CC BY
51
УДК 340.12
О. Л. Чорнобай
Навчально-науковий шститут права та психологи Нащонального ушверситету "Львiвська полггехшка",
канд. юрид. наук, доц., доцент кафедри теорй та фiлософii права
СОФ1СТИКА ЯК ДИСКУРСИВНА ПРАКТИКА ПРАВОВО1 АРГУМЕНТАЦ11 ЗА ЧАС1В АНТИЧНОСТ1
© Чорнобай О. Л., 2016
Розкриваеться cyTHicTb софгстичних засад дискурсивно! практики за 4aciB античностi, розглядаеться софгстика, як поширена у V-IV ст. до н. е.* у Стародавнгй Греци форма i засiб правово! аргументаци на прикладi судових промов, зокрема спадщини вiдомого логографа софiста Лiсiя, якого е усг пiдстави називати "хресним батьком" правово! аргументаци.
Ключовi слова: софгсти, софгстика, закони Солона, логографи, судовг промови, Лгсш, аргументування, практика дискурсу.
Е. Л. Чорнобай
СОФИСТИКА КАК ДИСКУРСИВНАЯ ПРАКТИКА ПРАВОВОЙ АРГУМЕНТАЦИИ С ВРЕМЕН АНТИЧНОСТИ
Рассматривается сущность софистических оснований дискурсивной практики в античности, анализируется софистика, как распространенная в V - IV вв. до н. э. в Древней Греции форма и средство правовой аргументации на примере судебных речей, вчастности творческого наследия известного логографа софиста Лисия, которого есть все основания называть "крестным отцом" правовой аргументации.
Ключевые слова: софисты, софистика, законы Солона, логографы, судебные речи, Лисий, аргументация, практика дискурса.
O. L. Chornobay
SOPHISTRY AS A DISCURSIVE PRACTICE OF LEGAL ARGUMENT FROM ANTIQUITY
The essence of sophistic grounds discursive practice in antiquity, analysed sophistry as widespread in V-IV century B. C. in ancient Greece form and means of legal argumentation on the example of judicial conversations, in particular creative in heritance of the famous sophist logograph Lysiasa, which is every reason to call the "godfather" of the legal argument.
Key words: sophists, sophistry, the laws of Solon, logograph, judicial speech, Lysias, argumentation, practice discourse.
Постановка проблеми. Дослвджуючи генезис становлення теорй юридичноi аргументацй, не можемо оминути процесiв зародження й розвитку демократизацй суспшьних ввдносин, як виникали й генерували в епоху античности Глибоке юторичне коршня ^ei теорй (за словами
* Далi вказiвка "до н. е." опускаеться там, де це зрозумшо по контексту.
М. Козюбри) сягае майданiв Стародавньо1 Грецй. Як вiдомо, суспiльно-полiтична дiйснiсть класично1 Грецii характеризувалася насамперед iснуванням кшькох десяткiв незалежних мкт-держав (полiсiв), органiзованих як громадянськi общини, в яких об'еднаш у замкнену прившейовану групу громадяни протистояли масi неповноправного й експлуатованого населення -переселенцям з шших мкт i рабам. Видатний дослвдник античностi О. Лосев писав: "Громадянин класичного полiсу все мав тд руками. Прийшовши на майдан свого мкта, вiн ставав полггичним дмчем, беручи участь у виршенш важливих справ мiста. Прийшовши на поле, вш сам працював як селянин, або органiзовував працю рабiв, виступаючи в ролi iх безпосереднього керiвника. На випадок змши вiн ставав або начальником, або вошом, але у тому чи шшому випадку обов'язковим учасником перемоги або поразки" [1, с. 9]. Однак найважлившим, найпрестижнiшим заняттям громадянина грецького полку була активна участь у полггико-правовому житп громади, зокрема у публiчних диспутах, змагальному судочинстш, ухваленнi правил суспшьних вiдносин та шших видiв iнтелектуальноi дiяльностi, для устшного здiйснення якоi потрiбна була належна подготовка.
Саме суспшьний запит на вироблення оптимальних навикiв i умiнь, на оволодiння необхiдними тзнавальними засобами зумовили появу фшософсько1' школи софiстики, засновником та iдеологом яко' вважаеться Протагор (бл. 480-410 рр.). Вiн, його учнi й послвдовники зажили слави як учителi красномовства (зокрема, Протагор першим за навчання брав плату, за що нервдко зазнавав осуду сучасниюв, наприклад, Сократа). Творча спадщина близько двох десятюв представникiв цiеi школи, що дшшла до нас в окремих уривках та iнтерпретацiях пiзнiших фiлософiв, сформувала "особливий тип мислення, спосiб мiркування та аргументацii, налаштований на те, щоб переконати певного суб'екта в ктинносл деяких тверджень (концепцiй, теорш), змусити його прийняти цi твердження, не обмежуючи себе дотриманням вимог коректносп рацiонального обгрунтування та дискурсу, засновуючи будь-якi логiчнi, семантичнi та риторичш прийоми" [2, с. 595-596]. Водночас софктика - це е форма ведення дискуси, полемiки, започаткована ще в античнi часи, що вже тодi склалася як дискурсивна практика правовоi аргументацii. I в цьому сенсi й вивчення й узагальнення становить значний науковий iнтерес.
Ставлячи перед собою мету - розкрити сутнкть софктичних засад дискурсивно' практики за чашв античностi у правовш аргументаци, фшософську категорiю "софiстика" у цьому контекст розглядаемо як форму ведення дискуси (полемши) з метою переконання опонента за допомогою аргументування певних положень, застосовуючи спосiб мiркування, доказу, що спираеться на зумисне порушення закон]в, а також правил формально' логши, використовуючи такi доводи та аргумента, що отримали назву софiзмiв, тобто "суджень, придуманих розумно i хитро, своерiдних логiчних фенометв, що практикувалися у тогочасних дискурсах шд час судових процесiв" [2, с. 594].
Стан дослщження. Видатний давньогрецький фшософ, працi якого стали основою европейського, суто рацiоналiстичного стилю фшософування, Арiстотель (384-322 рр.) першим тсля свого вчителя Платона (427-347 рр.) грунтовно звернувся до аналiзу софiстики, хоча численними доступними сьогодт вiдомостями про особистiснi характеристики софкпв, способи 'х мислення i дмння, про змiст 'х основних праць наука завдячуе насамперед дiалогам Платона, зокрема тому, що отримав назву "Софкт". Саме у цьому дiалозi фшософ зараховуе софкпв до людей, котрi мали помилковi знання, "засноваш на наслiдуваннi", але, на переконання мислителя, у наслвдуванш не може бути ютини, у ньому е тшьки ознаки iстини". Водночас вш визнавав "благородну софiстику" як "мистецтво викривання, що зовнi подiбне до звичайноi софiстики, а насправдi - це справжня мудрють", тому такого "софкта не треба ставити в один ряд iз софiстом, якого вш називав рибалкою, мисливцем, торговцем, майстром у рiзних змаганнях" [3, с. 294, 296, 492]. Згодом Арктотель на доступнш йому джерельнш базi здiйснив дослiдження, класифiкацiю обманних прийомiв у розмислах софiстiв, лопчних помилок i парадоксiв, а також запропонував шляхи 1х подолання, присвятивши цьому трактат "Про софктичш спростування". Тут мислитель, зокрема, твердив: "Насправд^ софiстика - це удавана (позiрна), а не справжня мудрiсть^ I п, хто любить сперечатись, i софiсти застосовують однi й и самi докази, але не з одтею i тiею ж метою. I один i той же доказ буде софктичним i еристичним, але не для одного i того ж: еристичний -
заради удавано' перемоги, софктичний - задля уявно' мудросп" [4, с. 555]. Треба пвдкреслити, що у цьому трактату як i в таких його творах, як "Метафiзика", "Категорй", "Тотка", "Риторика", де Арютотель нерiдко опонуе до проввдних софiстiв (Протагора, Горгм, Антифонта, Продика та ш.), вiн розробляв основи теорй аргументаци', зокрема тема обгрунтування отримуе розгорнулший вигляд у його логиц.
Протягом минулих двох тисячолпъ науковий iнтерес до вивчення спадщини софiстiв, до започатковано' у нш форми ведення дискурсiв, до своервдного способу мiркування, доказу тощо, не спадав. Висвiтлюють це фшософське явище сотнi публiкацiй у рiзних галузях гуманiтарних наук, а найперше - фшософ1я, iсторiя, юриспруденцм.
Неоднозначним дош е ставлення учених до розумшня i трактування термiна "софютика". I це пояснюеться, очевидно, ставленням до софгётш давньогрецьких фiлософiв, яю, крiм поширення знань, учили громадян держав-полiсiв мистецтва дискутувати, зокрема ввдстоювати сво' права в судах, домагатися перемоги у суперечках пiд час публiчних диспутiв тощо. Наука софгётш полягала насамперед у тому, щоб навчити людей (переважно громадян общини-полюу), котрi прагнули набути певного статусу у суспшьстш i зробити полггичну кар'еру, у суперечцi "брати шд свiй захист або, навпаки, заперечувати будь-яку тезу, незалежно вiд того, чи правильна вона, чи ш". Акцентуючи на цьому основному принцип аргументативного дискурсу, фшософ Р. Луканш пiдкреслюе: "Еристика софiстiв засновувалася на метафiзичному розведеннi у рiзнi сторони того, що у самих речах дiалектично об'еднане в одне щле, - на протилежних сторонах речей" [5, с. 57]. Однак, незважаючи на це, науковець цшком слушно зазначае, що "...заслугою софiстiв було те, що вони першими повернулися обличчям до безпосередтх потреб людей, виявили залежшсть тзнання вiд установок й iнтересiв людей, хоча робили це украй незадовшьно, в дусi релятивiзму i скептицизму" [5, с. 53-54].
Подiбнi оцiнки спадщини софгётш,й значення i роль в розвитку науки, зокрема у становленш i формуваннi засад теорii' доказовосл, а вiдтак i правово' аргументацй висловлювалися багатьма ученими. Так, ввдомий фшософ О. Маковельський писав: "Уява про логiку як науку про мислення, що веде до тзнання ютини, формуеться у боротьбi iз софiстикою, з безпринципнiстю i словесною еквшбристикою. Так, у боротьбi iз софiстикою народилася логiка Демокрiта i логiка Арiстотеля, в яких правильно ставилося питання про предмет логши як науки про мислення, що спрямоване на тзнання ютини" [6, с. 56].
Виклад основних положень. Як вже зазначалося, поняття "софютика" виникло i набуло значного поширення ще в античнiй фiлософii, бо пов'язане з дмльтстю шкш мандрiвних учителiв мудростi, якi не лише виступали на загальнодержавних святах й урочистостях з промовами -панеприками на честь громадських дiячiв, полководщв, а й готували промови для вистутв у судах, тобто навчали красномовства (риторики). Нервдко вони виконували функцii логографiв (писали промови для учасниюв судових процесiв, або, за сучасною термiнологiею, "спiчрайтери"). Поява у Стародавнш Грецй ще'' фшософсько'' течй (школи) була зумовлена насамперед демократизащею громадсько-полiтичного життя пiсля завершення тривалих греко-перських вшн, а також яюсно новим етапом розвитку антично'' фшософсько' думки.
1сторики фiлософii вважають найважлившою ознакою античного свiтогляду космологiзм, який, по суп, являе собою накладання земних вiдносин на всю природу. На пвдтвердження цiеi тези сучасний укра'нський фшософ Н. Хамiтов цитуе висловлювання одного з найавторитеттших дослвдниюв антично' культури i мiфологii О. Лосева, який зазначав: "Ми, що живемо у перюд крайнього розвитку розумово' цившзацй, не повиннi дивуватися тому, що античнi люди межею всяко' ютини i красоти вважали космос, космос матерiальний, фiзичний, почуттевий, одухотворений i вiчно рухливий" [7, с. 36-37]. Проте, на думку I. Бичка, "...космолопчний натуралiзм ставить грецьку античну фшософто на пор^ ново' кризи, що готова вибухнути через вiдсутнiсть в античному Космосi певного центруючого "ядра", упорядковуючого центру. I на роль такого "центру" починае претендувати людина, яка до цього була скромною "частиною" космiчного "цшого", жорстко пiдпорядкованого (як i будь-яка "частина") цшому. Такий поворот до
людини чггко простежуеться у фшософи т. зв. софкттв, професiйних учителiв красномовства i всшяких знань, необхiдних для активно!' учасл в громадському житп грецьких полiсiв (мкт-держав)" [8, с. 32-33].
Отже, для софктш саме людина з ïï помислами i потребами стала суб'ектом фшософського осмислення, ктинним центром свiтобудови. Онтолопчний принцип, сформульований засновником школи софктш Протагором: "Людина е мiрою ушх речей: iснуючих у тому, що вони кнують, неiснуючих - у тому, що вони не кнують" став "основою софктичного твердження про отшю (думку, переконання. - О. Ч.) як едино можливу i утверсальну форму кнування знання" [2, с. 530]. Нехтуючи мiфологiчними традицмми, вiдстоюючи свободу волевиявлення на противагу релкшному абсолютизму античностi, нацшюючи суспшьство на сприйняття нових цiннiсних орiентирiв i нормативiв поведiнки, вiрячи в силу людського розуму, здатного долати перешкоди, софiсти переважно вважали, що громадяни держави-полка "вправе за певно! гнучкостi та спритностi аргументацiï, iменувати зло - добром, неправду - ктиною, чорне - бшим, i навпаки". "У ïхнiй дiяльностi, - зазначають сучаст фшософи права, - трансгресивтсть, яка набула вигляду спрямованосп мислення за межi норм i закошв логiчного мислення, стала обертатися ввдвертим iмморалiзмом. Вони наполягали на тому, що немае загальних моральних i правових норм, i для досягнення поставленоï' мети добрi будь-яю засоби. При цьому важливо лише зумгги тдвести пiд необхiднiсть користування поганими засобами, але за ввдповвдш благi пiдстави, i тодi можна спокiйно переступати через морально-правовi заборони" [9, с. 323].
Водночас потрiбно пвдкреслити, що у сферi моралi софiсти (Протагор, Горгiй, Гiппiй, Каллшл та iн.) зiставляли рiзноманiття думок, аргументуючи право кожноï на кнування, адже, за 1х висновком, "думка може все, а все кнуюче в нш - гiдне буття, тобто того стану, щоб "бути". Отже, саме у цьому знаходить свое втшення суб'ективiзм софiстiв, що виявляеться як "сввдоме педалювання думки про те, що кнування усього сущого ввдносне, - воно не мае сенсу само по соб^ а тшьки отримуе його в людському усввдомленш" [10, с. 151]. Зввдси випливае, що едино'' для усiх iстини не iснуе. Таке становище ставало пвдставою для методолопчного релятивiзму, а тому, якщо дотримуватися його, можна довести будь-яке твердження. Ввдтак йому завжди можна надати "видимкть обгрунтування", тому "метою софiстичноï псевдоаргументацiï було не знаходження ктини, а досягнення перемоги над опонентом через його дискредитащю або "збивання з пантелику" [11, с. 21].
Та незважаючи на таю негативш судження про софк™ i софiстику, що склалися ще на основi праць Платона та Арктотеля, виникнення, становлення й понад двохсотлггне iснування цiеï фiлософськоï течiï справило значний позитивний вплив на формування науки як сощально-значущоï сфери людськоï дмльносл, спрямованоï на систематизацiю знань. Саме на той перюд (V-IV ст.) припадае поява особливоï процедури тзнання - аргументаци, пов'язаноï з ученням Парменiда та його учня Зенона Елейського, якого називали великим аргументатором. "Якраз у рамках фiлософiï Елейсь^ школи, - зазначае В. Ополев, - був винайдений доказ ввд протилежного, висунутi першi методологiчнi принципи, як регулюють процес доказування, зокрема принцип виключення третього. В ученш цих фiлософiв висвiтлена виражена структура аргументаци, коли теза i обгрунтування розглядаються ввдокремлено, причому, що примггно, одна теза може доводитися кшькома незалежними один ввд одного лопчними побудовами" [12, с. 80]. I дали "Пкля фiлософiв Елейськоï школи наступний iстотний здвиг у розглянутому питаннi пов'язаний з дiяльнiстю софкпв. Вони реалiзували можливiсть, зумовлену змшами, що вiдбулися в основах тзнання, i показали водночас недостаттсть цих пвдстав... Як процедура, пов'язана зi встановленням iстини, аргументац1я, як виявилося, може бути перетворена в зашб ïï приховування. Витончена технiка аргументування дозволяла начебто доводити або спростовувати все, що завгодно, i в такий спошб сама аргументац1я дискредитувалася як процедура пiзнання. Можливiсть, виявлена софктами, стимулювала дослiдження у галузi методологiï' аргументацiï'" [12, с. 83].
I така можливiсть реалiзовувалася в дискурсивних практиках передусiм судочинства Стародавньоï Грецiï, яке мало змагальний характер i грунтувалося на тогочаснiй законодавчш базi, зокрема на законах Солона (бл. 640-630 - бл. 559 рр.), який тсля обрання архонтом (594 р.;
начальником, правителем у державi-полiсi), здшснив протягом трьох роюв комплекс заходiв, спрямованих на змщнення державностi в Афшах. "Щею реформою Солон зробив доступною для усього населення участь у народних зборах (еклеси. - О. Ч.) шляхом вистутв на них та голосуванням. Велике значення мало розширення можливосл участi афiнян у судi присяжних (гелiеï), куди входило майже 6 тис. ошб (гелiастiв), подшених на 10 секцiй. Шсля Р. С. будь-який громадянин мк бути членом цього суду. Солон розширив також юрисдикцiю останнього, надавши йому функцiï касацiйного суду, що м^ переглядати рiшення нижчих судових оргашв. Пiзнiше гелiастам е тдсудними усi справи публiчного i приватного права" [13, с. 306].
Певне уявлення про античне судочинство можна скласти з тексту гомерiвськоï "Шади". Ввдомо, що в тi часи юнувало кшька судiв, серед яких найвищим вважався суд старiйшин, на основi якого згодом сформувався аеропаг - суд архоптв, котрi набували статусу пожиттевих його членiв. Рада аеропагу розглядала лише справи, пов'язаш з умисним убивством i релтйними злочинами. Оскшьки у тогочасних судах не юнувало прокурорських, слiдчих i адвокатських шституцш, то, як правило, обвинувачувачем виступав сам потерпший, який викладав суть справи. За певних обставин заметь позивача мiг виступати хтось iз досвiдчених ораторiв. Доволi часто таку мiсiю виконували софюти. Крiм того, вони ставали професшними логографами, якi писали промови для учасниюв судових процесiв. I звичайно ж у цш дiяльностi вони цшковито дотримувалися принципiв i засад софютики, насамперед тiеï, за визнанням Платона, "благородноï софiстики", що сприяла тзнанню етики i логiки, багатьох шших важливих фшософських проблем, завдяки чому сформувалося ораторське мистецтво, на становлення i розвиток якого винятковий вплив мав такий вид риторики, як судова промова, що набула в Афшах величезноï популярности
Численш позови мiж афiнськими громадянами доповнювалися десятками подiбних справ союзних полiсiв, що ввдповвдно до прийнятих правил розглядалися в Афшах. Судовi процеси, якi проводилися ввдкрито, пiд вiдкритим небом, бо вважалося, що неприпустимо перебувати суддям пвд одним дахом iз злочинцем, мали певну особливють. Зокрема, вона полягала у тому, що таю процеси нервдко проводилися за виняткових обставин i аеропаг м^ розглядати справи навпъ вноч^ щоб суддi не бачили ораторiв, а тшьки слухали ïx промови.
Позивач i ввдповвдач проголошували по двi промови i повинт були "говорити тшьки по справi без риторичних прикрас, не ддачи на суддш слвьми або вмовляннями", щоправда, така заборона стосувалася аеропату, а в гелiеï (судi присяжних) це допускалося. Ареопапти виносили вирок, керуючись, як писав авторитетний дослiдник античностi С. Соболевський, "головно своïми внутршн]ми переконаннями, а не промовами або показами сввдюв" [14, с. 70], хоча такий висновок може видатися дещо сумн]вним, адже той же Лiсiй, промови якого представив i високофахово коментував учений, винятково майстерно i психолопчно точно викладав суть позов]в своïх клiентiв, належно аргументуючи вiдстоюванi докази, то ж уш члени аеропагу не могли ïx 1гнорувати. Тому, як сввдчать джерела, не уш суддi (а ïx було чимало) у своïх рiшеннях були одностайними, бо таки прислухалися до майстерно викладено!' правово!' аргументаци, якою повтстю або частково спростовувалися докази опонента (протилежноï сторони), на випадок захисту суддям пвдказувалася мiра покарання. Такий прийом використовувся для того, щоб випередити обвинувачувача, який, безперечно, вимагав ще бiльшоï кари. У таких випадках логограф вдавався до софгстичних викрутас]в, завуальовуючи в такий спошб причетнiсть промовця до авторства промови, видаючи його за такого собi простака, створюючи в такий споаб враження виступу-iмпровiзацiï.
В iсторiï античноï лiтератури жанр судовоï промови нерозривно пов'язують зi становленням i розвитком риторики. Якщо видатними теоретиками судових промов вважаються Антифонт i Анкодвд, то загальновизнаним практиком був Лiсiй (бл. 459 - бл. 380 рр.), один iз найбшьш раншх судових риторiв Давньоï Грецй, чия спадщина дшшла до нас ^з 233 автентичних промов опублiковано 34, з яких - 23 повш та 11 - у великих фрагментах) i доволi грунтовно дослiджувалася протягом втв. Як i про бшьшють античних письменникiв, полiтикiв, знаемо про Лю1я, на жаль, мало. Ввдомо, що походив вiн з м. Сракузи, де народився у багатш родинi (батько його мав майстерню, де виготовлялися щити; метеком, тобто вшьною, але позбавленою громадянських прав людиною). У юнацьк роки вш з братом навчався у школi софгстш у пiвденному мiстi Фурм.
Орiентовно у 412 р. обидва прибули в Афши. Це був час, коли держава-полю перебувала в скрутному становищi, яке ще бшьше попршилося пiсля поразки афiнян у Пелопоннеськш вiйнi. Пiсля укладення принизливого миру до влади прийшли "Тридцять тирашв", якi проводили жорс-токi репреси щодо прихильникiв демократа, до яких належали Лiсiй та його брат (403-404 рр.). Обох засудили до страти, а 1хне велике майно конфюкували. Лiсiю пощастило втекти з в'язнищ, а брата стратили. У середиш 403 р. в Афшах була вiдновлена демократа, Лiсiй повернувся до полку-держави, але отримати громадянськ права йому не вдалося. Тодi ж вiн уперше виступив у судi з промовою, в якш звинуватив одного з представниюв тиранiï у смертi брата (ця промова мае назву "Проти Ератосфена, колишнього члена колегiï тридцяти").
На той час судова промова - популярний i поширений жанр правовоï риторики, як зазначають фахiвцi з ктори античноï лiтератури, "композицiйно вже майже склалася. Вона мала своервдну структуру, кожна ïï частина виконувала певну функцiю, пов'язану з впливом на суддiв. Починалася промова iз вступу, завдання якого полягало у тому, щоб привернути до промовця прихильшсть судд1в. Далi починалася найголовшша частина, пояснення самоï справи - оповвдь; вона будувалася так, аби створена картина фактичноï сторони справи була вигвдна для клiента. Пкля цього йшли докази, тобто обгрунтування справжшх мотивiв учинку i заперечення доказiв протилежноï сторони, яку завжди намагалися дискредитувати. У закiнченнi могло повторюватися звернення до суддiв" [15, с. 401]. Деякою мiрою згадана промова Лiсiя вiдповiдала такiй структура однак автор внiс низку риторичних удосконалень, яю цшком вiдповiдали софктичним засадам. Це насамперед схильнiсть до ефектних, розрахованих передусiм на суддiв кшькох початкових речень вступу, що видаються шбито парадоксальними застереженнями. "Не почати одразу iз звинува-чення, - читаемо у тексту - видаеться для мене надто складним, бо й можна закшчити промову, не почавши ïï, адже настшьки велик i численнi злочини цих людей (автор мае на увазi колепю тиранiв. - О. Ч. ), то ж якби звинувачувач почав говорити неправду, то не змк би 1м навести факти, що значно трагiчнiшi за дiйснiсть; а якщо б хопв дотримуватися ктини, то не спромiгся б перелiчити усiх ï'хнiх злодмнь; на це б не вистачило б у нього m сил, нi часу" [14, с. 138]. Лише кшькох антитез у встут промовцевi було достатньо, аби вiдразу ж привернути увагу слухачiв.
Вже у цш однiй iз перших судових промов Лiсiй проявив себе як новатор, прагнучи вагомо вдосконалити основну частину виступу. Оповiдь у ньому будувалася знову ж таки на використанш антитез для викладу розгорнутого звинувачення Ератосфена i протиставлення його злочинним дмм доброчесностi власноï родини, яка втратила чшьного свого представника. Лiсiй переслiдував водночас ще одну мету - йому необхвдно було падкреслити свою лояльнiсть до демократизацiï суспшьних процесiв в Афiнах, куди вш з родиною на правах метека (особи перем^ено^ емiгранта) прибув тсля повалення тиранiï i мав намiр набути повноцiнного громадянства, а тому про свою родину говорив: ".Ми виконували усi громадянськi обов'язки, споряджаючи валки необхвдних товарiв для потребуючих, вносили чималi суми для вшська, були законослухняними i пiдтримували правовий порядок, виконували усi вимоги уряду, у нас не будо явних воропв, багатьох афшян ми викупили з полону" [14, с. 14].
У цш же промовi оратор зiзнавався: "Що стосуеться мене, панове судд^ то я нiколи не виступав у судi нi з власних, m з чужих справ. Тшьки тепер обставини змусили мене бути обвинувачувачем Ератосфена. Мене щоразу охоплював глибокий ввдчай при думщ, що через мою неосвiченiсть як обвинувачувача (а це я роблю для захисту брата i в моïх власних штересах), це звинувачення не буде вщповвдати важливостi справи (очевидно, малися на увазi подолання наслвдюв кiлькамiсячного правлiння тиранiï i ri репресiï, що були вчиненi супроти прихильникiв демократiï. - О. Ч.) i виявиться надто слабким" [14, с. 138-139]. Насправд^ так i сталося: цей судовий процес Лiсiй не виграв; вплинути на ухвалення справедливого рiшення, тиск на суддiв з боку впливових покровителiв обвинуваченого, а також сумнозвiсна корупцм, з якою Лiсiй згодом ще не раз стикався.
Невдовзi Лiсiю довелося знову мати справу iз Ератосфеном. Точно невiдомо, чи саме ця особа була його особистим кривдником, бо ученим не вдавалося вдентифшувати ïï. Однак з мiркувань, так би мовити, "правового реваншу", Лiсiй, очевидно, погодився взяти участь у судовому розгляд^
пов'язаному iз щею особою, i пвдготував текст, який називався "Виправдальна промова, у справi щодо вбивства Ератосфена". Цю промову виголошував простакуватий, але багатий громадянин Евфшет, захищаючись у судi присяжних вiд висунутого проти нього обвинувачення. Воно, на думку вчених, "вибудовувалося, очевидно, так: ввдчуваючи ворожнечу до Ератосфена, Евфшет заманив його хитрютю чи силомiць привiв у свiй дш, де й убив, брехливо звинувативши у звабленш його жiнки й отримавши тим самим можливють залишитися непокараним" [16, с. 424].
Як досввдчений логограф, Лiсiй, виходячи з постулатiв софктики творити образ звинувачуваного-довiрливого, простого, нагвного чоловiка, цшковито пiдпорядковував цьому композищю промови: вступ - звернення до суддiв i усix присутнix; оповвдь - виклад фактичноï сутi справи; правова аргументацм - докази правоздатносл промовця, а також спростування доказiв позивача; висновок - збудження обурення до суперникiв промовця i ствчуття до нього. Така послiдовнiсть дискурсу, пвдкршленого майстерно поданими побутовими подробицями та сценками, викликала довiру до промовця. Апелюючи до суддiв, яких промовець застершае вiд упередженостi пвд час винесення ршення, вiн заявляе, що випадок самосуду як кара, дозволена законом, видаеться надто м'якою. А на пвдкршлення цiеï тези - аргумент до авторитету: "Повсюди в Елладi з цим би погодилися". I далi правова аргументацм: "Це - единий злочин, за який у будь-якш державi, чи вона демократична, чи олiгарxiчна навпъ останнiй бiдняк може притягнути до ввдповвдальносл найвидатнiшиx людей ... настшьки тяжким скрiзь вважаеться безчестя (ганьба), завдана таким злочином" [16, с. 32].
Розширюючи дискурс i пояснюючи, яка негвдна поведiнка ловеласа Ератосфена вплинула на сiмейнi стосунки у молодiй родинi, де нещодавно народилася дитина, промовець переходить до аргументативноï частини, в якш логограф демонструе високу майстертсть софiстичноï практики доказування. Як вiдомо, основними джерелами права у той час були згадаш вище закони Солона, про яю, до реч^ Плутарх (46 р. н. е. - 120 чи 130 рр.) писав: "Взагалi Солоновi закони про жшок видаються напрочуд безглуздими. Тому, хто застане коханця своеï дружини на мгсщ злочину, вш дав право його убити; а той, хто вкраде вшьну жшку i знасилуе ïï, караеться штрафом у сто драхм..." [17, с. 179]. Хоч минуло кшька столиъ ввд часу реформ Солона, як порiвняно iз попередтми правовими актами Драконта (а вони передбачали смертну кару за найменшi провини), усе ж вважалися прогресившшими, мало що змшилося у законодавчих приписах щодо квалiфiкацiï i санкци такоï категорiï злочинiв, як убивство, передусiм умисне. Плутарх, завдяки якому маемо чимало цшних вiдомостей про життя, дiяльнiсть, творчу спадщину софгспв, зокрема Лiсiя, мав усi пвдстави вважати закони, якi е ненадто загрозливими для суспшьства i зокрема для кожного шдиввда злодмння (наприклад, перелюб, спокушування осiб жiночоï' стаи - це, за сучасними свггоглядними уявленнями, радше можна зарахувати до негативних морально-етичних учинкiв), е безглуздими. Очевидно, враховуючи рiвень тогочасного праворозумшня, софiст Лiсiй, аргументу-ючи правомiрнiсть вчинку Евфшета, у виголошуванiй ним промовi посилаеться на закон, що вирiзаний на каменi за вказiвкою Аеропага, тобто трактуе норму Солонового закону: "Не винен у вбивстш той, хто покарае смертю перелюбника, якщо застане його разом з дружиною", i далi ло-пчно розвивае цю тезу: "У справедливости цiеï кари законодавець був упевнений настшьки, що ïï ж призначив за спокушування наложниць, хоча ïx не так поважають, як законну дружину" [16, с. 36].
На пвдтвердження цих норм, як промовець просить зачитати (до реч^ наведет у тексл ремарки "читаеться закон", "читаються покази сввдюв" - це ще одне пвдтвердження доволi широкого дискурсу, до якого залучалися особи з боку захисту), вш звертаеться до присяжних: "Ви чуете, суддк закон гласить, щоб кожен, хто вчинить насильство над вшьним - дорослим чи дитиною, - заплатив би бшьше удвiчi, нiж за насильство над рабом, адже до цього належить i насильство над жшкою, тодi як ïï спокушування караеться смертю. От, судд^ наскшьки поблажливший законодавець до насильникiв, шж до спокусникiв. Останнix вiн засудив до смери, а перших - лишень до ввдшкодування вчинку гршми, враховуючи те, що жертва насильства принаймш ненавидить насильника, а спокусник тшьки розбещуе свою жертву, що дружина до нього прив'язуеться бшьше, тж до чоловша, ввддае йому в розпорядження весь дш, i навiть на дiтей падае пвдозра - чи вони вiд чоловша, чи ввд коханця. Ось чому таким людям законодавець
призначив смерть" [16, с. 36]. Враховуючи саме це, промовець виправдовуе свш вчинок - умисне вбивство Ератосфена, яке, за наведеною правовою аргументащею, не може вважатися злочином.
Зумисне позбавлення людини одного з найважливших природних прав - права на життя, що переважно у той час не розглядалося у сьогодтшнш юридичнш площинi (маемо на увазi ст. 115 КК Украши "Умисне вбивство") залежно ввд обставин i причин вчинення цього посягання, пвдлягало юрисдикци Ради аеропага. У разi з Евфшетом судовий процес тривав у народному судi (гелiеi), оскшьки самосуд, вчинений промовцем, умовно кажучи, був переквалiфiкований i мав характер цившьного позову, в якому йшлося про те, що нiбито Евфшет навмисне заманив до свого дому потерпшого з допомогою служницi, що начебто вш насильно приволiк його, бо ненавидiв цю людину i прагнув помститися ш, що вш спецiально зiбрав свiдкiв, щоб надати вчинку розголосу. Уш цi докори необхвдно було спростувати, з чим Лiсiй успiшно справився за допомогою використання найрiзноманiтнiших софiстичних прийомiв. Так, коли йдеться про суб'ективну сторону вчинку, що могла б бути квалiфiкована як злочин, промовець заперечуе намiр заманити ловеласа i заявляе, що навпъ не мав такого на думщ. Це спростування пвдсилюе риторичним запитанням: "Якби я все знав заздалегвдь, не вже, по вашому, я б не озброiв слуг i не скликав друзiв?" [16, с. 37]. Маемо демонстращю умшого використання у дискурсi логiчного виверту, поданого як силопзм у формi риторичного запитання. Тут як засновки використаш припущення, iстиннiсть яких не е очевидною, а сама суть поставленого запитання дае змогу це приховати. До того ж саме запитання сформульоване як ефектний еристичний прийом.
Дотримуючись головного софктичного принципу, за яким спростувати чи довести можна що завгодно, головне - обрати правильт (а може навпъ зручш у конкретнш ситуацй) методи доведення, Лiсiй у цш промовi i далi використовуе риторичнi запитання, зокрема таю: "...Задля чого б я тшов на ризик, якби не потерпав, отримуючи вiд нього найтяжчу з образ? I невже я б здшснив злочин при сввдках, маючи можливють убити його таемно?" [16, с. 38]. У такий спошб вiн привертае увагу опонеипв до iснування рiзних варiантiв помсти за наругу над своею гвдшстю, адже саме це - основний мотив його вчинку, який доступними засобами правово1 аргументаци подаеться як такий, що цшком ввдповвдае закону. Саме цш меп пiдпорядкованi прийоми, спрямоваш на експлiкацiю (з лат. explication - пояснення; тут пояснення певних прихованих, незрозумших ситуацш) суперечносп припущень обвинувачувача.
Софiстичну цiльнiсть правовоi аргументацii вже у заключнiй (завершальнш) частинi промови демонструе використана автором амптфшащя (грецьк. amplification вiд amplificio - поширюю, збшьшую) - стишстична мовна фiгура (нагромадження однорiдних мовних засобiв для пiдсилення експресивностi висловлення). Цитуемо промовця: "Я вважаю суддю, що покарав його не тшьки за себе, але й за всю державу" [16, с. 38].
Особливе аргументативне навантаження у завершальнш частит промови мають антитези: "Якщо ви (звертання до суддiв. - О. Ч.) погодитесь зi мною, то подiбнi люди остережуться шкодити ближньому, бачачи, яка нагорода !'х чекае за такi подвиги (вияв експреси сарказму i зневаги. -О. Ч.); якщо ви не згодт зi мною, то скасуйте iснуючi закони i введпъ новi, якi будуть карати тих, хто тримае дружин у суворосп, а звабниюв виправдовувати"; i наступна антитеза як апеляцм до справедливости "Так, зрештою, буде чеснiше, тж тепер, коли закони громадянам ставлять пастки, голосячи, що той, хто упшмав перелюбника, може вчинити з ним все, що завгодно, а суд поим погрожуе вироком скорше потерпшому, тж тому, хто, нехтуючи законами, ганьбить чужих дружин" [16, с. 38]. I нарешп завершальна фраза, як пвдсумок усiх попередтх аргументативних спростувань i вивертiв - своервдний "крик душi" законослухняноi, справедливоi людини. Цитуемо промовця: "Саме у такому становищi я тепер i опинився: пiд загрозою мое життя i майно тшьки тому, що я тдкорявся законам" [16, с. 38].
Ми сввдомо так докладно зупинилися на аналiзi саме ще!' судово!' промови Лiсiя, яка, по праву, вважаеться хрестоматшним зразком античного ораторського мистецтва. Водночас якраз у цш промовi автор, стоячи на позищях методичного релятивiзму, по суп, першим серед покол1ння старших софютав розробляв i впроваджував прийоми правовоi аргументацii, враховуючи тогочасну законодавчу базу. Отже, вш зробив вагомий внесок у становлення i розвиток теори юридично!' аргументацii, а його
спадщина увшшла до скарбнищ свiтового правознавства. Про це сввдчить насамперед те, що п'ять фрагмент написаних ним промов представлено в академiчному виданы антологiï свiтовоï правовоï думки. 1з цiеï публжаци, як зазначае доктор юридичних наук Д. Дождев, можна "отримати доволi повне уявлення про пашвт в класичну епоху методи переконання аф1нських суддш (тобто про застосування софiстики у судовому дискурш як ефективноï практики правовоï аргументаци. - О. Ч), а значить, i про тогочаст схеми правосввдосй i праворозумшня" [18, с. 181].
До цього можна додати, що iз спадщини Лiсiя та й шших провiдниx високоосвiтнix софiстiв людство отримало змогу скласти уявлення про сощальне життя у державаx-полiсаx Стародавньоï Греци. "ïx заслуга, - зазначае М. Н. Разумович, - полшае у тому, що знання стало полггичною i соцiальною силою у тогочасному афшському суспiльствi. При цьому софюти були ближчими до мас, що прагнули освгги, i краще знали про ïx штереси та потреби, ввдповвднога фшософських iстин, полггичних i правових теоретичних конструкцiй цим потребам. У цьому сенш вони виступали як "професiйнi революцiонери" мислення свого часу. Багато з них були публiчними учителями звичайноï прикладноï мудростi, поширювачами практичних наукових знань. ïx робота була спрямована не стшьки на самостшне мислення i виховання його у своïx учшв, скшьки на опрацювання, еклектичне поеднання вже юнуючих теорiй. Проте були серед них i ri (до таких, безперечно, можна зарахувати Лгая. - О. Ч), хто зробив немалий внесок у становлення нового мислення, хто критично осмислював досягнення натурфшософи..." [19, с. 75-76].
До цiеï' науково об^уш^вано^ виваженоï, але передусiм об'ективно справедливоï оцiнки софгспв потрiбно додати ще один iз таких його висновкiв, який цшком можна зарахувати на адресу Люм: "Так чи iнакше дiяльнiсть софкив була тiсно пов'язана з ростом грецькоï демократiï i своею творчою стороною сприяла доступу до полiтичноï влади простих людей. Знаннями й ввдомютю (а чимало з них - популяршстю. - О. Ч.) софкт переважно був зобов'язаний не походженням або званням, а енергшною дмльшстю i вродженому таланту. Його устх нерiдко залежав вiд отки полiтичниx лiдерiв i вiд схвалення натовпу, який вш приваблював до себе своïм ораторським мистецтвом" [19, с. 77].
Безумовно, красномовство Люм проявлялося у його логографiчнiй майстерностi, на чому ми акцентували вище, однак уже його единий виступ у судi як обвинувачувача у згаданiй справi проти представника тирани тридцяти демонструвало його високу вправшсть ритора. Використовуючи широкий спектр аргументативних засобiв, свою промову, як пише юторик I. Поздеева, "...спрямував проти широкого i сильного полггичного угруповання, найбшьш вiдомi керiвники якого стоять на чолi пiрейськоï парти, яка перемогла. В нових умовах (пiсля падiння тиранiï. -О. Ч.) 1м довелося погодитися на вiдновлення демократiï повною формою V ст. Але, з одного боку, спочатку вони не ввдмовилися ввд спроб ïï обмеження..., а з шшого, - ршуче припиняли будь-яку подальшу демократизацiю. Лiсiй же пробуе засудженням Ератосфена послабити це полггичне угруповання, домогтися демократизацiï' держави...". Хто ж стояв за Лiсiем, штереси яких верств афшського суспшьства вш захищав? Авторка так вiдповiдае на щ запитання: "Очевидно, оратора у цьому випадку мали б пвдтримувати ri кола громадянства Афiн, як були зацiкавленi у змiцненнi повноï, необмеженоï демократiï V ст." [20, с. 77-78]. Однак ця пвдтримка не була настшьки дiевою, i ефективною, бо Лiсiю не вдалося навпъ за рахунок переконливих аргумеилв переконати бiльшiсть гелiеатiв (членiв суду) у доцшьносл винесення такого ршення, яке б засуджувало злод1яння колеги тридцяти тиранiв, до одного iз представникiв якоï - Ератосфена, до того ж винуватця у загибелi брата промовця Проксiмаxа, висувався позов. Ймовiрно, цю невдачу Лiсiй врахував, про що свiдчать вдосконалення засобiв аргументацiï, насамперед звернення до юнуючих законiв i правових традицiй у докладно проаналiзованiй вище промовi, пов'язанш з убивством Ератосфена, а також у промовах анонiмiв (не встановлено осiб, для яких готувався логограф), яю пiд час правлiння тридцяти тирашв залишалися в Афiнаx, належали до трьох тисяч повноправних громадян, яю так чи шакше пвдтримували олiгарxiю, а в нових умовах виправдовували свою полiтичну позицiю, переконуючи суд у своïй лояльностi до демократичного устрою в Афшах, у збереженш державно-правових традицш, успадкованих ввд попередниюв [див.: 18, с. 187-192; 195-197].
Висновки. Як активний учасник полггико-правового дискурсу кшця V - початку IV ст. Лiсiй - яскравий представник поколшня старших софiстiв, вказуючи на емпризм i сенсуалiзм яких авторитетний дослiдник античноi культури С. Я. Лур'е (в останнi роки життя - професор Львiвського унiверситету) зазначав, що ".центр штерешв цих учених лежав не в точних, а в суспшьних науках" [21, с. 118], чим значною мiрою пояснюеться 'х скептицизм i релятивiзм, в жанрi судово' промови сповна вичерпав уш доступнi йому аргументативнi ресурси з доволi широкого арсеналу софютики. Будучи емпiриком (людиною практичного спрямування) i певною мiрою сенсуалiстом (людиною демократичних переконань), Лiсiй, якого Цицерон називав "другим Демосфеном" за точшсть i вишуканiсть, логiчну аргументованiсть його промов, своею творчою спадщиною переконливо довiв, що "благородна софютика" могла устшно практикуватися у полiтико-правових дискурсах на велелюдних форумах перед суддями - тогочасною елггою античного суспшьства.
1. Лосев А. Ф. Античные теории стиля в их историко-эстетической значимости / А. Ф. Лосев // Античные риторики / под ред. А. А. Тахо-Годи. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. -С. 5-12. 2. ФЫософсъкий енциклопедичний словник /ред. кол. В. I. Шинкарук (голова) та т. - К.: Абрис, 2002. - 744 с. 3. Платон. Софист (Феодор, Сократ, Чужоземец из Элеи, Теэтест) // Платон. Сбор. соч.: в 4 т. - Т. 2 / общ. ред. А. Ф. Лосева и др.; примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи. - М.: Мыслъ, 1993. - С. 275-345. 4. Аристотель. О софистических опровержениях / Аристотель. Соч.: в 4 т. - Т. 2 /ред. З. Н. Микеладза. - М.: Мыслъ, 1978. - С. 533-593. 5. Луканин Р. К. Диалектика Сократа / Р. К. Луканин // Античная философия: проблемы историографии и теории познания: сб. ст.; отв. ред. Д. В. Джохадзе. - М.: ИФАН, 1991. - С. 52-77. 6. Маковелъский А. О. История логики / А. О. Маковелъский. - М.: Наука, 1967. - 502 с. 7. Хамтов Н. Iсторiя фтософп. Проблема людини та гг межi: навч. поыб. / Н. Хамтов, Л. Гармаш, С. Крилова; тд ред.
H. Хамтова. - К.: Наук. думка, 2000. -272 с. 8. Бичко А. К. Iсторiя фтософп: тдруч. /А. К. Бичко,
I. В. Бичко, В. Г. Табачковсъкий. - К.: Либiдъ, 2001. - 408 с. 9. БачинтВ. А. Фiлософiя права: словник / В. А. Бачинт, В. С. Журавсъкий, М.I. Панов. - К.: Концерн ВД "Ы Юре", 2003. - 408 с. 10. Александров О. В. Софкти // Iсторiя фтософи:. словник / за заг. ред. В. I. Ярошовця. - 2-ге вид., перероб. - К.: Знання Укроти, 2012. - С. 149-151. 11. Юридична аргументащя. Логiчнi до^дження: моногр. / О. М. Юркевич, В. Д. Титов, С. В. Куцепал та т.; за заг. ред. О. М. Юркевич. - 2-ге вид., переробл та доп. - Х.: Право, 2015. - 336 с. 12. Ополев В. Т. Процедура аргументации в период формирования науки / В. Т. Ополев // Философские проблемы аргументации / ред. кол.: Г. А. Брутян, И. С. Нарский (отв. ред.) и др. - Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1986. -С. 77-86. 13. Харитонов С. О. Реформи Солона // Юридична енциклопедiя: в 6 т. / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (гол. ред. кол.) та т. - К.: Укр. енцикл. - Т. 5: П-С. - 2003. - С. 306-307.
14. Лисий. Речи / пер. с греч.; вступ. ст. С. И. Соболевского. - М.: Ладомир, 1994. - 373 с.
15. Пащенко В. I. Антична лтература: тдруч. / В. I. Пащенко, Н. I. Пащенко. - 3-те вид., стереотип. - К.: Либiдъ, 2008. - 718 с. 16. Ораторы Греции / пер. с древнегреч.; сост. и науч. подгот. текстов М. Гаспарова; вступ. ст. В. Боруховича; коммент. И. Ковалёвой и О. Левинской. -М.: Худож. лит., 1985. - 495 с. 17. Плутарх. Избранные жизнеописания: в 2-х т. - Т. 1 / пер. с древнегреч. / сост., вступ. ст., прим. М. Томашевской. - М.: Правда, 1990. - 592 с. 18. Антология мировой правовой мысли: в 5 т. / рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. - Т. 1: Античный мир и Восточные цивилизации. - М.: Мыслъ, 1999. - 750 с. 19. Разумович Н. Н. Политическая и правовая кулътура. Идеи института Древней Греции / Н. Н. Разумович. - М.: Наука, 1989. - 240 с. 20. Поздеева И. В. Политические судебные процессы в Афинах в 403-400 гг. до н. е. (по речам Лисия) / И. В. Поздеева // Вестник древней истории, 1961. - № 4 (78). - С. 68-84. 21. Луръе С. Я. Очерки по истории античной науки. Греция эпохи расцвета / С. Я. Луръе. - М.-Л.: Изд-во АНСССР, 1947. - 404 с.
REFERENCES
1. Losev A. F. Antichnye teorii stilya v ikh istoriko-esteticheskoi znachimosti [Ancient theories of style are in their historical and aesthetic significance] / A. F. Losev // Antichnye ritoriki / pod red. A. A. Takho-Godi. Moskva.: izd-vo Mosk. un-ta, 1978. pp. 5-12. 2. Filosofs'kyy entsyklopedychnyy slovnyk [Philosophical encyclopaedic dictionary] / red. kolehiya V. I. Shynkaruk (holova) ta in. Kyyiv: Abrys, 2002. 744 p. 3. Platon. Sofist (Feodor, Sokrat, Chuzhozemets iz Elei, Teetest) [Sophist (Theodore, Socrates, Stranger from Elea, Theaetetus)] // Platon. Sbor. soch. v 4 t. T. 2 / obshch. red. A. F. Loseva i dr.; primech. A. F. Loseva i A. A. Takho-Godi. Moskva.: Mysl', 1993. pp. 275-345. 4. Aristotel'. O sofisticheskikh oproverzheniyakh [About sophistical refutations] / Aristotel'. Soch. v 4 t. T. 2 / red. Z. N. Mikeladza. Moskva.: Mysl', 1978. pp. 533-593. 5. Lukanin R. K. Dialektika Sokrata [The dialectic of Socrates] / R. K. Lukanin // Antichnaya filosofiya: problemy istoriografii i teorii poznaniya: sb. st.; otv. red. D. V. Dzhokhadze. Moskva.: IFAN, 1991. pp. 52-77. 6. Makovel'skii A. O. Istoriya logiki [The history of logic] / A. O. Makovel'skii. Moskva.: Nauka, 1967. 502 p. 7. Khamitov N. Istoriya filosofiyi. Problema lyudyny ta yiyi mezhi [The history of philosophy. The problem of human and its limits]: navch. posibnyk / N. Khamitov, L. Harmash, S. Krylova; pid red. N. Khamitova. Kyyiv: Nauk. dumka, 2000. 272p. 8. Bychko A. K. Istoriya filosofiyi [The history of philosophy]: pidruchnyk / A. K. Bychko, I. V. Bychko, V. H. Tabachkovs'kyy. Kyyiv: Lybid', 2001. 408 p. 9. Bachynin V. A. Filosofiya prava [Philosophy of law]: slovnyk / V. A. Bachynin, V. S. Zhuravs'kyy, M. I. Panov. Kyyiv: Kontsern VD "In Yure", 2003. 408 p. 10. Alyeksandrov O. V. Sofisty [Sophists] // Istoriya filosofiyi. Slovnyk / za zah. red. V. I. Yaroshovtsya. -2-he vyd., pererob. Kyyiv: Znannya Ukrayiny, 2012. pp. 149-151. 11. Yurydychna arhumentatsiya. Lohichni doslidzhennya [The legal argumentation. Logical researches]: monohrafiya / O. M. Yurkevych, V. D. Tytov, S. V. Kutsepal ta in.; za zah. red. O. M. Yurkevych. 2-he vyd., pererobl ta dopov. Kharkiv: Pravo, 2015. - 336 p. 12. Opolev V. T. Protsedura argumentatsii v period formirovaniya nauki [The procedure of argumentation during the formation of science] / V. T. Opolev // Filosofskie problemy argumentatsii / redkol.: G. A. Brutyan, I. S. Narskii (otv. red.) i dr. Erevan: Izd-vo AN ArmSSR, 1986. pp. 77-86. 13. Kharytonov Ye. O. Reformy Solona [The reforms of Solon] // Yurydychna entsyklopediya: v 6 t. / redkol.: Yu. S. Shemshuchenko (holova redkol.) ta in. Kyyiv: Ukr. entsykl. T. 5: P-S., 2003. pp. 306-307. 14. Lisii. Rechi [Lisiy. Things] /per. s grech.; vstupitel'naya stat'ya S. I. Sobolevskogo. Moskva: Ladomir, 1994. 373p. 15. Pashchenko V. I. Antychna literatura [Ancient literature]: pidruchnyk/ V. I. Pashchenko, N. I. Pashchenko. - vyd. 3-tye, stereotyp. Kyyiv: Lybid', 2008. 718p. 16. Oratory Gretsii [The speakers of Greece] / per. s drevnegrech.; sost. i nauch. podgot. tekstov M. Gasparova; vstup st. V. Borukhovicha; komment. I. Kovalevoi i O. Levinskoi. Moskva: Khudozh. lit., 1985. 495 p. 17. Plutarkh. Izbrannye zhizneopisaniya [Plutarch. Selected biography]: v 2-kh t. T.1 /per. s drevnegrech. /sost., vstup. st., prim. M. Tomashevskoi. Moskva: Pravda, 1990. 592 p. 18. Antologiya mirovoi pravovoi mysli [Anthology of world legal thought]: v 5 t. / ruk. nauch. proekta G. Yu. Semigin. Moskva: Mysl', 1999. T. 1. Antichnyi mir i Vostochnye tsivilizatsii. 750 p. 19. Razumovich N. N. Politicheskaya i pravovaya kul'tura. Idei instituty Drevnei Gretsii [The political and legal culture. Ideas of Ancient Greece institutions] / N. N. Razumovich. Moskva: Nauka, 1989. 240 p. 20. Pozdeeva I. V. Politicheskie sudebnye protsessy v Afinakh v 403-400 gg. do n. e. (po recham Lisiya) [Political trials in Athens in 403-400 years B. C. (The speeches of Lysias)] /1. V. Pozdeeva // Vestnik drevnei istorii, 1961. № 4 (78). pp. 68-84. 21. Lur'e S. Ya. Ocherki po istorii antichnoi nauki. Gretsiya epokhi rastsveta [Essays on the history of ancient science. Greeces epochs of bloom] / S. Ya. Lur'e. Moskva-L'viv: Izd-vo ANSSSR, 1947. 404 p.
