CC BY
52
УДК 340.12
О. Чорнобай
Навчально-науковий шститут права та психологи Нащонального ушверситету "Львiвська полiтехнiка",
канд. юрид. наук, доц. кафедри теори та фшософи права
ДОВЕДЕННЯ (ДОКАЗ) I СПРОСТУВАННЯ ЯК ВИДИ АРГУМЕНТАЦП
© Чорнобай О., 2016
Фахiвцi у raiy3i комунжативно! лiнгвiстики, логiки, еристики вважають, що доведення (доказ) як логiко-методологiчна форма наукового пiзнання у широкому розумшш е процесом встановлення об'ективно'1 iстини за допомогою практичних i теоретичних дiй та засобiв. У вузькому тлумаченш доведенням називаеться ммркування, яке встановлюе iстиннiсть певного твердження за допомогою наведення шших тверджень, ктиннкть яких уже доведено.
Ключовi слова: доведення, спростування, правова аргументащя, правова комунiкацiя, комунiкативна культура.
Е. Чорнобай
ДОКАЗЫВАНИЕ (ДОКАЗАТЕЛЬСТВО) И ОПРОВЕРЖЕНИЕ КАК ВИДЫ АРГУМЕНТАЦИИ
Специалисты в области коммуникативной лингвистики, логики, эристики считают, что доказательства (доказательство) как логико-методологическая форма познания в широком смысле представляет собой процесс установления объективной истины путем практических и теоретических действий и средств. В узком толковании доказыванием называется рассуждение, которое устанавливает истинность определенного утверждения путем приведения других утверждений, истинность которых уже доказана.
Ключевые слова: доказывание, опровержение, правовая аргументация, правовая коммуникация, коммуникативная культура.
O. Chornobai
PROOF (EVIDENCE) AND REFUTATION AS TYPES OF ARGUMENTATION
Specialists in industry of communicative linguistics, logic, eristic consider that proof (evidence) as a logical and methodological form of scientific cognition in the broadest sense is the process of establishing objective truth through practical and theoretical actions and tools. In a narrow interpretation, bringing called reasoning that establishes the truth of certain allegations by pointing to other allegations, the truth of which is already proven.
Key words: proof, refutation, legal argumentation, legal communication, communicative culture.
Постановка проблеми. Як правило, суперечка в комунйкативному процесй (спiлкуваннi) виникае тодй, коли у його учасникiв (адресанта i адресата) е розходження у поглядах з приводу обговорюваного питання, тодi одна сторона (пропонент) доводить свою думку, а йнша (опонент) й спростовуе або ж критикуе. Отже, передумовою суперечки е розходження в позицйях (думках) з приводу певного предмета обговорення. Для того, щоб рацйонально усунути це розходження, проводять аргументовану дискусiю, пiд час яко1 використовують зазначенi види аргументацй.
Аналiз досл1дження проблеми. Протягом принаймнй останнiх двох десятилiть теорii юридично!' аргументацii i у вiтчизнянiй, i у зарубiжнiй юридичнiй лiтературi придйляли чимало уваги. Серед тих, хто зробив помйтний внесок у цю царину, слiд назвати таких авторитетних зарубiжних учених, як Р. Алексй, Ф. Семерен, Р. Гроотендорст, Ф. Хенкеманс, О. 1вйн, О. Алексеев та йн. Серед украшських науковцйв, котрi, дослiджуючи цю проблематику, збагатили ii цiкавими науково-теоретичними розробками, - С. Максимов, С. Рабiнович, О. Стовба, Д. Прокопов, А. Козловський.
Мета статт полягае у теоретико-правовому аналiзi особливостей доведення (доказу) i спростування як видiв аргументацй, що вiдображаються передусiм в аргументативнiй практицй, застосовуванiй у судочинствй.
Виклад основного матерiалу. А. Сумаронова переконуе, що доведення (доказ) в класичному його розумйннй - це мiркування, що обгрунтовуе йстиннйсть певного судження за допомогою шших суджень, йстиннйсть яких встановлена ранйше. Мовна форма доказу - дискурс (дискурсивний текст). Крйм того, йснують сучаснй некласичнй розумйння доведення (доказу); до речй, цй термйни вживаються як синонйми; щоправда, другому варйанту перевагу вйддають юристи. - О.Ч.). Прихильники такого розумйння припускають, що його головною метою як виду аргументацй'' е не тйльки обгрунтування певного знання, а й сприйняття цього знання йншою стороною. Таке тлумачення доведення мае, як мйнймум, двй вйдмйнностй: а) установку на успйшну комунйкацйю, на прийняття результату доведення йншою стороною i б) визнання того факту, що обгрунтовуватися може не тйльки судження, а й йншй види знання, наприклад, оцйнювання, норма тощо. Безперечно, доведення (доказ) - це вид аргументацй, побудований з позицй' "pro", тобто контроверсййностй, спрямовано'' на захист йстинностй певного твердження [4, с. 176].
Логйчний механйзм доведення (доказу) складаеться з трьох взаемопов'язаних елементйв: а) положення, яке необхйдно довести (його називають тезою); б) положення, на пйдставй якого доводиться теза; це аргументи (або ж доводи, пйдстави); в) демонстрацй, тобто способу, за допомогою якого можна дййти висновку про йстиннйсть або хибнйсть положення, що доводиться (у логйцй таке мйркування ще називають демонстрацйею). Цй три названй елементи становлять структуру доведення (доказу).
Теза та аргументи на ii обгрунтування - складовй елементи доведення. Довести можна безпосередньо (за допомогою спостереження) та через мйркування, тобто шляхом логйчного умовиводу. В мйркуваннй встановлюеться необхйдний зв'язок мйж тезою i аргументами, який логйчно приводить до висновку про йстиннйсть тези. Мистецтво переконувати залежить вйд умйння пропонента добирати правильнй доводи i застосовувати !'х, тобто розмйрковувати.
Теза (з грец. thesis - положення, твердження) - це вихйдне положення, судження, йстиннйсть якого обгрунтовуеться. Теза вйдповйдае на запитання: "Що ми доводимо?" Вона мае бути абсолютно конкретною, зрозумйлою, чйткою i не мйстити суперечностей. Якщо йстиннйсть тези е сумнйвною для пропонента, то навряд чи вона буде переконливою для шших. Теза переконання завжди мае бути чйтко окресленою i зрозумйлою за змйстом. Власне, переконати когось означае створити у нього впевненйсть в йстинностй тези. Отже, визначено вимоги, яким мае вйдповйдати теза, а саме вона повинна: а) не бути чимось очевидним; б) не мйстити в собй логйчно'' суперечностй; в) бути виразною, коректно сформульованою; г) залишатися такою ж самою протягом процесу доведення (доказу), тобто не пйдмйнятися йншою; д) бути головним стрижнем (основою, метою) доведення.
Аргумент (з лат. argumentum - основа доведення, доказ) - це положення, судження, як використовують для доведення (обгрунтування) тези, iстиннiсть яких уже рашше перевiрено i пiдтверджено практикою. Оскшьки аргументи - iстиннi твердження, як визначають iстиннiсть тези, ix iнодi називають пiдставами доведення. У формальних доведеннях (доказах) ix ще називають засновками. Для доведення яко!сь тези можна скористатися довшьною, проте заздалегвдь визначеною для себе кшьюстю аргументiв. Знання з логiки допомагають вибрати т положення, якi за формою можуть слугувати аргументами. Основою доведення можуть бути: а) судження про факти; б) аксiоми; в) визначення; г) норми, положення законодавства; г) встановленi наукою закони i принципи; д) ранiше доведенi положення. Щ форми аргументiв рiзною мiрою застосовуються в рiзниx дшянках науки i практики, зокрема судження про норми - в юриспруденци та психологи.
Демонстрацм (з лат. demonstratio - показ, форма доведення) - сукупшсть умовиводiв, за допомогою яких обгрунтовуеться теза (можна сказати i так: за допомогою яких з аргумента виводиться теза). Про демонстращю (а саме цей термш найчастше використовуеться на означення третьо! частини доведення), тобто про процес розмiрковування як спошб доведення, свiдчить вживання певних слш i словосполучень (наприклад, "отже", "внаслiдок цього" тощо). Демонстрацм -це сукупнiсть правил, як забезпечують коректнiсть доведення. Демонстрацм як процес виведення тези iз аргумента завжди мае форму умовиводу, тому вона не може бути виражена судженням. Як вважае В. Гладунський, демонстрацм - це не якесь окреме висловлення, наявне в доказ^ а спосiб (форма) зв'язку тези й аргумента. Цей логш дае таке визначення: "Демонстрацм - це лопчне мiркування, у процесi якого "демонструеться", як з аргументiв лопчно випливае iстиннiсть чи xибнiсть тези"; робить такий висновок: "Можна мати досконало сформульовану тезу й достатню кшьюсть ютинних аргумента, але якщо мiж ними не буде лопчного зв'язку, то вони являтимуть собою лише окремi висловлення, а не лопчне обгрунтування ютини" [1, с. 197].
Як зазначае О. 1вш: "Аргументацм - це мовленнева дм, яка включае систему тверджень, призначених для виправдання яко!сь думки. Вона звернена насамперед до розуму людини, яка здатна, розсудивши, прийняти або спростувати цю думку" [2, с. 58].
Як функци тези та аргумента можуть використовуватися всi вiдомi види суджень (просл, складнi, рiзнi ix види). Як форма доведення можуть використовуватися дедуктивш, iндуктивнi умовиводи та умовиводи за аналогiею. Передбачаеться, що деякi види iндукцii та аналоги можуть, за певних умов, бути доволi надшними, за умови, якщо пропонент ефективно засвопъ i використовуватиме правила доведення.
У науцi розрiзняють певнi види доведення. Урахування ще! особливостi, звичайно, мае значення для практичного застосування.
За методом, яким здшснюеться цей процес, В. Гладунський видшяе дедуктивне, iндуктивне i доведення за аналопею. Характеризуючи кожен з цих видiв, науковець наголошуе на особливостях кожного рiзновиду. Так, дедуктивним називае доведення, в якому загальне використовуеться як аргумент для тдтвердження часткових або одиничних висловлювань, як е тезою.
Дедуктивним вважають таке мiркування (умовиввд), у якому висновок про певний елемент множини роблять на rn^^^i знання спшьних якостей усiеi множини. 1накше кажучи, у мiркуваннi за дедукцiею висновок роблять ввд загального до одиничного. Загальне положення е бшьшим засновком мiркування, а одиничний випадок - меншим.
Особливу увагу необxiдно звертати на ютиншсть бiльшого засновку. Вiн може не ввдповвдати дiйсностi, застарiти або не входити до кола тих явищ, до яких належить якийсь конкретний випадок. Тодi висновок може виявитися неправильним або навпъ безглуздим.
Дедукцм позитивно вирiзняеться серед шших методiв пiзнання тим, що за ютинносл виxiдного знання дае ютинне вивiдне знання, висновок. Хоча було б неправильним переоцшювати наукову значущють дедуктивного методу мiркувань, адже, якщо не отримано вихвдного знання, цей метод шчого не може дати. Тому насамперед треба навчитися користуватись шдукщею.
Пiд iндукцiею звичайно розумтоть мiркування вiд одиничного до загального, коли на rn^^^i знання про окремi предмети класу роблять висновок про клас узагалi. Однак можна говорити про шдукщю i в широкому розумшш - як про метод тзнання, сукупнiсть пiзнавальниx операцш, у
результат яких ввдбуваеться рух думки ввд менш загальних положень до положень загальшших. Отже, вiдмiннiсть мiж шдукщею i дедукщею полягае насамперед у прямо протилежнш спрямованостi руху думки.
Зрозумшо, що мiркування за шдукщею е ймовiрнiсним. Для того, аби зробити абсолютно достовiрний висновок, треба розглянути всi фiрми у мгсп. Це означае, що повна шдукцм далеко не завжди можлива. Щоб пiдвищити достовiрнiсть мiркування i висновку за шдукщею, необхвдно прагнути розглянути якомога бшьшу кiлькiсть фактiв стосовно аналiзованого явища.
Якщо пояснити й ощнити об'екти, поди, предмети, явища за допомогою дедуктивних та шдуктивних мiркувань неможливо, тодi вдаються до мiркування за аналогiею. Аналогiя - найменш прискiпливий спосiб отримання висновюв. II можна проводити в раз^ якщо порiвнюванi явища схожi у натстотшших ознаках, а вiдмiнностi мiж ними незначнi. 1накше можна отримати вочевидь абсурдний висновок.
Безперечно, абсолютно "чистих" дедуктивного, iндуктивного чи за аналопею доведень (доказiв) практика не пвдтверджуе. На думку, В. Гладунського, як правило, застосовуеться "змiшаний" метод доведення, в якому щ розглянул види взаемно доповнюють i поглиблюють один одного [1, с. 198].
Доведення на основi способу визначення гётинносп тези подшяеться на пряме i непряме.
Порiвнюючи пряме i непряме доведення, В. Гладунський, зауважуе, що у прямому доведеннi безпосередньо за допомогою аргумента обгрунтовуеться теза. У непрямому ж доведенш йдуть шляхом встановлення хибностi висловлень, що якось пов'язаш з тезою, i це стае пiдставою для визнання тези ютинною. Треба пам'ятати, що на цьому шляху пвдвищуеться ризик помилки.
Отже, прямим називаеться доведення, у якому ктиншсть тези безпосередньо випливае з аргумента. Якщо ввдомо, що аргументи гётинт i з них випливае теза, то вона теж ютинна. Доведення за цих обставин е ланцюжком (послвдовшстю) висловлень, пов'язаних ввдношенням лопчного наслiдку. Останшм висловленням у такому ланцюжку е теза, яку доводять.
Пряме доведення застосовуеться тод^ коли обгрунтування здшснюють, пiдводячи одиничну, часткову подiю чи явище пвд загальне положення - емпричне узагальнення, закон, правову норму. Наведений вище приклад е прикладом прямого доведення.
У побудовi прямого доведення видшяють два взаемопов'язаш мiж собою етапи: перший -ввдшукання iстинних висловлень, якi б були достатшми аргументами для тези; другий -встановлення логiчного зв'язку мiж знайденими аргументами i тезою, тобто щоб теза лопчно випливала з аргумента.
Проте, з тих чи шших причин, пряме доведення не завжди можливе, у таких випадках вдаються до непрямих доведень.
Непряме доведення - це доведення, у якому ктиншсть тези встановлюеться за допомогою використання суперечних до тези висловлень.
Непрямi доведення подшяються на: доведення ввд супротивного, або апагопчне доведення, i роздшове доведення. Основою такого подшу е ввдношення тези до додатково введеного вис-ловлення. Це додаткове висловлення називаеться антитезою.
Доведення ввд супротивного, або апагопчне доведення, - це таке непряме доведення, у якому ютиншсть тези виводять, встановлюючи хибтсть висловлення, що суперечить (антитези). Оскшьки це доведення використовуе заперечення доводжуваного висловлення, його назвивають "доведенням ввд супротивного". Сутшсть його полягае у тому, що заметь аргумента, iз яких за правилами логши безпосередньо виводилась би ютиншсть тези, тимчасово припускаеться ютиншсть антитези. З ще1 антитези виводять наслвдки, що призводять до суперечносп. Потiм, на основi закону виключеного третього, роблять висновок про ктиншсть гези.
Отже, висловлення (теза), що доводиться, протягом майже усього доведення залишаеться шби осторонь, беручи участь лише на завершальнш стадй доведення. У такому доведенш мiркування йде немовби машвцем.
Роздйлове доведення - це непряме доведення, у якому ютиншсть тези встановлюють за формою заперечно-стверджувального модусу, розглядаючи тезу як одну з альтернатив, яю у
сукупносп вичерпують усi можливi альтернативи (припущення) стосовно деякого стану справ. Поим встановлюеться хибнiсть альтернатив, якi не е тезою. Вiдтак тшьки теза залишаеться iстинною. Цiннiсть роздшового доведення полягае у тому, що у процесi аргументацй не обмежуються аналiзом лише власно1 тези, а послвдовно розглядають усi альтернативи.
З правового погляду непряме лопчне доведення не е завершеним. Теза, яка доведена таким способом, потребуе ще й обгрунтування прямим доведенням. За визначенням I. Хоменко "точка зору - це думка, яка фшсуе ввдношення людини до твердження, змютом якого е певна пропозищя" [5, с. 11].
Доволi часто у професшнш дмльносл правниковi-практику доводиться не лише аргументувати, доводити, переконувати своГх адресанта в iстинностi якихось тверджень, а й спростовувати контраргументи опонентiв, i це спростування нерiдко набувае форми критики.
За визначенням В. Гладунського, критика - це лопчна д1я, мета якоГ - переконати у по-милковостi, хибностi якогось положення або, принаймш, пос1яти сумнiв у його ютинносл.
За метою критика е протилежною до аргументацй, юнцева мета якоГ - переконати в ютинносл або, принаймнi, частково обгрунтувати якесь положення чи сформувати певний погляд.
У процесi критики школи лише встановлюють необгрунтованiсть положення через недостатш, непевнi, нечiткi аргументи, а школи з'ясовують хибнiсть самого положення чи низький стутнь його iмовiрностi. У зв'язку з цим видшяють два способи критики: перший - критику аргументацй, другий - встановлення хибносп чи низького ступеня iмовiрностi самого положення, твердження, дii.
Частковим випадком критики е спростування. Критика може бути визнана спростуванням, якщо аргументи критики е ютинними, а форма критики - демонстративним мiркуванням.
Спростування - це мiркування, тд час якого встановлюеться хибтсть тези або неспро-можнiсть доведення деякого положення загалом.
Лопчна структура спростування мае таю структурш елементи: а) теза спростування -висловлення, положення, яке треба спростувати; б) аргументи спростування - висловлення, положення, за допомогою яких спростовуеться теза; у критищ взагалi можуть використовуватися i непевш, недостовiрнi аргументи, а для спростування використовують лише таю положення, ютиншсть яких не пвдлягае сумшву; в) демонстрацм спростування - спосiб зв'язку мiж аргументами i тезою спростування.
Крiм того, у спростуванш часто фiгуруе антитеза - висловлення, положення, яке за змютом суперечить тезi спростування.
Спростування, як i доведення, здiйснюеться з використанням лопчних засобiв, прийомiв.
Спростування може спрямовуватися проти тези, проти аргумента або проти демонстрацй. Залежно ввд цього видшяють спростування тези, спростування аргумента, спростування демонстрацй. Щоб спростувати Гх, треба, передусiм, з'ясувати 1хню сутнiсть. Пiсля цього встановити, чи аргументи, яю наведенi для шдтвердження тези, е хибними або непереконливими. Проте спростування аргумента ще не означае спростування самоi тези. Питання про ютиншсть чи хибтсть тези тсля спростування аргумента залишаеться ввдкритим, але це е тдставою для висновку, що теза не е обгрунтована, або, принаймш, виникае сумшв у й iстинностi.
Спростування демонстрацй досягаеться встановленням того факту, що мiж аргументами i тезою немае лопчного зв'язку. Цим обгрунтовуеться неспроможшсть демонстрацii.
Спростування, як i доведення, здшснюеться у формi умовиводу. Якщо встановлено, що в умовиводi порушено деяю правила, то таке доведення вважаеться спростованим [1, с. 202-204].
Щоб ефективно використовувати в практичнш можливосп потенцiал обох видiв аргументацй (доведення i спростування), важливо засвогги правила iх здiйснення i враховувати ймовiрнiсть помилок, якi при цьому допускаються. Адже, як зазначае В. Гладунський, "лопчна культура передбачае не тшьки умшня правильно, послiдовно, доказово мiркувати, а й умiння знаходити у мiркуваннях логiчнi помилки та пвддавати Гх квалiфiкованому аналiзу". Як ввдомо, доведення i спростування мають форму умовиводу або системи умовиводiв, i дотримування правил умовиводiв е Гх обов'язковою умовою. Крiм правил умовиводiв, iснують ще спецiальнi правила доведення i
спростування, порушення яких призводить до рiзноманiтних логiчних помилок. Наведемо найхарактернiшi правила та можливi помилки у разi 1х порушення.
Основною вимогою щодо демонстрацй е необхiднiсть логiчного зв'язку мiж аргументами i тезою. 1стиншсть тези - результат iстинних i правильно пов'язаних з нею аргумента. Якщо аргументи (засновки) iстиннi й висновок (теза) лопчно випливае з них, то висновок буде ктинним (теза доведеною). В шшому випадку виникае помилка, яку називають такою, що "не випливае".
Оскшьки формою доведення i спростування е умовиввд, то у разi порушення правил умовиводу виникають типовi помилки.
Часто про ту чи шшу правильно сформульовану тезу судять, наскшьки вона доказова чи т. Якщо для доведення тези е достатня кшьюсть аргумента, то таку тезу можна вважати доказовою, в шшому випадку - недоказовою або сумшвною.
Доказовкть людського мислення пов'язана ще з такою його рисою, як переконливють. Доказовкть i переконливють думки, хоч у них спшьна об'ективна основа - закономiрнiсть об'ек-тивного свггу, - за природою рiзнi. Доказовють - логiчна риса мислення, а переконливють -психологiчна риса. Iнодi iдеально правильне, абсолютно iстинне, тобто доказове мiркування, деяким людям видаеться непереконливим. Це часто бувае тод^ коли те, що доводиться, суперечить iнтересам, почуттям, бажанням цих людей. I, навпаки, неправильне мiркування може бути для них переконливим, хоч не е доказовим. Довести, що хибне твердження е ютинним, не можна, а переконати окремих людей в його ктинносп можливо. Саме цю ввдмшшсть мiж доказовктю i переконливютю здавна використовуе специфiчна категорм людей (шарлатанiв, шахра'в тощо), як задля власно!' вигоди намагаються ввести в оману шших [1, с. 204-207].
Оволодшня комунiкативною культурою для кожного правника передбачае набуття вмiння обгрунтовувати сво!' думки, грамотно будувати власну аргументащю, вмiти об'ективно i грунтовно аналiзувати аргументи, якi використовують його опоненти, переконувати 1х та арбг^в у суперечцi тощо. Для самоосвгги, для розширення свого професiйного свггогляду необхiдно використовувати рекомендовану лiтературу, постшно стежити за видавничими новинками, частше звертатися до пiдручникiв i навчальних пошбниюв.
Вивчаючи означену тему, доречно скористатися книгою Л. Сумароковой яка десятки роюв викладала в Одеськш юридичнiй академй. Один iз роздшв висвiтлюе такий вид аргументацй, як судово-слщче доказування. Наголошуючи на його специфщ, автор зупиняеться на таких важливих елементах цього процесу, як доказовють i переконливiсть судово-слiдчоi аргументацй; дiалогiчнiсть; "змагальнiсть" розгляду, що е передумовою достатностi (повноти) доведення, як судовий конфлшт i шляхи його розв'язання, на значенш шгущй та логши в судовiй аргументацй.
Отже, судово-слвдча аргументацм передбачае не тшьки доведення, спростування, суперечку, роботу з гшотезами, а й, крiм того, збирання, дослвдження, аналiз, перевiрку достовiрностi, оцiнку юридично!' значущостi аргументiв. Це дае подставу вважати, що аргументащю в юриспруденцй розумiють у значно ширшому значенш, шж у лопщ. Цьому в судово-слiдчiй практицi ввдповвдае термiн "доказування". Зазначимо, що термш "доказ" в юридичнiй лiтературi використовуеться на позначення фактичних ведомостей - головного виду аргумента у суд^ якими е сввдчення сввдюв, потерпших, пiдозрюваних, обвинувачених, речовi докази, висновки експерта, протоколи слiдчих дiй, iншi документи тощо. Все це iменуеться в судi доказами.
Крiм цих термшолопчних вiдомостей, судово-слiдча аргументацйя надшена певною специфiкою. А саме одтею з головних вiдмiнностей судово-слiдчоi' аргументацй е однакова важливють логiчноi доказовосп (демонстративностi) та психологiчноi переконливостi.
Для доведення, спростування, суперечки, роботи з гшотезами необхвдш рiвною мiрою i логiчна строгiсть, i психологiчна переконливють - зв'язок мiж цими двома ознаками кон'юнктивний. Якою б бездоганшстю висновку не характеризувались доказ або спростування, !'х не сприйматимуть як достовiрнi, поки не зникнуть щонайменшi сумнiви в iхнiй правильностi.
Судова аргументацм бйльш нiж жодна шша форма аргументацй вiдповiдае античному розумшню iстини як безпосереднього "бачення-розумiння". Цей образ спорвднюе судове доведення
з виставою трагеди в театра Не випадково слова "театр", "теорм", "теорема", "теза" -спшьнокоренев1 Наочна очевидшсть i логiчна очевиднiсть (бачення очима розуму) повиннi йти тут рука в руку. Проте цiеi едносп досягти важко. Психологiчно, емоцiйно кожен учасник судового дiа-логу однобiчно зорiентований на свое розумiння ситуацй, тому цiннiсть будь-якого об'ективного критерто тут доволi велика.
Логiчнi правила i закони, безумовно, належать до об'ективних, загальнолюдських критерйв обгрунтування ютини. Фактичнi вiдомостi - основнi аргументи в судовому доведеннi саме тому, що вони поеднують у собi об'ективнiсть i переконливiсть. 1х зв'язок з реальними подмми та Гх наочнiсть сприяють цьому поеднанню. I все ж фактичш вiдомостi стають вагомими аргументами тшьки тодi, коли пов'язаш мiж собою в процесi доведення, коли оцiнюються з позицй рго е соп1;га в судовому дiалозi. Логiчнi вимоги до аргумента цшком стосуються i фактичних ведомостей: вони повинш бути iстинними, релевантними ввдносно тези; Гх iстиннiсть повинна обгрунтовуватися незалежно вiд тези; аргументи мають бути достатшми. Фактичнi ввдомосп можуть стати доказами тшьки в тому випадку, якщо Гм притаманш достовiрнiсть, належнiсть i допустимiсть.
Отже, першi двi вимоги - лопчш (iстиннiсть i релевантнiсть), третя - юридична, оскшьки стосуеться дотримання процесуальних норм, що регулюють отримання, оцшювання й використання фактичних ведомостей у судово-слвдчому дослвдженш. Зокрема, Гх повинен отримати уповноважений на те суб'ект, з ввдомого джерела, що можна перевiрити, i не забороненого законом, а також з дотриманням процесуальноГ форми тощо.
На перший погляд, визначальна роль фактичних ведомостей у процесi доведення, а також необхвдшсть встановлювати, отримувати щ вiдомостi, перевiряти Гх, закрiплювати так, щоб вони були придатш для демонстрацй в суд^ - все це надае доказовш дiяльностi юриста переважно практичного характеру, адже спочатку отримуемо факти, а поим робимо з них висновок. Проте це не так. Самi по собi факти поза процесом доведення не мають доказовоГ сили. Доказова функцм факта реалiзуеться лише тод^ коли факта достатньо для правильного висновку.
Достатшсть, або повнота, аргумента у судовш суперечщ виявляеться за допомогою ГГ дiалогiчностi. Дiалогiчнiсть судовоГ суперечки - не просто мовленнева, зовшшня ГГ форма. Дiалогiчнiсть, "змагальнiсть" судовоГ суперечки - гарантя повноти розгляду всiх факта, усiх доводiв у справi - i рго, i соп1;га. Обов'язковють дiалогiчностi й змагальностi судовоГ аргументацй мае на метi створення всебiчноi, вичерпно повноГ картини як дослвджуваноГ подii, так i ГГ юридичноГ сутi. Це можливо саме внаслвдок зiткнення рiзних, часто протилежних або суперечливих пiзнавальних, переконливих, оцiнних та шших установок i д1й.
Судовий дiалог - не просто зпкнення рiзних поглядiв, iнтересiв; це конфлштний дiалог. А розв'язання конфлiктiв, як ввдомо, може мати рiзнi стратепчш й тактичнi варiанти. Тактичнi установки пвд час розв'язання конфлiкту можуть вартоватися за рiзними ознаками.
Кожна сторона судовоГ суперечки вибирае свою тактику i свш стиль поведшки. Iнiцiативу бере на себе сторона звинувачення (позивач), його тактика активна. Ввдповщач може вибрати i пасивну тактику (ухилення вiд вiдповiдей на питання, власна штерпретацм фактiв з певними змшами в деталях тощо), й активну. Остання мае два варiанти: або активне протистояння (спростування, незгода, протест, ввдхилення аргументiв, висунення зустрiчного позову), або спроби досягти взаеморозумшня, спiвпрацi у вирiшеннi спшьноГ проблеми, або хоч би пом'якшити гостроту протистояння (конфлшту) [4, с. 207-210].
Кожне протистояння (конфлшт) - явище багатоаспектне, адже в ньому поеднуються ращональний та iррацiональний, логiчний i психологiчний, а також етичний, юридичний, вдеолопчний, економiчний та iншi вимiри, за цих умов ухвалення ршення - доволi складна i ввдповщальна справа. Дехто з учених схиляеться до думки, що необхвдно враховувати як логiчнi, так i позалопчт, зокрема етичнi та соцiокультурнi параметри судовоГ суперечки. Вважаеться, що, хоча теор1я суперечки (еристика) забороняе "аргумент до людини", у сферi судового диспуту саме такого роду аргументи за певних обставин можуть бути доречними й доцшьними, бо ввд Гх врахування або неврахування може залежати як доля окремоГ людини, так i послiдовнiсть, гуманнiсть i сила сусп1льного правопорядку. Очевидно, у тих випадках, коли "доречно i доц1льно" використовувати аргумент про особист якосл людини, вiн лише пвдсилюе або послаблюе дiю основного аргументу, а не замшюе його. А загалом формально-лонч^ й формально-правовi
моменти так тйсно переплйтаються з неформальними етичними та психологйчними моментами, що не враховувати останнй не можна; можна навйть дотримуватися деяких правил, що враховують цей зв'язок i допомагають взаеморозумйнню сторйн пйд час розгляду судово' суперечки, а саме: необхйдно вислуховувати виклад поглядйв протилежно' сторони доти, доки форма вашого викладу протилежнйй позицй не буде прийнятною для вашого оппонента; важливо сформулювати фактичнй й моральнй обставини, за яких буде правильною позицйя йншо' сторони; пйсля того, як позицй сторйн виявленй, слйд уточнити тй пункти, за якими згоднй обидвй сторони, й обмйнятися мйркуваннями про те, як подолати розбйжностй в предметй дискусй; доцйльно порйвняти кожну позицйю з реальним станом речей; якщо суперечка стосуеться йнтересйв сторйн, то варто побудувати матрицй втрат i виграшйв для кожно' зй сторйн у разй прийняття протилежно' позицй; слйд допускати можливйсть, що кожна зй сторйн може помилятися; варто враховувати "норму рацйональностй" учасникйв судово' аргументацй.
Дотримання цих правил сприяе чеснйй поведйнцй в суперечцй, взаемоповазй сторйн й усуненню перешкод.
О. Олййник зазначае: "Мета судово' промови - сприяти формуванню внутрйшнього переконання суддйв, переконливо й аргументовано впливати на присутнйх у залй суду громадян. Предметом судово' промови е дйяння, за яке пйдсудний притягаеться до карно' чи йншо' вйдповйдальностй" [3, с. 145].
Бйльшйсть правил може реалйзувати лише суддя (про порйвняння кожно' позици з реальним станом речей, про матрицю втрат i виграшйв для двох сторйн, про можливйсть помилятися, про "норму рацйональностй" всйх учасникйв суперечки тощо). Культура аргументацй (зокрема, логйчна культура доведення) суддй повинна бути не нижчою, а то й на порядок вищою, нйж культура решти учасникйв. I е головний для судово' суперечки момент, за який вйдповйдальний тйльки суд - момент прийняття рйшення. Ретельне зважування всйе' повноти доводйв i контрдоводйв сторйн, 'х оцйнка та врахування пйд час виголошення вироку - обов'язок суддй.
Як бачимо, важливе мйсце в прийняттй рйшення належить внутрйшньому переконанню всйх учасникйв судового засйдання. У виробленнй цього внутрйшнього переконання беруть участь i факти, i логйка 'х зв'язку, i попереднйй досвйд, i загальне "вйдчуття йстини", яке е результатом синтезу всйе' наявно' йнформацй i загального рйвня професййно' культури правникйв. Синтез цей здййснюеться за активно' участй йнтелектуально' йнтущй. Отже, не лише суддя, а й йншй учасники кримйнального провадження повиннй мати багату, треновану, сильну, рухому йнтущйю. Чи суперечить це логйчним вимогам? Розвинена йнтущйя суперечити розуму не може. 1нтущйя - результат йнтелектуального досвйду. Можливй поза- i надлогйчнй доводи; але нелогйчним, йррацйональним доводам розвинена йнтущйя переважно успйшно протисто'ть. 1нтущйя правника рацйональна в найзагальнйшому розумйннй.
Зауважимо, що не тйльки юриспруденцйя активно застосовуе логйчнй норми, але й логйка значною мйрою використовуе досвйд судово-слйдчо' аргументацй для збагачення свого арсеналу. Спйвпраця логйки i права мае стародавнй витоки. Саме публйчнйсть аргументацй в демократичних Афйнах стала могутнйм стимулом для розвитку логйчно' теорй доведення. Власне логйчна термйнологйя формуеться пйд впливом юриспруденцй. Уже в римськйй версй арйстотелйвсько' логйки замйсть "logos" ("висловлювання") вводиться термйн "judicatio" ("судження"), замйсть "ароdeixis" ("доведення") - "^етош^айо", запозичений з практики наочного представлення речових доказйв.
Досвйд судово-слйдчо' аргументацй' тепер також може бути використаний для розвитку, вдосконалення логйки. Звернемося до найважливйшо' частини судового доведення - реконструкцй реально' подй' - процесу вйдновлення цйло' подй' за ii елементами. Для розв'язання цього завдання не всй елементи рйвнозначнй: однй - бйльш, йншй - менш йнформативнй. Збирання фактичних даних не е хаотичною процедурою, а керуеться попереднйм гйпотетичним образом ситуацй або диз'юнкцйею таких образйв ("робочих йдей", гйпотез). При цьому встановлюванй фактичнй вйдомостй не пйдлаштовуються пйд "робочй йде'", гйпотези, а розпйзнаються вйдповйдно до них. Це розпйзнавання узгоджуеться з "робочими йдеями" або, навпаки, не узгоджуеться з ними, що коректуе попереднйй образ ситуацй.
Що повнйше врахований спектр можливостей у робочих гйпотезах, сумйсних з вихйдними даними, то бйльше шансйв встановити i розпйзнати новй фактичнй вйдомостй, то об'ективнйшими
будуть результати реконструкций Процес реконструкци ситуаци спираеться на весь арсенал лопч-них засобiв представлення i переробки шформаци. Дедуктивнi, iндуктивнi методи, висновки за аналопею взаемодоповнюють одне одного [4, с. 212-215].
Про це йшлося вище. А завершуючи розгляд значення штуГци у судовш аргументаци, очевидно, треба пвдкреслити важливiсть такоГ ГГ риси, як системнiсть. Це зважена ед^оть всiх ГГ рiв-нiв та аспектiв, експлiцитних та iмплiцитних, це гармонiзацiя власне процедури вибору, процедури обгрунтування рiшення. Системн^ть доведення й аргументацii загалом - це швидше вдеал, до якого слвд прагнути, нiж досягнута реальна яюсть. Оптимальною формою наближення до нього е використання розвиненоГ тренованоГ професiйноi iнтуiцii суддi, що спираеться на високий рiвень загальноГ культури.
Взаемодм логiки та юриспруденцii повинна розглядатися як двобiчний рух: а) вщ логiки до юриспруденцii, у якому логка виступае як передумова, як готовий шструмент, використовуваний для взаеморозумшня людей у сферi правоввдношення; б) вiд юриспруденцii до логши, у якому юриспруденцм виступае як "замовник", як "виконавець", як джерело збагачення логши, за рахунок стшких структур, правил, зразкiв, загальнолюдське значення яких найвиразнше виявилося саме в юриспруденции
Дiалогiчнiсть, альтернативнiсть, багаторiвневiсть, системн^ть судового доведення формувалися впродовж сторiч, але лише сьогоднi вони виявилися релевантними рiвню розвитку логiки як науки. Цей рiвень характеризуеться увагою до комуншативноГ' функци логiки, до прагматики використовуваних логiкою мов; саме прагматика "задае" семантику i через неГ -синтаксис мови, за допомогою якого будуеться доведення, незалежно ввд того, штучна це мова чи природна. Обидвi вони в цьому випадку формалiзованi, хоча використовують рiзнi знаковi засоби.
Як тшьки буде визнана унiверсальнiсть указаних вище характеристик аргументаци, апробованих у юриспруденции варiант логiки, що Гх вивчае, вже не буде, строго кажучи, юридичною логшою. Аналоги з математичною логшою тут цшком правомiрна. Коли математичн методи отримали статус загальнолопчних, вони перестали бути власне математичними. Не випадково термш "математична логша" в другiй половинi XX ст. замшюеться в пiдручниках на термши "символiчна логiка", "формальна логiка" i просто "логiка". Та ж доля, мабуть, чекае i на юридичну логшу.
Вивчаючи ГГ, правники отримають можливють добре оволодiти теорiею та ввдповвдними прийомами аргументацii, що сприятиме у прийнятп оптимальних рiшень, забезпечуватиме успiшний комунiкацiйний процес, запобiгатиме багатьом конфлштним та стресовим ситуацмм.
Водночас, на переконання В. Гладунського, варто придшити увагу, особливо правникам, напрацюванню, так би мовити, певноГ "технши" аргументування. То ж очевидно, е сенс дослухатися до деяких порад, як сформулював цей автор популярних навчальних пошбниюв з логiки. Адже, на його думку, нехтування цими порадами може призвести до неоднозначности в штерпретаци слухачами змiсту висловленого тексту, несприйняття ними висловленого, а часто й до особистих чи колективних образ тощо.
Пвд час спшкування з боку опоненлв чи слухачiв на адресу промовця часто висловлюють зауваження, критику у виглядi запитань, реплш, змiст i мета яких можуть бути рiзними. Безумовно, Гх сприймають, як правило, не з радютю, але реагувати на них дшовш людинi, а тим паче юристу, треба з гад^стю, стримуючи емоцii, надаючи перевагу логщ1
В. Гладунський наводить перелiк зауважень, якi найчастiше трапляються:
1) об^тавн, якi адресат сприймае з розумшням i повним визнанням;
2) необ^тев^, якi адресат не визнае, оскшьки впевнений, що автор зауваження не правий;
3) доброзичлив^ автор таких зауважень робить Гх лише з добрих намiрiв; бувають як об'ективними, так i необ'ективними;
4) недоброзичлив^ такi зауваження зумисно роблять Г^н автори, щоб пiдкреслити свое негативне ставлення до адресата чи принизити його; так зауваження можуть бути також i об'ективними, i необ'ективними;
5) iронiчнi, з тонкою прихованою насмшкою; такi зауваження часто зовн схвальнi, шанобливi, а за внутршньою криеться негативна характеристика адресата, висмтовання його;
6) компрометувальнi, якi висловлюють з метою компрометування адресата.
Крйм перерахованих, бувають зауваження ехиднй, лукавй, з нападками, погрозливй тощо.
Тактика реакцй на такй зауваження, враховуючи стратегйю, вид зауваження i ситуацйю, може бути рйзною, зокрема: а) повнйстю погодитись, визнати сво' помилки, висловити слова вдячностй автору за зауваження; б) не суперечити, а для реакцй можна пйдйбрати вдалий вислйв, реплйку, риторичне запитання, жарт; в) заперечити висловлене зауваження, навйвши вйдповйдну аргументацйю; г) захищатись, якщо е вйдповйднй пйдстави i опонент наступае з метою дискредитаций г) промовчати, залишити без уваги зауваження. Не завжди слйд реагувати на провокаци [1, с. 220-221].
Висновки. Як можна було переконатися, аргументацйя - це своерйдне мистецтво, яке вимагае вйд того, хто аргументуе, не лише глибоких i широких знань з галузй, до яко' належить змйст тези, та правил i законйв логйки, а й знань з психологй, умйнь володйння певними педагогйчними прийомами, зокрема, концентрацй уваги, зосередженостй, наполегливостй, коректностй висловлювань, передбачливостй, доброзичливостй, витримки тощо. Безперечно, врахування цих порад i застережень допоможе ефективно використовувати потужний арсенал аргументацй (теоретичний i практичний) в успйшних комунйкативних акцйях, пйд час практично' дйяльностй юриста.
1. Гладунський В. Н. Логжа : тдручник для студентов вищих навчальних закладгв / В. Н. Гладунський. - Льв1в : Афша, 2005. - 320 с. 2. Ивин А. А. Аргументации теория. Аргументация. Аргументация контекстуальная. Аргументация теоретическая. Аргументация эмпирическая / А.А. Ивин // Философия : энциклопедический словарь / под ред. А. А. Ивина. - М. : Гардарики, 2006. - С. 57-59; 59-60; 60-62; 62-63; 63-64. 3. Олшник О. Мистецтво судових дебатов : навч. пос\б. / Ольга Олшник. - К. : Кондор, 2010. - 258 с. 4. Сумарокова Л. М. Основи логгки : навч. посгб. для юрид. вузгв /Л. М. Сумарокова. - Одеса : Феткс, 2011. - 236 с. 5. Хоменко I. В. Еристика : тдручник /1. В. Хоменко. - К. : Центр правовог лтератури, 2008. - 280 с.
REFERENCES
1. Hladuns'kyy V. N. Lohika [Logic] : pidruchnyk dlya studentiv vyshchykh navchal'nykhzakladiv / V. N. Hladuns 'kyy. L 'viv : Afisha, 2005. 320 p. 2. Ivin A. A. Argumentacii teorija. Argumentacija. Argumentacija kontekstual'naja. Argumentacija teoreticheskaja. Argumentacija jempiricheskaja [Argumentation theory. Argumentation. The contextual argumentation. The theoretical argumentation. The empirical argumentation] / A. A. Ivin // Filosofija : jenciklopedicheskij slovar' / pod red. A.A. Ivina. Moskva : Gardariki, 2006. pp. 57-59; 59-60; 60-62; 62-63; 63-64. 3. Oliynyk Ol'ha. Mystetstvo sudovykh debativ [Art of judicial debates] : navch. posibnyk/ Ol'ha Oliynyk. Kyiv : Kondor, 2010. 258p. 4. Sumarokova L. M. Osnovy lohiky [The basics of logic] : navch. posibnyk dlya yuryd. vuziv / L. M. Sumarokova. Odesa : Feniks, 2011. 236 p. 5. Khomenko I. V. Erystyka [Eristic] : pidruchnyk / I. V. Khomenko. Kyiv : Tsentrpravovoyi literatury, 2008. 280 p.
