CC BY
26
УДК 94[323+327(100)]
В. Ф. Смолянюк, доктор пол^ичних наук, професор;
О. Ф. Слободян, кандидат пол^ичних наук
ВОеННА ПОЛ1ТИКА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ: АНТИНОМ1Я СУТНОСТ1
Розкрито особливост1 формування военног пол1тики крагнами СНД. Доведено р1зницю м1ж президентським та парламентським подходами щодо розвитку военно-пол^тичног сфери держави. Вказано на специф1ку военног пол1тики Росп, спрямо-ваног на забезпечення рег1онального та глобального дом1нування. Аргументовано необх^дшсть продовження военно-пол1тичних перетворень в Укран на демокра-тичних засадах.
Ключовi слова: военна пол1тика, военна организация держави, сектор безпеки / оборони, президентськареспублика, парламентськареспублика, военночнтеграцт-ний процес.
Актуальтсть проблема. Дослщження военно! пол^ики було й залиша-еться одним iз важливих напрямiв дiяльностi як у внутршньопол^ичному простор^ так i на мiжнароднiй ареш. Попри наявшсть мiжнародних безпеко-вих механiзмiв, намагання св^ово! спiльноти мiнiмiзувати военнi (силовi) чинники пол^ичних процесiв, сучасна держава, дбаючи про безпеку й на-щональш iнтереси, неминуче вписуе розвиток военно'! пол^ики до перелiку сво!х головних завдань. Свщченнями цього стають зростання военних бю-джетiв бiльшостi кран, оновлення законодавства з вiйськових питань, рефор-мування силових структур та !х переозброення, нова конфiгурацiя вшськово! присутностi впливових держав за межами нащональних кордонiв, прискоре-на розробка нових засобiв збройно! боротьби i технологiй !х застосування тощо. Як наслщок, реальнiстю ХХ1 ст. стала нова мштаризащя свiту, кшце-вою метою яко! у прямiй чи опосередкованш формi е перерозподiл зон впли-ву мiж геополiтичними центрами за рахунок шших кран, у тому чист пост-радянських.
Аналiз останнгх джерел i публЫацш. У працях В. Бшошицького, В. Бо-гайчука, В. Богдановича, О. Бодрука, А. Гальчинського, В. Горбулша, В. Гре-чаншова, В. Грубова, О. Деменка, В. Дерека, Л. 1льчука, Е. Кальницького,
B. Корендовича, П. Крутя, Е. Лисицина, О. Литвиненка, О. Маначинського,
C. Мануйлова, А. Павленка, Г. Перепелищ, С. Пирожкова, Л. Полякова, М. Розумного, А. Семенченка, А. Соболева, М. Требша, С. Фареника, О. Фе-денка, I. Храбана, М. Цюрупи, В. Чорного, В. Шамрая, В. Шеховцова, Р. Янов-
124
© Смолянюк В. Ф., Слободян О. Ф., 2017
ського та шших авторiв розкрито рiзнi аспекти продукування, шструменталь-ного забезпечення та практичного втшення военно'' полiтики. На тiсний зв'язок военно-пол^ичних, безпекових та мiжнародних проблем вказано в роботах В. Абрамова, А. Дацюка, М. Сжеева, В. Мандрагел^ С. Мосова, О. Пошедiна, Г. Ситника, В. Циганова, М. Шевченка.
Пщходи укра'нських науковцiв корелюються з позищями захiдних фахiв-цiв стосовно военно'1 полiтики демократичних держав (Б. Абрахамсона, Х. Белтрана, Е. Бiблера, Г. Борна, З. Бжезинського, С. Весбрука, С. Гантшг-тона, К. Грея, М. Деша, А. Джонса, Й. Лезера, Г. Моргентау, Ч. Москоса, А. Перлмуттера, Р. Райта, М. Свейна, К. Спшмена, Д. Турлайса, В. Флур^ Ф. Харв^ Дж. Хендерсона, Дж. Шерра). Особливютю захвдних позицiй щодо военно-полiтичного самовизначення держав е аналiз широкого спектру сус-пiльних поглядiв, що стосуються оборонно'' i безпеково'1 проблематики, та вироблення рекомендацш, адресованих легiтимним структурам демократично'' влади. На противагу цьому, науковi погляди сучасних росшських дослщниюв (I. Кiрiлова, В. Пуська, В. Серебряшкова, В. Шерпаева та ш.) традицiйно будуються на державному розумшш природи военно-пол^ич-них процеав.
Метою статт1 е визначення сутшсних характеристик военно'' полiтики пострадянських держав, з'ясування спшьного та особливого у моделях военно'1' пол^ики президентських та парламентських полiтичних систем постра-дянського походження.
Виклад основного матерiалу. Военна пол^ика була й залишаеться важ-ливим напрямом дiяльностi полiтичного суб'екта незалежно вщ цившзацш-них умов та конкретно-юторичних обставин його iснування. Питания щодо часу виникнення военно'' пол^ики правлячо'' сили е некоректним, оскшьки ще в доiсторичнi часи домшували схеми сустльно'' взаемодп, що познача-ються сучасними словами «напад», «вторгнення», «окупащя», «анекая» (як i «оборона», «захист», «спротив» тощо). Плин юторичного часу та сощально-полiтична практика як його наслщок суттево ускладнили й удосконалили алгоритми батально'' взаемодп сощальних суб'ектiв, проте навiть в есюзному виглядi не поставили питання про вилучення военно'' полiтики зi структури колективно'' життедiяльностi. Швидше за все, це просто неможливо, оскшьки природа людини передбачае домiнування над собi подiбними, навiть якщо останш об'еднанi в досить широкi формати - суспшьство, народ, нацiю.
Отже, маемо вс пiдстави наголосити на такш тезi. Маючи власну динамь ку розвитку (цикли «виникнення - еволющя - занепад», «послаблення - по-силення», «внутрiшнiй формат - коалщшне забезпечення»), военна полiтика в абсолютны бiльшостi випадкiв перебувае в полi тдвищено'' уваги правлячо'' сили, оскшьки пропонуе найбшьш дiевi та ефективш засоби перетворення
сощального середовища до вигляду, що задовольняе владарюючого суб'екта.
При цьому слщ розрiзияти двi гносеологiчнi платформи осягнення сутню-них витоюв та змiстовних параметрiв военно' полiтики. Частина дослiдникiв вважае даний рiзновид полiтики складовою насамперед державно'' пол^ики, спрямовано' на застосування засобiв збройного насильства задля реалiзацii' загальнодержавних цшей [1, с. 114; 2, с. 528]. Iншi науковцi поширюють во-енну полiтику за межi власне держави, надiляючи военно-полiтичним мис-ленням полiтичнi партп, громадськi об'еднання, iншi структури громадян-ського суспшьства й навiть антиурядовi сили. В останньому випадку важливо пам'ятати, що спрямовашсть военно' полiтики, шщшовано" недер-жавними суб'ектами, може бути рiзною - вiд пiдтримання державних военно-полiтичних акцiй до прямо'' протидп, включно зi збройною боротьбою проти держави з метою захоплення пол^ично' влади [3, с. 288]. Кра'нам, що схиль-нi до авторитарно-тотал^арно" моделi оргашзацп пол^ично" влади, бшьш властиве продержавне (етатистське) розумiння сутност военно' полiтики. Демократичнi кра'ни розум^ть военно-полiтичнi процеси як складне поед-нання державних та недержавних зусиль в обороннш сферi.
Показово, що в захщних тлумаченнях военно' пол^ики «держава» i «гро-мадськiсть» як суб'екти '' забезпечення стоять поряд, що дозволяе сприйма-ти даний рiзновид полiтики як комбiновану дiяльнiсть: а) лептимно" та шсти-туцшно усталено' держави, б) динамiчно змшюваного громадянського суспiльства. Як наслiдок, отримуемо сощальну конструкцiю «держава - гро-мадянське суспiльство», яка е джерелом шновацшних впливiв на полiтичну систему, насамперед - продукування нестандартних ршень, пошуку та застосування несподiваних ресурсних комбiнацiй з метою забезпечення нащо-нально' безпеки i оборони. На наш погляд, у цьому полягае принципова вщмшшсть военно' пол^ики демократичних держав вiд '' недемократичних аналопв, якi поширенi в сучасному свт, особливо на пострадянському простора
Державотворчi процеси у пострадянських кра'нах, попри значну супе-речливють i непослiдовнiсть владних рiшень, у кшцевому пiдсумку привели до створення правлячими елками насамперед президентських пол^ичних систем (республiк) [4, с. 66-67]. Це можна пояснити як слабюстю демократичних традицш, так i необхiднiстю концентрацп владно' енергп в одному управлшському центрi в умовах наявносп значно' кiлькостi як внутршньо-державних, так i мiжнародних проблем, суперечок, протистоянь, яю можна розщнювати як загрози для нових незалежних держав, що не мають достат-нього досвщу взаемодп з шшими полiтичними системами в глобалiзованому свт. Як наслщок, кiлькiсть президентських республш на пострадянському
поличному просторi сягае дев'яти (Азербайджан, Бшорусь, Вiрменiя, Казахстан, Киргизiя, Росiя, Таджикистан, Туркменiстан, Узбекистан), змшаних (парламентсько-президентських, президентсько-парламентських, суто пар-ламентських) - шести (Грузiя, Естошя, Латвiя, Литва, Молдова, Украша).
З часом президентська форма державного правлшня в деяких пострадян-ських республшах видозмiнилась у «суперпрезидентську». Г! характерними ознаками став необмежений i неконтрольований спосiб використання влади главою держави, вторинна роль законодавчо!, виконавчо! та судово! гiлок влади, довiльне трактування термiну перебування глави держави на посадi (що дозволило кшькаразово пролонгувати повноваження чинних президентiв), в окремих випадках - створення механiзмiв передачi влади «пол^ичному спадкоемцю» на недемократичнш основi тощо. Насамперед йдеться про РФ, Бшорусь, Казахстан, Туркмешстан, Узбекистан, Таджикистан [5, с. 375].
Непрезидентським республшам СНД властивий комбшований споаб формування военно! полiтики, що в рiзних пропорцiях поеднуе !! державну та недержавну складовь У даному випадку враховуеться доволi значний спектр военно-пол^ичних iнтересiв, якi артикулюються не лише владними органами, а й структурами громадянського суспшьства. За допомогою леп-тимних нормотворчих процедур таю штереси iнтегруються в загальнонацю-нальний варiант военно! полiтики, що закршлюеться у военнiй доктринi та шших документах военно-полiтичного гатунку. На противагу цьому, прези-дентськi («суперпрезидентсью») республши зберегли традицiю державного (президентського) визначення военно! полiтики з мiнiмальним урахуванням недержавних джерел й продукування й навт !х повним iгноруванням. В умо-вах недемократичного розвитку поличного процесу це може призвести до набуття военною полiтикою антинародних рис, виконання нею насамперед функцш силового убезпечення правлячого режиму з одночасним нехтуванням военно-пол^ичних позицiй громадян та !х об'еднань.
Iнституцiоналiзацiя военно! пол^ики е невiд'емним елементом !! пере-творення у практичний механiзм сощально-пол^ично! дiяльностi владарю-ючого суб'екта. Усталеною традищею Нового часу, значення яко! збер^аеть-ся й зараз, стало цшеспрямоване створення владою военно! оргашзацп держави - сукупностi органiв державно! влади, вшськових формувань, що утворюються у лептимний (законодавчо визначений) споаб та дiяльнiсть яких спрямовуеться на захист пол^ично! системи вiд загроз та небезпек вну-трiшнього i зовнiшнього походження. Президентськi республiки СНД, як правило, обрали военну оргашзащю як iнституцiйну основу силового убезпечення поличного процесу. Законодавство з питань нащонально! безпеки i оборони цих кра!н одним iз найбшьш важливих напрямiв розвитку пол^ич-
hoï системи визначае створення та тдтримання у дieздатному сташ военно! оргашзацп держави [6].
Оргашзацшним антиподом «военно'1 оргашзацп держави» в демократич-них кра!'нах обгрунтовано вважаеться «сектор безпеки i оборони», що вщ-бивае явище деетатизацп военно'1 полiтики, яка означае синхронне продуку-вання даного рiзновиду полггики як уповноваженими державними органами, так i недержавними структурами - полГтичними париями, громадськими органiзацiями, аналiтичними центрами, мас-медшними структурами тощо [7].
Створення сектору безпеки i оборони вщбивае захвдш (демократичнi) пвд-ходи з питань вироблення та практично' реалГзацГ! военно'1 полГтики. Непре-зидентсью республiки СНД схильнi вважати даний сектор шституцшною основою збройно-силового впливу на сощальш реалГ!. В основi «секторального» ставлення до збройно-силових питань суспшьно! еволюцГ! перебувае явище деетатизацп военно'1 полГтики, яким пропонуеться вважати продуку-вання военно-полiтичних штереав (як цiлеспрямоване, так i ситуативне) та !'х закрiплення у концептуальних та програмних документах тих полГтичних суб'ектГв, що не представленi в органах державно!' влади, а також недержав-них структур, елеменпв громадянського суспiльства, якi артикулюють влас-ш безпековi та обороннi iнтереси.
В умовах несформовано! полГтично! культури деетатичш процеси можуть сприйматися як невиправдане «розмивання» военно-полГтично! цiльностi держави, що категорично суперечить тоталГтарним (авторитарним) стереотипам сприйняття сощально-силово! практики. Разом з тим юнують усi тд-стави розглядати деетатизацiю военно!' полГтики як варiант !'!' диверсифГкацГ! в умовах демократичного державотворення, як модель конструктивно!' ште-грацГ! державного та громадського потенцiалiв оборонного мислення в едину структурно-функцiональну конструкцiю, спрямовану на захист нащональних iнтересiв.
Деетатизацiя военно! полГтики вiдбуваеться пiд тиском низки факторiв, головними з яких е таю:
- прогресуюча неспроможнiсть держави у повному обсязi реалiзовувати сво! функцГ! у военнiй сферi. Це вщбуваеться через обмеженiсть державних ресурав, неадекватнiсть системи державно! безпеки наявним загрозам i ви-кликам, незадовшьне виконання державними iнститутами законодавчо ви-значених безпекових i оборонних функцш та гн.;
- демократизацГя суспшьно-полГтичних процесГв, що призвела до бшьш широкого залучення активних верств населення до вирГшення проблем, пов'язаних з ппотетичним або реальним застосуванням сили всередиш держави та за ïï межами. ПодГбне залучення коливаеться в досить широкому
дiапазонi - вщ журналiстського висв^лення та аналiтичного осмислення военно-соцiальних процеав до реально! участi в силових акщях парамш-тарних формувань, створених за межами держави (так званих «приватних армш»);
- спроможнiсть та досвщ громадянських структур впливати на виршен-ня загальносуспiльних проблем. За певних умов громада цiлком здатна устш-но вирiшити важливе питання, демонструючи вищi показники мобшзованос-т та рiшучостi порiвняно з державними органами (службами);
- широке поширення в сучасному свiтi професiйних вшськових кадрiв, збро!, вшськово! технiки, ушформи, шформацп военного характеру, якi доступы громадським органiзацiям. У разi потреби складники громадянського суспiльства цшком спроможнi зорганiзуватися у збройнi структури, спрямо-ванiсть дiй яких може бути як про-, так i антидержавною.
Причину рiвностi громадянського суспшьства з державою при вирiшеннi безпекових та оборонних питань вдало пояснюе В. Бшошицький. На його погляд, громадянське суспшьство е родовим поняттям стосовно вас! пaлiтри цивiльно-вiйськових вщносин. Домiнaнтний конструктивiзм громадянського суспiльствa полягае в його здатност iмплементувaти в сукупшсть суспiльних зв'язкiв цiннiснi засади людсько! життедiяльностi, чого держава у бшьшосп випaдкiв уникае. При цьому громадянське суспiльство пропонуе умовний ряд «вищих цiнностей» людського буття, до яких належать безпека, державшсть, добробут, оргашчне вiдчуття нацюнально! iдентичностi тощо. Цiлком при-родно, що суспшьство громадянського рiвня розвитку не лише проголошуе подiбнi цiнностi, а й ставить питання про необхщшсть системного захисту сво!х цiннiсних основ, що на рiвнi наукових узагальнень iменуеться «системою забезпечення нацюнально! безпеки» [8, с. 96].
На наш погляд, останню думку можна посилити до такого звучання. Гро-мадянське суспшьство цшком спроможне до вищого прояву власних само-оргaнiзaцiйних здатностей, яким е продукування збройно-силових об'еднань громадян з метою силового захисту нащональних щнностей у випадку форс-мажорного розвитку поличного процесу та небезпеки знищення держави. Проте слщ враховувати aмбiвaлентний характер подiбних трaнсформaцiй: «незаконш збройнi формування» е продуктами пол^ично! творчостi громадянського суспiльствa, що можуть працювати як «на загал», так i «проти нього». При цьому вододшом мiж збройними захисниками В^чизни, що добровiльно взялися за зброю, та кримшальними угрупованнями (також озброеними) виступае цшшсне вiдчуття ними поличного часу i простору. Боротьба за Батьювщину (незaлежнiсть, суверенiтет, територiaльну цiлiс-нiсть) е виявом вищо! вiддaностi власному народу. Боротьба за власш iнтере-си (фiнaнсовi, економiчнi, соцiaльнi) мае оцiнювaтися з позицш кримiнaль-
hoï вщповщальносп, що отримуе морально-щншсний осуд з боку громади, проте забезпечусться державними органами.
Додамо, що громадянське суспшьство в сучасних умовах доцшьно сприй-мати не лише як «замовника» та «контролера» безпековоïVоборонноï суспшь-них систем, а як ïx безпосереднього елемента, вмонтованого в управлшсью, виконавчi, забезпечувальш та iншi структури, що працюють на безпеку/обо-рону кра'ни.
Враховуючи викладенi вище аргументи, можемо тдсумувати, що непре-зидентськi пострадянськi республши визнали за доречне не вщмовлятися вiд воeнно-полiтичних iнiцiатив недержавного походження та враховувати ïx у випадку необхвдносп.
Порiвняння «воeнно-органiзацiйних» та «секторальних» засад военно-по-лiтичного самовизначення пострадянських держав дае змогу вказати на таю прикметш особливостi. Президентськi (тим бшьше «суперпрезидентськi») системи традицiйно ставлять на военну органiзацiю держави як базовий ш-струмент iмплементацiï военно'1 полiтики в полiтичнi вiдносини - i зовнiшнi, i внутрiшнi. Однооабне розпорядження силовим потенцiалом держави до-датково засвiдчуе концентрацiю в руках правлячого суб'екта уае'1 повноти военно-пол^ичних повноважень. Вибiр мiж сектором безпеки i оборони та военною оргашзащею держави на користь останньо'1 переконливо свщчить звуження демократичних чинникiв розвитку президентських республiк СНД. Крiм того, вш додатково аргументуе геополiтичний вибiр пострадянських кра'1'н - у напрямi захiдних безпекових iнституцiй (непрезидентськi кра'1'ни) або ж росiйських военно-полiтичних форма™ (президентськi республiки).
Военна полiтика Росшсько'1 Федерацп як незалежно'1 суверенно'1 держави мае як наддержавно-штеграцшш, так i однооабш риси, що значно вiдрiзня-ються вiд ïï колективних шщатив. Колективним органом кра'н СНД, шщь йованим РФ та побудованим вщповщно до кремлiвського розумiння питань безпеки й оборони на пострадянському простор^ е Оргашзащя договору про колективну безпеку (ОДКБ) або Ташкентський пакт, створений 15 травня 1992 р. Формат Оргашзацп юлькаразово змiнювався, ïï практична дiевiсть виявилась невисокою, проте наявшсть ОДКБ була й залишаеться формальною ознакою военно-пол^ично'' штеграцп президентських республш СНД пiд егiдою Росп. Практично всi республiки, об'еднанi в ОДКБ, у внутршньому правовому просторi використовують термiн «военна органiзацiя держави», а Роая i Бiлорусь - додатковий термш «военна органiзацiя союзно'1 держави».
Паралельно з цим РФ посилюе власний (державно-его'1'стичний) варiант военно'1' пол^ики, незалежний вiд пострадянських союзниюв. Про це свiдчить еволюцiя концептуальних засад военно-полiтичного мислення РФ, вщбитих у росiйських военних доктринах. Так, тсля розпаду союзно'1 держави росш-
ське пол^ичне керiвництво оновлювало военну доктрину кра'ни 4 рази -у 1993, 2000, 2010 та 2014 рр. Причини змш цього важливого документа на рiзних етапах розвитку росшсько" державносп не ствпадають, проте в очi впадае таке: основною закономiрнiстю змiстовного урiзноманiтнення крем-лiвських военно-доктринальних поглядiв е тдвищення рiвия 'х жорсткостi, посилення великодержавно' щеологп, перетворення антизахщно' (зокрема антиамерикансько') риторики в несучу конструкцiю колективно' свiдомостi, властиво' сучаснiй РФ.
У доктриш 2014 р. наголошено, що РФ вважае правомiрним застосування сво'х збройних сил у випадку агресп проти себе та сво'х союзниюв, а також захисту сво'х громадян, що перебувають за межами Росп'. Це засвщчуе ймо-вiрнiсть проведення Кремлем нових етапiв «пбридно" вшни» на пострадян-ському просторi в рамках доктрини «захисту росшськомовного населення» пiсля пiдготовчого етапу у виглядi надання бажаючим росiйського громадян-ства [9]. В зону ризику потрапляють схщш та твденш регiони Укра'ни, а також Казахстан, Латвiя, Молдова.
Еволюцiя военних доктрин Росп по сут формуе картину '' iмперських експансiй у пострадянський перюд. Кожна з них знаменувала захоплення або встановлення режиму контролю над регионами, не всi з яких входили до складу власне РФ: Приднютров'ям (1993 р.), Чечнею (1999 р.), Абхазiею i Швден-ною Осетiею (2008 р.), Кримом (2014 р.). За збройно-анексшними дiями Кремля проглядаеться його одночасне бажання вщновити домiнування на пострадянському просторi та «стати рiвним» серед шших учасникiв глобально' военно-пол^ично' гри. Як вважають у Кремлi, НАТО (насамперед США), адекватно ощнюючи ршучють росiйського военно-полiтичного керiвництва, мають враховувати росшсью позицй (оцiнки, пiдходи) з принципових питань сучасного св^оустрою та погодитись на «новий розподiл св^у» (так звану «Ялту-2») на росшських умовах [10].
У 1991 р. Укра'на скористалася можливiстю реорганiзацii' фрагменту Ра-дянсько' Армй у Збройш Сили Укра'ни, вiдмовившись при цьому вiд радян-ського ядерного спадку. У раншх военно-полiтичних проектах Киева йшлося про швидке створення Военно' органiзацii' Укра'нсько' держави, яка, виходя-чи з якiсних та кшьюсних показникiв особового складу та вшськово' технiки, мала надiйно убезпечувати процес розбудови незалежно' i суверенно' Укра'ни [11; 12].
Роки незалежносп засвщчили непослiдовнiсть i навiть утотчшсть окремих военно-полiтичних ескiзiв, виконаних рiзними полiтичними командами, якi не забезпечили ефект «накопичення позитивних результатiв» в обороннш сферi. Подiбнi намiри влади можна визначити як непродуктивну iмплемен-тащю у военно-полiтичнi реал^' XXI ст. ретроспективних пiдходiв щодо
збройного гарантування нащональних штереав. З приходом до влади В. Яну-ковича (2010 р.) активiзувалися процеси подальшого скорочення укра'нсько-го вшська, згортання бойово'1 тдготовки частин i пiдроздiлiв, зниження вшськового бюджету, призначення на посади оаб, налаштованих проти Украши, включно з громадянами РФ на посадi глави оборонного вщомства [13]. Як пщсумок, доводиться констатувати тимчасовий военно-полiтичний програш парламентсько-президентсько'1 Украши «суперпрезидентськiй» Ро-сшськш Федерацп.
Починаючи з 2014 р., Укра'на виявилась втягнутою у збройне проти-стояння з росiйською армiею та сепаратистськими угрупованнями, що активно пщтримуються Кремлем. Кiлькiсною ознакою слабкосп нацюнально'' оборонно'1 сфери стали людсью, економiчнi, територiальнi втрати Украши (анексiя АР Криму, окупацiя окремих регюшв Донеччини та Луганщини, руйнування ïx економiчного потенцiалу, розрив сощальних зв'язкiв, духовно-культурне спустошення тощо), якiсною - военно-полiтичнi плани сусщньо'' держави, що передбачають руйнування незалежно'1 Украши та вщновлення кремлiвського диктату над уаею укра'нською територiею.
Збройна вщповщь Украши на адресу росшських вiйськ, що дозволила зупинити ïx просування вглиб украшсько! територiï, стала можливою завдя-ки спiльним дiям державних збройних формувань та озброених пiдроздiлiв громадянського суспiльства, якi в окремих випадках дiяли бiльш ефективно, шж законодавчо визначенi (легiтимнi) силовi структури. Отже, доводиться констатувати як реальшсть, так i дiевiсть военно-пол^ичного мислення не-державних âкторiв силового убезпечення суверештету Укра'1'ни, ïï територь ально'1 цiлiсностi.
Будемо об'ективними: виграти вiйну громадянське суспiльство саме по собi неспроможне - анi в Укра'ш, анi в iншому мющ. Але стати надiйним резервом державно'1 стiйкостi йому цiлком до снаги. Функцп допомоги, пiд-тримки, компенсацп, доповнення, дублювання вiдповiдальностi, запропо-новаш громадянським суспiльством на адресу лептимних державних органiв, цiлком спроможнi привести до «кумулятивного ефекту» синергетичного посилення оргашзованих та самоорганiзованих впливiв на небезпечне сощ-альне середовище, лопчним завершенням чого як правило стае досягнення намiчених показникiв державно-суспiльного розвитку. У нашому випадку -вщновлення територiальноï цiлiсностi Укра'ни та забезпечення ефективностi функцiонування ïï полiтичноï, економiчноï, iнформацiйноï та iнших систем.
Ршучий опiр державних збройних формувань та добровольчих тактичних одиниць зупинили росшську експансiю, проте не створили механiзмiв по-вернення втрачених територiй, вщновлення матерiальних активiв, соцiальних
ресурав, а також надшного гарантування стратегiчних перспектив Укра'ни, позбавлених росшського втручання. Укра'на постала перед необхщшстю створення принципово ново' моделi военно' полiтики, ключовими ознаками яко' мають стати евроатлантична штегращя, розбудова сучасного сектору безпеки i оборони як головного елемента забезпечення военно' безпеки, повна вщмова вiд радянського спадку в його кадрово-управлшському, духовно-патрютичному, вiйськово-технiчному та iнших вимiрах, тдвищення морально' i матерiальноi' мотивацп громадян у погонах, розвиток оборонно-промис-лового комплексу, здатного максимально забезпечити силовi структури держави сучасним озброенням i спецiальною технiкою [14].
Як вважають фахiвцi Нацiонального iнституту стратепчних дослiджень, «досвiд проведення антитерористично' операцп засвiдчив гостру необхiднiсть у налагодженш бiльш ■псно" взаемодп та координацп органiв, що входять до складу сектору безпеки i оборони» [15, с. 477]. Громадянське суспшьство до складниюв сектору чинним законодавством Укра'ни не вщнесене. Проте...
Вкажемо на таку показову деталь: офщшна вщповщь легiтимних владних органiв на питання щодо стввщношення державних та недержаних (грома-дянських) засобiв у забезпеченш нащонально' безпеки та обороноздатностi прозвучала на сторшках Концепцп розвитку сектору безпеки i оборони Укра'ни, затверджено' Указом Президента Укра'ни вщ 14.03.2016 р. № 92/2016 [16]. Це - перший документ подiбного спрямування в юторп незалежно' Укра'ни. Як йшлося вище, ранiше пол^ична влада будувала безпековi та оборони стратег^' на основi «военно' оргашзаци держави». Пiд тиском зовшшшх та внутрiшнiх чинникiв «органiзацiйнi» погляди на силове убезпечення Укра'ни та розбудову '' оборонно' сфери поступилися мюцем «секторальним», що е нормою демократичного державотворення [17].
Важливою е така констатащя, що мютиться на сторiнках Концепцй: «Пе-редбачаеться створити умови для широкого залучення недержавних оргаш-зацiй до виконання завдань в iнтересах нацiональноi' безпеки i оборони держави. Найбшьш перспективними напрямами тако' дiяльностi мають бути: надання послуг в штересах виконання миротворчих завдань Збройними Силами Укра'ни; функцюнування мережi недержавних дослщних iнституцiй, що фахово откуються проблемами безпеки та оборони Укра'ни». Четвертий роздш Концепц^' навiть своею назвою - «Роль та мюце суспшьства в розвитку сектору безпеки i оборони Укра'ни» - засвщчуе позитивне ставлення влади до позадержавних пiдходiв з питань оптимiзацii' нацюнально' безпеково' та оборонних систем.
Висновок. Маемо ситуащю розвитку военно' пол^ики кра'н СНД за такими сценарiями: колективного забезпечення военно' безпеки шляхом всту-
пу до НАТО (кра!'ни БалтГ! - ЛатвГя, Литва, Естошя); ситуативно! адаптацГ! до росшських впливГв (кра!'ни ОДКБ); повного або часткового Ггнорування росГйських ГнтересГв у намаганш захистити власний геостратегГчний вибГр (Укра!'на, ГрузГя, Молдова, Азербайджан); проголошення нейтралГтету (Турк-менГстан).
ДисперсГя военно-полГтичних траекторГй колишнГх радянських республГк не дозволяе сподГватись на !'х рештегращю в цГльну оборонно-безпекову структуру, яка б позитивно сприймалася усГма ними без винятку. Прези-дентська республГка РосГя здатна створити обмеженГ формати залучення шших президентських держав до спшьних военних приготувань у межах кордошв СНД. Проте змушувати !'х брати участь у «далеких вшнах», шшь йованих Москвою (на кшталт сиршсько!'), наявна росГйська елГта неспро-можна. Наявний стан ОДКБ, де, наприклад, узбецькГ i бГлоруськГ вшсько-вослужбовцГ практично не взаемодГють, можна визначити як «тихий занепад». Военно-полГтичне домГнування РФ над частиною СНД деякий час може тдтримуватися за рахунок виключно кГлькГсних показникГв в осо-бовому складГ, озброеннГ, техшщ, проте вважати росГйське лГдерство про-лонгованим на максимально можливу перспективу в умовах глобалГзовано-го свГту аж нГяк не варто.
За чверть столГття пГсля розпаду попередньо! держави, що об'еднувала так зваш «республГки-сестри», вГдбулася росГйсько-грузинська, тривае ро-сшсько-украшська вГйни. «РосГйський слГд» чГтко позначено на картГ роз-членовано! Молдови. Москва безпосередньо причетна до багаторГчного пГдГгрГвання азербайджано-вГрменського конфлГкту. Кра!'ни БалтП' кГлька рокГв поспГль вщчувають «гГбридний» тиск з боку РФ у виглядГ военних, ГнформацГйних та шших провокацш. Не Гснуе жодного сумшву, що военна полГтика РосГ! й надалГ вГдбиватиме бажання Москви повернути пострадян-ськГ держави в зону власного впливу [18]. Вщповщдю може стати осучас-нена, мГжнародно пГдтримана военна полГтика республГк, що обрали захщ-ний вектор розвитку, з вщповщним ГнституцГйним оформленням цього доленосного рГшення.
Л1ТЕРАТУРА
1. ПолГтична енциклопедГя / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та Гн. - К. : Парлам. вид-во, 2011. - 808 с.
2. ПолГтологГчний енциклопедичний словник / Уклад.: [Л. М. ГерасГна, В. Л. По-грГбна, I. О. ПолГщук та Гн.] ; за ред. М. П. ТребГна. - Х. : Право, 2015. - 816 с.
3. Государственное управление в сфере национальной безопасности : словарь-справочник / под общ. ред. Г. П. Сытника. - Киев : НАДУ, 2012. - 496 с.
4. Кармазша М. С. Президентство: укра!нський BapiaHT / М. С. Кармазша. - К. : 1н-т полiт. i етнонац. дослiджень iM. I. Кураса, 2007. - 365 с.
5. Нов^ня полiтичнa лексика (неолопзми, окaзiонaлiзми та iншi новотвори / за заг. ред. Н. М. Хоми. - Львiв : Новий свгт - 2000, 2015. - 492 с.
6. Горбулш В. П. Реформа военно! оргашзащ! держави. Концептуальш пiдходи /
B. П. Горбулш // Дзеркало тижня. - 2001. - 8 груд. - № 48 (372).
7. Семенченко А. I. Поняття «сектор безпеки» та «военна оргашзащя держави»: методика розробки й обгрунтування призначення, складу, структури та взаемозв'язюв / А. I. Семенченко // Стратепчна панорама. - 2007. - № 3. -
C.54-69.
8. Бшошицький В. I. Демократичш засади цившьно-вшськових вщносин: зapубiж-ний досвщ i Укра!на : дис. ... канд. полгт. наук : 23.00.02 / Володимир !ванович Бшошицький ; !н-т держави i права iм. В. М. Корецького НАН Укра!ни. - К., 2015. - 200 с.
9. Требш М. П. «Пбридна» вiйнa як нова укра!нська pеaльнiсть / М. П. Требш // Укр. соцiум. - 2014. - № 3(50). - С. 113-127.
10. Сизов В. Ю. Военная политика и военная безопасность России [Електронний ресурс] / В. Ю. Сизов // Интернет издание Россия и Америка в XXI веке. - Режим доступу: http://www.rusus.ru/?act=read&id=191.
11. Требш М. П. Аpмiя наступного стоpiччя: можлива модель для Укра!ни / М. П. Требш // Людина i политика. - 2000. - № 2. - С. 39-44.
12. Чорний В. С. Вшськова оргашзащя Укра!ни: становлення та перспективи роз-витку : моногpaфiя / В. С. Чорний. - №жин : Аспект-Полпраф, 2009. - 368 с.
13. Операщя «самолшвщащя»: влада цшеспрямовано послаблюе обоpоноздaтнiсть кра!ни [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/55286.
14. Указ Президента Укра!ни № 555/2015 «Про ршення Ради нащонально! безпеки i оборони Укра!ни вщ 2.09.2015 р. «Про нову редакщю Военно! доктрини Укра-!ни» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.fleet.sebastopol.ua/ articles/ukaz_prezidenta_ukrajini_5552015/.
15. Св^ова гiбpиднa вшна: укра!нський фронт : моногpaфiя / за заг. ред. В. П. Гор-булша. - X. : Фолiо, 2017. - 496 с.
16. Про ршення Ради нащонально! безпеки i оборони Укра!ни вщ 4 березня 2016 року «Про Концепщю розвитку сектору безпеки i оборони Укра!ни : Указ Президента Укра!ни вiд 14.03.2016 № 92/2016 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/922016-19832.
17. Barnes K. Civil Society Oversight of the Security Sector and Gender (Tool 9) [Електронний ресурс] / K. Barnes, P. Albrecht // DCAF, OSCE/ODIHR, UN-INSTRAW 2008. - Режим доступу: http://www.dcaf.ch/Publications/.
18. Требш М. П. Укра!на перед военними викликами сучасност / М. П. Требш // Вюн. Нац. ун-ту «Юрид. акад. Укра!ни iм. Ярослава Мудрого». Сеpiя: Фiлософiя, фiлософiя права, полгтолопя, сощолопя / редкол.: А. П. Гетьман та ш. - X. : Право, 2014. - Вип. 4 (23). - С. 246-251.
ВОЕННАЯ ПОЛИТИКА ПОСТСОВЕТСКИХ ГОСУДАРСТВ: АНТИНОМИЯ СУЩНОСТИ
Смолянюк В. Ф., Слободян О. Ф.
Раскрыты особенности формирования военной политики странами СНГ. Доказана разница между президентским и парламентским подходами относительно развития военно-политической сферы государства. Указано на специфику военной политики России, направленной на обеспечение регионального и глобального доминирования. Аргументирована необходимость продолжения военно-политических преобразований в Украине на демократических принципах.
Ключевые слова: военная политика, военная организация государства, сектор безопасности и обороны, президентская республика, парламентская республика, военно-интеграционный процесс.
MILITARY POLICY OF THE POST-SOVIET STATES: ESSENCE'S ANTINOMY
Smolianiuk V. F., Slobodyan O. F.
A military policy was and remains important direction of activity ofpolitical subject. There are two gnosiological platforms of understanding of essence sources and rich in content parameters of military policy. Part of researchers considers this variety ofpolicy a constituent above all things public policy, directed on application of facilities of the armed violence for the sake of realization of national aims. Other research workers diffuse a military policy for limits actually the states, providing with military-political thought political parties, public associations, other structures of civil society and even anti-government forces.
The amount of presidential republics on post-soviet political space arrives at nine (Azerbaijan, Byelorussia, Armenia, Kazakhstan, Kirghizia, Russia, Tadjikistan, Turkmenistan, Uzbekistan), mixed (parlamentary-presidential, presidential-parlamentary, especially parliamentary) - to six (Georgia, Estonia, Latvia, Lithuania, Moldova, Ukraine). To the unpresidential republics of the CIS the peculiar combined method of forming of military policy which combines it state and non-state constituents. Presidential («super-presidential») republics saved tradition of state (presidential) determination of military policy with the minimum account of non-state sources of its producing and even them complete ignoring. The presidential republics of the CIS, as a rule, chosen military organization as instituter basis ofpower protection ofpolitical process. Creation the sector of safety and defensive removes western (democratic) approaches on questions making and practical realization of military policy. The unpresidential republics of the CIS are inclined to consider this sector institutionally basis armed power to influence on social realities.
The military policy of Russian Federation both independent nation-state has as integration and individual lines which considerably differ from its collective initiatives. By the
collective organ of countries of the CIS, to initiator RF and built in accordance with the Kremlin understanding of questions of safety and defensive on post-soviet space, there is Organization of agreement about collective security or Tashkent pact, created in 15.05.1992. Parallel from strengthens the own (state selfish) variant of military policy, independent of post-soviet allies these RF. The evolution of conceptual principles of military-political thought of RF, reflected in the Russian military doctrines certifies about it. The evolution of military doctrines of Russia in essence forms the picture of it imperial expansions in a post-soviet period.
In 1991 Ukraine took advantage ofpossibility of reorganization the fragment of Soviet Army in Military Powers of Ukraine, giving here up a soviet nuclear inheritance. The years of independence were witnessed by an inconsistence and even utopia of separate military-political sketches, executed different political commands. Beginning from 2014, Ukraine appeared pulled in in the armed opposition with the Russian army and reparative groupmates which are actively supported Kremlin. The armed answer of Ukraine to address the Russian troops, which allowed to stop their advancement to Ukrainian territory, became possible due to the total actions of the state armed forming and armed structures of civil society.
Decisive resistance of the state armedforming and volunteer tactical units was stopped Russian expansion, however created the mechanisms of returning of the lost territories, proceeding in tangible assets, social resources, and also reliable guaranteeing of strategic prospects of Ukraine, deprived Russian interference. Ukraine appeared before the necessity of creation on principle of new model of military policy, the key signs of which must become euro Atlantic integration, creation modern the sector of safety and defensive, complete disclaimer of soviet inheritance. Thus have a situation of transformation of military policy of countries of the CIS after the followings scenarios: collective providing of military safety by entering into NATO (countries of Baltic); situation adaptation to Russian influences (countries of ODKB) ; complete or partial ignoring of Russian interests in an attempt to protect an own geostrategic choice (Ukraine, Georgia, Moldova, Azerbaijan); proclamation of neutrality (Turkmenistan). Dispersion military and political trajectories of former Soviet republics does not hope for their reintegration into coherent military-security structure.
Key words: military policy, military organization of the state, sector of safety and defensive, presidential republic, parliamentary republic, military-integration process.
