CC BY
27Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 22 (61). № 1. 2009 г. С. 165-172.
УДК 347.122: 349.22
Сожн o.e.
СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ УЧАСНИК1В КОЛЕКТИВНИХ ТРУДОВИХ
В1ДНОСИН
Статтю присвячено анашзу чинного законодавства про працю в частит, що стосуеться способiв захисту прав учасникiв колективних трудових вщносин. Обгрунтовуеться висновок про необхiднiсть визнання за зазначеними особами права на судовий захист !х прав. Аиашзуеться можливiсть судового захисту прав учасниюв колективних трудових вiдносин за чинним законодавством, а також формулюються пропозицп щодо внесення змiн до окремих актiв законодавства задля забезпечення можливостi захисту прав зазначених ошб судом.
Ключовi слова: колективнi трудовi вiдносини; спосiб захисту права; способи захис-ту права судом.
Актуалънiстъ проблеми судового захисту учасниюв колективних трудових (соцiалъно-трудових, за термшолопею Закону «Про порядок виршення колективних трудових спорiв (конфлдапв)» [1] (дат - Закон)) вщносин е наочною i обумовлюеться як рiвнем наукового И осмислення, так i станом нормативного регулятора.
Попри те, що взагал проблематика колективних трудових вщносин дослщжуеться багатьма вченими-трудовиками, положення, що стосуються судового захисту прав учасникiв цих вщносин, майже вiдсутнi в науцi трудового права. Зазвичай в науковiй лiтературi при розглядi проблем захисту прав учасниюв колективних трудових вщносин зазначаеться на те, що визнання права на судовий захист за сторонами колективних трудових вщносин е необхщним, а тому вщповщш питання потребують виршення [2, с. 178, 179]. Актуальнють проблеми, про яку йдеться, обумовлюеться i вiдсутнiстю в актах законодавства положень, яю б встановлювали саму можливiстъ судового захисту прав учасниюв вщносин, про яю йдеться, та способи такого захисту (матерiально-правовi вимоги, що можуть бути заявлеш у судi).
Вiдсутнiстъ необхщних правових приписiв та наукових робiт, яю б були здатнi пщштовхиути законодавця до врегулювання суспiлъних вщносин у певний спошб, а також пропонували б законодавцю тi чи iншi варiанти такого регулювання, за умови, що необхiднiстъ вирiшення проблеми судового захисту прав учасниюв колективних трудових вщносин юнуе, пщтверджують актуалънiстъ теми статп. За таких умов автор статп при И пiдготовцi в якосп основних завдань бачив анашз чинних актiв законодавства про працю та акпв сум1жиих галузей права, що мають вiдношення до проблеми судового захисту прав учасниюв колективних трудових вщносин, а також опрацювання пропозицш щодо !х застосування та вдосконалення у напрямку пщвищення рiвня !х вiдповiдностi потребам суспiлъних вщносин та рiвня !х ефективностi.
Перш за все, слщ визнати неприпустимим такий стан правового регулювання трудових вщносин, коли законодавець ухиляеться вщ формулювання правових
СОН1Н о.е.
приписiв, що встановлювали б порядок судового захисту прав учасниюв колективних вщносин, адже це не вщповщае положенням ст. 124 Конституцп [3], якi поширюють юрисдикцiю судш на всi правовщносини, що виникають у державi.
З огляду на змют наведеного конституцiйного положення, законодавець мав забезпечити шляхом прийняття спещальних законодавчих актiв право учасникiв колективних вщносин на звернення до суду задля захисту !х прав, яю порушуються, не визнаються або оспорюються. Втiм, замiсть того, щоб привести акти законодавства про працю у вщповщнють до ст. 124 Конституцп, законодавець у 1998 рощ (маже через два роки шсля прийнятп Конституцп) сформулював правовий припис, який непрямо випливае iз ст. 7, 17 i 25 Закону, виявляетъся висновком вiд протилежного та вщповщно до якого вирiшення розб1жиостей, що виникають м1ж сторонами колективних трудових вщносин, у всiх випадках здшснюеться через примiрнi процедури, а звернення з щею метою до суду е неможливим крiм випадюв, передбачених ст. 25 Закону. Суворо кажучи, з огляду на викладене Закон не вщповщае Конституцп. Ще пршим е те, що встановленi Законом правовi форми вирiшення колективних трудових спорiв не вщповщають не лише Конституцп, а й потребам сустльних вщносин, на яю цi положення поширюються. Не вщповщають вони i вимозi ефективностi.
Справа в тому, що ефектившсть примiрних процедур, що 1х передбачае Закон, е недостатньою навгть у випадках, коли через 1х застосування здiйснюються спроби виршувати спори щодо встановлення або змши iснуючих умов працi (щодо укладення чи змiни колективних договорiв, угод). Щодо колективних трудових спорiв, пщставою яких е порушення колективних договорiв, угод, вимог законодавства про працю, застосування таких примiрних форм е тим бшьше неефективним, що встановлюеться або достатньо складна процедура застосування таких форм (це стосуеться примiрноl комюп, яка у вкрай стислий строк мае прийняти взаемоприйнятне ршення) або за результатами застосування таких форм приймаеться, як правило, ршення, що не е обов'язковим для сторш (йдеться про те, що ршення трудового арбiтражу визнаеться обов'язковим лише за умови, що домовленють про це була досягнута сторонами заздалегщь). Крiм того, необхiдний задля виршення колективних трудових спорiв у межах примiрних процедур компромiс не завжди е доцiльним навiть на стадп встановлення умов працi (при погодженш iнтересiв сторiн колективних трудових вщносин, що вщбуваеться на стадп укладення колективного договору чи угоди). М1ж тим, передбачеш Законом примiрнi процедури (дiяльнiсть примiрноl комiсil, трудового арбпражу) спрямованi саме на досягнення такого компромiсу, тобто врахування штереав обох сторiн розб1жиостей.
Тож, е очевидним, що в разi порушення прав, закршлених тим чи шшим регулятором суспiльних в1дносин, бiльш прийнятним е звернення до юрисдикцiйного органу, адже реакщею на правопорушення мае бути застосування до порушника заходiв примусу, а не проведення з такою особою переговорiв задля досягнення компромюу. Отже, визнання права учасниюв колективних вiдносин на судовий захист !х прав, встановлених законодавством, угодами або колективним договором, е необхщним, адже це вiдповiдае i змюту вiдносин, що виникають в таких випадках, i вимогам Конституцil.
166
Водночас мае бути врахована i та обставина, що саме по co6i визнання права учасниюв колективних трудових вщносин на судовий захист е недостатшм задля приведення правового регулювання цих вщносин у вщповщнють з потребами правозастосування. З метою пщтвердження даного твердження розглянемо единий випадок, коли чинне законодавство передбачае можливють вирiшення колективного трудового спору судом.
Як зазначалося вище, ст. 25 Закону встановлюе таку можливiсть у раз^ коли колективний трудовий спiр юнуе мiж сторонами, котрим заборонено оголошення страйку (у випадках, встановлених ст. 24 Закону), i при цьому рекомендацп Нацюнально1 служби посередництва i примирення щодо вирiшення спору сторонами не враховано i стр через це не виршено. За таких обставин Нацюнальна служба уповноважуеться на звернення до «Верховного Суду Автономно1 Республiки Крим, обласного, Кшвського i Севастопольського мюького суду» iз заявою про вирiшення колективного трудового спору. Очевидними е численнi хиби законодавчого положення, що аналiзуеться.
Першим недолгом ст. 25 Закону е те, що на цей час не юнуе тих сущв, право на звернення до яких надаеться Нацюнальнш службi. З урахуванням iсторичного чинника цей дефект може бути усунений, адже замiсть зазначених у ст. 25 Закону сущв утворено вщповщш апеляцiйнi суди. Отже, Нацiональна служба у випадках, визначених у ст. 25 Закону звертаеться задля виршення колективного трудового спору до апеляцшних судiв, юрисдикцiя яких поширюеться на вщповщш адмшютративно-теритс^альш одиницi. Хоча викладене i е очевидним, безумовним е висновок про необхщнють внесення вщповщних змiн до ст. 25 Закону задля забезпечення бiльшоï чiткостi правового регулювання вщносин, що розглядаються.
Як другий недолiк ст. 25 Закону мае розглядатись вiдсутнiсть визначення у Закош виду заяви, що ïï подае до суду Нацiональна служба (що потягло i невизначенiсть процесуальних форм, в межах яких здшснюеться вирiшення колективного трудового спору). Йдеться про те, що цившьне судочинство здшснюеться у формi позовного, наказного i окремого провадження. З огляду на те, що у формi наказного i окремого провадження цившьне судочинство здшснюеться лише у випадках, передбачених законом (ст. 95-96; ст. 234 ЦПК [4]), неминучим е висновок про те, що Нацюнальна служба посередництва i примирення у випадках, що розглядаються, звертаеться до суду з позовною заявою i колективний трудовий сшр виршуеться в межах позовного провадження. В^м, законодавець держави, що задекларувала прагнення дотримуватися принципу верховенства права, який включае до себе i вимогу правовоï визначеносп, мае внести змiни до ст. 25 Закону, котрi б усунули необхiднiсть у подiбному аналiзi ïï положень та прямо встановлювали б положення про те, що колективш трудовi спори розглядаються судами у межах позовного провадження.
Третiм недолiком ст. 25 Закону е саме по собi надшення правом на звернення до суду задля виршення колективного трудового спору органу виконавчоï влади, а не сторiн цього спору. Це е штучною правовою конструкщею, яка, з одного боку, е недостатньо обгрунтованою з огляду на потреби суспшьних вщносин, а з шшого боку, -iстотно ускладнюе правозастосування з огляду на вимоги процесуального законодавства.
167
Йдеться про те, що особа, яка звертаеться до суду з позовною заявою, за Цившьним процесуальним кодексом може бути або особою, чш права порушуються, не визнаються або оспорюються, а отже, - пщлягають захисту, або представником тако1 особи.
Як свщчить змют Закону, Нащональна служба посередництва та примирення у даному випадку не належить нi до першо^ ш до друго1 категорiï осiб, що мають право на звернення до суду з позовом про захист права. Виникае i друге питання. Вiдповiдно до ст. 119 ЦПК позовна заява мае мiстити зазначення на позивача та вщповщача. Традицшно, як позивач позначаеться особа, чш права порушуються, оспорюються чи не визнаються та яка звернулася до суду з позовом, або особа, в штересах я^ до суду з позовом звернувся ïï представник, а вщповщачем - особа, що припустилася порушення прав позивача. В даному випадку Нащональна служба не може бути позначена у позовнш заявi як позивач, адже заява подаеться на захист прав сторони колективного трудового спору, а не власних прав Нащонально'' служби; не може ця Служба бути позначена i як представник позивача, адже звертаючись до суду Нащональна служба реалiзуе закршлене за нею право на звернення до суду, а не право представляти чш-небудь штереси в сущ, як це встановлено, зокрема стосовно батькiв неповнолпшх осiб, представниюв, чи'' повноваження грунтуються на довiреностi, тощо. Вiдповiдно, виникають питання про те, в який же спошб мають бути виконаш вимоги до форми позовно'' заяви, а також про процесуальний статус сторш колективного трудового спору у позовному провадженш, що мае бути порушене за позовом Нащонально'' служби.
Зазначимо, що законодавець, у принцит, мае право формулювати спецiальнi правовi приписи; вiн реалiзував таке право, коли визнав за Нащональною службою право на звернення до суду. Але ж, як i будь-яке шше, це законодавче положення мае бути обгрунтовано прагненням законодавця встановити ефективне та адекватне правове регулювання. На нашу думку, в даному випадку законодавцю це не вдалося виконати цю вимогу, а тому i в цш частит ст. 25 Закону шдлягае коригуванню. Право на звернення до суду у передбачених в ст. 25 Закону випадках мае бути визнано за сторонами колективного трудового спору, котрi у межах позовного провадження набувають статусу позивача та вщповщача. Що стосуеться Нащонально'' служби посередництва та примирення, то за нею доцшьно було б визнати можливють взяти участь у цившьному процесi в якосп третьо'' особи, що не заявляе самостшних вимог. Такий процесуальний статус вщповщав би змiсту повноважень Нащонально'' служби у вирiшеннi колективних трудових спорiв та ïï статусу як органу виконавчо'' влади.
В^м, викладенi хиби положень ст. 25 Закону та запропоноваш шляхи ïх подолання не вирiшують повнiстю комплекс проблем, пов'язаних iз судовим захистом прав сторiн колективних трудових спорiв. Навiть в разi внесення запропонованих змiн до ст. 25 Закону та закршлення, наприклад, у Роздш II Закону загального правила про право сторш колективного трудового спору, пщставою виникнення якого е порушення колективного договору, угоди або окремих ïх положень чи невиконання вимог законодавства про працю, звертатись до вщповщних неспецiалiзованих судiв загальноï юрисдикцп з позовними заявами про виршення таких спорiв, правове регулювання вщповщних вщносин не набуде ознаки вичерпносп, адекватностi та ефективностi, адже невиршеним залишаеться бiльш широка i загальна для всiх колективних трудових
168
спорш (в тому чист i тих, про якi йдеться у ст. 25 Закону) проблема способiв захисту прав сторш таких спорiв.
Навiть якщо Законом буде встановлено правовий припис, вiдповiдно до якого: 1) колективш трудовi спори, що виникли внаслщок порушення колективного договору, угоди або окремих ïх положень чи невиконання вимог законодавства про працю, а також колективш трудовi спори, про яю йдеться в ст. 25 Закону, шдлягають розгляду вщповщно до правил про позовне провадження у межах цившьного судочинства; 2) право на звернення до суду з позовом про виршення колективних трудових спорш визнаеться безпосередньо за сторонами таких сп^в або ïх представниками (а не за Нацюнальною службою посередництва та примирення, як це встановлено чинною редакщею ст. 25 Закону), все рiвно слщ зробити висновок про те, що за чинним цившьним процесуальним та трудовим законодавством перспективи захисту прав сторiн колективних трудових спорiв судами не е очевидними.
Пiдставою для такого висновку е змют ст. 4 ЦПК та практика ïï (ст. 4) застосування судами. Нагадаемо, що ст. 4 ЦПК надшяе суд повноваженням захищати права юридичних та фiзичних оаб «у спосiб, визначений законами Украши». Адже анi Закон, анi Кодекс закошв про працю чи будь-який iнший законодавчий акт, що формулюе трудо-правовi приписи, не визначають способи захисту прав сторш колективних трудових спорiв, учасники таких спорiв мають лише процесуальне право на звернення до суду, а права на задоволення ïх позовних вимог - позбавлеш.
Принаймнi такий висновок iз положень ст. 4 ЦПК робить судова практика, що передбачае вщмову у задоволенш позову про захист права, якщо обраний позивачем спошб захисту не передбачений законом. Зазначимо окремо на те, що це стосуеться як ймовiрного надiлення сторш колективних трудових спорш правом на звернення до суду задля виршення таких спорiв шляхом внесення змш до Закону, так i звернення до суду Нацiональноï служби посередництва та примирення, що надшена таким правом чинною редакщею ст. 25 Закону.
G пщстави вважати, що змют ст. 4 ЦПК та практика тлумачення ïï положень, що склалася у судах та викладена вище, не грунтуються на Конституцп, м1жиародних договорах Украïни, а отже, - пщлягають змiнi як в правотворчому, так i в правозастосовчому аспектах.
Пщставу для такого висновку дають, по-перше, ст. 13 Конвенцiï про захист прав людини i основоположних свобод [6] (що закршлюе право особи на ефективний засiб юридичного захисту) та практика ïï застосування Gвропейським судом з прав людини. У сукупносп ст. 13 Конвенци та практика ïï тлумачення свщчать про те, що ст. 4 ЦПК суперечить м1жиародному договору Украïни i не пщлягае застосуванню в частиш, в якiй позбавляе позивача права обрати шший, шж передбачений законом, спошб захисту порушеного права, за умови, що такий спосiб вщповщае змiсту порушеного права, характеру та наслщкам порушення.
По-друге, пiдставою для зробленого вище висновку (шшим способом аргументацп висновку про те, що положення ст. 4 ЦПК не перешкоджають зверненню сторш колективних трудових спорiв до суду задля захисту ïх прав, та подолання недолтв ст. 4 ЦПК) е положення ст. 9 ЦК [7], що передбачае можливють застосування акпв цившьного законодавства до трудових вщносин, якщо вони (щ вщносини) не
169
врегульоваш iншими актами законодавства. Наведене положення ст. 9 ЦК (навпъ за умови вiдсутностi в системi нормативних регуляторiв суспiльних вщносин Конвенцп про захист прав людини i основоположних свобод та визнання такими, що не встановленi, способiв захисту прав сторш колективних трудових спорiв) вщкривае шляхи для застосування положень ст. 16 ЦК про способи захисту судами цившьних прав. Сдиним крш^ем для вибору того чи шшого iз передбачених ст. 16 ЦК способiв захисту цивiльних прав для захисту прав сторш колективних трудових спорiв, мае бути визнаний критерш, передбачений ч. 2 ст. 275 ЦК, а саме - вщповщшсть способу захисту змiсту порушеного права, способу та наслщкам правопорушення.
По-трете, пщставою для зробленого вище висновку та водночас одним iз шляхiв подолання недолiкiв ст. 4 ЦПК, е застосування накопиченого в юридичнш науцi розумiння змiсту суб'ективного права. Нагадаемо, що розумiння змiсту суб'ективного права мало в чому змшилося принаймнi за останнi 50 роив. В 1955 р. суб'ективне право було визначене М.Г. Олександровим як таке, що включае, зокрема можливють управненоï особи звернутися до примусовоï сили держави у випадку невиконання ïï вимог [8, с. 108-109], так його (з незначними доповненнями) розушють i сьогоднi.
Таке розумшня суб'ективного права у поеднаннi з методолопею тлумачення нормативно-правових актiв, що розробляеться на цей час деякими науковцями [9], дае можливiсть для опрацювання бiльш глибоких висновюв, що ïх можна використати як у правозастосовчш, так i у правотворчш практицi.
Йдеться про те, що визнання за особою суб'ективного права саме по собi е водночас i закршленням способу захисту такого права: iз правового припису, що прямо (чи в шший спошб) встановлюе певне право особи, непрямо випливае i висновком вщ попереднього правового явища (визнання за особою певного права) до наступного виявляеться правовий припис, що закрiплюе право управненоï особи звернутися до суду за захистом свого порушеного права i водночас формулюе матерiально-правову вимогу (спошб захисту) такого права, що пщлягае застосуванню за вiдсутностi спещальних правових приписiв, яю встановлюють iншi способи захисту цього права.
Такою матерiально-правовою вимогою (способом захисту права) зазвичай е вимога про примушення боржника до виконання обов'язку в натура адже визнання за особою права е безглуздим, якщо особа позбавляеться можливосп примусовоï реалiзацiï такого права, а захист права, в першу чергу, полягае у забезпеченш його реалiзацiï, не можна заперечувати висновок про те, що встановлення законом такого способу захисту порушеного права, як вимога про примушення до виконання обов'язку в натура наявнють якого (встановленого законом способу захисту) е умовою для задоволення позову вщповщно до ст. 4 ЦПК, мае мюце завжди, коли законодавчим актом за особою визнаеться певне право. 1нша справа, що виявлення вщповщного правового припису е достатньо складним завданням для пересчного суддi, а тим бiльше, - для шших учасникiв цивiльного процесу.
Тому доцiльним було б в Закош прямо встановити способи захисту судом прав учасниюв колективних трудових вщносин (спорiв). На нашу думку, система таких способiв мае складатись принаймнi iз: а) вимоги про примушення до виконання обов'язку в натурi (бо в такий спошб забезпечуеться реалiзацiя переважноï бiльшостi суб'ективних прав); б) вимоги про вщновлення становища, яке iснувало до порушення,
170
в тому чист про вщшкодування шкоди (зокрема, морально!) (адже в такий спосiб усуваються наслщки протиправних дiй особи.
Так способи захисту (матерiалъно-правовi вимоги, що можуть бути заявленi на захист прав учасниюв колективних трудових спорiв) е найбшьш загальними, такими, що вщповщають змiсту переважнiй бiлъшостi прав сторш вщповщних вщносин, а тому 1х застосування дозволить ефективно вщновлювати (захищати) вiдповiднi права.
Втiм, проблема вибору способiв захисту прав сторiн колективних трудових вщносин (колективних трудових спорiв) потребуе бiлъш детального дослщження, адже вимагае аналiзу здатностi тих чи шших (в тому числi, - запропонованих в цiй статтi) способiв захисту ефективно вщновлювати порушене право чи усувати наслiдки порушення. Можливим та необхщним е розширення i конкретизацш кола таких матерiалъно-правових вимог. На нашу думку, саме в цьому напрямку мае тти наступне осмислення проблематики судового захисту прав сторш колективних трудових вщносин в наущ трудового права, саме в цьому полягають подальшi кроки на шляху до виршення ще! проблеми.
Список використаних джерел та лгтература:
1. Про порядок виршення колективних трудових спор1в. Закон Украши ввд 03.03.98// Офшшний вюник Украши, 1998, № 12, ст. 435.
2. Чанишева Г.1. Колективт в1дносини у сфер1 пращ: теоретико-правовий аспект/ Ганишева Гал1я 1нсафпвна. - Одеса: Юридична лгтература, 2001. - 328 с.
3. Конститущя Украши: Прийнята Верховною Радою Украши 28.06.96// Ввдомосл Верховно! Ради Украши, 1996, № 30, ст. 141.
4. Цившьний процесуальний кодекс Украши ввд 18.03.2004// Офшшний вюник Украши, 2004, № 16, ст. 1088.
5. Кодекс закошв про працю Украши ввд 10.12.71// Бюлетень законодавства i юридично! практики Украши, 2004, № 1. - С. 3-157.
6. Конвенщя про захист прав та основоположних свобод людини ввд 04.11.50// Офщшний в1сник Украши, 1998, № 13, с. 270-285.
7. Цившьний кодекс Украши ввд 16.01.2003// Офшшний вюник Украши, 2003, № 11, ст. 461.
8. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе/ Александров Николай Григорьевич. -М.: Юрид. лит., 1955. - 176 с.
9. Науково-практичний коментар до цившьного законодавства Украши: в 4-х т. Т. 4. Методолопя тлумачення нормативно-правових акпв Украши// В1дп. ред. В.Г. Ротань. - К.: Юридична книга; Севастополь: Институт юридичних доолджень, 2008. - 848 с.
Сонин О.Е. Судебная защита прав участников коллективах трудовiх отношений.
Статья посвящена анализу действующего законодательства о труде в части, касающейся способов защиты прав участников коллективных трудовых отношений. Обосновывается вывод о необходимости признания за указанными лицами права на судебную защиты их прав. Анализируется возможность судебной защиты прав участников коллективных трудовых отношений в условиях действующего законодательства, а также формулируются предложения по внесению изменений в отдельные акты законодательства с целью обеспечения возможности защиты прав указанных лиц судом.
Ключевые слова: коллективные трудовые отношения; способ защиты права; способы защиты права судом.
171
coHiH o.e.
Sonin O.E. The judicial defence of rights of the participants of labour collective relations.
The article is devoted to the analysis of current labour legislation in the part that concerns to the methods of defence of rights of the participants of labour collective relations. The conclusion that the participants of labour collective relations have right to protection by the court is substantiated. The possibility of protection by the court the rigths of the participants of labour collective relations is analysed by the author. And the author makes a proposal about introduction of changes in the separate acts of legislation for the unsuring of the right to defence of the participants of labour collective relations.
Key words: collective labour relations, method of rightof defence, methods of right to protection by the court.
HagiMmna go pegaK^ï 02.02.2009 p.
172
