CC BY
13
Людмила ГОРБУНОВА
ХАОС VERSUS ПОРЯДОК ЯК КОНТРОВЕРЗА МИСЛЕННЯ В КРИЗОВ1Й КУЛЬТУР1
СТАТТЯ II
ТРАГ1ЧНИЙ ДОСВ1Д СТАНОВЛЕННЯ Н1ЦШЕ1
У cmammi розглядаеться життя здтснювача «велико! переоцтки щнностей», засновника фшософи життя Нщше як подiя в культурi бвропи Х1Х сто-лття та як трагiчний експеримент «самоподолання». Його досвiд «життефыософп» ризикований, але не ризикованший за дшсшсть кризово! культури, що мктить у со6i хаос i порядок як у мiрах, так i надмiрностях.
Якось на науково-практичнш конференци виникла дискуая з приводу методолопчних можливостей фшософсько! спадщини Нщше для педаго-пки, зокрема, для педагопки перехiдних форм. Звертатися до Нщше радили фшософи, що розробляють проблеми надсистемного трансгресивного мис-лення в ситуацп розгортання транскультурних тенденцiй.
«Але ж Нщше стверджував волю до влади; проповщував шгЫзм, виступаючи проти вищих щнностей; закликав допомагати сильним, а не слабким; пророкував прихщ надлюдини; заохочував песимiзм, проповщу-ючи вiчне повернення того ж самого. Його фiлософiя привела до щеологп нацiонал-соцiалiзму. Нщшеанство й гуманiстичний виховний iдеал несумю-ш!» — вперто наполягали опоненти.
Така реакщя на Нiцше, породжена усталеним стереотипом, на жаль, усе ще дуже поширена в педагопчному спiвтовариствi. Тому, говорячи про мислення в кризовш культурi, методологiчно неправильно й юторично несправедливо обмежитися лише загальними характеристиками фшософи життя, замовчуючи того, хто почав у европейськш культурi велику «пере-
1 Продовження. Статтю I див. у «Фшософи освгги», № 2 /2005 р.
ощнку вах щнностей» як акту найвищо! самосвiдомостi людства, що знайшла в ньому свого генiя.
В аспект дослщжувано! проблеми, реагуючи на упередження щодо фшософп Нiцше, вважаю доцiльним сформулювати основнi положення, спровоковаш хибним и розумiнням, що позначили комплекс проблем для розгляду в щй i наступних статтях:
1. Аш в життi, анi у фшософи Нiцше не був нащоналютом, а тим паче нацiонал-соцiалiстом;
2. «Воля до влади» не означае «прагнення до панування» або «бажання володарювати»;
3. Сильнi, у розумшш Нiцше, не е «могутнi» або «пашвш» у якомусь соцiальному устро!;
4. Нiцше не був песимютом, проповiдуючи «Вiчне Повернення Того Ж Самого», а останне не можна розумгги як повернення до того ж самого;
5. Нщше не був шгшстом у звичному смисль «Класичний нiгiлiзм» Нiцше був подоланням шгшзму епохи;
6. «Переощнка всiх колишнiх цiнностей» е не вщмовою вiд цiнностей, а умовою й пiдставою створення нових;
7. Надлюдина Нiцше не е «суперменом» або представником нового бюло-пчного виду — «раси панiв».
Наведен положення потребують свого обГрунтування, насамперед, у план 1хньо1 методолопчно! значимост для осмислення можливостей ефективних бажаних змш у самому змiстi виховного й осв^нього процесу, для розумшня проблем становлення людини через подолання й самоподолання, для усвщомлення вах небезпек i ризикiв простору свободи, що досягаеться при цьому.
Колись iз мош iм'ям буде пов'язуватися спогад про щось жахливе — про кризу, яко! нколи не було на землi... Я не людина, я динамт (ФрiдрiхНщше. ЕсеНото)[2,762]2
1. Життя Нщше: трапчний експеримент
Фрщр1х Нщше — найбмьш визначна ф1гура у фшософп епохи кризи
европейсько! культури. З нього починаеться новий перюд, вщзначений, на вщмшу вщ класики, шшим розумiнням шляхiв i доль европейсько! культури.
Можна по-рiзному оцiнювати в юторп епоху, що почалася з Нщше, але в будь-якому разi вона була епохою кризи, а вщповщно, епохою народження зовсiм шшого, не схожого на класику духовного свггу, просякнутого вели-чезною творчою енергiею й переповненого пошуками нових перспектив
2 Тут i дал Bci цитати подаються в авторському перекладi з росшських видань.
життя. Вiдкрившись хаосу становлення й трапчного експериментування, вш перетворювався на свiт лабiринту, в якому все бшьш iнтенсивно розхо-дяться та перетинаються шляхи людських доль, що ведуть до трапчних поворотiв юторп, у яких надп обертаються на глум кути...
Цей свгг i ця епоха потребували нових духовних азимутiв i щннюних орiен-тир1в, нового мислення й ново! фшософп. Саме такою й стала фшософ!я Фрщр!ха Нiцше — «найбшьш невiдсторонена... i разом 1з тим найбiльш радикальна й небезпечна фшософ!я з будь-коли 1снуючих» [3, 13]. I найбшьш самотня ... «Той, хто вм!е дихати повгтрям мо!х твор1в, знае, що це повгтря вершин, здорове пов1тря. Треба бути створеним для нього, шакше ризикуеш застудитись» [2, 695]. Под!бну оц1нку дае О. Фешовець, автор передмови до украшського видання повного з!брання твор1в Нiцше: «Його мислення постае як потужний вихор, що погрожуе захопити 1з собою та, врешта, зруйнувати кожного, хто необачно наблизиться до нього, — вт1м, найвища вимога Нiцше — навчитися виживати в цьому смерчЬ> [4, IV].
За словами К.Ясперса, Нщше був першим, хто змалював «жахливу картину сучасного свгту, яку вс1 в1дтод1 без утоми повторюють: «Крах культури — освiта пiдмiнюеться пустим знанням; душевна субстанщальнють всесвiтнiм лицедшством 1люзорного життя, нудьга глушиться вама видами наркотикiв i гострих вщчутпв; будь-який живий духовний паросток приду-шуеться шумом i гуркотом шюзорного духу; ус1 говорять, але шхто н1кого не чуе; усе руйнуеться в потощ сл1в; усе розпатякуеться й продаеться. Не хто шший, як Нщше, показав пустелю, в якш тривають божевiльнi перегони за прибутком; показав змют машини й мехашзаци працi; зм1ст явища, що народжуеться, — маси» [5, 13].
Саме словосполучення «Ф1лосоФ1я Нiцше» тривалий час у представниюв «професорсько! фшософп» викликало несприйняття. Тому що вш не був Ф1лосоФом у прийнятному для них сена цього слова. Його можна називати по-р!зному: фшософ-поет, фшософ-музикант, фшософ-есе!ст, л1рик шзнан-ня... Але суть у тому, що фшософ!я такого рангу й масштабу, як у Нщше, зав-жди е розповщдю про певну «подш»...
У чому сенс «подП» Фрщр!ха Нiцше, як1й «радше поле битви, шж лю-дина»? Певне уявлення про це можна скласти, звернувшись до такого пор!вняння Свас'яна: хтось, зазирнувши в недосяжну для багатьох глибину, побачив там щось, ! це настшьки приголомшило його розум, що пщсумком цього стала нова оптика, новий орган сприйняття речей. «Я немов поранений стршою шзнання, отруеною кураре: бачу все». Озирнувшись пот1м навколо, вш не м1г уже застати н1чого, окр!м суц1льних невiдповiдностей побаченому [3, 14]. Це запаморочливо осяйне щось ми знаходимо в д!алоз! Заратустри та життя: «I я сказав йому щось на вухо, прямо в його сплуташ, жовт1, безумнi пасма волосся. — Ти знаеш це, о Заратустро? Цього шхто не знае» [2, 106].
Це незбагненне для розуму бачення вписалося в неповторну повноту контексту особистосп фшософа, який з дитинства гостро передчував свою
особливу долю, долю обранця, а також у його надзвичайний дар жити в тднесеному. «Хто не живе в пщнесеному, як вдома, той сприймае пщнесене, як щось моторошне й фальшиве» [1, 15]. До цього варто додати знайому йому з дитячих роив атмосферу майже шстинктивно засвоювано!" правди-вост й чесностi («Ми, Нiцше, зневажаемо брехню») [1, 15]. Чи могла така людина знехтувати iстиною, що вщкрилася 1и, i не повщати il людству, хоч би якою трагiчною вона була?
Щоб зумгти поставитися справедливо до фiлософiï Нщше, «треба страж-дати вiд долi музики, як вiд вiдкритоï рани», «треба розширити долю музики до долi культури, до планетарно!" дол^ щоб отримати пронизливий, як сирена, аваршний лейтмотив нщшевсько!" «поди"» [3, 14].
Бюграф1я Нiцше не багата под1ями [10]. Народився вiн 15 жовтня 1844 року в родиш протестантського священика в мiстечку Рьоккен в анексованш Пруссiею Тюрiнгiï. Батько, штел^ентна, освiчена людина, помер вщ хворо-би головного мозку, коли Фрiдрiху було 5 рокiв. Цшком iмовiрно, ця ж хвороба перед цим уразила i його молодшого брата Йосифа, що помер у вщ одного року. Шсля смертi глави имЧ мати пере1'жджае до Наумбурга, де Нщ-ше й зростае в жiночому оточенш разом iз молодшою сестрою Елiзабет.
Зовнi все йде добре: хлопчик закшчуе Наумбургзьку гiмназiю i вступае до школи Пфорта, вщомо!' тим, що в нш навчались Новалю, брати Шлегелi, Фiхте. Хлопчик росте вундеркшдом, близьк1 захоплюються його шкшьними творами й музичними композицiями. Вш розвивае свiй життевий свiт — це, насамперед, свгт духовно!" культури: Шиллер, Гельдерлш, Гете, Байрон. Водночас за цими зовшшшми проявами типово'1' долi обдарованого провш-цiйного хлопчика вибудовуеться напружено трапчний внутрiшнiй св^ по-чуттiв. Смерть батька й молодшого брата виявилися пею первинною екзистенцшною травмою, якою можна пояснити афективно забарвлеш переживання «страху смерт!» у юнацькi роки та вщкритють романтичному досвiду в лiтературi й фшософи' як трапчному переживанню свгту. Бiльше того, передчасна смерть батька викликала в хлопчика бажання заповнити втрату й стати священиком. Улюбленим читанням було читання Бiблiï, за що його прозвали маленьким пастором.
1з закiнченням Пфорти Нщше спочатку йде в Боннський ушверситет, де вивчае теологш й класичну фшологш, потiм пере'1'жджае на навчання в Лейпщгський унiверситет, де закшчуе вивчати класичну фшологш. Але його вже мучить фiлософiя в образi «франкфуртського самiтника» Артура Шопенгауера, зустрiч iз яким по-своему перевернула свгт його уявлень.
Засновник европейського песимiзму, автор книги «Свiт як воля й уяв-лення», з його незрiвнянним презирством до «професорсько'1' фiлософiï професорiв фiлософiï» у той час був мало вщомий в ушверситетських колах i не мав у цьому середовищi нiякоï довiри до себе. Але саме Нщше чомусь знаходить його: «Я зрозумiв його, немовби вш писав для мене» [1, 8]. Шопенгауерiвське вчення сприймаеться молодим Нщше не як система абстрактно!" фшософи', а як «трапчне життерозумшня», що дае цшюний
образ свгту й людини. BiH вчитувався в кожне його слово, його маргiнальна думка знайшла в дyмцi Шопенгауера «спорГднену по кровЬ», з яко!" можна було зростати дам, знайшовши в нш поживу для розуму й пщтримку, щоб, захистивши свою винятковють, вiдбyгися як yнiкальнiсгь. Шопенгауер був не стгльки прочиганий, скiльки вчиганий у життя й долю Нщше, аби згодом бути подоланим. Багато чого з того, що писав учитель, потГм його учень вик-рив як фальшиву монету.
Короткочасна вшськова служба, короткий напад прусського патрютиз-му й повного злиття з полгтикою канцлера Бiсмарка за об'еднання №меч-чини не е «подГями» духовного життя Нiцше, хiба що як точки вiд-штовхування.
Найвизначшшою духовною подiею, поряд зi знайомством з фiлософiею А. Шопенгауера, виявилося особисте знайомство з Рихардом Вагнером, таким же пощновувачем автора книги «Свгт як воля й уявлення». Нщше iз захопленням сприймав Вагнера як персошфжовану фiлософiю Шопенгауера через музику, цей единий за силою адекватност синошм «свiтовоï волЬ>. У той час творець «Тристана» й «Мейстерзингерiв» ще був невизнаним, гна-ним маргiналом у европейськш кyльтyрнiй iерархiï Х1Х ст.
В 1869 рощ на пiдставi робгт iз фiлологiï Давньо!" Греци' двадцятичотири-рiчного Нiцше затвердили на посадi професора фiлологiï Базельського yнiверситетy в нейтральнш Швейцари' — своерiдномy центрГ духовно!" куль-тури ввропи в Х1Х ст. Тут на нього чекали холодний прийом, самiтнiсть, вщсутшсть спiлкyвання й розyмiння з боку колег, за винятком дружби з юториком культури Я. Буркхардтом, з яким Нщше обговорюе задум свое!" книги, присвячено!" народженню давньогрецько!" трагеди".
Biйна, що спалахнула мiж Франщею часiв Паризько!" комуни й об'една-ною Прyссiею — Германською iмперiею спочатку збудила в Нiцше патрю-тичнi почуття (вiн навiть йде волонтером у сангтарний загiн дшчо!' пруссько!" арми"), але викликаний нею шовшютичний чад вiдштовхyе його. Вш зовсГм не подiляе гучне захоплення сво'1'х родичГв i знайомих ¡з приводу перемоги, вважаючи il перемогою варварiв над бгльш культурною й освiченою Фран-цiею. Вш знову сам, тому що для нього змшився вже масштаб ощнки подш. Завдяки цьому внутршньому зрушенню вш бачить у цш вшськовш перемозГ щойно проголошено!" ¡мпери' не перемогу, а поразку шмецького духу.
На цьому закшчуеться життева прелюдГя до фшософп' Нщше. В 18711872 рр. виходить його перша власне фшософська робота «Народження трагеди' з духу музики» ¡з передмовою, адресованою Р. Вагнеру. Це була не просто подГя в житп Нщше, це була подiя початку фглософського розвитку, а точшше, становления Нщше, що тривало вГсГмнадцять рок1в.
Якщо першГ двадцять шють роив були подготовкою Ф. Нщше до ще!" поди", то наступш вюмнадцять роив життя — «вгльним плаванням в океаш европейсько!" фшософп"» [6, 19], а, точшше, сходженням на прсьи шки, яких ще не було в нш. Вш вбирае в себе вершини европейсько!" фшософп' для того, щоб, пщрвавши ix критикою з позицш самого життя, розчистити мюце для
нового творення. Але пщривав вш ix разом iз собою («я не людина, я динамiт»), i це може бути одшею iз причин кiнця, що чекав на нього — одинадцятирiчного божевiлля, яке закшчилося смертю в 1900 р.
Еволющя фiлософГí Нщше мiстить у собi три компоненти, якi послщовно домiнують i визначають основнi етапи його фшософського сходження: це, по-перше, романтично осмислена мiфологiя, iнтерпретована в дус цшс-ностi базисного архетипу життя; по-друге, критично деструктивний аналiз соцiокультурного життя; по-трете, синтез i концепци' абсолютного стверд-ження життя [6, 19].
Саме такий пщхщ збтаеться з парадигмою еволюци' Нщше, пропонова-ною ним самим у першш частинi «Так казав Заратустра» у главi-притчi «Про три перетворення духу»:
«Назву я вам три перетворення духу: як дух стае верблюдом, левом верблюд i, нарешп, дитиною лев.
Багато важких тягарiв випадае дуxовi — мщному, витривалому дуxовi, сповненому святобливостi; важких, щонайважчих тягарiв вимагае сила його.
«Що таке тягар?» — питае витривалий дух, хилячись, нiби верблюд, i хоче, щоб його добре нав'ючили.
Ус найважчi тягарi бере на себе витривалий дух; мов нав'ючений верблюд, що посшшае в пустелю, так посшшае й дух у свою пустелю».
Однак у найсамотншшш пустелi стаеться друге перетворення: дух обертаеться тут на лева, хоче здобути собi свободу й панувати у власнш пустель
Ворогом вш хоче стати своему останньому богов^ великому драконовi, якого не хоче вже визнавати сво'1'м володарем. «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левiв дух мовить: «Я хочу».
«Ти повинен» лежить у духу на шляху та юкриться золотом, мов лускатий звiр, i на кожнш лусцi виблискуе золотом: «Ти повинен!»
Тисячолгтш щнносп виблискують на цих лусках, i наймогутшший з усix драконiв каже так: «Ус цiнностi всix речей виблискують на меш.
Усi щнносп вже створенi, i кожна створена щннють — це я сам. Воютину, «Я хочу» не смiе бiльше iснувати!» Так каже дракон.
Навщо потрiбен дуxовi лев?
«Аби здобути свободу, а також священне «ш» навiть перед обов'язком,— для цього, брати мо'1', потрiбен лев.
Здобути собi право на новi цiнностi — то найстрашнiший здобуток вит-ривалого й святобливого духу».
Але чому хижий лев повинен ще стати дитиною? Що може зробити дитина, чого не може зробити лев?
«Дитина — це невиннють i забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, святе слово утвердження.
Так, для гри творення, брати мо'1', потрiбне святе слово утвердження — своеïволi прагне тепер дух, ceiü свiт здобувае втративший свгт» [2, 18-20].
Тpи етапи в pозвиткy людcького духу означають наступне: пеpший — «веpблюд» — залежнють i yчнiвcтво; дpyгий — «лев» — ^итака й боpотьба за волю; тpетiй — «дитина» — твоpення й твеpдження на оcновi гpи, новий «початковий pyx». На наш погляд, ця пpитча допомагае зpозyмiти деякi cyттeвi моменти у фшогенетичному й онтогенетичному пpоцеcаx. Але, наcампеpед, цi тpи пеpетвоpення позначають пеpiоди життя й здоpов'я cамого Нiцше, а також моменти його влаcноï твоpчоcтi. Хоча гpаницi мiж ними вiдноcнi: лев cидить у веpблюдi, дитина в левi; тpагiчний pезyльтат закладений уже в дитиш.
Слiд зазначити, що icнyе багато piзниx оцiнок еволюцй' Нiцше залежно вiд того, що покладено в оотову пеpiодизацiï його твоpчоcтi (Л. Шестов, А. Камю, Х. Мщлтон, С. Стpонг та iн.). Але найчастше цi пеpiодизацiï, вiдбиваючи змши в зовнiшнix пpояваx, не зачшають внyтpiшнього, глибин-ного пpоцеcy становлення фiлоcофiï Нiцше, якою cтала концепщя «життя», взятого в його позачашвому значеннi, життя «Nuns stans», концепщя, ви-pоблена ним як cвоеpiдна «надцiнна iдея» на пpотивагy афективно забаpвленомy пеpежитомy в дитинcтвi й отpоцтвi «cтpаxy cмеpтi», невдотуп-нш xвоpобi, що пpогpеcyвала, а головне, постленню декаданcy евpопейcькоï кyльтypи — cеpедовищy cамооpганiзацiï «подй' Нiцше».
У цьому œ^i можна говоpити пpо еднicть, що запеpечyе лiнiйнy еволю-цiю поглядiв фiлоcофа. Це cyпеpечлива еднicть тpьоx глибинних iнтенцiй, що виявляють ^бе на piзниx етапах cтвоpення, по cyтi, незмiнноï настанови миcлення на кpитичнy деcтpyкцiю виpодження дiйcноcтi з метою yтвеpдження «життя».
Шсля оприлюднення «Народження трагедп» cамотнicть Нiцше поглиблю-етьcя. Фiлологи погано cпpиймають його книгу. Вiн вщчувае cебе Не-cвоечаcним.
Чеpез кшька pокiв його cпiткало нове pозчаpyвання. Яpмаpковий дух тоpжеcтва в Байpетi iз пpиводy визнання Вагнеpа, блток i офiцiоз pитyалy канонiзацiï, пишшсть повеpнення до «pеанiмацiйноï cлави» pанiше вiдчyженого маpгiнального композитоpа в Нщше визивае в^азу. Для нього ^ст^пт шовiнicтичний патpiотизм, антиcемiтизм, любов до похвали й низькопоклонництва, що пpоявилиcя в його дpyга й учителя. Пщ маcкою нового Еcxiла, яким його pанiше бачив Нiцше, xовавcя «завзятий театpал i непеpевеpшений дизайнеp пpиcтpаcтi», що бачив у cвоемy беззавiтно вipномy дpyговi лише талановитого агiтатоpа й пpопагандиcта вагнеpiан-ства. Пpо це cвiдчить, у тому чтол^ й xаpактеpна pеплiка Вагнеpа, що вiдноcитьcя до чеpвня 1878 pокy, яку наводить Петеp Гаст: «... Нiцше читають лише в тш мipi, у якiй вш тpимае нашу cтоpонy!» [1, 17].
Але, напевно, пpо головну пpичинy cвого pозpивy з Вагнеpом ^азав cам Нiцше: «...Чого я школи не пpобачав Вагнеpовi? Того, що вш поблажлто по-ставтся до шмщв — що вiн зpобивcя iмпеpcьконiмецьким...Кyди б не пpоникала Шмеччина, вона псуе кyльтypy..» [2, 715]... Розpив iз Вагнеpом («у мене не було шкого, кpiм Риxаpда Вагнеpа») вiдкpивав пеpcпективy абcолютноï cамотноcтi.
Друз!, здивоваш змшами в Нщше, цураються його. Нiцше глибоко пере-живае розриви. На тл1 душевних переживань погiршуеться стан його здоров'я. Його непокоять 6ол1 в голов1, шлунку, очах, порушення вимови. Такий стан змушуе його переглянути свое ставлення до деяких життевих плашв та зобов'язань. «Хвороба помалу приносила меш звiльнення: вона мене позба-вила в1д усякого роду розрив1в, в1д усяких шалених сумн1вних починань. Вона надшила мене правом докоршно змшювати сво! звички» [7, 11].
Але вш змiнюе не тшьки звички, в1н докор1нно змiнюе життя, поставивши перед собою проблему вибору: безтурботна академiчна доля базель-ського професора або ризиковаш пригоди вшьного фаустiвського духу. Цей ви61р здiйснюеться в перервi м1ж «Народженням трагеди» i ще не написаним «Людським, занадто людським», заповненiй болюною альтернативою: або «грати в1дкрито» (так, я осягнув сутшсть моралi; вона вся спочивае на брехш, тому що в основ! и лежить що завгодно, кр1м власне морального: марнославство, гординя, помста, жага реваншу, злопам'ятство стадного вщчуття), або залишатися славним базельським професором, продовжуючи викладати грецьку мову й лгтературу [3, 20]. I вш здiйснюе свш вчинок: вiдмовляеться в1д викладання й починае вшьне для творчост1 життя манд-рiвника - мешканця скромних мебльованих ымнат у Швейцар!!, в Гталп, на п1вдн1 Францп, куди його заносили пошуки сприятливого кл1мату.
Щоб як належне оц1нити мотиващю такого вибору, варто звернутися до листа, вщправленого Яко6ов1 Буркхардту 6 с1чня 1889 р. з Турина на четвер-тий день божевшля, у якому, незважаючи на мегаломашю автора, ситуацiя роз'яснюеться надзвичайно точно: «Дорогий пане професоре, зрештою, мене набагато бшьше влаштовувало би бути славним базельським професором, ашж Богом; але я не насмшився зайти у своему особистому его!зм1 так далеко, щоб заради нього поступитися створенням св1ту» [1, 8]. Так, вш охочiше залишився б славним базельським професором, ашж став би «Богом», «учнем Дюнюа», «великим злочинцем», «Розп'ятим» — але сталося так, що цей професор побачив щось таке, чого не бачили шшь I тод1 стало ясним життеве завдання — великий похщ на ц1нност1 колишньо! ютори заради ствердження нових.
Але таке завдання, як зазначае Свас'ян, м1г би виконати не слабкий i уразливий романтик-iдеалiст, а лише великий злочинець рангу Цезаря або Наполеона. «Ситуащя наче буквально списана з1 сторшок Достоевського (до реч^ знаного й улюбленого: «единого психолога, у якого я м1г дечому повчитися»); i цьому нiмецькому Раскольшкову сподобилося з оглядкою на Наполеона розв'язувати ребус власного життя: «твар тремтлива» або «надлюдина»? [3, 18]. I ви61р був зроблений.
Публжащя роботи «Людське, занадто людське» в 1878 р. вщкривае велику критику цшностей («левом стае дух»). Книга вийшла з визивною при-святою — «Пам'ят! Вольтера». На змшу кумирам юност1 Шопенгауеру й Вагнеру приходять нов1 вчител1 - Ларошфуко, Лабрюйер, Фонтенель, Вольтер, Шамфор — в1дом1 майстри в справ1 розв1нчання романтичних 1деал1в,
геpоïчниx iдей i моpальноï пpекpаcнодyшноcтi. Коли ypок буде заcвоений i афоpиcтична теxнiка учня пеpевеpшить навчальнi зpазки, а гоcтpота ^и-тики доcягне небезпечно!" для опоненпв доcконалоcтi, у твоpчоcтi Нщше зазвучить нова тональнicть, що дозволить йому в лисп до Ф. Овеpбека вiд
30 квiтня 1884 p. ^азати пpо cебе: «^^p я, з великою чаcткою ймовipноcтi, найнезалежнша людта в бврот», «У меш тепеp вicтpя вcього моpального мipкyвання й pоботи в Gвpопi» [1, 22].
Нам, що устадкували з колишньо!" ментальноcтi пpименшyвальнi уявлення ^о маcштаб iндивiдyального («твоpець icTOpiï — наpод»), завищу-вальне pозyмiння pолi cкpомноcтi в наyцi, ощнку фiлоcофcькиx мipкyвань, що pедyкyе до абcтpактноï моpальноcтi, мабуть, важко стокшно cпpиймати подiбнi заяви. Непоpозyмiння й yпеpедження, пов'язанi з iм'ям Нщше, часто поpодженi якpаз цiею невщповщнютю кyльтypниx паpадигм, точнiше, нашою нездатнютю вийти за межi влаcноï шкали оцiнювання, коли ми натpапляемо на що^, що не вмiщаетьcя у визнаш cтандаpти й зpазки, напpиклад, оголошення вiйни тиcячолiтнiм цiнноcтям. У cвiдомоcтi «добpо-нpавноï» людини Нщше дониш залишаетьcя моpальним опудалом, вщ якого cлiд вciляко обеpiгати пiдpоcтаюче поколiння.
Пpичина цього неpозyмiння не т1льки в наc чи в злш ipонiï долi його стадщини. Таке cтавлення обумовлене ще й тим, що cвою фiлоcофiю Нщше, на вщмшу в1д багатьох шших, не cтвоpював як закiнченy й тому защиту cиcтемy, що мютить вci дефiнiцiï й де пpоcтавленi вci кpапки над «i». Навпаки, вш вiдкpив ïï xаоcy життя, згткненню великих пpотилежно заpяджениx етл, а тому piзночитанням i piзнодyмcтвам, pозмаïттю оц1нок i iнтеpпpетацiй, таким чином доpyчивши нам вiдповiдальнicть за pозyмiння найглибших iнтенцiй його вчення. Тому так важливо нам у наших ваганнях i ощнках зумгти почути кpик його душ1: «Втолухайте мене! ...Пеpедyciм, не плутайте мене з шшими!». «Я... зовciм не опудало, не моpальне чyдовиcько... Я учень фiлоcофа Дюнюа...» [2, 694].
Пюля опyблiкyвання книги «Людcьке, занадто людcьке» cyчаcники його не pозyмiють, деяк1, у тому чиcлi й Вагнеp, виcтyпають 1з нападками. Здо-pов'я Нiцше ycе бiльше погipшyетьcя. Чаcом це вганяе його у вщчай: «Не мати можливоcтi читати! Птоати не iнакше, як ypивками! Н1 з ким не бачи-тиcя! Не мати можливоcт1 ^ухати музику!» [7, 12]).
«Те незвичайне, що cтвоpюють видатнi таланти, — птоав у cвiй чаc Гете, — пеpедбачае доcить кpиxкy оpганiзацiю, що дозволяе 1'м вiдчyвати p^icrn почуття й чути небеcнi голост. Така оpганiзацiя, вcтyпаючи в конфлжт
31 cвiтом i cтиxiями, виявляетьcя дуже вpазливою, i той, хто, под16но до Вольтеpа, не столучае в cобi велику чyтливicть 1з неабиякою витpивалicтю, cxильний до тpивалоï xвоpобливоcт1» [3, 21].
В якому ceHci хвороба присутня у творчост Нiцше — таким питанням задаетьcя Жиль Дельоз, пpедcтавляючи cвоï мipкyвання 1з цього пpиводy. Н1коли xвоpоба не була джеpелом натхнення для Нщше. У xвоpобi в1н вбачав точку зору на здоpов'я, а в здоpов'ï — точку зору на xвоpобy. Як пиcав пpо це
власне вш: «Дослгджувати з точки зору хворого sdopoerni поняття та щнностъ I, навпаки, з точки зору повноти та самовпевненост багатшого життя дивитись на таемничу роботу шстинкту декадансу — такою була моя довга вправа, мш дшсний досвщ, i якщо в чомусь, то якраз у цьому я став майстром. Тепер я маю досвгд, досвгд перемщення перспектив: головну основу того, чому одному лише меш, мабуть, стала взагалГ доступною «переощнка щнностей» [2, 699].
Хвороба, таким чином, не е (i не може бути) рушшною силою фшософа; вона лише бере участь у формуванш внутршньо'1 iнтерсуб'eктивностi шдивща. «Хвороба як ощнювання здоров'я, моменти здоров'я як ощнюван-ня хвороби - ось той «переворот», те «перемщення перспектив», у якому Нщше вбачае сутнють свого методу й свое покликання до переощнки щн-ностей» [7, 13]. Ця рухливють, на думку Нщше, свщчить про його «велике здоров'я». Як пщкреслюе Дельоз, божевшля приходить, коли це мистецтво перемщення вичерпуеться, тому що не залишаеться бшьше здоров'я для того, щоб робити хворобу точкою зору на здоров'я [7, 14].
Здатнють до перемщення перспектив, до подолання хвороби свщчить про велику жадобу життя Нщше: «...Для типово здорового... хвороба може стати енергшним стимулом до життя, до продовження життя. Так фактично уявляеться меш тепер цей довгий перюд хвороби: я немовби знову вщкрив життя, включив себе в нього, я знаходив смак в усГх гарних i незначних речах... я зробив з мое!" волГ до здоров'я, до життя, мою фшософш...» [2, 700]. I хоча це фшософГя трапчного сприйняття свгту, вона не е песимю-тичною. «.Я перестав бути песимютом за роив мое!" найменшо!" вгтальностк шстинкт самовщновлення заборонив меш фшософш убогост i зневГри ...» [1, 700].
Але не лише коливання мГж здоров'ям i хворобою, не лише ритм чергування ейфори' й депреси' сприяли становленню внутршньо'1" штер-суб'ективносп фшософа.
Особисткть Нiцше — це складна сукупнкть масок. бднють «Я» як щось гомогенне й самототожне йому не властива. Вш не вГрить у таку еднють i не вщчувае il в собГ. Серед вершин нщшевсько!' думки е сторшки, де вш пише про необхщнють маскуватися, про достошства й крайню нагальнють масок («До Mopaai Я. — Важко домогтися розумтня... Кожний вчинок тлумачиться викривлено. Щоб не бути тим, кого постшно розпинають, варто запастися масками») [1, 20].
Його особистюна концепщя мютить найтоншГ вщношення мГж рГзними «я», яй ховаються, суперничають, сшвробгтничають, але в сукупносп вира-жають сили життя, сили думки в рГзномаштноси сво'1'х проявГв. Його «Я» ¡снуе як складний штерсуб'ективний простГр перемщення, перетГкання вщмшностей, точок зору, як постшний процес самооргашзаци' з хаосу, а не застиглий гомогенний, самототожний порядок. Це визначае загальну спря-мованють його мГфотворення й особистюних прюритетав у створенш свого alter ego.
Нiцше називав себе учнем бога Дiонiса. Серед безлiчi вiдомих давньо-грецьких богiв лише вш единий полюбляв виряджатися в чужi маски, лише вiн мав дивну властивють — говорити вустами шшого (недарма його назива-ють богом перевтiлень). Його основна особливють була досить примiтна: шляхом боротьби й спротиву вселятися у свого антагонюта й, поглинаючи, робити його самим собою. Можливо, саме за це його так любив Нщше, зробивши власним символiчним втiленням. Вш наче наслiдуе талант Дюнь са та'1тися, ховатися, нашiптувати, перетiкати й перевтшюватися, щоб, подiбно улюбленому богов^ розкритися в шаленствi натхнення й одержи-мостi творчiстю. Такий динамiзм особистюно! штерсуб^ективност втшю-вався в напруженосп й подвiйностi текстiв, переплетенш голосiв, перетжан-нi масок одна в одну.
Вагнер, Шопенгауер, Пауль Ре, Дюню, Заратустра — вс вони були масками Нiцше. Згодом деяы подумували, що божевiлля було його остан-ньою маскою. Вш сам про це написав таке: «Часом саме божевшля е маскою, за якою ховаеться фатальне й занадто надiйне знання» [7, 14].
Насправд^ як вважае Дельоз, божевшля знаменуе той момент, коли маски, припиняючи перемщатися й перетiкати одна в одну, змшуються й застигають у мертвеннiй непорушностi.
Поки Нщше вистачало мистецтва, перемiщуючи перспективи, здшсню-вати динамiку самоподолання («моя найсильшша властивiсть — самоподо-лання»), вш насолоджувався сво1м «великим здоров'ям», що й уможливлю-вало його творчють i становлення. Але коли пщ впливом прогресуючо'1 хвороби це мистецтво його покинуло, вс маски змшалися в масцi клоуна, блазня, — тодi хвороба злилася iз завершенням творчостi. Колись вiн сам назвав божевшля «комiчним вибуттям», свого роду кшцевою клоунадою. Останнi листи Нщше е свщченнями цього екстремального моменту, i саме тому, як справедливо вважае Дельоз, вони е невщ'емною частиною його творчост [7, 20-21].
Говорячи про нщшевську фiлософiю, можна сперечатися про те, що саме вважати 11 центральною концепцiею: «волю до влади», «становлення», «життя», <^чне повернення». Як помiтив Гайдеггер, все це в мовi Нiцше одне й те саме. На наш погляд, його фiлософiя принципово ацентрична; все залежить вiд нашого шляху в нш, тому що вона е своерщним лабiринтом, що дае нам можливють просвiтленого виходу, але й приховуе в собi небезпеку зустрiчi з Мiнотавром.
Безпосередньо фшософш Нiцше, точнiше деякi 11 аспекти, важливi для нашо1 теми, ми будемо розглядати в наступних статтях. Тут же нам хотшося б пщкреслити 11 загальний вiдкритий i нелiнiйний характер, обумовлений 11 неабстрагованютю вiд життя, життя саме конкретного, що пщнялося до планетарних доль культури.
Томас Манн у сво'1й статп «Фiлософiя Нiцше у свгт нашого досвiду» порiвняв Нiцше з Гамлетом. За його словами, Нщше «не лише надзвичайно повно й складно сконцентрував у собi й пщсумував ва особливостi евро-
пейського духу i европейсько! культури, але й yBi6paB у себе минуле, щоб попм, бiльш-менш свщомо нaслiдуючи йому й спираючись на нього, повернути його, повторити й осучаснити у своему мiфoтвoреннi...» [8, 200].
Глибоко екзистенцшне вiднoшення Нщше до европейсько! культури втiлилoся в здшсненш ним спрaвi свого життя — критичнш переoцiнцi двох 11 вих1дних засад: грецького рaцioнaлiзму й християнсько! мoрaлi. Як нiхтo рашше, Нiцше висловив сумнiви щодо цшноста того й iншoгo. Вщчужено-абстрактна байдужа й самозакохано-самодостатня думка на це була б не здатна.
«По^бно було — один раз i назавжди — поставитися до двох з половиною тисячoрiч европейсько! мoрaлi як до суто особисто! проблеми... пoтрiбнo було повнютю вiдмoвитися вiд особистого життя й стати завсщ-ником духовно! юторп ... пoтрiбнo було, таким чином, перевернути норму життя й роками навилгт жити в тому, у чому за професшним звичаем живуть лiченi години, — тобто, ототожнити всю европейську iстoрiю з особистою бioгрaфiею, щоб все iнше вщбулося уже саме по сoбi. Для цього шшого вiн знайшов дивовижно ясну й однозначну формулу: «Я увiбрaв у себе дух ввропи — тепер я хочу нанести контрудар» [3, 22-23].
Вш знае, що культура, що придушуе в сoбi життя, його вшьний творчий хаос, його шал почутпв i iнстинктiв, його рaдiсть нескiнченнoгo становлен-ня, глибоко хвора. Вiн знае причини ще! хвороби, вiн передбачае трапчне майбутне. I тому задля життя й надй' вiн як щлитель (а саме таким, на його думку, i мае бути фшософ) зважуеться на радикальну хiрургiчну oперaцiю. «Я маю пщдати людство випробуванню, тяжчому за всi, яким його пщдавали коли-небудь» [2, 694].
Немовби вщповщаючи на мaйбутнi докори в руйнуванш святинь, на звинувачення в пм, що вiн комусь при цьому зробив боляче, Нщше пише: «Ви бажаете формули для тако! дол^ яка стае людиною? — вона проставлена в моему Заратустрк
— i хто мае бути творцем в do6pi та mi, востину, той мае бути спершу руйшвником, що розбивае щтости
Так належить найвище зло до найвищого блага, а це благо е творчим» [2, 763].
Вщкинувши всю традицшну для европейсько! культури систему щнностей, як вони представлеш в релш!, морал^ фшософп, наущ й поль тищ, Нiцше шдфунтям свое! фiлoсoфil зробив все ж не заперечення, як Шопенгауер, а, навпаки, ствердження у свiтi позитивного смислу. «Я супере-чу, як школи нiхтo не суперечив, i, незважаючи на це, я протилежшсть заперечливого духу» [2, 763].
Вiн доводить критику до рiвня, невiдoмoгo !й рaнiше, робить ii знаряд-дям «перетворення» цiннoстей, ставить «Hi» на службу вищого утвердження («Як казав Заратустра», 1881-1884; «По той бж добра й зла», 1886; «До генеалоги моралЬ>, 1887). Це i е трете перетворення: «дитиною стае лев».
Яке джерело визначило форму й змкт н1цшевського мислення, уае'1 поди Нiцше?
Насамперед, слщ зазначити, що Нiцше не виносив байдужо! до життя фшософи. Його фiлософiя виражае напругу духу, спрямованого на виршен-ня найглибших проблем життя, вона народжуеться в процес цього життя разом з емоцшним його переживанням. Метод Нiцше рiвнозначний бук-вальнiй грецькiй семантицi слова — метод як шлях, тобто його шлях життя: «Я завжди писав сво1 книги вам тшом i життям: менi невiдомо, що таке суто духовнi проблеми» [1, 23]. Критерiем серйозностi думки вш уважав повноту 11 особисто1 втшеноста в життi мислителя. «Ми не яысь мислячi жаби, не апарати, що об'ективують i рееструють, з холодно розставленими потруха-ми, — ми маемо неспинно народжувати нашi думки з нашого болю й по-материнськи надавати 1м усе, що в нас е: кров, серце, вогонь, веселють, пристрасть, муку, долю, фатум» [1, 495].
Водночас вш емпатично увiбрав у себе юторш европейсько1 культури й фшософи. Дотримання правила життя «вся iсторiя як особисто пережита — результат особистих страждань» створювало ситуацiю неабиякого ризику. Оскшьки вiн не м^ не жити сво1ми iдеями i в нього не могло бути абстра-говано1, особисто не пережито1 думки, остiльки, перетворюючи досвiд европейсько1 культури у свiй особистiсний досвщ, вiн «змiшав» пiзнання, потребу вiри й життя. Прозрiвши своею гешальною шту'1щею трагiчну iстину про европейську культуру, вш сприйняв 11 i перетворив на свою осо-бистюну трагедiю.
Руйнування традицiйних цiнностей оберталося суцiльним саморуйну-ванням. «Жити — означае для нас постшно перетворювати все, що нас складае, на свгт i полум'я» [1, 495]. «Палш» згоряе на власному вогш. «Хто нападае на свiй час, — кинув вш якось, — той може нападати лише на себе». Поставлений над власним життям експеримент, до неодмшних умов якого належав фактор самощентифжаци з культурою i 11 гешями, закшчився особистою трагедiею. Ступiнь занурення в проблему перевищила мiру особисто1 витривалостi.
Супротивники Нщше говорять, що вш пщтримував «сильних» проти «слабких» i «страждаючих» i тому не може бути корисним для виховно1 справи. Але хто таю щ «сильнi» i «слабк1»? Вiдповiдь на це питання можна знайти в такому афоризмi iз книги «По той бж добра й зла»: «Виховання страждання, великого страждання — хiба ви не знаете, що лише це виховання в усьому пщносило до сих шр людину?.. У людиш тварина й творець поеднаш воедино: у людиш е матерiал, уламок, надмiр, глина, бруд, безглуз-дя, хаос; але в людиш е й творець, скульптор, твердють молота, божествен-ний глядач та сьомий день — чи розумiете ви це протирiччя? Та чи розумiете ви, що ваше сшвчуття стосуеться «тварини в людинi», того, що мае бути сформоване, зламане, викуване, розiрване, обпалене, загартоване, очище-не, — того, що страждае, бо це необхщно, i повинно страждати? А наше спiвчуття — х1ба ви не розумiете, кого стосуеться наше зворотне сшвчуття,
коли воно захищаеться вщ вашого сшвчуття, як вщ найпршо! зшженост та слабкосп?» [2, 346].
Це вщноситься й до фшософп, яка, на думку Нщше, не може бути абстрактною, байдужою до життя, але зобов'язана взяти на себе велике страждання свгту, що i е «останшм визволителем духу». «Лише велике страждання, те довге, повшьне страждання, що робить свою справу, шкуди не посшшаючи, у якому нас спалюють як на сирих дровах, змушуе нас, фiлософiв, зануритись на нашу останню глибину й вщкинути будь-яку довiру, все добросердне, що заволжае, покiрливе, середне, у що ми, мабуть, до цього вклали нашу людяшсть. Я маю сумшв, що таке страждання «покращуе», але я знаю, що воно поглиблюе нас» [1, 495].
Те, що в цих думках про страждання вш був абсолютно чесним, пщтвер-джуе випадок, що стався з ним у Туриш в ачш 1889 р., коли божевшля захлиснуло «убивцю Бога» хаосом, що вирвався iз глибин пiдсвiдомостi, де завжди перебувало це спiвчутливе страждання. Вийшовши з будинку, вiн побачив старого виснаженого коня, зааченого до швсмерт кучером. За-хлинаючись вщ слiз, вiн кинувся йому на допомогу, обшняв його за шию й упав... Дивну паралель iз Раскольнiковим i його сном, що у випадку з Нщше перетворився в реальнють, вщзначае Свас'ян. Далi все за Достоевським: «Он видит, как её секут по глазам, по самым глазам! Он плачет. Сердце в нём поднимается, слёзы текут... С криком пробивается он сквозь толпу к савраске, обхватывает её мёртвую, окровавленную морду и целует её, целует её в глаза, в губы.» [9, 50]. Втшилось сказане Заратустрою: «Ох, де у свш вщбувалося бшьше безумства, як не серед сшвстраждаючих?» [2, 64].
Нам варто пам'ятати, що життя Нщше було реалiзацiею його фшософп, експериментом саморуйнування «тварини» в людиш для самотворення в нш «творця», названого «надлюдиною». Експеримент трапчно обiрвався, але, що набагато важливше, вш все-таки був. Так, його трапчний досвщ «житте-фшософп» ризикований, але не ризиковашший за дiйснiсть кризово'1 культури, що мютить у собi хаос i порядок як у мiрах, так i надмiрностях. Ми можемо виявитися бранцями того й шшого. I тому нам потрiбен doceid Нщше, що змщнюе волю, дае силу подолання й заперечення, виховуе мудрють ствердження, навчае свободi самозростання, застертае вiд небез-пеки саморуйнування й пробуджуе паростки наших вищих надш.
(далi буде)
Лiтература:
1. Ницше Ф. Сочинения в 2 т. Т. 1. / Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.
2. Ницше Ф. Сочинения в 2 т. Т. 2 / Пер. с нем. — М.: Мысль, 1990.
3. Свасьян К.А. Фридрих Ницше: мученик познания / Ницше Ф. Соч. в 2 т. Т. 1. — М.:
Мысль, 1990.- С.5-46.
4. Нщше Ф. Повне 3Í6paH^ tbopíb: Критично-наукове видання у 15 т. — Т 1. — Львiв: Астроляб1я, 2004.
5. Ясперс ^.Ницше и христианство. М.: Мысль, 1994.
6. Мочкин А.Н. Фридрих Ницше (интеллектуальная биография). — М., ИФРАН, 2005.
7. Делёз Жиль. Ницше. Пер. с франц., послесл. и коммент. С.Л. Фокина. — СПб.: Axioma, 2001.
8. Межуев В.М. Идея культуры. Очерки по философии культуры.- М.: Прогресс-Традиция, 2006.
9. Достоевский Ф.М.Преступление и наказание. М.: Просвещение, 1982.
10. Галеви Даниэль. Жизнь Фридриха Ницше. Рига, Спридитис, 1991.
Людмила Горбунова. Хаос versus порядок как контроверза мышления в кризисной культуре. Статья II
В статье рассматривается жизнь совершившего «великую переоценку ценностей» основателя философии жизни Ницше как события в культуре Европы Х1Х века и как трагический эксперимент «самопреодоления». Его опыт «життефилософии» опасен, но не опаснее действительности кризисной культуры, которая содержит в себе хаос и порядок в их мерах и сверхмерностях. Мы можем оказаться пленниками того и другого. И потому нам нужен опыт Ницше, который укрепляет нашу волю, даёт силу преодоления и отрицания, воспитывает мудрость утверждения, учит свободе саморазвития, предупреждает об опасности саморазрушения и пробуждает ростки наших высших надежд.
Lyudmila Gorbunova. Chaos versus Order as a Controversy of Thinking in the Crisis Culture. Part II
Nietzsche's life, founder's of philosophy of the life, made «great reassessment of values», as event in culture of Europe of XIX centuries and as tragic experiment of «self- overcoming» is considered in the article. His experience «life-philosophy» is dangerous but it is not more dangerous than reality which has in itself chaos and the order. We can come to be captives of that and another. And so, experience of Nietzsche with his intention to strengthen our will is necessary for us. It gives force of overcoming and denying, brings up wisdom of the personal becoming, warns of danger of self-destruction and wakens our maximum hopes.
