CC BY
267
УДК 321
К. О. Марусик, здобувач
ТРАНСФОРМАЦІЯ КУЛЬТУ ВЛАДИ У ПОЛІТИЧНІЙ
СИСТЕМІ СРСР
Проаналізовано трансформаційні процеси, що відбувалися у політичній системі СРСР з урахуванням збереження культу влади крізь призму викриття злочинів Й. Сталіна. Доведено, що політична система сталінізму дійсно створила культ, проте справжнім і головним об ’єктом культу виступає не людина з конкретним прізвищем, у даному випадку Сталін, а влада як така. Культ влади - у цьому криється сутність сталінізму, він значно життєвіший за культ особи.
Ключові слова: доповідь Хрущова, міф, культ влади, культ особи, політична система.
Актуальність проблеми. Трансформація культу влади у політичній системі виступала і виступає важливим чинником, який суттєво впливав і впливає на суспільно-політичне життя будь-якої цивілізованої країни.
З метою усвідомлення цієї трансформації в СРСР та інших країнах, де влада зосереджувалася в руках представників комуністичного режиму, необхідно враховувати той факт, що владне лідерство належало не стільки власне державним інституціям, скільки тим структурам, які формально залишалися суспільно-політичними організаціями, проте реально монополізували сферу контролю та управління у суспільстві. Зазначені структури партії виступали головною, але не єдиною складовою розгалуженої системи контролю і управління в соціалістичних країнах.
Аналіз останніх джерел і публікацій. В останні десятиліття опубліковано чимало спогадів вищого партійного керівництва, яке брало
безпосередню участь у творенні культу влади [5-6, 9, 12-13, 16-18]. У зарубіжній, радянській, російській та вітчизняній літературі з’явилася низка праць, присвячених висвітленню цих питань, проте у переважній більшості йдеться про розвінчання культу особи Сталіна, а не владного режиму в цілому [1-4, 7-8, 19-21].
У цьому контексті мета статті - проаналізувати трансформаційні процеси, що відбувалися у політичній системі СРСР з урахуванням збереження культу влади крізь призму викриття злочинів Й. Сталіна.
Виклад основного матеріалу. Актуальність, науково-теоретичне і певною мірою практичне висвітлення цих питань є більш ніж очевидними, оскільки можуть сприяти кращому розумінню сутності і характеру трансформаційних процесів, що відбувалися у владних структурах радянської держави у період десталінізації суспільно-політичного життя.
Смерть Сталіна кардинально змінила ставлення керівництва могутньої радянської держави як до його особи, так і до часу правління. Як відомо, вже в травні 1953 р. було заборонено видання творів Сталіна, у 1954 р. скасовано сталінські премії за зміцнення миру і дружби між народами та в галузі літератури, мистецтва і науки, що пізніше стали державними. У 1955 р. з’явилася низка публікацій, в яких йшлося про необхідність подолання помилок «періоду культу особи» і наголошувалося на важливості «колективного, ленінського керівництва» країною.
Отже, сутність політичної системи 30-50-х років ХХ ст. була окреслена як «культ особи». Однак у партійних органах публічних обговорень теми культу особи не відбувалося. Пленуми ЦК КПРС, проведені у 1954 - 1955 роках, не тільки не ухвалювали жодних резолюцій з цього приводу, а й не розглядали тези закритої доповіді М. Хрущова, яку він планував виголосити на майбутньому з’їзді КПРС. Більш того, у тезах ЦК КПРС з нагоди святкування 38-річниці Жовтневої революції, опублікованих у радянській пресі напередодні 7 листопада 1955 р., стверджувалося, що партія і країна
готуються «гідно зустріти XX з’їзд партії, послідовно крокуючи шляхом, вказаним Леніним і Сталіним» [14].
Як відомо, XX з’їзд КПРС проходив у Москві з 14 по 25 лютого 1956 р. У відкритій звітній доповіді, виголошеній Хрущовим на з’їзді, не висувалося будь-яких звинувачень проти Сталіна, за винятком окремих штрихів щодо «перегинів у партійно-державній лінії на місцях» і «порушень соціалістичної законності бандою Берії», який ще у 1953 р. був заарештований, засуджений і розстріляний. Хрущов наголошував на необхідності дотримання «ленінських норм партійного життя» і колективного керівництва країною. Делегати, які виступали на з’їзді, в тому числі зарубіжні, або взагалі не згадували Сталіна, або ж акцентували увагу на тому, що він «продовжувач справи Леніна і вчення Маркса-Енгельса-Леніна» [17].
Проте уже 25 лютого на закритому засіданні XX з’їзду КПРС Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи і його наслідки». В обожнюванні Сталіна він вбачав як ідеологічне обгрунтування терору, так і його безпосередню причину, пояснюючи її психологічним феноменом [16].
Звісно, впродовж більш ніж півстоліття історики намагаються знайти відповідь на запитання: чи простежувалися у процесах, що відбувалися у радянському суспільстві, хоч би окремі об’єктивні соціально-економічні чинники? Науковцям важко повірити у те, що механізм знищення мільйонів людей та численних матеріальних втрат був суб’єктивним, як культ особи, створений за бажанням цієї особи. З погляду сьогодення можна стверджувати, що досить вдалим виявилося запропоноване Хрущовим слово «культ», яке стало своєрідною ідеологічною знахідкою. «Культ» - це міф, містифікація, щось на зразок «опіуму для народу». «Культ» - це щось варварське, язичницьке, нехристиянське. Культ затьмарював реальність і наповнював свідомість фантомами. Отже, усе підпорядковувалося єдиній меті - розповісти народу правду, розвінчати міф, розібрати культ особи на цеглинки і побудувати на його місці світлу будівлю колективного керівництва.
На закритому засіданні було прийнято текст резолюції, який, скоріше за все був узгоджений до початку засідання. Цілком можливо, що Хрущов запевнив керівництво КПРС стосовно відповідності своєї доповіді змісту пропонованої резолюції. В ній, зокрема, зазначалося, що XX з’їзд КПРС, розглянувши питання відносно подолання культу особи Сталіна та його наслідків, схвалив роботу ЦК КПРС із відновлення ленінських норм партійного життя та розвитку внутрішньопартійної демократії за період з 1953 по 1956 рр. [16]. З’їзд запропонував ЦК КПРС послідовно здійснювати заходи з метою забезпечення повного подолання культу особи, ліквідації його наслідків у всіх сферах партійної, державної та ідеологічної роботи, дотримання ленінських норм партійного життя і принципу колективності керівництва. Відповідно до резолюції з’їзду партія мала керуватися положеннями марксизму-ленінізму щодо ролі народних мас, партії та особи в історії, недопущення культу особи політичного керівника, незважаючи на його заслуги. Однак зазначені положення резолюції не відображали основного змісту доповіді Хрущова «Про культ особи і його наслідки». Більш того, він у доповіді фактично надав нового змісту поняттю «культ особи», що на багато десятиліть увійшло у масову свідомість, свідомість дослідників, представників еліти і керівників держави, які тісно співпрацювали зі Сталіним.
По-перше, Хрущов цитував положення так званого заповіту Леніна, текст якого одержали усі делегати з’їзду. Він звернув їх увагу на застереження Леніна, що Сталін на посаді генерального секретаря «зосередив у своїх руках необмежену владу». Він навіть висловлював сумніви з приводу того, «чи зуміє він обережно користуватися цією владою». Вказавши на те, що побоювання Леніна виявилися слушними, Хрущов заявив: «Ті негативні риси Сталіна, які при Леніні проступали тільки у зародковому вигляді, розвинулися в останні роки у серйозні зловживання владою з боку Сталіна, що заподіяло шкоду членам нашої партії» [16].
По-друге, Хрущов підкреслював необхідність «виключити щонайменшу можливість повторення чогось подібного, що мало місце за життя Сталіна,
котрий виявляв повну нетерпимість до колегіальності в керівництві і роботі. Більш того, він допускав грубе насильство над усім, що не лише суперечило його думці, а й, враховуючи його примхливість і деспотичність, суперечило його вказівкам» [16].
По-третє, Хрущов вперше публічно, хоча і на закритому засіданні з’їзду КПРС, визнав сам факт проведення репресій щодо тих, хто не поділяв позиції Сталіна, заявивши, що він «діяв не шляхом переконання, роз’яснення, копіткої роботи з людьми, а шляхом нав’язування своїх установок, шляхом вимоги беззастережного підпорядкування його думці. Той, хто був проти чи намагався доводити свою точку зору, свою правоту, був приречений на увільнення з посади з подальшим моральним і фізичним знищенням». Говорячи про репресії, що здійснювалися після XVII з’їзду ВКП (б), Хрущов визнав, що «жертвами деспотизму Сталіна виявилося чимало чесних, відданих справі комунізму не лише видатних діячів партії, а й її рядових членів» [16].
По-четверте, за словами Хрущова, поняття «ворог народу» Сталін запровадив для того, щоб, звільнившись від «необхідності будь-яких доказів ідейної неправоти людини чи людей, з якими ти ведеш полеміку», дати можливість «піддати найбільш жорстоким репресіям, з порушенням будь-яких норм революційної законності “усіх”, хто в чомусь не погоджувався зі Сталіним, тих, кого лише запідозрили у ворожих намірах, усіх, на кого просто звели наклеп» [16].
На думку Хрущова, «основним і, по суті справи, єдиним доказом вини вважалося, всупереч усім нормам сучасної юридичної науки», визнання «самого обвинуваченого, причому це «визнання», як показала пізніше перевірка, вибивалося шляхом застосування фізичних засобів впливу на обвинуваченого». Такими фізичними засобами впливу вважалися тортури, за допомогою яких, на думку Хрущова, «банда Берії господарювала в органах держбезпеки» і домагалася одержання доказів того, що заарештований, за вказівкою Сталіна, дійсно є «ворогом народу». Акцентуючи увагу на тому, що грубі порушення соціалістичної законності, тортури і катування, які
приводили до самообмови невинних людей, були санкціоновані Сталіним від імені ЦК ВКП (б), Хрущов практично всю вину за масові репресії переклав на Сталіна і виконавця його волі Берію [17].
Ці та багато інших визнань Хрущова щодо існування в часи правління Сталіна «чужого марксизму-ленінізму культу особи» і необхідність «ліквідації завданих ним (культом особи. - К. М. ) важких наслідків», мабуть очікували окремі учасники ХХ з’їзду КПРС. І все ж більшість комуністів і чимало пересічних радянських громадян сприйняли ці визнання як руйнування віри у міфи сталінського періоду, нехтування нормами і принципами життя у радянському суспільстві.
Рішення XX з’їзду КПРС поклали початок не об’єктивному аналізу того, що сталося в країні у попередні десятиріччя, а створенню нового міфу - міфу про «культ особи». Цей міф спотворював дійсність, приховував від радянських громадян реальні мотиви дій керівників країни як в період сталінського правління, так і після його смерті. Погодившись з оцінками сталінського періоду, висловленими Хрущовим у його доповіді, делегати XX з’їзду КПРС навряд чи могли передбачити наслідки свого вибору. Вони, зокрема, акцентували увагу на фактах репресій серед представників партійного і державного керівництва, тим самим підтверджуючи потребу категоричної заборони репресій щодо керівних працівників. На практиці це означало своєрідний дозвіл, який не лише забороняв репресії щодо зазначених категорій, а й вкрай ускладнював можливості їх судових переслідувань у випадках вчинення злочинів, більш того, нівелював їх відповідальність за свої дії та й взагалі ухвалені рішення. З того часу вище державне і партійне керівництво практично вважалося неосудним і фактично непідвладним закону.
Міфи про сталінський період в СРСР, оприлюднені у доповіді Хрущова, фактично нівелювали причини формування сталінського політичного режиму і методи державного управління того періоду.
Окремі риси періоду культу особи притаманні навіть практиці політичної діяльності та державного управління сучасної України. Проводячи певну паралель, можна побачити, що українські суди досить рідко виносять виправдувальні вироки у кримінальних справах (менше 1 %). З метою одержання зізнання у міліції й досі до підозрюваних застосовуються тортури і насильство, яким прокуратура і суди схильні довіряти. Крім того, застосування норм права у суді залежить від соціального статусу позивачів і відповідачів. Не секрет, що ситуацію, яка складалася у радянському правосудді десятиліттями, сьогодні досить важко змінити, незважаючи на окремі спроби правових і судових реформ в українському законодавстві.
Закрита доповідь Хрущова породила у переважної більшості населення країни розгубленість, розчарування, нерозуміння того, що відбувається. Практично висновки Хрущова привели до розколу радянського суспільства, чим значною мірою, загострили конфлікт поколінь.
Не можна забувати, що для більшості радянських громадян Сталін дійсно став своєрідним «Батьком», у соціальному плані навіть більш значущим, ніж їхні власні батьки. Формуванням міфу про культ особи Хрущов символічно знищив «Батька народів». Його дії, зокрема винесення тіла Сталіна з Мавзолею, були осмислені глибинним пластом свідомості. Згідно зі вченням Фрейда несвідоме в окремих випадках істотно визначає мотиви і самої поведінки - як окремого індивіда, так і соціальних груп суспільства [15]. Оскільки міф про Сталіна був вкорінений у суспільну свідомість як образ «Батька», дії Хрущова та інших радянських керівників після його смерті, названі «подоланням наслідків культу особи», сформували у суспільній свідомості описаний Фрейдом своєрідний «едипів комплекс» [15]. Мабуть, і сам Хрущов був схильний до дії: з одного боку, він керувався необхідністю символічного знищення «Батька народів», а з другого - відчував сильне почуття вини за ці дії. Це почуття вини і в Хрущова, і навіть у так званих «шістдесятників» було досить сильним, адже міф про Сталіна укорінився у суспільну свідомість ще з кінця 20-х років XX ст. Сила почуття вини вела до
необхідності формування раціональних аргументів, що виправдовували символічне знищення «Батька народів». Одним із таких аргументів була глибока ненависть не тільки особисто до Сталіна, а й до вчиненого ним у часи його правління. Нерідко «шістдесятники» приписували Сталіну відповідальність за усі злочини. Хрущов не тільки сам символічно знищив «Батька народів», а й зробив причетним до цього дійства практично усе радянське суспільство.
В результаті більшість радянських громадян сталінського періоду отримали важку психічну і моральну травму і, мабуть, не змогли оговтатися з нею до кінця життя. Цієї травми не були позбавлені і наступні покоління, адже вона ретранслювалася через свідомість батьків, родичів старшого віку, їх найближчого оточення, політиків, державних діячів.
Більшість керівників, які розпочали свою діяльність у сталінські часи, виявилися практично нездатними до конструктивної стратегічної діяльності у напрямку розвитку суспільства, економіки, політики і державного управління. Тому реалізовані у хрущовський період стратегії розвитку країни сприяли не прогресу, а, навпаки, здійснювали регресивні функції.
Комплекс заходів, розроблений відповідно до «боротьби з наслідками культу особи», привів Хрущова до необхідності здійснення економічних реформ, зокрема, семирічного замість п’ятирічного планування економіки, створення раднаргоспів тощо. Від зазначених методів, що виявилися вкрай неефективними, довелося відмовитися й наступному керівництву країни, очолюваному Л. Брежнєвим. Але і йому не вдалося запропонувати заходи ефективного розв’язання стратегічних проблем в політиці, економіці та соціальній сфері. СРСР поступово програвав у конкуренції з розвиненими країнами Заходу.
Відсутність результатів реанімувало міфологічні уявлення щодо ефективності нібито відкинутих методів сталінського керівництва, хоча на практиці не відбулося повного руйнування сталінської спадщини за винятком, певного обмеження суспільної свідомості і соціальної практики, пов’язаних,
наприклад, із забезпеченням так званих «ленінських норм партійного життя». Комплекс «боротьби з наслідками культу особи» не торкався по суті такого важливого аспекту свідомості радянської людини, як панування державного патерналізму, яке в свою чергу блокувало розвиток справжнього колективізму в рамках «великого суспільства», супроводжувалося й таким чинником, як процвітання агресивного адаптаційного індивідуалізму. Все це у пострадянський період істотно вплинуло на руйнування економіки і соціальних відносин колективізму та солідарності, істотне матеріальне розшарування у соціумі та зниження рівня життя переважної більшості громадян.
Зрозуміло, що стан суспільної свідомості у хрущовський період безпосередньо не був пов’язаний з тим, що сталося на ХХ з’їзді КПРС. Проте підміна реальної історії країни міфологічним описом сталінського періоду призвела до тлумачення цього періоду в інтересах поточної політики. Міфи про ефективність ієрархічних систем управління і жорстких покарань за правопорушення і злочини в сукупності з «едіповим комплексом» «шістдесятників» виявилися сильнішими за нові, сучасні методи і принципи державного управління. Початком зміни ставлення суспільства до цих міфів відповідно до концепцій сучасного психоаналізу стала їх раціоналізація на основі широкого вивчення реальних історичних фактів і громадських дискусій щодо змісту і сенсу.
Хрущов, руйнуючи на ХХ з’їзді ЦК КПРС сталінські міфи, намагався створювати власні, використовуючи інколи й неправдиву інформацію, логічно і емоційно створюючи нові міфи. Дещо пізніше у конкретних умовах нову міфологію брали на озброєння борці зі сталінською спадщиною. На жаль, деякі зі створених на той час нових міфів зберігаються у свідомості громадян й понині. А сам період після XX з’їзду КПРС зусиллями низки відомих радянських літераторів та публіцистів був представлений особливим міфом за однойменною назвою повісті І. Еренбурга «Відлига», написаної у 1953 - 1955 рр. і опублікованої у 1956 р. Відлига, що настала після затяжної і похмурої
ідеологічної та політичної зими сталінського режиму, стала з того часу звичним явищем не тільки у радянській, а й пізніше, у пострадянській літературі і навіть у політичному лексиконі.
Хрущов стверджував, що у 30-ті роки ХХ ст. склалася практика масових репресій проти «ворогів народу» на державному рівні. Однак історична правда і документи підтверджують той факт, що подібна практика розпочалася значно раніше, ще за часів ленінського керівництва країною, в роки громадянської війни, у 20-ті роки й тривала до самої смерті Сталіна.
Намагаючись довести достовірність своїх міфів, Хрущов у своїй доповіді, наводив достовірні історичні факти, зокрема щодо понівечених людських доль, проте замовчував багато інших фактів і упереджено оцінював діяльність як Сталіна, так і інших керівників держави. Так, він стверджував, що члени політбюро ЦК ВКП (б) не чинили опору сталінським рішенням, побоюючись фізичної розправи. У доповіді неодноразово наголошувалося на тому, що партійні керівники перебували під постійною загрозою стати жертвами репресій і були змушені діяти проти своєї волі. Мабуть, навіть через три роки після смерті Сталіна Хрущов побоювався звинувачень з боку своїх політичних супротивників у його участі в сталінських репресіях.
Водночас він намагався послабити партійні позиції своїх політичних опонентів, в першу чергу В. Молотова і Г. Маленкова. У ряді негативних випадків, згаданих у доповіді Хрущова, саме Молотов і Маленков були безпосередніми учасниками, а нерідко й виконавцями вказівок вождя. Разом з тим Хрущов побоювався розглядати вину тих чи інших посадових осіб, оскільки розумів, що він сам та й інші керівники держави, безумовно, відповідальні за здійснення масових репресій.
Звісно, встановлення істини, історичної правди про культ особи в період масових репресій було досить небезпечним особисто для Хрущова. Тому він, мабуть, і вирішив гарантувати партійній верхівці недоторканність: не заарештовувати, не піддавати судовим розглядам і не страчувати. Така позиція дозволила Хрущову отримати підтримку багатьох членів ЦК КПРС і делегатів
з’їзду, які побоювалися за своє майбутнє у період десталінізації. Цілком можливо, що саме це допомогло Хрущову бути знову обраним на ХХ з’їзді КПРС першим секретарем ЦК КПРС. Зайнявши найвищу посаду в радянській державі, він в період чергового загострення політичної боротьби зумів провести через червневий (1957 р. ) пленум ЦК КПРС постанову ЦККПРС «Про антипартійну групу Маленкова, Молотова, Кагановича» [11], чим фактично започаткував процес знищення основних політичних конкурентів, послідовно втілюючи у життя свої тактичні наміри.
На початку 1959 р. на позачерговому ХХІ з’їзді КПРС, незважаючи на загальне очікування, про культ особи не йшлося. Більш того, через два роки у письменника В. Гросмана були вилучені усі примірники рукопису його роману «Жизнь и судьба», в якому детально описувалося життя в’язнів не тільки гітлерівських, а й сталінських таборів [6].
Новий відкритий наступ на культ особи відбувся на ХХІІ з’їзді КПРС, про що засоби масової інформації інформували населення. Крім того, Хрущов виступав не єдиним обвинувачем. Більше 20 виступаючих оприлюднили сталінські злочини, детально зупинилися на співучасті у них Молотова, Маленкова, Кагановича, а іноді й Ворошилова.
У деяких письменників навіть з’явилася надія на те, що нарешті видавництва надрукують їх твори, де йдеться про понівечені долі людей.
У листопаді 1961 р. до редакції часопису «Новый мир» надійшов рукопис під назвою «Один день Ивана Денисовича», який приніс всесвітнє визнання невідомому на той час О. Солженіцину. Останній після ознайомлення з відгуком головного редактора журналу О. Твардовського на свій рукопис з іронією писав: «Я, будучи ненависником Сталіна, хоча би раз мав назвати у повісті його прізвище. Проте я ні разу не згадав його, і це невипадково: я добре усвідомлював, що Сталін не один, я бачив радянський режим. На зауваження рецензентів я зробив поступку і лише раз згадав «вусатого батька» [13]. Після опублікування повісті вийшло друком чимало рецензій. Так, у рецензії, написаній К. Симоновим у газеті «Известия»
зазначалося, що «... вона написана рукою зрілого своєрідного майстра. В нашу літературу увійшов сильний талант» [12]. Письменник В. Єрмилов назвав речі своїми іменами: «.О. Солженіцин розповів таку правду, яку неможливо забути, і яку не можна забувати, адже вона дивиться нам прямо в очі» [9].
Як бачимо, інтелігенція усвідомлювала всю серйозність ситуації і розуміла, що за те, що відбувалося в СРСР у 30-ті роки та повоєнний період відповідальна влада на чолі зі Сталіним. Проте, враховуючи досить слабке стратегічне мислення Хрущова, він не зміг прогнозувати наслідки низки своїх рішень, у першу чергу державних, допускав у державному управлінні те, що згодом було названо «волюнтаризмом».
Висновки. Політична система сталінізму дійсно створила культ, хоча не можна забувати, що будь-яка тоталітарна система його створює. Однак справжнім і головним об’єктом культу виступає не людина з конкретним прізвищем, у даному випадку Сталін, а влада як така. Культ влади - у цьому криється сутність сталінізму. Культ влади значно життєвіший за культ особи.
ЛІТЕРАТУРА
1. Політична історія України. ХХ століття : у 6 т. - Т. 6. - К. : Генеза, 2003. -Т. 6. - 693 с.
2. Баран, В. Україна 1950-1960-х років: еволюція тоталітарної системи / В. Баран. - Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996.
3. Баран, В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-1985 рр. / В. Баран. -Львів : Свобода, 1992.
4. Алексеева, Л. История инакомыслия в СССР / Л. Алексеева. - Вильнюс ; -Москва, 1992.
5. Арбатов, Г. Затянувшееся выздоровление (1953-1985). Свидетельство современника / Г. Арбатов. - М. : Междунар отношения, 1991.
6. Аксютин, Ю. Н. С. Хрущев «Мы должны сказать правду о культе личности» / Ю. Н. Аксютин. - Труд. - 1988. - 13 нояб.
7. Барбакова, К. Г. Интеллигенция и власть / К. Г. Барбакова, В. А. Мансуров. - М., 1991.
8. Бурлацкий, М. Никита Хрущов и его советники - красные, черные, белые / М. Бурлацкий. - М. : Эксмо-пресс, 2002.
9. Ермилов, В. Во имя правды, во имя жизни / В. Ермилов. - Правда. - 1962. -23 нояб. ; Кожинов, В. Россия. ХХ век (1939-1964) / В. Кожинов. - М. : Эксмо-Пресс, 2002.
10. Постановление ЦК КПСС «О преодолении культа личности и его последствий» // Правда. - 1956. - 2 июля.
11. Постановление ЦК КПСС «Об антипартийной группе Маленкова, Молотова, Кагановича». - Справочник партийного работника. - М., 1957. - С. 121126.
12. Симонов, К. О прошлом во имя будущего / К. Симонов // Известия. -1962. - 18 нояб.
13. Солженицин, А. Бодался теленок с дубом: очерки литературной жизни /
A. Солженицин. - М., 1996. - 241 с.
14. Тезисы ЦК КПРС, посвященные 38 годовщине Великой октябрьской социалистической революции // Правда. - 1955. - 5 нояб.
15. Фрейд, З. Тотем и табу / З. Фрейд. - М., 2008.
16. Хрущев, Н. С. О культе личности Сталина. Доклад на ХХ съезде КПСС / Н. С. Хрущев // Известия ЦК КПСС. - 1989. - № 3.
17. Хрущев, Н. С. Время. Люди. Власть (Воспоминания в 4-х кн.) / Н. С. Хрущев. - М. : Моск. новости, 1999. - Кн. 2. - 842 с.
18. Хрушев, Н. Воспоминания. Избранные фрагменты / Н. Хрущев. - М. -
1997.
19. Krawchenko, B. Social change and National Consciousness in Twentieth Century / B. Krawchenko. - Edmonton, 1985.
20. Lewitskyj, B. Politics and Society in Soviet Ukraine 1953-1980 /
B. Lewitskyj. - Edmonton, 1984.
21. Birch. J. The Ukrainian Nationalism Movement in the USSR since 1956 / J. Birch. - L., 1971.
ТРАНСФОРМАЦИЯ КУЛЬТА ВЛАСТИ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ
СИСТЕМЕ СССР
Марусик. К. А.
Проанализированы трансформационные процессы, которые происходили в политической системе СССР с учетом сохранения культа власти сквозь призму раскрытия преступлений Сталина. Доказано, что политическая система сталинизма действительно создала культ, однако настоящим и главным объектом культа выступает не человек с конкретной фамилией, в данном случае Сталин, а власть как таковая. Культ власти - в этом кроется сущность сталинизма, он значительно жизненнее за культ личности.
Ключевые слова: доклад Хрущева, миф, культ власти, культ личности, политическая система.
TRANSFORMATION CULT AUTHORITIES IN POLITICAL
SYSTEM USSR
Marusyk C. A.
In this article the transformational processes that took place in the political system of the USSR with taking into the account of the preservation of the cult of authority through exposure of the crimes of Stalin are analyzed. It is proven that the political system of Stalinism created the cult indeed, because the real and main target of cult was not the man with the definite name, in this case Stalin, but the authority as such. The cult of authority is the essence of Stalinism because it is more viable than the cult of person
Key words: Khrushchev’s report, myth, cult of authority, cult of person, political system.
