового декору ми зустрічаємо високохудожні, як для того часу, візерунки: букети у стилі «бідармеєр», багатопелюсткові троянди, пуп’янки, фестони. Дуже популярним було зображення дерева життя, яке набуло не менш важливого значення в семантиці декору. Але ці мотиви на «ціфросюрі» ми бачимо вже інтерпретованими у букет квітів, який деколи зустрічається із симетрично розміщеними пташками на краях декору, а інколи він немов виростає з вазона. Чиста та наївна фантазія селян не примушувала їх до якихось канонів чи рамок, тому орнаментальні мотиви спочатку інтенсивно комбінувалися
один з одним, за рахунок чого і виникали окремі стилі у вишивці сюрів, утворюючи багатство різноманітних композицій.
Інтенсивне оздоблення сюрів за кілька років розповсюдилося по всій державі аж до Трансильванських гір. В угорському місті Дебрецен на початку 1840-х рр. вишивка сюрів набула настільки великого розвитку, що сюди приїздили з різних міст для вивчення нової техніки. Зафіксовано також, що з Березької, Ужанської та Угочанської жуп (тепер основна територія їх належить до України) молодих юнаків посилали сюди для навчання ремесла - виробництва бунд і сюрів. У нових центрах виникали місцеві школи з виготовлення вишитих сюрів, які з часом набували певних локальних стильових особливостей. Таким чином, розповсюдження «ціфросюрів» сприяло виникненню нечисленних місцевих декоративних стилів та стильових різновидів. Розквіт шиття сюрів припадає на 1870-1880-ті рр.
У кінці ХІХ та на початку ХХ ст. принципи оздоблення сюра урізноманітнюються використанням бісеру. За рахунок суворої лаконічності кольору, високохудожньої та енергійної пластичності декору, образ сюра створював радісне сприйняття, одягнутої в нього людини20,21.
Отже, сюр як один із найдорожчих скарбів народного одягу угорців, вдало поєднує у собі декоративність, доцільність і красу. Адже подолати проблему в межах естетичних і функціональних вимог високого мистецтва це велике досягнення. Цікавим є те, що цю проблему змогли вирішити не досвідчені модельєри багатих дворян ХІХ ст., а прості селяни, мудрість та винахідливість яких дивує нас своєю простотою і естетичним смаком.
Найпоширенішим верхнім зимовим одягом у незаможних селян була вовняна гуня («губа») з поперечним швом, яку виготовляли переважно із чорного сукна, облямовували червоним вельветом, а коло шиї зав’язували на одну, дві червоні китиці. Вага гуні 8-10 кг.
У 30-40-х рр. ХХ ст. серед заможних селян краю поширився традиційний комплект чоловічого вбрання, що складався з піджака, штанів («галіфе») та безрукавки («лайбі»). Його носили на свята. Піджак (довжина - 70-80 см; ширина в плечах - 60-65 см; довжина рукавів - 55-65 см) шили з чорної фабричної матерії. Крій переважної більшості з них був прямоспинним, складався в основному з чотирьох піл, по бокам вшивались клини. Піджак мав відкидний комір. Довгі рукави шились з двох піл й пришивались до стану. З виворітної сторони піджаки підшивали тонкою однотонною фабричною матерією. На передніх полах наявні три, чотири прорізні кишені («жеби»). Крім того, вони декоровані чорними фабричними шнурками, які викладені у 10-16 петель («посомань»). За допомогою них та 5-8 ґудзиків, виго-
товлених із чорних ниток, застібували піджак. Подібними петлями з ґудзиками могли декорувати нижню частину рукава. Нижня частина задньої поли збиралась у 2-3 складки й декорувалась чорним фабричним шнурком, викладеним у вигляді стилізованих квітів22.
Штани («галіфе») (довжина - 100-110 см; ширина у талії - 44 см) шили також з чорної фабричної матерії. До низу вони звужуються. Кроїли їх з двох піл, спереду застібували на 4 ґудзики та металеву пряжку. Спереду, до пояска пришивали полотняні петлі («хлястики») для протягування ремінця, а ззаду декоративні зав’язки, що кріпились за допомогою металевих пряжок. Іноді ззаду пришивали петлю для вивішування штанів на гак. Верхню частину передніх піл штанин декорували чорними фабричними шнурками, викладеними у вигляді видовжених стилізованих квіток. На штанах наявні дві прорізні кишені. В нижній частині штанин робили поздовжні розрізи (15-20 см), що застібувались на два ґудзики. Бокові шви штанин декорували чорним фабричним шнурком. До нижньої частини штанин пришивали полотняні петлі для закріплення штанин на підошві23.
Чоловіча безрукавка («лайбі») (довжина - 50-50 см; ширина в плечах - 40-45 см) прямого крою шилась з 4-х піл чорної або сірої фабричної матерії. Підкладки на таких безрукавках шили із тонкої фабричної матерії світлих тонів. Посередині спинки внизу робили розріз та пришивали поясок, що застібувався на металеву пряжку. На передніх полах робили дві, рідше чотири прорізні кишені. Безрукавки, так само як і піджаки, декорували чорними фабричними шнурками, викладеними у вигляді петель («посомань»)24.
Типовим чоловічим головним убором був фетровий чорний капелюх традиційної форми. Поля таких капелюхів широкі, ковпак середній, заломлений трикутником. Капелюх декорували тканою чи фабричною креповою стрічкою чорного, коричневого, темно-синього кольору. Взимку чоловіки носили овчині шапки. Хлопці, які готувались до служби в армії, до своєї шапки прив’язували різнокольорові стрічки. Члени сім’ї, близькі родичі, хрещені батьки, друзі та подруги - всі вони дарували стрічки, які всі разом узяті втілюють цілу систему взаємовідносин, центром яких стає майбутній солдат. Колір стрічок можна було вибирати вільно. Якщо в сім’ї хлопця у недалекому минулому була жалоба, то стрічки могли бути лише чорного, темно-синього кольору. Угорські селяни взагалі недолюблювали жовтий колір. Жовтою стрічкою дарувальник відкрито показував, що не симпатизує хлопцеві.
Серед угорців краю побутували й чоловічі літні солом’яні шапки з широкими полями.
Отже, напротязі ХІХ - першої половини ХХ ст. у чоловічому
вбранні угорців відбувались зміни пов’язані з появою нових форм одягу («ціфрасюр»; чоловічий костюм трійка: піджак, штани («галіфе»), безрукавка («лайбі») та ін.). Сюр - давній тип верхнього одягу угорців закарпаття, що має спільні риси із сусідніми лемківськими чугами, гуцульськими і буковинськими мантами. У межах цього виду одягу більшою мірою, ніж в інших, поєднались риси чисто побутового призначення і високохудожнього оздоблення вишивкою і аплікацією. Оздоблення сюрів позначено різностильовими західноєвропейськими впливами у поєднанні із традиційним народним угорським мистецтвом і семантикою словяномовних народів. У традиційному костюмі угорців закарпаття вишивка відіграє швидше допоміжну, ніж домінантну роль, створюючи композиційну врівноваженість між оздобленням і формою. Упродовж XVIII - першої половини
XX ст. у костюмі угорців Закарпаття не спостерігалося різких змін у оздобленні вишивкою. Вишивка верхнього одягу суттєво відрізнялась від вишивки інших складових одягового комплексу. Вишивка сорочки, крім художньо-естетичного, визначала особливості соціального і вікового статусу її власниці кольором і технікою виконання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. Малець О.О. Етнополітичні та етнокультурні процеси на Закарпатті 40-80-ті рр. ХХ ст. Ужгород, 2004. С. 121.
2. Гроздова И.Н. Этническая специфика венгров Закарпатья // Карпатский сборник. М., 1972. С. 95.
3. Дєрке М.Ж. Назви одягу в угорських говорах Закарпаття: автореф. дис. канд. філол. наук: спец. 10.02.09. Ужгород: Ужгород. нац. ун-т, 2002. С. 137.
4. Симоненко И.Ф. Быт населения Закарпатской области (По материалам экспедиций 1945-1947 гг.) / И.Ф. Симоненко // Советская этнография. 1948. № 1. С. 76.
5. Полянська О.В. Оздоблення народного одягу угорців та румун Закарпатської області // Архів Закарпатського музею народної архітектури та побуту. С. 6.
6.Хофер Т., Фел Е. Народное исскуство венгров. Будапешт: Корвина, 1975. С. 23.
7. Полянська О.В. Вказана праця. С. 7.
8. Тиводар М.П. Життя і наукові пошуки Федора Потушняка. Ужгород: Гражда, 2005. С. 251.
9. Коприва А.Т. Угорська вишивка Закарпаття ХІХ - першої чверті ХХ ст. (художньо-функціональні та стилістичні особливості): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства: спец. 17.00.06 - «Декоративне і прикладне мистецтво». Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2005. С. 9.
134
Русин 2010, № 3 (21)
10. Краевое искусство Венгрии. Будапешт, 1971. С. 78.
11. Маслова Г.С. Народная одежда русских, украинцев, белорусов в ХІХ
- начале ХХ вв. II Восточнословянский этнографический сборник. М., 1956. С. 594.
12. Полянська О.В. Вказана праця. С. 8.
13. Головацкий Я.Ф. О народной одежде и убранстве русинов в Галичине и Северо-Восточной Венгрии. СПб., 1868. С. 12.
14. Полянська О.В. Вказана праця. С. 9.
15. Там само. С. 10.
16. Коприва А. Угорська вишивка на території Закарпаття II Народна творчістьта етнографія. 2003. № 1-2. С. 88.
17. Там само.
18. Коприва А.Т. Угорська вишивка Закарпаття ХІХ - першої чверті ХХ ст. (художньо-функціональні та стилістичні особливості)... С. 12.
19. A Magyarsag neprajza. Budapest: Kiralyi Magyar egyetemi nvomda, 1942. С. 234.
20. Коприва А.Т. Угорська вишивка Закарпаття ХІХ - першої чверті ХХ ст. (художньо-функціональні та стилістичні особливості). С. 12.
21.A Magyarsag neprajza. С. 234-236.
22. Фонди Закарпатського музею народної архітектури та побуту, інвентарний номер (далі ФЗМНАП ІН): E 14652I434.
23. ФЗМНАП ІН: E 14650I432.
24. ФЗМНАП ІН: E 14651I433.
Журнал консервативной мысли
«Золотой Лев»:
www.zlev.ru
