CC BY
62
ОСВ1ТА У ПРОСТОР1 КУЛЬТУРИ
УДК 130.2+37.031.1
Теодор АДОРНО ТЕОР1Я НАП1ВОСВ1ТИ1
Теорiя натвосвти Адорно була вперше представлена як доповiдь на З'íздi тмецьких соцю-логiв (1959). В нш розглядаються тенденци, що вiдбуваються у сучастй освiтi i обумовлюють П кризу, яка загострюеться у сощокультурних контекстах п1знього каттал1зму. Теорiя натвосвти переосмислюе i актуал1зуе концептуал1заци освти та культуриу ншецькш класичнш фыософи, марксиз-мi i фройдизмi, розкриваючи дiалектику просвтництва через дiагностику спо-творень i деформацш освти в опщях вiдчуженого духа, що крие у собi небезпеку лiквiдацií культури, яка перетворюеться на масову, iруйнацилюдського буття через тструментал1зацт свiдомостi та примусову адаптацт. Натвосвта паразитуе на iдеí освти, яка е внутршньо суперечливою через поеднання на-станов на автономю та адаптащю. Подолання цiеíсуnеречностiможливе через негативну дiалектику, яка комплементарно поеднуе критику сустльства i критику освти, вiдкриваючи для них новi горизонти.
К^^^о^^ слова: Адорно, натвосвта, свобода, культура, сустльство, адап-тащя, iдея освти, вiдчуження, ттегращя.
Те, що сьогодт даеться взнаки як криза освпи, неспроможт подо-лати ат спецальна педагоична дисциплша, яка безпосередньо мае цим займатись, адже це - не т1льки и предмет, аш галузева соцюлопя, себто соцюлопя освгги. Симптоми занепаду освпи, що даються взнаки усю-ди, навпъ у верствi самих освiчених, не вичерпуються нар1каннями на недол1ки системи виховання i метод1в виховання, звинувачення у яких лунають вже упродовж кшькох генерац1й. Самi по собi педагогiчнi ре-форми, як1 завжди необхiднi, не допоможуть. 1нколи вони радше поси-люють кризу через послаблення духовно1 вимогливостi до вихованщв, а також через легковажну беззастережтсть щодо влади над ними поза-педагогiчноi реальностi. Такими ж недостатн1ми е iзольованi рефлексii i досл1дження соцiальних чинникв, як1 впливають на освпу i погiршують ii, а також и теперiшньоi функцп,численних аспект1в ii в1дносин iз сус-шльством, насилля з боку того, що в1дбуваеться. Але у них все ще за-лишаеться категор1я самоi осв1ти, так само, як1 наперед встановлеш в1д-пов1дно дiевi, системно-шанентш частковi моменти усерединi сусп1ль-ного ц1лого; вони рухаються в рамках зв'язкв, як1 сам1 ще потребують
1 © Переклад з тмецькш Мари Култаево'1.
прояснення. Те, на що перетворилась освiта i тепер ос1дае як р1зновид негативного об'ективного духу, в н1якому разi т1льки у Нiмеччинi, ма-буть, треба виводити iз самих закон1в сусп1льного руху i навiть з поняття освiти. Вона стала соц1ал1зованою напiвосвiтою, повсюдню™ в1дчуже-ного духа. За свою Генезою 1 сенсом вона не передуе осв1т1, а йде за нею. Усе в н1й уп1ймане у тенета усусп1льнення 1 вже б1льш не е безформною природою; але 11 груб1сть, оте старе не1стинне, м1цно хапаеться за жит-тя 1 розширено в1дтворюеться. Як сутн1сть в1дчужено1 св1домост1, вона змушена ч1плятись за апробоваш культурн1 елементи. Але останн1, опи-нившись у 11 полон1, починають розкладатись 1 тяж1ють до варварського. Щоб пояснити це, треба виходити не т1льки з нещодавн1х тенденщй роз-витку, 1 вже напевне, не з гасла масового сусшльства, яке взагал1 н1чого не пояснюе, а лише показуе сл1пу пляму, працювати над усуненням яко1 мало би пзнання. Те, що нашвосвпа, попри усяке просвпництво* 1 по-ширену 1нформац1ю, а також за 1хньо1 допомоги, стае пан1вною формою сучасно! св1домост1, розкриваеться у теори, поданш нижче.
В нш 1дея культури, за звичаевостями само! нашвосвпи, вже не може залишатись священною. Адже освгта - це н1що 1нше, як культура з боку 11 суб'ективного прояву. Але культура мае подв1йний характер. В1н зна-ходить прояв у посиланн1 на сусп1льство 1 у посереднищш м1ж ним та нашвосвпою. У шмецькому слововжитку культура означае виключно духовну культуру 1 е р1зкою протилежтстю практищ. У цьому в1ддзер-калене те, що не вдалась повна емансипац1я буржуазп або вдалась лише до того моменту, коли вже стало неможливим ототожнення буржуазного сусп1льства з людством. Крах революцшних рух1в, як1 у зах1дних кра1нах хот1ли зд1йснити поняття культури як свободи, водночас в1дкинувши 1де1 тих рух1в до них самих, не т1льки затьмарив зв'язок м1ж ними та 1х-шм зд1йсненням, а й наклав на це табу. Культура стала самовдоволеною, зрештою, мовою вихолощено1 фшософп, - «цинк™»**. Мабуть, своею автарюею вона завдячуе велич1 спекулятивно1 метаф1зики 1 неперевер-шен1й музищ, т1сно аж до самих глибин пов'язаних з нею. Але водночас у такому одуховленш культури в1ртуально вже стверджуеться 11 безсил-ля, яке передоручае реальне життя людей обставинам, кнування яких е так само сл1пим, як 1 1хн1й рух. Одначе культура не е шдиферентною. Коли Макс Фрш зауважив, що одн й т1 ж сам1 люди, були здатн час в1д часу з пристрастю 1 розум1нням служити так званим культурним благам, але попри це нав1ки зганьбили себе через участь в злочинн1й практиц1 нац1онал-соц1ал1зму, то це е не т1льки показником прогресуючо1 роз-колотост1 св1домост1, а й строго об'ективно торкаеться зм1сту згаданих культурних благ, гуманност1 та усього, що в н1й криеться, брехням, бо й вони належать до культурних благ. 11 власний смисл не можна в1докре-
мити в1д устрою людських речей. Осв1та, яка не зважае на це, покладае i абсолютизуе сама себе, вже стала нашвосвгтою. Щоб це довести, можна звернутись до праць В. Д1льтея, який бiльш за будь-кого зробив поняття духовноï культури як самоцЫ таким, що воно прийшлось би до смаку вищому прошарку нiмецького середнього класу i стало б завданням для вчителiв. Рядки з його найвiдомiшоï книги, а саме про Гьольдерл1на: «Де ще виткнуть iнше життя поета з такоï витонченоï матерп, як мкячт променi! Такою ж, як його життя, була й його поезiя»1, попри усю уче-нiсть автора, вже важко вiдрiзнити вiд культурно-1ндустр1альних виробiв у стилi Ем1ля Людвиа***.
I навпаки, там, де культура розуше себе як творення реального життя, вона однобiчно тдносить момент пристосування, тим самим змушу-ючи людей у своïй поведшщ притиратись один до одного. Це необх1дно, щоб пiдтримати все ще нестшкий зв'язок усуспiльнення i придушити тi прориви у хаотичне, яю вочевидь перiодично трапляються там, де встановилась традицiя автономноï духовноï культури. Ф1лософська iдея освiти на ïï злетi намагалась застережливо формувати природне люд-ське буття. Вона мала на увазi два моменти: приборкання тваринного у людей через ïх пристосування один до одного i збереження природного через повстання проти трухлявого порядку, встановленого людьми. Фiлософiя Шиллера, канланщв i критиюв Канта е потужним проявом напруження обох моментiв, в той час як гегелiвське вчення про Bildung (освпу, культуру, формування)**** п1д назвою в1дчуження, так само, як i у п1знього Гете, було тр!умфом бажаноï злагоди усерединi гуманiзму. Якщо оте напруження колись впаде, то всевладним стане пристосування, а його м!рою, в1дпов1дно, стане наявне. Пристосування забороняе п1дносити позитивне на п1дстав1 1ндив1дуального судження про наявне. Воно, через тиск на людей, шбито задля ïхнього формування, постшно продукуе в них безформне, агрес1ю. За Фройдом, це е причиною неза-тишност1 у культур1.
Ц1лком адаптоване сусп1льство, як гуматтарно-кторично поперед-жае його поняття, - це попросту дарвшктська 1стор1я природи. Вона в1ддае перевагу survival of the fittest (виживання найб1льш пристосо-ваних -англ.). Якщо силове поле, яке називалось освгтою, закосте у закршлених категор1ях, будь-то дух або природа, суверештет або пристосування, то кожна з цих категор1й, взята окремо, буде суперечити вкладеному в œï зм1сту, перетвориться на 1деолог1ю, сприятиме розпаду (Rückbildung)*****.
1 Wilhelm Dilthey, Das Erlebnis und die Dichtung, Leipzig und Berlin 1919, S. 441.
Подвiйний характер культури, якому лише на мить щастить досягти балансу, походить з непримиренного сусп1льного антагон1зму, який хоче i водночас не може вил1кувати культуру, бо намагаеться л1кувати культуру як таку. В гiпостазi духу через культуру рефлексiя прояснюе сусп1льно обумовлене розд1лення фiзичноï i розумовоï працi. Стара несправедли-вють як об'ективне верховенство принципу панування виправдовуеть-ся, щоправда, т1льки доти, доки в1дрив в1д п1дкорених вщдаляе можли-вiсть покласти край тупому повторенню в1дносин панування. Але при-стосування безпосередньо е схемою прогресуючого панування.Т1льки через упод1бнення природ! через самообмеження кнуючим суб'ект стае здатним контролювати кнуюче. Цей контроль продовжуеться сусп1льно як контроль за людським 1нстинктом, зрештою - за життевим процесом сусп1льства у ц1лому. Ц1ною цього став пост1йно повторюваний тр1умф приборканоï природи над приборкувачем, який не випадково стае дуже схожим на raï - колись - через маг1ю, згодом - через суворо наукову об'ективнкть. У процес1 такого упод1бнення, ел1м1нацiï суб'екта задля його самозбереження стверджуеться протилежнкть того, чим в1н себе розуше, а саме: суто нелюдське ставлення до природи. Хибно переплетет, щ моменти необх1дно протистоять один одному. Дух стар1е через прогресуюче п1дкорення природи, його наздоганяе розпуста маги, яку в1н сам нав'язав природнш в1р1, п1дсуваючи суб'ективну 1люз1ю замгсть сили факт1в. Його власна сутшсть, об'ективнкть ктини переходить в не1стинн1сть. Але пристосування в1дбуваеться у колись д1йсному, а зараз ледь живому, слшому сусп1льств1, не виходячи за його меж! Формуван-ня в1дносин наштовхуеться на межу своеï сили; але ця сила ще збер1га-еться у вол1 зробити ïх г1дними людського кнування, тобто як принцип, який чинить отр примиренню. Тим самим пристосування дае заднього ходу; воно стае таким самим фетишем, як 1 дух: пр1оритетом ун1версаль-но оргатзованих засоб1в над усякою розумною метою, в1дпол1рованою псевдоращональтстю, позбавленоï понять; воно споруджуе скляну бу-д1влю, яка видае себе за свободу, i така хибна св1дом1сть амальгамуеться з такою ж фальшивою, пихатою свщомктю духа.
Ця динам1ка зб1гаеться з динам1кою освгги. Вона не е 1нвар1антом i в1др1зняеться у р1зн1 епохи не т1льки за своïм змгстом та шститущями; ïï навпъ як 1дею неможливо транспортувати на власний розсуд. Ïï 1дея емансипувалась разом з буржуаз1ею. Сощальн характери феодал1зму, так1, як gentilhomme (шляхетна людина - фр.) або gentleman (джентльмен - англ.), i передус1м стара теолоична ерудищя в1докремились в1д свого традицшного кнування i власних специф1чних визначень, стали незалежними в1д життевих зв'язк1в, у яких були укоршет дотепер. Вони стають предметом рефлексп, самоусв1домлюються i просто переносять-
ся на людей. 1хне здiйснення мало б в1дпов1дати здiйсненню громадян-ського сусп1льства в1льних i рiвних. Водночас освгта вiдмовилось вiд ц1лей, вiд свое1 реально1 функци так само радикально, як це робиться у кант1вськ1й естетищ доцiльностi без цiлi. Освгта мала би бути такою, щоб в1дпов1дати в1льному 1ндив1ду, який покладаеться на свою власну свiдомiсть, i разом з цим продовжувати д1яти у сусп1льств1, субл1муючи сво1 потяги, чисто як власний дух 1ндив1да******. За умовчанням, вона визнавалась умовою автономного сусп1льства: чим б1льш просвплю-ються одиничш, тим б1льш свплшае ц1ле. Але ii ставлення до потой-б1чно1 для себе практики виявилось суперечливим - як зниження до гетерономного, до засобу сприйняття переваг усередиш непримиренно1 bellum omnium contra omnes (в1йни ус1х проти ус1х - лат.). Несумн1вним в 1де1 освгти е постулат щодо необх1дност1 встановлення стану людства без статусу i надпрившегв, але як т1льки вона чимсь з цього поступиться i втягнеться у практику партикулярних ц1лей, як1 видаються за сусп1ль-но-корисну працю, то скогть святотатство щодо само1 себе. Але у цьому вона сама не менш завинила через свою чисткть, зробивши з не1 1деоло-г1ю. Оскшьки в 1де1 освгти звучать, разом з 1ншими, й ц1льов1 моменти, то останш, в1дпов1дно до не1, в усякому раз1 мали б п1двести одиничних до того, щоб т1 як розумш у розумному сусп1льств1 спромоглись зберегти себе як в1льних у в1льному сусп1льств1, а це, за л1беральною моделлю, краще досягаеться, якщо кожний сам ошкуеться своею освгтою. Чим менш ще1 об1цянки дотримуються сусп1льш в1дносини, особливо за умов економ1чного розшарування, тим б1льш сувора заборона накладаеться на думку щодо щльового призначення освгти. Не можна вередити рану, стверджуючи, що осв1та сама по соб1 не гарантуе розумного сусп1льства. Ми м1цно тримаемось за достеменно облудну над1ю, що освгта сама по соб1 може дати людям те, у чому хм в1дмовляе реальшсть. Мр1я освгти, свобода в1д диктату засоб1в, в1д упертоХ i скнароХ корисност1, спотворюеться на аполог1ю свгту, упорядкованого за цим диктатом. В 1деал1 освгти, який абсолютно покладае культуру, проглядае сумнгвшсть культури.
Поступ в освт, який, пор1вняно з феодал1змом, молода буржуаз1я приписувала соб1, у жодному раз1 не був таким прямолшшним, як це на-в1ювала ота над1я. Коли буржуаз1я полгтично захопила владу - а це в1д-булось в Англи у 17-му, а у Францп - 18-му столтях - у розвитку еконо-м1ки все ще давалась взнаки феодальшсть (Feudalitat), напевне, також -й у св1домост1 Якост1, що згодом одержали назву освгти, зробили клас, що п1д1ймався, придатним для виконання своХх завдань в економгщ та управл1нш. Освгта не була знаком емансипацп буржуазп i навгть не стала прив1леем, який буржуа мали б перед людьми, що стояли нижче - перед селянами. Без освгти буржуа не був би усшшним як п1дприемець, як
посередник, як чиновник i ще десь 1нде. Ц1лком iншою була ситуац1я з новим класом, породженим буржуазним сусп1льством, як т1льки воно стало достатньо консол1дованим. Пролетар1ат, св1дом1сть якого намага-лись пробудити соталктичш теорп, суб'ективно у жодному раз1 не був б1льш розвинутим, н1ж буржуаз1я; адже не випадково сощалюти виводи-ли вторично ключову позиц1ю пролетар1ату з його об'ективного еконо-м1чного становища, а не з його духовно! конституцп. Заможш мали мо-нопол1ю на освпу навггь у сусп1льств1 формально р1вних; нелюдсьюсть капп-алютичного процесу виробництва позбавляла робггниюв ус1х умов, необх1дних для освгги, передус1м в1льного часу. Спроби надолужити це педагоично перетворювались на карикатуру. Уся так звана народна осв1-та -тим часом ми вже достатньо загострили св1й слух, щоб оминати це слово - марила 1люз1ею, що сустльно продиктоване в1длучення проле-тар1ату в1д освгги можна подолати просто через освпу.
Але протир1ччя м1ж освпою 1 сусп1льством походить не просто з нео-св1ченосп старого стилю, - селянського нев1гластва. Сьогодш радше селянсью округи е розсадниками натвосвпи. Там, не в останню чер-гу завдяки медшним продуктам радю 1 телебачення, був жорстко зла-маний добуржуазний свп уявлень, суттево зав'язаний на традиц1йн1й релпй. В1н випсняеться духом культурно! шдустрп; але забракло часу, щоб сформувалось апрюр1 суто буржуазне поняття освпи, тобто автономий Св1дом1сть безпосередньо перейшла з одше! гетероном1! до 1ншо!, авторитет Б1бл1! зм1нився на авторитет спортивного майданчику, телебачення 1 «Правдивих ктор1й» (цикл радюпередач - перекл.), як1 спира-ються на домагання буквального, фактичносп по цей б1к продуктивно! сили уяви1. Загрозливим в них е те, що ще б1льш кричуще виявилось у гплер1вському Рейху, але, мабуть, й дотепер залишаеться майже непо-м1ченим у соцюлои! освпи. Упереджувати таке мало б бути нев1дклад-ним завданням сусп1льно визначено! культурно! полпики, хоча через нап1восвпу воно школи не стане центральним. Ii засв1дчення спочатку е буржуазним, як сама 1дея освпи. Вона натягуе на себе ф1зюном1ю lower middle class (нижний середнш клас - англ.). Освпа не просто зникла з не!, а продовжуе плестись сл1дом, керуючись також 1нтересами й тих, хто позбавлений прив1лею освпи. За традиц1йними критер1ями, неосвь чений радютехнж чи автослюсар, щоб в1дпов1дати сво!м профес1йним вимогам, все ж таки потребуе певних знань 1 навичок, яю не можна здо-бути без усього математично-природничого знання, до якого, так званий нижчий клас, як вже зауважив Торстейн Веблен, е набагато ближ-чим, н1ж це визнае академ1чна зарозумтсть.
1 Vgl. Karl-Guenther Gruneisen, Landbevölkerung ins Kraftfeld der Stadt, in Gemeindestudie des Instituts fur sozialwissenschaftliche Forschung. Darmstadt. 1952.
Мiж тим, одше1 феноменологи буржуазно1 свiдомостi недостатньо для пояснення нового стану. Всупереч уявленням буржуазного сусп1ль-ства про самого себе, пролетарiат на початку розвинутого капiталiзму був сусп1льно екстериторiальним, об'ектом виробничих в1дносин, а суб'ектом в1н виступав т1льки як виробник. Ранн1ми пролетарiями були розоренi др1бн1 буржуа, ремiсники i селяни, як1 й так знаходились по той б1к буржуазно1 осв1ти. Тиск життевих обставин, непомiрно довгий робочий час, жалюг1дна зарплатня упродовж десятилгть, що описан у «КатталЬ» та у «Становищ1 робгтничого класу в Аигли», спочатку три-мали ix далеко на вщсташ. Але в той час, коли тчого вир1шального не в1дбувалось в економ1чних в1дносинах, в антаготзм1 економiчноi влади i безсилля, а в1дтак - i в об'ективно встановлен1й меж1 освгти, все Грун-товн1ше зм1нювалась 1деолог1я. Вона й надал1 продовжуе приховувати розшарування також в1д тих, хто змушений нести його тягар. Упродовж останн1х ста роюв вони стали оповитими тенетами системи. Сощолоич-ний термш для позначення цього звучить так: 1нтегращя. Суб'ективно, у св1домост1, сощальш кордони стають все б1льш розмитими, як це вже давно мае м1сце в Америщ. Масам через численш канали постачаються осв1тн1 блага. Останш е нейтрал1зованими, окам'ян1лими i як так1 до-помагають утримувати планку, щоб не було тчого за високого та за ко-штовного. Це досягаеться за умов, якщо зм1сти освгти через ринковий механзм пристосовуються до св1домост1 тих, хто був в1дсторонений в1д цього прив1лею, начебто з гхньою зм1ною й починаеться освгта. Цей про-цес е об'ективно детерм1нованим, а не просто реал1защею mala fide (злий нам1р - лат.) Адже сусп1льна структура та ii динамжа перешкоджае, щоб культурн блага вщдавались неофгтам живими, як цього вимагае !х влас-не поняття. Те, що м1льйони, як1 ранше нчого не знали про них, потра-пляють психолоично неп1дготовленими раптом п1д ixню навалу, - це, мабуть, ще не найирше. Але умови матер1ального виробництва сам1 ледь зносять той тип досв1ду, на який ор1ентоваш традиц1йн1 зм1сти освгти, що обговорювались ран1ше. Тут йдеться про саму освпу, а не про усяке ш сприяння, про ii життевий нерв. Як непрактична Грунтовн1сть i гонориста перек1рлив1сть вона майже усюди перешкоджае руху: той, хто сьо-годн ще знае, що таке в1рш, тому буде важко знайти добре оплачувану роботу текстовика. Незупинна i зростаюча у подальшому диферентатя м1ж сусп1льною владою i безсиллям в1дбирае у безсильних - а як тен-денця вже також й у можновладщв - реальн передумови для автономп, 1деолоично збережен у понятл освгти. Саме через це класи, за своею свщомктю, зближаються один з одним, хоча, як показують останш до-сл1дження, вже не так сильно, як кшька рок1в тому. Й без того, про т-вельоване сусшльство середнього класу можна говорити т1льки з точки
зору сощально! психологи, в усякому pa3i не об'ективно-структурно, а маючи на увaзi плиннiсть кадр1в. Але суб'ективно також виявляеться i те, й 1нше: марево штеграци, принaймнi у кaтегорiях споживання, i ди-хотомiя, яка продовжуе 1снувати усюди там, де суб'екти наштовхуються на жорстко закршлеш антагон1зми 1нтерес1в. Тод1 основне населення е «реалктичним»; 1нш1 ж в1дчувають себе сшкерами 1деал1в1. Якщо 1нте-грац1я е 1деолоиею, то сама вона як 1деолог1я залишаеться ламкою.
Усе це стр1ляе повз цт. Але теоретичним проектам притаманне те, що вони не завжди ц1лком зб1гаються з результатами конкретних до-сл1джень, суперечать !м, забагато соб1 дозволяють, або мовою сошаль-них досл1джень, мають схильнкть до хибних узагальнень. Саме це, не говорячи вже про адмшктративш та комерцшш потреби, зумовило необх1дшсть розвитку емтричних соцюлоичних метод1в. Без того за-надто далекосяжного дерзання спекуляци, без неминучого моменту не-ктинносп теорп остання взагал1 була б неможливою: задовольнялась би простою абрев1атурою факт1в, залишаючи !х незрозум1лими, дона-уковими у прямому сенс1. Мабуть, треба було б протиставити тез1 про в1дмирання осв1ти, так само, як 1 тез1 про соц1ал1зац1ю нап1восв1ти, про п навал на маси, переконлив1 емпричн даш. Модель нашвосвпи сьогодш в1дпов1дае лише прошарку службовщв середньо! ланки, в той час, як мехашзми !! дп у дшсно нижчих верствах неможливо встановити однозначно, так само, як 1 виявити швельовану св1дом1сть у ц1лому. Якщо вишрювати стан тут 1 зараз, то положення щодо ун1версальност1 нашвосвпи е недиференцшованим 1 переб1льшеним. Але у ньому 1 не йдеться про те, щоб нерозб1рливе п1двести п1д поняття нашвосвпи ус1х людей з ус1х верств, бо воно намагаеться виявити тенденщю, зробити нарис ф1-з1оном1ки духа, який згодом визначатиме сигнатуру доби, нав1ть якщо сферу його значущост1 сл1д було б обмежити к1льк1сно 1 яюсно. Числен-них робпниюв, др1бних службовщв та 1нш1 групи - не в останню черту через !хню все ще живу, хоча й послаблену, класову св1дом1сть - ще не можна шдвести п1д категорп нашвосвпи Але, з боку виробництва, вони е наст1льки всесильними, !хне встановлення наст1льки зб1гаеть-ся з пров1дними 1нтересами, вони так сильно впливають на повсюдн форми прояву культури, що заслуговують на репрезентащю, хоча й не обов'язково пщкршлену статистично. Якщо ж антитезою сощал1зова-но! нашвосвпи не може бути н1що 1нше, окр1м традиц1йного поняття освпи, яке також потребуе критики, то це е виразом злиденност1 ситу-ацп, яка не мае кращого критер1ю, н1ж той сумн1вний, бо вона й сама втратила свою можливкть. Небажаними е аш реституц1я минулого, ан1
1 Vgl. Zum politischen Bewußtsein ausgewählter Gruppen der deutschen Bevölkerung. Unveröffentlichtes Manuskript im Institut für Sozialforschung. Frankfurt a. M. 1957.
його дещо пом'якшена критика. З об'ективним духом сьогодш не тра-пляеться тчого такого, що вже б не крилось у ньому навпъ у найкращ1 л1беральн1 часи, а також нчого иршого за його старий борг. Але те, що зараз в1дбуваеться у царин освпи, не можна прочитати н1 на чому 1ншо-му, окр1м, як завжди, - лише на ïï щеолоично б1льш стар1й форм1. Адже потенц1йно закоснЫ в1дносини варто було б в1дс1кти, щоб дух вийшов за меж1 традиц1йноï освпи. М1рою нового злого е виключно його попе-редне зло. Останне, як зникаюче, в мить свого приречення набувае ви-разу примирення з т1ею новою формою свого повалення. Т1льки задля цього, а не задля laudation temporis acta (возвеличення подш часу - лат.), в1дбуваеться посилання на традиц1йну освпу.
У клмата нап1восвпи виживають зм1сти освпи, уречевлеш як товар, i це за рахунок ïхнього ктинного зм1сту i живого ставлення до живих суб'ект1в. Приблизно таке в1дпов1дало б ïï дефшщп. Те, що сьогодн1 ïï 1м'я набуло такого ж застар1лого i пихатого звучання, як народна осв1-та, св1дчить, що зник не сам феномен, а усунулось його контрпоняття, тобто в1дсутне поняття самоï освпи, виключно з якого можливо його було б зчитати. До нього ще звертаються, на свое щастя чи нещастя, окрем1 1ндив1ди, не ц1лком занурен до плавильного тигля, або групи з профес1йною квал1ф1кашею, яю залюбки видають себе за елпи. Культурна шдустрш у вс1й ïï широт1, тобто усе стверджене i упорядковане за мас-мед1йним жаргоном, ув1ков1чуе такий стан, експлуатуючи його, ви-знаючи культурою те, що в1дштовхнуло культуру в1д себе, ту ж саму 1н-теграц1ю й надал1 нештегрованого. Ïï духом е нап1восвпа, невдала 1ден-тиф1кац1я. Брутальн анекдоти про тих, хто досяг кар'ерного злету, але плутае 1ншомовн1 слова, залишаються живучими лише через д1ю цього механзму, бо ус1 т1, яю з них см1ються, укр1плюються у в1р1 щодо власноï вдалоï 1дентиф1кацп. Але вони р1вною м1рою приречеш як на невдачу, так на спробу ïï оминути. Адже колись досягнута просвпа, яка навпъ i несв1домо пробуджуе в ус1х 1ндив1дах розвинутих каппалктичних краïн уявлення про свою свободу, самовизначення, самодостатнсть, змушуе ïх поводити себе так, начебто це в1дбуваеться насправд1. Ïм не залишаеться нчого шшого, як знаходитись п1д знаком того, що 1м зустр1лось як дух, тобто п1д знаком об'ективно прогнилоï освпи. Тоталпарну форму натв-освпи не можна пояснити на п1дстав1 соцально i психолоично даного або через посилання на кращий потенцал: тобто Грунтуючись на постулат такого стану св1домост1 у буржуазному сусп1льств1, який передр1кае в1дпов1дно кожному можливкть реальноï автономп його власного життя, одначе вона не реал1зуеться, а просто перетворюеться на 1деолог1ю. Але така 1дентиф1кац1я приречена на невдачу, бо одиничний н1чого не отримуе в1д форм i структур сусп1льства, в1ртуально дисквал1ф1кованого
через всевладдя принципу обм1ну, що змогло б його захистити 1 взага-л1 дозволити 1дентиф1куватись, на чому в1н у буквальному сенс1 зм1г би сформуватись; з шшого ж боку, влада ц1лого над шдив1дом набула тако! диспропорций, що 1ндив1д в соб1 змушений повторювати розформоване (das Entformte). Те, що само колись було побудоване так, щоб суб'екти в ньому прагнули набувати свое!, як завжди, проблематично! форми, вже минуло; але вони сам1 не припиняють поводитись у несвобод1 так, що !хне д1йсне сушсне життя вже не артикулюеться як справжне. Саме це виражае фатальне слово «пров1дний образ» (Leitbild, не сл1д плутати з Vorbild - вз1рцем для насл1дування - перекл.), в яке вже вкарбована не-можлив1сть того, що воно означае. Воно св1дчить про страждання через в1дсутн1сть соц1ального 1 духовного космосу, який зм1г би, говорячи мовою Гегеля, «субстанцюнально», без насилля бути безумовно послуж-ливим для 1ндив1да, ц1лим, примиреним з одиничними. Водночас те слово пров1щуе жадання - як це зробив Нщше у сво!х нових таблицях - свав1льно п1днести це субстанцюнальне, але мовна 1нту!ц1я вже притупилась, щоб в1дчути, що саме акт насилля, до якого п1дштовхуе жадання пров1дних образ1в, напинае субстанцюнальшсть брехш, до яко! простягаються руки. Ця риса фашизму пережила його. Але вона також походить в1д 1де! освгги. Остання сама по соб1 мае антином1чну суттсть. I! умовою е автоном1я 1 свобода, але водночас вона вказуе ще й дотепер на структури порядку, наперед даш в1дпов1дно кожному одиничному, -у певному сенс1 гетерономного 1 через це трухлявого порядку, виключно за яким може формуватись одиничний. Ось чому, у тому момента, у яко-му присутня освгга, !!, власно кажучи, вже не кнуе. За сво!м походжен-ням, вона телеолопчно вже приречена на занепад.
Сучасш 1 насправд1 д1ев1 пров1дн1 образи е конгломератом 1деоло-пчних уявлень, як1, знаходячись м1ж суб'ектами 1 реальнстю, ф1льтру-ють цю реальн1сть. Вони наст1льки афективно насичен1, що ratio (ро-зум - лат.) не може !х просто так прибрати. Нап1восв1та п1дсумовуе !х. Неосв1чешсть як проста нашнкть, просте незнання, мала безпосередн1й зв'язок з об'ектами 1 спромоглась би п1днестись до критично! св1домоста завдяки складовим свого потенцалу: скепсису, жарту та 1рон1! - власти-востей, як1 не розвиваються в умовах !хньо! ц1лковито! доместикаци. На-п1восв1т1 таке не поталанить. Серед сусп1льних умов осв1ти, разом з ус1ма 1ншими, суттевою була традиц1я - за вченням Зомбарта 1 Макса Вебера, вона належить до добуржуазного, суттево несум1сного з буржуазною ра-ц1ональн1стю. Втрата традицп через розчаклування св1ту завершуеться станом втрати образ1в, спустошенням духу через перетворення його на простий зас1б, яке несум1сне з осв1тою. Н1що вже б1льш не поверне дух до живого в1дчуття 1дей. Авторитет б1льш-менш, радше менш, був посе-
редником м1ж традицею 1 суб'ектами. Под1бно до того, як, за Фройдом, автоном1я, принцип Я, походить з щентифжацп з постаттю батька, щоб пот1м одержан зв1дти категорп спрямовувати проти 1ррацюнальност1 родинних зв'язк1в, так само сусп1льно розвивалась освгта. Шк1льн1 ре-форми, гуманна необх1дн1сть яких не викликае жодних сумн1в1в, усуну-ли застар1лий авторитет; але разом з цим в1дбулось згортання й без того послабленого засвоення та 1нтерюризацп духовного, запорукою якого була свобода. Й дотепер вона як антипод примусу занепадае без ньо-го, але й навпаки - задля свободи не сл1д рекомендувати звертатись до примусу. Той, хто колись в1дв1дував пмназ1ю, напевне, нер1дко стогнав над в1ршами Шиллера 1 одами Горац1я, бо треба було 1х вчити напам'ять; кого ж тод1 не дратували старш1 родич1, як1 мимов1льно пригадували т1 ж сам1 в1рш1 1 безперестанку 1х декламували. Сьогодш, мабуть, вже н1ко-го не можна заохотити вчити щось напам'ять; бездуховне, механчне в цьому вбачае той, хто вже сам став найб1льш бездуховним. Але через так1 процеси у духа було од1брано дещо в1д його живильного Грунту, на якому в1н починае формуватись. В1ра в дух з теолоично1 перетворилась через секуляризащю на несуттеве, 1 якщо до нього зневажливо ставиться так зване п1дростаюче покол1ння, то це в1дплата за те усе, що вш будь-коли ско1в. Але там, де в1н - з його боку, 1деолог1я, - в1дсутн1й, випростову-еться щось ирше. Сощальний характер, який по-н1мецьки називаеться надзвичайно спаплюженим словом - «духовна людина», в1дмирае. Але поз1рний реал1зм, який його успадкував, анпрохи не наблизився до речей, а т1льки, в1дмовившись в1д усякого там мотлоху, виявив готовнкть комфортабельно облаштувати духовне кнування 1 проковтнути те, що йому понакидали. Оск1льки сьогодн1 важко знайти хлопчика, який би мр1яв стати великим поетом або композитором, то, трохи переб1льшу-ючи, можна припустити, що через це серед дорослих вже, мабуть, б1льш не з'являться велик1 економкти-теоретики, зрештою, не буде справж-ньо1 пол1тично1 спонтанност1. Осв1та потребуе захисту в1д натиску зо-вн1шнього свпу, у певному сенс1 - обережного ставлення до одинич-ного суб'екту, може, нав1ть наявност1 шпарин в усуспшьнеш. «Я мову зрозум1в еф1ру, мову ж людей н1коли я не розум1в», - писав Гьольдерлш. Юнака, який так думав, через сто п'ятдесят рок1в по тому просто б ви-см1яли або ж через аутизм запроторили б з добрими нам1рами п1д на-гляд псих1атр1в. Але якщо не в1дчуваеться вщмшшсть м1ж мовою еф1ру, тобто 1деею справжньо1 мови як мови самих речей, 1 практичною мовою комунжацп, то щось ско1лось з освгтою. Безперечно, н1мецька осв1та у 11 велику добу не включала в себе знання ус1е1 тогочасно1 фшософп, яка сама у пром1жку м1ж 1790 та 1830 рр. була мало кому доступна. Але та ф1лософ1я була 1манентна осв1т1. Вона не т1льки генетичне п1дштовхнула
так1 постат1, як Гумбольдт 1 Шляйермахер, до створення iхнiх освпшх концепц1й. А й сама серцевина спекулятивного 1деал1зму, вчення про об'ективний характер духа, який виходить за меж1 просто психолоич-ноi одиничноi особи, було водночас принципом освпи як принципу духовного, яке безпосередньо не послуговуе тчому 1ншому 1 не повинно безпосередньо вишрюватись своею метою. Безповоротне повалення метаф1зики духу поховало освпу п1д своiми уламками. Це не т1льки фак-тичний матер1ал iзольованоi кторп духу, бо сусп1льний дух сам зазнае хворобливих зм1н, а через це в1д нього самого 1 такоi його об'ективацп, як освпа, вже не сл1д оч1кувати сусп1льного визнання. Найулюблен1ше бажання освпи, гарантоване екзаменами, по можливост1, пщкршлене тестуванням, е просто т1нню такого оч1кування. Освпа, що сама для себе стала нормою, квал1ф1кацкю, контролем, е не чимсь б1льшим за балака-нину продавця дегенеративноi загальноi освпи. Момент мимовшьносп, уславлений зрештою в теор1ях Бергсона 1 романах Пруста, а також ви-значення освпи як такоi, що в1др1зняеться в1д механ1зм1в сусп1льного п1дкорення природи, пояснюють, чому вона псуеться п1д яскравим свп-лом контрольованост! Освпу, всупереч вислову з «Фауста», взагал1 не можна здобути; здобуття 1 н1 до чого не придатне майно - це одне й теж. Але саме через те, що освт бракуе вол1, вона виявляеться винною, бо зам1шана у наданн1 прив1лею: ii не треба здобувати 1 отримувати тшьки тому, хто ii й так мае. Отже, в нш дк д1алектика свободи 1 несвободи. Як спадок староi несвободи вона мусить спускатись униз. Але ii кнування в умовах виключно суб'ективноi свободи неможливо доти, доки тривати-муть умови несвободи.
В Америш, найб1льш розвинут1й буржуазн1й краiнi, за якою плетуть-ся сл1дом ус1 1нш1, у всш повнот1 спостерпаеться без-образнкть (БШег-losigkeit) людського кнування, що е основою унiверсальноi нап1восв1ти. Релшйний запас образ1в, який надавав кнуючому б1льшоi барвистос-т1, н1ж це було насправд1, вицв1в, 1ррашональн1 уявлення феодал1зму, як1 зрослись з релшйними образами, взагал1 вщсутш. Те, що вижило у вже несправжньому, синтетичному архаiчному фольклор! н1 на що не здатне. Але навпь в1льно покладене людське буття само по соб1 не стане осмисленим; як розчакловане воно залишаеться прозаiчним також 1 у негативному розумшш; життя, змодельоване за принципом екв1ва-лентност1 аж до свого самого останнього розгалуження, вичерпуеться в репродукцп самого себе, у повторенн приводного мехашзму, а його вимоги так жорстко 1 насильницько спрямован до одиничного, що той не може аш стверджуватись у своему опор1 проти них, самост1йно веду-чи свое життя 1з самого себе, аш визнати iх у едност1 з1 своiм людським призначенням. Ось чому невт1шне кнування, душа, у житл якоi вщь
бране ii божественне право, потребують ерзацу образ1в через нашвосвь ту. Несушснкть ii елеменлв, яка майже перетворилась на хаос, в1дмова в1д повноi рацюнальност1 окремих membra disiecta (розр1знен1 частини -лат.) в1дкривае шлях для маги кр1зь зубожену св1дом1сть:. Мас-мед1а зробили з Дикого Заходу ерзац м1фологи, проти якоi н1хто не виступае з фактами з його не так далекого минулого. Схожий прорахований гля-нець випромшюють кшоз1рки, шлягери, тексти i назви шлягер1в. Слова, над якими вже не замислюеться м1фолоизована людина на вулиш, саме через це досягають популярности у в1домому шлягер1 про д1вчину сказано «You are a rhapsody» (ти рапсод1я - англ.), при цьому н1кому не впало на думку, чи буде приемним для rei таке пор1вняння з рапсод1ею, неоформленою композицею на зразок попур1. 1нколи навгть догляну-тих жшок, що виглядають запаморочливими красунями, треба розшиф-ровувати як пштограми нашвосвгги, з таким самим обличчями, як у де Монтеспан або у лед1 Гам1льтон, бо вони не в змоз1 висловити жодного власного речення, натомкть белькочуть щось рефлекторно, в1дпов1дно до ситуацц, щоб якось пристойне вийти з не£ це добре показав 1вл1н Во. Нашвосвгга вже давно не обмежуеться виключно духом, а спотворюе також i чуттеве життя. Вона е в1дпов1ддю на психодинам1чне питання, як зможе витримати усе це суб'ект, знаходячись усередин самоi зрештою iррацiональноi рацюнальност1.
Коли скасовуються перв1сн1 моменти соцiальноi диференцаци, у яких знаходилась освгта - освгта i диференшашя, власно кажучи, це одне й теж - на ixньому мкш виростае сурогат. Ст1йке статусне сусп1ль-ство всмоктуе рештки осв1ти i перетворюе гх на статусн1 емблеми. Цього нжоли не цуралась буржуазна освгта. Вона завжди спускалася до того, щоб вщщлити своix так званих носив - ран1ше тих, хто знав латину, -в1д народу, як про це ц1лком нагвно висловився ще Шопенгауер. Т1ль-ки за мурами ii прив1лею могли подавати ознаки життя також i гуманн1 сили, як1 повернувшись до практики, общяли стан без прившегв. Така д1алектика осв1ти припинилась через ii сусп1льну 1нтеграц1ю, отже, через те, до чого безпосередньо п1дводила вона сама. Нап1восв1та - це дух, охоплений характером товарного фетишизму. Так само, як соц1альний характер торг1вельних прац1вник1в, ком1вояжер1в старого типу, поши-рився наст1льки, що вже став вважатись культурою службовц1в - ви-токи цього процесу простежив ще Карл Краус, говорячи про естетичну диктатуру ком1вояжер1в - , також i поважн1 мотиви одержання зиску в1д осв1ти, наче плкнява, заполонили усю культуру. Через те, що в1дхилення в1д цього е вже майже неможливим, новим у цьому новому сташ про-
1 Vgl. u.a. Ernst Lichtenstein im Handbuch fUr Sozialkunde, Berlin und MUnchen 1955, Abteilung A II, 5.I ff.
голошуеться виключно тоталiтарне. З поступом штеграцц напгвосвгта скинула оболонку свое! простакуватостi, тобто л1кв1дувала ком1вояжер-ську культуру службовц1в. Вона стискае також i дух, або радше те, що в1д нього залишилось, п1дганяючи його до сво!х потреб. Тим самим вона не т1льки паразитарно бере участь у своему спочатку не ур1заному престижу а й позбавляе його дистанцц та критичного потенщалу, зрештою усу-вае сам престиж. Моделлю цього е доля так званих класик1в. У Н1меччи-н1 видання !хн1х твор1в упродовж усього Х1Х стол1ття - попри наявних вже тод1 визначальних 1нтерес1в видавництв i сумн1вних механ1зм1в сус-тльно! селекцп - зд1йснювалось як з1брання твор1в, бо цього вимагав канон освпи, який, щоправда, через це вже сам деградував до сховища. Шиллер став суттстю освпи, розкладено! на сентенцц. Але i цей роз-р1джений авторитет вже у минулому; молодому покол1нню, мабуть, вже нев1дом1 навпь 1мена багатьох золотих класик1в, безсмертя яких було проголошено передвчасно. Вони вже не приваблюють людей аш з пзна-вально! точки зору, бо як знавщ залишились далеко позаду науки, - аш як нед1йсн1 норми. Свобода i гуманшсть, мабуть, вже втратили свою ста-леву м1ць у примусов1й систем1 спаяного ц1лого, що унеможливлюе про-довження !хнього життя; !хня естетична щиркть протримаеться також недовго: духовш образи, яю ïï уособлюють, залишатимуться й у подаль-шому стертими, пошматованими на фрази, щеолоично п1дконтрольни-ми. Розтрощен освпш блага стають непридатними не т1льки для тих, кого вже не можна назвати осв1ченими, а й сам1 по соб1 - через втрату свого ктинного змкту Останн1й не е позачасово 1нвар1антним, як того хот1в 1деал1зм, бо його життя, так само, як i людське, мае свою сусп1ль-но-1сторичну динам1ку 1 може ск1нчитись.
Навиъ очевидний поступ, загальне п1двищення життевих стандар-т1в, разом з розвитком продуктивних сил, у духовному сенс1 зовс1м не перетворюеться на благословення. Диспропорц1ï, яю виникають з того, що надбудова змшюеться пов1льн1ше, н1ж базис, посилили регрес св1-домост1. Нап1восв1та оселяеться паразитарно у культурно в1дсталому. Те, що техн1ка 1 б1льш високий життевий стандарт безпосередньо сприяють освт, що культура наблизиться через це до ус1х, е псевдодемократичною щеолопею гендляр1в - на зразок: «Music goes into mass production» (музику - у масове виробництво - англ.), мовляв, ïï ж не убуде, а того, хто мае сумн1в щодо цього, просто вилають за сноб1зм. Але цю 1деолог1ю можна було б спростувати емпричними соцальними досл1дженнями. Так, в Америш Едвард Сачмен пров1в ориг1нальне пор1вняльне досль дження у двох трупах, як1 слухали серйозну музику, при тому одна з них - у живому виконанш, а шша знала ïï т1льки з радютрансляцп; група рад1ослухач1в реагувала б1льш поверхово 1 з меншим розум1нням. Так
само, як у груш радюслухачш серйозна музика перетворилась на роз-важальну, крижан1ють також i духовн образи, до яких кидаються люди з т1ею непередбачуванктю, яку К'еркегор приписував демон1чному, при-ймаючи ïх за культурш блага. Ïхня рецепц1я не мае 1манентних критериев, а керуеться т1льки тим, що в1д цього хоче мати кпент. Водночас 1з п1двищенням життевих стандарт1в зростае домагання на осв1ту як бажання належати до верхньоï верстви, в1д якоï суб'ективно й так май-же не 1снуе в1дм1нностей. У в1дпов1дь на це домагання широк1 верстви заохочуються задовольняти своï амбщп щодо освгти, якоï вони ще не мають. То, що ран1ше було прерогативою хвалька або нувориша, стало народним духом. Цим живиться великий сектор культурно-1ндустр1аль-ного виробництва, який i сам пост1йно створюе потребу в нап1восвт; цьому сприяють бюграф1чш романи, яю розпов1дають про освпш факти i водночас п1дштовхують до дешевих i нед1йсних 1дентиф1кац1й; ц1лко-витий розпродаж таких наук, як, скажшо, археолог1я або бактерюлопя, яю перетворюються на прим1тивн1 засоби стимуляцп подразник1в i за-певняють читача, що той aucourant (у курс1 под1й - фр.). Безглузд1сть, на яку розраховуе ринок культури, 1м же в1дтворюеться i посилюеться. Бадьоро-рад1сне поширення освгти в пануючих умовах безпосередньо р1внозначне ïï знищенню.
Сумн1ву щодо безумовно просвiтницькоï ц1нност1 популяризацiï осв1ти у сучасних умовах одразу ж висуваеться п1дозра в реакц1йност1. Так, не можна сказати щось супроти кишенькових видань значних ф1-лософських текст1в минулого на зразок того, що таю видання за своею формою 1 функц1ею шкодять справ1; адже через це в1дчуватимеш себе оратором-посм1ховиськом, який проголошуе урочисту промову, уша-новуючи кторично приречену 1дею освгти, здатну х1ба що т1льки на те, щоб ствердити деяких динозавр1в в ïх крас1 i велич1 Адже д1йсно було б безглуздям видавати так1 тексти маленькими i витратними науковими накладами в часи, коли стан техн1ки 1 економ1чний 1нтерес поеднують-ся у масовому виробництв1. Але саме тому не сл1д засл1плюватись через страх перед неминучим, перед тим, що воно пров1щуе 1 насамперед перед 1манентним домаганням демократизацй осв1ти, яке е суперечливим у соб1. Адже те, що поширюють, вже через свое поширення багаторазово змшюе саме той смисл, поширенням якого ус1 так вихваляються. Т1ль-ки прямол1н1йне i незламне уявлення про духовний поступ може дозво-лити соб1 не знепокоюватись щодо яюсного наповнення соцiалiзованоï освгти до р1вня нап1восв1ти. На в1дм1ну в1д цього, д1алектична концеп-щя не обманюеться щодо двозначност1 поступу у середин1 репресивноï тотальност1. Посилення антагон1зм1в св1дчить про те, що ус1 партику-лярн1 поступи в усв1домленн1 свободи сприяють також закр1пленню
стану несвободи. Свило на усю цю сферу проливае гасло, процитоване в одн1й з фiлософсько-iсторичних тез Беньям1на, а саме: зворушливо 1люзорне висловлювання з1 старого репертуару соц1ал-демократичних уявлень: «З кожним днем наша справа стае все ясн1шою, а народ - все розумнгшим»1. Так само, як у мистецтв1 не кнуе приблизних величин, адже наполовину добре виконання музичного твору не означае, що його зм1ст було реал1зовано т1льки наполовину, бо воно мае бути повтстю адекватним i т1льки тод1 мае сенс, так само в1дбуваеться i з духовним досв1дом у ц1лому. Натвзрозум1ле 1 нап1вп1знане - це не перша сходин-ка до освпи, а ïï смертельний ворог. Елементи освпи, що проникають у свщомкть без п1дключення до ïï зв'язюв, перетворюються на сильну отруту, стають чимось на зразок забобон1в, навиъ критикуючи ïx - як у того винокура, що у своему прагненш до вищого почав з критики чистого розуму 1 завершив астролопею, бо т1льки в н1й, на його думку, можна поеднати моральний закон усередин1 нас 1з зоряним небом над нами. Не асимшьоваш елементи освпи посилюють те упредметнення св1до-мост1, якому мае запоб1гати освпа. Так, якщо нешдготовлений береться за етику Сп1нози 1 розглядае ïï не у зв'язку з картез1анським вченням про субстанц1ю, а також наштовхуеться на труднощ1 у розумшш зв'язку м1ж res cogitans (р1ч мисляча - лат.) та res extensa (р1ч протяжна - лат.), дефшщш, покладених в основу цього твору, то останнш через це видава-тиметься йому чимсь догматично непрозорим, з характерними рисами сумбурноï свавол! Щ його враження розв1ються, коли в1н почне розу-м1ти концепц1ю 1 динам1ку рац1онал1зму, включно з роллю деф1н1ц1й у ньому. Непосвячений не знае аш того, що означають ц визначення, ат притаманноï 1м правовоï основи. Вш буде вважати ïx або маячнею, щоб пот1м легко у несамост1йн1й зарозум1лост1 взагал1 в1дгородитися в1д ф1-лософц або ж, знаходячись п1д впливом авторитету великого 1мет tells quelles (як такий - фр.), почне в1дпов1дно ковтати ïï 1 застосовувати так само авторитарно, як це мае м1сце у свпоглядних манускриптах диле-тант1в, як1 своï нгкчемт думки п1дкршлюють духовними оболонками 1з цитат. Сам1 по соб1 кторичт вступи 1 коментар1, що занадто вщдалет в1д самого предмету, не здатт показати справжне мкце цих деф1нщ1й 1 значущкть ïxнього усв1домлення для того, хто хапаеться за «Етику», не оркнтуючись як у себе вдома у т1й проблематищ, на яку дае в1дпов1дь Спиноза. Насл1дком цього е збентеження та обскурантизм; але переду-с1м - сл1пе ставлення до, в1дверто кажучи, ще не засвоених культурних продукт1в, що як раз 1 парал1зуе дух, якому т1 продукти намагались допо-могти виявитись як живому. Але це кричуще суперечить вол1 такоï ф1ло-
1 Josef Dietzgen, Die Religion der Sozialdemokratie, in: Walter Benjamin, Schriften 1, Frankfurt am M. 1955 S. 502.
софп, яка, слушно чи m, визнавала останн1м джерелом п1знання т1льки безпосередньо зрозум1ле. Те, що торкаеться ус1х ф1лософ1в, аналог1чно поширюеться i на мистецтво у ц1лому. В основу уявлення, що ген1альне i велике д1е само по соб1 i е зрозум1лим з посиланням на естетику, засно-вану на культа ген1я, покладено хибне припущення, адже н1що з того, що, як на мене, мае право називатись освпою, не може бути безп1дстав-но осягнутим.
Пояснимо це на безпрецедентному приклад1. В Америц1 надзви-чайною популярна™ користуеться книга «Велик! симфонп» З1гмунда Шпета1. Вона безоглядно п1д1гнана до потреб нап1восвпи, а саме: справ-ляти враження окультурення, уп1знаючи й без того незамшш у музич-ному виробництв1 стандартн твори симфонiчноï лператури. Метод цiеï книги полягае у тому, що основн1 симфон1чн1 теми, 1нколи нав1ть взят1 з них окрем1 мотиви, супроводжуються реченнями, яю можна насшвува-ти у в1дпов1дних музичних фразах на зразок шлягер1в. Так, основна тема бетховенськоï П'ятоï симфонп наствуеться на слова «Я доля твоя, при-йди, дай меш увшти!»; оск1льки основна тема Дев'ятоï симфонп роздво-ена, а ïï початок недостатньо придатний для насп1вування, то текст до-даеться виключно до завершального мотиву: «Стояти! Потужна Дев'ята знову в рущ!». Й без того часто пародшованш поб1чн1й тем1 з Патетичноï симфонй Чайковського Шпет присвячуе так1 рядки:
З цiеï музики п1шла патетика повол1, Вона л1куе, не кричить в1д болю, Страждання завершились i муки припинились, Мабуть, Чайковський зажадав покою!
Цей вибух варварства, який, напевне, скал1чив музичну св1дом1сть м1льйон1в людей, вчить нас уважн1ше придивлятись також i до б1льш стриманоï, б1льш нейтральноï нап1восв1ти. 1д1отичн1 речення, яю тут насп1вуються, не мають нчого сп1льного з1 зм1стом твор1в, але вони, наче п'явки, присмоктуються до ïхнього усп1ху, виступаючи виразними св1дченнями фетишизму нап1восв1ти по в1дношенню до своïх предмет1в. Об'ективн1сть твору мистецтва спотворюеться через персонал1зац1ю: бурхлива частина, за якою йде заспок1йливий л1ричний еп1зод, зобра-жуеться як портрет Чайковського. Навпъ якщо в1н сам був залучений до культурноï шдустрп, то його музика не повинна в1дтворювати кл1ше про розпатланого слов'янина, разом з поняттям нав1женого, у якого трапля-ються також i спокшш фази. До того ж, теми не е найголовн1шим у сим-фон1чн1й музиц1, це просто матер1ал; популяризац1я ж, зосереджуючи
1 Sigmund Spaeth, Great Symphonies, How to Recognize and Remember Them, New York 1936.
увагу на тем1, в1двол1кае в1д суттевого, в1д структурованого прот1кання музики у ц1лому, переносячи цю увагу на атом1стичне, на фрагментарну окрему мелод1ю. Ось так допом1жний зас1б поширення саботуе те, що поширюеться. Але зрештою, - 1 це насправд1 сатанинський аспект, бо не заслуговуе на б1льш м'яку назву, - людям, як1 завчили от1 теми з жахли-вими словами, буде важко ïx позбутися 1 слухати музику такою, як вона е. Культурна 1нформац1я, що прикриваеться любов'ю до мистецтва, ви-являеться деструктивною. Але щось в1д Шпета потенц1йне мгстять в соб1 також 1 кишеньков1 формати видання книжок, - але це ще можна про-бачити. Жодне просвгтництво не заслуговуе на це 1м'я, якщо воно ско-тилося до того, що ув1брало в себе рефлексп такого типу.
Суб'ективно, механзмом, який все ще тдтримуе престиж вже б1льш не розпiзнаваноï та взагал1 майже не присутньоï освпи, а також невда-лоï 1дентиф1кацп з нею, е колективний нарцисизм1. Нап1восвпа зробила його утаемничене корол1вство доступним для ус1х. Колективний нарцисизм виходить з того, що люди усв1домлюють свое сощальне безсилля аж до самих глибин своïx шдив1дуальних 1нстинктивних констеляцш i водночас в1дчувають свою провину за те, що вони не е тим, ким, на ïxню думку, мають бути, i не роблять те, що мають робити, компенсуючи це тим, що реально або в уяв1, приписують соб1 причетн1сть до б1льш висо-кого i великого, якому надають атрибут1в усього того, чого сам1 не мають, спод1ваючись натомкть одержати зв1дти щось на зразок в1дбитка тих якостей. 1дея освгги мае схильтсть до цього, бо вона - як i расовий психоз - вимагае в1д шдивща т1льки м1н1муму, щоб отримати винагоро-ду колективного нарцисизму; вже достатньо колись навчатись у пмназп, щоб вихвалятись своïм походженням з пристойноï родини. Нап1восв1та i колективний нарцисизм зб1гаються в одному - в бажанш розпоряджа-тись, брати участь в обговореннях, справляти враження фах1вця, взагал1 - бути причетним. Феноменолог1я мови управлшського св1ту, або «мови хвалька», як нещодавно показав Карл Корн, водночас розкривае онто-лог1ю нап1восв1ти, а мовн1 монстри, як1 в1н виявив, е сл1дами невдалоï 1дентиф1кацй з об'ективним духом, закарбованими на ньому. Щоб в1д-пов1дати вимогам, як1 сусп1льство висувае до людей, освгта редукуеться до розп1знавального знака сусп1льноï приналежност1 та штегрованост1 i, не приховуючись, сама стае чимсь обм1нюваним, придатним для вжит-ку. В1дносно невинна неправда про еднкть осв1ти та власност1, брехня, за допомогою якоï у В1льгельм1н1вськ1й Пруссiï захищалось класове ви-борче право, стала безумною ктиною. Тим самим дух нап1восв1ти при-сягнувся на конформ1зм1. Осв1та, яка у 18-му столгт виступала проти
1 Vgl. Theodor W. Adorno, Aberglaube aus zweiter Hand, unten S. 155 ff.
правлячих сил, тепер залишилась без фермент1в критики i опозицп, а ствердження 1 подвоення й без того 1снуючого стае ïï власним зм1стом i правовим засв1дченням. Але критика дшшла до чистоï хитрост1, вона нчого не удае з себе, а лише пропонуе своïм контрагентам зас1б про-сування уперед.
Нап1восв1чений займаеться самозбереженням без самост1. В1н вже не може дозволити соб1 те, у чому здшснилась буржуазна теор1я суб'ективност1, а саме: досв1д i поняття, адже це так само суб'ективно спустошуе можливкть освгти, як й усе те, що об'ективно чиниться про-ти не! Досв1д як безперервшсть свщомосп, де збер1гаеться неприсутне, залучае кожного одиничного через тренування i асоц1ац1ю до традицп, але в1н замшюеться на пунктуальну, незв'язану, зам1нювану та ефемер-ну 1нформован1сть, щодо якоï сл1д зауважити, що вона вже у наступну мить стираеться 1ншими 1нформац1ями. Зам1сть temps duree (тривал1сть, безперервний час - фр.), зв'язку в1дносно самоузгодженого життя, яке завершуеться судженням, тут пропонуеться «це е», що не потребуе су-дження, бо дуже нагадуе розмову пасажир1в у швидкому потяз1, коли щодо кож^ споруди, яка промайнула за вжном, будь то, скаж1мо, п1д-шипниковий завод чи цементна фабрика, або ж нова казарма, хтось вже напоготов1 поставити непоставлене питання, але в1дпов1дь на нього вже не мае сенсу. Слабким м1сцем нап1восвгти е час1, пригадування, бо виключно завдяки останньому у свщомосп в1дбуваеться синтез результа-т1в досв1ду, те, що колись називалось осв1тою. Недарма нап1восв1чений хизуеться своею поганою пам'яттю, пишаеться своею зайнятктю i за-вантажен1стю. Мабуть, сучасна ф1лософська 1деолог1я через те 1 робить так багато галасу навколо часу, бо люди його втрачають i змушеш блага-ти про нього. Часто згадуван1 конкретизм 1 абстрактив1зм також допо-внюють один одного, бо кожний з них вважае одиничне репрезентантом загального i називае його своïм власним 1м'ям. Поняття замгсть вста-новленого п1дсумовування зам1нюеться на будь-як1 готов1, позбавлен1 дiалектичноï коректури кл1ше, як1 у тоталгтарних системах розкривають свою згубну владу: ïх форма також належить до того невибагливого «це е», що здатне лише 1золювати та нанизувати. Оск1льки нап1восв1та попри усе чшляеться також i за традицшш категорй, яким вона вже б1льш не в1дпов1дае, то нова форма св1домост1 несв1домо знае про свою влас-ну деформац1ю. Через це нап1восв1та е роздратованою i злою; всеб1чна об1знан1сть завжди водночас е хот1нням знати б1льше. Нап1восв1ченим слоганом, який знав i кращ1 часи, е ресентимент; але сама нап1восв1та також е просто сферою ресентименту, в якому вона звинувачуе ус1х тих,
1 Vgl. Theodor W. Adorno, Über Statistik und Dynamik als soziologischen Kategorien, unten S. 230.
у кому збер1гаеться хоч ккра самосв1домост! Деструктивний потенцал нашвосвп-и уп1знаеться 1 п1д поверхнею пануючого конформ1зму. Навпъ конфккуючи у фетишистський спос1б культурн блага як майно, вона завжди напоготов1 iх розтрощити.
Вона приеднуеться до параной до психозу пересл1дування. Явна спо-рщненкть такого стану свщомосп, як нашвосвп-а, з несв1домими психо-тичними процесами була б загадковою наперед встановленою гармош-ею, якби системи психоз1в, окр1м iхньоi позицп у психолоичнш еконо-мн одиничного, не мали б ще своеi об'ективноi сусп1льноi функцп. Вони замшюють те суттеве розум1ння, яке блокуеться натвосвггою. Той, хто розгадав безперервнкть судження 1 досв1ду, тому таю системи постача-ють схеми приборкання реальности як1 хоча 1 не досягають и, але ком-пенсують страх перед незрозум1лим. Споживач1 готових психотичних фабрикат1в в1дчувають себе при цьому укритими ус1ма так саме 1зольо-ваними, як1 у свош 1зольованост1 п1д тиском радикального сусп1льного в1дчуження об'еднуються у сп1льному психоз! Нарцисичне задоволен-ня бути посвяченим, входити до числа обраних, зв1льняе, - якщо це не виходить за меж1 найближчих 1нтерес1в, - в1д випробування реальнктю, яке, за Фройдом, було для Я старого стилю його найшляхетн1шим за-вданням. Схиблен системи нашвосвп-и е коротким замиканням у перманентности Колективну схильнкть до таких форм свщомост! яку Со-рель 1 Розенберг в один голос охрестили м1фом, звичайно пояснюють тим, що сучасна соцальна реальнсть сама по соб1 е важкою, складною 1 незрозум1лою, що 1 спричинюе под1бн1 коротки замикання. Але така шбито об'ективна дедукцш е занадто недалекоглядною. Багато у чому сусп1льство через руйнац1ю численних механ1зм1в, що в1дсилають назад до ринку, через усунення сл1^ гри сил у широких секторах стае прозо-рим, як н1коли. Якби п1знання залежало в1д нчого 1ншого, окр1м функ-цюнального стану сусп1льства, то, напевне, сьогодн1 навпъ славнозвкна прибиральниця (улюблений персонаж кшокомедш та телеф1льм1в, ви-нуватиця аварш на виробнищш -перекл.) змогла б зрозумпи його при-в1дний механзм. Об'ективно ж радше продукуеться суб'ективний стан, який унеможливлюе об'ективно можливе розум1ння. В1дчуття, що все ще не досягнута влада над кнуючим 1 треба каппулювати перед ним, парал1зуе також шстинктивн поривання тзнання. Те, що постае перед суб'ектом незмшним, фетишизуеться, стае непрозорим 1 незрозум1лим. Це мислиться у двох цшнкних площинах - за схемою наперед обраних для спасшня 1 наперед проклятих. Нап1восв1чений раз 1 назавжди зара-ховуе себе до обраних для спасшня, а проклятим стае усе, що може п1д-ставити п1д сумн1в його корол1вство, тобто в1дпов1дно усе те кнуюче, на чому тримаеться оце корол1вство. У суд1 над противником, багаторазово
самообраним або т1льки-но сконструйованим, простежуеться саме той момент грубосл, який покладаеться об'ективно через поразку культури на тому, хто стукае до не! Натвосвгта займае оборонну позиц1ю; вона уникае з1ткнень, як1 могли б хоч якось посприяти виявленню ii сумн1в-ност1. Не ускладнен1сть, а в1дчуження створюе психотичн1 форми реак-цп на сусп1льне: об'ективне в1дчуження, якому суб'ект е в1дданим до самих глибин, само е психозом. Колективш системи психозу нап1восв1ти поеднують непоеднуване: вони говорять про вщчуження, яке сам1 ж i санкцюнують, так, начебто це, як завжди, е таемницею, оповитою тем-рявою, i намагаються видати начебто близький, але оманний ерзац до-св1ду замiсть того, що розвалюеться. Для напiвосвiченого усе посередне зачакловуеться у безпосередтсть, до того ж ще й у всемогутн1й далечинi. Зв1дси - тенденц1я до персонал1зацп: окремих особистостей звинувачу-ють в об'ективних обставинах або покладають на них спод1вання щодо спас1ння. 1хн1й схиблений культ прогресуе разом з деперсонаизащею св1ту. З 1ншого боку, натвосвгта як в1дчужена св1дом1сть, знову-таки ш з чим не мае безпосередн1х в1дносин, але пост1йно ф1ксуеться на уявлен-нях, яю сама накладае на реч1 Taking something for granted (розглядати щось як самозрозум1ле - англ.) - це ii позиця, ii ж тональтсть без перестану вигукуе «Як, Ви цього не знаете?», i це 1нколи навпъ на п1дстав1 самих дикуватих припущень. Критична св1дом1сть через свое калщтво набула сумн1вно! звички п1дглядати за лаштунками. Р1смен описав це на приклад1 типу 1нформатора-1нсайдера. Найвищ1 в1дпов1д1 i теореми на-швосвпи все ж таки залишаються гррацюнальними: зв1дси ii симпатп до - 1нколи навпь спотвореного - 1ррацюнал1зму р1зних мастей, до возве-личення природи i душ1. Натвосвгга е водночас духовно амбпною i вар-варськи анти-1нтелектуальною. Виб1ркова спорщненкть нашвосвпи i др1бно! буржуазп очевидна; але 1з соц1ал1зац1ею нашвосвпи ii хворобли-в1 риси починають заражати усе сусп1льство, а в1дпов1дне надання при-скорених оберт1в др1бному буржуа повертае йому статус пашвного со-тального характеру. Соцальний зв'язок м1ж психозом i нашвосвпою в наущ майже не досл1джувався, але в1н добре розкритий у лператур! хоча ii заслуга н1коли не визнавалась так, як треба. Опис тещ1, яка усе руйнуе, у покрит1й пилом комедп Бенед1кса «Порушник спокою», е повним на-рисом ф1зюномжи нашвосвпи. Соцюлопя, напевне, зможе розкрити ii сукупну онтолог1ю, структурний взаемозв'язок ус1х ii фундаментальних категор1й, яю водночас е сусп1льно обумовленими. Нап1восв1чений, ви-ключений 1з культури 1 водночас стверджуючий ii, мае другу культуру suigeneris (своер1дну - лат.), неофщшну, яка м1ж тим святкуе справжню зустр1ч, щоправда, п1дготовлену культурною шдустр1ею, а саме: з1 свгтом книжок, яю не потрапляють до книжково! шафи, але читаються, справ-
ляють враження наст1льки позакторичних, наст1льки нечутливих до к-торичних катастроф, як 1 само несв1доме. Нашвосвпа, як 1 воно, тенден-ц1йно закрита до звернень: це дуже ускладнюе и педагоичну корекц1ю. Протид1яти цьому можна виключно засобами глибинноi психологи: треба зняти з нашвосвпи ще на ранн1х фазах розвитку ус1 задубшосп 1 посилити 11 критичну свщомкть.
Але такого роду вимоги дуже швидко блокуються. Шзнання сусп1ль-ного свав1лля нашвосвпи п1дтверджуе, що 1зольовано не можна зм1ни-ти те, що продукуеться 1 репродукуеться об'ективними обставинами, як1 знесилили сферу свщомост! У суперечливому ц1лому питання про освпу також застрягае в антиноми. Безперестанна розмова про культуру е в1дчуженою в1д свпу, щеолопчно ж це машфестуе тенденц1ю до И лжвщацп, яка об'ективно прокладае шлях кр1зь ус1 кордони полпичних систем. Через це культура, взята абстрактно, не може ц1лком стати нормою або п1днестись до так звано! цшносп, бо такого роду зав1ряння роз-с1кають саму по соб1 потужну самосвщомкть 1 зводять ситуац1ю усього культурного до ведення г1дного людського життя, що е внеском до тiеi нейтрал1зацп духа, яка, в свою чергу, руйнуе освпу Але й навпаки, може статися так, що теор1я сусп1льства, а також, певною м1рою, оркнтована на неi практика, з мужнктю в1дчаю не битиметься на бощ б1льш сильно! тенденци, п1дштовхне те, що падае, зробить л1кв1дац1ю культури своею справою : через це вона також буде безпосередньо винною у впадшш до варварства. Серед спокус духа, який сам в соб1 став схибленим, далеко не самою невинною е та, яку психолог Анна Фройд назвала щентифжа-цкю з нападником1, а саме: поступливо погодитись з шбито неминучим. В наш час досягае усп1ху не ст1льки критичний штелектуал, ск1льки той, хто, використовуе для затьмарення засоби 1нтелекту, або те, що в1н п1д цим розумк. Але також було б марнославством вважати, що хтось - за-звичай п1д ним розум1ють самого себе - може бути винятком з тенденцп соцiалiзованоi нап1восв1ти. Те, що по праву може називатись поступом свщомосп, тобто позбавлене в1д 1люз1й критичне розум1ння того, що е, супроводжуеться втратою осв1ти; безпристрасн1сть 1 традиц1йна осв1та несум1сн1. Невипадково, що вже тод1, коли Маркс 1 Енгельс створю-вали критичну теор1ю сусп1льства, та сфера, на яку первкно нац1лене поняття освпи - фшософш 1 мистецтво, груб1шала 1 прим1тив1зувалась. Таке спрощення зрештою ставало несум1сним 1з сусп1льною штенщею виходу з варварства: на Сход1 ж воно таки посприяло встановленню су-ц1льного жаху. Св1дом1сть, що поступально розвиваеться 1 чин1ть опр розростанню культури, яка зганьбила себе, ставши майном, знаходиться
1 Vgl. Theodor W. Adorno, Aberglaube aus zweiter Hand, unten S. 168.
BogHoaac He TintKH Hag, ane h, kk 3aBxgu, nig ocBiroro. HoBa aKicTt, mo nocTiHHo 3'aBnaeTtca, e 6intmHM a6o MeHmHM cnagaHHKM yHH3. ^o caMo-ro nocTyny, Kareropii HoBoro, kk gogaeTtca ^epMeHT goMimoK BapBapcTBa: Big6yBaeTtca BHMiTaHHa. BapTo 6yno 6 me 3BepHyTH yBary Ha TaKHH cTaH, kkhh aHi noKnagaeTtca Ha KyntTypy, KoHcepByroau 11 pemTKH, aHi ycyBae 11, 6o BiH caM BHxogHTt 3a Mexi nporanexHocTi ocBiTH i aHTHocBiTH, Kynt-Typu i npupogu. Ane цe BHMarae He TintKH npunuHeHHa a6conroTH3auii KyntTypu, ane h Toro, mo6 BoHa He rinocTa3yBana ce6e, He 3ropTanaca go HegianeKTHaHoi Te3H. Po3yMiHHa Toro, mo Big6ynoct, He MoxHa 3BogHTH go Horo bhtoklb, He MoxHa oToToxHroBaTH Horo 3 thm, 3BigKH boho noxo-gurt, цe TopKaeTtca TaKox i gyxy, kkhh 3aHagTo nerKo cnoKymaeTtca Ha Te, mo6 BH3HaTH bhtokom caMoro ce6e. Ma6yTt TaM, ge BiH nporonomye oцe cBoe goMaraHHK Ha BnacHe nigBHmeHHa, Tpe6a BKa3aTH HoMy Ha Horo 3a-nexHicTt Big peantHHx xHTTeBHx o6cTaBHH i Horo HeBig'eMHy npuaeTHicTt go ix ^opMyBaHHa, 3pemroro - Ha Horo BnacHe npupogHe npu3HaaeHHa. Ane KKmo gyx uinKoBHTo pegyKyeTtca go Tiei 3anexHocTi i caM 6epe Ha ce6e pont npocToro 3aco6y, to Tpe6a 3ragaTH h npo npoTHnexHe. y utoMy ceH-ci cTyp6oBaHicTt npo ocBiTy y cyaacHy icTopuaHy go6y e cnymHoro. Te, mo gyx BigoKpeMHBca Big peantHHx xHTTeBHx o6cTaBHH i cTaB He3anexHHM Big hhx, e He TintKH Horo HeicTHHHicTro, ane h Horo icTHHoro; xogHe npaBgHBe ni3HaHHa, xogHHH BganHH BHTBip MHcTeuTBa He MoxHa BigKHgaTH Ha nig-cTaBi ixHtoi couiantHoi feHe3H. #Kmo nrogu po3BHHynH gyx, mo6 bhxhth, to gyxoBHi ^opMoyTBopeHHa, aKi He icHyroTt b iHmHH cnoci6, Bce x TaKH Bxe He e 3aco6aMH nigTpHMaHHa xhttk. He3BopoTHe BigoKpeMneHHa gyxy Big cycnintcTBa, nporonomeHHa cBo6ogu, e TaK caMo cycnintHHM, kk i eg-HicTt ix o6ox. MKmo npocTo 3anepeayBaTH Te BigoKpeMneHHa, to 6yge npu-gymyBaTHct gyx, BiH 3po6uTt 3 Toro, aHM BiH e, moct He MeHme 3a igeono-riro TaM, ge BiH igeonoriaHo y3ypnye a6conroTHicTt. 6e3 raHt6u no toh 6iK KyntTypHoro $eTHmH3My Moxe Ha3HBaTHct KyntTypHHM, - ue Te, mo peani3yeTtca b mreipantHocTi cBoei BnacHoi gyxoBHoi ^opMH i TintKH ono-cepegKoBaHo gie y cycnintcTBi aepe3 uro iHTerpantHicTt, a He aepe3 6e3no-cepegHe npucTocyBaHHa go Horo 3anoBigeH. Cuny gna utoro gyx 6epe He 3 6ygt-aoro, a TintKH 3 Toro, mo Konuct 6yno ocBiroro. #Kmo Bce x TaKH gyx i 3po6uTt moct cycnintHo npaBHntHe, Bce me He po3auHaroauct noBHicTro y uinKoBHrifi igeHTHaHocTi 3i cycnintcTBoM, to TintKH Te, mo b Ham aac Bxe e aHaxpoHi3MoM, a caMe: TpHMaTHMeTtca 3a ocBiTy, 3-nig kkoi cycnintcTBo Bu6uno ii 6a3Hc. ffl,o6 bhxhth, ocBiTa He Mae HiaKoi iHmoi MoxnHBocTi, oKpiM KpHTHaHoi caMope^neKcii, cnpaMoBaHoi Ha HaniBocBiTy, aKoro BoHa Heo6xigHo cTana.
Примiтки перекладача
* Пщ просв1тництвом Адорно так само, як Кант i ще бшьш — як Гегель розуше особливий тип мислення i вщповщш форми зд1йснення вщчуже-ного духа. Див: Hegel G.W F. Phänomenologie des Geistes. Hamburg:Meiner, 1988. — S.320-440. Через це само слово пишеться з мало!' лгтери, бо не е на-звою доби.
** Наприкшщ 50-х рр. у ншецькому фiлософському дискурсi почина-еться обговорення проблем «тирани щнностей» та «долi прогресу», дебати навколо них досягли апогею у 70-х рр. Адорно займав в них помгрковану позивдю.
*** Адорно вважав лгтературну творчкть Емшя Людвига кичем.
**** Ншецьке слово Bildung е полкемантичне, через це його iнколи вза-галi не перекладають у франкомовних i англомовних текстах. Його еволю-ци як фшософського поняття присвячено фундаментальне дослщження Г. Больбека: Bollbeck G. Bildung und Kultur / Glanz und Elend eines deutschen Deutungsmusters. — Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1994. — 358 S.
***** в англшських перекладах текстов Адорно Ruckbildung, термш, який широко застосовуеться у медициш, перекладаеться як дегенеращя (degeneration), хоча у ншецько-англшських словниках вказуеться i на його бшьш поширене у гуманiтаристицi значення «розпад, розформування» (back-formation). Ця можливктъ наводиться навiть у шк1льних словниках. Див.: Englisch. Wörterbuch. Englisch-Deutsch, Deutsch-Englisch. — Opladen: CompactVerlag, 2007. - S. 663.
****** тут здщснюеться непряме пбридне посилання на Канта i Гегеля. Ввд так званого «чужого слова» Адорно ввдгороджуеться формами коньюк-тиву за граматичними i стилiстичними правилами нiмецькоi мови.
Теодор Адорно. Теория полуобразования
Теория полуобразования Адорно была впервые представлена как доклад на Съезде немецких социологов (1959). В ней рассматриваются тенденции, происходящие в современном образовании и обусловливающие ее кризис, который обостряется в социокультурных контекстах позднего капитализма. Теория полуобразования переосмысливает и актуализирует концептуализации образования и культуры в немецкой классической философии, марксизме и фрейдизме, раскрывая диалектику просвещения через диагностику искажений и деформаций образования в опциях отчужденного духа, таящего в себе опасность ликвидации культуры, которая превращается в массовую, и разрушения человеческого бытия через инструментализацию сознания и принудительную адаптацию. Полуобразование паразитирует на идее образования, является внутренне противоречивым из-за сочетания установок на автономию и адаптацию. Преодоление этого противоречия возможно на основе негативной диалектики, которая комплементарно со-
четает критику общества и критику образования, открывая для них новые горизонты.
Ключевые слова: Адорно, полуобразование, свобода, культура, общество, адаптация, идея образования, отчуждение, интеграция.
Theodor W. Adorno. The Theory of Half-education
The theory of half- education was presented at first on the congress of German sociologists (1959). The tendencies regarded in this theory are really taking place in the contemporary education and have determining its crises, which becomes more evidence in the social and cultural contexts of the later capitalism. The theory of half-education is rethinking and actualizing of the conceptualizations of education and culture in the German idealism, Marxism and Freudianism, explicating the dialectic of Enlightenment through diagnostics of its degenerations and deformations in the options of the alien spirit, what has a very dangerous consequence of the liquidation of culture that is converting into the mas one. Half-education is parasitizing on the idea of education which has intrinsic contradictions: its conditions are the individual autonomy and social freedom, but it is depending on society. Id demands both: the individual autonomy and social adaptation. These contradictions can be overcame by the application of the negative dialectic, which joins complementary the critic of education and the critic of society opening new perspectives for them.
Keywords: Adorno, half-education, freedom, culture, society, adaptation, aliens, integration.
