CC BY
106
УДК: [130.2:316.28]:37.013.73
М. В. Триняк, доктор філософських наук, доцент ТРАНСКУЛЬТУРНА ТА ІНТЕРКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ ЯК ЧИННИК МОДЕРНІЗАЦІЇШКОЛИТАУНІВЕРСИТЕТУ
Останні десятиліття проблеми реформування середньої та вищої освіти надзвичайно загострюються, бо освіта не встигає крокувати уперед разом із прискореною модернізацією сучасних суспільств. Серед об’єктивних чинників, що вимагають негайного реформування вітчизняної системи освіти, є й проект глобального навчання, передумова якого - розгортання інтеркультурної комунікації. Основною метою статті є виявлення взаємовідносин між інтеркультурною та транскультурною складовими ідеї університету в різних історичних і соціокультурних контекстах, що в свою чергу є передумовою для визначення соціальної і культурної перспективи університету як освітнього інституту в добу глобалізації духовного виробництва.
Ключові слова:реформування середньої та вищої освіти, глобальне навчання, інтеркультурна комунікація, інтеркультурна та транскультурна складові, ідея університету.
Актуальність теми пояснюється тим, щопротягом останніх років проблема реформування середньої та вищої освіти постає надзвичайно гостро, бо освіта не встигає крокувати уперед разом із прискореною модернізацією сучасних суспільств. Але суспільна свідомість фіксує таке запізнення і навіть намагається законодавчо прискорити темпи оновлення. Слід зауважити, що закони України «Про освіту», «Проповну загальну середню освіту», «Про вищу освіту», «Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті» головною метою проголошують створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури та громадянського
суспільства, розвивати і зміцнювати суверену, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільнот [1, с. 81]. Формування такої особистості потребує окремої аналітичної роботи у сфері гуманітарного розвитку України, тему якої визначає гасло: освіта ХХІ століття - це освіта для людини.
Серед об’єктивних чинників, що вимагають негайного реформування вітчизняної системи освіти, й проект глобального навчання, передумовою якого є розгортання інтеркультурної комунікації. Крім того, визначення сучасного суспільства як «суспільства знань», своєрідний «освітній бум» останніх років, інтенсивний розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, внаслідок чого сучасне суспільство занурене в глобальну інфосферу, поза якої вже не може ефективно існувати, висуває й нові вимоги щодо освіти. Пріоритетним напрямком цієї освіти є «виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє використовувати здобуті знання і вміння для творчого вирішення поставлених завдань, працювати у високотехнологічному інформаційному просторі, критично мислити і змінювати себе і світ...» [2, с. 20].
Мета даної статті - показати, щошкола та університет як освітні інститути зазнають змін під впливом культурної та освітньої глобалізації; довести, що університет доби модерну за сучасних умов трансформується у віртуальний університет, який відповідає реаліям мережевого суспільства. Віртуалізація соціальної, культурної та освітньої реальності, з одного боку, робить школу і університет відкритими інновацій, до засвоєння досвіду інших культур і традицій, а з другого - стають чинником ризику в суспільстві, дестабілізуючи людське буття через прискорення темпів наукового виробництва, і хронічним відставанням від нього освітніх і виховних практик.
Аналіз останніх джерел та публікацій. Аби втілити в життя таку широку політику оновлення освітньої галузі, в Україні створено «Проектшколи майбутнього» [3; 379]. Поштовхом для розроблення моделі «Школи майбутнього» стали теоретичні розвідки Л. Ващенка [4],
Л. Даниленка [5], В. Кременя [6], В. Мадзігон [7], О. Пирогової [8] та ін., матеріали українсько-нідерланського проекту «Громадські платформи освітніх реформ в Україні» [9], а також практичний досвід школи нового покоління, яку створено у Данії [10]. В межах даного проекту проведено низку семінарів [11, с. 14], на яких керівники шкіл ознайомилися з досвідом інноваційної і експериментальної діяльності західних колег та взяли участь в опрацювані стратегій школи майбутнього. «Розроблення моделі інноваційного навчального закладу, - пише Г. Щекатунова, - це створення своєрідного еталону інноваційної організації і якості реалізації освітнього процесу в загальноосвітньому навчальному закладі. Такі навчальні заклади повинні мати високий рівень матеріально-технічного забезпечення, застосовувати сучасні інформаційно-комунікаційні технології, упроваджувати інноваційні педагогічні технології» [12, с. 2]. Пріоритетним завдянням цього проекту є формування школи нового типу, в якій зміст освіти та організація навчально-виховного процесу планувалися б відповідно до теорії і практик глобального навчання. Серед стратегічно значущих моментів «Проекту школи майбутнього» слід назвати створення інформаційно-освітнього центру [12, с. 12], який забезпечуватиме вільний доступ, накопичення та селекцію інформації (завдання працівників електронної бібліотеки). Педагогічно скерований та належним чином організований доступ школярів до інформації здатний не тільки підвищити культуру користування інформаційними ресурсами останніх, а й допомогти уникнути ситуацій упередженості та спотворення сенсів, що, на нашу думку, сприятиме інтенсифікації інтеркультурної комунікації в умовах культурної та лінгвістичної глобалізації.
Вагомий внесок до цього зроблено сучасною гендерною педагогікою. Як зазначає В. Гайденко, основними принципами гендерної педагогіки є чутливість до відмінності та досвіду іншого, подолання ієрархій (через позиціональність, кооперативне навчання, викорінення прихованого навчального плану) тощо. [13, с. 236-237]. Гендерна педагогіка ґрунтується на інтеркультурній комунікації між чоловічою та жіночою субкультурами. Саме
ця педагогіка акцентує проблему гендерної стратифікації вчительської діяльності, намагається подолати «матерналістське» бачення педагогічних відносин і залучати більше чоловіків до педагогічної діяльності, вбачаючи у цьому один із виявів демократизації сучасних освітніх інститутів.
Це стосується не тільки школи, а й університету, в академічній спільноті якого гендерна і міжпоколінна справедливість, а вона є виразом успішної інтеркультурної комунікації, відіграють далеко не останню роль, бо навіть ідея університету, закликаючи до свободи і рівності, намагалася орієнтувати академічну спільноту дотримуватися нейтралітету, або ж, краще кажучи, байдужості щодо емпіричних репрезентацій несправедливості, хоча на теоретичному рівні обстоювала ідеали свободи і демократії.
Виклад основного матеріалу. Ідея університету належить до однієї із центральних ідей західної культури. Звернення до неї багатьох генерацій філософів, педагогів та культурологів, не говорячи вже про соціально-політичні дослідження, є симптоматичним, адже ця ідея є одним з орієнтирів суспільного розвитку, а отже, потребує уточнення засадничих сенсів, аналізу їхньої соціальної релевантності. Криза сучасного університету як освітньої інституції є однією з першорядних проблем у філософсько-освітньому дискурсі сьогодення. При цьому при визначенні як зовнішніх, так і внутрішніх передумов цієї кризи необхідно виявити не тільки трансформації ідеї університету в цілому, а й ті, що відбуваються в її складових, адже сама ця ідея має багаторівневу структуру, а її різні аспекти відповідно мають різні репрезентації.
З огляду на це основною метою є виявлення взаємовідносин між інтеркультурною та транскультурною складовими ідеї університету в різних історичних і соціокультурних контекстах на основі історико-філософського, системно-теоретичного та культурно-антропологічного аналізу, що в свою чергу є передумовою для визначення соціальної і культурної перспективи університету як освітнього інституту в добу глобалізації духовного виробництва. Застосування системно-теоретичного підходу Н. Лумана
дозволяє розглянути ідею університету як самореферентну соціальну систему, способом існування якої є комунікація. За Н. Луманом, суспільство, його великі і малі підсистеми є комунікаціями. «Система суспільства, - пише він, -складається з комунікацій, не існує інших елементів, будь-якої іншої субстанції, крім комунікації» [14, с. 12] Сам Луман успішно застосував цю методологію при аналізі «досвіду поводження з університетами». Отже, ідея університету розглядається передусім як інтеркультурна і транскультурна комунікація. Але це не виключатиме звернення до філософсько-антропологічних та культурологічних розвідок в означеній тематичній площині.
Слід зауважити, що розгорнутий аналіз ідеї університету широко представлений у сучасній філософській думці. Тут треба передусім назвати праці К. Ясперса, Т. Парсонса, В. Андрущенка, М. Зубрицької, С. Клепка, К. Корсака, М. Култаєвої, Л. Навроцького, С. Пролеєва. Але у численних працях, присвячених ідеї та дійсності університету, за межами дослідження, як правило, залишаються її інтеркультурний та транскультурний аспекти. Це пояснюється тим, що ці аспекти сприймаються або як очевидність, або як контекст, який не береться до уваги. Останнє притаманне феноменологічним дослідженням цієї ідеї, де усе зайве береться в дужки, але критерії такої «зайвості» залишаються занадто суб’єктивними. Через це змістовні та структурні трансформації університету як ідеї та як реально існуючого освітнього інституту за умов посилення інтеркультурної комунікації у духовному виробництві залишаються проблемою, що потребує детального аналізу. Розглянемо дещо докладніше методологічні засади такого аналізу.
Передусім потребує розрізнення модерна і постмодерна модифікації ідеї університету, де принципово відрізняються співвідношення між її інтеркультурною і трансккультурною складовими, тобто між відповідними комунікаціями. У добу становлення модерну транскультурність ідеї університету посилює її контрфактичність. Це сприяє конструюванню нової освітньої реальності, центром якої стає університет. У певному сенсі можна
навіть говорити про екстериторіальність ідеї університету, бо усюди, де вона присутня, конституюється новий освітній і соціокультурний простір, у центрі якого знаходиться емпіричний вищий навчальний заклад з місією, що перевершує прагматичні цілі і наміри, конструюючи нову педагогічну і культурну реальність, основною ознакою якої є транскультурність. Дж. Ньюмен, спостерігаючи у ХІХ ст. ці тенденції, зауважує: «Університет - це місце взаємодії, де збираються студенти з усіх куточків світу, зацікавлені у найрізноманіших ділянках знань. Мати найкращих усюди - неможливо, заради них слід податися до великого міста чи торговельного центру... Так уже повелося, що велич і цілісність завжди йдуть у парі; однією з передумов досконалості є існування центру. І таким центром... є Університет».
Капмуси, університетські міста, які закладаються у модерну добу, є своєрідними транскультурними просторами, де життєтворчість здійснюється за моделями, які відрізняються від взірців, освячених традицією. Вони несуть на собі відбиток космополітизму з просвітницькою риторикою. Легітимацією такого космополітизму багато дослідників того часу вважали метафізичну місію і покликання університету як такого, а саме: автономію розуму. Як зауважує С. Пролеєв, за модерної доби автономія університету дістає міцну та продуктивну культурну форму. Він підкреслює: «Модерний університет -основна суто культурна (тобто духовна) інституція розвою національного життя, формування нової якості людей для цього життя». Але парадоксом цього процесу, який, сприяючи розвиткові національного життя, переводить його на наднаціональний рівень, треба вважати конституювання інтегрованого освітнього простору, основною характеристикою якого стає транскультурність. Тут варто звернути увагу на суттєвий внутрішній зв’язок ідеї університету та ідеї Європи. Вказуючи на принциповість цього моменту, Ортега-і-Гассет, відмічає єдність принципу автономії розуму та європейської ідеї. Наведемо його аргументацію: «Європа - це інтелект, розум. Це справді дивовижне обдарування, дивовижне, бо єдине, що усвідомлює власні
обмеження, а відтак, випробовує, до якої ж міри розум є насправді розумним! Цей дар, що вміє стримувати сам себе, реалізується в науці».
Говорячи про Європу, Ортега-і-Гассет має на увазі не географічний простір, а ту соціокультурну реальність, яка конституюється або, точніше, має конституюватися через втілення у життя просвітницьких ідей «Звідси, -підкреслює він, - та історична важливість, що має нагадати Університету про його найголовніше завдання - „освіту” людини: це він має навчати її всієї культури її часу, відкривати для неї з ясністю і точністю величезний сучасний світ, у який її життя має вклинитися, аби стати автентичним. ... Я зробив би стрижнем Університету й усієї освіти „факультет культури”. Тобто йдеться про транскультурну комунікацію, без якої неможлива не тільки робота, а навіть і створення згаданого вище контрфактичного „факультету культури”».
Говорячи про «факультет культури» як серцевину ідеального університетського простору, Ортега-і-Г ассет привертає увагу до цивілізаційної місії університету, яка, з одного боку, полягає у розвитку людської цивілізації, а з другого - у наведенні мостів між різними національними культурами, які також роблять свій потужний внесок до цієї місії. Університет уможливлює інтеркультурну комунікацію в принципово інший спосіб, ніж це відбувається у світі повсякденності. На цю комунікацію впливають конкретні культурні контексти, де здійснюється духовне виробництво. Вони є також культурно-антропологічними передумовами розгортання інтеркультурної комунікації у ситуації транскультурності. У контексті соціальної антропології Сенета відкриваються нові перспективи не тільки для дослідження виховних і навчальних практик у мультикультурному суспільстві, а й для осмислення призначення і ролі університету в глобалізованих містах. Криза західноєвропейських університетів, трансформації самої ідеї університету, як правило, розглядаються у відриві від процесів урбанізації. Незважаючи на евристичний потенціал ідеї університету, зауважимо, що вона потребує контекстуалізації і конкретизації у соціальному просторі. Останніми роками все більше
теоретиків звертають увагу на непридатність університетів до глобалізації, хоча вони відтворюють реалії мультикультурного суспільства.
Німецький соціальний філософ Р. Штіхве, вказуючи на цю специфіку сучасного університету, зазначає, що «сучасні університети, якщо не брати до уваги приватні заклади, є локальними установами держави, прикладом чого можуть бути Гарвард і Оксфорд» [15, с. 136]. Розглядаючи тенденцію найбільш авторитетних західних університетів - залишатися індиферентними щодо глобалізаційних впливів, він підкреслює: «Корпоративна автономія університету здебільшого залишається у будь-якому вигляді. Зрештою університет... захищаючи свою безпеку, свій структурний інтерес щодо збереження репутації і довготривалості свого існування, дотепер все ще залишається довгожителем серед усіх інституцій. В Європі з ним може конкурувати хіба що католицька церква. Отже... університет можна розглядати як „космополітичну локальну інституцію”, не випускаючи при цьому з поля зору національну державу» [503, с. 137].
Але прагнення мінімізувати ризики, як на рівні життєдіяльності індивідів, так і на рівні освітніх інституцій, веде до закритості та несприйняття культурного розмаїття і можливостей інтеркультурного діалогу. Саме тому найважливішим завданням сучасних суспільств Сенет вважає розроблення нової стратегії соціального навчання, яка передбачала б перехід від конформного «Я» до «небезпечного Ми» [15, с. 187-203], бо лише це може призупинити руйнацію людини, культури та освіти.
Як уже зазначалося, освітні інституції, сучасні виховні та дидактичні практики, що розгортаються у реаліях мультикультурного суспільства, можуть залишатися життєздатними лише за умов своєї готовності до інтеркультурного діалогу.
В дослідженнях змісту ідеї університету екзистенціально -антропологічного напрямку основний акцент зосереджується як на метафізичному визначенні покликання вчителя та учня, так і на формуванні академічної спільноти. Одним з перших на взаємозв’язок обох цих моментів
вказав К Ясперс. Він підкреслює: «Університет зводить разом людей, які досліджують наукове пізнання і живуть духовним життям. Первісний сенс „університас” як спільноти учнів і вчителів так само важливий, як і сенс універсальної єдності науки. В ідеї університету лежить завдання постійного налагоджування відносин. які б наближували до об’єднання у ціле». Налагодження відносин між представниками різних культур здійснюється передусім через інтеркультурну комунікацію. Це було притаманне як середньовічному університету, так і його модерної модифікації. В межах інтеркультурної комунікації, що здійснюється в освітньому просторі, відбувається конституювання тієї рольової реальності, яка притаманна університету. Викладач і науковець у своєму габітусі зберігають відбиток національних культур, але домінуючими рисами цього габітусу є транскультурні характеристики, які визначаються культурою наукового знання.
Антропологічний вимір культури наукового знання є принциповим для конституювання університету. Аналізуючи цей процес, Р. Штіхве зауважує: «Дисциплінарна форму та її субдисциплінарні продовження дуже швидко розбивають національно обмежені рамки наукової комунікації. Незупинна поступальна проліферація все нових й нових communities (спільнот - англ.) науковців зі все більш предметно визначеними спеціалізаціями реорганізує соціальний і когнітивний простір науки у спосіб, який є несумісним з національним відмежуванням наукових спільнот. Розпад проблемного поля науки, що здійснюється на цій основі, унеможливлює встановлення релевантних і необхідних колегіальних відносин у національних контекстах науки. Виникає світова scientificcommunity (наукової спільноти - анг.), її не слід розуміти... як реальну соціальну спільноту, де усі її члени поділяють нормативні і когнітивні засновки, які радше треба описувати, звертаючись до її внутрішньої диференціації» [15, с. 133]. Поява такої світової спільноти є симптоматичною у багатьох сенсах. Так, по-перше, вона свідчить про інновації, що відбуваються у сфері наукового виробництва, у глобальних
мережах якого створюються віртуальні наукові та освітні співтовариства. Подруге, вони вказують на зміни, які відбуваються в постсучасних освітніх інституціях. Зважаючи на цю обставину, М. Квєк пише: «У своїй сучасній формі Університет - дитя модерну; він старіє разом з ним, щораз чутливіший до політично-економічних, соціальних трансформацій, як і, зрештою, будь-який інший (модерний) заклад». Симптоми старіння класичної ідеї університету виявляються у невідповідності її сенсів новим реаліям, коли наука і освіта у своєму розвитку намагаються вийти за ті організаційні межі, які залишилися у спадок від гумбольдтіанського проекту реформування університету. Негативні наслідки реалізації цього проекту ще у минулому столітті відмічав Ортега-і-Гассет.
Як уже зазначалося, ідея модерного університету сформувалася під впливом німецької класичної філософії. Вияв німецької ментальності сучасні дослідники вважають суттєвою вадою європейських університетів. Так, Ортега-і-Гассет, незважаючи на те що він сам здобув освіту в Німеччині, писав: «Одна із справ, яку Європі необхідно здійснити, - це звільнити сучасну науку від її винятково німецьких наростів, ритуалів і маній та дати волю її істотним складовим». Це слушне зауваження вказує на те, що класична ідея університету в сучасних контекстах розкриває прихований в ній асиметричний інтеркультурний діалог, який згодом постає у вигляді транскультурногонаративу і сприймається як такий. Цьому сприяла надмірна філософізація наукового виробництва в університеті. На це, зокрема, вказує В. Лепеніз. Він констатує: «Одна з головних рис німецького університету - це провідна роль у ньому найрізноматніших різновидів філософії життя; вона звільняє окремі дисципліни від нагальної проблеми змістотворення. Історію німецького університету можна, мабуть, написати як історію про те, як філософія втратила своє значення, а філософський факультет свою функцію».
Альтернативою німецькій моделі університету є американський університет, організований на кшталт великої фабрики, де поточно виробляються і впроваджуються в життя знання. Місія університету тут
визначається не метафізично, а прагматично, з огляду на корисність вищої освіти і науки. Як стверджує М. Богачевська-Хомяк: «Пересічні американці ставляться до вищої освіти з неприхованою домішкою недовіри... Однак дедалі все більша кількість професій вимагає якогось ступеня вищої освіти. Маємо ще один парадокс сучасності - чим більший розвиток науки, тим сильніше її критика». Функціональна ефективність американського університету забезпечує йому через його структурно організаційну та світоглядноорієнтаціну відкритість можливість інтеркультурної комунікації як у горизонтальному, так і у вертикальному вимірі. Якщо у німецькому університеті домінувала філософія життя, визначаючи логіку наукового виробництва та стилі життєтворчості академічної спільноти, то в американському суспільстві цю саму роль виконують прагматизм та утилітаристська етика. Але і у першому, і у другому випадку формується відповідальна академічна спільнота. Можна погодитися з М. Богачевською-Хомяк, яка відстоює таку думку: «Формули успішності університету немає. Можемо, однак, визначити складники, що спрацьовують, принаймні подекуди і для декого:свобода наукового пошуку і слова, охочі і цілеспрямовані студенти, чесна і ефективна адміністрація, прозорі фінанси, відкритість до світу».
Але американська модель університету, так само, як і європейська, переживає кризу. Виходи з кризового стану можна шукати ззовні або усередині ідеї університету та його реальності. Ортега-і-Гассет одним із шляхів подолання кризи сучасного університету вважав активізацію внутрішніх резервів класичної моделі: «Поміркувавши над тим, якою мала б бути місія Університету, і побачивши особливий синтетично-систематичний характер його культурних дисциплін, подивімося, в який спосіб ми переходимо до широких перспектив, виходячи за межі чистої педагогіки, і побачимо в університетській інституції орган порятунку для самої науки». Якщо перекласти цю настанову на мову сучасного філософсько-освітнього конструктивізму, то йдеться про стимулювання автопоезісу ідеї університету.
Зокрема, це стосується філософії, яка в інформаційному суспільстві не тільки не послаблює, а й посилює свою світоглядну і методологічну функції, навчаючи молоду генерацію мистецтву жити і чинити раціональний вибір. Але філософія за сучасних умов сама змінює свій профіль. Вона стає інтеркультурною. Характеризуючи процес становлення такої філософії, Г. Кіммерле підкреслює: «Зв’язки зі західно-європейською та іншими традиціями починають встановлюватися через порівняння, це не тільки можливо, а й необхідно. У світі, де у широких масштабах здійснюється обмін у сферах економіки, політики, науки, мистецтва і культури, філософія не може стояти осторонь і обмежуватися тільки власною традицією. Через це філософія стає сьогодні інтеркультурною, в іншому ж випадку вона залишиться виключно академічною діяльністю без суспільної релевантності».
Інтеркультурна філософія є інтеркультурною комунікацією, яка стає суттєвою характеристикою постсучасної ідеї університету. Ця комунікація має ускладнений характер, що зумовлюється відсутністю її власного простору. В цьому сенсі вона є утопічною, так само як і глобалізоване світове суспільство. Г. Й. Зандкюлер зауважує щодо цього: «Знаходження „між культурами” завжди у філософії треба розуміти у двох значеннях: у формі гібридизації філософської культури, яка виникає внаслідок (географічної) зустрічі з іншими культурами та символічними формами, з міфами, релігіями і мистецтвами, і (вже з часів Арістотеля) через зустріч з науками та взаємну імплементацію знання філософій та емпіричних наук. Концепт інтеркультурності передбачає щось таке, чого не існує: існування застиглих кордонів між культурами, з якими крізь ці бар’єри необхідно вести діалоги. Ініціатори таких діалогів, як правило, є представниками домінуючих культур (передусім „Заходу”); вони більш-менш з чистим сумлінням підходять до такого Іншого, яке занадто часто виявляється „іншим їх самих”. Відтак, відповіддю „Іншого” тоді може бути тільки вимога деколонізації їхніх понять». Це дозволяє поглибити ідею Європи. Г. Й. Зандкюлер акцентує, що «Європу у філософській перспективі треба розуміти як транснаціональний
суспільний і культурний простір, так само, як і європейське спільне життя через перемереження усіх культур вимагає розуміння європейського походження як історії придушення „Іншого”, відкриваючи філософуванню інтер- і транскультурні горизонти». Це означає, що філософізація університетської освіти в її постсучасній версії стає екзистенціальною передумовою самозбереження європейської освітньої традиції. Адже інтеркультурну філософію треба розуміти як відповідь на виклики сучасного мультикультуралізму.
Репрезентацією транскультурного потенціалу інтеркультурної філософії можна вважати проект «Європейського університету культури», який розроблено в рамках ЮНЕСКО і який вже одержав підтримку французького уряду. Функції цього проекту зумовлені завданням «гуманізувати майбутнє Європи та цивілізувати нашу цивілізацію, аби на основі транс дисциплінарного аналізу створити європейське місце культури». Такий університет буде віртуальним, але це не означатиме його віддаленості від проблем європейського культурного та інтелектуального життя. Навпаки, такий університет відповідає потребам формування сучасної наукової і педагогічної громадськості. Як зауважує В. Лепеніз, «наука проходить ті ж стадії цивілізаційного прогресу, які свого часу визначив Норберт Еліас, -світоглядну основу сучасних наук утворюють мікроструктури поведінки, що відповідає вимогам цивілізації. Університетам перепало завдання виховувати у студентів прийнятну, тобто цивілізовану, поведінку. Перемога позиції „дистанції” над позицією „ентузіазму” була відображенням поступової інтерналізації людиною контролю над афектами».
Висновки. Виховна, людинотворча функція сучасного університету не згортається через процес його віртуалізації, а навпаки, посилюється. Більш того, через ущільнення соціального і культурного простору, яке відбувається внаслідок глобалізації, позиція дистанції стає передумовою критичного мислення, необхідного для здійснення продуктивної селекції інтеркультурних пропозицій.
Отже, традиція університетської освіти дозволяє простежити попри усі відмінності безперервність духовного розвитку Європи від Середньовіччя до пізнього модерну і постмодерну. За умов культурної глобалізації значно посилюється значущість цієї ідеї для конституювання інтегрованого освітнього простору, де її транскультурна та інтеркультурна складові попри їхньої позірної несумісності саме у відносинах комплементарності розкривають свої нові можливості Вже такий стислий аналіз ідеї університету дозволяє констатувати, що ідея сучасного університету поглиблюється і збагачується новими сенсами через інтеркультурну комунікацію, яка сприяє створенню транскультурних інституцій у глобалізованому освітньому і культурному просторі. Університет доби модерну за сучасних умов трансформується у віртуальний університет, який відповідає реаліям мережового суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Національна доктрина розвитку освіти. Книга керівника навчально-виховного закладу : довід. -метод. вид. / упоряд. : Б. М. Терещук, В. В. Скиба. - Х. : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2005. - 33 - 4 (10). - 668 с.
2. Васильченко, О. В. Сучасна загальноосвітня школа: від функціонування до розвитку / О. В. Васильченко // Постметодика, - 2010. - № 1(92). - С. 20-25.
3. Концепція Державної цільової соціальної програми « Школа майбутнього на 2GG7-2G1G роки», схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2GG7 р. № 160-р.
4. Ващенко, Л. М. Управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону: монографія / Л. М. Ващенко. - К. : Вид. об’єднання «Тираж», 2005. - 380 с.
5. Даниленко, Л. І. Управління інноваційною діяльністю в загальноосвітніх навчальних закладах: монографія / Л. І. Даниленко. - К. : Міленіум, 2004. - 358 с.
6. Кремень, В. Г. Інноваційність і освіта / В. Г. Кремень // Моделі розвитку сучасної української школи: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. 11-13 жовт. 2006 р., Черкаси -Сахнівка. - К. : СПД Богданова А. М., 2007. - С. 9-14.
7. Мадзігон, В. М. Досвід проектування навчально-виховного комплексу / В. М. Мадзігон // Моделі розвитку сучасної української школи: матер. Всеукр. наук.
-практ. конф. 11-13 жовт. 2006 р., Черкаси - Сахнівка. - К. : СПД Богданова А. М., 2007. - С. 39-44.
8. Пирогова, О. В. Моделирование в образовании / О. В. Пирогова // Инновации в образовании. - 2004. - № 5. - С. 35-40.
9. Громадські платформи освітніх реформ в Україні [електронний ресурс] - Режим доступу: http:| // www. upper. org. ua / chronicle / 0 / 114. html
10. Oesterreich Peter L., Philosophie der Rhetorik.
11. Тягай, Н. А. Вибір стратегій загальноосвітньої школи - вибір майбутнього / Н. А. Тягай // Постметодика, - 2010. № 1 (92) - С. 41-46.
12. Щекатунова, Г. Д. Структурна модель школи майбутнього / Г. Д. Щекатунова // Постметодика, - 2010. № 3 (94). - С. 2-13.
13. Гайденко, В. Гендерна освіта / В. Гайденко // Філософія освіти: навч. посібник / за ред. В. Андрущенка, І. Предборської. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова. -329 с.
14. Sloterdijk, P. Du must dein Leben andern / P. Sloterdijk. - Frankfurt am Main Suhkramp. 2009. - 723 S.
15. Stichwen, R. Die Weltgesellschaft. Soziologische Analysen / R. Stichwen. - Frankfurt am Main Suhkramp. 2000. - 213 S.
ТРАНСКУЛЬТУРНАЯ И ИНТЕРКУЛЬТУРНАЯ КОММУНИКАЦИЯ КАК ФАКТОР МОДЕРНИЗАЦИИ ШКОЛЫ И УНИВЕРСИТЕТА
Триняк М. В.
В последниедесятилетияпроблемы реформирования среднего и высшего образования чрезвычайно обостряются, так как образование не успевает шагать вперед вместе с ускоренной модернизацией современных обществ. Среди объективных факторов, которые требуют немедленного реформирования отечественной системы образования, есть и проект глобального обучения, предпосылкой которого является разворачивание интеркультурной коммуникации. Основная цель статьи - выявление взаимоотношений междуинтеркультурной и транскультурной составляющими идеи университета в разных исторических и социокультурных контекстах, которые в свою очередь являются предпосылкой для
определения социальной и культурной перспектив университета как образовательного института в эпоху глобализации духовного производства.
Ключевые слова: реформирование среднего и высшего образования, глобальное обучение, интеркультурная коммуникация, интеркультурная и транчкультурная сосотавляющие, идея университета.
TRANSCULTURAL AND INTERCULTURAL COMMUNICATION AS A FACTOR OF SCHOOL AND UNIVERCITY MODERNIZATION
Trynyak M. V.
Last time the problems of school and university education reformation are specially topical because education is not able to go together with modern societies modernization. Among the objective factors which need immediate reformation of national educational system is the project of global learning; its pre-requisite is intercultural communication development. The main goal of the article is to find out relations between intercultural and transcultural ingredients of university idea in different historical and socially cultural contexts, which, in its turn, are the pre-requisite for definition of social and cultural university perspectives as an educational institution of spirit production globalization epoch.
Key words: school and university education reformation, global learning, intercultural communication, intercultural and transcultural ingredients, university idea.
