CC BY
49
УДК 340.12
В. Б. Ковальчук
Навчально-науковий шститут права та психологii Нащонального унiверситету "Львiвська полггехшка",
д-р юрид. наук проф., завiдувач кафедри конституцшного та мiжнародного права
ПРАВО НА ГРОМАДЯНСЬКИЙ ПРОТЕСТ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ ТА КОНСТИТУЦ1ЙН1
МЕХАН1ЗМИ ЙОГО РЕАЛ1ЗАЦ11
© Ковальчук В. Б., 2014
Дослщжено проблему конституц1йних способов заиобпання нелег1тимним д1ям орган1в державно! влади, одним з яких е реал1защя права громадян на протест. Вщзначаеться, що це право можна вважати одним i3 основоположних прав людини.
Ключов1 слова: легiтимнiсть влади, делегггимацш влади, громадянський протест, право на мирт зiбрання, конституц1йно-мравов1 мехашзми забезпечення права на протест.
В. Б. Ковальчук
ПРАВО НА ГРАЖДАНСКИЙ ПРОТЕСТ КАК ОСНОВОПОЛАГАЮЩЕЕ ПРАВО ЧЕЛОВЕКА И КОНСТИТУЦИОННЫЕ МЕХАНИЗМЫ ЕГО РЕАЛИЗАЦИИ
Исследована проблема конституционных способов предотвращения нелегитимных действий органов государственной власти, одним из которых является реализация права граждан на протест. Отмечается, что это право можно считать одним из основополагающих прав человека.
Ключевые слова: легитимность власти, делегитимация власти, гражданский протест, право на мирные собрания, конституционно-правовые механизмы обеспечения права на протест.
V. В. Kovalchuk
THE RIGHT TO SOCIAL PROTEST AS THE FUNDAMENTAL HUMAN RIGHT AND THE CONSTITUTIONAL MECHANISMS OF ITS REALIZATION
The problem of the constitutional means of prevention of state authorities illegitimate conduct is researched. One of such means is the realization of human right to protest. It is noted that this right can be considered as one of the fundamental human rights.
Key words: legitimacy of authority, illegitimacy of authority, social protest, right to peaceful assembly, constitutional and legal mechanisms to guarantee the right to protest.
Постановка проблеми. Одним i3 механiзмiв запобпання процесу делептимаци державноi влади е мирш форми протесту громадян, як спрямоваш проти неправових дш чинноi влади, що мають превентивний характер. Акцй громадянського протесту е не частим, але звичним явищем для сучасноi конституцiйноi демократичноi держави.
Зазначена проблема набувае особливо!' актуальности для процешв державотворення та правотворення в Украшу Про це засввдчили поди "Помаранчевоi револющТ' (2004 р.) та "Революци пдностГ (2013-2014 рр.).
Мета дослщження - проаналiзувати правову природу права громадян на отр публiчнiй владi, вказати на конституцiйнi мехашзми реалiзацii цього права в умовах функцiонування сучасно'' конституцiйноi держави.
Стан дослщження. Окремi аспекти питання права громадян на протест та його мюце у конституцшно-правовому механiзмi забезпечення леггтимносп державно'' влади знайшли свое ввдображення у працях як зарубiжних вчених, а саме: А. де Токвшя, Ю. Габермаса, Джина Л. Коена, Е. Арато, Роберта Д. Патнама, Марка М. Ховарда, Р. Дарендорфа, А. Фергюсона, С. Хантшгтона, Д. Кша, так i вгтчизняних дослiдникiв: О. Скрипнюка, М. Козюбри, О. Петришина, Ю. Тодики, Ю. Барабаша, В. Федоренка, А. Колодм, Р. Гринюка, Д. Прокопова, В. Лемаки та ш.
Виклад основних положень. Право на громадянський протест тгсно пов'язане з природними правами людини - правом на життя, на свободу свiтогляду та вiросповiдання, на свободу думки та слова тощо, оскiльки е водночас i невщ'емним правом людини, i гаранпею захисту цих прав. Акци громадянсько'' непокори в демократичних суспшьствах спрямоват насамперед на захист особистих та колективних прав, якi час вщ часу можуть зазнавати певних утисюв з боку публiчноi' влади. Вони е дiевим засобом, за допомогою якого будь-яка людина може здшснювати вплив на членв полiтичного суспшьства i змушувати профес1йних полiтикiв прислухатися до громадсько'' думки. Громадянський протест е своерщною лакмусовою пробою на лептимтсть влади. В1н слугуе випробуванням того, насюльки лiберальною е конституцшна демократы, тобто насюльки серйозним е й ставлення до прав, а також демонструе усю гостроту суперечностей м1ж державною владою та громадянським суспшьством, змушуючи шукати можливiсть врегулювання конфл1кту м1ж ними.
Як правило, термш "громадянський протест" ("громадянська непокора") вживаеться на означення свщомого виявлення непослуху перед законом через рел1гшний, етичний чи полггичний характер. У вужчому значенн1 громадянська непокора означае порушення закону, який е сам по соб1 несправедливим. Але цей термш використовуеться також для позначення протесту, що включае порушення закону як супутнш акт протистояння конкретнш пол1тиц1 чи чинення тиску задля запровадження пол1тичних реформ [3, с. 92]. Уперше термш "громадянська непокора" в полггико-правовий лексикон запровадив американський философ) Генр1 Девщ Торо, який вжив його як назву статт, написано! ним у 1848 рощ, в якш в1н пояснював, чому протягом кшькох рокчв в1дмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс. До таких дш, як вказуе Г. Д. Торо, вш вдався з т1ею метою, щоб виступити проти двох полггичних заход1в уряду Сполучених Штат1в Америки: в1йни з Мексикою та пщтримки рабства на п1вдн1 США. Автор статп зазначав, що громадяни иовинш чинити оп1р несправедливим д1ям влади, в тому числ1 1 порушувати несправедлив! закони [7, с. 148-212].
Теор1я та практика громадянського протесту набула свого остаточного вигляду столггтя по тому у працях Могандаса Ганд1, в контекст1 його викладу фшософи ненасильницько! боротьби. М. Ганд1 доводив, що громадянська непокора грунтуеться на глибок1й поваз1 до закону, 1 т1, хто вдаеться до не!, повинн1 вчиняти це прилюдно 1 виявляти свою готовнкть прийняти покарання у раз1 порушення закону. Вчення М. Ганд1 вщр1знялося в1д погляд1в Г. Д. Торо тим, що воно наголошувало на неухильному ненасильств1, на загальному обов'язку громадян д1яти у межах чинного законодавства 1 на необхщност використання ус1х можливих конституц1йних засоб1в врегулювання конфлжту.
Дискуск з приводу того, що включае в себе акт громадянсько'' непокори i чи передбачае вш недотримання громадянами нелегiтимних закошв, знайшла ввдображення в iсторii' полпико-правово'' думки, представники яко'' роздшилися на два табори: тих, хто повтстю або частково заперечував право громадян на протест, i тих, хто вважав його одним iз основних полпичних прав громадян.
Ще у XVII ст. у вченш про абсолютну, всесильну державу Т. Гоббса, який небезшдставно вважаеться одним iз основоположниюв теорii юридичного позитивiзму, була висловлена вдея про те, що леггтимшсть державно'' влади е незаперечною. Тому поддат, одного разу довiривши своему правителю, надшивши його вшею повнотою влади, не повиннi в подальшому ставити пiд сумнiв його накази i виступати проти його правлшня [1, с. 162-163]. У неопозитивютськш традици, починаючи вiд Г. Кельзена, пашвною стала думка про те, що будь-яка влада е лептимною i будь-
як закони мають правовий характер, а тому в обов'язковому порядку повинш виконуватися громадянами. Змiна чинного законодавства е прерогативою оргашв державноi влади, як надiленi такими повноваженнями, а не простих громадян, що зазнали утисюв ввд антиконституцiйного законодавства [4, с. 166]. Г. Кельзен наголошував на тому, що перед юридичною наукою взагалi не повинно поставати питання про легггимшсть державноi влади чи закону. Ввдтак заперечувалась необхвдшсть громадянськоi непокори як способу виршення полiтико-правових конфлiктiв.
Право на громадянський опiр не знайшло свого ввдображення в конституцiйному законодавствi тих держав, у яких правова вдеолопя була побудована виключно на принципах юридичного позитивiзму. Особливо це стосуеться державних режимiв, якi розглядали право як зашб досягнення полiтичних цшей. Насамперед йдеться про державну полiтику, яка проводилася у колишньому СРСР та крашах т. зв. соцiалiстичного табору. Незважаючи на те, що в усiх радянських конституцмх була стаття, в якiй гарантувалася свобода зборiв, мiтингiв, походiв i демонстрацiй [5, с. 249], ii реалiзацiя зводилася до жорстко урегульованих парадних заходiв [6, с. 69]. Радянський режим не визнавав права на протест i розглядав участь громадян у будь-яких акцмх, спрямованих хоча б частково проти публiчноi' влади, як правопорушення, за яке передбачалася як конституцшна ввдповвдальшсть (позбавлення громадянства), так i кримiнальна.
Дещо iншу думку ввдстоювали представники непозитивiстськоi теорii права. Починаючи ввд Д. Лока, в лiберально-правовiй думщ стала панiвною вдея про те, що одним iз фундаментальних прав людини е право чинити отр нелегiтимнiй владi i неправовим законам. Ця iдея знайшла свое нормативне закршлення у конституцшних актах цього перiоду. Вона була зафшсована в Декларацii незалежностi США 1776 року, в якш зазначалося, що якщо ця форма правлшня стае згубною для цшей забезпечення неввдчужуваних прав на життя, свободу i устремлiння до щастя, то ".. .народ мае право змiнити чи знищити ii i встановити нове правлшня, засноване на таких принципах i з такою оргашзащею влади, яка, на думку цього народу, найбшьше може сприяти його безпещ i щастю" [8, с. 63]. Французька Декларацм прав людини i громадянина 1789 року також називае серед неввдчужуваних та неввд'емних прав людини право на супротив пригшченню. Так, у ст. 2 цiеi Декларацй зазначаеться, що: "Метою будь-якого державного союзу е забезпечення природних i неввд'емних прав людини. Такими е: свобода, властсть, безпека i супротив пригшченню" [8, с. 85].
Свого концептуального оформлення ця ¡дея набула у поглядах одного iз сшввггчизнигав Д. Лока, вщомого англшського конституцiоналiста А. Дайсi. У пращ "Основи державного права Англй", в якш, як вщомо, автор заклав основи доктрини верховенства права "the rule of law", було порушено питання про право на свободу публчних з1брань. А. Дайсi вказував, що будь-яка людина надшена правом влаштовувати публчне зiбрання або на пщтримку влади, або на пiдтримку опору. Звкно, це не стосуеться випадюв, коли метою пубшчного зiбрання е вчинення злочину ¡з застосуванням сили, порушення громадського спокою у той чи шший сиоаб. У такому рам з1брання само собою стае незаконними зборами. В усгх шших випадках з1брання е законними, а тому державна влада не повинна перешкоджати 1х проведен ню. Вони не стануть незаконними зiбраннями лише через те, що викличуть вщчайдушний i незаконний спротив 1х противников, i тому порушать мир та спокш у суспiльствi. Нав1ть якщо прост люди, якi не бажають порушення миру i спокою в мкт, звернуться до влади з проханням припинити з1брання, то влада не мае законного права задовольнити таке прохання.
Отже, за висновком А. Дайсi, необ\iдно дотримуватися принципу, згщно з яким законне публчне зiбрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що зiбрання "вiрогiдно чи природно" може призвести до порушення спокою та миру. Т самi "обмеження", якi застосовуються щодо цього принципу i якi "випливають ¡з крайньо! необ\iдностi забезпечити мир у королiвствi", насиравд1 е не чим шшим, як обмеженням свободи особи [2, с. 318].
Згiдно з тлумаченням А. Дайсi, зiбрання може бути законним, навпъ якщо воно суперечить сусп!льному iнтересовi. Схожу ситуацiю автор пояснював так: "А, В i С мають право оргашзувати й провести зiбрання, якщо воно спровокуе опоненпв на застосування сили i може навпъ спричинити кровопролиття". У цьому разi нi держава, нi державнi чиновники не можуть заборонити його проведення, бо цього не можна робити на пiдставi "припущення того, що публiчне зiбрання зможе спровокувати правопорушниюв на порушення миру та спокою". Таю правила (принципи) стосовно права на публiчне зiбрання випливають як iз "правового духу" англiйських шститупв влади, так i з
процесу, у межах якого ршення судiв стосовно прав особи насправдi перетворили право на публiчнi зiбрання у складову частину конституцiйного права [2, с. 322].
Отож, громадянський протест - це публiчна, ненасильницька, сввдома полггична дiяльнiсть, яка однак спрямована проти нелегггимних дiй та акпв державно!' влади i здшснюеться, як правило, з метою змш у законодавстш чи в полiтицi державно!' влади. Колективт суб'екти як учасники громадянського протесту апелюють до принцитв конституцiйноï демократiï, до iдеï фундаментальних прав та свобод чи демократичноï легiтимностi.
Громадянський протест е засобом встановлення зв'язюв мiж громадянським та полггичним суспшьством (чи громадянським та економiчним спiвтовариством) в умовах безрезультатного використання ушх iнших засобiв впливу першого на друге. Акцiï громадянсь^' непокори займають промiжне становище мiж конституцiйними формами полiтичноï дiяльностi, з одного боку, i повстанням чи револющею, - з шшого. ïx можна вважати крайньою, але здебшьшого прийнятною формою протесту у межах всього дiапазону полiтичниx методiв, що використовуються у конституцiйно-правовиx демократичних державах.
У Конституци Украши вiдсутня пряма норма, яка б закршлювала право громадян^^ непокори, хоча, як засввдчують подiï останнix рокiв, це право потребуе свого конституцшного регулювання. Тим паче, що воно, на нашу думку, лопчно випливае з принципу народного суверештету, який закршлений у ст. 5 Основного Закону. Якщо, згвдно з Конституцiею: "Право визначати i змшювати конституцiйний лад в Украт належить виключно народу i не може бути узурповане державою, ïï органами або посадовими особами", i бшьше того: "№хто не може узурпувати державну владу", то у раз^ коли будь-хто з носив публiчноï влади, чи будь-хто шший, спробуе всупереч волi народу узурпувати владу в держав^ украшський народ як "носш суверенiтету i едине джерело влади" може i повинен застосувати усi можливi засоби опору (включаючи й силовi) для того, щоб перешкодити таким антиконституцшним нелегiтимним дмм.
До того ж Конституцм Украïни передбачае мирнi форми реалiзацiï права на громадянський протест. Це, зокрема, ст. 39 Конституци, яка надае громадянам право збиратися мирно, без зброï i проводити збори, мггинги, походи i демонстраций про проведення яких завчасно сповщаються органи виконавчоï влади та органи мюцевого самоврядування, та ст. 44, яка закршлюе за громадянами право на страйк для захисту своïx економiчниx та соцiальниx iнтересiв. Якщо право на страйк знайшло свою конкретизащю у спецiальному законi (закон Украши „Про порядок вирiшення колективних трудових спорiв (конфлжпв)" вiд 3 березня 1998 р.), то право на мирт збори сьогодш е законодавчо не врегульованим.
Базове конституцшне регулювання права на свободу мирних зiбрань у Конституци Украши разом iз офщшним тлумаченням ст. 39 Основного Закону зумовлюе нагальну потребу у прийнятп спецiального закону про порядок оргашзаци та проведення мирних масових заxодiв та акцiй, потреба в якому безпосередньо пов'язана з демократичними трансформацмми, як вiдбуваються в нашш крат i е умовою ïï штеграци до загальноевропейського правового простору. Оскшьки особливiстю регулювання сфери свободи зiбрань е пошук балансу мiж забезпеченням свободи i порядку, вщсуттсть спецiального законодавчого акта гстотно обмежуе права та свободи громадян Украши i провокуе порушення цих прав та свобод з боку державних орган!в, i, на жаль, зокрема судових.
Правило про законодавчий предмет правового регулювання свободи мирних зiбрань зумовлюе кшька ключових висновюв пiд час визначення правового мехашзму цього права та можливих його обмежень. По-перше, норми статтi 39 Конституци Украши не можуть вважатися достатшми для повноцiнноï реалiзацiï права на свободу мирних зiбрань, оскшьки у положеннях конституци неможливо передбачити конкретш деталi або процедури, внаслвдок чого загальнi положення Основного Закону ввдкривають можливостi для зловживання i надають владi невиправдано широку свободу дш. По-друге, тимчасовий акт у цш сферi - Порядок оргашзаци i проведення зборiв, мiтингiв, вуличних поxодiв i демонстрацiй, затверджений Указом Президи Верxовноï Ради СРСР ввд 28 липня 1988 року не може бути застосований для регулювання вказаних правоввдносин у сучасних умовах, оскшьки такий акт суперечить вимогам Конституци Украши, при цьому його застосування як тимчасового протягом 20 роюв з точки зору Свропейського Суду з прав людини е невиправданим та ставить тд загрозу таке фундаментальне право, як свобода мирних зiбрань. По-трете, враховуючи iз правила про законодавчий предмет правового
регулювання, органи мкцевого самоврядування до прийняття вiдповiдного закону не мають права самостшно визначати порядок реалiзацiï свободи мирних зiбрань.
Проблема правового регулювання свободи мирних зiбрань нещодавно отримала офщшну реакцiю Свропейського Суду з прав людини. У резолютивнш частит Ршення по справi „Веренцов проти Украши" суд застосував ст. 46 Конвенци про захист прав людини i основоположних свобод, норми яко!' покладають на державу-вiдповiдача правове зобов'язання вжити тд наглядом Комiтету Мтстрш вiдповiдно загальнi i/або окремi заходи щодо забезпечення прав заявника, яю, на думку Суду, були порушет. У цiй справi Суд установив порушення ст. 11 i 7 Конвенци, що випливають iз прогалин у законодавстш, що стосуеться свободи зiбрань, яю залишаються в украïнськiй правовш системi протягом понад двох десятилпъ. Беручи до уваги структурну природу проблеми, розкрито!' у цiй справу Суд пiдкреслюе необхiднiсть термiнових конкретних реформ у законодавствi Украши та адмтстративнш практицi з метою приведення цього законодавства та практики у ввдповвдшсть до висновюв Суду у цьому Ршенш i забезпечення 1'х вiдповiдностi вимогам ст. 7 та 11 Конвенци.
Перед впчизняною правовою системою постае потреба щд час врегулювання права на свободу мирних зiбрань врахувати мiжнароднi стандарти у сферi захисту та реалiзацiï цього права. Таю стандарта можливо об'еднати у таю блоки: 1) питання щодо якосп та необхiдноï' спрямованостi такого нормативного акта. У сферi свободи мирних зiбрань положення чинного законодавства держави повинт бути достатньо чггко сформульованими, щоб дати змогу кожному визначити, чи суперечить його поведшка нормам закону, i якими можуть бути найiмовiрнiшi наслдки такоï' поведшки; 2) питання обмеження права на свободу мирних зiбрань. Унiфiкований щдхщ щд час оц1нювання допустимостi обмеження та вщповщно правомiрностi втручання у таке право передбачае розгляд в сукупносп трьох критерiïв обмеження свободи мирних зiбрань: обмеження, передбаченi законом; обмеження, зумовлет законними цтями; обмеження були необхщними в демократичному суспшьстш для досягнення таких цшей; 3) процесуальт питання, зокрема правило про попередне повщомлення, особливостi проведення одночасних зiбрань та контрзiбрань.
Висновки. Пвдсумовуючи, можемо вказати на те, що умовою реалiзацiï' права громадян на протест е не лише його законодавче регулювання, але й високий рiвень правовоï та полiтичноï культури як представникiв органiв державноï влади, так i члетв громадянського суспшьства. Необхiдно усвiдомити, що громадянський протест - це своервдне випробування на толерантшсть державноï влади до свого народу i народу до державноï влади. Ввдносини мiж державою та громадянським суспшьством завжди мiстять елемент сощально-полггичного напруження, а тому пов'язаш iз спшьною вiдповiдальнiстю. Здатнiсть громадян в оргашзований публiчний спосiб протистояти не завжди законним дмм влади у межах чинного законодавства е сввдченням високого рiвня правосвiдомостi, тодi як готовнiсть влади у межах публiчного дiалогу вiдстоювати сво!' позици й умiти визнавати своï помилки е ознакою лептимносп влади.
1. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Т. Гоббс / Сочинения: в 2 т. - М.: Мысль, 1991.- Т. 2. - С. 162 - 163. 2. Дайси А. В. Основы государственного права Англии. Введение в изучение английской конституции. - 2-е изд. / А. В. Дайси. -М.: Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1907. - С. 318. 3. Енциклопедгя полтичног думки /пер. з англ. - К.: Дух i лтера, 2000. - С. 92. 4. Кельзен Г. Чисте Правознавство: з дод. : пробл. справедливостi /Г. Кельзен / пер. з тм. О. Мокровольського. - К.: Юнiверс, 2004. - С. 166. 5. Конституции социалистических государств: сборник. в 2 т. - М.: Юрид. лит., 1987. - Т. 1 / под ред. Б. А. Страшуна, Б. Н. Топорнина, Г. Х. Шахназарова. -С.61- 62; Iсmорiя украгнсько'г Конституцп /упор. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. -К. : Право, 1997. - С. 249. 6. Кушжренко О. Г. Права i свободи людини i громадянина: навч. поаб. / О. Г. Кушшренко, Т. М. Слшько. -Х.: Факт, 2001. - С. 69. 7. Торо Г. Д. Высшие законы /Г. Д. Торо. - М.: Издательство "Республика", 2001. - С. 148 - 212. 8. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / под ред. К. И. Батыра и Е. В. Поликарповой. - М. : Юристъ, 1996. - Т.2.- С. 63.
