CC BY
36
GEOPOLITICAL CONCEPTION OF INTEGRATION OF RUSSIA IN THE GLOBAL EMPIRE IN THE CONTEXT OF MODERN RUSSIAN POLITICAL DISCURS
Skrebec E. V.
Projects and directions ofmodernization ofmodern Russia and prospect of its adaptation to the structures of global empire in Russian geopolitical thought are analyzed.
Key words: imperial idea, imperial political form, globalization, global empire, modernization.
УДК 316.285:343.23
О. В. Ставицька, кандидат фшософських наук, доцент
ПОЛ1ТИЧН1 ТЕХНОЛОГИ ВРЕГУЛЮВАННЯ
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ КОНФЛ1КТ1В: СВ1ТОВИЙ ДОСВ1Д
Проаналiзовано европейський досвiд застосування полШичних технологш для врегулювання державно-правових конфлiктiв. Розглянуто суттсть державно-правових конфлiктiв. Надано загальну характеристику шляхiв гх врегулювання. На основi ана-лiзу европейського досвiду виокремлено полтичш засоби виходу з державно-полтичних криз та конфлiктiв, як довели свою ефективтсть на практищ.
Ключовi слова: державно-правовий конфлiкт, переговори, посередництво, консенсус, договiрна модель, пряма демократiя, доктрина полШичнихрШень.
Актуальтсть проблеми. Один з актуальних аспекпв державно-правового будiвництва сучасно! Украши — проблема теоретико-методолопчного осмис-лення сутност державно-правових конфлiктiв. Вщомо, що перюди сощально! трансформаци сустльства е етапами загострення i розширення конфл^нос-тi. Розпад одних сощальних iнститутiв, створення нових, перюди тимчасово-го спiвiснування !х взаемовиключних форм не можуть не супроводжуватися виникненням конфлiктних ситуацiй. До того ж, ринкове сустльство пропонуе юнування багатоманiтних структур, соцiальних i щдивщуальних вiдмiнностей, як вимагають взаемного узгодження i спiввiдношення мiж собою.
Отже, дослщження конфлiктних ситуаций в сучаснш Укра!т е об'ективною необхiднiстю. Перш за все це стосуеться державно-правово! сфери. Особливо! уваги потребуе вивчення механiзмiв розв'язання державно-правових конфлж-пв, оскiльки !х наслiдки справляють суттевий вплив на вс сфери життя сустльства, а !хне повне усунення iз життя суспiльства неможливе. З ще! точки зору особливий штерес викликае свiтова практика розв'язання конфлж-тiв у державно-правовiй сферi через полггичш механiзми. © Ставицька О. В., 2010 163
Упм, слад зауважити, що сучасна наукова лгтература, присвячена цiй проблематищ, в основному зосереджена на аналiзi правових засобiв управ-лiння i розв'язання державно-правових конфлiктiв [1—5]. Поттичт ж меха-шзми, як правило, описанi як засоби врегулювання рiзноманiтних соцiальних конфлiктiв — нацюнальних, трудових, економiчних тощо [6; 7]. Але, як по-казуе досвiд багатьох краГн свiту, поттичт засоби та технологи можуть бути дуже ефективними при розв'язаннi i державно-правових конфлiктiв, що ста-новить особливий штерес для УкраГни з огляду на надзвичайну конфлiктнiсть у системi вщносин «право-держава».
На думку М. Вебера, сустльство е сукупшстю груп, що розрiзняються за своГм статусом. Тому Гх iнтереси розходяться, що i породжуе соцiальнi конфлжти [8]. Будь-як нади на можлив!сть Гх усунення з життя сусшльства iлюзорнi. Потр!бно визнати неминуч!сть юнування на цш земл! в!чноГ бороть-би одних людей проти шших. Проте iнтереси людей не тшьки розходяться, а й якоюсь м!рою зб!гаються, що створюе основу для балансу сил, досягнен-ня сощального консенсусу. 1снукт в сусшльств! групи тюно пов'язанi м!ж собою. Саме щ перетини групових iнтересiв пом'якшують конфл!кти i слугу-ють тдгрунтям для стшкост демократичних сустльств. Однак конфлжти становлять необхщну унiверсальну властивiсть соцiального життя.
Державно-правовий конфлiкт — згткнення суб'ектiв державно-правових вщносин, владних структур за прiоритет владних повноважень, центру i ре-гютв, полгтичних угруповань в Гх взаемному прагненш реалiзувати своГ ш-тереси та цМ. Ця боротьба пов'язана перш за все з досягненням державно! влади або Г! перерозподшом, а так само з! змшою Гх политичного i правового статусу в сустльств! Джерело державно-правових конфлжпв е утверсаль-ним — це задоволення базових потреб соцiальних груп i тдивдав, яке в склад-ноструктурованому сустльств! не може бути забезпечене без узгодження i централ!зованоГ координаци зусиль, чим i займаеться державна влада.
Об 'ектом державно-правових конфлжпв виступають специфiчний деф!-цитний ресурс — державна влада, а також полгтичний статус сощальних груп (стутнь наближеностi або вiддаленостi вщ важелiв влади, здатнiсть впливати на ухвалення обов'язкових для всього суспiльства ршень) i полгтичт щннос-т (патрютизм, громадянськють, права i свободи та ш.). Суб 'ектами державно-правових конфлжпв е або соцiальнi групи, або полгтичт шститути, як! Гх представляють. Слад вщмгтити, що тут юнуе певна проблема, яка поки що не розв'язана: кого вважати реальним, а кого — номшалъним суб'ектом политичного конфлжту? Безумовно, за д!ями полгтичних шститупв (уряду, парламенту, судових шстанцш) стоять штереси соцiальних груп. Але поль тичт ршення, у тому числ! так зван! «доленост», ухвалюють все-таки полгшчш шститути, що волод!ють певною автоном!ею вщ тдтримуючих Гх сощальних груп [9].
Специфжа об'екта i суб ' екшв державно-правових конфлiктiв додае ïm низку особливостей, що вiдрiзняють цей вид конфлжпв вщ ycix шших. Ïm при-таманш: 1) переважно вiдкритий характер, схильнiсть до зовтштх ефектiв, певна театральнiсть полiтичного життя; 2) тдвищена частота, оскшьки бага-то конфлжпв громадянського суспiльства, не знаходячи свого мирного розв'язання, переливаються у полгтичну сферу, тобто вимагають для свого врегулювання державного втручання; 3) загальна значущiсть. Яким би при-ватним чи локальним не був пол^ичний конфлiкт, але вш завершуеться ухваленням рiшення на державному рiвнi, яке обов'язкове для вмх членiв суспiльства; 4) «панування—пщкорення» як осьовий принцип; 5) можливють використання силових ресурсiв як засобу розв'язання конфлiкту. 3i вмх видiв влади у суспiльствi тшьки державна мае право легально застосовувати силу. Це робить державно-правовi конфлжти потенцiйно найнебезпечнiшими i руй-швними за сво1ми наслiдками [10].
У полгтичнш практицi iснують рiзнi шляхи врегулювання конфлжпв, тобто зниження ïx гостроти, припинення вiдкритих ворожих дiй сторiн. Про-те набiр використовуваних для цього методiв вельми невеликий. Основш з них зафiксовано у ст. 33 Статуту ООН i можуть використовуватись як у мiжнарод-нiй, так i зовнiшнiй полтгищ: переговори, обстеження, посередництво, примирения, арбитраж, судовий розгляд, звернення до регюнальних органiв чи мирнi засоби за своïм вибором [11]. З цього перел^ арбiтраж та судовий розгляд е правовими засобами розв'язання конфлiктiв, iншi ж являють собою полгтичш технологiï врегулювання соцiальних конфлжпв, зокрема державно-правових. Крiм того, до цього перелжу можна додати компромю та консенсус.
Обрання того чи шшого методу в практичнш полiтицi визначаеться ба-гатьма чинниками. Першi два методи досить часто вживаються, особливо на раннiх стадiях розвитку конфлiктiв. Однак у довгостроковш перспективi вони навряд чи приводять до позитивних результапв. Звичайно, замовчування конфлiкту на перших порах зможе пригальмувати його розвиток. Фiзичний примус також може на деякий час стримати дп сторiн. Але при цьому зберь гаеться загроза вщновлення конфлiкту зi ще бiльшою силою, оскшьки його глибинне корiния виявляеться незачепленим. Ранше чи пiзнiше для врегулювання конфлжпв доводиться вдаватися до використання третього або четвертого методу.
Найпереважшшим методом е досягнення KOMnpoMicy м1ж конфлжтуючи-ми сторонами. Пщкреслимо, що компромiс може бути ефективним у тому разi, коли вщносини м1ж учасниками конфлiкту мають неантагошстичний характер, коли у сторiн е якийсь загальний iнтерес. Тодi вщкриваеться шлях взаемних поступок ради досягнення загальноï мети. Але при цьому конфл^и не обо-в'язково зникають i навiть не завжди змшюють свою iитенсивнiсть, вони лише переводяться в шституцшш рамки розвитку, що шдвищуе можливiсть ïx
контролю з боку пануючо! елти. Якщо ж вщносини сторш мають радикально-конфлiктний характер, тодi потрiбнi заходи щодо корiнного усунення причин напруження.
У недемократичних, тоталгтарних полiтичних системах, як правило, правляча група ставить цМ повно! ткшдаци конфлiктiв в !м'я загально! гармони та едност! Проте такi цiлi завжди виявляються недосяжними. Весь досвiд юнування тоталiтарних систем доводить, що вони неминуче уража-ються соцiальними конфлжтами, причому у найхворобливiших i руйшвних формах. Наявнi суперечностi тут не розв'язуються, не регулюються, не згла-джуються, а заганяються усередину сощального оргашзму, аби врештi-решт прорватися назовш в насильницьких, неiнституцiйних формах полгшчно! д£1". Замiсть локальних конфлiктiв виникае один макроконфлiкт: стихiйний бунт, вшськовий переворот, революцiя чи громадянська вшна, як! вимагають вiд суспiльства дуже високо! сощально! платш.
Консенсус як замб розв'язання конфлжту. Консенсус (в!д лат. consensus — згода, одностайшсть) — стан згоди основних сощальних сил щодо под!лу влади, щнностей, статумв, прав i доход!в у сустльств!, а також пошук i ухва-лення взаемоприйнятних рiшень, що задовольняють вм зацiкавленi сторони. Вш становить свого роду форму зв'язку громадян м1ж собою i з сустльством у щлому. Принцип консенсусу припускае урахування думок як бшъшосп, так i меншини i базуеться на визнанш невщ'емних прав особистосп. Спроби !г-норувати консенсус як метод виршення стрних питань в плюралютичному сустльстга неминуче породжують протиборство сторш, приводять до конф-ронтацп. Термiн «консенсус» було введено в науковий об!г О. Контом [12], у творах якого вш мав два тлумачення: 1) без консенсусу не можна мислити елементи системи як таю, що розвиваються, бо рух припускае узгоджешсть. На цш пiдставi О. Конт оголосив консенсус основоположним моментом сощально! статики i динамiки; 2) консенсус — суб'ективне узгодження, тобто форма сощально! солiдарностi, яка особливим чином пов'язуе людство в еди-ний колективний органiзм — «Велику ютоту».
Для л!берально-демократично! держави характернi демократiя, тобто низький рiвень опозици до юнуючих усерединi держави правил i механiзмiв розв'язання державно-правових конфлжпв, що е свщченням легiтимностi юнуючого державного ладу i стабiльностi держави; низький рiвень конфлжт-ност усерединi юнуючо! влади; широк! можливост створення коалщп; на-явшсть ефективного мехашзму попередження конфлжту, закладеного в кор-поративних вщносинах. Отже, повнота реал!зацп принципу консенсусу i змют консенсусно! демократ!! зумовлеш такими чинниками, як форми правлшня, тип политичного режиму, спрямоватсть дояльносп партш i громадських рух!в, !сторичш, еттчт, решгшт, культурш особливоси кра!ни тощо. Шлях до консенсусу припускае складний i тривалий процес обмшу вимогами, зустр!чними 166
пропозищями, як обгрунтованi, поясненi з точки зору корисносп, справедливости взаемно! вигоди сторiн, що беруть участь у конфлжп.
Саме таким чином поттичш i законодавчi програми прокладають шлях до виконавчих установ, законопроекти проводяться через законодавчi органи, адшшстративш норми знаходять пщтримку у бюрократ. Проблема пошуку згоди у цих системах е обширною i складною не тшьки через рiзноманiття штересш та iдей, а й тому, що процес формування i реалiзацil полiтики вщ-критий для рiзних впливiв та iнтересiв, i уряд вимушений реагувати на чис-леннi суперечливi вимоги. Найсприятливiшi умови досягнення полiтичного консенсусу виникають при загальнш поширеностi прихильностi легiтимним процедурам, щеям загального добробуту, прагненню розв'язати суперечносп iнтересiв особи, етнiчних, економiчних, релiгiйних, лiнгвiстичних та iнших груп. Розрiзняють два види консенсусу: персошфжований i суспiльний. Пер-сонiфiкований консенсус поширюеться на тих, хто займае ключовi позицп в державних i громадських органах та ухвалюе ршення, що впливае на жит-тед1яльшсть людей. Суспiльний консенсус припускае досягнення згоди мiж переважною бiльшiстю громадян з найважливiших соцiальних проблем. Консенсусу в суспiльствi може сприяти система контролю за конфл1ктною си-туацгею. Вона включае: взаемну стримашсть вщ застосування сили або за-грози застосування сили; залучення арбг^в, неупереджений пiдхiд яких конфлiктуючим сторонам гарантовано; повне використання юнуючих або прийняття нових правових норм, адшшстративних актiв i процедур, що спри-яють зближенню позицiй протиборчих сторш; готовнiсть до створення атмос-фери дшового партнерства, довiрчих вщносин на стади завершення конфлж-ту i у постконфлiктний перiод.
Одним з найпоширешших методiв досягнення примирення сторш у державно-правових конфлжтах е переговори [10]. У процем переговорiв сторони обмiнюються думками, що знiмае гостроту протистояння, допомагае зрозумiти iнтереси опонента, точнше оцiнити спiввiдношення сил, умови примирення, виявити сутнiсть взаемних претензш, альтернативнi ситуац11, ослабити «нечеснi трюки» суперника. Отже, переговорний процес включае додержання спещальних правил, прийомiв, що дозволяють кожнiй зi сторiн добитися поставлених цшей через ухвалення ршень, забезпечити !х виконан-ня i перешкодити загостренню постконфлiктних в1дносин. Переговори — ритуал, що вщображуе сшввщношення сил. Найефективнiшим методом !х проведення е угода на основi компромiсу. Це особливо актуально в тих ви-падках, коли зрив переговорiв матиме для конфлiктуючих сторш несприятли-вi наслiдки.
М1жнародна практика збагатила арсенал засобiв полiтичного врегулювання конфлiктiв ще такими технолопями, як консультацП для пошуку комп-ромiсних рiшень сторонами, що сперечаються, добрг послуги, що е дiями
сторони (держави або мiжнароднi оргашзацп), яка не бере участ в суперечщ, з метою встановлення прямих контакпв мiж сторонами, що сперечаються. Добрi послуги можуть переростати в посередництво, яке припускае великий стутнь учасп третьо! сторони у розв'язанш конфлiкту.
Також сучасна практика державотворення, особливо у крашах демократичного транзиту, при розв'язанш конфлжпв у державно-правовш сферi ви-користовуе запозичену iз мiжнародноï практики технолопю роботи ^iдчих i погоджувальних KOMiciü, як е рiзновидом примирно! процедури. Дiяльнiсть таких комiсiй спрямовано на вироблення прийнятного ршення за сутшстю конфлiкту. Остаточнi документи котст мають рекомендацiйний характер для сторш конфлжгу, але сприяють налагодженню стосунюв мiж сторонами i до-помагають зберегти пiсляконфлiктнi вiдносини.
Можливiсть застосування полiтичних механiзмiв розв'язання державно-правових конфлжпв зумовлена 1хньою специфiкою, оскшьки вони пов'язанi: а) з суб'ектним складом (народ, владнi структури, регюни, полiтичнi парти та iн.); б) з особливими об'ектами конфлжпв (суверенитет держави, територiя, владнi повноваження, прерогативи владних структур тощо); в) з суттевим впливом наслщюв цих конфлжпв на iнтереси великих соцiальних груп або усього народу; г) з виршенням принципових питань державотворення.
Аналiз европейського досвщу розв'язання подiбних конфлiктiв полтич-ними засобами дае змогу видiлити так! механ1зми.
1. Договiрну модель створення конституцй [13]. Прийняття ново! консти-туцп при переход! вщ авторитаризму до демократ е шновацшним державно-правовим конфл!ктом. З огляду на це корисним е досвщ прийняття Конститу-цп 1спани 1978 р. !з застосуванням догов!рно1 модел!, яка мае низку особли-востей: перехщний процес здшснюеться без формального правового розриву з попередшм конституцшним законодавством авторитарного режиму; вона заснована на згод! основних полгтичних сил щодо змютовних параметр!в перехщного процесу i майбутньо! конституцй'; ця згода фгксуеться у письмо-вому договор! мгж ними, який в подальшому реалгзуеться; фгксуються такг процедури створення ново! конституций якг дозволяють полгтичним партгям безпосередньо впливати на цей процес; прийнята конституцгя мгстить такг процедури власно! змгни, якг роблять ïï можливою лише за наявностг шд-тримки основних полгтичних сил краши.
Саме ознаки цiеï моделг вбачаються у стратеггях перехгдних пергодгв у Схщнш Сврош (так зваш «кругл! столи» мГж парпею та опозищею на по-чатковому перюд! перебудови). У той же час досвщ договiрноï модел! може бути використаний i за сучасних умов для реал!зацп конституцшно1 реформи в УкраЛш i подолання численних державно-правових конфлжпв, як! сьогодш вже переростають у полгтичну кризу.
2. «Принцип консенсусу проти принципу бiльшостi» як мехашзм розв'язання державно-правових конфл!кпв у багатоскладових сустльствах
(Швейцарiя, Бельпя та ш) [14; 15]. Узагалi цей мехашзм застосовуеться для пiдтримання стабiльностi в так званих роздшених суспiльствах. Вш здшсню-еться за допомогою «торгу» м1ж корпоративними групами, що формуються на сощальних, економiчних та полiтичних засадах. I хоча зазвичай йдеться про культурш та iдеологiчнi вiдмiнностi, цей принцип може бути використа-ний як ушверсальна технологiя для будь-якого сустльства, де стався розкол.
Значна частина сучасних сусшльств характеризуеться глибокими вну-тршшми вiдмiнностями за етшчною, лiнгвiстичною, релiгiйною, расовою, iдеологiчною, культурною та регюнальною ознаками, тобто вони е багато-складовими або багатосегментними сустльствами. У цьому криеться потен-цiйна можливiсть виникнення численних конфлжпв, у тому числi державно-правових, пов'язаних з проблемою повноважень, взаемовщносин титульних та iнших нацiй тощо. Принцип консенсусу, або консощативно! демократ (А. Лейпхарт) [16], виходить з чотирьох основних елеменпв: 1) здшснення влади «великою коалщею» полтичних лiдерiв усiх значних сегментiв багато-складового суспiльства. Це передбачае стиль политичного управлiння, засно-ваний на об'еднанш, а не конкуренци iнтересiв, i дае змогу уникнути постш-ного виключення меншостi iз системи влади. Перспектива постшно! участ багатьох партш в урядi слугуе стимулом для вщмови вiд радикалiзму i пошуку компром^в, а також е гаранпею полгшчно! безпеки для них. 1нститу-цiйне втiлення принципу велико! коалщп — загальнонацiональний кабiнет мгтст^в велико! коалiцi! (класичнi приклади — Федеральна рада в Швейца-ри та уряд в Австрi!), сполучення ротацiйно! коалiцi! на рiвнi уряду i велико! коалiцi! на рiвнi уряду та велико! коалiцi! в шших органах влади (Бельгiя i Нщерланди, Чехословашя у мiжвоенний перюд тощо); 2) взаемне вето або правило «бшьшосп, зб^аеться», яке являе собою «негативне» правлiння меншостi i дае кожному сегменту багатоскладового сустльства повну гаран-тiю полiтично! безпеки, але його зворотний бж — можливi труднощi для спiвробiтництва у межах велико! коалщп. Взаемне вето (як неформальна неписана домовлешсть або офщшно оформлена норма) в iдеалi мае дисципль нуючi обмеження: кожний сегмент усвщомлюе небезпеку глухого кута i за-грози сво!м iнтересам у разi його частого i безвiдповiдального застосування; 3) принцип пропорцшносп е протилежним принципу «переможець одержуе все» i методом, за допомогою якого мiж представниками рiзних сегментiв розподiляються посади в системi державно! служби, а також фiнансовi ресур-си у виглядi державних субсидш. Крiм того, принцип пропорцшносп вира-жаеться у процесi ухвалення рiшень (у формi перекочування колоди (англ. logrolling) i пакетних угод або делегування права ухвалення найбшьш складного i важливого ршення визнаним лидерам, що представляють вс сегменти), вимагаючи участi у ньому всiх груп. 1снують два взаемопов'язан варiанти застосування принципу пропорцiйностi — свщомо завищене представництво малих сегментпв i паритетне представництво; 4) високий ступiнь автономносп
кожного сегмента передбачае самоврядування меншин у сфер! своïх виключ-них штересш (через систему багатьох асощацш). Це веде до посилення бага-тоскладовосп i без того неоднородного сустльства, але це посилення означае, що вщмшност! м!ж сегментами сустльства вщкрито визнаються i стають конструктивними елементами стаб!льно! демократично! системи.
3. Мехашзм прямо'1 демократiï, тобто зворотно! реакци громадян на рь шення, прийнят владою, як! протилежн !х коршним штересам (Швейцар!я, Бельпя).
4. Мехатзм, заснований на доктрин арбтражу, функц!я якого закрш-люеться за главою держави, який збер^ае за собою право виршального слова в ключов! моменти перетворення сустльства та юторп. У цьому меха-шзм! особливе значення мають особистюш якосп лщера, його пол!тична та !сторична передбачлив!сть. Сво!м арбируванням вш забезпечуе нормальне функцюнування гшок публ!чно! влади та наступтсть держави, дозволяе збе-регти нормальт стосунки сторш суперечок тсля заюнчення конфл!кту, якщо уникнути його не вдаеться.
1сторичний досвщ дов!в, що стшюсть i безконфлжтшсть пол!тичного процесу може забезпечити тшьки влада, яку очолюе нацюнальний авторитет за типом режиму «персонально! влади» Шарля де Голля. Политична практика друго! половини ХХ ст. довела ефективтсть i стабiльнiсть политичного устрою П'ято! республ!ки, оскшьки навить шсля уходу де Голля з политично! сцени «голл!зм» як система продовжував д!яти.
Що ж до свггово! практики, то тут нал!чуеться швтора десятки метод!в (технологш) змш конституцй i подолання конфлжпв, що !х супроводжують. Одним з таких метод!в е створення ситуацп двовладдя (двох центр!в консти-туюючо! влади) з метою придушення одного з них — бшьш легитимного менш легиимним. Така ситуащя виникае у переб!гу радикальних революцш. Кла-сичний приклад — комитети в 1рат, хунти в 1спани i Мексищ — все це р!зно-види шститутГв безпосередньо! демократ!!.
1стор!я знае приклади узурпаци влади Констиуантою (Установчими збо-рами), скликано! для ухвалення основного закону в умовах револющ! (Конвент у Франц!!, Довгий парламент в Англ!!) або утворення ново! держави (Фша-дельфшський конвент в США). У даному випадку актуальним е питання про легiтимнiсть цього шституту установчо! влади, порядок його формування, тривал!сть мандату, а також про результати його д!яльноеп (створення писано! конституцп або вщмова вщ цього).
Можлив! змши конституцп в умовах надзвичайного стану або вшськово-го перевороту. Зокрема, така ситуащя мала мюце в Туреччит, де скликання Установчого меджлюу i розроблення Конституцй 1982 р. (як i двох попередтх) здшснювалися тд контролем Ради нацюнально! безпеки.
Можлива також ситуащя, коли конститущя радикально модиф!куеться неконституцшними конституцшними поправками, що мають сумтвний пра-
вовий характер (наприклад, для захисту конституци вiд II «воропв», загрози тероризму i под.). Так було з конститущями монархiчних держав i багатьох сучасних кра!н, що розвиваються. Подiбна ситуац1я виникае в умовах, коли чiтко не визначено, що е конституцшною, а що неконституцшною поправкою, i немае незалежного арбгтра в розв'язаннi цiеI проблеми.
Цжавий досвщ ФранцiI пiсля Друго! свггово! вiйни [17]. Вiн мае на уваз1 змшу конституци шляхом реформування норм про змiну конституци, прийнятих шд тиском дом!нуючо! поттично! сили. Прикладом слугуе так званий «демо-кратичний переворот» де Голля. Цей переворот е уткальним прикладом радикально! трансформаци демократ недемократичними методами, проте iз збере-женням формально! видимост конституцiйноI спадкоемностi i подальшою демократичною легiтимацiею перевороту, що дозволило обштися без автоматичного встановлення диктатури. Концепцiя такого перевороту включала щею визнання кризи полiтичноI системи переходного перiоду, констатацию супе-речносп легiтимностi i законностi, визнання режиму Четверто! Республiки нелегiтимним, висунення висхщно! до Французько! революцi! iде! «порятунку наци» i створення для цього «уряду сустльного порятунку». Ц принципи були реалiзованi в умовах загрози громадянсько! вiйни шд тиском озброених сил шляхом ухвалення парламентом ново! процедури змши конституци.
У деяких кра!нах конституцiI змiнювалися конституцiйними або прости-ми законами, кожний з яких окремо не мав вираженого антиконституцшного характеру, але в сукупност вони приводили до появи антиконституцшного феномену. Ця модель може використовуватися як для переходу вiд нестабшь-но! демократiI до авторитаризму (конституцшш монархiI ПiвденноI Свропи), так i для переходу вiд авторитаризму до демократ (демократичний перех!д-ний процес у деяких кра!нах СхiдноI Свропи, Африки — ЮАР, Латинсько! Америки — Бразил1я, Аргентина), а також вщ однiе! форми авторитаризму до шшо! (багато полiтичних режимiв кра!н, що розвиваються). У кра!нах Латинсько! Америки (наприклад, в Аргентиш) застосування ще! технологi! прихо-вувало закулiсну операцiю лiдерiв полiтичних партш, що змагаються, в Пiв-деннш Африцi — iснування якогось зовшшнього арбiтра (Конституцiйного суду), легiтимнiсть якого грунтувалася не в останню чергу на мiжнароднiй пiдтримцi. У той же час подiбна радикальна трансформащя конституцiйного ладу можлива тiльки при юнуванш вираженого консенсусу основних поль тичних сил, як1 виявляються готовими на компромюи.
У деяких кра!нах застосовувалася практика ухвалення конституцi!, поправок до не! або конституцшних закотв з використанням iнститутiв прямо! демократ (референдумiв, плебiсцитiв або так званих всенародних опитувань).
У деяких ситуащях процес змiн конституци грунтуеться на розглядi кон -ституцп не як юридичного, а скорше як полiтичного документа. Здшснення конституцiйних перетворень при цьому можливе у разi консенсусу всередин! елгт та !з залученням думки експертного спiвтовариства.
Використання доктрины полгтичних ргшень практикуеться в багатьох кра!нах з нестабшьною правовою системою в умовах реконституцiоналiзацil (конституцшних контрреформ). Як правило, причиною застосування ждабно! практики може стати конфлжт м!ж новою конститущею (фжсуючою бажаш цшносп i норми) i колишньою, консервативнiшою соцiально-полiтичною реальнiстю. У прагненш подолати цей конфлт i встановити «конституцшний порядок» виконавча влада може пожертвувати конституцшними досягнення-ми на користь ефективносп адмiнiстративного управлшня.
У цшому ж проведений нами аналiз дае змогу зробити певш висновки. Полiтичне врегулювання державно-правових конфл!кпв мае сугтевi переваги, оскшьки дозволяе сторонам обирати сценарш колепально! (паритетно!) вза-емодп, формуе настанову на компромю через взаемнi послуги. Опоненти в перспективi не втрачають можливост спiвробiтництва i взаемодiI, вщчува-ють вщносну безпеку i стабiльнiсть вщносин.
У той же час полгтичне врегулювання не може не враховувати правов1 норми. кр!м того, ршення, що ухвалюються шляхом переговорiв, повинш оформлятись юридично. 1накше iснуе занадто великий ризик того, що вони не виконуватимуться або виникнуть суперечки в^дносно характеру досягнутих домовленостей.
Обрання засобiв i методiв пол!тичного врегулювання державно-правових конфл!кпв не е необмеженим. Зокрема, учасники конфл!кт!в повинн! поважа-ти iнтереси контрагентiв: не вдаватися до дш, що призводять до ескалацп та поглиблення конфл!кту; не пропонувати неприйнятнi варiанти вирiшення суперечок; переговори та шш! технологiI повинш мати вщкритий характер, що дае змогу взяти участь в обговоренш проблем будь-якш зацiкавленiй сторон!; повинш прагнути створити атмосферу дов!ри та взаеморозумiння; мають додержуватись досягнутих домовленостей.
Л1ТЕРАТУРА
1. Брежнев, О. В. Конституционно-правовые коллизии и споры (Теоретико-методологические подход^1 к исследованию) [Текст] / О. В. Брежнев // Правовая политика и правовая жизнь. — 2002. — № 4. — С. 4—8.
2. Мухаметдинов, Р. Х. Сущность государственно-правовых конфликтов в современной России [Текст] / Р. Х. Мухаметдинов // Вестн. Башкир. ун-та. — 2007. — № 1. — С. 14—16.
3. Пряхина, Т. М. Конституционные конфликты [Текст] / Т. М. Пряхина // Государство и право. — 2004. — № 11. — С. 19—25.
4. Тацш, В. Я. Функцюнування державно! влади в аспект конфлжтологп [Текст] / В. Я. Тацш, Ю. М. Тодика // Право Укра!ни. — 1997. — № 8. — С. 29—35.
5. Юридическая конфликтология [Текст] / отв. ред. В. Н. Кудрявцев. — М. : ИГП России, 1995. — 317 с.
6. Глухова, А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения [Текст] / А. В. Глухова // Государство и право. — 1993. — № 6. — С. 3—14.
7. Лебедева, М. М. Политическое урегулирование конфликтов [Текст] / М. М. Лебедева. — М. : Аспект Пресс, 1997. — 272 с.
8. Вебер, М. Избранные произведения [Текст] : пер. с нем.; сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова ; предисл. П. П. Гайденко ; коммент. А. Ф. Филиппова / М. Вебер. — М. : Прогресс, 1990. — С. 126.
9. Герасша, Л. М. Проблеми правово! конфлжтологп: феноменолопчний, гносео-лопчний та праксеолопчний анал!з [Текст] : монограф!я / Л. М. Герасша, М. I. Панов. — Х. : Право, 2004. — 112 с.
10. Мокшанцев, Р. И. Психология переговоров [Текст] : учеб. пособие / Р. И. Мокшан-цев. — М. : ИНФРА-М, 2002. — С. 7—14.
11. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: www.un.org/russian/documen/basicdoc/ charter.htm
12. Труевцева, С. С. Трактовка консенсуса у О. Конта [Текст] / С. С. Труевцева // Социолог. исслед. — 1994. — № 11. — С. 139—141.
13. Медушевский, А. Договорная модель перехода к демократии [Текст] / А. Меду-шевский // Вестн. Европы. — 2005. — № 16. — С. 10—19.
14. Федерализм в Бельгии [Текст] [Електронний ресурс]. — Режим доступу // http.:// www.e-turizm.ru/info/part_belgium.html
15. Фляйнер, Т. Правовые механизмы и процедуры для предотвращения и решения национальных конфликтов из опыта Швейцарской Конституции [Текст] / Т. Фляй-нер // Казан. федералист. — 2003. — № 3 (7). — С. 13—17.
16. Лейпхарт, А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование [Текст] / А. Лейпхарт. — М. : Аспект Пресс, 1997. — 288 с.
17. Солозобов, Ю. Конституционное новаторство Казахстана [Текст] / Ю. Солозобов // Казах. правда. — 2007. — 11 июня.
ПОЛИТИЧЕСКИЕ ТЕХНОЛОГИИ УРЕГУЛИРОВАНИЯ ГОСУДАРСТВЕННО-ПРАВОВЫХ КОНФЛИКТОВ: МИРОВОЙ
ОПЫТ
Ставицкая Е. В.
Проанализирован мировой опыт использования политических технологий для урегулирования государственно-правовых конфликтов. Рассмотрена сущность государственно-правовых конфликтов. Дана общая характеристика путей их урегулирования. На основе анализа мирового опыта выделены политические способы выхода из государственно-политических кризисов и конфликтов, доказавшие свою эффективность на практике.
Ключевые слова: государственно-правовой конфликт, переговоры, посредничество, консенсус, договорная модель, прямая демократия, доктрина политических решений.
POLITICAL PRACTICES OF SETTLEMENT OF STATE LEGAL CONFLICTS: WORLD EXPIRIENCE
Stavytska Е. V.
The article is devoted to the analysis ofworld experience relating to the usage of political technologies for the resolution of state legal conflicts. The author enters into the discussion on the essence of these conflicts and gives general review of paths for conflict resolution.
Deriving from world experience the author proposes certain political ways of public conflicts resolution.
Key words: state legal conflict, negotiations, mediation, consensus, contract model, direct democracy, doctrine of political decisions.
УДК 130.3
Н. В. Чубур, кандидат педагопчних наук, доцент
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГ1ЧН1 ЗАСАДИ ПОЛ1ТОЛОГ1ЧНОГО АНАЛ1ЗУ ФЕНОМЕНУ НАЦ1ОНАЛ1ЗМУ
Присвячено вивченню нaцiонaлiзму як полтичного феномену, його теоретичному обгрунтуванню, сучасному стану i перспективам. Проaнaлiзовaно форми вияву сучас-ного нaцiонaлiзму в контекстi глобaлiзaцiйних процеав сучaсностi.
Ключовi слова: нащя, нaцiонaлiзм, полтичний нaцiонaлiзм, глобaлiзaцiйнi процеси.
Актуальтсть проблеми. В етнополгтичних дослщженнях особлива увага придшяеться феномен нацiоналiзму. Цей феномен е пор!вняно молодим за юторичними критерiями. Зодно !з загальноприйнятим уявленням наци та нацiоналiзм в !х сучасному розумшш виникли в Захщнш Сврош не ранше XVIII ст., а в шших регюнах свиу ще набагато шзшше. Вщповщно до !сто-рично! точки зору процес формування нацш е ще не завершеним i науковцям зарано пiдбивати шдсумки, у тому числ! в полгтичнш сфер! Сощально-полiтична реальшсть кшця ХХ — початку ХХ1 ст. визначае важлив!сть ! по-лтичну актуальтсть вивчення феномену нацюнал!зму. Кр!м того, на думку багатьох поттиюв ! полгголоов, вплив етнонацюнальних чинниюв на р!зт сторони життя сучасних сустльств найближч!ми роками ! десятилптями буде пльки зростати.
Метою стати е полгголоочний анал!з сутност! нацюнал!зму, розгляд основних наукових шдход!в щодо дано! категорп та з'ясування тенденцш вияву нацюнал!зму в сучасному свт.
АналЬз наукових джерел I публжацш. Р!зномаштш подходи до визначен-ня сутност! нацюнал!зму вщображено у працях вщомих фах!вщв захщно! полгголопчно! школи: К. Вердер!, Е. Геллнера, Е. Смиа, Е. Хобсбаума, М. Хро-ха та ш. Серед росшських дослщниюв проблем нацюнал!зму слщ вщзначити В. Тишкова, М. Мнацаканяна, О. Соловйова, А. Галкша, В. Малахова та ш. [1—3; 5; 10].
У роки новггаьо! державно! незалежносп проблеми нацюнал!зму та етнонацюнальних процемв у широкому контекст! дослщжувалися укра!нськими
174 © Чубур Н. В., 2010
