CC BY
99
М. В. Триняк
ПРАВОВЕ ТА НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ У РЕАЛІЯХ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОГО СУСПІЛЬСТВА
Особливі соціокультурні контексти, створені глобалізацією, безпосередньо впливають на освітні і виховні практики, котрі за сучасних умов структуруються як інтеркультурний освітній діалог. При цьому важливою проблемою тут є зменшення глобалізаційного тиску на людину засобами освіти і виховання, подолання культурного і освітнього відчуження.
Збереження національної ідентичності людини у глобалізованому світі, відтворення її буттєвої укоріненості нині є суспільно важливим питанням для усіх соціумів, які зазнають глобалізаційного тиску. Адекватною відповіддю на ці виклики є, зокрема, модернізація теорії і практики правового та національно-патріотичного виховання. Їх співіснування з практиками мультикультурної освіти посилює дієвість та ефективність.
Українське суспільство є розмаїтим у територіальнозвичаєвому та віросповідному планах, багатим на чисельні субкультурні пласти та конткультурні рухи — мистецькі, професійні, політичні тощо. Тому вироблення власної мультикультурної концепції освіти та виховання в Україні нині перебуває в центрі уваги педагогічної думки. Це завдання ускладнюється тим, що така концепція повинна органічно вписуватися у контексти і горизонти макропроекту правового та національного виховання. Встановлення діалогічних відносин між сенсами національно-патріотичного виховання, правового виховання та мультикультурної освіти є вимогою сучасної педагогічної культури.
Ця проблема має важливе значення для українського суспільства. Адже саме зараз формуються підвалини міжкультурних відносин, що визначатимуть подальший розвиток подій в суспільстві, та ефективно працюватимуть виключно за наявності високого рівня правосвідомості пересічних громадян, який, у свою чергу, має бути забезпечений якісною системою правового виховання. Саме освіта і наука найбільш здатні генерувати побудову
громадянського суспільства і розвиток України на засадах демократії та рівноцінності всіх учасників мультикультурного соціуму. Важливою проблемою у сфері освіти залишається національне та правове виховання у мультикультурному суспільстві.
Проблемам національного виховання багато уваги приділяли Г.Сковорода, К.Ушинський, Т.Шевченко, П.Куліш, І.Огієнко С.Русова та інші відомі вітчизняні філософи, педагоги та освітні діячі. Теоретичні підвалини національного виховання, яке водночас зберігає можливість реалізації у інтеркультурному діалозі, закладено ще німецькою класичною філософією, насамперед Фіхте.
Щодо проблем правового виховання та формування правосвідомості доречно пригадати праці В. Андрущенка, Б. Бичка, О. Данільяна, О. Дзьобаня, Ю. Калиновського та ін.
У реаліях мультикультурної держави, коли одну територію населяють люди не тільки з різним етнічним корінням, а й мають різне світобачення, традиції, культуру та навіть різну концепцію перебігу історії України, слід на рівні освітньо-виховного процесу забезпечити концепцію вільного виховання громадянина Української держави незалежно від його етнічного походження та світоглядних орієнтацій. Такий підхід, на наш погляд, є перспективним. Адже практика сучасного буття переконливо засвічує, що відродження і розвиток української національної системи освіти та виховання сьогодні неможливі без урахування полікультурності, відмінностей у традиціях та стилі життя різних етносів та необхідності національної самоідентичності, а мирне їх співіснування можливе лише за умови високої правової культури.
Саме виховання як один із перших та найвагоміших чинників формування людини закладає у кожній особистості підвалини для усвідомлення себе людиною національно самобутньою, залучає її до пошуку власної культурної ідентичності.
Українська національна система виховання за своїм змістом і спрямуванням має гармонійно поєднувати історію, сучасне і майбутнє нашої
нації і держави з вищими здобутками світової цивілізації. Вона покликана відтворити у молодому поколінні генетичний код рідного народу, його мову, національний характер, своєрідність світосприйняття, національний спосіб мислення, самосвідомість, духовність тощо. Можливість формування власної ідентичності в мультикультурному суспільстві повинна надаватися усім етносам однаковою мірою незалежно від чисельності. Зауважимо, що в Україні права національних меншин на вільний розвиток своєї мови та навчання дітей у закладах освіти з національною мовою викладання застережені законодавством про національні меншини. Тож, розробляючи національну доктрину освіти та виховання, а однією її складовою обов’язково має бути правове виховання, слід ураховувати національну відмінність культур та сприяти діалогу культур на засадах рівності та взаємоповаги. Адже своєрідність українського соціуму виявляється у мультикультурній взаємодії.
Безпосередня мета освітніх інституцій полягає у навчанні і вихованні особистості полікультурного соціуму та підготовці людини до самотворчого життя в реаліях даного соціуму. Зазначимо, що найбільшою реальністю, яка змінює соціальні та ціннісні контексти епохи, є глобалізація. Система освіти у пошуках оптимальних стратегій виживання в глобалізованому просторі намагається переосмислити соціокультурні форми буття та віднайти той механізм, що призводить до універсалізації життєвого світу.
Останнім часом основний акцент зміщується у площину критичного осмислення механізмів формування толерантного світогляду і дискурсного характеру взаємодії народів та культур, що потребує активного переоблаштування навчально-виховного процесу та формування новітньої парадигми розвитку правової освіти, яка нині вже не є прерогативою вузького кола фахівців, бо глобалізаційні процеси вимагають порозуміння та толерантної взаємодії народів, держав, культур у єдиному просторі.
Таким чином, проблема національного та правового виховання є досить актуальною як у науковому, так і соціально-педагогічному аспекті, оскільки складає концептуальну канву новітньої парадигми розвитку освіти та
виховання у мультикультурному суспільстві. Правильно організоване національне та правове виховання не тільки сприяє формуванню повноцінної особистості, яка цінує свою громадянську, національну і особисту гідність, а й створює умови і можливості для взаємопроникнення та взаємодії різноманітних етносів. Отже, досвід вітчизняних культурно-історичних виховних традицій потребує ретельного вивчення, аби бути ефективно впровадженим у практику міжкультурних стосунків на Україні.
У межах правового виховання громадянин має зрозуміти, що існують об’єктивні умови для розгортання ефективних інтеркультурних діалогів у мультикультурній реалії сучасного суспільного життя, що вони виходять із усвідомлення соціальними, політичними, національними та релігійними спільнотами того факту, що у них немає іншої розумної альтернативи, ніж жити разом у злагоді, інакше — конфлікт.
Усвідомлення ролі інтеркультурної комунікації, яка керується і відповідними нормами правової культури, у формуванні єдиного освітнього простору спонукає до переосмислення та репрезентації досвіду міжкультурних взаємин у його ретроспективі.
Безсумнівно, національна система освіти та виховання у добу глобалізації принципово відрізняється від її принципів організації та змісту в доіндустріальному суспільстві. Однак досвід інтеркультурної комунікації, накопичений Україною протягом століть, має вагоме значення у визначенні нових пріоритетів і виховних настанов у педагогічній практиці та для обґрунтування нових стратегій навчання і виховання. Саме тому останніми роками все більше уваги приділяється визначенню змісту та складових вітчизняного культурно-історичного досвіду.
Отож, культурно орієнтований освітній процес, безсумнівно, має бути реалізованим в освітній практиці, зокрема, культурологічний підхід дозволяє поглибити розуміння ролі інтеркультурної комунікації у дидактичних та виховних практиках. Усвідомлення механізму різнобічної взаємодії українського народу з іншими народами стане запорукою для утвердження
толерантності і самоконтролю індивідів, що має бути забезпеченим, зокрема, високим рівнем правового виховання.
В умовах глобалізації нове бачення світу характеризується постійним прискоренням культурного взаємообміну, і це дає підстави сподіватися, що, здійснюючи плідний синтез наявного грандіозного суспільного доробку (без втрати будь-якою культурою притаманної їй самобутності і унікальності), людство зможе винайти і успішно втілити в життя такі форми соціокультурного існування, які дадуть змогу подолати кризу, досягти гармонії.
Чисельні і різноманітні культурні зв'язки з культурами народів Західної, Центральної і Східної Європи відкриває освітній простір у його географічних та часових координатах. Історія української освіти переконує в тому, що інтеркультурний діалог в освітніх практиках братських шкіл, Києво-Могилянської академії, Харківського університету ХІХ ст. був повсякденністю.
Таким чином, історичний досвід міжкультурних взаємин українського народу набуває першочергового значення як у стратегіях оновлення освіти і виховання, правової освіти та правового виховання зокрема, так і у перспективі розбудови ефективних інтеркультурних діалогів у різних модифікаціях. Практика показує, що завдяки взаємодії та перехрещенню культур проблема культурної ідентичності трансформується в питання про можливість співіснування окремих людських спільнот — етносів, націй тощо, а також у питання, як співвідносяться між собою традиційно сталі норми і цінності, характерні для тієї чи іншої культури, з універсальними.
Отже, ефективнийінтеркультурний діалог можна розглядати як наслідок і водночас як один із вирішальних чинників якості сучасних дидактичних і виховних практик, серед яких правове виховання як умова формування правової культури у тісному зв’язку із національно-патріотичним вихованням є найбільш значущим. Саме тому інтеркультурний діалог як загальна дидактична практика і констатуючий чинник мультикультурного суспільства
широко застосовується у проектах національного і правового виховання та освіти, яка за сучасних умов набуває виразних рис глобальної.
