CC BY
19
СУЧАСН1 МЕТОДОЛОГИ ОСВ1ТИ
НазпХАМТОВ
КРЕАТИВН1СТЬ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ КОНЦЕПТ СУЧАСНО'Г Ф1ЛОСОФМ ОСВ1ТИ
У стaттi розглядаетъся проблема актусшзаци поняття «крешпившстъ» У сучаснш фыософП освШи. Доводиться, що володтня шформащею для учня, студента, астранта означае не утримуван— ня И у свiдомостi чи пiдсвiдомостi, а вмтня ефективно шукати та викори-стовувати тформацт у проблемних си-туащях. Робитъся висновок, що креа-тивтстъ повинна наповнювати сам навчалъний процес; у реалънш практиц навчання це означае ствтворчу комунжацт учителя i учня, викладача i студента.
Специфжа постшдустрiальноi доби, зокрема, полягае у тому, що здатшсть оперувати шформащею стае важлившою за здатшсть накопичу— вати П. Загальна комп'ютеризащя людства робить зайвою i нав^ь абсурдною життеву роль ерудита як такого. Це поставило методолопв сучаснсм осв^и перед необхщшстю усвщомлення новоi парадигми результапв нав— чального процесу: володшня iнформацiею для учня, студента, асшранта означае не утримування и у свiдомостi чи шдсвщомосп, а вмiння ефективно шукати та використовувати шформащю у проблемних ситуащях.
Проте здатнiсть оперувати шформащею е неможливою без здатностi творити шформащю. Таку здатшсть можна було б назвати креатившстю. Останшм часом цей термш став вельми розповсюдженим i навiть модним у свт. Говорить про «креативш досягнення», «креативний потенщал», «креативну людину». Сьогодш навряд чи хто буде сперечатися, що осв1та — як середня, так i вища — повиннi розвивати передуем креативнiсть, ша— кше вс набутi знання стають лише способом адаптацп у навчальному за— клад^ у життi ж вони обертаються на «мертвий груз». Це створюе своерiдне екзистенцiйне вiдчуження випускника вщ реалiй обраноi про— фесii, яке вимагае «переучування». Ситуацiя ускладнюеться тим, що фе— номен креативност е вкрай суперечливим та неоднорщним.
Чи в креатившсть загальною ознакою людсько'1 природи? Як1 в вим1ри креативноси? Чи можна виховати креатившсть у навчальному процесп?
Спробуемо послiдовно вiдповiсти на щ питання.
Креатившсть 1 природа людини
Людина е iстота, що постшно виходить за власнi межi, як заданi як сво1м Я, так i навколишнiм природним та соцiальним середовищем. На вiдмiну вiд життедiяльностi тварини, доля яко1 визначаеться шстинктом, життя людини иередбачае авторство власно'1 дол1. А це можливо лише тому, що людина здатна охопити уявою i думкою не лише фрагмент влас— ного життя, а й все життя, бшьше того, те, що е трансцендентним по вщношенню до 11 життя. Не можна не погодитися з А.Шопенгауером, який зазначае: «Тварина е втшене тепер1шне, тому вона знае страх та надш лише по вщношенню до очевидних предмепв, що знаходяться у те— перiшньому часi, отже, в дуже вузьких межах; тодi як людина мае бачен-ня, яке охоплюе все життя 1 нав1ть виходить за його меяа» [1].
Щ ж iдеi ми зустрiчaемо у Ж.-Ж.Руссо, який вбачае природу людини не в тепершньому, близькому, а в далекому, позамежовому, в тому, що повинно ще прийти — прийдешньому. «Якщо хочеш вивчати людей, — зазначае Руссо, — треба подивитися навколо себе, якщо ж ти хочеш вив-чити людину, треба навчитися дивитися вдалину» [2, 21].
Розумшня людини як штоти, яка постшно виходить за межi свого шнування, ми бачимо у вченнях шмецьких засновниив фшософсько! антропологи — Макса Шелера та Гельмута Плеснера.
М.Шелер говорить про те, що «у порiвняннi з твариною, шнування яко1 е втшене фшстерство, людина — це «в1чний Фауст»..., що школи не заспокоюеться на нaвколишнiй дшсносп, завжди намагаеться прорвати межi свого тут-ьтепер-так-буття i «навколишнього свггу», в тому числi i наявну дшсшсть власного Я» [3, 51].
В результат! М.Шелер доходить фундаментального висновку: «...Слово «людина» повинно означати сукупшсть речей, яка е гранично протилеж— ною поняттю «тварини взагалЬ, у тому числi вим ссавцям i хребетним, i протилежну 1м у тому ж самому значенш, що, наприклад, i iнфузорii... хоча навряд чи можна сперечатися, що жива ютота, яка зветься людиною, мор— фолопчно, фiзiологiчно й психологiчно незрiвнянно бiльше схожа на шимпанзе, шж людина та шимпанзе схожi на шфузорш» [4, 33].
М.Шелер шукае «сутшсне поняття людини», на противагу поняттю, що шдпорядковане природнш системaтицi. В чому полягае сутшсне поняття людини, в чому його принципова ознака? Що е в людини такого, що вiдрiзняе 11 в1д будь-яко1 тварини? Для М.Шелера це не тiльки штелект i нaвiть не тiльки здатшсть до вибору. Тому вiн приходить до бшьш конкретного запитання. «Якщо твариш властивий iнтелект, то чи в1^з— няеться взaгaлi людина в1д тварини бiльше, нiж за ступенем?» [5, 52] —
Питае мислитель. I вщповщае: «...Сутшсть людини 1 те, що можна назвати 11 особливим становищем, шдноситься над тим, що називають штелектом i здaтнiстю до вибору, i не може бути досягнутим, навггь якщо уявити, що штелект 1 здатшсть до вибору довшьно виросли до безконечносп» [6, 52].
Так в чому ж таки полягае людське в людиш, на думку М.Шелера? У новому сташ психiчних проце^в? Нi, «невiрно було б i мислити собi те нове, що робить людину людиною, тшьки як новий суттевий рiвень психiчних функцш i здiбностей, який додаеться до шших ступенiв, — чуттевого поривання, шстинкту, aсоцiaтивноi пaм,ятi, iнтелекту i вибору» [7, 53 — 54]. Навпаки, «новий принцип, що робить людину людиною, лежить поза межами всього того, що в найширшому розумшш, з внутрiшньо-психiчного або зовшшньо-в^ального боку ми можемо назвати ЖИТТЯМ» [8, 54].
По-справжньому новим в людиш порiвняно iз твариною, згщно з мiркувaннями М.Шелера, е лише дух з його безмежним креативним по— тенщалом. Лише у дусi сконцентровaнi специфiчно людськi форми взaемодii iз свиом. «Те, що робить людину людиною, е принцип, проти— лежний усьому життю взагал^ — пише М.Шелер, — вiн як такий взaгaлi не може бути зведеним до «природно'1 еволюцii життя», i якщо його до чого-небудь i можна звести, то тiльки до вищо'1 основи самих речей — до т1е! основи, частковою ман1фестац1ею яко! е «ЖИТТЯ». Вже греки ВЩСТОЮ-вали такий принцип i називали його «розумом». Ми хотiли б вживати для зазначення цього бшьш широке за зм^том слово, яке мштить в собi по— няття розуму, але поряд iз мисленням в 1деях охоплюе i певний р1д спо— глядання... першофеноменiв, ... дaлi певний клас емоцiй i вольових акт1в... — слово «дух» [9, 54].
Головним способом (центром) оприлюднення духу для М.Шелера е особиспсть. Мислитель так характеризуе його: «^яльний... центр, в яко — му дух з'являеться всередиш кiнцевих сфер буття ми будемо називати особиспстю, на вщмшу вiд всiх функщональних «життевих» центрiв, якi, при розглядi 1х з внутрiшнього боку, називаються також «душевними» центрами» [10, 54]. Отже, принциповою ознакою людини як особи— стосп М.Шелер вважае духовшсть. Людська особистiсть е духовною юто— тою, що здатна трансцендувати себе, вщкривати в собi все новi i новi можливостi — можливосп свободи. Саме тому, на думку М.Шелера, ос— новним визначенням людини буде «екзистенщальна незaлежнiсть вiд ор— гaнiчного, свобода, звiльненa вiд примусу i тиску, вiд «життя». Саме тому людина i може бути означена як iстотa, що «вщкрита свiту» [11, 54].
Цi ж тенденцп ми зустрiчaемо i у творчосп Гельмута Плеснера, який трактуе людину як «екс-центричну iстоту» — таку, що постшно виходить iз того центру, в який його поставила еволющя. Саме ексцентричнiсть вiдрiзняе, на думку Г. Плеснера, людину в1д тварини. «Межа тваринно'1 ор— гaнiзaцii, — пише вiн, — полягае у тому, що в1д шдивща залишаеться при— хованим буття його самого, ... в той час як середовище та плоть його влас-
ного тiла даш йому, спiввiднесенi iз позицiональною серединою, абсолют— ним тут-ьтепер» [12, 122]. Тварина е замкненою у своему центр1, середиш, яка зумовлена законами виду, роду, класу. «Тварина живе iз своеi середи— ни у зовшшнш свiт i у свою середину вглиб, але вона не живе як середина. Вона переживае те, що метиться у оточуючому свт, чуже i свое, вона може навиь навчитися володарювати над власним тшом, вона створюе систему, що вщноситься до себе, але вона не переживае себе» [13, 123].
Навпаки людина як ютота, що «поставлена у середину свого юнуван — ня, знае цю середину, переживае, а тому переступае П... Вона переживае безпосереднш початок своiх дш, радикальне авторство свого живого юну— вання,... вибiр, вона знае себе вшьною...» [14, 126].
У результата цих мiркувань Г.Плеснер формулюе фундаментальний висновок: «якщо життя тварини е центричним, то життя людини е екс— центричним» [15, 126]. Зрозумшо, що ексцентричшсть може виявлятися лише в творчому розгортанш людського.
Отже, у вченнях М.Шелера та Г.Плеснера мова йде про те, що людину можна визначити як трансцендуючу ютоту — таку, що вшьно й усвщомле— но виходить за своi межь Продовжуючи цю 1дею, можна сказати, що в ек-зистенцiйному смислi креативнiсть можна ототожнити з трансцендуван-ням, а тому вона е загальноантрополопчною характеристикою.
Таким чином, людське буття е не просто процесом абстрактного ви— ходу за власш меж^ а переходом вщ одного вимiру до шшого, бiльше того, це складний процес взаемодп вимiрiв. I вже це натякае на те, що креатившсть — глибинна ознака людського.
У цьому проблемному полi креатившсть постае здатшстю подолати вщчуження мiж вимiрами людського буття, а вщтак — мiж людиною та свиом.
Вимпри креативност
В сучаснiй украшськш фiлософськiй лiтературi тема креативностi безпосередньо актуалiзуеться через проблему вимiрiв людського буття. У даному контекст цiкавi думки зустрiчаемо у М.В. Поповича, який ви— окремлюе три вимiри людського буття й три вимiри комушкацп [16].
Цi вимiри, на думку автора, можуть бути означеш як «розум, воля, почуття» [17, 69]. М.В.Попович зазначае, що мова передуем йде про вимiри психши. Аналiзуючи його позицiю, можна зробити висновок, що вш вважае щ три вимiри основоположними, проте вони не виключають шнування iнших. «...Подiбних вимiрiв психiки багато... психiчний проспр людини вкрай багатовимiрний», — стверджуе дослшник [18, 65]. Солiда-ризуючись з Е.Фроммом, автор шдкреслюе, що «по мiрi деструкцii особи-стость.. людина стае все бiльш одновимiрною» [19, 65].
М.В.Попович так мiркуе про три вимiри людського буття: «В тому вимiрi, де долаеться перв^ний егоцентризм,... свобода можлива лише як
пiзнaнa необхiднiсть; щоб прийняти ршення, треба звiльнитись вiд емоцш.
Владна компонента особистостi i вимiр, який породжуе самопожерт— ву 1 жорстоктсть, оцшюе реальшсть лише як предмет утвердженняЯ.
I тшьки у тому вимiрi оцшок, в якому людину цiкaвить саме дшсшсть як предмет 11 любовi i ненaвистi, 11 захоплення i огиди, розкри— ваеться та здатшсть людини, яка називаеться любов» [20, 68].
Розуму, волi та почуттям як трьом фундаментальним вимiрaм людсь— кого буття вiдповiдaють три фундаментальш вимiри комунiкaцii — «когнiтивний», «сугестивний» та «експресивний» [21, 69 — 77].
Розвиваючи дану 1дею, можна було б виокремити у цьому проблемному полi й три вимiри креативност — когнiтивну, сугестивну та експре— сивну. (У контекст нашого дослiдження було б доцшьно назвати 1х екзи-стенцiйно-психологiчними вимiрaми креaтивностi.) Сказане не означае, що в когштивнш креaтивностi е лише розум, у сугестивнш — воля, а в експресивнш — тшьки почуття. Розум, воля та почуття з'еднуються у кожному з цих вимiрiв креативности проте при домшанп чогось одного.
Звернемося тепер до екзистенцшно-комушкативних вимiрiв людсь— кого буття, як були ознaченi автором даного тексту у межах проекту ме-таантропологи як буденне, граничне та метаграничне буття людини [22] й спробуемо на цш основi окреслити екзистенцшно-комушкативш вимiри креaтивностi.
Не треба особливо доводити, що екзистенцшно-особистшне вияв— лення людини е принципово неоднорщним. 1нколи ми занурюемося у спокшний плин буденностi, де уживаються бажання i страждання, турбо— та i святковiсть, вдоволенiсть i нудьга, а iнколи поринаемо у грaничнi стани, де захоплення змшюеться тугою, жахом, вщчаем. I у цих гранич— них виходах за межi встановлених буденшстю кордонiв е зaкономiрнiсть i логiкa, що виражають глибинну штину людського буття: посереднiсть в нашому житп пригнiчуе кожного з нас i ми — свiдомо чи позасвщомо — прагнемо звiльнитися вщ не1. У трaгiчному виходi за межi буденностi на— роджуеться те загострено-особиспсне, граничне буття людини, яке традицшно називають екзистенцiею. Життя набувае смаку неповторносп та значимость Його потаемш глибини вщкриваються нам. I в цш ВЩКрИ-тостi власним глибинам ми вщкриваемося зовнiшньому свп-овь
Проте своерiднa креaтивнiсть е i в буденному буттi. Спробуемо про— яснити це. Буденне буття е такий вимiр буття людини, в якому реaлiзуеться воля до самозбереження та воля до продовження роду. У станах антрополопчно'1 кризи обидвi щ волi з'еднуються у волю до виживан— ня. В 11 межах особистшне, унiкaльне начало виступае лише можливштю. Буденне буття е буття, в якому домшують цшносп безпеки та стaбiль— ность Тому буденна креaтивнiсть — це створення простору безпеки й стабшьность З шшого боку, буденна креатившсть е створення простору душевностi. У кризових суспшьствах буденна креaтивнiсть е здатшстю
створити проспр виживання. I це робить 11 надзвичайно важливою у су-часному свт з проблемою екологiчноi кризи та перенаселення, роблячи буденну креатившсть глибинно-етичною. Саме буденна креатившсть, направлена на виживання у кризових умовах робить етику бт- етикою. В цьому плат цiкавi роботи деяких американських вчених, що працюють на межi бюлогп, футурологii та етики, особливо засновника бтетики В.Поттера [23].
Граничив буття людини € тим вим1ром буття, в якому виявляеться воля до влади i воля до шзнання й творчость Особистшне начало у цьому вимiрi буття переходить iз можливостi у дшсшсть. Креативнiсть у граничному бут (гранична креативнiсть) виявляеться у створенш простору вла— ди й панування, як в шституцшних, так i в маргiнальних формах, та про— стору культури. При цьому слщ зазначити, що особистють у граничному бугп перш за все перебувае у сташ негацii по в^ношенню до буденностi та П стабшьность У кризових суспшьствах гранична креатившсть передуем стае творенням простору революци та вiйни i тшно пов'язана з фе— номеном людськоi деструктивностi.
Метаграничне буття людини е такий вимiр людського буття, в якому реалiзуеться воля до едност свободи, любовi, а також воля до толерант— ность Спираючись на традицш европейського фiлософування, це буття можна було б сшввщнести iз трансценденцiею i назвати антропо-транс-ценденщею. Креативнiсть у метаграничному буттi виявляеться у творенш простору свободи й любов1, а в кризових суспшьствах — передуем у тво— ренш толерантностi й порозумiння.
Надзвичайно важливо зазначити, що вказаш вимiри людського буття й вияви креативности що корелюють з ними, не знаходяться у вщносинах лiнiйноi субординацii. 1ншими словами, вони не поеднанi принципом «абсолютного ЗНЯТТЯ». Кожна людина мютить у собi всi цi вимiри, якi складно й нелiнiйно впливають один на одного. Тому актуальним стае координативне розумшня цих вимiрiв, згщно з яким вони е самоцшними й знаходяться у взаемоди. Така взаемодiя складае живу й колiзiйну реальнiсть людини.
При цьому, вказуючи на багатовимiрнiсть людини, можна говорити про домшанту якогось iз вказаних вимiрiв у даний момент, його актуалiзованiсть. Саме тому, усвщомлюючи обмеженiсть гегелiвськоi дiалектичноi трiади стосовно людського буття, ми все ж користуемося принципом «теза — антитеза — Синтеза»; однак цей субординативно-вер-тикальний принцип з необхщшстю доповнюеться координативно-гори-зонтальним. Отже, у межах метаантрополопчного шдходу ми не прагнемо замшити вертикаль на горизонталь, субординацш на координацш, ство— ривши новий замкнено-монолопчний пiдхiд. Мова йде про '¿хню синтезу та взаемодiю, яка здшснюеться через з'еднання iдеi та практики субординаци й координацii у iдеi та практицi вiдкрито-толерантноi комушкаци.
Назт Хам^ов. Креативнiсть як фундаментальний концепт сучасноiфiлософiiосвiти
Висновок. Чи можна виховати креатившсть?
Окресливши меж1 поняття креативност 1 прояснивши 11 виявлення у рiзних вимiрaх людського буття, можна зробити висновок, що креатившсть як загальноантрополопчна властивють, по суп, не виховуеться, а лише aктуaлiзуеться. Причому установка на aктуaлiзaцiю креативност повинна поеднуватися з усвiдомленням 11 екзистенцшно'1 багато-вимiрностi та колiзiйностi.
Креaтивнiсть повинна наповнювати сам навчальний процес. Лише вступивши у проблемш ситуаци, якi спонукують креaтивнiсть, можна набути 11 як певну яисть, що вщзначае дипломованого спещалюта.
Уреaльнiй прaктицi навчального процесу це означае сшвтворчу ко— мушкацш учителя й учня, викладача й студента, в який долаеться став— лення до останшх лише як до об'екту навчально-виховного впливу. Го-ловним критер1ем «якост1 Студента» стае не сукупшсть засвоено! шфор-маци, а творча робота, в якш ця iнформaцiя використовуеться, створюю— чи щось принципово нове.
Мова йде про креативне олюднення навчального процесу. I суть такого олюднення не просто у досягненш «суб'ект — суб'ектного» типу вщносин, а у розгортанш комунiкaтивноi моделi «Людина — Людина».
Лiтература:
1. ШопенгауерА. Кучению о страданиях мира // Афоризмы и максимы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1991. — С. 203.
2. Цит. по: Леви-Стросс К. Руссо — отец антроплогии // Первобытное мышление. М.: Республика, 1994. - С. 21.
3. Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. — С. 51.
4. Там само. — С. 33.
5. Там само. — С. 52.
6. Там само.
7. Там само. — С. 53 — 54.
8. Там само. — С. 54.
9. Там само.
10. Там само.
11. Там само.
12. Плеснер X. Ступени органического и человек // Проблема человека в западной философии. М.: Прогресс, 1988. — С. 122.
13. Там само. — С. 123.
14. Там само. — С. 126.
15. Там само.
16. Попович М.В. Ращональшсть i вилпри людського буття. —К.: Сфера, 1997. — 290 с.
17. Там само. — С. 69.
18. Там само. — С. 65.
19. Там само.
20. Там само. — С. 68.
21. Там само. — С. 69 — 77.
22. Докладшше див.: Халатов Н. Самотшсть у людському бути. Досвщ метаантро-пологи'. — К. 2000. — 252 е., Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. — К.М., 2002. — 336 е., Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. - К., 2006. - 456 с.
23. Див.: Potter V.R. Global bioethics: building on the Leopold legacy. — East Lansing, Michigan: Michigan state university. — 1988. Potter V.R. Global bioethics: origin and development // Handbook of environmental risk decision making: values, perceptions and ethics / Ed. by Cothern R. — Boca Ration.: Lewis Publishers, 1995,— C. 359 - 373.
Назип Хамитов. Креативность как фундаментальный концепт современной философии образования.
В статье рассматривается проблема актуализации понятия «креативность» В современной философии образования. Доказывается, что владение информацией для ученика, студента, аспиранта означает не удерживание ее в сознании или подсознании, а умение эффективно искать и использовать информацию в проблемных ситуациях. Делается вывод, что креативность должна наполнять сам учебный процесс; в реальной практике обучения это означает сотворческую коммуника— цию учителя и ученика, преподавателя и студента.
Nazip Khamitov. Creativity as Fundamental Concept of Contemporary Philosophy of Education.
The paper is devoted to consideration of notion 'creativity' in the contemporary philosophy of education. It is proved that possession of information today does not mean for student its holding in his/her consciousness. The problem is how to teach student to look for information and to use it effectively in the complicated situations. The author underlines that creativity has to imbue the education process. In real practice, it presupposes co-creative communication between pupil and teacher, student and professor.
