CC BY
275
УДК 32:34
О.В. Кукуруз, кандидат політичних наук ПРАВОВА ПОЛІТИКА ЯК ЧИННИК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ “СУСПІЛЬНОГО БЛАГА”
Досліджено сутність поняття „суспільне благо ”, його вплив на сучасну політичну практику. Проаналізовано взаємодію політики і права як найважливіших суспільних регуляторів. Запропоновано шляхи поширення правових і політичних цінностей в суспільстві, утвердження правової політики в Україні.
Ключові слова: політика, право, політична доцільність, правові і політичні цінності, суспільне благо, правова політика.
Актуальність проблеми. Аналіз діяльності представників української політико-управлінської еліти свідчить про те, що вони часто реалізують політику з порушенням законів на основі політичної доцільності. Тобто, переважає підхід, коли право створюється владою, має суб’єктивний характер, отже, у цьому співвідношенні політика є визначальною. Політична доцільність виправдовує неправові рішення. Це небезпечно для держав, у яких відбувається трансформація політичної і правової систем, оскільки не завжди відомо, хто є ініціатором певних змін, яка мета переслідується і чиє життя в результаті цього поліпшиться.
Публічні політики, використовуючи право занадто інтенсивно або порушуючи його, створюють ситуацію, коли право втрачає свою цінність і відповідно не може бути надійною підтримкою їх подальшої політики. Тому останнім часом науковці все частіше звертаються до поняття “правова політика”, яку розуміють як втілення політики за допомогою правових засобів і з використанням методів правового регулювання. Юристи-практики, які ототожнюють право і закон, зауважують, що теоретичні визначення права, які
не мають конкретних механізмів реалізації, нічого не варті. Однак практика українського правозастосування якраз і свідчить про те, що будь-які чіткі норми закону можна обійти, а якщо не вдається, тоді ухвалюється зовсім інший закон, вигідний певним політичним силам. Очевидно, що проблема всежтаки у сприйнятті права як суспільного регулятора.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Тема дослідження є складовою частиною наукового проекту «Політико-правові стандарти ЄС і напрями вдосконалення моделі модернізації сучасної України», яка виконувалась Центром енциклопедичних юридичних досліджень Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України в рамках цільової комплексної програми наукових досліджень НАН України , Дрогнози і моделі соціальної та соціокультурної трансформації українського суспільства у першій чверті XXI ст.”.
Аналіз останніх джерел і публікацій. Поняття „суспільне благо” міститься в творах багатьох філософів, у тому числі Арістотеля, Т. Г оббса, Дж. Локка, Дж. Лільберна. Поняття „правова політика” є відносно новим, але вже активно обговорюється в наукових колах Росії, Польщі, України. Цьому явищу вже присвячено багато публікацій, однак в основному це дослідження юристів. Вивчення „правової політики” з точки зору політології є дещо відмінним. Для того аби зрозуміти втілення політики на основі права, його основних цінностей, ми використали публікації В. Арндта, І. Гетьман-П’ятковської, М. Дюверже, О. Костенка, І. Кресіної, В. Пастухова, Дж. Роулза,
О. Г ьоффе, Е. Щербенка.
Мета статті — з’ясувати сутність поняття „суспільне благо” і можливості його реалізації в сучасній політиці. Відповідно до зазначеної мети потрібно вирішити такі завдання: з’ясувати, як визначалося поняття „суспільне благо” в минулому і як воно розуміється сучасними науковцями; дослідити вплив цього поняття на політичну практику; визначити сутність поняття „правова політика”; запропонувати можливі шляхи поширення
правових і політичних цінностей в суспільстві, утвердження правової політики в Україні.
Виклад основного матеріалу. Процеси євроінтеграції, входження України у світовий правовий простір потребують визначити роль інституту права у процесі організації і впорядкування суспільних відносин. Серед найпоширеніших цінностей права головними вважаються свобода, справедливість, рівність, людська гідність, невід’ємні права людини, практична доцільність. Право повинно бути мірою реалізації свободи і нормою політичної справедливості. Постають такі запитання: Чому
теоретичні надбання щодо ціннісних основ права, його взаємодії з мораллю не впливають на практику українського державотворення і правотворення? Чому ігноруються найважливіші цінності людського співжиття?
Очевидно, потрібно починати із теорії політики, права. Український науковець Е. Щербенко проаналізував навчальну політологічну літературу в Україні і з’ясував, що право як основа політики замінене на інтерес. Право створювалось для того, аби реалізувати принцип рівності вільних громадян, а інтерес спрямовано на досягнення будь-якої приватної, корпоративної мети, в якій не існує необхідного зв’язку з усією спільнотою. Таким чином, зазначає дослідник, певна група може прагнути своїх цілей, утискуючи або знищуючи інші суспільні групи, бо за такого підходу відсутнє ставлення до інших як вільних і рівних [1, с.260]. У політологічних, юридичних наукових дослідженнях надзвичайно мало уваги приділяється цінностям права, політики.
Основою держави є суспільне благо, про що часто вказується в конституціях. Ще Арістотель зазначав, що “суспільне благо”, чи “загальний інтерес”, є метою, для якої створюється й існує спільнота. Філософ виділяв правильні (монархічне правління, аристократія, політія) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форми правління. Найкращою, де більшість діє в інтересах загального блага, Арістотель вважав політію. В неправильних формах правління метою правителів є лише власне благо. Слід звернути увагу
на те, що до таких віднесено і демократію. Право, на думку Арістотеля, слугує критерієм справедливості і регулює політичне спілкування, містить принцип рівності, однак не абсолютної, а відносної, бо люди не рівні за своїми заслугами. Загалом право Арістотель вважав „політичним правом” і розділяв його на „частково природне” та „частково умовне”. Він стверджує, що природне право адекватне політичній природі людини і виражає вимоги політичної справедливості у людських взаємовідносинах. Умовне право (позитивістське) включає вимоги законів, договорів. Основним аспектом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву, вважав філософ.
Звичайно, неможливо ухвалювати рішення, які задовольнятимуть інтереси всіх громадян. Тому багато століть тому було вироблено механізм узгодження інтересів різноманітних суспільних груп. Спочатку інтереси акумулюються на місцевому рівні, а потім уже на центральному. Деякі філософи, зокрема, Дж. Лільберн, Т. Г оббс, Дж. Локк, терміном “Commonwealth” (загальне благо) називали державу. Лільберн вважав, що найкраще функцію узгодження інтересів може здійснити парламент, який для цього повинен мати значні повноваження. На його думку, для держави “загального блага” найважливішим є рівномірний розподіл прав, обов’язків і повноважень, аби у народних представників було достатньо влади, впливу в парламенту, свободи в народу. Політику Лільберн розумів як “мистецтво владарювання і управління, організацію відносин між людьми за допомогою тих чи інших засобів, методів, норм і рішень, знань, умінь, які потребують розуміння загальної користі, загального блага”. Ефективність державного устрою філософ розумів через взаємодію політики і права. Його політичним ідеалом була правова держава, в основі якої — “дійсно гуманна і дійсно прогресивна політична думка”. Лільберн намагався втілити політичні ідеї “загального блага” в проектах англійської конституції, поєднати теоретичні і практичні аспекти політики і права.
Польський юрист В. Арндт розуміє суспільне благо як сукупність умов, які дозволяють певним спільнотам досягати найнеобхі дні ших цілей або реалізовувати свої власні розумні цінності, завдяки яким вони можуть між собою співпрацювати в межах певної спільноти. У такому значенні “суспільне благо” є спорідненим з поняттями “загальний добробут” і “громадський інтерес”. Згадані умови повинні сприяти розвитку членів спільноти, які домовилися про взаємодію. На думку Арндта, неналежне ставлення до поняття “суспільне благо” має ідеологічні і практичні причини. За часів Радянського Союзу це поняття тлумачилося як комуністичне благо, державна власність, суспільні діяння, цілі соціалізму. Отже, після критики комунізму все, що було пов’язане з цим періодом, в тому числі поняття “суспільне благо”, вважається хибним і непотрібним. Наступною причиною було поширення ліберальних ідей, згідно з якими до категорії „суспільне благо” ставилися як до теорії, а увагу громадян зосереджували на досягненні конкретних матеріальних цілей. “Надмірність правил, які тлумачаться позитивістськи, інструменталізація права, яка часто сприяє його використанню для тимчасових інтересів середовища, котре є метою в собі, — це все не сприяє образу права як відзеркаленню істини і справедливості” — зазначає Арндт [2, с.266].
Необхідною умовою людського співжиття вважається політична справедливість. “Якщо людське співтовариство хоче мати легітимний характер, то воно повинне: по-перше, мати правовий характер; по-друге, право має набути якості справедливості; по-третє, справедливе право має бути захищене суспільним правопорядком, тобто мати образ держави — справедливої держави” — писав О. Гьоффе [3, с. 11-12]. Політична справедливість у питаннях, пов’язаних з державою і правом, повинна містити моральний аспект. Саме за це критикують ідеї політичної справедливості прихильники позитивної теорії держави і права, вважаючи, що мораль — це дуже невизначений критерій для функціонування політичної і правової систем.
Для того аби у політико-правовій системі держави були втілені такі цінності, як справедливість, рівність, свобода, особи, причетні до суспільного управління повинні володіти моральними якостями. В нашій державі при відборі на важливі державні посади застосовуються абсолютно інші критерії (родинні зв’язки, відданість політичному лідеру, наявність великих грошей і т.д.). Об’єктивно моральні особи, як правило, не мають можливості входити до політико-управлінської еліти. А навіть якщо і потрапляють туди, то їх одиниці, тому щось кардинально змінити вони не мають змоги.
Особиста справедливість, на думку Гьоффе, є тоді, коли людина не намагається використати свої переваги над іншими в розумі, силі, а також тоді, коли вона не використовує прогалини у законодавстві чи можливості його тлумачення, щоб поставити себе над іншими людьми, чи тоді, коли відповідні нормам моралі вимоги закону не порушуються, незважаючи на відсутність викриття. Тобто, людина, якій притаманна справедливість в особистому сенсі, визнає закон за переконанням, а не із страху покарання — робить висновок Гьоффе.
В Україні переважає нормативістський підхід до права і практично мотивований до політики. Дивно звучать роздуми деяких юристів, що якщо певні явища державного життя не закріплені в законодавстві, то їх не слід серйозно обговорювати. По-перше, право створене для того, аби впорядковувати суспільні відносини, а останні розвиваються і постійно змінюються. По-друге, не всі відносини слід детально закріплювати в нормативно-правовій базі. Про це, зокрема, писав відомий французький юрист і політолог М. Дюверже. Він зазначав, що ми повинні не дотримуватися юридичного аналізу політичних інститутів, а повинні включати в нього більш повний і об’ємний аналіз соціологічного характеру, притаманний політичній науці. Така орієнтація, на його думку, включає два фундаментальні наслідки. Перший полягає в тому, що розширюється поле традиційного дослідження (вивчаються політичні інститути, не тільки ті, які регламентовані правом, а й ті, які повністю або частково правом ігноруються, а також ті, які існують поза
правом: політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, „групи тиску” і т. д.). Другий зводиться до того, що змінюється точка зору всередині традиційного поля дослідження. Навіть ті політичні інститути, які регламентовані правом — встановлені Конституцією чи законами, її доповнюючими, — не повинні вивчатися в юридичному аспекті. Потрібно намагатися визначити, якою мірою вони функціонують відповідно до права, а коли і обходять його, необхідно визначити їх дійсне значення, спираючись на факти, а не обмежуючись аналізом теоретичної важливості, яку їм надають юридичні тексти, стверджує вчений. Акцент, на думку Дюверже, повинен ставитися на реальну і конкретну організацію суспільств, а не на юридичні приписи, які ми намагаємося до них докласти, не досягаючи цього повністю. Це певною мірою протистояння факту і права. “...Закон, юридичні приписи, Конституція є не виразом реального, а спробою впорядкувати реальність, яка ніколи не вдається повністю” [4].
Практично мотивований підхід до політики полягає в тому, що ніхто серйозно не ставиться до політичних цінностей, які важко застосувати і одразу ж перевірити результат. Більшість політиків навіть вважають, що це неможливо і в політичних відносинах діють зовсім інші принципи. На жаль, політична наука підкріплює таке ставлення до цінностей. Наприклад, останніми роками в Україні більшість наукових робіт захищено за спеціальністю 23.00.02 — політичні інститути та процеси, а політичній теорії приділяється дуже мало уваги. Хоча неоднарозово в історії політичної і правової думки доводилося, що без теорії не буде практики. Отже, які теоретичні концепції розповсюджені, такою і є практика. Звичайно, вплив є взаємним: практика також спонукає розвиток теорії. Однак, аби змінити негативну практику, потрібне теоретичне підґрунтя.
В даному контексті питання полягає у тому чи є теоретичні надбання, які дозволять на практиці втілити “суспільне благо”, або це абстрактна категорія. Вивчення цієї тематики свідчить про те, що такі напрацювання є у світовій політичній і правовій думці, однак ці ідеї не є популярними в Україні,
а представникам політико-управлінської еліти взагалі невідомі. В іншому випадку ніколи державні реформи не розпочиналися б з ущемлення прав найменш захищених верств населення. Починати боротьбу з корупцією потрібно із забезпечення гідної зарплати. Працівники повинні мати чітко визначені обов’язки і гідну зарплату, тільки тоді вони цінуватимуть свою роботу. І лише тоді їх можна карати за те, що вони отримали додаткові гроші. Проте, якщо особа працює і в неї зазначені одні обов’язки, а вона змушена виконувати ще багато інших функцій, які не передбачені посадовою інструкцією і не оплачуються відповідно, то це проблема в сфері державного управління, невмінні організувати суспільне життя. Відповідальність у такому разі повинні нести державні службовці, які відповідають за цю сферу життєдіяльності суспільства.
Прикладів такої несправедливості — безліч. Однак повернімося до теоретичних надбань, які дають відповіді на багато запитань. Зокрема, важливими в цьому контексті є ідеї Дж. Роулза. Він зазначає, що однотипні випадки повинні вирішуватися однаковим чином; у всіх учасників спори повинна бути можливість викласти свою точку зору; судження не повинні справляти ні позитивного, ні негативного впливу на особу, яка виносить рішення; на рішення не повинен впливати власний інтерес. Ці вимоги відповідають загальновизнаним принципам процедурної справедливості, які в свою чергу підкорюються принципу неупередженості. Тобто, йдеться про заборону сваволі, вимогу прислухатися до думок інших і заборону ухвалювати рішення з огляду на власний інтерес. Гьоффе розглядає справедливість як соціальний обов’язок, виконання якого люди чекають один від одного, рекомендують один одному, вимагають один від одного і, можливо, навіть винні один одному. На його думку, справедливість має пріоритет усередині суспільної моралі і є єдиним критерієм легітимності суспільного порядку [5, с.29-30].
Мораль вважається найважливішим ціннісним критерієм права, правової культури. І. Гетьман-Пятковська, досліджуючи співвідношення
права та моралі, поєднує їх сутність у єдине змістовне значення і формулює як “загальну добру волю”. “Мораль — це усвідомлена, тобто заснована на знаннях, досвіді, звичаях форма людської свідомості, яка формує відчуття прагнення належного, що виходить з внутрішнього спонукання віри у справедливість, впевненості панування добра; бере цю впевненість з розуміння цінностей життя: добробуту, миру, захисту, збереження та продовження життя задля майбутнього людського роду” [6, с.80]. Мораль має вважливе значення, оскільки містить внутрішнє спонукання людини, спрямоване на досягнення належного, абсолютних цінностей, істинності.
Ситуацію, яка склалася у сфері політики і права, все частіше починають аналізувати науковці багатьох держав. Проаналізувавши відповідну літературу, можна стверджувати, що вже склалася певна тенденція щодо розв’язання цієї проблеми. Арндт вважає, що відновлення цінності права в суспільстві можливе в результаті привернення уваги до поняття “суспільне благо”, підвищення правової культури всього суспільства, про цінність права повинні говорити в школі, університетах, це мусять підтверджувати юристи-практики і юристи-науковці. На думку В. Пастухова, для того, аби переважала тенденція до розширення правового поля, витіснення політично мотивованих “відхилень” правозастосовної практики, повинна змінитися природа російського права. “Революції права” має передувати культурна революція, і вивчення їх взаємозв’язку і взаємозалежності є одним з найактуальніших завдань російської політичної науки. В Україні такі самі ідеї розвиває О. Костенко. Всі негаразди, які існують в українському суспільстві, науковець називає Великою Соціальною Драмою, корінь якої полягає у соціальному безкультур’ї громадян, що породжує вияви сваволі та ілюзій в усіх сферах життя людей [7, с.116]. Костенко доводить, що розв’язати цю проблему можна звернувшись до концепції Нового просвітництва, де основна роль у вихованні соціальної культури повинна належати університетам. Зрозуміло, що відповідна політична, правова культура, свідомість не можуть з’явитися швидко, за бажанням декількох людей. Політичні і правові цінності потрібно
виховувати протягом тривалого часу. “Політика — найскладніший предмет правового опосередкування, оскільки в ній акумулюється величезна кількість суб’єктивних факторів, нерідко протилежних, різноспрямованих. Знайти розумний баланс цих прагнень і є завданням права і закону” — зазначає І. Кресіна [8, с.469].
Висновки. Останнім часом у політичному і політологічному співтовариствах переважають ідеї, пов’язані з практичними питаннями, наприклад, як отримати владні повноваження, як утриматися при владі, які технології кращі для формування громадської думки щодо іміджу певного політика, політичної сили, як прибрати з політичної арени невигідного конкурента і т.д. Надзвичайно мало уваги приділяється цінностям, які повинні лежати в основі політики і права держави, котра хоче стати успішною. Навіть якщо деякі науковці пишуть про основні принципи, які повинні становити основу творення політики і права, то ці ідеї не користуються популярністю. Це відбувається з декількох причин.
1. Більшість політиків і юристів не цікавляться цими питаннями, бо в основі їх діяльності міститься матеріальний інтерес (власний або невеликої групи осіб, яку вони представляють).
2. Представники політико-адміністративної еліти свою діяльність спрямовують на досягнення швидкого результату, зважаючи на вибори всіх рівнів. Вони рідко аналізують результат певного рішення чи дії на майбутнє країни, тобто дії, позитивний результат яких буде лише через тривалий час, не входять у плани політичних сил. Вони страшенно бояться втрати владу. Їх основна мета — влада заради самої влади, а не майбутнє держави.
3. Важко швидко визначити, чи певна політична діяльність забезпечує суспільне благо або ні. Цим питанням не приділяється достатньо уваги, бо втілення в державному управлінні теоретичних принципів потребує значної інтелектуальної роботи. Крім того, результат буде відомий не одразу.
Протягом усього суспільного розвитку вчені шукали можливі шляхи для створення державного устрою, який би максимально враховував потреби всіх
людей. На сьогодні можна стверджувати, що втілити в реальності “суспільне благо” можна завдяки таким формам, як компроміс, консенсус. Тобто, в сучасній державі найважливішим є процес узгодження різноманітних цілей, інтересів. Це можливо, якщо політико-управлінська еліта цікавиться справжніми потребами і проблемами своїх громадян, аналізує результати проведених реформ, здійснює постійний моніторинг рівня життя людей. В той же час громадяни повинні заявляти про свої успіхи і труднощі, виконувати свої обов’язки, знати і захищати свої права, вимагати від влади певних дій. Забезпечити добробут суспільства неможливо, коли рішення ухвалюються лише органами центральної влади або, ще гірше, за вказівкою невеликої кількості політиків.
Отже, для того, аби дії влади були справедливими не тільки в окремих випадках, не завдяки щасливому збігу обставин, політико-управлінську еліту повинні складати моральні, справедливі люди, в основі політики має лежати право як найвища справедливість. Право і політика повинні взаємно доповнювати одне одного в досягненні спільної мети — розвитку суспільства. Надійною основою для правової політики мають стати юридична і політична науки. Політика мусить розглядатися не як комплекс засобів для встановлення, застосування і підтримки влади, а як мистецтво управління державою. Суспільні відносини є надзвичайно складними і управління ними вимагає відповідних знань, умінь, зусиль. Актуальною і популярною має стати тематика, орієнтована на дослідження політичних і правових цінностей, суспільного блага.
ЛІТЕРАТУРА
1. Щербенко, Е. Фундаментальні засади політики в дискурсі української політологічної літератури / Е. Щербенко // Політичний менеджмент. Спец. випуск. — 2007. — С. 260-265.
2. Arndt, W. Prawo w III RP — gdzie jest zasada dobra wspolnego? / W. Arndt // Rzeczpospolita 1989 — 2009. Zwykle panstwo Polakow? Osrodek Mysli Polityczney. Krakow. — 2009. — S. 256-270.
3. Хеффе, О. Политика, право, справедливость: Основоположения критической философии права и государства: пер. с нем. / О. Хеффе. — М. : Гнозис, 1994. — 319 с.
4. Дюверже, М. Политические институты и конституционное право / М. Дюверже // Політологія : хрестоматия / сост. М. А. Василик, М. С. Вершинин]. — М. : Гардарики, 2000. — 843 с. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.i-u.ru/biblio/archive/vasilek_xrpolitolog/pol14.aspx
5. Хеффе, О. Цит. праця.
6. Гетьман-Пятковська, І. А. Право та мораль: теоретико-правові проблеми співвідношення та взаємодії. : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / І. А. Гетьман-Пятковська. — К., 2007. — 210 c.
7. Костенко, О.М. Культура і закон — у протидії злу: монографія / О. М. Костенко. — К. : Атіка, 2008. — 352 с.
8. Кресіна, І. О. Політика і право: проблеми співвідношення / І.О. Кресіна // Правова держава: щорічн. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — К., 2003. — Вип. 14. — 636 с.
ПРАВОВАЯ ПОЛИТИКА КАК ФАКТОР ОБЕСПЕЧЕНИЯ «ОБЩЕСТВЕННОГО БЛАГА»
Кукуруз О.В.
Исследованы понятие «общественное благо», его влияние на современную политическую практику. Проанализировано взаимодействие политики и права как наиболее важных общественных регуляторов. Предложены пути распространения правовых и политических ценностей в обществе, утверждения правовой политики в Украине.
Ключевые слова: политика, право, политическая целесообразность, правовые и политические ценности, общественное благо, правовая политика.
THE LEGAL POLICY AS A FACTOR OF ENSURING “PUBLIC GOOD”
Kukuruz O. V.
The essence a notion of “public good”, its impact on the modem political practice is studied. The interaction between politics and law as the main social regulators is analyzed. The ways of promotion the legal and political values in the society, strengthening the legal policy in Ukraine are proposed.
Keywords: politics, law, political appropriateness, legal and political values, public good, legal policy.
