CC BY
28
розповiдi для сшьських шкш", "Коротк розповiдi для мюьких шкш", "Велика книга для читання. Частина I. Вчення про релiгiю". Також були книги для природничих предметв i геометрп.
Варто зазначити те, що серед бiдниx учнiв навчальш книги pозподiлялися безкоштовно. Впродовж 1826-1835 рр. книгар Мiллеp надав евангельським школам 1733 "Словники власних iмен", 386 "Шдручнишв для арифметики", 321 "Шдручник шмецько! мови" i 132 "Книжки коротких розповвдей" [5, 100].
Проведене нами до^дження дозволяе зробити висновок, що система освии тмецьких переселенщв у Галичинi в перюд li становлення та розвитку на початковому етапi характеризуеться наступними ознаками:
- складний процес заснування шил у нових поселениях i проблеми, пов'язанi з цим процесом;
- недостатне фшансування шкшьно! освiти державними органами влади, зокрема в сшьськш мюцевостц
- велика к1льк1сть вчителiв без ввдповвдно! освiти та досвiду;
- складний фiнансово-матеpiальний стан учителiв та 1'хня соцiальна незаxищенiсть;
- повшьш темпи забезпечення шк1л навчальними засобами, зокрема шкшьними пiдpучниками;
- недостатня активнiсть i зацiкавленiсть шмецьких колонiстiв у становленнi та розвитку школьно! освiти.
Л1ТЕРАТУРА
1. Höhn L. Das deutsch-evangelische Privatvolksschulwesen in Galizien (1782-1939). — Stuttgart, 2002. —
39 s.
2. Kaindl R-F. Geschichte der Deutschen in den Karpathenländern. Band 3. Geschichte der Deutschen in
Galizien, Ungarn, der Bukowina und Rumänien seit etwa 1770 bis zur Gegenwart. — Gotha, 1911. — 497 s.
3. Kesselring R. Die evangelischen Siedlungen Galiziens im josefinischen bis franzisceischen Zeitalter
1772-1822. — Lemberg, 1912. — 99 s.
4. Kuhn W. Die jungen deutschen Sprachinseln in Galizien. — Münster, 1930. — 244 s.
5. Müller S. Von der Ansiedlung bis zur Umsiedlung. Das Deutschtum Galiziens, insbesondere Lembergs
1772-1939. — Marburg/Lahn, 1961. — 256 s.
6. Seefeldt F. Dornfelds Chronik. — Kattowitz, 1936. — 295 s.
7. Zöckler T. Das Deutschtum in Galizien. — Dresden, 1915. — 120 s.
Людмила ЛЕВИЦЬКА
ЕТНОПЕДАГОГ1ЧН1 АСПЕКТИ ВИХОВАННЯ ВОЛ1 I ХАРАКТЕРУ В МАТЕР1АЛАХ ПЕРШОГО УКРАШСЬКОГО ПЕДАГОГ1ЧНОГО КОНГРЕСУ
На сучасному етат проблема виховання характеру украшсько! молодi е одним iз важливих напрямшв нацюнального виховання тдростаючого поколшня. Враховуючи потреби державотворення, в xаpактеpi сучасного украшця хочемо бачити дв важливi риси: вмии приймати ршення i ввдповвдати за власш вчинки. Ця проблема висвилена у наукових працях Т. Завгородньо!, I. Курляк, М. Стельмаховича, Б. Ступарика, М. Чепiль та iншиx вчених. Окpемi аспекти виховання укра!нського нацюнального характеру до^джують I. Бех, А. Бойко, П. Гнатенко, А. Швецова та ш.
Обставини сучасного життя спонукають нас знову повертатися до проблем виховання характеру. Безхарактершсть — не лише в полиичному, а й господарському житп — стало для нас сьогодш великою бвдою. Однак ми не повиннi споглядати на характер в "зpiзаx", а шукати шляхи його вдосконалення. Це видаеться нам головним й актуальним завданням сучасно! теорп i практики виховання.
Метою cmammi е розкриття етнопедагопчних аспекпв виховання волi i характеру дитини, обгрунтованих укра!нськими педагогами на Першому укра!нському педагогiчному конгреа (ПУПК), який вiдбувся 2-3 листопада 1935 року у Львова
Одним з найважливших чинник1в становлення особистосп, людини-громадянина укра!нськ1 педагоги мiжвоенного перюду вважали характер людини. Ця проблема, разом з
багатьма iншими, широко обговорювалася на ПУПК. У ньому взяли участь представники не лише Захiдно! Укра!ни, а й Волинi, Буковини, Закарпаття та укра!нсько! емирацц. Учасники конгресу одноголосно висловилися за те, що виховання характеру е головною передумовою виживання наци в умовах конкурентно! боротьби. "Тому школення волi й виховання характерiв уважаю справою незвичайно! ваги, чи не важшшою вiд навчання", — пiдкреслював Р. Бшинський [2, 178].
Проблема виховання характеру в мiжвоенний перiод постала як певне соцiальне замовлення, як необхвдшсть бачити потреби наци в цей юторичний момент. Метою вдосконалення було вироблення у дiтей сильних характерiв, бо лише людина, котра мае сформований характер, мае i стiйкi переконання, дiе згiдно з ними, керуе сво!ми вчинками та не зшде з раз обрано! дороги. Сильнi характери творять сильну нацiю, тому проблема виховання характеру розглядалась i як функдiя суспшьна.
Укра!нська школа не вiдкидала штелектуальний розвиток людини, а, навпаки, вважала його засобом розбудови в останнш 11 характеру. Розвiялася давня вiра, що висока освiта сама собою давала те, що загально окреслюе характер людини. "Головною метою виховання вже не е дати виховниковi якнайбшьше найрiзноманiтнiшого знання, але дати йому вмiлiсть самому добувати знання, а передусiм — змогу доробитися сили й гарту духа, чи як iншi кажуть, внутр!шньо! культури, або ще iншi — характеру" [1, 4].
Ця проблема, на думку С. Балея, занедбана i в психологи, i в педагопщ. Говорячи про характер, вчений-психолог мав на увазi "один зi способiв поведення чоловiка, а саме таку його форму, яка е хосенна для суспшьности" [2, 3]. Вш ставив розумiння характеру поряд з розумшням його "як здатностi до морального поведення". У практичному житп важливо, що хто робить, а не чому так або шакше робить, бо "добрi дiла е з правила наслвдком добро! волГ'. Отже, мати характер в шшому значеннi означае "бути схильним до таких почувань, бажань i постанов, яких предметом i цiллю е добро суспшьности" [2, 3].
Дослщжуючи структуру характеру, С. Балей вважав, що не можна обмежувати характер до яко!сь однiе! сфери (чи то до чуттево-вольово!, чи розумово!) чи гостро вiдмежовувати його ввд темпераменту як вроджено! диспозици, бо характер е еволюцшним витвором виховних чинникш.
Вчений радить педагогам до^джувати та розвивати одну якусь рису людського характеру, бо, розвиваючи одну рису особистостi, ми впливаемо на всю людину. Педагогiчна праця не може бути загальною, вона мусить бути детальною, вiдповiдати в^ дитини та !! розвитку. Виховання не може бути однаковим для сшьсько! та мiсько! дитини, мусить мати на увазi потреби наци в певному iсторичному моментi та !! спедiальну iсторичну структуру. I тому потрiбно поступово формувати одну рису характеру систематичною оргашзованою ствпрацею педагогiв i психологiв, працею, що не забуде про реальт засоби та шляхи до !! здшснення.
Така думка вiдображена в резолюцд конгресу: "Перший Укра!нський Педагогiчний КонГрес, признаючи в щлосп виховання молодого поколшня велику вагу доцшьному плеканню характерiв, висказуеться, що виховна практика повинна подбати про визначення тих поодиноких рис особовости, бо !х розвиток е побажаний з оглядiв нащональних, загальнокультурних i суспiльних" [2, 239]. Далi сказано, щоб виховники укра!нсько! молодi розбуджували i плекали в не! т психiчнi диспозици, яю е основою зовнiшньо! активносп людей.
Реферат С. Балея спричинив широку наукову дискусiю серед учасникш конгресу. М. Скорик наголосила, що "сустльносл повинно дуже залежати на оформлент характеру молода, бо безхребетт одиниц не принесуть нацi! хюна, хоч би були найталановитiшi й дуже багато знали i вмши. Характер — це в людини найперша щнтсть" [2, 208]. Однак виховувати його дуже важко. З цим погоджувався i професор Д. Бурко: "Саме моралiзування, хоч часом необхвдне, не вистарчае для плекання характеру" [2, 209]. Спираючись на працю Г. Кершенштайнера "Що таке державно-громадянське виховання", вш стверджував, що "вироблювати характер р!ч тяжка та вимагае бшьше д!яння, як навчання" [2, 209]. I це зрозумшо, бо на виховання характеру впливають вродженi i набутi прикмети, а останнi здобуваються важкою працею, що тзшше привчае людину до визначених чеснот: "До чеснот треба людину заправляти змалку практичною працею, д!янням" [2, 209 ]. Щ iде! подшяв С. Шах i закликав пров!дних педагог1в i психолопв "зiбрати в ц!л!сть прикмети, яш на !х думку треба б плекати в школ! серед школьно! укра!нсько! молод!, щоб !з школи виходили характернi одиницА" [2, 210].
Aнaлiз yкpaïнського xapaктеpy зpобив Я. Яpемa в доповiдi "У^аш^ка дyxовнiсть в ïï кyльтypно-iстоpичниx виявax" i пpедстaвив вiдповiднy пpогpaмy вжовання yкpaïнськоï молодi. Hayковець дiйшов висновку, "що yкpaïнськa дyxовнiсть y свош пеpвiснiй основi виявляe щлу низку ^июнет типу однобiчно iнтpовеpзiйного" [2, 85]. Iнтpовеpтизм вистyпae як певна постшна цiлеспpямовaнiсть, оскiльки для у^атия головним e звеpнения до свого внyтpiшнього життя.
Я. Яpемa пов'язye почyттeвiсть як pисy yкpaïнськоï дyxовностi з iнтpовеpтизмом. Пpотистaвляючи його екстpaвеpтивностi, дослiдник ствеpджye, що iнтpовеpтивнi нapоди — це твоpцi кyльтypи, тодi як екстpaвеpтивнi — твоpцi цившзацш. Я. Яpемa також наводить ^иклад Г. Сковоpоди як iнтpовеpтивного мислителя, котpий пpaгнyв yсaмiтнения вiд навколишнього свiтy. "Свiт ловив мене, але не впiймaв" — таким було житгеве кpедо нaйвидaтнiшого yкpaïнського фшософа XVIII ст. У нaпpямкy iнтpовеpсiйностi виxовyвaли yкpaïнськy iндивiдyaльнiсть piзнi зовшшш чинники: як1сть землi, paсовa мшанина, геогpaфiчне становище та yкpaïнськa iстоpiя, "що будучи сама вислiдом iнтpовеpзiï в свох^ псиxологiчниx нaслiдкax цю iнтpовеpзiю ще бiльш поглиблювала" [2, 88].
З iнтpовеpсiйностi yкpaïнського xapara^py Я. Яpемa виводив таку pray як егоцентpизм. Егоцентpизм — це пеpевaгa власного "я", влaсниx iнтеpесiв над гpомaдськими — аж до повного сaмовiдокpемлення. Вiн завжди ^изводив до pозвaлy оpгaнiзовaного життя, pyйнyвaння деpжaвностi i був "постiйиим pозклaдовим чинником, об який pозбивaлося кожне загально-твоpче зусилля". Однобiчнiсть yкpaïнськоï псиxологiчноï iндивiдyaльностi полягae в "недостaчi експанзивносп нaзовнi, а чеpез те й у меншш пpaктичнiй життeздaтностi" [2, 87]. Тому учасники конгресу одноголосно висловились за те, що тpебa виxовyвaти типи екстpaвеpтикiв — "пpaктичниx i здисциплiновaниx сyспiльникiв" [2, 213]. "Подабно, як псиxiкy людсько1' одиницi, так i псиxiкy нapодy можна скpiпити i до деяко1' мipи змiнити та пеpевиxовaти xapaктеp" — ця думка пpонизyвaлa всю pоботy освiтнього конгpесy [2, 216]. Вpaxyвaння етнопсиxологiчного чинника у пpоцесi pозвиткy особистостi визначалось як умова ïï повнощнного становлення. "Щоб вжовш впливи не були доpивочнi, — зазначав Я. Кyзьмiв, — тpебa доконче i можливо докладно та всебiчно пiзнaти умовини життя нapодy, пpитaмaннi йому pиси, його минуле i пеpедбaчити шляxи pозвиткy на мaйбyтнe" [2, 193].
Виступаючи на ПУПК, В. Пачовський pобить узагальнення щодо виxовaння xapaктеpy yкpaï'нськоï' наци. Вiн нaголошye на тому, що для деpжaвного життя у^аш^ повинш змiнити свiй xapaктеp. "Мусимо, отже, випалити бiлим зaлiзом з душ жовтаву ненависть до себе, зелену зависть до yспixiв товapишiв, синю злобу легковаження твоpчиx одиниць, чоpне iнтpигaнство, бiлий до смеpти егоцентpизм, сipy безвiльнiсть, безбapвнy безiдейнiсть, блакитне самсобшанство, фiолетне paбство сyпpоти чужо^ а чеpвоиy бyнтiвничiсть сyпpоти властей влади" [2, 110].
Укpaïнськi педагоги Галичини спpaвy виxовaния xapaктеpy пов'язували iз здоpов'ям людини. Miж тшом людини та ïï дyxовним станом ^^e велика взaeмозaлежиiсть. Xвоpе тшо поневолюe дyx, ослaблюe xapaктеp дитини i змyшye собi служити. ^впаки, добpе здоpов'я завжди e джеpелом самовпевненосл i сили. П. Бшанюк, пiдкpеслюючи велике значення здоpового оpгaнiзмy в стaновленнi xapaктеpy, вказував на те, що до здоpов'я людина повинна йти не шляxом pозпещення i догодження оpгaнiзмовi, не чеpез "культ комфоpтy", а шляxом його гapтy. "Гapт тша мae в наслщку завжди гapт дyxa" [1, 15]. Якщо xочемо посилити енеpгiю нaшоï дyшi, мусимо тpимaти в нaйкpaщомy стaнi наше тшо, бо воно e засобом фiзичного наближення до нaшиx iдеaлiв, до пеpетвоpення нaшиx дyxовниx можливостей в ^aram^ i коpиснy дiю.
С. Гайдучок у pефеpaтi "Вплив фiзичного вжовання на вдачу нaшоï молодi" вслед за I. Бобеpським пише, що фiзичне виxовaння може дати багато для вжовання xapaктеpy дитини. Вш ствеpджye, що "фiзичне виxовaния — це заиб виxовaти гpомaдянськi чесноти... Pyxarna не e сама для себе цшлю. Pyxaнкa — це заиб до виxовaния нaйкpaщиx гpомaдян, що в pоботi i в забав^ в миpi й на вiйиi зyмiють гiдно заступити свш нapiд. Вона вчить слyxaти i ^иказувати. Виxовye в молодi оpгaнiзaцiйний змисл, пpизвичaюe до подiлy npa^, до вiдвiчaльности, совiсности й точности, до опанування pоботи пpaвильною натугою, до вipи у влaснi сили. Вчить забувати ^о себе самого та змагати до спiльноï' мети" [2, 184]. Манишки, поxоди, тaбоpyвaння, "пpимiтивне життя сеpед ^^оди, що манить молодь своeю pомaнтикою, боpотьбою iз злими силами пpиpоди та пеpемaгaнням бaгaтьоx пеpешкод, виxовye енеpгiйиi завзят xapaктеpи, що обiцяють yOTx у тяжкому життeвомy бою. ...Там пiзнaeться вiдношення одинищ до ^омади,
громадянина до держави,...всесторонно с^плюеться: тшо й дух, воля й характер", — зазначав у вистут С. Гайдучок [2, 187]. У виховант молод! треба звертати увагу на зимовi види спорту, плавания, 1зду на конях та рiзнi руховi iгри. Адже майже ва види спорту мають у œ6i дух змагання (чи то з собою, чи з природою, чи з iншими). Змагання, конкуренщя е важливим виховним чинником для нашо! молодi [2, 189].
Одним з найважливших чинник1в виховання характеру людини галицьк педагоги вважали церкву i релiгiю. Про це, зокрема, сввдчить виступ професора Ю. Дзеровича на конгреа з доповiддю "Християнське релшйно-моральне виховання молодi", в якш зазначено: "Християшзм кладе велику вагу на образування волi й характеру, бо каже досконалити себе i зближатися до подiбности з Богом" [2, 197]. Вщомий теолог вслiд за В. Ферстером виступае проти виховання, що Грунтуеться лише на мораль Дiти мусять мати передусiм релшйне виховання. "Тiльки християнське виховання, оперте на етищ, може будувати характери, що служитимуть Батькiвщинi" [2, 196 ]. Християнство дае повний морально-життевий свiтогляд, вказуе на Божу волю як санкцш моральности на свободу волi i вiдповiдальнiсть за вчинки, визнае iдею безсмертност! Воно ввдграе важливу роль у вихованнi характеру дитини, "... домагаеться чину вол^ розуму i серця, чисто! штенцп i спонуки" [2, 196 ]. Ю. Дзерович стверджуе, що жодна педагогiчна система на мае таких виховних засобiв, як церква через молитву, сповщь, причастя, богослуж1ння, "що образують духа, ум i волю" [2, 197 ].
У 30-i роки ХХ ст. захвдноукрашська педагопка висунула гасло, що самовиховання повинно лягти в основу творення характеру. Формування самостшност1 — перша i головна мета виховання характеру дитини. Людина ще чимало осягне, але якщо в ранньому вiцi не за^пити основи ïï самостшност1, все життя залежати ïh вiд шших людей. I вже иi освиа, иi творчi здабносп не компенсують цього. Самост1йна дiяльнiсть людини опираеться на волю, яка спрямовуе i "дисциплшуе" дiяльиiсть. Джерелом вол1 е також вiра в iдеали, що допомагае людит долати труднощ1 i змщнювати волю. Вiра виступае передумовою шляхетносп прагнень i вол1, а "поеднання високих цшей з волею мало б у перспективi стати головною ознакою порядно! людини" [1, 9].
С. Балей вважае, що лише тд впливом виховання та самовиховання людина може виробити в собi принципи, яким будуть тдпорядковуватися ïï бажання. Автор розумiе характер як здатнють до самоконтролю. "Вартний е той чоловiк, що зможе накинути старим бажанням, як вважае шшдливими, i позволяе своï'м схильностям доходити до голосу лише тсля одобрених розумом законiв" [1, 4]. Виховники, на думку учасниюв конгресу, повинт були зрозумiти бажання молодi до самостiйиостi, мали пам'ятати, що молодi люди через декшька роив будуть поставлен перед необхiднiстю самим виршувати життевi проблеми. А тепер 1м потрiбна допомога досвщчених педагогiв, щоб навчитися бути самостiйиими, щоб 1'х вчинки були вчинками ïхньоï волi, але волi повного самодисциплши, повноï самоопанування.
Освiтяни краю м1жвоенного перiоду наголошували на необхiдностi розвивати в украшському характерi волю i розум та виховувати в дней риси, як дали б 1'м змогу опанувати дiйснiсть i покращити власну долю.
На конгресi наголошувалось також на необх1дност1 виховання в молодi тих рис характеру, що забезпечують здатнiсть людини до господарювання. "Хлiборобське шк1льництво мусить вишколювати не тшьки добрих фахiвцiв, але й сильних характером i нацюнально-сввдомих хлiборобiв, що можуть остатися твердою основою нащГ' [2, 225]. З одного боку, на думку Р. Бшинського, треба наближати знання, розум i навички до практичних потреб дiяльностi фахiвцiв, зайнятих в економiцi, а з другого — "давати молода практичш завдання, що розвивали б у œï пораднiсть, метк1сть та помисловють" [2, 177], тобто розвивати господарську iнiцiативу й активнiсть, в основi яких лежить воля. "Знаемо, що про уси1х у житп людини, а головне про устх у господарському житт1, рiшають не тшьки знання i розум, але i особливiшi прикмети характеру, як актившсть, метшсть, пiдприемливiсть, рiшучiсть, дальше послвдовтсть, роботящ1сть, витривалiсть, словнiсть, точтсть i солiднiсть. В них уах визначну роль грае волевий чинник, у нас украïнцiв не дуже сильно розвинений. Мабуть тому i ri прикмети в нас не занадто част! Людей непереично здiбних досить у нас, та щ зд1бност1 страшно часто марнуються через слабу волю. Легше найти в нас людину здатну до одноразовоï самопожертви, як до дрiбноï, але постiйиоï напруги." — пiдкреслював Р. Бшинський [2, 178]. Економiчна недорозвиненють та ïï наслiдки (безробiття i бвднють) примушували украï'нцiв зосередити максимум сили до
господарсько1' розбудови. Тому учасники конгресу в прийнятш резолюци постановили "виховувати в молодi tî прикмети характеру, що саме збiльшують господарську життездаттсть людини" [2, 240].
Вищенаведене дае п1дстави стверджувати, що проблема виховання характеру украшсько1 молодi була одшею з центральних проблем на ПУПК i мала значний резонанс серед громадськост!
Л1ТЕРАТУРА
1. Бшанюк П. До чого змагае сучасна школа взагалi i Рiдна Школа зокрема. — Лмв: Накладом тов-ва
"Рвдна Школа", 1938. — 18 с.
2. Перший Украшський Педагопчний КонГрес. 1935. — Льв1в: Накладом тов-ва "Рщна школа", 1938. —
249 с.
Богдан ТРОФИМ'ЯК
НАЦЮНАЛЬШ ЗАСАДИ ТОВАРИСТВА "СОК1Л-БАТЬКО" — РУШ1ЙНИЙ ЧИННИК ФАХОВОÏ ОСВ1ТИ ТА ПРОСВ1ТНИЦТВА В МОЛОД1ЖНИХ ОБ'бДНАННЯХ ГАЛИЧИНИ ДО ПЕРШОÏ СВIТОВОÏ В1ЙНИ (1909-1914 РР.)
У процес здiйснення в Украш iсторичного переходу до демократично!' системи державного управлшня, мiсцевого самоврядування, виконання програмних засад "Десять крок1в назустрiч людям", проголошених демократичними силами на Майдаш Незалежностi, прiоритетною проблемою виступають сьогоднi духовна культура, гуманiстичнi парадигми виховання громадянина украшського суспiльства, який вiдповiдав би вимогам трьох "П" — патрiотизм, порядшсть, професiоналiзм, з прiоритетом гармонiï стосунк1в iз сустльством, природою, вiд яких залежить життя i поступ iнших людей.
1з втратою державностi iмперськi режими намагалися довести украшський народ Сходу i Заходу Украши до його переорiентацiï на комплекс громадянина iмперiï, проводили полиику атрофування до державноï незалежносп, продукування психологiчного раба, манкурта, ураженого вiрусом бездуховности байдужостi, споживацтва, збагачення за рахунок шших та отримання "прибутковоï професiï", "хорошо1' освiти", що мають попит на ринку пращ. Молоде поколшня сьогодш займае антигуманну позицiю, байдуже до людей.
Переймаючись сучасним, "втрачаемо життя духовне, внутршне, виховуемо не християнина добро1' морал^ сповiдника правди Божо1' на цш землi, а лише людину з добрим заробиком" [20, 278].
Перехед вiд тоталiтаризму до демократiï за умов посткомушстично1' трансформацiï веде до переосмислення суспiльних акцентiв, функцiï людини як рушшно1' сили, причетно1' до державотворчого процесу, вiдродження та змщнення нацiональноï гордостi та гiдностi, морально-штелектуальних прикмет, гуманiстичних норм спiвжиття, правдивого юторичного корiння, набутих нацiею.
У цьому контекстi вартi уваги для наукового аналiзу думки вiдомого реформатора педагопчно1' освiти, президента Нацiонального ушверситету "Киево-Могилянська академiя» (КМА) В. Брюховецького: "...якщо знищити духовну основу наци, вона перетвориться на бидло або групу бандипв, як1 вбиватимуть одне одного. Молоде поколшня стае цишчним, не вiрить у жоднi вдеали, розумiе, що все можна купити i продати. Це найгiрше, що ми виробили за роки незалежносп Украши" [16, 22.04].
1снуюча в державi система шк1льно1', професiйноï осв^и, просвiтництва, на жаль, недостатньо сприяе використанню iсторико-культурологiчних знань — скарбнищ надбань свое1' нацiï, як чинника поступу суспiльства, залишаються i надалi декларативними гаслами. Вiд розв'язання ще1' проблеми — впровадження сучасно1' оновлено1' системи, концепцiï нацiонального виховання та освии в Украïнi на засадах широкого вивчення, наукового аналiзу та використання нацiональноï iсторико-педагогiчноï спадщини, надшного засобу виховання прийдешнiх поколiнь, як нагально1' вимоги доби, залежить i перспектива розвитку державносп, суверенiтету, нацюнально1' безпеки Укра1'ни.
Тому-то, на нашу думку, доцшьним е потреба звернення до ретроспективи в царинi фахово1' освiти, просвiтництва, галицько1' педагогiки тд егiдою духовенства, як1 напередоднi Першо1'
