CC BY
371
УДК 130.3
В. А. Кротюк, кандидат філософських наук,
С. Г. Малярчук, здобувач
ДУХОВНА БЕЗПЕКА СУСПІЛЬСТВА ТА ОСВІТА
Проаналізовано взаємодію освітньо-виховних чинників щодо формування духовності особистості та суспільства. Обґрунтовано необхідність посилення ролі гуманітарної освіти в гарантуванні духовної безпеки українського суспільства.
Ключові слова: духовна безпека, культура, освіта, виховання, українське суспільство, національна самосвідомість.
Актуальність проблеми. Проблема духовної безпеки з кожним роком набуває для українського суспільства все більшої актуальності та ваги. Досвід, набутий в Україні за останні десятиріччя, свідчить, що всі негаразди на шляху державотворення були визначені проблемами є суперечностями у сфері духовного життя, рівень та якість якого й визначають духовну безпеку суспільства.
Духовна безпека - це система умов, що дозволяє суспільству зберігати свої життєво важливі параметри (передусім культурного, етичного та інтелектуального характеру) в межах історично сформованої норми. Вихід за їх межі під впливом різних чинників веде до дезорганізації і врешті-решт до національної катастрофи, розпаду суспільства як цілісної системи у зв’язку з руйнуванням тих елементів, що структурують його духовні засади.
Аналіз останніх джерел і публікацій. В інтересах забезпечення духовної безпеки суспільства система національної освіти покликана виховувати патріотизм і моральні переконання. Багато сучасних науковців домінантне місце у процесі освіти відводять вихованню. Проблемою виховного змісту освіти займалися К. Ушинський, В. Сухомлинський,
В. Абрамов, В. Баранівський, В. Горлинський, Г. Філіпчук, Г. Сазоненко, Л. Токар, Л. Дух, Л. Панченко та ін.
Метою статті є визначення духовних орієнтирів виховання сучасної молоді, з’ясування ролі і завдань гуманітарної освіти щодо їх формування.
Виклад основного матеріалу. Аналізуючи проблеми морально-духовної зорієнтованості сучасної освіти, дослідники дійшли висновку про те, що проблема духовної безпеки - це не тільки збереження духовних цінностей суспільства, держави, нації, людства, а й забезпечення належного функціонування всієї духовної сфери суспільства. Саме в духовній сфері формуються ціннісні засади суспільства, створюються духовні блага і задовольняються духовні потреби людини, нації та людства завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів: релігії, науки, освіти, мистецтва тощо. Підґрунтям для функціонування духовної сфери є вищі цінності як духовні сенсоутворювальні засади існування людства. Вони забезпечують духовну сталість і цілісність людини, моральне здоров’я суспільства, його духовний імунітет. Втрата людиною, суспільством духовних цінностей супроводжується втратою життєвих орієнтирів, ціннісним вакуумом і призводить до руйнування духовних, морально-вольових підвалин особистості, до духовної кризи соціуму [3].
Освіта як складова духовного життя суспільства є не тільки вирішальним фактором економічного процвітання, а й одним із важливих чинників духовної безпеки як суспільства, так і особистості. Унікальні можливості освіти у формуванні духовно цілісної особистості, відтворенні через людину, її систему цінностей і життєвих сенсів культури народу дозволяють розглядати освіту як найважливішу передумову духовної безпеки суспільства.
Сто років тому Теодор Рузвельт з приводу стану освіти в США попереджав: «Виховати людину інтелектуально, але не виховавши її духовно означає виростити загрозу для суспільства». В. Бехтєрєв розлядав навчання як компоненту процесу виховання: «Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на підвищення ерудиції, то виховання розвиває розум
людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і зміцненню волі» [4].
Сьогодні без людини, її духовного здоров’я, інтелектуального розвитку поняття безпеки втрачає будь-який сенс. Це обумовлено обставинами як внутрішнього, так і глобального, загальносвітового характеру. По-перше, останніми роками суттєво деформувалася система духовного самовідтворення суспільства, перш за все через кризу інститутів соціалізації та культурної спадковості, найважливішим з яких є інститут освіти. Прорахунки державної освітньої політики виявилися не тільки в скороченні обсягів фінансування вищої школи, а й насамперед в непродуманій модифікації цілей і цінностей освіти.
Нігілізм освітянських реформ щодо фундаментальних досягнень української і радянської педагогіки, тотальна боротьба з ідеологічно заданими змістом, формою і методами виховання призвели до дискредитації культурно виправданого ідеалу всебічно розвиненої особистості, ліквідації інституту виховання і вилучення його з життя освітянських закладів. Ідеологічний вакуум у загальнодержавному масштабі, проблема розуміння та сприйняття української національної ідеї, загальмованість процесу культурно-національної самоідентифікації, радикалізація українського націоналізму, експансія стандартів західного способу життя викликали зростання асоціальних і протиправних форм поведінки, гіпертрофовану орієнтацію масової свідомості на цінності матеріального благополуччя і гедонізму. Ці явища істотно модифікували суспільну свідомість молоді, небезпечно наблизили її до межі духовної патології.
По-друге, в умовах глобалізації сучасної цивілізації і розвитку електронних технологій найважливішим чинником світового впливу стає культура, котру держави розглядають як механізм залучення тих або інших регіонів до сфери свого впливу. Зростання ролі культурного чинника в геополітичних стратегіях супроводжується негативними наслідками, які необхідно враховувати при розробленні концептуальних основ геополітики.
З одного боку, культурна співпраця і діалог народів є запорукою справедливості і демократії, умовою запобігання міжнародним і міжетнічним конфліктам, насильству і війнам, а з другого, - світова спільнота вступає в нову фазу, в якій домінуючим чинником політики і фундаментальним джерелом конфліктів будуть не політичні чи економічні розбіжності, а перш за все культурно-етнічні відмінності і суперечності. Об’єктивна або суб’єктивна нерівність партнерів у культурному діалозі є передумовою геополітичного впливу. Відсутність самодостатності однієї зі сторін діалогу і прагнення скопіювати «іншу» культурну модель знижують ефективність партнерських стосунків у міжнаціональних контактах, що врешті-решт посилює комплекс національної і культурної неповноцінності, відкриває межі для культурної експансії країн-лідерів.
По-третє, слід ураховувати широкомасштабні зміни в останні десятиліття у світовій політиці. Зруйновано «двополюсний» світопорядок, заснований на інфраструктурі та ідеології «холодної війни», що створило передумови для утвердження поліцентризму геополітичних сил. Відбувається диверсифікація політичних центрів і регіонів. Взаємодія і взаємозалежність держав набувають глобального, планетарного характеру. Міжнародне співтовариство починає усвідомлювати імперативну необхідність спільних дій щодо вироблення загальної міжнародної політики, покликаної забезпечити життєздатність сучасної цивілізації. Змінюється геополітична парадигма: модифікуються уявлення про сутність і засоби геополітики, переглядаються її фундаментальні принципи і параметри. Якщо раніше геополітика передбачала військовий чи політичний контроль над територіями, а захоплення земель і розширення життєвого простору вважалися найважливішою умовою самовідтворювання цивілізації, чинником національної безпеки, то сьогодні можливості впливу різко розширилися за рахунок економічних та ідеологічних механізмів експансії. У зв’язку з цим посилюється боротьба за духовний вплив, сфери цього впливу. Стратегічна мета геополітичної експансії світових лідерів стосовно країн, що розвиваються, - це прагнення
зробити світ собі подібним у політичній і економічній системах, соціальній сфері, ідеології, психології, культурі.
Нині національні інтереси держави разом із політичною, військовою, економічною і екологічною безпекою включають також духовну безпеку української нації, що передбачає захист і утвердження її домінуючих цінностей, зокрема й на міжнародній арені. Запорукою відродження історичної та духовної пам’яті, конкурентоспроможності української нації є не стільки природні ресурси і військово-технічний потенціал, скільки унікальність духовного досвіду, величезний ресурс її гуманітарної культури, основи і традиції якої передаються від одного покоління до іншого, яка фіксує і зберігає мову нації, сприяє національній самосвідомості і самоідентифікації поколінь, суспільній злагоді та консолідації. Гуманітарна культура містить цінності і норми, що створюють духовне ядро суспільства, порушення якого неминуче веде до дезінтеграції суспільного організму, що є значно небезпечнішим для державної цілісності, ніж зовнішня експансія.
Одним із ефективних механізмів гарантування духовної безпеки українського суспільства є вища освіта - найважливіший соціальний інститут трансляції культурних цінностей, норм, ідеалів, форма відтворення національно-культурного світу. Саме можливості освіти зберігати й утверджувати сенсоутворювальні координати культурної системи дозволяють розглядати її не тільки як соціальний інститут професійної підготовки, а й як ефективний інструмент геополітики і забезпечення духовної безпеки нації.
Проте сьогодні геополітичний потенціал освіти не використовується повною мірою і навіть не осмислюється відповідно до масштабу наявних проблем. Політика Української держави у цій сфері свідчить про те, що влада не розуміє справжньої ролі освіти, не усвідомлює, що без людини, її творчості, інтелекту стабільність і добробут суспільства неможливі. Відмова від підтримки наукових напрямків, які не дають безпосереднього зиску, відсутність умов для соціального запиту духовної і наукової еліти
стимулюють масове «витікання мізків» із провідних українських навчальних закладів та науково-дослідних установ. Зруйновано вітчизняні наукові і педагогічні школи, що мали високий міжнародний авторитет. Найгостріше криза освіти виявляється в її гуманітарній сфері, що цілком закономірно. Якщо технічна, інженерна культура і діяльність освітніх систем, що її забезпечують, менше пов’язані зі змінами у суспільній ідеології і політиці, то система трансляції соціально-гуманітарного знання характеризується загальнокультурним, світоглядним контекстом.
Розуміння освіти як чинника духовної безпеки нації зумовлено її найважливішими функціями у збереженні культурної спадкоємності і духовного розвитку особи. Освіта забезпечує цілісне відтворення людини відповідно до її ідеалів, сформованих у надрах культури і передусім в релігійно-філософських, етичних і педагогічних системах та концепціях. Якщо навчання транслює і відтворює лише приватний, конкретний фрагмент культурної діяльності в її нормативному аспекті, то освіту проводить і відтворює цілісний суб’єкт культури і діяльності - людина в її екзистенціальній і онтологічній повноті. На відміну від інструментально орієнтованого навчання, яке забезпечує трансляцію, відтворення та засвоєння знань, умінь, технологій і тому є вторинним відносно процесів формування і розвитку особистості, освіта створює цілісний «образ» людини. Саме можливості освіти зберігати специфіку вітчизняної культури дозволяють розглядати її як найважливішу умову духовної безпеки українського суспільства, оскільки без духовної самобутності народ не зможе існувати в світовій системі культур і цивілізацій.
Таким чином, однією з найважливіших теоретичних і практичних проблем вищої школи є реформування гуманітарної освіти, створення таких її моделей, які змогли б, спираючись на традиції і досвід вітчизняної і світової вищої школи, максимально ефективно транслювати духовний, людинотворчий потенціал гуманітарної культури, насамперед вітчизняної. Ця місія гуманітарної освіти є надзвичайно важливою. Збереження вітчизняної
культури як цілісного явища - головна умова духовної безпеки суспільства, бо тільки «культурний суверенітет» є запорукою існування народу і незалежності державного буття.
Ігнорування духовних засад національної культури в політиці, економіці, освіті особливо небезпечне в умовах суспільної трансформації. Однією з основних причин згасання творчого потенціалу народу є послаблення інтелектуальних і духовних традицій у результаті руйнування національної системи освіти і підготовки верстви інтелігенції, чужої до свого народу, його історії, традицій, культури. Отже, розвиток національно і культурно орієнтованої освіти - головна передумова активізації творчих сил і здібностей нації, мобілізації її духовних ресурсів. Таке розуміння ролі освіти викликає сьогодні об’єктивну необхідність у переорієнтації її філософських підвалин, розробленні освітньої парадигми без еклектичного поєднання концепцій та ідей інших національних шкіл. Зокрема, копіювання західних моделей освіти, орієнтованих на розвиток людської суб’єктивності або передавання максимального обсягу знань і засвоєння технологій, в Україні неминуче спричинить кризу національно-культурної і особистісної самоідентичності, бо інструментальна природа цих моделей не враховує духовно-етнічної складової освітнього процесу, вихолощуючи тим самим справжню сутність даного соціального інституту.
Організуюча і творча сила освіти полягає в її здатності забезпечувати органічність і цілісність особистості. Але ці риси не здатні сформувати традиційні раціоналістично орієнтовані освітні системи. Межа можливостей раціоналістичної установки - виявлення суперечностей, синтез їй недоступний. Тільки на вищих ступенях духовного пізнання можливий синтез антиномій, але джерелом цього нового знання є вже не розум, а серце. Пізнати розумом означає «впізнати суперечності», зрозуміти серцем означає «зрозуміти цілком», «уникнути однобічностей» і створити систему понять, що найбільш цілісно й економічно охоплюють усю сукупність буття [7, с. 6].
Збагачення духовності вимагає максимальних зусиль, і лише цей процес робить кожну особистість цілісною, яскравою і привабливою.
Розуміння геополітичного потенціалу освіти передбачає побудову освітніх моделей, які здатні забезпечити процвітання України без руйнування її духовного коріння. Подальші розробки в цьому напрямку передбачають комплексні зусилля представників різних наук. Їх об’єднання можливе на основі розуміння ролі освіти в гарантуванні духовної безпеки і поглибленого розроблення актуальних проблем, пов’язаних із виявленням потенціалу вищої школи в посиленні духовного впливу України на міжнародній арені. Для цього необхідні концепція освіти як інструмента геополітики і чинника збереження духовної безпеки України, чітке розуміння пріоритетів розвитку гуманітарної освіти в контексті сучасних геополітичних завдань. Ефективне використання ресурсів вищої освіти в системі гарантування духовної безпеки дозволить Україні утвердитися в статусі самодостатнього члена національно-культурної світової спільноти та успішно вирішувати традиційні завдання геополітики: добиватися стабільності і безповоротності економічних і політичних реформ, повноправно брати участь у будівництві нової системи міжнародних відносин, ефективно протидіяти посиленому впливу великих держав на український національний простір.
Одним із найширших виявів гарантування духовної безпеки є виховання. І саме конкретні аспекти донесення інформації у процесі виховання здатні сформувати ефективну систему безпеки духовності особистості, а отже, і суспільства в цілому.
Призначенням виховання є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння становленню індивідуума як суб’єкта конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію молодої людини до життя в певних соціально-економічних реаліях. Найважливішим завданням виховання є формування свідомості - світоглядних, моральних і естетичних понять, поглядів, переконань, багатогранних спонукань до морально значущих учинків. Формування свідомості - це перетворення знань на власні
переконання, власну зацікавленість у торжестві істини. Формування свідомості під час оволодіння науковими знаннями вимагає залучення до процесу пізнання всіх сфер особистого духовного життя, особливо почуттів. Учень (студент) захоплюється величчю, мужністю, духовною красою людей, які боролися за торжество наукових поглядів на світ; у нього з’являється бажання глибше осмислити навколишній світ. Він пильно вдивляється в явища, події, вчинки людей. Він з тривогою доходить висновку про те, що на землі ще багато негідного високого імені людини, що треба покінчити не тільки із соціальною несправедливістю, війнами, загрозою атомного самознищення, а й з усім відсталим, вульгарним, що є в нашому повсякденному житті. Усі ці думки спонукають до робити, до вияву свого активного ставлення до світу.
Знання стають переконаннями за умови, що людина використовує їх для набуття нових знань, розширення світогляду, знаходження самостійно, своїми силами відповіді на численні запитання, що виникають у неї в процесі праці, громадської діяльності, духовного життя. Це полегшує подальше навчання, тому що в людини з’являються нові інтелектуальні потреби. І що більше цих потреб - дізнатися, пояснити, дослідити, заглибитися в те чи інше питання в процесі пізнання, то багатшим стає духовне життя особистості, глибшими є її науково-матеріалістичні переконання.
Таким чином, у процесі виховання духовності можна виділити:
1) виховання духовних почуттів, або моральне виховання, яке пов’язане насамперед зі становленням людини як соціальної істоти, підняттям її на рівень людини високоморальної. Так, моральність передбачає орієнтацію людини на суспільно-історичні норми та цінності, конкретні оцінки інших, спільноти в цілому. Важливе завдання морального виховання - навчити жити людину серед людей, дотримуючись певних норм і правил, що прийняті у даному суспільстві, тобто адаптувати її до соціуму;
2) розумове виховання - розвиток мислення, пізнавальних здібностей, оволодіння логічними прийомами, методами наукового пізнання. Думка - це
могутня сила, яка може бути спрямована як на одухотворення і гармонізацію себе, оточення, світу, так і на їх руйнацію. Тому кожен повинен усвідомлювати відповідальність за свої думки, слова, вчинки, а для цього потрібен високий рівень інтелектуального розвитку;
3) виховання волі (свідома саморегуляція людиною своєї поведінки і діяльності). На вищих рівнях вияву воля передбачає духовні цілі, переконання та ідеали. Вона має подвійне спрямування: на зовнішнє життя, досягнення успіхів і подолання перепон, з одного боку, а з другого, - на життя внутрішнє, самодисципліну, самовладання. Сильна воля є результатом відповідного рівня розвитку свідомості, глибокого розуміння навколишнього світу, правильного ставлення до нього і орієнтації в ньому;
4) виховання любові до праці та творчості (дієве перетворення себе і світу). Людина, яка уникає праці і її вищого виразу - творчості, спрямовує свій розвиток у протилежний бік, тобто нівелює себе до істоти суто біологічної;
5) виховання усвідомленого прагнення жити і діяти за моральними законами. Як відомо, дотримання норм етики дає можливість не тільки досягнути внутрішнього самовдосконалення, а й гармонійно співіснувати з іншими членами соціуму. Така об’єктивна зацікавленість формує потяг до духовності, що автоматично гарантує її безпеку.
Зазначені складові процесу виховання духовності втілюються в реальному житті засобами духовного виховання. Вони поділяються на прямі - ті, що сприймаються безпосередньо за рахунок особистої духовної активності, та непрямі - ті, що сприймаються опосередковано через підсвідомість чи самостійне вторинне переосмислення.
Висновки. Духовність є формою людської свідомості, сукупністю всіх її функцій, тією частиною психіки, що охоплює моральність, почуття, власні погляди та цінності. Соціальна духовність виступає як діалектичний взаємозв’язок процесів, станів та рівнів інтелектуальної, психологічної, морально-етичної, тобто свідомої діяльності певного суспільства, що
продукує духовні цінності і задовольняє духовні потреби його членів. У своєму діалектичному взаємозв’язку всі форми суспільної свідомості впливають на становлення, формування та розвиток системи безпеки духовності, що в свою чергу покликана захищати та оберігати духовну сферу життя суспільства.
В умовах трансформації українського суспільства, переходу до ринкових відносин духовність соціуму характеризується розірваністю, фрагментарністю, розширюється смуга панування бездуховного, примітивного прагматизму. Індивід перестає бути тільки об’єктом духовного впливу з боку держави, церкви та інших соціальних інститутів, він усе більше стає суб’єктом власного духовного самоустрою. Людина здобуває духовну волю, життя її постає як серія власних виборів, за допомогою яких індивід сам контролює і реалізує себе як духовна істота.
Розгляд духовної безпеки як соціокультурного феномена виявив складність і багатогранність її осмислення в теорії та недосконалість соціальної практики з її формування та розвитку. Духовна безпека як дієвість, спрямована на відшукання моралі, добра, краси, істини, самотворення, самовизначення індивіда, виступає важливим чинником соціалізації і повноцінного буття людини.
Для розвитку духовності суспільства має значення гармонійний розвиток духовності кожного його члена суспільства. Для загальної гармонії важлива кожна частка цілого. І в зворотному процесі - ціле (в нашому випадку це суспільство) впливає на свої частки (особистості). Так виховання як процес донесення необхідної духовної інформації ефективно формує систему духовної безпеки шляхом прищеплення духовних почуттів, любові до праці і творчості, потягу до розумового та вольового зростання, моральності життя. За допомогою прямих та непрямих засобів духовного виховання суспільство має потенцію відчутного підвищення загального духовного рівня.
Отже, духовна безпека виявляється безпосередньо через активність буття. Вона не залишається лише внутрішнім чинником, а активно впливає і навіть формує зовнішні чинники.
ЛІТЕРАТУРА
1. Абрамов, В. І. Духовність як інтегрована система та методи її вивчення / В. І. Абрамов // Практ. філософія. - 2003. - № 1. - С. 123-128.
2. Андрущенко, В. П. Духовна сутність освіти / В. П. Андрущенко // Вища освіта України. - 2004. - № 1. - С. 5-10.
3. Баранівський, В. Освіта і духовна безпека українського суспільства / В. Баранівський // Українознавство. - К., 2008. - № 3. - С. 52-55.
4. Бехтерев, В. М. Вопросы общественного воспитания /
B. М. Бехтерев. - М., 1910.
5. Гегель, Г. В. Ф. Сочинения. Т. 7. // Г. В. Ф. Гегель. Сочинения : в 14 т. - М. : АН СССР, 1934. - 449 с.
6. Горлинский, В. В. Аксиологический дискурс безопасности как социального феномена / В. В. Г орлинский // Практ. філософія. - 2004. - №2 2. -
C. 108-116.
7. Запесоцкий, А. С. Гуманитарное образование и проблемы духовной безопасности / А. С. Запесоцкий // Педагогика. - 2002. - № 2.
8. Панченко, Л. М. Гуманітарна освіта як основа духовної безпеки / Л. М. Панченко // Гілея: наук. вісн. - К., 2011. - № 45 (3).
ДУХОВНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ ОБЩЕСТВА И ОБРАЗОВАНИЕ
Кротюк В. А., Малярчук С. Г.
Проанализировано взаимодействие образовательно-воспитательных факторов формирования духовности личности и общества. Обоснована необходимость усиления роли воспитания в обеспечении духовной безопасности украинского общества.
Ключевые слова: духовная безопасность, культура, образование, украинское общество, национальное самосознание.
SPIRITUAL SAFETY OF THE SOCIETY AND EDUCATION Krotiuk V. A., Malyartchuk S. G.
In the article authors examined role of education in formation of system of spiritual safety of society and grounded necessity of intensification of humanitarian education for spiritual safety of the Ukrainian society.
Key words: spiritual safety, culture, education, Ukrainian society, national consciousness.
