CC BY
71ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ МОТИВІВ НАВЧАЛЬНО-ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ
Ліфінцев С.М.
Інститут реклами
Анотація. Стаття присвячена розгляду найважливіших на сьогодні у педагогіці вищої школи проблем, пов‘язаних з визначенням концептуальних напрямків виховання майбутнього фахівця та створення системи неперервного навчання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного збагачення особистості, формування мотивів навчально-пізнавальної діяльності студентів, інтелектуального потенціалу нації.
Ключові слова: педагогічні технології, система підготовки викладачів, сучасні дидактичні засоби, активність студентів. Аннотация. Лифинцев С.Н. Психолого-педагогические условия формирования мотивов учебно-познавательной деятельности студентов. Статья посвящена рассмотрению важнейших на сегодня в педагогике высшей школы проблем, связанных с определением концептуальных направлений воспитания буду -щего специалиста и создания системы беспрерывного обучения для достижения высоких образовательных уровней, обеспечения возможностей постоянного духовного обогащения личности, формирования учебно-познавательной деятельности студентов, интеллектуального потенциала нации.
Ключевые слова: педагогические технологии, система подготовки преподавателей, современные дидактические средства, активность студентов.
Annotation. Lifentsev S.M. Psychological and pedagogical terms of forming motifs of educational-cognitive activity of students.
This article is devoted to the consideration of critical problems in contemporary pedagogy of high school associated with the definition of the conceptual lines of the future of specialist training and establish a system of continuous learning for achieving high educational levels, providing opportunities for ongoing spiritual enrichment of the individual, the formation of educational and cognitive activity of students, the nation’s intellectual potential.
Keywords: educational technology, the system of teacher training, modern teaching tools, student activities.
25© Ліфінцев С.М., 2009
Вступ.
Виховання громадянина України на засадах національної ідеї, духовності, історичного менталітету, формування його наукового світогляду - одна з найактуальніших проблем педагогічної науки і практики на найближчі десятиріччя. Методологічний аспект виховання вимагає сьогодні фундаментальної розробки як на науково-теоретичному, так і на практично-прикладному рівнях, де “...найбільш перспективними є пошуки оптимальних формул адаптації і трансформації народно-педагогічного виховного досвіду в нинішню практику роботи національно-виховних структур нашої держави”
[9, с.24].
У сучасній науково-технічній революції відбивається комплекс проблем, які в умовах складного революційного періоду стоять перед нашим народом. Людству необхідно в цілому вирішувати глобальні проблеми - соціальні, екологічні, техніко-економічні, які прямо пов’язані з виживанням. Усі галузі економіки і культури, державні органи потребують фахівців, які поєднують високий професіоналізм з сучасним баченням вирішення суспільних проблем, підготовлених до свідомої та ефективної життєдіяльності в різних сферах життя.
В аналізі стану освіти і виховання в постсо-ціалістичних країнах на перший план ставляться проблеми змістовно-організаційного і методичного характеру, особливо питання необхідності реформ навчальних програм, інтенсифікації існуючих методів навчально-виховної роботи, більш тісному зв’ язку навчального закладу з іншими організаціями, навчальними і виховними закладами: сім’єю, громадськими і професійними установами, виробничими підприємствами, засобами масової інформації [3; 5; 7; 8].
Чи не найважливішими на сьогодні у педагогіці вищої школи є проблеми, пов’язані з визначенням концептуальних напрямів виховання майбутнього фахівця. Як справедливо підкреслює В.П.Струманський, саме вони, а не матеріально-господарські турботи найрельєфніше позначають обриси майбутнього нашої держави, з їх вирішення починається це майбутнє [9].
Життєво важливим, актуальним сьогодні в Україні є створення системи неперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного збагачення особистості, формування інтелектуального потенціалу нації. Якраз така мета і закладена у державній національній програмі “Освіта” (Україна XXI століття), Національній доктрині розвитку освіти, а її досягнення конкретизуються положеннями Закону України “Про вищу освіту”.
Поступово на перший план виходять проблеми розвитку духовно багатої, висококультурної, національно свідомої особистості. Стає все більш актуальною формула древньогрецького філософа Протагора: “Людина - міра всіх речей”. Центрація на людині, спроби знайтизасобиоптимальноговикорис-тання невичерпних можливостей людського факто-
ра, захисту від наслідків науково-технічної революції - подібні думки виголошують А.О.Вербицький, В.М.Галузинський, С.УТончаренко, В.П.Зінченко, І.А.Зязюн, І.Г.Єрмаков, О.В.Киричук, В.Г.Кремінь, Ч.Куписевич, Н.Г.Ничкало, В. К. Сидоренко, та інші вчені.
Основною, концептуальною ідеєю розвитку освіти слід прийняти парадигму М.М.Окси, за якою вища і середня школа XXI століття в Україні
- це насамперед школа полікультурного виховання, культурного самовизначення і самореалізації особистості, де кожній молодій людині створені всі умови для оволодіння базовою культурою, серцевиною якої є духовні цінності українського народу і світової цивілізації [5].
У цьому аспекті слід підтримати обгрунтовані вченими пріоритетні напрями поглиблення культуротворчої діяльності вищої школи: розкриття проблем духовності у контексті діалогу культур народів світу; поглиблення діалогу західного і східного типів культур світової цивілізації; висвітлення у змісті навчальних курсів філософії, теорії та історії світової культури і мистецтв, місця культури України у світовій цивілізації, бо культура - це те, що об’єднує людство. Слід усвідомити, що без засвоєння світових духовних цінностей, взаєморозуміння різних культур неможливе становлення інтелігента демократичної і незалежної України.
Стаття віддзеркалює результати роботи над відповідним розділом теми дослідження кафедри педагогіки і педагогічної майстерності Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького (номер державної реєстрації 0107Ш06181) “Гуманізація управління навчально-виховним процесом закладів освіти” та кафедри педагогіки і психології Інституту реклами (м.Київ).
Мета, завдання роботи, матеріал і методи.
Мета роботи - аналіз проблем, що пов‘язані з визначенням концептуальних напрямків виховання майбутнього фахівця та створення системи неперервного навчання, а також формування мотивів навчально-пізнавальної діяльності студентів.
Результати дослідження та їх обговорення.
У світлі реформ, які вже проведені у багатьох країнах і започатковуються в нашій системі освіти, обгрунтовані думки про те, що основу перебудови повинні скласти вимоги підвищення загальності навчання і виховання, неперервності навчання, широкого профілю підготовки тощо [4, с.209]. Аналіз навчально-виховного процесу вищого закладу освіти дозволяє визначити основні напрями його модернізації, реалізація яких дозволить зробити його більш ефективним, таким, що відповідає вимогам і можливостям нашого часу: впровадження нових педагогічних технологій; реалізація системи підготовки та перепідготовки викладачів; ефективне використання сучасних дидактичних засобів; цілеспрямоване формування активності студентів у навчанні. Насамперед слід визначитися з понят-
тям “педагогічна технологія”, оскільки дискусія про його сутність триває і сьогодні. У психолого-педагогічній літературі широко використовуються його варіанти - “технологія навчання”, “технологія освіти”, “нові інформаційні технології навчання” тощо і мають понад 300 формулювань, залежно від того, як автори уявляють структуру і компоненти освітнього процесу [5, с.213]. Дехто вважає педагогічну технологію комплексом сучасних технічних засобів навчання, інші - процесом комунікації. Окрему групу становлять учені, які не розмежовують поняття “методика навчання” й “педагогічна технологія”, вбачають у цьому підміну понять, захоплення модними термінами.
Не вдаючись до детального аналізу чисельних визначень педагогічної технології, узагальнимо результати пошуку у такий спосіб: педагогічна технологія системний метод планування, застосування й оцінювання всього процесу навчання шляхом обліку людських і технічних ресурсів і взаємодії між ними для досягнення найефективнішої форми освіти; структура педагогічної технології: а)концепту-альна основа; б)змістова частина навчання: мета навчання - загальна і конкретна; зміст навчального матеріалу; в)процесуальна частина - технологічний процес: організація навчального процесу; методи і форми навчальної діяльності учнів (студентів); методи і форми роботи вчителя (викладача); діяльність вчителя (викладача) з керування процесом засвоєння матеріалу; діагностика навчального процесу; педагогічна технологія характеризує цілісний педагогічний процес з його метою, змістом і методами навчання. В межах одного предмета вона співпадає з методикою - “галузь педагогічної науки, яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмета”; персоніфіковані педагогічні технології присутні в досвіді педагогів-новаторів “[6].
У педагогічній літературі розглядається вітчизняний та зарубіжний досвід використання педагогічних технологій різних видів: проектних, нових інформаційних, “створення ситуацій”, формування творчої особистості, колективного творчого виховання, саморозвитку, групової навчальної діяльності, розвивального навчання тощо. Все помітніше на перший план виходять педагогічні технології, створені на засадах реалізації особистісного підходу до учня (студента), на основі гуманістичного підходу до організації навчально-виховної роботи. Підкреслимо, що гуманістична педагогіка базується на принципах гуманного ставлення до тих, хто навчається: шанування гідності і прав учня (студента); відкритість; емпатія; довіра; педагогічний оптимізм; креативність; співпраця; заохочення; висока культура спілкування тощо). Гуманістичний підхід визнає своїм основним предметом особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою “відкриту можливість” самоактуалізації, властиву тільки людині [6].
Ми схильні до думки про те, що модернізація навчально-виховного процесу ВНЗ повинна здійснюватися саме на засадах особистісно орієн-
тованих технологій, бо при цьому: відбувається відтворення культури й духовності суспільства у всіх формах і проявах; здійснюється випереджальний розвиток людини і людських якостей; проходить зміщення акцентів у навчанні зі знань майбутнього фахівця на його особистісні, людські якості; осо-бистісні якості людини стають цілями і умовами підготовки до органічного входження нового покоління у соціальне життя.
Орієнтуючись на результати дослідження цієї проблеми ученими [1; 5; 6; 7; 8], окреслимо вимоги до особистісно орієнтованих технологій підготовки майбутнього фахівця: навчальний матеріал повинен забезпечувати виявлення змісту суб’єктного досвіду студента, включаючи досвід його попереднього навчання; виклад знань у підручниках, навчальних посібниках повинен бути спрямований не тільки на розширення їх обсягу, а в першу чергу на постійне перетворення набутого суб’єктного досвіду кожного студента; у процесі навчання необхідне постійне узгодження суб’єктного досвіду студентів з науковим змістом здобутих знань; активне стимулювання студента до самоцінної освітньої діяльності, зміст і форми якої повинні забезпечувати студенту можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження; конструювання та організація навчального матеріалу повинні давати змогу студентові вибирати його зміст, вид та форму при виконанні навчальних завдань; необхідно забезпечувати контроль і оцінку не тільки результату, а й, головним чином, процесу учіння.
Варто додати, що призначення особистісно орієнтованих технологій полягає у тому, щоб розвивати природні якості людини, її здоров’я та індивідуальні здібності, сприяти творчій самореалізації особистості.
Особистісний підхід дедалі найстійливіше утверджується як провідний принцип організації навчально-виховного процесу у вищій школі, від реалізації якого багато в чому залежить переорієнтація освітніх цілей на розвиток особистості студента. На теренах СНД дослідженням особистісно орієнтованого навчання опікуються І.Д.Бех, В.І.Євдокимов,
A.З.Кіктенко, О.М.Любарська, М.М.Окса,
0.С.Падалка, О.М.Пєхота, І.Ф.Прокопенко,
B.В.Рибалка, Г.К.Селевко, В.В.Сєриков,
1.С.Якиманська та ін.). Будь-яка модернізована, вдосконалена, найсучасніша педагогічна технологія не принесе жаданих результатів без зміни підходів до педагогічної підготовки і перепідготовки викладачів ВНЗ. Успішне вирішення складних завдань навчання і виховання студентської молоді величезною мірою залежить від педагога, його професійної майстерності, ерудиції, культури, покликання.
Вивчаючи особистість викладача вищого закладу освіти, слід спершу розглядати її в соціально-психологічному, а потім - у професійно-педагогічному аспектах [5]. Соціально-психологічні характеристики особистості - це ідейна переконаність, науковий світогляд, любов і повага до студентів, педагогічний такт, товариськість, здатність до
самооцінки. Професійно-педагогічні характеристики полягають насамперед у теоретичній, методичній і практичній підготовці педагога. Вищій освіті потрібен педагог, який не тільки досконало володіє знаннями своєї спеціальності, а й справді закоханий у свою професію. К.Д.Ушинський підкреслював, що тільки особистість може діяти на особистість, тільки характером можна утворити характер.
Результати вивчення педагогічної діяльності викладачів ВНЗ переконливо доводять про деформоване ставлення цієї категорії інтелігенції до їх психолого-педагогічної підготовки. Часи перекручень, перегинів важким тягарем відзначились на педагогічній діяльності викладачів: диктат партійних бюро та комітетів, подолання соцзмагаль-них бар’єрів, шаблонно-регламентовані підходи до організації навчання формували педагога, на першому місці в якого - науковий ступінь, наукові статті, авторські свідоцтва на винаходи; на другому - робота в партійно-комсомольських органах, здебільшого показова, в звітах; на третьому - кількість (а не якість) методичних розробок, часто переписаних з минулих видань, підправлених у відповідності до нових стандартів тощо. Такі підходи сприяли усталенню думки на кафедрах про те, що будь-який результативний вчений може завжди успішно виконувати навчально-виховну роботу, а спеціальна психолого-педагогічна підготовка для цього не потрібна.
Соціально-економічні зміни вимагають нових підходів до підготовки викладачів: виникла гостра потреба у реалізації нової парадигми виховання на ґрунті загальнолюдських цінностей, національної ідеї, менталітету українського народу. Все це говорить про необхідність подальшого психолого-педагогічного навчання стажерів та асистентів у ВНЗ. При здійсненні такої підготовки викладачів на основі сучасних, добре адаптованих програм, з залученням висококваліфікованих фахівців (педагогів, психологів, методистів) молоді науково-дидактичні кадри (за Ч.Куписевичем) одержать такі знання і вміння, які позитивно вплинуть на якість виховної роботи зі студентами, ефективність підготовки фахівців взагалі.
Необхідно також відродити інституції підви-щенн кваліфікації викладачів, де фахівці періодично опановуватимуть сучасні методики викладання, адаптовані до умов спеціальності педагогічні технології, будуть знайомитися з передовим педагогічним досвідом. Слід також запроваджувати постійно діючі семінари підвищення педагогічної майстерності, проведення науково-практичних конференцій психолого-педагогічної тематики і, що не менш важливо, відродити науково-педагогічну роботу кафедр під керівництвом науково-дослідних частин (секторів). Тільки в результаті охоплення психолого-педагогічною підготовкою та перепідготовкою всіх верств педагогів може бути реалізована система, при якій викладачі, глибоко знаючи свій предмет, володіють такою майстерністю, що дозволяє підготувати фахівця світового рівня.
Напрям ефективного використання сучасних дидактичних засобів. дуже тісно пов’ язаний з впровадженням нових педагогічних технологій та з системою підготовки викладачів. Наприклад, важко уявити модульно-блочну технологію навчання на кафедрі без використання навчальних фільмів, слайдів, кодопосібників, персональних комп ’ютерів, або викладачів, що її реалізовують, але не вміють користуватися технічними засобами навчання. Означений напрям може бути реалізований за традиційною схемою удосконалення існуючих дидактичних засобів та впровадження навчальних програм радіо і телебачення, телебачення у замкнутій системі, комп’ ютерного навчання. Проводиться змістовна робота по вдосконаленню підручників і посібників. Завдяки цій роботі встановлено, що більшість підручників можна значно покращити, наприклад, виключивши з них зайвий матеріал, виправивши фрагменти тексту, занадто важкі чи незрозумілі для студента [7].
Результати аналізу, опублікованого у педагогічних виданнях, власний пошук моделі підручника дозволяє стверджувати, що він повинен імітувати навчально-пізнавальну діяльність студента. Репродуктивне оволодіння знаннями повинне передувати виконанню продуктивних завдань, причому, диференційованих залежно від рівня пізнавальних здібностей студента. У такому ж підході слід розглядати методичні рекомендації, розроблені кафедрами для виконання лабораторно-практичних, курсових робіт і проектів. Бездумне виконання студентом розрахунків, видрукуваних у чіткій послідовності та ще за наявності прикладів не допомагає, а, скоріше, шкодить вихованню фахівця, привчаючи його іноді до бездумної репродуктивності, регламентації своїх дій чи вчинків.
Особливої уваги вимагає проблема комп’ ютерного навчання. Традиційна думка про те, що комп’ютер - сильний засіб інтенсифікації навчання потребує деякого уточнення. Комп’ ютер - це “ложка”, “знаряддя у всьому своєму історичному і психологічному значенні” [1, с.91]. Розглядаючи засіб навчання з цих позицій слід згадати методологічну структуру діяльності, коли мета, об’єкт, предмет та результат співвідносяться з способами застосування знаряддя. У цьому аспекті А.О.Вербицький досить слушно визначає, що “схема опанування будь-якого засобу полягає у тому, щоб спочатку підпорядковувати свої дії логіці дій, які задаються цим засобом, а потім підпорядковувати його цілям і завданням діяльності, одержавши нові можливості у досягненні результатів цієї діяльності” [1, с.41]. Таким чином, встановлення у студентській аудиторії чи лабораторії комп’ ютера лише початок комп’ ютеризації навчання, яка може і залишитись на цьому рівні. Наприклад, використання його в режимі калькулятора чи друкарського апарата навряд чи призведе до інтенсифікації навчання.
Дослідники цієї проблеми виділяють три основні форми, в яких може використовуватися комп’ ютер при виконанні ним навчальних функцій:
- як тренажер для формування і закріплення умінь та навичок. Завдання учня полягає у тому, щоб сприймати команди і відповідати на них, повторювати і заучувати підготовлений для цілей такого навчання матеріал (В.І.Євдокимов, М.М.Нечаєва, М.М.Окса, А.В.Петровський);
- як репетитор, що виконує деякі функції за викладача. Відмінність репетиторських систем визначається тим, що при чіткому визначенні цілей, завдань і змісту навчання використовується керівний вплив програми на учня: “Для навчальних систем такий обмін інформацією одержав назву діалогу” [8];
- як улаштування, що моделює певні предметні ситуації.
Третя форма використання комп’ютера найбільш перспективна, вона спонукає студента до продуктивного мислення, моделюючи виробничі ситуації та імітуючи майбутню професійну діяльність, а також дозволяє більш ефективно використовувати можливості комп’ютера [5, с.221].
Формування активності студентів у навчально-пізнавальній діяльності знаходиться у центрі модернізації та удосконалення навчання у вищому закладі освіти. Найсучасніші педагогічні технології, засоби навчання не сформують потрібних знань, умінь та навичок студента, якщо він не займе активну особистісну позицію. Його не можна примусити вчитися активно, а можна лише спонукати шляхом реалізації певних методів, прийомів, умов навчання до активних дій.
Здебільшого, аналізуючи проблему активізації навчання, вчені критикують “традиційну” (пояснювально-ілюстративний чи
словесно-наочний, імперитивний тип навчання) систему, пропонують своє бачення активного навчання: В.В.Молдован, В.Я.Платов, В.І.Рибальський,
А. М.Смолкін - активні методи навчання;
А. О.Вербицький - активне навчання при контекстовому підході; Т.А.Алексеєнко, В.Ю.Ковальчук, М.М.Окса, Ю.О.Устинюк, П.Юцявичене - модульний принцип організації навчання. Не поділяючи думки про досить чітке розмежування “традиційного” і активного навчання, слід зауважити, що, по-перше, навчання завжди активне (Г.С.Костюк); по-друге, удосконалення лише одного елемента складного механізму навчального процесу (наприклад, методів) не може слугувати панацеєю; по-третє, у кожному навчальному закладі є позитивний досвід організації навчально-виховної роботи зі студентами, який не може бути підпорядкований поняттю “традиційний”, і мова, зокрема, може йти про його детальний науково-педагогічний аналіз, а не про механічне віднесення до застарілого, “пасивного” навчання.
Аналіз сучасних підходів до формування мотивів навчально-пізнавальної активності показав, що повноцінне формування мотиваційної сфери студента повинно включати два принципових підходи: від реально діючих до мотивів, що усвідомлюються, і навпаки - від мотивів, що усвідомлю-
ються, до тих, що реально спонукають пізнавальну активність адже мотиваційну сферу неможна розглядати ізольовано від інтелектуально-пізнавальної, емоційно-вольової, а також сфери самосвідомості особистості. Мотиваційні установки, виявляються і розвиваються в діяльності, відбиваючі особистісні, індивідуально-типологічні особливості студентів, складаються в складне інтеграційне утворення, синтез інтелектуальних, емоційних, вольових характеристик, від яких в остаточному підсумку залежить зміст мотивації, її усталеність і дієвість [10, с.14]. Тому вирішення завдань по формуванню мотивів навчально-пізнавальної діяльності в студентів потребує створення таких психолого-педагогічних умов, які б активізували не лише потрібнісно-мотиваційну, але і зазначені сфери особистості, її самосвідомість. Навчання студентів повинно бути орієнтованим на формування головним чином внутрішніх мотивів навчально-пізнавальної діяльності, потреби в постійній роботі зі свого самовдосконалення, самоосвіти. Мова йде про трансформацію традиційного освітнього процесу в індивідуально-орієнтований, що, на думку М.М.Окси, складається з «визнання студента головною діючою фігурою всього освітнього процесу» [5, с.189].
Реалізація основної мети відбувається в цілісному освітньому процесі вузу, структурними елементами якого виступають: певна поза-урочна і самостійна робота студентів (підсистеми навчально-виховного процесу). Тому активізацію мотиваційних компонентів навчально-пізнавальної діяльності студентів, формування їхньої суб’єктної позиції потрібно розглянути: у процесі вивчення предметів; через участь у різних формах поза аудиторної роботи; у процесі самостійної роботи студентів. Нами був визначений комплекс вза-ємообумовлених цілей програми формування умов формування мотивів навчально-пізнавальної діяльності студентів, пов’язаних із: визначення змісту педагогічної діяльності з формування мотивації навчання студентів у виділених сферах, створення необхідних психолого-педагогічних умов реалізації змісту, вивчення реальних рівнів сформованості навчально-пізнавальних мотивів освітньої діяльності студентів у ВНЗ. Але нами були виділені, також і перешкоди реалізації програми: відсутність досить чітких уявлень про мотиви навчання кожного окремого студента, а також певна складність і трудомісткість у їхньому вивченні, невміння вчитися і переборювати важкості пізнавальної діяльності значною частиною студентів, невисокий рівень оволодіння студентами загальнонавчальними уміннями і навичками, важкий об’єм навчального матеріалу, що студенти повинні засвоїти відповідно до навчальних планів і програм ВНЗ, недоліки організації освітнього процесу.
Нами було встановлено, що усі різноманітні чинники формування позитивної стійкої мотивації навчальної діяльності студентів можна розділити на три блоки: 1) зміст освітньої діяльності; 2) організація процесу навчання; 3) форми і методи освітньої
діяльності. В основі процесу формування мотивації навчання лежить активна пізнавальна діяльність студента, а процес навчання може бути діючим, коли він будується на методах і прийомах, що активізують діяльність студента, слугують його розумовому розвитку на активних методах навчання.
Висновки.
Проблема підвищення ефективності навчання у вищому закладі освіти може бути розв’язана за реалізації педагогічної системи цілеспрямованого формування навчально-пізнавальної активності студентів, яка б виконувала такі функції:
а) створювала психолого-педагогічні умови зростання ефективності виховання фахівця;
б) враховувала поетапність формування навчально-пізнавальної активності студентів від репродуктивних до продуктивних, творчих рівнів;
в) базувалася б на таких основних елементах, як методи навчання, зміст навчання, педагогічна діяльність викладача, пізнавальні здібності та уміння студента, колектив студентської групи;
г) грунтувалася на загальнодидактичних та специфічних принципах активізації навчання;
д) враховувала основні дидактичні шляхи формування активності як психологічного утворення особистості.
Викладені міркування спонукають до детального дослідження ефективності та перспектив впровадження наголошеної педагогічної системи, бо якраз “Системний підхід в педагогіці спрямований на розкриття цілісності педагогічних об’єктів, виявлення в них різноманітних типів зв’язків та зведення їх у єдину теоретичну картину” [2, с.305].
Література.
1. Вербицкий А.А. Активное обучение в высшей школе. Кон -текстный подход: Метод, пособие. - М.: Высшая школа, 1991. - 207с.
2. Гончаренко СУ Український педагогічний словник. - К.: Либідь, 1997.-376с.
3. Згуровский М.З. Высшее образование Украины: сегодня и завтра // Высшее образование: проблемы и перспективы развития. - К., 1995. - С.7-9.
4. Куписевич Ч. Основы общей дидактики: Пер. с польск. - М.: Высшая школа, 1986. - 368с.
5. Окса М.М. Генеза вивчення загальнопедагогічних дисциплін у вузах України в ХХ столітті: Монографія.- Мелітополь: МДПУ, 2004.- 313с.
6. Освітні технології: Навч.-метод. посіб./О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. - К.: А.С.К., 2001. - 256с.
7. Прокопенко І.Ф., Євдокимои В.І. Педагогічна технологія: Посібник. - Харків: Основа, 1995. - 105с.
8. Савельев А.Я. Проблемы автоматизации обучения // Вопросы рсихологии. - 1986. - № 2. - С. 11-20.
9. Струманский В.П. Концептуально-структурний зміст виховання і виховної роботи в прогностичних проекціях української наукової педагогіки // Педагогіка і психологія. -1994. - № 2(3). - СІ24-127.
10. Шпалінський В.В., Кожухова ТВ. Мотивація в управлінській діяльності: Навч. посібник.- Харків, 2002.- 130 с.
Надійшла до редакції 06.05.2009р.
