Научная статья на тему 'The difference between translation and self-translation'

The difference between translation and self-translation Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

CC BY
294
188
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
Ключевые слова
ПЕРЕКЛАД / АВТОПЕРЕКЛАД / БіЛіНГВ / НОРМА / АВТОРИТЕТ / НАПРЯМОК ПЕРЕКЛАДАННЯ

Аннотация научной статьи по философии, этике, религиоведению, автор научной работы — Zarubina Z.

The study deals with the phenomenon of self-translation, its prerequisites and reasons as well as the peculiarities of self-translation in comparison to translation proper.

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.

Текст научной работы на тему «The difference between translation and self-translation»

УДК 81 ’253

ВІДМІННІСТЬ МІЖ ПЕРЕКЛАДОМ ТА АВТОПЕРЕКЛАДОМ

З.В. Зарубіна, викладач, ХНАДУ

Анотація. Розглядається явище автоперекладу, його передумови і причини та особливості автоперекладу порівняно із власне перекладом.

Ключові слова: переклад, автопереклад, білінгв, норма, авторитет, напрямок перекладання.

Вступ

Недостатня увага до явищ художнього білінгвізму та автоперекладу, притаманних, зокрема, таким авторам як Й. Бродський, В. Набоков, С. Бекет, В. Биков, В. Коротич, С. Гейм, Е. Тріоле та інші, викликана недостатньою вивченістю даного феномену, а усвідомлення погляду на культуру як механізм, що саморегулюється, приводить нас до висновку про невипадковість появи текстів, які обумовлені взаємодією двох культур у одній творчій свідомості, в літературах різних народів у ті чи інші періоди їхнього розвитку. «Двомовність, -за влучним висловлюванням Г. Г ачева, - це діалог світоглядів, систем світу. З іншого боку, на цьому рівні з’являється плідна самокритика думки та слова. Бо «двомовник», що живе між двох моделей світу, істотно відчуває недостатність, відносність кожної з них, чого не бачить самовпевнений «одномовник», якою б великою мовою він не мислив би. Поняття автоперекладу або самоперекла-ду позначає процес перекладання автором власного твору, або результат такої дії [8: 17]. Як показує практика наукових видань, у літературознавстві до самоперекладу ставлення неоднозначне. Та й самі перекладознавці цьому явищу приділяють надто мало уваги, можливо, внаслідок того, що відносять явище автоперекладу радше до феномену білінгвізму або двомовності, аніж до власне перекладу.

Коли розглядати самопереклад в історичному аспекті, то можна дійти висновку, що самі себе перекладали, зазвичай, ті автори, які не просто вільно володіли кількома мовами, але й творили на них. Тому авторське усвідомлення такого вибору важко переоцінити: на відміну від практики середніх віків, коли вибір мови перекладу визначався перш за все жанровою належністю твору, то з часів романтиків надається перевага самовираженню за національно-мовними ознаками. І тому канадська дослідниця Е.К. Божур справедливо стверджує, що «в той час як білінгв часто переходить з мови на мову неусвідомлено, то багатомов-

ний чи двомовний автор має свідомо вирішувати, яку саме мову обрати у даному конкретному випадку.» [6] Так само й автопереклад є пов’язаним із прийняттям важливого рішення - ось чому на додаток до реального використання автором мов, якими він творить, варто розглядати також і ставлення та почуття автора до них.

Аналіз публікацій

У світовому перекладознавстві вперше проблему автоперекладу поставив професор Харківського університету О.М. Фінкель у 1928 році у статті «Г.Ф. Квітка - перекладач власних творів» [2], у якій він стверджує, що ігнорування цієї проблеми не є правомірним і що думка, що «жодної різниці поміж автором-перекладачем та перекладачем звичайним взагалі нема» є спрощенням питання. «Єдиної, загальнообов’язкової норми перекладу нема... ці норми хитаються - залежно від загальних літературних поглядів певної доби. Нема жодного об'єктивного критерію, щоб відрізняти переклад од художньої переробки, нема об'єктивного критерію, щоб визначити якісні градації, і те, що іноді видають за такий критерій, є звичайно викладом особистого смаку рецензента, і ані об’єктивності, ані категоричності це не має. Завдяки усім цим умовам - хоч і маловтішним, але реально-існуючим - авторське розв’язання проблеми перекладу несподівано набуває особливо гострого інтересу та значення. Справді таки: проблема перекладу цілком упирається у відтворення на одній мові художнього твору, якого написано другою, причому переклад і за своєю морфологією (в широкому розумінні цього слова) і за функцією мусить бути в якійсь мірі аналогічним оригіналові. Для нас безперечною є теза, що найкращим знавцем морфології та функції твору є його автор: високе мистецтво завжди є свідоме, і тільки школярі творять сліпо, гадаючи, що неуцтво можна компенсувати благими намірами. Але в цьому разі найкращим перекладачем повинен бути сам автор: бо хто краще його знає, де саме треба зробити наголос, що саме домінує у творі по

всіх його частинах.» [2]. У кандидатській дисертації «Г.Ф. Квітка-Основ’яненко - перекладач власних творів» (1939 року) [3] О.М. Фінкель досліджує особливості перекладацького методу Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, сприйняття ним свого завдання, а також важливість автоперекладу для теорії перекладу. У статті від 1962 року, присвяченій автоперекладу, [4] Фінкель пише що, хоча перед перекладачем взагалі і перед перекладачем-автором, стоять, здавалось би, одні й ті самі завдання й труднощі в автоперекладі вирішення їх набуває дещо іншого характеру, іншого змісту, аніж у звичайному перекладі. І якщо перекладач переосмислює твір, який перекладає, акцентуючи одні елементи, приглушуючи інші, в силу своєї ідейної, естетичної, етичної і т.ін. нетотожності з автором з одного боку, та внаслідок перенесення твору в інше читацьке середовище, з іншого, для перекладача-автора причини першого порядку, природно, відпадають. А причини другого порядку залишаються, хоча це переосмислення здійснюється не для себе, а для інших. Середовище іншої мови та іншої культури змушують його йти на такі зміни, які для оригіналу він не допустив би, спонукує до перестворення свого твору, що не може не вплинути на мову та на стиль перекладу. І якщо ті зміни, що автор-перекладач вносить в текст перекладу, істотно відрізняють його від оригіналу, то для звичайного перекладу це було б мінусом й вважалося б прикладом наслідування, то чи існують такі співвідношення між джерельним текстом та текстом перекладу для автора-перекладача?

Захід з ідеями Фінкеля стосовно автоперекладу познайомив словацький дослідник А. Попович під час поїздок з лекціями Канадою і з становленням полісистемного підходу. Вивченням самоперекла-ду займалися такі дослідники як Е.К. Божур, Р. Грутман, Ж. Ріссе, Б. Фітч, Р. Браун, Ж. Грін, Ж. де Паласіо, М. Перрі, Ж. Ламбер, Д. Лампінг, Л. Куре-Йенсен, Дж. МакГуір та інші. Проте практично всі дослідження автоперекладу розглядалися в поняттях змін у тексті і ніхто не зосереджувався на проблемах двокультурності.

Мета та постановка задачі

Якщо говорити про вибір мови, то для того, щоб змалювати портрет конкретного перекладача своїх творів чи групи таких перекладачів у нагоді можуть стати кілька таких запитань. 1) Чи носить практика автоперекладу систематичний характер, чи обмежується одним випадком? 2) Чи автори є постійними у виборі джерельної та цільової мов (як це буває у випадку з «регіональними» авторами, які перекладають власні твори для того, щоб зробити їх надбанням значно ширшої аудиторії), чи цільову та джерельну мови змінюють? 3) Чи рідна мова використовується як цільова (у відповідності з міжнародними конвенціями у підготовці перекладачів) чи навпаки саме рідна мова ви-

користовується для створення джерельних текстів? 4) Чи встановлюється «розподіл праці» між мовами, коли одна з них переважно використовується для «високої літератури», а інша - для масових жанрів? 5) На якому етапі свого творчого шляху звертаються письменники до автоперекладу? 6) Чи версія другою мовою здійснюється через значний проміжок часу після створення першої версії, чи з хронологічної точки зору обидві версії створюються більш-менш одночасно? 7) Вирішивши питання як дві мови (чи більше мов) співвідносяться одна з одною, нам належить дати відповідь на найскладніше запитання: чому певні автори повторюють другою мовою те, що вони вже висловили у попередній роботі першою мовою?

І навряд чи одним незадоволенням існуючими перекладами можна пояснити вибір того, що, принаймні, декотрим здається безглуздям - зробити копію картини іншого відтінку. Крім матеріальних умов та чинників (вигнання, заміжжя, гроші) має існувати якийсь більш високий мотив, що допомагає авторам перебороти небажання повторюватися. Бо ані Владімір Набоков, ані Сему-ель Беккет не очікували з нетерпінням, коли вони візьмуться за те, що перший з них називав «копирсатися у власних нутрощах, а потім приміряти їх немов пару рукавичок» [6: 90], а другий - «пустою тратою часу та злості на самопереклад».

Відмінність між перекладом та автоперекладом

Двомовні автори, які займаються автоперекладом, мають справу не лише з абстрактними мовними системами, вони часто намагаються жонглювати двома традиціями і саме тому пропонують також джерело для створення літературної норми. Оскільки автор сам себе перекладає, то він може собі дозволити сміливі зміни у джерельному тексті, які, якби це зробив інший перекладач, мабуть, не вважалися б за адекватний переклад. Такі сміливі зміни, коли вони носять систематичний характер, служать могутніми показниками дії норм. І справді, коли важко виокремити конкретний чинник, то при розгляді групи письменників, чию двомовність можливо пояснити соціокультурними обставинами, зазвичай вимальовується певна модель чи система [9: 181].

Так, в Європі XVI ст. поети нерідко перекладали свої власні твори, написані латиною, для вправ. Отримавши освіту латиною, вони досягли в ній такого рівня компетенції, що переважав їхній рівень володіння живою рідною мовою, тому вони потребували спершу написання твору латиною, а вже потім «створювали поетичний твір живою мовою». Той факт, що ці поеми незмінно було перекладено рідною мовою із зразків безпосередньо складених набутою іноземною мовою, демонструє настільки за ці століття змінилося ставлення до мови. Зміну напрямків між джерельною та

цільовою мовами можна пов’язати із значними суспільно-політичними змінами. Так, у 1930 роки фламандці вперше отримали доступ до університетської освіти рідною мовою, а їхні мовні права були закріплені конституційно, бо нова конституція визначала регіональну одномовність [8: 19]. З дескриптивної точки зору помітно, що автоперек-лади, які було здійснено в Бельгії цих часів з французької фламандською, не так вже й належать до іншої системи, аніж оригінальні версії - вони не передбачають жодної реальної зміни аудиторії, оскільки висвітлюють існуючі внутрішньо-системні стосунки. Отже, можна екстраполювати, виходячи з думки Божур про автопереклад як про [6 :51].

Корпус досліджуваних текстів у більшості досліджень досі виглядає дещо виключно, бо до нього входять такі автори, як Ельза Тріоле та Владімір Набоков, котрі після революції 1917 року покинули Росію і відчували себе зобов’язаними адаптуватися до своєї нової батьківщини. Бо для тих білінгвів, які можуть переходити з мови на мову без необхідності «переміни місць» (як у прямому, так і в переносному сенсі), автопереклад не може бути безповоротним пунктом.

Як самопереклад відноситься як текст до «просто» перекладу? Чи можна сказати, що автопереклад має свій власний відчутний характер? В есеї про власний переклад Джеймсом Джойсом двох фрагментів з Work in Progress (майбутнього Finnegan Wake) італійською мовою Жаклін Ріссе відповідає ствердно [10]. На відміну від перекладів «у звичному сенсі слова» [10: 3] Ріссе стверджує, що тексти Джойса не є «прагненням до гіпотетичної еквівалентності оригінальному тексту як даного, певного, а радше є пізніше доопрацювання, свого роду розширення, новий етап, більш смілива варіація на текст в процесі. Це дозволяє їй протиставити автопереклад Джойса «вірності та винахідливості» [8: 8], що характеризує французький переклад тих самих уривків командою перекладачів, яка включала таких знаних фахівців як Філіпп Супо, Іван Голль, Андрієнн Монн’єр та Самуель Беккет. Що тут є важливим, так це застаріле поняття авторитету, згідно з яким автори традиційно мають багато, а перекладачі - нічого. Оскільки сам Джойс написав ці вторинні версії ідіоматичною та творчою італійською мовою, то вони набувають такого авторитету, що його неможливо порівняти навіть з «авторизованим», тобто «схваленим» перекладом різних майстрів. Преференція аудиторією авторського перекладу не так будується на широкому вивченні його внутрішніх якостей, як на високій оцінці процесу, що породив його. Причина такого стану речей цілком очевидна, на що вказує Фітч: автор-перекладач власних творів, поза сумнівом, очевидно знаходиться у кращому становищі, щодо розуміння намірів автора оригіналу, аніж звичайний перекладач. В поняттях творення тексту автоперекла-

дач також відрізняється від звичайного перекладача уже тому, що це скоріше процес подвійного переписування, аніж двоетапна діяльність «читання - писання». В результаті першість оригіналу більше не є справою статусу авторитету, а стає «за своїм характером чисто часовою». Відмінність між оригіналом та (само)перекладом таким чином зводиться нанівець, поступаючись більш гнучкій термінології, за якою обидва тексти називаються «варіантами» або «версіями» з рівним статусом.

Слід також пам’ятати, що висновки Фітча були сформульовані у монографічному дослідженні двомовної творчості Семюеля Беккета [7]. Хоча Беккет, вочевидь, єдиний автоперекладач, котрий отримав численну увагу дослідників та літературних критиків (Кон, Ганка, Симпсон, Федерман, Божур), його випадок не є правилом. Створюючи протягом багатьох років твори-близнюки двома мовами, він сам по собі утворює свою власну вагову категорію навіть серед самоперекладачів. Зрозуміло, що творчість Беккета, в якій французька та англійська версії йдуть одна за одною у зростаючому темпі, це не єдиний шлях перекладання власних творів. Здається існує «фундаментальна відмінність між тим, що можна назвати «одночасний самопереклад» (який здійснюється ще при створенні першої версії) та «самопереклад віддалений у часі» (опублікований після завершення чи публікації першої версії). Сам Беккет, фактично, звертався до обох різновидів автоперекладу на різних етапах своєї творчості. Починав він з перекладання (за допомогою друга - Альфреда Перо-на) закінченого твору на кшталт «Murphy», надрукованого англійською ще перед Другою Світовою війною, чий французький відповідник з’явився через десять років. У цьому випадку англійський текст уже мав автономне існування, що обмежувало можливості інновацій. «У великому рахунку цей переклад слідує першоджерелу, про яке, очевидно, ніхто не може мати більш глибокого знання за автора-перекладача». Незабаром по тому Беккет почне братися за версію другою мовою (часто англійською), все ще працюючи над першою (переважно французькою) версією. Наприклад, у процесі завершення «Ping», він не просто працює з кінцевого варіанту «Bing», але й часом використовує як джерело й раніше створені варіанти оригінального рукопису. Останній вид практики можна справедливо описати як свого роду двомовну творчість, яка розвивається двома паралельними лініями, замість того, щоб відбувалося біблійне змішання мов чи макаронічне їхнє змішання». Варто у цьому відношенні вказати на те, що Беккет, на відміну від інших двомовних письменників, прагне уникати двомовності чи багатомовності у одному тексті. Таким чином, хоча його окремі тексти не є двомовними, творчість Беккета, взята в цілому, є такою безсумнівно, бо кожен твір однією мовою вимагає відповідника другою мовою. «Можна було б сказати, що якщо перша версія є ніщо інше як репетиція для

того, що має бути створено, то друга є всього лише повторенням того, що вже створено й ці обидва поняття зливаються у одному французькому слові repetition» [7].

Висновки

Хоча двомовність, поза всяким сумнівом, є найбільш очевидною передумовою можливості здійснення автоперекладу, вона не є єдиною. Оскільки перекладачі власних творів є не лише мовцями на двох мовах, але й авторами, які творять двома мовами, то це означає, що вони мають мати статус культурної людини в обох спільнотах. Бо для художнього перекладу це означає доступ до двох літератур та двох культур. Найважливішим виміром, який слід додати, є відповідність мети (ско-посу) джерельного та цільового текстів, яку не можна просто віднести до контексту культури, хоча такий зв'язок існує. Скопос залежить від бази знань читацької аудиторії. Як було продемонстровано у досліджені Юнг автоперекладів німецького письменника Стефана Гейма та німецького вченого Арнгейма, які у вигнанні писали англійською мовою, а потім самі себе перекладали німецькою, не можна механічно припускати, що німецька читацька аудиторія матиме ту ж саму базу знань що й автор [11]. Новий контекст культури авто перекладу вимагає переосмислення даної праці. Проте це переосмислення не так ґрунтується на творчості автора, як на його відчутті того, як буде цей текст розумітися, чи навіть неправильно розумітися, в іншій культурі. Отже, так звана вільність автоперекладу, як продемонструвала Юнг, значною мірою укорінюється не у авторському відчутті влади над власним текстом, а в чутливості автора до культур. Автоперекладач не завжди може служити взірцем для наслідування, але поняття двох оригіналів, які відрізняються не статусом, а культурною контекстуалізацією пропонує певну можливість проникнення у релевантність пристосування текстів до культури та пристосуванні їх до нової читацької аудиторії, якщо вони сподіваються спричинити бажаний вплив. А культурні посередники дають можливість проникнути у свої наміри у даному тексті через зміни, що во-

ни їх вважають за необхідні, для того, щоб стати зрозумілими. Не вважаючи, що аналіз автоперек-ладацької діяльності лише одного автора дозволяє дати відповідь на всі питання, гадаємо, що розгляд спадку інших автоперекладачів є перспективним у цьому плані.

Література

1. Лаенко Л.В. Трансляция перцептивных образов

при переводе (на материале романа В. Набокова «Другие берега» и его автоперевода на русский язык) // Социокультурные проблемы перевода. - Вып. 7. - Ч.2. - Воронеж: ИПЦ ВГУ, 2006. - С. 168-180.

2. Фінкель О. М. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко - пе-

рекладач власних творів // Квітка-Основ’яненко: Зб. на 150-річчя народження. - Х., 1929. - С. 107-132.

3. Фінкель О. М. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко як пе-

рекладач власних творів: Дис. на надб. вчен. ступ. кандид. філол. наук. - Х., 1939. - 109 с.

4. Финкель А. М. Об автопереводе // Теория и

критика перевода. - Л., 1962. - С. 104-125.

5. Шмігер Т. Олександр Фінкель - теоретик украї-

нського перекладу // Григорій Кочур і український переклад. - К. - Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. - С. 272-278.

6. Beaujour E. K. Alien Tongues: Bilingual Russian

Writers of the “First” Emigration. Ithaca: Cornell University Press, 1989.

7. Fitch B. The Status of Self-translation // Texte. -

1985. - №4. - P. 111-25.

8. Grutman R. Autotranslation // Routledge

Encyclopedia of Translation Studies. - L. and N. Y.: Routledge, 1998. - P. 17-20.

9. Perry M. Thematic and Structural Shifts in Auto-

translation by Bilingual Hebrew-Yiddish Writers // Poetics Today. - 1982. - №2. - P. 181-92.

10. Risset J. Joice Translates Joice // Comparative Criticism. - 1984. - №6. - P. 3-21.

Рецензент: В.О. Подміногін, професор, к. філол. н., ХГУ НУА.

Стаття надійшла до редакції 21 березня 2007 р.

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.