CC BY
15
УДК 34: 316. 624
Т. З. Tapa^MÎB
заступник директора 1НПП -декан повно1' вищо!' освiти д-р юрид. наук, проф., професор кафедри теори та фiлософiï права
ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТ1: КОРЕЛЯЦ1Я "СОЩАЛЬНЕ-1НДИВ1ДУАЛЬНЕ"
© Гарасимгв Т. З., 2016
Подано теоретичний аналв поняття "особистiсть", визначено суть цього поняття з точки зору рiзних фшософських шкчл. Окреслено еволюцiю кторико-фшософського бачення такого важливого для вггчизняноТ штелектуальноТ традици спрямування свгговоТ фшософи. Запропоновано деконструктивний пiдхiд до анаизу фiлософських трактатiв, присвячених феномену особистос™, характеризуеться дихотомiя "сощальне-iндивiдуальне". Визначено шляхи й напрямки гармоншного поеднання социального та шдивщуального для самореа^заци особистостi.
Ключовi слова: iндивiд, особисткть, екзистенцiя, персоналiзм, свобода, соцiалiзацiя, шдивщуальнкть, ф1лософська школа.
Т. З. Гарасымив
ФОРМИРОВАНИЕ ЛИЧНОСТИ: КОРРЕЛЯЦИЯ "СОЦИАЛЬНОЕ-ИНДИВИДУАЛЬНОЕ"
Дается теоретический анализ понятия "личность", определяется суть данного понятия с точки зрения различных философских школ. Определена эволюция историко-философского видения такого важного для отечественной интеллектуальной традиции направления мировой философии. Предложен деконструктивный подход к анализу философских трактатов, посвященных феномену личности, характеризуется дихотомия "социальное-индивидуальное". Определены пути и направления гармоничного сочетания социального и индивидуального для самореализации личности.
Ключевые слова: индивид, личность, экзистенция, персонализм, свобода, социализация, индивидуальность, философская школа.
T. Z. Garasymiv
FORMATION OF PERSONALITY: CORRELATION "SOCIAL AND INDIVIDUAL"
The article deals with theoretical analysis of the concept of "identity" is determined by the nature of this concept in terms of different philosophical schools. Outlined the evolution of historical and philosophical vision so important for the national intellectual traditions focus of world philosophy. A deconstructive approach to philosophical treatises dedicated to analyzing
the phenomenon of personality, characterized by dichotomy "social-individual." The ways and directions harmonious combination of social and individual for self-identity.
Key words: individual, personality, existence, personalism, liberty, socialization, personality, school of philosophy.
Постановка проблеми. Особиспсть у сучасному науковому дискурсi становить одну з чшьних категорш. Особливосп ïï становлення й розвитку охоплюють засадничi аспекти зародження поведшки людини, зокрема девiантноï. Водночас важливим у процесi набуття людиною життевого досвiду е дихотомiчний зв'язок соцiального й iндивiдуального, тому у цш статтi ми детально розглянемо дихотомто "сощальне-шдиввдуальне". Водночас аналiз сучасноï свiтовоï фiлософськоï думки доводить, що найпоширенiшими та найвпливовiшими у виршенш проблем особистостi е вчення фiлософiв - представникiв таких напрямiв i шкш, як персоналiзм, марксизм, екзистенцiалiзм, неофрейдизм, сучасна релiгiйна фшософ]я, а також постмодернiзм (явище в сучаснш науковiй думцi, що певною мiрою стосуеться всiх напрямiв фшософи).
Мета дослщження полягае у визначенш сутностi феномену особистостi з позицш сучасних фшософських шкш.
Стан дослщження. Варто зазначити, що науковi спроби описати проблему особистосл були зроблеш фшософами рiзних шкш та напрямюв. Серед сучасних фшософських шкш, як придшяють значну увагу проблемi особистосп, слiд вiдзначити екзистенцiалiзм (С. К'еркегор, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, М. Хайдеггер). Найввдомшими представниками персоналiзму як одного iз проввдних напрямiв сучасно!' свiтовоï фiлософiï е М. Бердяев, Б. Боун, Р. Флюелшг, Е. Мунье, Е. Брайтмен, Ж. Лакруа, П. Ршер. Проблемi визначення особи як вияву нею свого ставлення до шших людей через певш форми мiжлюдського спшкування присвятили своï науковi розвiдки К. Хорт, Г. Салiван, Е. Фромм, яю й заснували фшософську школу неофрейдизму. Однак пожвавлений штерес вимагае кардинально вiдмiнноï логiки розумiння здiйсненоï в межах украïнськоï фiлософськоï культури працi щодо засвоення означеноï проблеми.
Виклад основних положень. Серед сучасних фшософських шкш, якi придшяють значну увагу проблемi особистостi, слiд вщзначити екзистенцiалiзм (С. К'еркегор, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, М. Хайдеггер). Представники цього напряму вважають, що сутшсним визначенням особистосп е iррацiональна самобутнiсть ïï внутрiшнього свпу, ïï екзистенцм [1, с. 272]. Екзистенцм - унiкальне особистiсне ество людини, що втшюе духовну, психоемоцшну неповторнiсть особи. Особистiсний характер екзистенци робить ïï недосяжною для будь-яких логшо-дискурсивних, рацiонально-об'ективних методiв пiзнавального осягнення: через свою загальшсть вони е принципово "несушсними" з особистiсною (неповторно-уншальною) природою екзистенцiï. Тому остання як принципово несушсна iз "загальним", речово-предметним об'ективним свiтом з його ращонально-лопчною структурою, тлумачиться як те, "що не е" (тобто сукупнiсть можливостей, майбутне тощо, на що переважно й орiентована "екзистенцм" як на предмет своïх бажань, задумiв, плашв, проектiв), як небуття, нiщо.
Найввдомшими представниками персоналiзму як одного iз провiдних напрямiв сучасноï свiтовоï фшософи е М. Бердяев, Б. Боун, Р. Флюелшг, Е. Мунье, Е. Брайтмен, Ж. Лакруа, П. Ршер. ïх поеднуе розумшня особистосп як первинноï онтологiчноï реальностi та вищоï духовноï цiнностi, буття якоï' зумовлене верховною особою - Богом [1, с. 278].
Загалом персоналiзм обгрунтовуе концепцiю розумiння реальностi як сукупносл окремих духовних iснувань ("персон"), пов'язаних через нерацiоналiзовану комунiкацiю в гармоншну цiлiснiсть. Ця гармонм е творшням Верховноï Персони (Бога), функцм якого полягае у поеднанш окремих персон [1, с. 272]. Згвдно з позицмми представникiв персоналiзму, особистiсть-персона е онтолопчним поняттям i виявляе себе як фундаментальний принцип буття, в якому вольова
актившсть поеднуеться з неперервнiстю iснування, що й надае особистiсному iснуванню "персонального" реалiзування. Саме тому рацiонально-дискурсивне мислення не здатне осягнути повноту "персонального" в свт. Таке осягнення можливе лише в плюралютично-множиннш пiзнавальнiй орiентацii, на яку не здатний абстрактний моносуб'ект традицшно!' фiлософii, що керуеться принципом збтання судження та дшсносл. Аналiтично-об'ективiстська наукова методологiя традицiйно розглядае людину як частину природи чи суспшьства (бiологiчна iстота або атом сощального буття), тому ця методологм не може осягнути людину як самодостатню цiлiснiсть, персону, "духовне творшня". В основi персони лежить властивють самочинно набувати певного стану (свобода вол^, що е наслiдком самопокладання, а не впливу середовища. Тому позитивiзм заперечуе можливiсть прогресу суспшьства самого собою, оскшьки воно не здатне на будь-яю самостiйнi ди, а тому безплiдне, таке, що лише вiдтворюе вже iснуюче. Тшьки iндивiд е реальною персоною, що здшснюе новi ди.
Головною характеристикою особистосл е и свобода: особиспсть, на думку М. Бердяева, не просто володiе свободою, вона й е сама свобода. А тому мислитель ввдкидае и визначення людини, як ш надавала традицiйна фшософ]я. Вiн не сприймае як характеристику людського буття поняття субстанцй, хоча у бшьш раннiй перiод своеi дiяльностi, пiд впливом вiтчизняного неолейбтщанства, намагався бачити в людинi духовну субстанцiю - монаду. З 30-х рр. ХХ ст. вш ввдмовляеться вiд мислення в таких традицшних категор]ях, як "субстанцм" i, навпъ, "буття". Особистiсть, як твердить М. Бердяев, не субстанцм, а творчий акт, вона - спротив, бунт, боротьба, "перемога над "тягарем свггу", свободи над рабством" [2, с. 7].
Представники французь^ школи персоналiзму пiд впливом М. Бердяева поширюють низку принципових положень, розвинутих екзистенцiалiзмом. Зусилля спрямовуються на iнтимнiсть персони, яка б замшила "зовшшш" характеристики власносп на "внутрiшнi". Саме штимшсть мала захистити цiлiснiсть людини ввд тоталiтаризму, нав'язування зовнiшнiх обставин силою, але водночас не дати замкнутися "у собГ', вiдгородитися вiд шших персон. "Iнтимнiсть" формуе новий тип особистосп, який вiдрiзняеться вiд того, що сформувався в умовах формально-юридичного об'еднання живих органiзмiв i ращонально-мехашчного подшу в державнiй системi [1, с. 279].
Сучасний неофрейдизм (К. Хорт, Г. Салiван, Е. Фромм) наголошуе на визначеннi особи як вияву нею свого ставлення до шших людей через певш форми мiжлюдського спшкування, уникаючи психологiзаторськоi традици (З. Фрейд), пояснюе особислсть з огляду на внутршш процеси i водночас психологiзуючи соцiальне буття особи [1, с. 272]. Особливу увагу привертае вчення Е. Фромма, котрий використав певш аспекти психолопчного вчення З. Фрейда про людину, особислсть. Це дало йому змогу тднести розгляд останшх до сощально-фшософського рiвня.
Е. Фромм розумiе людське буття як становлення людини, вдосконалення й духу [5, с. 11]. Будь-яка розмова про мораль, цштст орiентацii, совкть та обов'язок може формуватися на грунтi фшософського осягнення людини. Мiж iншим, слабкiсть багатьох етичних систем полягае у тому, що вони иторують фшософську антропологiю, залишають без уваги загальнi роздуми про людську природу та намагаються протиставити особистост наперед визначет святинi, котрi буцiмто й дозволяють конструювати людину. У цьому разi ф1лософська антрополопя втрачае свою первиннiсть, стае фрагментом етичних роздушв. Саме так оцшюе П. Гуревич позицiю Е. Фромма у ставленш до спiввiдношення психоаналiзу та етико-суспiльноi думки [4].
Пишучи про людину, Е. Фромм шдкреслюе: "Людина - не чистий аркуш паперу, на якому культура може писати свш текст; вона - ютота, яка заряджена енергiею та структурована певним чином, iстота, котра, адаптуючись, реагуе специфiчним i певним чином на зовшшш умови. Якщо б людина адаптувалася до зовшшшх умов, гнучко змiнюючи свою природу, подiбно до тварини, то була б здатною до життя тшьки за певних умов, до яких вона розвинула спещальну адаптащю, вона досягла б глухого кута соцiалiзацii, що е долею будь-якого тваринного виду, тобто зупинки iсторii. Якщо б, з шшого боку, людина могла адаптуватися до усiх вимог не роблячи спротив тим, що противш й природi, вона школи б не мала 6удь-яко' юторй взагалi" [5, с. 26].
Е. Фромм надавав великого значення проблемi людсько' деструктивностi. З позицii всебiчно обгрунтованоi антропологiчноi концепцii вiн критикував вiдому тезу: агресивна поведiнка людини
мае фшогенетичн кореш, вона запрограмована в людиш, пов'язана i3 вродженим шстинктом. Така начебто природа людини, тут шчого не вд1еш.
На думку ж Е. Фромма, виникнення людсько!' деструктивносл стосуеться швидше гстори, тж передктори. "У т1м-то й справа, - зазначав мислитель, - що людина ввдр1зняеться вщ тварини саме тим, що вона вбивця" [6, с. 8].
Неабияку методолопчну цштсть мае розтзнання Е. Фроммом "доброяюсноГ' та "злояюсноГ агресивносп. Перша почасти належить свггов1 людських шстинкпв, друга коршиться в людському характера пристрастях, якими керують спонукання зовс1м не природной а екзистенц1йно1' якосл [6, с. 10].
Е. Фромм уважав, що життя позначене особливою динамшою: людина, особислсть повинна зростати, виявити себе, прожити свое життя. Якщо ця тенденцм стримуеться, то енергм, спрямована на життя, розпадаеться та перетворюеться на руйшвну. 1ншими словами, прагнення до життя та потяг до руйнування пов'язаш зворотною залежшстю: чим сильшше виявляеться прагнення до життя, тим повшше реал1зуеться життя, тим слабш1 руйшвн сили [6, с. 11].
Отже, погляди представниюв сучасних найпоширетших фшософських напрям1в переконують у тому, що спостер1гаеться значний прогрес у вивчент проблем людини, особистосл, демонструються широю та р1зноматтт погляди на щ проблеми i шляхи ïx виршення. Водночас багатоматтшсть шдход1в, наявшсть низки учень про людину, 1'х претензи на самодостатшсть шд час виршення сучасних проблем особистосл не призводять до радикальних позитивних змш в особислсному суспшьному розвитку.
Особислсть - це едтсть сощального та шдиввдуального, сутшсть ïï юнування [1, с. 273]. Вона - цшсна, шдиввдуал1зована система сощально значущих властивостей людини (штерешв, потреб, зд1бностей), котр1 формуються у процес становлення конкретно-1сторичних вид1в дмльносл ввдповщно до умов життя суспшьства. Пвд час практичноï дмльносл людини сощальне та духовне поеднуються, ввдбуваеться самореал1зацм та самоутвердження особистосл, ïï сощал1зацм, що водночас е ïï шдиввдуал1защею, шдиввдуальною формою привласнення нею суспшьних ввдносин. Розвиток особистосл, розкриття ïï шдиввдуальносл - це розвиток загальносуспшьного в шдиввдуальному i через нього зростання багатства та розмаптя ïï духовного свпу, розвиток тщативи i творчих зд1бностей. Особислсть реал1зуе себе лише поруч з шшою особислстю у процеш спiльноï дмльносл. Глибина та масштаб ïï, м1ра самореал1заци людини, а також те, наскшьки зб1гаються ïï штереси з штересами шших особистостей i суспшьства, визначають р1вень розвитку особистосл.
Отже, шдиввдуал1зац1я перетворюеться на фактор усеб1чного розвитку особистосл. Суспшьство може сприяти цьому, але саме воно здатне розвиватися лише за умови наявносл реальних можливостей, свободи вибору, коли особислсть е одночасно й законодавцем, i виконавцем, i творцем суспшьства. Ввдсутшсть таких умов неминуче призводить до стагнаци суспшьства, одноб1чного розвитку певного р1зновиду людськоï дмльносл (бюрократизацм, мшггаризацм, професшний кретишзм тощо). Це загрожуе людиш втратою можливосл бути особислстю.
Формування особистосл визначаеться вторично даною системою суспшьних ввдносин, культурою певноï' епохи, яку вона поступово опановуе пвд час суспiльноï' життед1яльносл. В. Нестеренко зазначае, що виршальною умовою iндивiдуалiзацiï людини е "ïï сощал1зацм -залучення людини до сощального шляхом прийняття в себе й перетворення на свш життевий свгг, ввдповвдно до можливостей i вимог шдиввдуальних рис, здобутюв сощального досввду в найширшому його розумшш". Звичайно, в реальному житл сощальне та природно-неповторне взаемодтоть у людит з перших дшв ïï життя, а, можливо, ще й рашше. Але, як засввдчують i науковий анал1з, i практичне життя, шдиввдуальшсть не дана людиш ввд природи, а задана ш самим способом ïï буття - сощальним. Саме сощал1зацм, яка здшснюеться через наслвдування, навтовання, через д1ю всiеï системи виховання та освгги, уможливлюе шдиввдуал1защю [7, с. 242].
Пошук сутшсних характеристик явища i його понятшно-категор1альне визначення е, як ввдомо, найважлившою умовою, складовою i метою наукового анал1зу цього явища. Одночасно це
- найскладшший компонент у будь-якому науковому дослвдженнг Така складнiсть зумовлена, зокрема, багатозначшстю практично всiх суспгльних явищ та процесiв. А це вимагае ввд дослiдника певного, за словами В. Соловйова, "отвлеченного начала" в розгортанш теоретичноi моделi об'екта дослвдження. Але не тгльки. Саме "отвлеченное начало" мае бути достатшм для грунтовного розгортання теоретичних обгрунтувань. Ращональшсть цих думок особливо пiдтверджуеться на прикладi самореалiзацii особистостi. Як зауважуе один iз дослiдникiв указаного феномена шмецький фглософ Г. Кох, поняття самореалiзацii може означати все i нiчого. Тому його вживають в одному випадку для позначення цшсно' особистосп, в iншому - щоб показати лише окремi сторони процесу й життедiяльностi, в третьому - з метою виокремлення шдиввдуальносл особистосп [8, с. 1283].
Соцiальне е важливою складовою особистiсного буття людини як неввд'емного чинника суспгльного життя. Це означае, що соцiальне Гснуе не поза iндивiдами, а мiж ними, у них самих. К. Поппер, критикуючи соцiальний радикалiзм, спрямований на повну замшу сощально' системи, зауважуе, що "маляр i тг хто спiвпрацюе з ним, а також и iнститути, якi забезпечують 'хне життя, 'х мрii та плани про кращий свгт, норми 'х пристойностi та моралi - все це складовi сощально' системи, яку треба змити. Якщо вони справдi мають намiр очистити полотно, то 'м доведеться знищити заразом себе i сво' утопiчнi плани" [9, с. 189], бо своервдтсть ново' картини сощально' системи, якою бачать й новi автори, е певною мiрою результатом пе' ж системи, яку вони хочуть перебудувати. Соцiальне, що iснуе лише завдяки шдиввдуальному як формi свого буття, задае шдиввдуальному колу межi сощально окреслених можливостей поведiнки. Воно зумовлюе загальну спрямованiсть розвитку iндивiдiв, а також детермшуе ступiнь, мiру вияву та реалiзацii iндивiдом багатоманiтних здiбностей, потреб, знань, умiнь, навичок тощо, тобто всiх сутнiсних сил особистостг В цьому полягае його функцм стосовно iндивiдуального.
Однак людина як "шдиввдуальна суспгльна iстота" вибiрково ставиться до зовшшнього впливу. Ця вибiрковiсть, певний спосiб ставлення до зовшшнього i е концентрованим утгленням того неповторного, одиничного в особистосп, яке перетворюе соцiальнi можливостi, поданi ззовнг Вибiрковiсть зумовлена, по-перше, iндивiдуальними межами буття людини i залежним ввд цього освоенням суспгльних вiдносин та, по-друге, формою освоення особистiстю цих ввдносин, якi вираженi вiдповiдними рисами шдиввдуальностг Отож, iндивiдуальне та сощальне в особистостi можуть бути зрозумгл як еднiсть та протилежнiсть форми i змiсту. Вони е сторонами основно' суперечливостi особистостi на рiвнi iндивiдуальностi: мiж соцiальним змiстом особистосл та iндивiдуальною формою освоення та реалiзацii цього змiсту. Як влучно пiдкреслюе Г. Дiлiгенський, аналiз притаманного сучаснш людинi спiввiдношення соцiальностi та шдиввдуальносл змiг би слугувати ключем для розумiння й суб'ективного свггу [10, с. 39]. На нашу думку, такий пвдхвд мае цглковите виправдання Г в аналiзi процесу становлення особистостг
Як засадниче в розвитку цшсно' особистостг суперечшсть сощального та шдиввдуального конкретизуеться завдяки шшим суперечностям, як розкривають не тгльки новий його рГвень, площину в особистосп, а й вимагають ввдповвдного розгортання явища самореалГзацй' особистостГ.
Наступним серед них е дГалектична суперечшсть опредметнення Г розпредметнення. Характерною особливГстю процесГв опредметнення Г розпредметнення е те, що вони уособлюють безмежш можливосп розгортання людсько' сутностГ. Однак шдиввд не в змозГ осво'ти все багатство суспГльних вГдносин через окремшшсть власного буття. КрГм того, сощальне за змГстом суперечливе, нерГвнозначне взагалГ. Стосовно окремого ГндивГда ця теза тим бгльш доречна, оскгльки кожна особистГсть - ГндивГдуальнГсть, ушкальний свГт. Для не' соцГальне тим паче нерГвнозначне Г нерГвномГрне. З усГе' його сукупностГ ГндивГду необхвдно те, що найбгльше вГдповГдае рГвню його розвитку, Гнтересам та щнностям його особистостГ, соцГальнГй й спрямованостг Лише тодГ ГндивГд отримуе потенцшний шанс для справжньо' самореалГзацй' [11, с. 31].
Висновки. З вищевказаного можемо зробити висновок, що ввдмшносл мГж шдиввдами повиннГ бути не надто велию, щоб сторони могли розумГти одна одну, але Г не надто незначними,
щоб вони могли викликати захоплення перед тим, чим волод1е шший, i бажання сприйняти i принести це в себе. Тому шдиввд здшснюе виб1р чи то стосовно окремо!' ди, чи то в аспект! вибору цшей, сенсу життя. Обираючи, особислсть реал1зуе найважлившу рису своеï шдиввдуальносл -виб1рков1сть, яка е центральним особислсним елементом свободи людини. У виб1рковосл, свобод1 особистосл i розв'язуеться вказана вище суперечшсть сощального та шдиввдуального. Анал1з свободи, отже, е важливою наступною ланкою у розкритл сутносл самореал1заци.
2. Социальна фтософгя: короткий енциклопедичний словник / [за заг. ред. В. П. Андрущенка, М. I. Горлача та т.]; [Текст]. - К.; Х.: Рубшон, 1997. - С. 272-279. 2. Бердяев Н. А. О назначении человека / Николай Александрович Бердяев. - М.: Республика, 1993. - 383 с. 3. Фромм Э. Психоанализ и этика / Эрих Фромм. - М., 1993. - С. 11. 4. Гуревич П. Величие и ограниченность самого Фромма / Павел Гуревич. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.infoliolib. info/psih/fromm/fromm01.html. 5. Фромм Э. Человек для себя. Иметь или быть? / Эрих Фромм. -Минск, 1997. - С. 26. 6. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Эрих Фромм. - М., 1994. - С. 8-11. 7. Нестеренко В. Г. Вступ до фглософп: онтологгя людини / Владислав Григорович Нестеренко. - К., 1995. - С. 242. 8. Koch H. Karl Marx und die "Selbstver wirklichunq des Individuums " // Einheit. - Berlin, 1973. - № 11. - S. 1283. 9. Поппер К. Вiдкрите сустльство та його вороги / Карл Поппер. - К.: Основи, 1994. - Т.1. - С. 189. 10. Дилигенский Г. Г. В защиту человеческой индивидуальности / Г. Г. Дилигенский // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С. 39. 11. Гумбольдт В. Идеи к опыту, определяющему границы деятельности государства / В. Гумбольдт //Язык и философия культуры. - М.: Прогресс, 1985. - С. 31.
