CC BY
559
Василь КОЦАН
ПЛАНУВАННЯ ІНТЕР’ЄРУ НАРОДНОГО ЖИТЛА УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ПЛОВИНИ ХХ ст.
Закарпатське село відоме своєю мальовничістю, органічним розташуванням у ландшафті, особливою психолого-емоційною атмосферою. Наш край ХІХ - першої половини ХХ ст. образно уявляється як «битий, глиняний шлях, дерева, ставок, старенька затишна хатиночка».
Народна будівельна творчість - явище історичне, багатовимірне, яке розвивалось у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Вона постійно відчувала вплив різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше, формуючи принципи і тенденції масового житлового будівництва. Вони і визначали зовнішній вигляд, регіональну багато-варіантність, функціональну життєздатність народної оселі.
Народне житлове і господарське будівництво українців Закарпаття, як і вся їх культура в цілому, становить невід’ємну частину загальнонаціональної скарбниці українського народу. Водночас, у ньому проявляється і чимало місцевих особливостей, які склались упродовж віків внаслідок відповідних чинників. Цьому сприяла й етнографічна мозаїка серед українського етносу Закарпаття. Зокрема, у досліджуваний період серед українців краю розрізнялись етнографічні групи долинян, лемків, бойків і гуцулів. Незважаючи на це, в народному будівництві етнографічних груп українців краю знаходимо більше спільностей, аніж відмінностей.
Дослідження традиційних селянських будівель набуло особливої актуальності в останній час, коли відбулись інтенсивні зміни у побуті та культурі закарпатського села. Створення відповідної інфраструктури, естетичного вигляду, функціональне забезпечення життєдіяльності сучасного села вимагало і вимагає від етнологів, мистецтвознавців, художників та архітекторів глибокого і всебічного вивчення традиційних типів і форм поселень та садиб, житлових і господарських будівель, виявлення в них цікавих елементів, раціональних будівельно-планувальних прийомів і рішень, врахування особливостей традиційних розташувань поселень, архітектурно-художнього оформлення і декоративного прикрашення житла тощо. Адже саме у житлі, де проходила більша частина життя селянина, втілено розум і мистецький
геній народу, його матеріальні і духовні потреби та естетичні ідеали.
Метою дослідження є інтер’єрне планування традиційного житла українців Закарпаття. Облаштування внутрішнього простору старих селянських хат мало свої локальні особливості. Залежали вони від географічного розміщення, природно-кліматичних умов, розвитку ремесел та промислів тощо. Усе обладнання і предмети в інтер’єрі традиційної закарпатської хати крім своїх основних функцій - створення зручностей для відпочинку, зберігання різних речей, оздоблення - мають і символічне значення. Таке ставлення народжувалося світоглядом селянина, його поетичною душею. Це природно, бо символізація є головною рисою народної творчості.
При дослідженні даної проблематики нами використано наукові та науково-популярні публікації, починаючи з середини ХІХ ст. З праць цього періоду варто відзначити статтю-нарис відомого закарпатського вченого, філолога і сходознавця Андрія Дешка «О Карпатской Руси»1, статтю О. Митрака, присвячену народному будівництву «Домики или избы угрорусских крестьян»2.
Цінний етнографічний матеріал зібрав у кінці ХІХ ст. священик Юрій Жаткович з села Стройно Свалявського району, опублікувавши угорською мовою працю «Нарис угорських русинів» (1895 р.), перекладену на українську мову і в дещо скороченому варіанті надруковану стараннями Володимира Гнатюка в «Етнографічному збірнику» за 1896 р.3 У наш час робота Ю. Жатковича опрацьована й перевидана доктором історичних наук професором кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського Національного університету Олегом Мазурком4’5.
Важливу роль у вивченні матеріальної і духовної культури Закарпаття відіграв краєзнавчий журнал «Підкарпатська Русь» (1923-1936), редакторами якого у різний час були такі відомі вчені, як Іван Панькевич, Павло Яцько, Августин Штефан, Василь Гаджега. Частина матеріалів цього часопису присвячена народному будівництву Закарпаття. Дуже складний опис гуцульської хати 1865 р. в с. Кваси Рахівського району подав у журналі Михайло Обідний6.
З чехословацьких авторів цього періоду слід відзначити працю Ама-лії Кожмінової «Podkarpatska Rus». Тут подано опис окремих ділянок культури і побуту селян Закарпаття, зокрема Ужанщини, у тому числі певне місце відведено характеристиці зовнішнього вигляду верховинського села, житла і господарських будівель. Цінність цієї праці полягає у тому, що вона містить фотографії з різних галузей народної культури, в тому числі житлових і господарських будівель7,8.
Ф. Вовк у монографії «Студії з української етнографії та антропології» зробив опис гуцульської гражди, садиб бойків і лемків (так званих «довгих хат», «довгих хиж»)9.
У 1940 р. у журналі «Руська правда» опубліковано цікаву, хоча й без вказівки на конкретну місцевість, статтю Федора Потушняка про звичаї та обряди при будівництві народного житла Закарпаття10.
Свій внесок у дослідження народного будівництва українців Закарпаття зробив радянський етнограф І.Ф. Симоненко. Він у перші роки радянської влади на Закарпатті зібрав певний польовий матеріал і на його основі зробив спробу визначити планувальні типи поселень і садиб, ареали їх поширення, подав свою класифікацію житлових будівель та еволюцію духової печі11, 12, 13.
Характеристиці народного житла карпатських етнографічних груп (гуцулів, бойків, лемків) певне місце відведене у праці П.Г. Юр-ченка «Дерев’яне зодчество України». Тут розглядаються прикметні риси архітектури житла, конструктивні особливості тощо14.
Фрагментарні дані про інтер’єр народного житла українців Закарпаття подано у праці В.А. Маланчук «Інтер’єр українського народного
житла»15.
Кілька робіт окремим питанням народного будівництва Українських Карпат присвятив Юрій Гошко. Під його керівництвом та за безпосередньою участю підготовлено узагальнюючі монографії «Бойківщи-на»16, «Гуцульщина»17, «Лемківщина»18, які мають відповідні розділи про народне будівництво цих етнографічних груп, а також «Народна архітектура Українських Карпат»^9.
Питання народного житла Закарпаття в архітектурно-художньому плані розглядались у працях українських архітекторів та мистецтвознавців В.П. Самойловича20’21, Т.І. Макушенка22. У дослідженнях порушено такі питання: планування традиційних та сучасних хат, принципи їх архітектурного вирішення, конструкції і декоративно-художнє оздоблення стін, декоративно-художнє оформлення інтер’єру.
Як порівняльний матеріал використано працю українського етнолога Архипа Данилюка. У ній висвітлено питання українського народного житла у синтезі побутового, архітектурного та естетичного аспектів, подано різні типи планування, архітектурні особливості, внутрішнє облаштування традиційної оселі різних регіонів України, в тому числі й Закарпаття23.
Слід також відмітити ґрунтовні дослідження народного житла українців Східної Словаччини відомого етнолога, директора Музею української культури у Свиднику (Словаччина) Мирослава Саполиги, які на основі зібраного вченим великого фактичного матеріалу підтверджують генетичну спорідненість цієї ділянки народної культури українців Пряшівщини і Закарпаття та інших українських земель24,25.
Із сучасних дослідників слід відмітити багаті напрацювання відомого у краї етнографа, громадського, культурного діяча П.М. Федаки. Він у
своїх роботах вперше в українській етнології на основі польових, архівних та історіографічних матеріалів всебічно дослідив типи і форми традиційних сільських поселень, садиб, дворів, жител і господарських будівель українців Закарпаття ХІІІ - ХХ ст.26’27’ 28’29,30
Автором також використано матеріали, вміщені в Малій енциклопедії українського народознавства. Це перше подібного роду видання в українській етнологічній науці, в якому подається визначення та зміст основних етнологічних понять і термінів, серед яких знаходимо й термінологію, пов’язану з народним будівництвом та внутрішнім плануванням традиційного житлового приміщення31.
Щоб краще зрозуміти внутрішні диспозиції народного житла та організацію побутування в ньому, слід проаналізувати форми традиційного хатнього обладнання, яке завжди творило основну складову частину житлового інтер’єру.
Меблі, які формувались під впливом тих або інших умов, у свою чергу детермінували також характер цілого життєвого середовища, отже, впливали й на формування поодиноких типів народного житла. Народні меблі є яскравим свідченням способу життя та рівня розвитку виробничих сил в тому або іншому суспільному ладі. Крім цього, цей побутовий інвентар є одним із визначних проявів народної творчості взагалі, в якому відбито багатство матеріальної та духовної культури простого народу. У ньому відображені не лише утилітарні потреби, але й естетичні уподобання людини, та до певної міри національний характер населення32.
Перш ніж приступити до розгляду конкретної проблематики, слід зауважити, що на сьогодні в досліджуваному регіоні зустрічаються ще поодинокі взірці традиційного народного житла. Однак, відмічаємо той факт, що практично вже не має жодної хати із комплектним традиційним умеблюванням. Із підвищенням життєвого рівня селян традиційні форми меблів витіснялись модернішими та практичнішими. Це відповідно зумовило й зміну інтер’єру житла в цілому.
Не дивлячись на це, на основі збережених традиційних предметів хатнього побуту в досі наявних, хоч і рідкісних, народних будівельних пам’ятках, а особливо на основі музейних зібрань нашого краю та спогадів старожилів, сьогодні ще можливо точно встановити типологію народних меблів та інтер’єрних комплексів досліджуваного регіону.
Найпоширенішим типом народного житла Українських Карпат у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. була тридільна хата, яка складалась з житлового приміщення, сіней і комори. Рідше зустрічався дводільний тип житла - хата+сіни (у найбіднішої частини населення). На півдні Хустського і Тячівського районів у цей час побутував, відмінний від двох вказаних, тип житла, де хата складалась з житлового
приміщення і комори, в кожне яких вели окремі двері з галереї, а між собою входом вони з’єднані не були33.
Більшу частину життя сімя проводила в отоплюваному житловому приміщенні («хата», «хижа», «хыжа»), де готували їжу, відпочивали, приймали гостей, працювали. Помешкання, площа якого в основному не перевищувала 25 м2, було тісним. Тому кожен кут, кожна частина хати використовувались дуже раціонально. Тільки таким чином в ній могла розміститися багаточисельна сім’я, а взимку і окремі домашні тварини та птиця.
Житлове приміщення умовно розподілялось на такі частини: кухонна (місце для приготування їжі) - піч, мисник, ложечник; спальна
- ліжко, дитяча колиска; їдальня та репрезентативна частина - стіл, лавки, стільці, лади-шафарні. За функціональним призначенням все, що знаходилось у житлі, ділилось на три великі групи: меблі, посуд, предмети декоративного та релігійно-культового характеру. До першої належали ліжко, стіл, лавиці, стільці, колиска, скриня, грядка для одягу та рушників, мисник, ложечник; до другої - миски, горшки, ложки, солянки, дійниці, коновки, бербениці тощо; до третьої - настінні миски, тарілки, ікони.
Подібне використання житлового приміщення характерне для всіх етнографічних груп Закарпаття (гуцулів, бойків, лемків, долинян), Галичини, Буковини, інших регіонів України, українців Східної Сло-ваччини34’35’36’37’38.
Кухонна частина
У селянському житлі збереглись архаїчні риси в прийомах розташування печі, розміщення традиційних кутів, місця для відпочинку тощо. Таким чином, внутрішній простір житла розподілявся відповідно до вікових традицій, де кожен кут і суміжні зони мали в хаті певне функціональне призначення. Традиційне розміщення кутів було логічно направлене і підказане практичною стороною побуту, при цьому враховувалось максимальне використання площі житлового приміщення. Така багатофункціональність була властива й окремим побутовим предметам. У житловому приміщенні сім’я не тільки жила, а й працювала. У зимовий час у хатах встановлювали ткацький верстат, снувальницю, куделю та інші знаряддя виробництва, необхідні в селянському побуті.
Внутрішнє планування житлового простору є однією з найважливіших етнографічних ознак і зумовлюється насамперед місцем розташування печі та поворотом її челюстей. Олександр Довженко писав: «Традиційна сільська піч - добра щедра піч, що пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками та сухим насінням, зіллям, корінням»39.
Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже давно. Це назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з словами «печера», «пещись», «попеченіє». Піч - це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси й метафора: «родинне вогнище».
У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. у селянському житлі Закарпаття, як і на всій території Українських Карпат, побутували різні типи печей - курна, напівкурна та з опаленням по-чистому (дим виводився на горище). Піч розміщалась в одному із кутів біля вхідних дверей (справа або зліва). У гуцулів і бойків челюсті печі повертали до чільної (фасадної), а у лемків - до причілкової стіни. Перший варіант відповідає загальноукраїнському, другий аналогічний до середньоросій-ського, а також чесько-моравського і словацького. На півдні Хустського і Тячівського районів піч знаходилась у протилежному від дверей куті і була звернена челюстями до них. Таке розташування печі зустрічалось виключно у дводільному житлі типу хата+кліть, де до кожної частини вели окремі двері з галереї40,41,42.
Піч на території Карпат у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Найбільш старовинним типом була піч без комина - курна піч - давній основний тип на всій території України. Подібні печі («курнянки», «димнянки»), як найдавніша форма печей, у найвіддаленіших гірських районах проіснувала як реліктове явище до середини 40-х рр. ХХ ст.
Піч, як правило, розташовувалась у куті, між задньою та сінешньою стінами хати, поряд із входом у житлове приміщення. Займала вона майже четверту частину жилої кімнати і в той же час конструктивно була зв’язана із зрубом. Місце печі обумовлене віковими традиціями, пов’язаними з практикою побутового укладу та обладнання. В кухонному кутку найзручніше було виконувати господарську роботу, звідси був прямий і найкоротший шлях в сіни та комору, по воду та дрова, дим від печі найкоротшим шляхом виходив у двері.
Форма печі на території Українських Карпат певною мірою залежала від локальних та кліматичних умов. Так, у бойків та гуцулів, які проживали в гірських районах, де найхолодніші зими, характерна форма курної печі - з плоским верхом, де влаштовувалась лежанка. У лемків Великоберезнянського та Перечинського районів переважав тип печі без такої лежанки. Челюсті печі переважно мали заокруглений верх, але зустрічались й інші форми. Так, наприклад, у Великоберезнянсько-му, Воловецькому та Міжгірському районах у хатах, побудованих у середині ХІХ ст., челюсті печі були прямокутними, із заглибленням на торцевій стороні - руслом до виходу диму. З літературних джерел відома й найбільш архаїчна - п’ятикутна форма челюстей. Кут з’єднання запічка з припічком майже завжди буває конструктивно зрізаним43,44.
Збережені зразки курних печей являли собою глинобитні споруди у вигляді квадрата чи прямокутника (1,5х1,5; 1,8х2; 2х2), на якому влаштовано склепіння печі. Висота печі (разом з припічком) становила 0,5-1,2 м. Глинобитна площадка встановлювалась або безпосередньо на землі, або на спеціально виготовленій дерев’яній рамі, внутрішня частина якої засипалась землею. Склепіння робилось з глини: на основі печі («поді») встановлювався дерев’яний куполоподібний каркас. Останній обмазувався товстим шаром глини. Ззовні куполу надавали форму квадрата чи прямокутника, іноді із заокругленими кутами, набиваючи у відповідні місця необхідну кількість глини. Коли піч просихала, її випалювали. Дерев’яний каркас вигорав, глина набувала відповідної твердості й міцності. В окремих селах Міжгірщини замість дерев’яного каркасу клали товсту, стесану з одного боку колоду, обмащували її глиною, яку щільно утрамбовували. Після утрамбовування глини і надання печі ззовні потрібної форми, колоду або виймали, або запалювали, вона поступово згорала. Курні печі, як правило, мазали жовтою або сірою глиною, з огляду на те, що на такому тлі менше видно сліди кіптяви. У стіні над піччю, як правило, прорубувався невеликий квадратний отвір («димник»), через який дим виходив у сіни. Аналогічні димники часто прорубувались і в стелі45.
Наступним етапом розвитку печі була напівкурна піч. Основні особливості реконструкції курної печі у напівкурну полягали в тому, що над челюстями печі будували пристрій для збирання диму («кіш»), до якого прибудовували димовідвід («цівка»), завдяки якому дим відводився у сіни.
При зведенні напівкурної печі, спочатку з дощок або обтесаних колод встановлювали форму основи - ладу. У форму довбнями набивали червону глину. Далі, на підготовлену таким чином основу печі клали товсту, обтесану з одного боку колоду («кимак»), яку обмащували і поступово оббивали глиною, залишаючи не обмащеним кінець з фасаду для отвору челюстей («челюсті», «челюстяник») і верхню передню частину (для коша). Кіш виплітався з лози і обмащувався товстим шаром глини. Після цього протягом двох-трьох днів випалювали колоду. На четвертий-п’ятий день вже можна було пекти перший хліб. З двох боків печі, на рівні нижньої частини отвору-челюстей, з смерекових дощок робились «припічок» і «запічок», які підтримувались фігурними підпорами-стовпцями. Для гуцульських печей характерним було те, що їх конструкція опиралась на дерев’яні балки, врубані у стіни хати, знизу балки підкладались відрізком колоди або каменем46,47.
Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. печі стали доповнювати чавунними плитами («шпорами», «шпаргетами»). Цей процес у долинян та лемків розпочався у кінці ХІХ ст., а в гуцулів і бойків - після Першої
світової війни. Труба («цівка») шпаргета або сполучалась з кошем печі, або виходила на горище. У 20-х рр. ХХ ст. з’являються муровані з вальків або цегли комини, якими виводили дим спочатку на горище, а потім - назовні хати.
І курні, і напівкурні печі були великих розмірів. У зв’язку із багато-функціональністю печі (обігрівання приміщення, приготування їжі, кормів та ін.), поліфункціональним було і використання житлового простору (для сну й для відпочинку, спільного обіду чи вечері, прийому гостей, відзначення сімейних свят тощо). Форми курної та напівкурної печей зумовлювали і загальний вигляд інтер’єру житла. Характерною його особливістю були нерухомі, конструктивно зв’язані зі зрубом, меблі, форма яких творилася і відзначалась дивовижною раціональністю, простотою і зручністю.
У кухонній частині («бабиному куті») найважливіше місце відводилось печі. На ній сушили зерно, фрукти, гриби, одяг. Тут же спали і зігрівались діти, хворі, старі. На центральній площині кута печі клали плоский камінь, а на нього - скіпу для освітлення хати. На печі та біля неї знаходились предмети, пов’язані із випіканням хліба (лопата, кочерга), окремий посуд для приготування кормів і підігріву води домашнім тваринам, птиці та інше.
Між піччю і дверима на висоті 1,5-1,7 м від підлоги висів ложечник («ложичник», «лжичник», «залыжник», «лыжник»). Найпростіші за конструкцією ложечники побутували у вигляді планки чи дощечки з отворами для ложок. До дошки з отворами прикріплялась спинка, яка відзначалась різноманітністю форм. У безпосередній близькості від ложечника (збоку або знизу) висіла дерев’яна солянка. Орнаментація ложечників і солянок, їх форми надзвичайно розмаїті, бо, крім традиційних мотивів, кожен майстер приносив у декор щось своє. В орнаментиці ложечників і солянок переважають геометричні візерунки, що повторюються, значно рідше зустрічаються стилізовано-рослинні мотиви48.
У цьому ж куті біля печі висів рушник («ручник», «рушник», «вте-раник») - шматок домотканого конопляного полотна. Часто біля печі, ближче до дверей, розміщалась невелика лавка на чотирьох ніжках, на якій, як правило, сиділи під час прядіння, а у вільний від роботи час на ній знаходився різноманітний посуд (дійниці, барилки, коновки тощо).
З другого боку дверей (між ними і лавою) знаходився мисник («мисник», «полиця», «талож», «подишур»). Мисник - різновид обладнання традиційного селянського житла України, який призначався для зберігання кухонного посуду49.
Мисник, як й інше обладнання у курних хатинах, встановлювався разом із будівництвом самої хати. Його розташування у простінку між
вхідними дверима і стіною, було традиційним для усього Закарпаття. Тут було зручно користуватись мисником, оскільки він знаходився поблизу печі. Розміри мисника безпосередньо залежали від розмірів стіни, на якій він встановлювався. Цікаві найбільш архаїчні мисники, які збереглись у старих бойківських хатах. Вони виконані з тесаного дерева, складались із трьох-чотирьох полиць. З одного боку полиці кріпились до стіни зрубу, а з другого - до вертикальної боковини. Масивна боковина мисника за допомогою дерев’яних кілків кріпилась у суміжній стіні. Задньою стінкою мисника у даному випадку була стіна зрубу. Разом із цим у курних хатах гуцулів, бойків, лемків побутували мисники з двох-трьох полиць, зв’язаних боковинами і задньою стінкою. Такі мисники підвішувались на стіні. Зрозуміло, що застосування відкритих мисників у курних хатах було недоцільним, бо кіптява осідала на полиці і посуді.
У напівкурних хатах Воловецького та Міжгірського районів побутували відкриті мисники, а також полиці для мисок і тарілок - так звані «замисники». Привертають також увагу гуцульські мисники, які мають полиці («вищу», «середню», «нижчу», «прилавок»), що конструктивно зв’язані із розміром стіни, де вони розташовані. Верхня полиця найдовша, розміщена над дверима і по всій довжині розділена на комірки , в яких стоять миски («косівки»). Гуцульський мисник - це своєрідна вітрина декоративного посуду, який надавав житлу особливої своєрідності50,51.
Спальна частина
На Закарпатті у всіх хатах ХІХ - початку ХХ ст. уздовж глухої стіни за піччю знаходилось ліжко, яке разом із дитячою колискою формувало так званий «спальний куток» жилого приміщення.
Найбільш давньою формою ліжка в курних хатах Закарпаття був поміст з дощок - «піл», «пріча», «постіль». Дерев’яний поміст займав площину під задньою стіною і спирався на чотири стовпи. Відомі й інші способи опертя. Так у бойків, якщо один кінець ліжка опирався на припічок, то другий кріпили в стіну або клали на кінець лави. Відмічаємо і своєрідні види ліжок у гуцулів, які ставили на двох поздовжніх брусках, що одним кінцем були вмонтовані в стіну, а другим - в піч. Подібні ліжка («лежанки») робили із тесаних дощок, які настеляли поверх жердин, що спирались з одного боку на вкопані в землю стовпці, а з другого - запускались у стіну зрубу. Зовнішній кінець лежанки обрамлювався, як правило, покладеною на ребро дошкою, щоб не падали малі діти. Всі складові частини лежанки кріпились між собою без єдиного гвіздка. Поверх дощок настеляли солому, зрідка сіно або пір’я з кукурудзяних качанів і прикривали домотканими простирадлами
(«веретами», «вериннями»). На верету стелили тканий вовняний ліжник. Двічі в рік (перед Пасхою та Різдвом) міняли солому, при цьому старанно промивали всі частини лежанки гарячою водою52,53,54.
З часом нерухому лежанку замінило ліжко, яке складалось із прямокутного дерев’яного ящика на чотирьох високих ніжках. Всі деталі старовинних ліжок з’єднувались між собою шипами-врізками або дерев’яними кілочками («тиблями», «чопиками»). Чим старовинніше ліжко, тим воно вище. Зафіксовані дуже високі ліжка у гуцулів (до 1 метра). У високогірних районах Карпат робили ліжка на високих ніжках (1,16 - 1,20 м). На високих ліжках зимою було тепліше спати, а під постіллю влаштовувалось місце («царок») для маленьких ягнят, а восени тримали картоплю55.
Подальший етап еволюції спальних меблів представляє ліжко з підвищеними чільними спинками («щитами»). У багатьох випадках їх декорували різьбленням. Такі ліжка були прототипом міських меблів відповідного призначення. Більшість з них пофарбована олійною фарбою, найчастіше коричневого кольору.
Багатством форм відзначаються меблі, призначені для спання дітей
- колиски. Найдавнішими були підвісні колиски («гойдачки», «гом-бачки»), які кріпились до стелі над ліжком курних та напівкурних хат гуцулів, бойків, лемків. У даному випадку народ керувався передусім принципом економічного використання житлових просторів та принципом зручності при колисанні дитини. Коли дитина вночі плакала, то мати за допомогою шнурка, прив’язаного до колиски, не встаючи з ліжка, могла приколисати.
Підвісні колиски виготовляли напівкруглої або трапецієвидної форми з дощечок чи планок, а також виплітали з ліщинового і вербового пруття або видовбували зі шматка дерева. За колиску часто використовували домоткане простирадло, яке підвішували до стелі.
З 20-х рр. ХХ ст. у побут селян увійшли стоячі колиски. Найпростішою їх формою були полотняні колиски, прив’язані за допомогою шлейок («фрумбій») до двох пар схрещених та з’єднаних горизонтальною палицею патикових ніг. Такі колиски в інтер’єрі хат використовували рідко. Служили вони передусім під час літніх польових робіт, тому й називаються «польовими колисками»56.
Побутували й стоячі колиски («колиска», «більчів», «більчув») двох конструкцій - на дугоподібних рухомих ніжках і на нерухомих підставках. В останньому випадку підвішена колиска трималась на нерухомих ніжках. Ці колиски, звичайно, ставили біля ліжка. Іноді бильця розписували, в основному на них наносились зображення популярних у народі квітів і птахів.
Колиски («більчуви») накривали своєрідними рушниками («гайтка-ми»). Подібні рушники збереглися у лемків сіл Туриця, Сімер, Зарічево,
Новоселиця Перечинського району та українців сусідніх сіл Ужгород-щини - Пацканьово, Худлєво, Оріховиця, Анталовці та ін. Гайтки здавна побутували у місцевого населення для перенесення немовлят. Мати, закидаючи гайтку через плече, одним кінцем обгортала дитину, а другим міцно закріпляла гайтку спереду, що дозволяло при необхідності звільнити руку. За формою гайтки нагадують рушники, тільки значно довші за них. У будні загортали дитину у звичайну пілку полотна, а у свята - в оздоблену перебірним тканням гайтку. За характером декору святкові гайтки споріднені з рушниками, тканими перебором, а також скатертями. Але на відміну від них, вони декоровані в основному тільки з одного кінця, який при загортанні дитини знаходився зверху57,58.
Отже бачимо, що ліжка та дитячі колиски із усім своїм розмаїттям були яскравим свідчення майстерності та винахідливості нашого народу.
Репрезентативна частина
В діагонально протилежному відносно печі куті жилого приміщення, як правило, знаходився стіл. Цей куток, розташований між двома чільними стінами хати, слов’яни вже з давніх-давен пов’язували з культом предків. Тому це була найчистіша та, так би мовити, репрезентативна частина житла. В цьому кутку, за винятком курних хат, на обох стінах знаходились різні декоративні прикраси: мальовані тарілки, глиняні миски, горнята, ікони. Ці предмети крім художньо-декоративної доцільності, мали й релігійне та охоронне призначення.
Місце стола та згаданих елементів оздоблення житла було дуже вигідне якраз з того аспекту, що сюди проникало найбільше світла з вікон в обох стінах, і що воно впадало у вічі прихожому відразу ж після відкриття дверей. Місце стола було найпочеснішим у цілому житлі. Біля нього відбувались найрізноманітніші сімейні обряди. Стіл відігравав і функцію певного магічного символу. На ньому навколишній світ із землею і лісом, водами і лугами, звірами і птахами набував форми хліба насущного, який завжди лежав на скатертині. При повсякденному харчуванні за середину стола сідав голова сім’ї. При ньому сідали інші чоловіки. Діти найчастіше їли на долівці, з мискою на плахтині або низенькому стільці. Старші члени сім’ї також рідко сідали за столом. Жінки при харчуванні у багатьох випадках із-за нестачі місця стояли або їли біля печі59,60.
Найдревнішим типом стола, що дійшов до наших днів і широко побутував у минулому, був стіл-скриня. За формою окремих частин і за різьбою не завжди можна встановити час виготовлення таких столів. Безсумнівний лише зв’язок форми, техніки, різьби і мотивів орнаментики з конструктивно-декоративними елементами зовнішнього і внутрішнього оформлення давнього карпатського житла.
Як правило, стіл-скриню виготовляли з твердих порід дерева (бука, клена). Характерною особливістю такого стола було порівняно вузьке, хоча і масивне підстілля (ящик-скриня, обшитий дошками, і чотири ніжки) та велика кришка-покривка («столовина», «столишня»). Останню витісували з суцільного шматка твердої породи дерева. Довжина її сягала 140-200 см, ширина - 70-90 см, товщина - 4-8 см. Часто в одному із кутів столовини бойківських столів утворювалось заглиблення як наслідок нарізання капусти, хліба і т.д. Всі деталі стола-скрині з’єднувались між собою без гвіздків, за допомогою дерев’яних кілочків та пазів61,62,63.
На Гуцульщині й Бойківщині ще в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. зрідка зустрічались столи із заглибленнями у столовинах, так звані «столи з довбанками». Видовбані ямки («довбанки») служили мисками. Для кращого їх промивання знизу просвердлювали дірки, які затикали затичками. Таких заглиблень могло бути одне (велике, посередині) або кілька менших.
Підстілля, зокрема передню частину, часто декорували плоскою контурною різьбою, переважно розетками, хрестами і геометричним орнаментом у вигляді рисок та ялинок. Особливо щедро оздоблювались столи-скрині у Боржавській долині. Принцип конструктивної побудови залишається тим же, що й у бойківських столах, але розміри столовини зменшилися, підстілля набрало певної стрункості, з’явилися фігурні ніжки. Шестипелюсткові розети, півкола та інші елементи декору, ритмічно повторюючись, заповняли всю передню частину підстілля. На Закарпатті розети називають «ружами». Крім них зустрічаються й інші символічні мотиви: стилізована ялина, колос пшениці, олень і т.д.
Самобутністю відзначались столи гуцулів. Складались вони з двох плоских навхрест складених ніжок, які на місці перехрещення з’єднувались дерев’яними клинами. У нижній частині ніжки з’єднані підніжжям (рамою з чотирьох дощок), яке зв’язує їх і не дозволяє розсуватись. На ніжках лежить широка масивна покришка («стільниця») з м’якої породи дерева, під якою знаходиться один або два висувних ящики («шуфляди»). Такі столи завжди гарно орнаментовані плоскою різьбою, випалюванням або розписані в червоний колір. Стіл накривався тканою, рідше вишитою скатертиною64.
З 20-х рр. ХХ ст. стіл-скриня починає втрачати свою монументальність: ящик-скриня поступово замінюється висувним ящиком для зберігання ложок, виделок, ножів, стільниця робиться більш легкою, тоншими стають ніжки.
Одним із обов’язкових елементів народного житла українців Закарпаття були лавиці. У курних та напівкурних хатах передню і задню лави влаштовували одночасно з будівництвом. Передню ставили вздовж
довгої фасадної стіни, а задню - бокової. В куті лави скріплювалися між собою навскіс або під прямим кутом. Дошка лави опиралась на підставки з каміння або круглі дерев’яні «ковбани». Іноді кінець передньої лави наглухо врубувався в стіну. Площина лави завжди виготовлялась з масивної дошки шириною 0,5 - 0,6 м, товщиною 0,8 - 0,12 м. Як правило, довжина передньої лави сягала до мисника в куті, а задньої до постелі. Висота лави 0,5 - 0,6 м значною мірою залежала від висоти підвіконня. Це пояснюється тим, що лава виконувала лише утилітарну функцію в інтер’єрі і, як правило, не мала ніякого оздоблення. На лаві спали члени сім’ї, сидячи біля вікна займались різноманітними господарськими справами - ремонтували взуття, шили, вишивали, пряли. Для прядіння в лаві вирізали невеликі наскрізні отвори для закріплення куделі. Іноді на продовжений край лави ставили мисник або відро з водою. Місце на лаві за столом вважалось почесним. У святкові дні лави застеляли домотканим доріжками («покрівцями»)65.
Поряд із довгими лавами побутували і короткі переносні лавиці, які ставили біля високих ліжок, стола. Вони мали спрощену конструкцію
- на чотирьох, навскіс покладених ніжках або двох відрізках дошки з фігурним вирізом знизу. У курних хатах для сидіння служили різноманітні низенькі лавиці та стільці з вибагливо, природно вигнутого дерева, так звані «родимі стільці». Для такого типу стільців використовували обруки дерева з різноманітним розгалуженням гілок і коріння. За своїми формами вони були симетричні. В них майже не зустрічається прямих ліній та рівних площин.
Найбільш давні стільці і лавиці мали порівняно невисоке сидіння -0,23-0,35 м. Це пояснюється тим, щоб в курній хаті, коли палили піч, людина не потрапляла в зону диму, який піднімається у верхні шари. До типу примітивних можна віднести й такі, в яких спинка і сидіння були витесані одночасно з одного шматка дерева. Подібними меблями для сидіння широко користувались по всій території Закарпаття.
У 30-х рр. ХХ ст. у долинян та лемків Закарпаття поширився ще один різновид народних меблів - «лада-шафарня». Виготовляли їх сільські теслі з різних порід місцевої деревини: бук, ялина, смерека. Зазвичай, ці породи у виробі комбінували. Розміри лад: довжина 190210 см, ширина 50-60 см, висота 85-95 см (разом зі спинкою). Глибина скрині становила біля 35 см. Скриня зверху мала віко («вершник»), яке складалось з однієї або двох дощок, що тримались на завісах. Площину спинки лад декорували різьбленням та розписом.
Лади шафарні виконували три основні функції: на них сиділи, у скрині зберігали полотно, тканини, одяг, іноді продукти харчування (крупи, сушені ягоди або гриби) та за потреби на ній спали. Тобто лади пев-ною мірою поєднували в собі функції лави, скрині або шафи та ліжка. Шафарні ще й нині можна зустріти у селянських хатах Закарпаття66,67.
Важливу роль у житлі відігравав центральний сволок («геренда», «гряда», «мештерниця», «мештергеренда», «трагар») - масивний чотиригранний брус, на якому трималась вся стеля. Для виготовлення геренди використовували товстий стовбур дуба чи липи, обтесували його, надаючи квадратної чи прямокутної форми. На Гуцульщині сволок виготовляли з кедра. Тут навіть існував звичай переносити його зі старої хати на нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев’язували рушниками або хустками, іноді господиня обгортала своїм кожухом, щоб хата була теплою. Рушники і хустки дарували обов’язково майстрам, а потім влаштовували гостину68.
Геренда часто орнаментувалась, на ній вирізьблювали дату спорудження хати, а іноді й прізвище майстра. Вона також служила місцем складання різноманітних речей, переважно дрібних знарядь праці. На дерев’яні кілки, вбиті у геренду, вішали глечики, горнята, шапки та ін. Біля дверей іноді прибивали вішалки (дошку із вбитими у неї дерев’яними кілками або козячими ніжками), де вішали повсякденний одяг. Крім того, для одягу використовували і торцеву дошку мисника або зруб біля дверей, над лавицею з боку фасадної стіни та інші місця, набиваючи додаткові цвяхи.
В традиційному житлі зустрічаємо ще один елемент інтер’єру, який служив для відкладання та схову різних предметів та речей повсякденного вжитку - жердки («жердь», «жердка», «дрючок»). Жердка - це деревяна тичка, горизонтально повішена під стелею за допомогою висячих дерев’яних держаків. Подекуди їх прикріплювали до стелі й за допомогою мотузків або дротяних держаків. Жердка служила передусім для вішання одежі, рушників, ліжників.
Вишуканістю виділяються жердки з рушниками у світлицях хат Хуст-ського та Тячівського районів. Для Тячівщини (села Тересва, Теребля, Буштино, Бедевля, Нересниця, Новоселиця) та суміжних сіл Хустщини (Данилове, Стеблівка, Боронява та ін.) найхарактерніші рушники із щільним укладом орнаментальних смуг. Особливою декоративністю виділяються перебирані рушники, в яких домінуючими є ромби, що рельєфно виступають над фоном, розети та хрестоподібні фігури, які розмежовують їх. Різноманітність форм цих мотивів, варіантність поєднання їх між собою у щораз іншому ритмі та майже суцільне заповнення вільних проміжків між ними дрібними елементами (ромбиками, трикутниками, тощо) створюють цілісну площину орнаментального мережива вишуканих форм. Між ними тільки де-не-де проглядаються невеликі просвіти контрастного за тоном білого тла, яке допомагає чіткіше виявити силует мотивів і смуги в цілому69,70.
Своєю особливістю вирізняються жердки в гуцульських хатах. Тут на жердку спочатку вивішували складені учетверо ліжники, поверх них
клітчасту тканину, яка використовувалась для пошиття сумок («бисаг»), далі ряд з тканих рушників, а потім одяг.
Часто у кімнаті під стелею висіли дві паралельні жердки («грядки»). Вони служили передусім для сушіння дров, різноманітних трав та квітів. Подібні грядки зустрічались у старих курних хатах бойків ще у 20-х рр. ХХ ст.
Долівка у традиційному селянському житлі була земляною, і лише в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у заможних селян з’являється дерев’яна підлога з тесаних або різаних на водяній пилорамі дощок. Глиняну долівку («землю») напередодні свят або неділі змащували («мастили») рідким розчином глини, змішаної з половою.
Щодо внутрішньої обробки стін, то тут все залежало від форми опалення. У курних хатах, як правило, чистилась і милась (двічі-тричі на рік) частина стін від вікон до рівня нерухомих лавиць, тобто добре видимі і вільні від кіптяви місця. В напівкурних оселях без побілки стіни житлового приміщення мились повністю - зверху донизу. У пе-редгірських та гірських районах як внутрішня, так і зовнішня побілка проводилась перед Великоднем71.
Своє місце в інтер’єрі хати закарпатського селянина мали предмети вжитку (миски, горшки, ложки, солянки, дійниці, коновки, бербениці тощо) та речі декоративного й релігійного характеру. Їх розташування залежало від способу укладу життя сім’ї.
Більшість посуду у гуцулів і бойків Закарпаття виготовляли з дерева
- так званий «бондарний посуд». Під категорією бондарний посуд розуміємо дерев’яний посуд, що складається із певної кількості окремих частин («клепок», «дуг») і призначений для зберігання і транспортування рідких і сипучих речовин. Серед них виділяємо наступні.
Бокла - бондарний посуд з двома днами. У верхньому дні отвір, що закривається дерев’яним клином. Застосовували боклу для зберігання молока, води.
Бербениця - також бондарний посуд, еліпсовидної форми, з двома днами. У верхньому дні отвір, через який наливали молоко. Використовували для зберігання та транспортування молока.
Маслобійка - це традиційний бондарний посуд, форми зрізаного конуса. Складається з трьох частин: основна частина видовженої форми з 6 - 7 клепок, скріплених обручами. В цю частину маслобійки заливали вершки. Накривається маслобійка кришкою круглої форми із стесаною нижньою частиною для щільного прилягання до конусоподібної частини пристрою. Покришка посередині має отвір, в який просовується держак («колотівка»), що в кінці має кружок з 8 отворами. Маслобійку використовують для збивання масла.
Гелетки широко використовувались в домашньому господарстві. У них зберігали бринзу, квашене молоко, сіль, муку, жир.
У минулому в хаті господарів незалежно від соціального становища можна було побачити різноманітний за функціональним призначенням, формами, розмірами бондарний посуд, виготовлений із певної кількості окремих частин («клепок»).
На протязі кількох століть зусиллями багатьох бондарів були вироблені раціональні прийоми виготовлення бондарних виробів, винайдені прості інструменти і пристосування, що забезпечують при умілому використанні необхідний успіх. В давнину секрети бондарного ремесла передавались найчастіше від батька до сина. Основні «секрети ремесла» були відомі кожному бондарю. Однак, крім знання прийомів роботи спеціальними інструментами, справжній майстер повинен відчувати дерево, знати всі його властивості та враховувати їх на практиці.
До бондарних робіт належало також виготовлення довбаного посуду. Це переважно корита, тяльки, миски та ін. Використовувались м’які породи дерева - явір, березу, осику. Довбали звичайним долотом -простим і жолобчастим. Дно посудини виготовляли із сухого дерева, вставляли його в видовбану посудину. При пізнішому висиханні бокові частини зменшують свій об’єм і тим самим сильно затискають дно, яке не зменшувало свого об’єму, бо було зроблено із сухого дерева72.
Вміла робота залежала не тільки від знань і досвіду майстра. Багато в чому вона залежала від зручних і надійних інструментів та пристосувань. Здебільшого бондар виготовляв інструменти сам, «по своїй руці».
Велика кількість дерев’яних виробів свідчить про те, що дерево було найбільш доступним і дешевим матеріалом для виготовлення знарядь праці та речей побуту навіть у 20-х рр. ХХ ст. Бідність і переважання дерев’яних ужиткових речей були викликані важким соціальним становищем, замкнутістю селянського господарства. Однак, дерев’яні побутові речі у бойків позначені високою якістю художньої обробки. Миски, посуд на молоко, дерев’яна дійниця, «двійнята» - все це водночас і красиве, а з точки зору ужитковості доцільне. Тут знайдено вдале співвідношення між практичним і декоративним елементами. Свій естетичний смак, почуття селянин вкладав також у милозвучну пісню-коломийку, танок, у витончену різьбу чи вишивання, ткання.
У зв’язку з харчуванням родини слід згадати про розміщення коновки чи іншої посудини з питтєвою водою. Так, у долинян та лемків канту з водою розміщували у куті біля мисника. Це було особливо вигідним при підготовці їжі.
Колориту хатам нашого краю надавали вишукано розвішані на стінах фаянсові тарілки. Вони були фабричного виробництва, традиційної форми з глибоко вигнутими стінками, які, чітко заломлюючись, переходять в розкосі «криси». Лицева сторона тарілок декорована підгла-зурним кольоровим розписом. На білому тлі поверхні чітко виділяється
візерунок, який розміщено на дні і «крисах» тарілки. Орнаментальні мотиви різноманітні - рослинні, геометричні. Кольорова гама насичена. Краї оздоблювали різноманітними ланцюжками. На зворотній стороні іноді стоять штампи, а через наскрізний отвір на стінці дна протягнутий шнурочок. Тарілки призначені для прикрашення інтер’єру.
На торцевих стінах закарпатських хат поміж декоративних тарілок вивішували ікони. Найпоширенішими з них були - «Вознесіння Господнє», «Воскресіння», «Богородиця з немовлям». Могли вішати одну ікону посередині під центральною герендою; дві ікони обабіч геренди; три ікони.
Комора та сіни як окремі складові житла та їх еволюція
Другим приміщенням дво- або тридільного житла були сіни («сіни», «пітвор», «хороми», «прикліть», «приклад»). Сіни, крім того, що оберігали житлове приміщення від холоду, відігравали й комунікаційну функцію. У бойківських та гуцульських хатах ширина сіней становила 4-5 м, в лемківських - 2-3 м73,74.
Сіни як допоміжне приміщення упродовж ХІХ ст. були холодними. У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. у житлі низовинних і передгірних районів часто сіни перетворювались в кухню, тобто з хати сюди виносилась піч і приміщення почало поєднувати функцію сіней та кухні. У 20-30-х рр. ХХ ст. процес трансформації сіней активізується, і вони з часом повсюдно перетворюються на кухню. Вікон у сінях не було. При перетворенні їх у кухню прорізувався один або два отвори.
Стелі у сінях житла кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. не було. У хатах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. стеля вже зустрічається майже повсюдно, крім гуцульських хат, зокрема, гражд, де вона здебільшого була відсутня. У більшості районів у стелі в сінях залишали невеликий отвір для виходу диму. У західній частині Закарпаття (Перечинський, Ужгородський райони) над витяжним отвором надбудовували пірамі-доподібний, обмазаний глиною димар ( так званий «сліпий комин»). Це був своєрідний іскрогасник, оскільки вся його верхня частина, за винятком невеликого отвору, закривалася і була обмазана глиною. Часто отвір у стелі робився у передній частині сіней. До нього прикладали драбину («лазиво») для входу на горище («під»). Найдавніші, відомі за етнографічними матеріалами, драбини виготовлялись із суцільного стовбура дерева і відзначалися характерною для речей селянського побуту монументальністю і міцністю75.
У сінях знаходяться речі побуту. В хатах долинян та лемків під стіною, що розділяла сіни та комору, стояла лавиця, на якій розміщували мірки на муку та зерно, рубель та качалку для прання, терки, дерев’яні миски («тяльки») та маслобійки. Крім вищезгаданих предметів в сінях
могли знаходитися сусік, керамічні горщики, чесалка, польова дитяча колиска.
Зустрічаються хати, у яких в сінях представлено розвиток ремесел. Так, на прикладі хати з с. Довге Іршавського району (ужгородський скансен) можемо спостерігати процес виробництва керамічного посуду. Тут в сінях розміщено гончарний круг, писаки, зразки глини, керамічний посуд, сита, дерев’яна довбня, що вказує на розвиток гончарства на Іршавщині.
Часто сіни були зв’язуючою ланкою жилих приміщень. У даному випадку вони виконували функцію кухні. Навпроти вхідних дверей, у лівому кутку, розміщувалась вариста піч. Цим пояснюється потреба господарки тримати під рукою хатній посуд в якнайкращому асортименті. Водночас сіни були найкоротшим шляхом зв’язку з господарським двором. При потребі, накинувши безрукавку («реклик»), брали до рук дійницю чи відро, які стояли на лаві поруч і завжди були напоготові до послуг господарям у виконанні щоденних побутових потреб.
У курних та напівкурних хатах гуцулів, бойків, а подекуди й лемків та долинян сіни мали наскрізні двері. Їх відкривали рідко, лише в тому випадку, коли виходили на господарський двір («город»), виносили чи заносили різні сільськогосподарські знаряддя праці або зібраний урожай. Сіни тут були виробничим осередком, де виконувались різноманітні роботи. Побутові речі нагадують про традиційне заняття гуцулів та бойків. Високогір’я було бідним на ораниці, але багате на полонини і гірські сінокосні луки. Це створювало сприятливі умови для полонинського скотарства, знайшло відбиток у господарському житті та побуті місцевого населення. Більшість посуду і начиння зв’язане з веденням молочного господарства. Овець переважно доїли у відро або гелетки, корів - у дійниці. Бербениці використовували для зберігання молока і його транспортування у село76.
Комора («комора», «кліть»), як і сіни, була холодним, неопалюваль-ним приміщенням, призначеним для зберігання продуктів, деяких кормів, посуду, одягу, а в особливих випадках - і спання. Комору, як і сіни, у напівкурних та курних хатах гуцулів, бойків і лемків не білили. Але вона на відміну від сіней завжди була чистішим приміщенням.
В коморах долинян та лемків знаходилися сусіки на зерно, лавиці, на яких розміщували корита, гелетки, віялки, сокири, пральники, курчаки, зварьки. Крім цього, в коморах тримали й предмети призначені для ткацтва, виноробства, садівництва, землеробства. Це, зокрема, граблі, вили, коси, деталі ткацьких верстатів. Іноді в коморах окремі куточки виділяли під розміщення предметів виноробства: бочки на вино та дерев’яний саморобний прес для вичавлювання соку. На стінах висіли оригінальні посудини із засушених динь для набирання вина з бочок («лоповки»). Форма такої посудини набувалась при розвішуванні ба-
дилля дині на тин. При цьому, звисаючи, плоди набували каплеподібний вигляд з довгою, іноді до півтора метра шийкою.
Цікавими за своїм внутрішнім плануванням є комори курних хат бойків та гуцулів. Для них характерні грядки для зберігання одягу, зокрема, жіночих та чоловічих сорочок, фартухів («платів»), жіночих поясів («плетінки», «пасини»), хусток («молодиці»), хусток («шерін-ки»), холошнів, уйошів, кожухів, гунь та ін. Крім того, тут зберігали різне господарське начиння. Під стінами розміщували сусіки для зерна, ручні ступи. На сусіках - праники, колотівки («обушки»), гелетки, сокири, «гурчів» (посуд для молока, олії), сільнички, «двійнята», серп, бокла («бібоня») для ропи77.
З кінця ХІХ ст. у коморах з’являються невеликі світлові отвори. Які з часом (з 20-х рр. ХХ ст., коли розпочався інтенсивний процес перетворення комори у друге житлове приміщення) стають вікнами. З перетворенням комори у друге помешкання тут встановлюється чавунна грубка, як правило, місцевого виробництва (Фрідішевського, До-вжанського, Кобилецькополянського, Тур’яреметівського залізоробних заводів), а також стіл, ліжко, лавиця зі спинкою та інше.
З перетворенням сіней у кухню, а комори у друге житлове приміщення відбуваються зміни у розташуванні окремих елементів внутрішньої організації хати, їх функціональній специфікації. Кухонна і столова частини переносяться у кухню, випікання хліба - за межі хати (у двір або шопу, де роблять велику піч). Для спання більше використовується друге житлове приміщення (що утворилось із комори) і кухня. Велика кімната перетворюється у святкову - для прийому гостей та проведення сімейних свят і обрядів. У ній же, якщо сім’я була велика, ночувала одна шлюбна пара, як правило, та, яка недавно взяла шлюб78.
Внутрішня обстановка та спосіб організації життя в хаті залежали від кількості та складу членів сім’ї. В одному житлі мешкало дві або й більше сімей разом. Найчастіше спільно господарювали батько із сином або зятем. Часто це були двоє братів або брат із сім’єю сестри. У минулому в закарпатських селах народжувалось багато дітей, але значна їх кількість помирала передчасно. Отже, само собою зрозуміло, що в хаті часто відбувались незвичайні події, в часі яких мінялась і повсякденна обстановка кімнати: пологи, хрестини, весілля, похорони. Пологи відбувались на постелі породіллі, яку відокремлювали від іншого хатнього середовища домотканою плахтою. Майже повністю міняється вигляд хати під час весілля, коли з неї виносили практично усі предмети, крім стола та лавок. Гостей саджали у дальших приміщеннях, зокрема сінях та коморі. В житлі ж співали й танцювали. Під час похорону у житлі панував смуток. Біля труни горіли свічки. Рідні та близькі молились
та розлучались з небіжчиком, при якому сиділи цілу ніч. При цьому розважались різними балачками, іграми та жартами79.
Мінявся інтер’єр жилого приміщення й під час великих свят, особливо різдвяних. Тоді в цілій сім’ї панував надзвичайно урочистий настрій. Стіл переповнювали різними стравами. До хати вносили солому. Вечеря супроводжувалась багатством обрядів.
Слід мати на увазі багатогранність соціально-економічних функцій селянського господарства, що зумовлювали поліфункціональність різних приміщень, в яких зосереджувалась виробнича і соціально-біологічна діяльність родини. У літній час, особливо при великій кількості дітей (підлітків та юнаків), окремі підсобні та господарські приміщення використовувались і для спання, зокрема, комора, стодола, сінник, хлів, оборіг і т. д. У свою чергу, хата, призначена насамперед для мешкання, використовувалась також для виробничої діяльності, виконання різноманітних робіт - приготування їжі і кормів, виготовлення полотна, одягу, взуття, обробки молочних і м’ясних продуктів тощо80.
Дещо іншою була ситуація взимку, коли більшість мешканців житла були переважно вдома. В такому випадку організація щоденного селянського побуту вимагала інших правил. Поширеним було те, що на ліжку спали старша подружня пара. Однак, коли, наприклад, оженився син, який взявся керувати господарством, ліжко надавали йому. В 20-х рр. ХХ ст. в закарпатських оселях з’являється й друге ліжко, на якому спала молода подружня пара. Решта мешканців влаштовувалась на ночівлю на печі та лавках81.
Все ж таки і в цих складних умовах простий народ дбав про чистоту й порядок у своїй оселі. Утримування порядку в інтер’єрі хати належало, як правило, жінкам. Про зовнішній вигляд, крім побілки, дбали чоловіки. Завжди після завершення якоїсь роботи долівку кропили водою та змітали з неї сміття. Глиняну долівку наприкінці кожного тижня господиня вимазувала рідким розчином жовтої глини. Так само вимазували піч. Вранці поправляли, стелили ліжко. Сам спосіб стелення залежав від господарських умов життя селян та ступеня розвитку системи опалення й інтер’єру житла взагалі. Перини та подушки з’являються після Першої світової війни. Найпростіший спосіб стелення полягав в тому, що перину або покривало складали, клали на подушку, а потім все ліжко накривали домотканою плахтою («веретою»). Цей спосіб був характерним для бідного селянства і найдовше зберігся на Бойківщині.
Дуже парадними ліжками вирізнялись кімнати світлиці Тячівського, Хустського, Іршавського районів. Тут ліжка застеляли так: на простирадло («верету») стелили покривало («велах»), що складалось з двох частин («пул»), з’єднаних посередині мереживом («решуткою»), в’язаною гачком («глицею»). Деякі покривала оздоблювали мереживом
і по краях, а в нижній частині прикрашали вишивкою, що являє собою стилізовано-рослинний орнамент. Зверху ліжка накривали вовняними килимами («джергами»). На них в декілька рядів накладали подушки («парни»), які спереду прикрашали вишитими стилізованими квітками. Взагалі вишивка народних майстринь вище згаданих районів вражає багатством барв та орнаментів.
Внаслідок поступового удосконалення способу опалення народ чим далі, тим більшу увагу приділяє стінам та стелі. Великий порядок робили особливо перед Великоднем та Різдвом. Тоді білили стіни хати, мили стелю, вікна, двері, лавки, стільці та інші побутові предмети. У святкові дні, як і кожної неділі, стіл накривали вишиваною скатертиною («обрусом»), на якому звичайно знаходився хліб.
Отже, як бачимо, народ і в найскромніших життєвих умовах завжди намагався створити для себе затишне і зручне, чисте і світле, тепле і приємне житло.
Однією з характерних особливостей народного житла українців Закарпаття є гранична простота і лаконічність об’ємно-просторової композиції. Бідність простого закарпатського селянина привертала до себе увагу багатьох дослідників, істориків та етнографів. Так, етнограф
О. Митрак, що неодноразово бував у селянській хаті, а тому добре знав домашній побут, описав його простий та в деякій мірі жалюгідний вигляд. В своїй статті «Домики или избы угрорусских крестьян», яка дає цілісне уявлення про життя наших предків, він писав: «Избушка состоит из сеней, налево от которых дверь ведет в комору, а из коморы на чердак; направо из сеней есть другая дверь, которою можно вступити в саму избу. Там находится огромная печь из глины, занимающая четвертую часть всей избы. Около печи - лежаки ("лавицы"), чтоб было где сести, даже полежати членам семейства. У печи дымной трубы не имеется; дым сквозь цивку так и валит на чердак»82.
Розміри житлових приміщень та їх внутрішнє умеблювання диктувалось лише необхідними потребами та принципами практичності і зручності. Характер житлового приміщення та його умеблювання тісно пов’язані між собою. Наприклад, ліжко стояло в найтеплішому і затишному куті біля печі. Стіл з лавами групувались у найбільш освітленій частині хати біля вікон. Мисник з посудом, ложечник були обумовлені місцем розташування печі. Грядки розміщували ближче до стін та стелі. Кімнатне обладнання намагались розмістити таким чином, щоб воно не займало багато місця і відповідало вимогам практичності.
Предмети селянського умеблювання відрізнялись простотою форм і максимальною раціональністю. Вбудовані та напіввбудовані меблі були органічно пов’язані з інтер’єром житла. В їх кращих зразках наочно виявляється просторовість, їх незамкнута конструкція.
Оформлення інтер’єру, добротність та привабливість побутових речей залежали насамперед від матеріального достатку сім’ї, хоча і в хатах бідняків дуже часто зустрічались меблі та обладнання, що відзначались високим художнім рівнем оздоблення. Вже на початку ХХ ст. в конструкціях та оформленні меблів відчувається вплив міської моди. У 20-30-х рр. ХХ ст. поширюється фабричне виробництво меблів.
Хотілось би відмітити, що внутрішнє планування, інтер’єр, використання житлового простору мають в основному спільний для українців Закарпаття, регіону Українських Карпат та й усієї України характер. Деякі відмінності, зокрема, у розташуванні печі й спрямування її челюстей, зустрічались в окремих районах краю. Селянин завжди виходив з принципу раціонального, найбільш повного і зручного використання внутрішнього простору хати, внаслідок чого склалась чітка і дуже стійка традиція його планування та використання. Однак, не зважаючи на традиційність народних форм житла, його оздоблення, воно безперервно змінювалось.
Це стало особливо помітним тоді, коли умови життя сільського населення, а відповідно й вимоги до житла вступали у протиріччя з існуючими типами народного житла. На їх місце приходили сучасні форми інтер’єру, повністю або частково наближені до міських.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Данилюк Д.Д. Історична наука на Закарпатті (кінець Х'УГІІ - перша половина ХХ ст.). Ужгород, 1999. С. 193.
2. Там же. С. 201.
3. Жаткович Ю. Замітки етнографічні з Угорської Руси II Етнографічний збірник. 1896. Т. ІІ. С. 1-38.
4. Мазурок О.С. Юрій Жаткович як історик та етнограф.Ужгород: УжНУ 2001. - 292 с.
5. Жаткович Ю. Етнографическій очерк угро-русских: Комплексне видання I [Упорядкування і передмова О.С. Мазурка]. Ужгород: Мистецька лінія, 2007. - 392 с.
6. Обідний М. Старі гуцульські хати в селі Квасах II Підкарпатська Русь. Річник ХІІ-ХІІІ. 1936. С. 54-58.
7. Kozminova A. Podkarpatska Rus. Praha, 1922.
8. Kozminova A. Podkarpatska Rus. Prace a zivot lidu. Uzhorod, 2007. - 131 с. (перевидання книги «Підкарпатська Русь», 1922).
9. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. К., 1995. - 367 с.
10. Потушняк Ф. Постройка дома в народном вировании II Руська правда. 1940. 4 августа, 6 августа.
11. Симоненко И.Ф. Быт населения Закарпатской области II Советская этнография. 1948. № 1. С. 63-89.
12. Симоненко І.Ф. Поселення, садиби та житло на Закарпатті // Матеріали з етнографії та художнього промислу. Вип. ІІ. К., 1956. С. 60-109.
13. Симоненко І.Ф. Соціалістичні перетворення в побуті трудящих села Нересниці Закарпатської області. К., 1957. - 379 с.
14. Юрченко П.Г. Дерев’яне зодчество України (ХУІІІ-ХХ ст.). К., 1949.
- 213 с.
15. МаланчукВ.А. Інтер’єр українського народного житла. К., 1973. - 326 с.
16. Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1983. - 304 с.
17. Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. - 471 с.
18. Лемківщина. Історико-етнографічне дослідження. Львів, 1999. - 504 с.
19. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. К., 1987. - 271 с.
20. Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество. К., 1977. -654 с.
21. Самойлович В.П. Українське народне житло. К., 1972. - 437 с.
22. Макушенко П.И., Петрова З.А. Народная архитектура Закарпатья. М., 1976. - 361 с.
23. ДанилюкА. Українська хата. Київ, 1991. - 112 с.
24. Саполига М. Народне будівництво українців Східної Словаччини // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. № 7. Братіслава-Пряшів-Свидник, 1976. С. 387-480.
25. СаполигаМ. Народне житло українців Східної Словаччини . Братіслава-Пряшів, 1983. - 387 с.
26. ФедакаП.М. Залежність між формами сім’ї і народного житла в Українських Карпатах (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Народна творчість та етнографія. 1987. №1. С. 18-24.
27. Федака П.М. Зміни в народному житлі колгоспного селянства Закарпаття (50 - 60-ті роки) // Народна творчість та етнографія. 1978. № 5. С. 22-27.
28. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. Ужгород: Гражда, 2005. - 352 с.
29. ФедакаП.М., ТиводарМ.П., МазютаМ.А. Закарпатский музей народной архитектуры и быта. Ужгород, 1981. - 71 с.
30. Федака П.М. Формування гірських поселень // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Т. ІІ. Етнологія та мистецтвознавство. Львів, 2006. С. 141-161.
31. Мала енциклопедія українського народознавства / [ За заг. редакцією С. Павлюка]. Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 2007. - 832 с.
32. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. С. 174.
33. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. Ужгород: Гражда, 2005. С. 172.
34. Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1983. С. 166.
35. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 112.
36. Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. С. 110.
37. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. - 174 с.
38. Федака П.М. Формування гірських поселень. С. 156.
39. ДанилюкА. Українська хата. Київ, 1991. С. 51.
40. Бломквист Е.Э. Крестьянские постройки русских, украинцев и белорусов // Восточнославянский этнографический сборник. М.: Изд-во АН СССР/ 1956. С. 224.
41. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 112.
42. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 174.
43. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. К., 1987. С.113.
44. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. С. 210-211.
45. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 175.
46. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 113.
47. Симоненко И.Ф. Быт населения Закарпатской области. С. 73.
48. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 180.
49. Мала енциклопедія українського народознавства. С. 345.
50. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 123.
51. Мазурок О.С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. С. 180.
52. Двойникова Е.С., Лямин Н.В. Художественные роботы по дереву. М., 1972 . С. 44.
53. Мала енциклопедія українського народознавства. С. 433.
54. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 181.
55. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 114.
56. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. С. 188.
57. Никорак О.І. Сучасні художні тканини Українських Карпат. Київ: Наукова думка, 1988. С. 104.
58. Коцан В.В. Оглядова екскурсії по експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту // Архів Закарпатського музею народної архітектури та побуту. С. 14-15.
59. Данилюк А. Українська хата. С. 48.
60. Макушенко П.И., Петрова З.А. Народная архитектура Закарпатья. М., 1976. С.40.
61. Мазурок О.С. Юрій Жаткович як історик та етнограф. Ужгород: УжНУ 2001. С. 218.
62. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 182.
63. Жаткович Ю. Етнографическій очерк угро-русских. С. 118.
64. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 183.
65. Гошко Ю.Г. Народна архітектура Українських Карпат. С. 114.
66. Лемківщина. Історико-етнографічне дослідження. Львів, 1999. С. 321.
67. Мала енциклопедія українського народознавства. С. 671-672.
68. Данилюк А. Українська хата. С. 59.
69. Никорак О.І. Українська народна тканина ХІХ-ХХ ст. Львів, 2004. С. 412.
70. Байрак Я.М., Федака П.М. Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Путівник / Я.М. Байрак. - Ужгород: Карпати, 1986. С. 28.
71. Макушенко П.И., Петрова З.А. Народная архитектура Закарпатья. С. 41.
72. Гонтарь Т.А. Посуда и домашняя утварь карпатских украинцев в конце ХІХ - первой чверти ХХ вв. // Советская этнография. 1978. № 4. С. 81.
73. Обідний М. Старі гуцульські хати в селі Квасах // Підкарпатська Русь.
- Річник ХІІ-ХІІІ. 1936. С. 56.
74. Лемківщина. Історико-етнографічне дослідження. Львів, 1999. С. 376.
75. ФедакаП.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ-ХХ ст. С. 184.
76. Байрак Я.М., Федака П.М. Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Путівник. С. 68.
77. Гонтарь Т.А. Посуда и домашняя утварь карпатских украинцев в конце ХІХ - первой чверти ХХ вв. С. 47.
78. Федака П.М. Залежність між формами сім’ї і народного житла в Українських Карпатах (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). С. 19.
79. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. С. 247.
80. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття ХУІІІ - ХХ ст. С. 186.
81. Саполига М. Народне житло українців Східної Словаччини. С. 248.
82. ДанилюкД.Д. Історична наука на Закарпатті (кінець ХУІІІ - перша половина ХХ ст.). С. 201.
Подписка 2012
На международный исторический журнал
&щ'€мт
объявлена подписка в Республике Молдова Журнал выходит четыре раза в год
Подписаться на журнал можно в любом отделении связи Отдельные номера журнала можно приобрести в Общественной ассоциации «Русь» (тел. для справок (+373 22) 28-75-59)
