CC BY
50
УДК 340.12
Вггалш Ковальчук
Навчально-науковий шститут права та психологiï Нацiонального ушверситету "Львiвська полггехшка", доктор юридичних наук, професор завщувач кафедри конституцiйного та мiжнародного права
ГРОМАДЯНСЬК1 ПРАВА I СВОБОДИ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНИЙ КРИТЕР1Й ЛЕГ1ТИМНОСТ1 ТА КОНСТИТУЦ1ЙНОСТ1 ДЕРЖАВНОÏ ВЛАДИ
© Ковальчук В., 2017
З'ясовано сутшсть та природу громадянських (особистих) прав, забезпечення яких е основним критерieм легiтимностi державно'1 влади. Реалiзацiя громадянських прав, на думку автора, ткно пов'язана з полггичними правами громадян, закрiпленими в конституцн.
Ключовi слова: легiтимнiсть влади; громадянськ права i свободи; конституцiоналiзм; державна влада; полiтичнi права.
Виталий Ковальчук
ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА И СВОБОДЫ ЧЕЛОВЕКА КАК ОСНОВНОЙ КРИТЕРИЙ ЛЕГИТИМНОСТИ И КОНСТИТУЦИОННОСТИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ
Определена сущность и природа гражданских (личных) прав, обеспечение которых является главным критерием легитимности государственной власти. Реализация гражданских прав, по мнению автора, тесно взаимосвязана с политическими правами граждан, которые закреплены в конституции.
Ключевые слова: легитимность власти; гражданские права и свободы; конституционализм; государственная власть; политические права.
Vitaliy Kovalchuk
Educational and Research Institute of Law and Psychology Lviv Polytechnic National University Department of Constitutional and International Law
Sc. D., Prof
CIVIL RIGHTS AND FREEDOMS AS THE BASIC CRITERION FOR LEGITIMACY AND CONSTITUTIONALITY OF STATE POWER
The essence and nature of civil (personal) rights, securement of which is the main criterion for the legitimacy of state power is found. Implementation of civil rights, according to the author, is closely linked to the political rights of citizens enshrined in the Constitution.
Key words: legitimacy of power; civil rights and freedoms; constitutionalism; state
power; political rights.
Постановка проблеми. Головним KprnepieM лептимносп влади в демократичнш, правовш державi е CTyniHb забезпечення громадянських та полгтичних прав i свобод людини. Адже лише та державна влада, яка поважае невiд'емнi права людини, створюе умови для реалiзацil ii iнтересiв та потреб, мае вс пiдстави здобути сyспiльнy пiдтримкy i визнання. Для тако! пyблiчноl влади людина постае не як абстрактний шдивщ, пасивний об'ект владного впливу, а як особа, права яко! знаходять свое нормативно-правове втiлення в конституций i яка е безпосередшм yчасником процесy владарювання. Як зазначав Б. Юстяювський, "у правовiй державi влада повинна 6ути органiзована так, щоб вона не придушувала особиспсть; у нiй як окрема особа, так i сyкyпнiсть осiб - народ, повинш бути не лише об'ектом влади, а й ii суб'ектом" [1, с. 330].
Ан^з дослiдження проблеми. Про права людини сказано дуже багато, велика кшьюсть наукових дослщжень безпосередньо стосуеться ще! проблеми [2]. Поняття прав людини може бути зведене до таких визначень: 1) права людини - це у певний спошб унормована ii свобода; 2) права людини - це певш ii потреби та штереси; 3) права людини - це ii вимоги щодо надання певних благ, спрямоваш сyспiльствy, державi, законодавству; 4) права людини - це певний вид (форма юнування, спошб вияву) моралi [3, с. 6]. Останнiми роками популярною стала щея, згiдно з якою права людини е результатом комушкативно1 дiяльностi людей. Тобто права людини не належать до сфери чистих щей, а мютяться в життевому свт людини i сустльства та е частиною емшрично1 дшсносп. Як зазначае сучасний росiйський теоретик держави та права А. Поляков, права людини юнують як результат штерсуб'ективних, комушкативних взаемодiй i немислимi поза правовими вiдносинами [4, с. 225]. Багатомаштнють пiдходiв до визначення прав людини засвщчуе, що це поняття ушверсальне, у ньому переплгтаеться природне i соцiальне, матерiальне та духовне, нацiональне i наднацiональне.
Мета статт - дослiдити сyтнiсть i природу громадянських прав i свобод, забезпечення яких е основним критерiем лептимносп та конститyцiйностi державно1 влади.
Виклад основного матерiалу. Iсторiя прав людини - це iсторiя самоусвщомлення себе людиною не лише як ютоти розумно1 (homo sapiens), а й ютоти правово1 (homo juridicus) [5, с. 16]. Цей шлях люди, як i народи, яю вони утворюють, проходять по^зному. Безперечно, таке самоусвщомлення нерозривно пов'язане з рiвнем соцiально-економiчноl зрiлостi сyспiльства та його культурного розвитку. Тому навряд чи можна стверджувати, що "природнють" прав людини випливае тшьки iз соцюбюлопчно1 природи людини як чогось вiчного i незмiнного. Проте, з шшого боку, не менш вразливими, на нашу думку, е твердження, згщно з якими права людини - це продукт лише природно-юторичного розвитку сустльства, основне значення для якого мають економiчнi вщносини. Тлумачення прав людини як явища не лише сощального, а й природного, закладае основи для побудови правовое' держави, в якш людина може повною мiрою реалiзyвати свою свободу.
У европейськш правовiй традицil можна видiлити два основш пiдходи до розyмiння сутносп прав людини. Згiдно з першим людина набувае права вщ народження, вони пов'язаш з природою людини, яка е ютотою розумною та моральною. Саме тому вони набули назву "природш права". Щ права е невщ'емними та невiдчyжyваними протягом життя людини. Це означае, що людина не може бути позбавлена цих прав та свавшьно (диспропорцшно) обмежена державою щодо !х реалiзацil. Людина не може вiдмовитися вщ цих прав, оскiльки це означае втратити основш якосп людсько1 ютоти. Невщчужуванють цих прав, як вважав П. Новгородцев, полягае у тому, що вони е втшенням
"самостшного абсолютного значення особистост^ яке мае належати !й за будь-яких форм полгтичного устрою. На них не може посягати державний абсолютизм без того, щоб не втратити свое! основи" [6, с. 294-295].
Вщповщно до другого тдходу - людина набувае i втрачае сво! права тд час взаемодп з державою, вони знаходять позитивне вiдображення в нормативно-правових актах, яю е вираженням державно! волг 1х називають позитивними правами. Таке походження прав людини е патерналютським (у ролi ра1ега-батька постае держава). Патерналiстське розумiння сутност прав людини притаманне позитивiстськiй теори права. Найрадикальнiшого прояву патерналiзм набув у марксистсько-леншськш (класова) теори прав людини, покладенш в основу щеологи СРСР. Офiцiйна марксистсько-ленiнська iдеологiя протягом багатьох роюв вiдстоювала монопольне право держави на права, нехтуючи людиною як такою, зводячи 11 роль до слухняного виконання владних припишв держави. Тому права людини, що закрiплювалися в текстах радянських конституцш, залишалися номiнальними та не мали жодних юридичних гарантш.
Саме природно-правова концепщя визначально впливала на сучасну теорiю прав людини, яка, своею чергою, заклала основи концептуальних пiдходiв до розумiння легiтимностi державно! влади в сучаснш правовiй державi. Аналiзуючи природнi права, можна дiйти трьох важливих висновюв, якi безпосередньо стосуються легитимного статусу державно! влади: по-перше, кожна особа мае певну сферу свободи, у яку не може втручатися державна влада, навгть виданням i застосуванням нормативних актiв; по-друге, будь-який орган державно! влади обмежений мшмальною свободою особи; по-трете, державна влада може обмежити вказану свободу особи лише за умови, якщо це необхщно для захисту природного права шших ошб.
Права людини визначають мiру, обсяг та кшьюсть свободи учасниюв суспiльних вiдносин. Вони забороняють дiяти так, щоб поведшка одних iндивiдiв була спрямована на шкоду шшим, i цим встановлюють максимальну мiру свободи. Це означае, що формально рiвнi учасники правовщносин надiленi свободою у стосунках один з одним, допоки вони не призводять до загострення суспшьних вщносин. Зважаючи на це, права людини треба розглядати не лише як свободу ди особи, а i як обмеження свободи у певних дiяннях задля досягнення шших благ. Вони встановлюють меж^ поза якими людиш заборонено свавшьно приймати ршення. Так, наявнють свiтлофорiв на дорогах води можуть розглядати як обмеження !хньо! свободи, однак така незручнють у пересуванш автотранспорту цiлком виправдана, позаяк гарантуе безпеку руху як пiшоходiв, так i водi!в. Право тим i вiдрiзняеться вiд свободи, що встановлюе межi свободи, порушення яких перетворюе свободу на свавшля.
1з моменту народження людина набувае природних прав, що е сферою особистого життя, в яку шхто не повинен втручатися. Однак важливо, щоб усi члени спiльноти визнавали iснування цих прав. Адже лише добра воля всього сусшльства непорушно ставитись до них е запорукою того, що щ права набудуть свого реального змюту. Право на життя кожного з нас залежить вщ того, чи буде воно дотримане з боку iнших ошб i чи не з'явиться у когось, навгть у держави, за певних обставин спокуса позбавити нас цього права. Вщповщно до твердження О. Хьоффе, "за свою вщмову вщ свободи вбивати людина отримуе рiвноцiнну вiдмову iнших, i !! життя, власнiсть, честь i релкгйна свобода, таким чином, здобувають вщомий ступiнь захищеностi. 1снуе вiдповiдно обмш свободи на гарантiю захищеностi свободи, а вщмова вiд свободи винагороджуеться правом на свободу" [7, с. 239].
Отже, природш права слугують необхщною умовою людського iснування та комушкацш, як у стосунках мiж особою та суспiльством, так i на рiвнi вiдносин людина - публiчна влада. У взаеминах мiж останнiми !х необхiдно розглядати як незалежш стандарти, завдяки яким можна критикувати закони, дiяльнiсть уряду та шших полгтико-правових iнститутiв, тобто як критерш легiтимностi [8, с. 219].
Лептимшсть влади та права людини нерозривно пов'язаш м1ж собою. З одного боку, права та свободи людини набувають практичного втшення лише за умови !х визнання та дотримання офiцiйно
визнаною владою, а з iншого - влада набувае свого визнання (лептимносп) лише серед тих oci6, права i свободи яких вона захищае. На такий зв'язок вказував свого часу один i3 класикiв французького лiбералiзму Ф. Гiзо„ який, зокрема, зазначав: 'Ткто мiрою, якою законна влада надшена правом на свободу людини, свобода мае право вимагати вщ влади доказiв ïï лептимносп" [9, с. 571]. Людина повинна захищати свою свободу вщ незаконноï влади, а законну владу - вщ власноï свободи. Завдання правовоï держави полягае у пiдтриманнi балансу м1ж владою та свободою.
Права людини - зашб контролю за владою, який встановлюе ïï межi та захищае особисту свободу людини, про що свого часу писав С. Котляревський [10, с. 68]. Однак таке твердження вимагае вщповда на запитання: чи може державна влада на законних пщставах обмежити свободу особи, залишаючись при цьому легитимною? Одним iз перших на це запитання спробував вщповюти Д. Мшл у есе "Про свободу". Автор намагався знайти ушверсальний принцип, який би дав владi змогу втручатися в особисту свободу. Цей принцип полягае в тому, що: "Сдина мета, котра надае людству право в шдивщуальному або колективному порядку втручатися в свободу чи ди будь-кого зi своïх члешв, - це самозахист. Сдина мета, з якою може бути правомiрно використана влада над будь-яким членом цивiлiзованоï громади проти його волi - це запобтання шкодi для шшого" [11, с. 19]. Отже, Д. Мшл закршлюе за державою право обмежувати свободу громадян заради ï^ власноï безпеки.
Однак взаемозалежнють свободи та безпеки особи породжуе певну дилему однобiчноï залежносп особисто свободи вiд державноï влади, суть я^' зводиться до того, що людина, завдячуючи своему безпечному юнуванню державу може потрапити в абсолютну залежнють вiд неï. Саме така закономiрнiсть притаманна авторитарним режимам, як прагнуть здобути легiтимнiсть в обмш на безпеку своïх громадян. У цьому разi безпека е лише iлюзiею, оскiльки держава привласнюе право визначати не лише те, як ди людини становлять суспiльну небезпеку, а i яких прав людину можна позбавити заради колективного блага. Таке монопольне право часто призводить до порушення таких невщ'емних прав людини, як право на свободу думки та ïï вшьного висловлення, свободу свпогляду та вiросповiдання чи навпъ права на життя. За таких обставин безпека постае, з одного боку, неодмшною умовою свободи, а з другого - руйнуе свободу.
Отже, перед правовою теорiею постае дилема, яка полягае в тому, що, з одного боку, надмiрна свобода особи становить небезпеку для сустльства i держави загалом, а з другого -гарантування суспшьного порядку та безпеки може перетворитися на державне свавшля. Тому важливо знайти ту межу вщносин мiж людиною та державою, до якоï дiяльнiсть державноï влади може обмежувати особисту свободу, залишаючись легитимною.
Один iз варiантiв виршення цього питання запропонували представники сучасноï лiбертарноï теори, найяскравшими з яких е Ф. Хаек, Р. Нозш, Р. Дворкш. Зокрема, Р. Дворкш у пращ "Серйозний погляд на права" висловлюе думку про те, що будь-яке законодавче обмеження природних прав людини е неприпустимим для влади, яка претендуе на повагу до себе. Таке обмеження е неприпустимим, навпъ якщо воно буде здiйснене з метою загального блага, а отже, зазначае Р. Дворкш, "загальне благо не може бути вагомою пщставою для урiзання прав, навпъ якщо йдеться про вигоду, що полягае в зростанш поваги до закону" [12, с. 276]. Якщо людиш не дають змоги реалiзувати ïï природне право на свободу слова, зокрема в питаннях критики публiчноï влади, це можна розглядати як зазiхання на людську особиспсть. Тому державна влада не повинна забороняти реалiзовувати право на свободу слова через проведення демонстрацп лише на пщст^ того, що така реалiзацiя може стати загрозою для шших громадян.
Вчений вживае поняття "конкуруючi права", яке застосовуеться у разi суперечносп мiж правами, яку публiчна влада повинна виршити на користь важливших прав. Конкуруючими правами можуть бути лише особисп, а не колективш права.
Загалом представники лiбертарноï теорiï обстоюють iдею "мiнiмальноï держави", якою е найекстенсившша держава, яку можна виправдати, вони залишають за нею право забезпечувати
тшьки безпеку oco6i та суспiльству, як всередиш держави, так i за ïï межами. Державна влада може видавати правовi закони, що бшьшою чи меншою мiрою обмежують свободу людини. Однак, як стверджують лiбертаристи, такi законнi обмеження свободи не суперечать праву i е лептимними настiльки, наскiльки не порушують мшмальну невiд'емну свободу. Однак, на думку В. Четвернша, необхiдно дотримуватися двох важливих принципiв у разi зазначеного обмеження свободи: по-перше, максимальна мiра свободи, встановлена заборонами, не повинна бути меншою вщ мiнiмальноï невiд'емноï свободи; по-друге, закони не повинш дозволяти владi втручатися у сферу мiнiмальноï невiд'емноï свободи [13, с. 81]. У конституцшнш демократичнiй державу в якiй особистi права стають всезагальною та формально рiвною для вшх мiрою свободи, мiнiмальна невщ'емна свобода формулюеться як невiдчужуванi, невщ'емш права людини.
На наше переконання, обмеження прав та свобод людини можливе, якщо таке обмеження вщбуваеться в штересах аналогiчних чи значущших прав та свобод. Однак у будь-якому разi таке обмеження не може бути надмiрним, тобто воно мае бути спiврозмiрним праву, яке обмежуеться. Можна погодитися iз думкою А. Шайо про те, що будь-яка дискушя з цього питання повинна виходити з того, що "свобода е правилом, а обмежувальш мiри - винятком" [14, с. 287].
Представники юридичного позитивiзму критикують природно-правову теорiю щодо питання взаемовщносин мiж державною владою та людиною. Вони вказують, що змют та обсяг прав людини визначае держава, яка "даруе" 1'х людинi. Ще у Х1Х ст. з такою критикою виступив один iз основоположниюв теорiï утилiтаризму G. Бентам. На його переконання, права людини, так само як i теорiя природного права, загалом е ютинним уособленням зла [15, с. 139]. С. Бентам вважав, що природш права людини е "пишномовною нюенгтницею". Схожi погляди висловлював вщомий росшський фшософ права Б. Чичерiн: "Вчення про невщчужуваш та невiд'емнi права людини, як держава повинна лише охороняти, але яких вона не смiе торкатися, е вчення анархютське... За такого порядку кожен стае суддею сво1'х прав i обов'язюв; це закладае основи, що унеможливлюють спшьне життя. У здоровш теорiï, так само i на практищ, свобода тшьки тодi стае правом, коли вона визнаеться законом, а встановлення закону належить державГ' [16, с. 667]. Наведена думка стала нас^зною у розвитковi нормативютсько1' теорiï права.
Однак треба зазначити, що в сучаснш правовш теори та практищ не застосовуються у чистому виглядi ш природно-правовий, ш позитивiстський пщходи щодо розумiння прав людини. До реч^ на необхiднiсть третього пщходу до розроблення теорiï прав людини, який би був своерщним компромюом мiж двома вiдомими, вказував ще на початку ХХ ст. М. Ковалевський [17, с. 6]. Сьогодш у правовш теори найприйнятшшим вважають штегративний пщхщ, вiдповiдно до якого права та свободи мають бути обов'язково зафшсоваш в конституцшному текст або у текстi мiжнародного договору з метою 1'х юридичного захисту i гарантш. Варто зазначити, що для забезпечення лептимносп державно1' влади права людини не можуть залишатися лише щеями, намiрами, постулатами, предметом теоретичного та полгтичного обговорення. Як зазначае С. Максимов, для того щоб бути визнаними принципово, а не через сприятливГ обставини, права людини мають бути iнституцiалiзованi та стати складовою чинного законодавства [18, с. 56-57]. У межах процесу позитивування права людини втрачають характер чистих принцитв лептимаци й перетворюються на основи законности
Водночас обмеження щодо здшснення цих прав та свобод, встановлеш позитивним законодавством, повинш вщповщати крш^рГям природного права. У цьому контекст слушну думку висловив Г. Харт, який вважав, що будь-яка система позитивного права повинна мютити "мимальний змют природного права" i виявляти певну сшциФГчну узгодженють з мораллю чи справедливютю [19, с. 190-191]. Якщо закони е справедливими i захищають житщ^вГ штереси вшх тих, вГд кого вимагають покори, вони можуть претендувати на лояльнють з боку громадян протягом тривалого часу i забезпечувати стабшьну полгтичну ситуацiю всерединi держави. Закони не слщ розглядати лише як сукупнють норм, якГ побудованi на примус^ й виконання яких зумовлене лише
страхом особи перед санкщями з боку держави. Можна погодитися з думкою Г. Харта про те, що дихотомiя "закон, що грунтуеться лише на силГ' та "закон, який визнано таким, що морально зобов'язуе" не е вичерпною. Дослщник вважае, що твердження про те, що лише сила примусу закону чи, навпаки, лише його моральний авторитет е запорукою лептимносп публiчноï влади, е хибним.
Сучасне право надае особi свободу дотримання норм права: або визначати свою поведшку з урахуванням можливостi застосування санкцiй з боку держави у разi невиконання ïï приписiв, або слiдувати ïï наказам з поваги до закону. Таке ставлення особи до закошв охарактеризував Ю. Габермас : "Правовi норми мають бути побудованi так, щоб ïх можна було розглядати водночас як закони примусу i як закони свободи... Держава повинна гарантувати i те, й шше - з одного боку, легальшсть поведшки особи, що в щлому дотримуеться санкцiонованих норм, а з другого - леНтимнють приписiв, що завжди забезпечуе можливiсть дотримання норм з поваги до закону" [20, с. 53].
Отже, природш права людини набувають практичного втшення (реалiзацiï) через ï^ нормативне закрiплення у конституци та законах держави. Останшм часом конституцiйний каталог цих прав ютотно розширився. Поряд iз традицшними природними правами (на життя, свободу свпогляду та вiросповiдання, приватну власнють, свободу думки та слова) виникли право на iм'я, честь, гщнють, збереження конфiденцiйностi iнформацiï, яка стосуеться особи та ïï родини, чисте еколопчне середовище та iншi важливi права, без забезпечення яких неможливо реалiзувати соцiально-економiчнi, культурнi та полничш права. Сучасний конституцiоналiзм з його основними правами людини - едина реалютична iмплементацiя цiнностей природного права в сучасному свiтi. Закрiплення основних прав та свобод у конституци означае, що держава зобов'язуеться не порушувати цих прав. Водночас сучасний конституцiоналiзм е спробою лшыдаци суперечностей мiж природним та позитивним правом. Як зазначае М. Кепелетп, сучасш конституци, бiллi про права, яю ï^ складають, та судовий контроль е синтезом мiж позитивним та природним правом, вони вщображають найважлившу спробу тисячолiть щодо "позитивацiï" цих щнностей [21, с. 210].
За словами Ю. Габермаса, сучаснi конституци зобов 'язаш своïм iснуванням розумно-правовш iдеï, згiдно з якою громадяни об'еднуються у спшьноту вiльних i рiвних носiïв прав за власним ршенням [22, с. 248]. Конститущя утверджуе саме тi права, як потребують взаемного визнання, якщо суспшьство бажае легiтимно регулювати свое життя засобами позитивного права. Однак треба зважати на те, що зафшсоваш в конституци природш права людини е не наслщком цього установчого акта народу, а його джерелом.
У œCTmi прав людини, що закршлюеться впчизняним законодавством, особливе мюце з погляду прав людини як критерда лептимносп займають полiтичнi права. Конститущя Украши, як i iншi сучасш демократичш конституцiï, закрiплюе, поряд iз природними, низку позитивних прав, тобто таких прав, як людина набувае, взаемоддачи з державою, перебуваючи у статут громадянина. Особливе мiсце серед них посщають полiтичнi права. До останшх традицiйно зараховують право брати участь в управлшш державними справами, право обирати i бути обраним до представницьких оргашв державноï влади та мюцевого самоврядування, право створювати громадсью об'еднання та брати участь у ï^ дiяльностi, право мирно збиратися i проводити збори, мпинги, демонстраций манiфестацiï з метою тдтримання чи критики дiяльностi органiв влади чи певних посадових ошб, право письмового чи особистого звернення до оргашв влади, право на свободу засобiв масовоï шформаци. За допомогою цих прав людина може захищати особисту свободу в оргашзований спошб i вимагати вщ влади ïï дотримання. Пщ час реалiзацiï цих прав мiж громадянами налагоджуються комушкащя та взаеморозумiння, якi е необхщною умовою формування розумноï полiтичноï волг
На те, що природш права мають полпичне значення, вказуе французький дослщник К. Лефор. На захист своеï позици вш наводить три аргументи. По-перше, заява про те, що свобода полягае у правi робити все те, що не шкодить шшому, не означае замкнутосп шдивща у власнш сферi дiяльностi. По-друге, свобода думки не робить думку приватною власнютю, вона е свободою
вщносин. По-трете, несправедливють, вчинена щодо шдивща, стосуеться не лише його, вона е приниженням суспшьства загалом [23, с. 47-48].
Для того щоб особа могла реалiзувати сво1' невщ'емш права, вона повинна володГти полГтичними правами. Цг права дають можливють шдивщу в органiзований спосГб захищати особисту свободу. Так, на думку С. Котляревського, право на свободу об'еднань та асощацш "лшвщовуе беззахиснють окремих громадян перед всемогутньою державою" [10, с. 80]. Такий колективний захист шдивщуальних прав е дГевшим засобом впливу на нелегГтимну владу, шж розрГзнеш ди окремих осГб. У цьому природш та позитивш права доповнюють одне одного, причому нормативний прюритет перебувае на бощ перших.
Феномен сучасноï конституцiйноï демократичноï держави полягае в тому, щоб, з одного боку, на рГвш конституцп та закошв закршити та забезпечити невщчужуваш та невщ'емш права людини, надати кожнш людиш можливють вГльно ними користуватися. З шшого боку, принцип прав людини як необхiдноï умови i передумови передбачае активну правову особу, яка була б не лише надГлена правами, а й вГльно користувалася ними. Без цiеï умови конституцшна демократична держава перетворюеться на фГкщю. А ця можливють забезпечуеться участю громадян у демократичному процесс Цей процес повинен надати широк можливост! для вГльного долучення громадян до безпосередньоï участг в органiзацiï та дГяльносп оргашв державноï влади, законотворенш, здшсненш контролю за владою. Законотворча дГяльнють народу, поряд Гз гаранпями захисту як особистих, так i колективних прав людини, - неодмшш ознаки сучасноï правовоï держави.
Висновки. Отже, права людини е тим критерГем, на основГ якого визначаеться лептимнють державноï влади. Права людини як невщчужуваш невщ'емш права е засобом контролю та самообмеження влади; це ri незалежш стандарти, за допомогою яких громадянське сусшльство може критикувати дГяльнють державноï влади, ïï закони та шститути. Нормативне закршлення цих прав насамперед на рГвш конституцп е обов'язковим атрибутом сучасноï демократичноï правовоï держави. Державна влада, яка нехтуе правами та свободами людини, втрачае лептимнють, втГм, як i закони чи шшГ нормативш акти, що вона видала. Для того щоб зберегти повагу громадян до державноï влади та закошв, необхщно, згщно з висловленням Р. Дворюна, "серйозно ставитися до прав" - саме таке ставлення в1дрГзняе закон вщ впорядкованого свавГлля, а легГтимну владу - вГд нелегГтимно1\
СПИСОК Л1ТЕРАТУРИ
1. Кистяковский Б. А. Философия и социология права /Б. А. Кистяковский / сост., примеч., указ. В. В. Сапова. - СПб. : РХГИ, 1999. - 800 с. - (Русская социология XX века). 2. Права человека : учебник для вузов /отв. ред. Е. А. Лукашева. -М. : Норма-Инфра-М, 1999. - 573 с.; АбдуллаевМ. И. Права человека и закон : историко-теоретические аспекты / М. И. Абдуллаев. - СПб. : Юридический центр "Пресс", 2004. - 322 с.; Пушкта О. В. Система прав i свобод людини та громадянина в Украт : теоретичт i практичт аспекти забезпечення / О. В. Пушкта. - К. : Логос, 2006. - 416 с.; Рабтович П. М. Права людини i громадянина в КонституцИ' Украгни (до ттерпретацп вихiдних конституцтних положень) / П. М. Рабтович. - Х. : Право, 1997. - 64 с.; Колодт А. М. Права, свободи та обов'язки людини i громадянина в Украш : тдручник / А. М. Колодт, А. Ю. Олтник. - К. : Всеукр. асощащя видавщв "Правова едтсть ", 2008. - 350 с. 3. Рабтович П. М. Права людини i громадянина : навч. поаб. /П. М. Рабтович, М. I. Хавронюк. - К. : Аттта, 2004. - 464 с. 4. Чекунов Н. А. Права человека : вопросы истории и теории / Н. А. Чекунов // Правоведение. - 2004. - № 3. - С. 224-230. 5. Козюбра М. Природа прав людини : пошук нових концептуальних пiдходiв /М. Козюбра //Науковi записки. Серiя "Право". - Острог, 2001. - Вип. 2. -С. 14-18. 6. Новгородцев П. И. Нравственный идеализм в философии права / П. И. Новгородцев // Проблемы идеализма. - СПб., 1902. - С. 294-295. 7. Хеффе О. Политика, право, справедливость. Основоположения критической философии права и государства / О. Хеффе / пер. с нем.
Вл. С. Малахова - М. : Гнозис ; Ред.-издат. группа "Логос", 1994. - 319 с. 8. Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления / С. И. Максимов. - Харьков, 2002. - 318 с. 9. Гизо Ф. Политическая философия : о суверенитете / Ф. Гизо // Классический французский либерализм. - М., 2000. - 591 с. 10. Котляревский С. А. Конституционное право. Юридические предпосылки русских основных законов / С. А. Котляревский / под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. -М. : Зерцало, 2004. - 392 с. 11. Мыл Дж. С. Про свободу : Есе / Дж. С. Мыл / пер. з англ. - К. : Вид-во Соломи Павличко "Основи", 2001. - 463 с. 12. Дворкш Р. Серйозний погляд на права / Р. Дворкш; пер. з англ. А. Фролкша. - К. : Основи, 2000. - 519 с. 13. Четвернин В. А. Понятие права и государства. Введение в курс теории права и государства / В. А. Четвернин. - М. : Дело, 1997. -120 с. 14. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / А. Шайо ; пер. с венг. - М. : Юристъ, 2001. - 292 с. 15. Бентам И. Введение в основание нравственности и законодательства / И. Бентам. - М. : Рос. полит. энциклопедия, 1998. - 415 с. 16. Чичерин Б. Н. Собственность и государство / Б. Н. Чичерин / подг. текста, вступл. и коммент. И. И. Евлампиева. - СПб. : Изд-во РХГА, 2005. - 824 с. 17. Ковалевский М. М. Учение о личных правах /М. М. Ковалевский. - М. : Типолитография Рус. Товарищества печатных и изд. дел, 1905. -42 с. 18. Максимов С. 1нститут прав людини в сучасному св1т1 : фыософсько-правов1 аспекти / С. Максимов //Втник АкадемИ правових наук Украгни. - 2000. - № 3 (22). - С. 56-57. 19. Харт Х. Л. А. Концепщя права /Х. Л. А. Харт /пер. з англ. Н. Комарова. - К. : Сфера, 1998. - 236 с. 20. Габермас Ю. До лег1тимацИ' через права людини / Ю. Габермас / пер. з мм. М. Култаевог, Л. Сотниченко. - К. : Украгнський фыософський фонд, 1999. - 424 с. 21. Cappeletti M. The Judical Process in Comparative Perspective / M. Cappeletti. - Oxford : Clarendon Press, 1989. - P. 210. 22. Габермас Ю. Залучення шшого : студп з полiтичног теорИ / Ю. Габермас / пер. з тм. А. Дахтка ; наук. ред. Б. Поляру. -Львiв : Астролябiя, 2006. - 416 с. 23. Лефор К. Политические очерки (XIX-XX века) / К. Лефор ; пер. с фр. - М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. - 368 с.
REFERENCES
1. Kystyakovskyy B. A. Fylosofyya y sotsyolohyya prava [Philosophy and Sociology of Law], sost., prymech., ukaz. V. V. Sapova. SPb. RKhHY 1999. 800 р. (Russkaya sotsyolohyya XX veka). 2. Dyv.: Prava cheloveka [Human Rights]. otv. red. E. A. Lukasheva. M. Norma-Ynfra-M, 1999. 573 р.; Abdullaev M. Y. Prava cheloveka y zakon : ystoryko-teoretycheskye aspekty [Human Rights and Law : historical-theoretical aspects]. SPb. Yurydycheskyy tsentr "Press". 2004. 322 p.; Pushkina O. V. Systema prav i svobod lyudyny ta hromadyanyna v Ukrayini : teoretychni i praktychni aspekty zabezpechennya [The system of rights and freedoms of man and citizen in Ukraine: theoretical and practical aspects of securement]. K. Lohos. 2006. 416 p.; Rabinovych P. M. Prava lyudyny i hromadyanyna v Konstytutsiyi Ukrayiny (do interpretatsiyi vykhidnykh konstytutsiynykh polozhen') [Human and civil rights in the Constitution of Ukraine (to the initial interpretation of constitutional provisions)]. Kh. Pravo. 1997. 64 p.; Kolodiy A. M., Oliynyk A. Yu. Prava, svobody ta obov"yazky lyudyny i hromadyanyna v Ukrayini [Rights, freedoms and duties of man and citizen in Ukraine]. K. Vseukr. asotsiatsiya vydavtsiv "Pravova yednist ". 2008. 350 p. 3. Rabinovych P. M. Khavronyuk M. I. Prava lyudyny i hromadyanyna : navch. posib. [Rights of Man and Citizen]. K. Attika. 2004. 464 p. 4. Chekunov N. A. Prava cheloveka : voprosy ystoryy y teoryy [Human rights: questions of history and theory]. Pravovedenye. 2004. Vol. 3. pp. 224230. 5. Kozyubra M. Pryroda prav lyudyny : poshuk novykh kontseptual'nykh pidkhodiv [The nature of human rights: the search for new conceptual approaches]. Naukovi zapysky. Seriya "Pravo". Ostroh. 2001. Vol. 2. pp. 14-18. 6. Novhorodtsev P. Y. Nravstvennyiydealyzm v fylosofyy prava [Moral idealism in the philosophy of law]. Problembi ydealyzma. SPb.1902. pp. 294-295. 7. Kheffe O. Polytyka, pravo, spravedlyvost'. Osnovopolozhenyya krytycheskoy fylosofyy prava y hosudarstva [Politics, law, justice. Fundamentals of critical philosophy of law and state]. per. s nem. Vl. S. Malakhova M. : Hnozys; Redaktsyonno-yzdat. hruppa "Lohos". 1994. 319 p. 8. Maksymov S. Y. Pravovaya real'nost' : opyt
fylosofskoho osmyslenyya [Legal reality: the experience of philosophical reflection], Khar'kov. 2002. 318 p. 9. Hyzo F. Polytycheskaya fylosofyya : o suverenytete [Political Philosophy: On Sovereignty], Klassycheskyy frantsuzskyy lyberalyzm. M. 2000. 591 p. 10. Kotlyarevskyy S. A. Konstytutsyonnoe pravo. Yurydycheskye predposylky russkykh osnovnykh zakonov [Constitutional law. Legal preconditions for Russian basic laws]. pod red. y s predysl. V. A. Tomsynova. M. Zertsalo, 2004. 392 p. 11. Mill Dzh. S. Pro svobodu : Ese. [On Freedom]. per. z anhl. K. Vyd-vo Solomiyi Pavlychko "Osnovy". 2001. 463 p. 12. Dvorkin R. Seryoznyy pohlyad naprava [Serious view of rights]. per. z anhl. A. Frolkina. K. Osnovy. 2000. 519 p. 13. Chetvernyn V. A. Ponyatye prava y hosudarstva. Vvedenye v kurs teoryy prava y hosudarstva [The concept of law and the state. Introduction to the theory of law and the state]. M. Delo. 1997. 120 p. 14. Shayo A. Samoohranychenye vlasty (kratkyy kurs konstytutsyonalyzma) [Self-limitation of power (short course of constitutionalism)]. per. s venh. M. Yurystb. 2001. 292 p. 15. Bentam Y. Vvedenye v osnovanye nravstvennosty y zakonodatel'stva [Introduction to the foundation of morality and legislation]. M. Rossyyskaya polytycheskaya эntsyklopedyya. 1998. 415p. 16. Chycheryn B. N. Sobstvennost'y hosudarstvo [Property and state]. SPb. Yzd-vo RKhHA, 2005. 824 p. 17. Kovalevskyy M. M. Uchenye o lychnykhpravakh [The doctrine of personal rights]. M. Typolytohrafyya Rus. Tovaryshchestva pech. y yzdatel'skykh del. 1905. 42 p. 18. Maksymov S. Instytut prav lyudyny v suchasnomu sviti : filosofs'ko-pravovi aspekty [Institute of human rights in the modern world: philosophical-legal aspects]. Visnyk Akademiyi pravovykh nauk Ukrayiny. 2000. Vol. 3 (22). pp. 56-57. 19. Khart Kh. L. A. Kontseptsiyaprava [The concept of law]. per. z anhl. N. Komarova. K. Sfera. 1998. 236 p. 20. Habermas Yu. Do lehitymatsiyi cherez prava lyudyny [To legitimation through the human rights]. per. z nim. M. Kultayevoyi, L. Sotnychenko. K. Ukrayins'kyy filosofs'kyy fond, 1999. 424 p. 21. Cappeletti M. The Judical Process in Comparative Perspective. Oxford : Clarendon Press, 1989. 210 p. 22. Habermas Yu. Zaluchennya inshoho : studiyi z politychnoyi teoriyi [Engaging the other: studies in political theory]. per. z nim. A. Dakhnika ; nauk. red. B. Polyaru. L'viv. Astrolyabiya. 2006. 416 p. 23. Lefor K. Polytycheskye ocherky (XIX-XX veka) [Political Essays (XIX-XX century)]. per. s fr. M. Rossyyskaya polytycheskaya эntsyklopedyya. 2000. 368 p.
Дата надходження: 06.06.2017р.
