CC BY
138
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
A.V. Golovko
PRESCHOOLS IN SOCIAL EDUCATION IN SOVIET UKRAIN
Based on the analysis of documentary sources and literature are studied preschool activities in social education in the USSR in 1919-1933 years, Allowing more fully reconstruct the process of formation of the Ukrainian system of education and upbringing in different historical and social period.
Key words: USSR, 1919-1933 years, Social, education, pre-school, educational and educational system.
УДК 316.7(477)”192”
В.В.Давва
ІДЕОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ У 20-ТИХ РР. ХХ СТ.
У статті проаналізовано взаємозв’язок радянської ідеології, що поширювалася на українських землях після встановлення влади більшовиків, із процесом формування культурної сфери України у 20-ті роки ХХ століття. Визначено особливості формування українського мистецтва, літератури, музичного та кіномистецтва в умовах жорсткого контролю з боку влади над усіма сферами суспільного життя та використання української культурної сфери в якості інструменту радянської пропаганди серед народних мас.
Ключові слова: українська культура, радянська ідеологія, українізація, монументальна пропаганда, українське мистецтво, українська література, музична культура, кіномистецтво.
Роки Національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. призвели до багатьох втрат у нагромаджуваній віками українській культурній спадщині. Разом з тим культурний процес уперше глибоко увійшов в народну товщу. Нестримний потяг мільйонів людей до кращих зразків загальнолюдської культури був однією з відмінних рис тогочасного життя [8].
Не зважаючи на тяжкі для України наслідки революційних подій, 1920-ті роки стали періодом небувалого підйому української культури, часом інтенсивних пошуків та знахідок, справжнього новаторства. Саме тому є доцільним з’ясувати взаємозв’язок такого культурного підйому із пропагандистською політикою радянського уряду, що проводилася на українських землях.
Проблема становлення української культури у першій половині ХХ століття вже тривалий час цікавить вітчизняних науковців. Ще у 80-х роках зарубіжні дослідники опублікували низку праць, у яких розглядалися аспекти розвитку української культури. Але загальною рисою досліджень української діаспори повоєнного періоду є залежність їхніх політико-ідеологічних висновків від політичних уподобань прихильників тієї чи іншої політичної сили. Крім того, основний акцент в працях робиться на культурну діяльність національних урядів Української революції.
Найбільш численну групу літератури з проблеми української культури складає радянська історіографія, якій притаманні ідеологічна заангажованість, пропагандистський і політично-публіцистичний характер. [7, 19].
Окрему групу наукових праць складають дослідження сучасної історіографії України. Для вироблення нових концептуально-методологічних засад дослідження
41
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
проблем української культури початку ХХ століття мають велике значення ґрунтовні праці українських вчених Г. Боряка, І. Войцехівської, Я. Грицака, Я. Дашкевича, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіної, Я. Ісаєвича, та ін. [8]
В останні роки спостерігається збільшення інтересу українських науковців до проблем української культури післяреволюційного періоду. Це стає результатом ґрунтовних досліджень, що викладаються в кандидатських та докторських дисертаціях таких вчених, як О. Стасюк [9], З. Олійник [6], Д. Бачинський [1].
Таким чином, аналіз досліджень, а також загального стану наукової розробки даної проблеми засвідчує великий інтерес науковців до питання розвитку української культури на початку ХХ століття. Але при цьому культурне питання найчастіше обмежується рамками Національно-демократичної революції, або висвітлюється як складова частина політики українських національних урядів. При цьому питання взаємозв’язку радянської ідеології з процесом формування української культурної сфери розглядається не в повній мірі.
Нагальною є потреба прослідити вплив політики радянського уряду на формування основних сфер культурного життя України; проаналізувати спроби більшовиків використати культурну сферу в якості ефективного інструменту своєї агітаційно-пропагандистської діяльності; розглянути процес становлення різних видів українського мистецтва в умовах ідеологічної політики комуністичної партії.
Більшовики належним чином врахували величезний потяг народних мас до культури і постаралися вигідно для себе використати його. Вони розуміли, що культура може стати важливим чинником у політичній боротьбі. Щоб керувати діями сотень тисяч людей, треба було передусім впливати на їхню свідомість. Тому більшовики робили наголос на ідеологічних аспектах. Пов’язуючи ідеологію і культуру, вони обирали найкоротший шлях для зміцнення своєї влади [7, 38].
Курс на ідеологізацію культури розпочався створенням у лютому 1919 р. наркомату агітації і пропаганди у складі українського радянського уряду. Керівництво наркоматом було довірено визначним діячам більшовицької партії — спочатку Артему (Ф. Сергеєву), потім — О. Колонтай. Пізніше функції управління агітацією і пропагандою перейняли відповідні структурні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Вважаючи цю ділянку роботи найважливішою для зміцнення диктатури, вожді більшовиків віддали її безпосередньо партійному апарату [2, 57].
В Україні почалася швидка розбудова мережі культурно-освітніх закладів, покликаних нести в маси комуністичні ідеї. Створювалися палаци культури, народні університети, селянські будинки, клуби, хати-читальні. У партійних, робітничих і профспілкових клубах відкривалися бібліотеки, народні театри, різноманітні гуртки. Клуби регулярно проводили концерти силами мобілізованих на цю справу митців. Влаштовувалися мітинги, лекції, диспути.
У липні 1920 р. наркомат освіти УСРР затвердив «Положення про хату-читальню» як опорний пункт просвітньої роботи у селах. Вказувалося, що головним напрямом в діяльності хат-читалень є «поширення комуністичної освіти серед сільського населення» [8].
Поряд з утворенням нових культурно-освітніх закладів відбувався активний процес більшовизації «просвіт», заснованих українською інтелігенцією у попередні роки, починаючи з дореволюційних. Більшовизація відбувалася кадровою чисткою. Із «просвіт» виганяли «буржуазних націоналістів», замінюючи їх людьми, які довели свою відданість радянській владі. Це призводило до істотного погіршення професійного рівня просвітянського керівництва. Характерно, що партія більшовиків не тільки «перетравлювала» існуючі «просвіти», а й учетверо збільшила їх кількість за неповні два роки.
42
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
До кінця 1920 р. в Україні діяло близько 15 тис. культурно-освітніх установ різного типу. Серед них було 1 300 клубів, 5 000 хат-читалень, близько 4 000 «просвіт». В усіх великих містах функціонували палаци культури [5].
Слід зазначити, що в перші роки свого правління комуністична партія все ще помітно відчувала брак підтримки з боку неросійських народів. Вона залишалася крихітною, в основному російської, організацією, що базується в містах, балансує на лезі ножа серед мас селянства, в будь-який момент готових відсахнутися від неї, і неросійських народів, лояльність яких по відношенню до неї була вельми сумнівною. Так, Україна в особливості була «слабкою ланкою Радянської влади», як це відкрито визнавав сам Сталін. Тому партія почала шукати засоби досягнення визнання та підтримки серед неросійських народів.
У 1923 р. на XII з’їзді партії її керівництво поклало початок політиці «коренізації». Вона була покликана зосередити зусилля на тому, щоб залучити в партію та державний апарат представників неросійських народів, щоб радянські службовці вивчали місцеві мови і користувалися ними, нарешті, щоб держава сприяла культурному і соціальному розвитку різних народів. Український варіант цієї політики отримав назву українізації [6, 10].
Втім, перш ніж розгортати українізацію, слід було внести деякі зміни до складу партійного керівництва в Україні. У цей час воно складалося головним чином з надісланих Москвою радянських чиновників. У більшості своїй вони не тільки не проявили розуміння необхідності українізації, але і в ще меншому ступені показали своє бажання проводити її в життя. Так, один з найбільш високопоставлених партійних чиновників в Україні, Дмитро Лебідь, був якраз з тих росіян, хто не збирався приховувати свою неприязнь до української культури та звичаїв, до українізації як такої. Він відстоював так звану «теорію боротьби двох культур», відповідно до якої російська культура в Україні, як передова культура прогресивного пролетаріату і міста, неминуче повинна перемогти українську культуру, пов'язану з відсталим селянством і селом, тому комуністи зобов’язані сприяти цьому «природному процесу» [8].
Поступове зміцнення позиції Комуністичної партії супроводжувалося набуттям СРСР рис тоталітарного суспільства з притаманним йому створенням єдиної ідеології та терором у боротьбі з ідеологічними противниками. [5]
Мистецтво, поруч з терором, стало одним з улюблених інструментів тоталітаризму. У цей час виголошувалася теза про мистецтво як вищу форму соціалістичного виробництва і красу як вищу форму соціалістичного життя. Його справжнім творцем «могли бути тільки маси, а митці покликані виражати волю пролетаріату до краси» [7, 17]. Після революції змінилася мистецька атмосфера, його внутрішнє наповнення.
В часи становлення в Україні радянської влади пропагандистське мистецтво виявлялося в масових формах: монументальна скульптура і малярство, плакат, сатирична графіка, художнє оформлення площ і вулиць до свят, а також робітничих і сільських клубів, агітпоїздів, агітпароплавів.
Для того, щоб революційна ідея в монументальній пропаганді знаходила шлях до умів та сердець, її часто пов’язували з національною традицією. У травні 1919 року уряд радянської України прийняв декрет «Про зніс з площ та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським слугам». Декрет передбачав знесення монументів, що «не мали історичної та художньої цінності» та гальмували розвиток революційного монументального мистецтва, яке було агітаційним засобом у боротьбі за перемогу нового устрою, за виховання мас [3, 47]. Спорудження та відкриття пам’ятників розглядалось як важлива політична подія і з агітаційно-виховною метою проводилось в урочистій атмосфері, з мітингами.
43
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
Українське мистецтво 1920-х років зберігало декларативність та публіцистичність попереднього часу. В резолюції Х з’їзду КП(б)У від 29 листопада 1927 року було зазначено, що до найголовніших освітніх завдань належить «будівництво української культури, національної за її формою, мовою та матеріалом» і «пролетарської, колективістичної й інтернаціональної за змістом». [7, 11]
Виникає низка художніх об’єднань, що стильово урізноманітнило мистецтво «при єдиній соціалістичній тематиці». АХЧУ - Асоціація художників Червоної України - орієнтувалася на мистецтво, що відображало дійсність, повторюючи програму Асоціації художників революційної Росії. Великий вплив на становлення мистецтва 1920-х рр. справила Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). Згідно зі статутом, АРМУ була «федерацією художників різних формальних напрямків» і вважала своєю місією боротьбу за високий рівень мистецької культури, за відхід українського мистецтва від провінційності [9, 12].
Проте, АРМУ мала тенденцію до традиціоналізму, що не відповідало лінії партії та посилювало боротьбу з іншими мистецькими угрупованнями - АХЧУ, ОСМУ (Об'єднання сучасних митців України).
Посилення пропагандистської ролі мистецтва як фактора «комуністичного виховання трудящих» і виразника «найпрогресивніших ідей століття - ідей соціалізму, інтернаціональної солідарності трудящих, рівності і справжньої демократії» передбачало використання реалістичних засобів. Важливим стало не трактування форми, а соціалістичний зміст, громадянськість, чітке виконання державного замовлення [8].
На противагу західним концепціям елітарності мистецтва (воно створюється обраними і призначене для обраних), Ленін стверджував, що мистецтво належить народу і його розквіт якнайтісніше пов'язаний з відображенням прагнень, почуттів і волі широких трудящих мас. Маси, на думку Леніна, є не тільки споживачами культури, а й безпосередніми її творцями. [2, 62] Мистецтво розглядається як вид громадської діяльності людини, воно бере участь у революційній боротьбі, пронизується комуністичною ідейністю, висуває форми і жанри, які відповідають завданням цієї боротьби. Породженням ідеологічно-тоталітарного мистецтва у цей час стає так званий соціалістичний реалізм, стилістика якого хоч і нагадує мистецтво першої половини ХІХ століття, та все ж являє собою нове явище [5].
Нове мистецтво було покликане трансформувати свідомість громадян. «Нова людина» мала бути створена саме через мистецтво. Сприйняття соціалістичної культури футуристами, особливо українськими, було не зовсім визначеним. Вони підтримували розуміння ідеології як єднального чинника культури, але вважали, що живуть у переломний час, під час переходу від одного ладу до іншого, тому єдності у культурі бути не може. Окремі мистецькі угруповання прагнули творити соціалістичну культуру, однак «вони більше переконані в тому, що її творять, ніж справді її творять».
[4, 236]
Футуризм, який не міг обмежуватись ідеями більшовиків і був «рухом, що поглиблює і розширює культурну базу комунізму», вже на початку 1920-х рр. був витіснений конструктивізмом. Митці цієї течії розглядали свої твори не як самодостатні витвори мистецтва, а як моделі нової організації світу, як розробку єдиного плану оволодіння світовим матеріалом. Цей напрям найповніше реалізувався у театральному мистецтві, сценографії. Застосовуючи народні традиції, українські художники перетворювали вагони агітпоїздів і борти агітпароплавів на подобу українських весільних скринь, на «писанку і могутнє знаряддя пропаганди» [8].
Настрої новизни та свіжості з особливою силою проявилися і в літературі 20-х років. Письменники-марксисти вважали, що революція повинна реалізовувати себе не
44
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
тільки в політичній чи соціальній, але й в літературній галузі. Виходячи з цього, «буржуазне» мистецтво минулого повинно було поступитися місцем новому, пролетарському мистецтву. При цьому все ж таки обумовлювалося, що «прийти до єднання у всесвітньому масштабі пролетарське мистецтво може тільки ідучи національними шляхами» [1, 14].
Прагнення створити пролетарську культуру в Росії привело до створення письменницької організації «Пролеткульт», що ґрунтувалася на двох ключових принципах: можливості створити пролетарську культуру, відкинувши традиції та уявлення минулого, та необхідності участі широких народних мас в цьому процесі. «Пролеткульт» пов’язувався у свідомості багатьох людей з російською міською культурою, тому він не користувався популярністю серед українців. Однак всі його ідеї серйозно вплинули на появу та розвиток так званих масових літературних організацій в Україні [9, 13].
У 1922 році була створена перша така організація - «Плуг», яку очолив Сергій Пилипенко. Заявивши, що маси (для України це означало - селянство) здатні створити той тип літератури, який їм потрібен, організація створила цілу мережу письменницьких гуртків, які дуже скоро об’єднали близько 200 письменників і тисячі починаючих аматорів.
Через рік з’явилося ще одне літературне угруповання - «Гарт», яке очолив Василь Елан-Блакитний. Дана організація також ставила за мету створення пролетарської культури в Україні. При цьому члени «Гарту» все ж таки дуже обережно ставилися до ідеї «масовості», остерігаючись, що вона приведе до зниження рівня мистецтва [2, 59].
Наряду з цими промарксистськими організаціями виникли невеликі угруповання «непролетарських» письменників та художників, що не пов’язували себе з якою-небудь окремою ідеологією. Це були символісти, футуристи, неокласики. У більшості всі вони були прихильниками ідеї, що «творча індивідуальність може творити, тільки піднявшись над масою, але зберігаючи при всій незалежності почуття національної спільності з нею». Оскільки всі літературні гуртки та організації мали свої друковані органи, на сторінках яких пропагувалися їх погляди та критикувалися ідеї опонентів, поширеним явищем стали літературні дискусії [7, 35].
Українська музична культура 20-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М.Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р.Вагнера, Е.Гріга, М.Равеля та ін).
Наприкінці 20-х років у музичну сферу став проникати сталінський режим. З появою в 1932 р. Спілки композиторів України політичний вплив на творчий процес посилився. Це спричинило уніфікацію художнього мислення, жорстку критику музикантів-новаторів, звинувачення їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі соціального замовлення, пригнічення творчої індивідуальності, деформацію музичної культури, вихолощення її національного духу [8].
Новим явищем української культури 20-х років стало кіно. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фото-кіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції в 1926 р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а введена в дію 1928 р. Київська кінофабрика (майбутня Київська кіностудія їм. О.Довженка) — однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі [7; 47].
З початку 20-х років у національному кінематографі на зміну плакатним низькопробним пропагандистським фільмам-агіткам революційної доби прийшли художні фільми; режисери дедалі частіше стали залучати до участі в кіно відомих українських акторів (А.Бучму, М.Заньковецьку та ін.); зростав мистецький та технічний
45
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
рівень кіновиробництва; посилився зв’язок кіно з літературою і театром. У цей період за основу фільмів, як правило, брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори («Трипільська трагедія», «Остап Бандура», «Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Fata Morgana»). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна, «Сумка дипкур’єра» О.Довженка) [2, 63].
Таким чином, визначальним принципом «культурної» політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території України -національних, класових, релігійних - і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, «нова культура» мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, здійснювалося партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.
При цьому, неможливо заперечувати стрімкий зріст української культури у 20-ті роки ХХ століття. Першопричиною цього широкого культурного відродження була Національно-демократична революція. Хоча відхід до еміграції більшої частини старої інтелігенції ускладнив національний культурний зріст, недостачу інтелектуальних сил було відшкодовано появою цілої плеяди творчих постатей. Багато з цих нових дарувань стояли поза політикою. Інші були палкими революціонерами-романтиками. З руйнуванням сподівань на державну незалежність багато з них побачили в культурній творчості альтернативний спосіб виразу національної самобутності свого народу.
У даних умовах комуністична партія прагнула використати таке культурне піднесення в інтересах зміцнення своєї диктатури. Матеріальна підтримка митців, вчених, працівників народної освіти чергувалася з політичними репресіями. Ця політика давала можливість обплутувати культурний процес ідеологічними стереотипами і впливати на мільйони людей, які тягнулися до культури. Разом з тим державна підтримка митців та вчених і безпосереднє управління держави грандіозними кампаніями (на кшталт кампанії по ліквідації неписьменності) зумовили швидкий розвиток культури навіть у несприятливих умовах воєнного часу.
Список використаної літератури
1. Бачинський Д.В. Інтелігенція Української СРР в українізаційних процесах 20-х - початку 30-х років ХХ ст.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Д.В. Бачинський. - Чернівці: Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича, 2004. - 20 с.
2. Волобуєва Т. Радянська реклама (1920-1930 рр.) / Т. Волобуєва // Рекламні технології. - К.: 2006. - №4. - С.56-64
3. Декрет РНК УСРР від 7 травня 1919 «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам» // Культурне будівництво в Українській РСР: Збірник документів. - К.: Держполітвидав УРСР, 1959. - Т. 1. - С.47.
4. Ільницький О. Український футуризм (1914-1930) / О.Ільницький. - Л.: Літопис, 2003. - 456 с.
5. Мириманов В. Тоталитарное искусство [Електронний ресурс] / В.Мириманов. -Режим доступу: http://vseznaikin.ru/articles/102/1010272/1010272a1.htm
6. Олійник З.В. Національна політика більшовиків в Україні в 1917 - 1920 рр.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / З.В. Олійник. - К.: Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2002. - 19 с.
46
ISSN 2226-2849
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОСОФІЯ, КУЛЬТУРОЛОГІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 4
7. Павлов В. Українське радянське мистецтво 20 - 30-х років / В.Павлов, Л.Попова. - К.: Мистецтво, 1966. - 73 с.
8. Субтельний О. Історія України [Електронний ресурс] / О.Субтельний. - К.: Либідь, 1993. - 720 с. - Режим доступу: http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/151/
9. Стасюк О.О. Деформація традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.05 / О.О. Стасюк. - К.: Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2007. - 21 с.
Стаття надійшла до редакції 5.02.2012р V.V.Davva
IDEOLOGICAL FACTORS IN THE DEVELOPMENT OF UKRAINIAN NATIONAL CULTURE IN THE 20s. OF THE TWENTIETH CENTURY
The article analyzes the relationship of the Soviet ideology, extending to the Ukrainian lands after the the Bolshevik regime, with the formation of the cultural sphere in Ukraine in the 20 years of the twentieth century. The features of the formation of the Ukrainian art, literature, music andfilm in a strong oversight authority over all aspects of public life and the use of the Ukrainian cultural sector as an instrument of Soviet propaganda among the masses.
УДК 792.2(546.37)
О.П. Кодьєва
ВИДИ МИСТЕЦТВА У КОНТЕКСТІ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Проблема видів мистецтва розглядається через призму психології сприйняття етносу. Центральна увага приділяється світосприйняттю українського народу, яке формується народними традиціями та структурою мови.
Ключові слова: вид мистецтва, етнос, психологія сприйняття, структура мови, художній образ, культуротвореня.
Проблема виявлення закономірностей в утворенні видів мистецтва, а значить, - у з’ясуванні причин існування одних видів і занепаду інших сьогодні актуальна, незважаючи на те, що, на перший погляд, все ніби-то ясно. Але при зануренні у процес мистецького видоутворення перед дослідником постає калейдоскоп творчих, креативних (адже це не одне й те ж саме), а також псевдокреативних спрямувань. У такій мозаїчній картині сучасного мистецтва знайти логіку, як того звичайно бажає науковець, дуже не просто. Але природа пізнання вимагає прояснень заради свого поступу.
Зазначена проблема складна і багатоаспектна. У представленій статті торкнемося її етнічно-національного аспекту. У даному випадку нас буде цікавити контекст світосприйняття і культуротворення українського народу.
Завдання статті - звернути увагу на дві „призми“ бачення: 1) суто психологічну та 2) мовну, хоча обидві тісно пов’язані.
Приступаючи до аналізу проблеми, перш за все, слід оговорити, що саме у цьому конкретному випадку автор статті розуміє під поняттям „український народ“. Сьогодні питання національної визначеності стоїть гостро і, як відомо, в ньому немає одностайності щодо повного, адекватного розуміння змісту і обсягу даного поняття. Автор статті базує (тобто розпочинає) свої розмірковування, надаючи основної уваги
47
