CC BY
26
УДК 616.379-008.64-08 ТИХОНОВА Т.М.
ДУ «Нститутпроблем ендокринно!патологи ím. В.Я. Данилевського НАМН Украни», м. Харюв
ОБГРУНТУВАННЯ niAXOAiB ДО ТЕРАПП ХВОРИХ НА ПОВЛЬНО ПРОГРЕСУЮЧИЙ АВТОiМУННИЙ ДiАБЕТ ДОРОСЛИХ
Резюме. Метою даного досл'!дження було на пiдставi результат'!в комплексного клiнiчного обстеження хворих на повльно прогресуючий автоiмунний ^абет дорослих обГрунтувати тдходи до терапй даноI форми захворювання.
Матерiали та методи дослдження. Обстежено 121 хворого на повльно прогресуючий автоiмунний дабет дорослих, 60 хворих на ЦД 1-го типу та 81 хворий на ЦД 2-го типу. Результати i )'х обговорення. Установлено значуще пщвищення р^вня глiкемiI у хворих на повльно прогресуючий автоiмунний ^абет дорослих на стадИ манiфестацiI захворювання. Призначення 1м перорально1 цукрознижуючо1 терапй призводило до декомпенсацп в строки до 3 роюв та обГрунтовувало переведення на iнсулiнотерапiю. Ревень С-пептиду у хворих дано1 групи, що був с^ввщносний з таким у хворих на цукровий ^абет 1-го типу, св'щчить при суттеве зниження iнсулiнпродукуючоI функцИ $-кптин. Виявлення тльки у хворих на повль-но прогресуючий ав^мунний д1абет дорослих виражених мкросудинних ускладнень слд пов'язати з феноменом метаболiчноI пам'ял.
Висновки. Данi анал'зу стану вуглеводного обману на етап манiфестацiI та в динамiцi еволюци повльно прогресуючого автоiмунного дабету дорослих, а такожзниження на тлiавтоiмунного нсулту iнсулiнпро-дукуючо1 функцИ $-кл'пин за розвиткудано1 форми захворювання обГрунтовують доцльнсть призначення iнсулiну з моменту встановлення д1агнозу. За наявност у хворих це1 групи кластерiв метабол'чного синдрому е цлком виправданим застосування метформiнудодатково до iнсулiну. Ключовi слова: повльно прогресуючий ав^мунний д1абет дорослих, лiкування.
—^ .— ®
L Оригинальные исследования
/Original Researches/
International journal of endocrinology
Питання адекватно! терапй цукрового дiабету (ЦД), незважаючи на проведення численних до-слщжень та отримання певних результапв, зали-шаються на сьогодш одними з основних у сучаснш дiабетолоril. Визначення зпдно Í3 класифшащею ВООЗ двох основних тишв захворювання окреслило патогенетичш шдходи до лшування ЦД 1-го та 2-го типу з необхщшстю застосування вщповщних груп цукрознижуючих препарапв [1, 2]. Однак навггь за наявност протоколiв лшування не завжди вибiр того чи шшого лшарського засобу е однозначним [3]. Вщ-носно недавне видшення особливо! форми ЦД — по-вшьно прогресуючого автоiмунного дiабету дорослих (ППАДД, Latent autoimmune diabetes of the adults — LADA) стало шдставою для пошуку й затвердження найбтьш обГрунтовано! терапй' даного варiанта захворювання. Особливютю ППАДД е машфестащя кшшчними ознаками, що притаманш ЦД 2-го типу, можливють досягнення короткочасно! суб- або ком-пенсацп на raí дiети та/або застосування перораль-них цукрознижуючих препарапв iз розвитком ш-
сулшозалежносп у строки вщ 0,5 року до 3—5 роыв вщ дебюту захворювання [4]. Такий nepe6ir ППАДД зумовлений значно бшьш торшдною порiвняно з класичним варiантом ЦД 1-го типу деструкшею Р-клггин шдшлунково! залози та тривалшим збере-женням !х секреторно! активностi. [5]. У зв'язку з не-однозначними поглядами на дiагностичнi критери та патогенетичш мехашзми розвитку ППАДД на даний момент не встановлено единого загальноприйнятого шдходу до лiкування дано! форми ЦД. Помилковий дiагноз ЦД 2-го типу на еташ виявлення захворювання призводить найчастше до призначення хворим пероральних цукрознижуючих препарапв [4].
Сьогоднi обговорюються можливостi застосування пазолщиндюшв, бiгуанiдiв, аналогiв глюкагоно-
Адреса для листування з автором:
Тихонова Тетяна Михайтвна E-mail: tanya_tykhonova@mail.ru
© Тихонова Т.М., 2014
© «Мгжнародний ендокринолопчний журнал», 2014 © Заславський О.Ю., 2014
подiбного пептиду-1 та iHri6iTopiB дипептидилпеп-тидази-4 як базово! цукрознижуючо! терапп ППАДД [6—8]. Водночас бiльшiстю дослiдникiв визнаеть-ся безпiдставнiсть використання цукрознижуючих сульфаншамщних препаратiв у лiкуваннi ППАДД: за умов розвитку автоiмунного iнсулiту застосування дано! групи лшарських засобiв призводить до при-скорення деструктивних процеав iз виснаженням р-клiтин, що в подальшому обумовлюе застосування великих доз шсулшу [9].
Необхiднiсть призначення шсулшотерапп хво-рим на ППАДД на сьогодш визнаеться низкою до-слiдникiв. Предметом дискуси залишаеться питання, на якому еташ еволюцп захворювання застосування iнсулiнотерапií найбiльш виправдане. Незважаючи на можливiсть досягнення компенсацп вуглеводного обмшу на початкових стадiях ППАДД завдяки перо-ральнiй цукрознижуючiй терапп, все ж таки обгово-рюеться доцiльнiсть якомога раннього призначення шсулшу [9, 10].
Мета даного дослщження: на пiдставi результа-тiв комплексного кшшчного обстеження хворих на ППАДД обГрунтувати пiдходи до терапп дано! форми захворювання.
Матерiали та методи дослiдження
Клiнiко-лабораторне обстеження проведено в 262 ошб, якi були розподiленi на 3 групи (1-ша — основна, 2-га та 3-тя — групи порiвняння). До пер-шо! (основно!) групи було вiднесено 121 хворого (52 чоловши та 69 жшок; середнiй вiк 48,64 ± 10,07 року), яким за даними анамнезу (повшьна машфес-тацiя захворювання та розвиток шсулшозалежносп в строки вщ 0,5 року до 5 рошв вiд дiагностування ЦД) був встановлений попереднш дiагноз ППАДД. Другу групу становили 60 пащенпв (35 чоловшв та 25 жiнок; середнiй вш 34,38 ± 10,88 року), хворих на ЦД 1-го типу з класичною гострою манiфестацiею захворювання, у певнш кiлькостi випадкiв iз розви-тком пре- або коматозних сташв. До третьо! групи було вщнесено 81 пацiента (35 чоловiкiв та 46 жшок; середнш вiк 52,44 ± 7,47 року) з дiагнозом ЦД 2-го типу, у яких призначення перорально! цукрознижу-ючо! терапи призводило до стабшьно! компенсацГ! вуглеводного обмшу. Слщ зазначити, що дiабетич-ний анамнез у хворих груп спостереження коливався вщ 0,5 до 6,5 року.
Ушм хворим проведено загальноклiнiчне обстеження з визначенням рiвня С-пептиду, а також показ-никiв вуглеводного та лшщного обмiну. Верифiкацiя дiагнозу ППАДД здшснювалася за допомогою визна-чення антитш до цитоплазматичного антигену ост-рiвцiв Лангерганса (1СА ab) iз використанням набору Qualitative ELISA Test for the Detection of Circulating Autoantibodies Against Islet Cell Antigens (США; Biomerica), до декарбоксилази глутамшово! кисло-ти (GAD ab) за допомогою набору Qualitative ELISA Test for the Detection of Circulating Autoantibodies Against GAD Antigens (США; Biomerica), а також до
тирозинфосфатази (IA-2 ab) з використанням набору Qualitative ELISA Test for the Détection of Circulating Autoantibodies Against IA-2A (США, Medipan). Титр антитш розцшювався як позитивний при переви-щенш оптично! щiльностi дослiджуваноï сироватки оптично'1 щiльностi контролю. Контрольну групу становили репрезентативш за статтю та вшом здоро-вi особи з необтяженою спадковiстю за ЦД. Дiагноз вважався пiдтвердженим за наявностi вщповшних анамнестичних даних у поeднаннi з виявленням позитивного титру принаймш одного iз зазначених антитш. Умiст глюкози в плазмi кровi визначали глю-козооксидазним методом за допомогою аналiзатора глюкози «Biosen C-line» (Нiмеччина), референтнi значення для якого становили 4,4—6,1 ммоль/л. Ш-козильований гемоглобш (HbA1c) визначали методом «Дiабет-тест» за допомогою фотометра КФК-3 (Росiя). Дослiдження концентраций загального холестерину (ЗХС), триглщервддв (ТГ), холестерину ль попротеïдiв високо'1 щiльностi (ХС-ЛПВЩ) проводили ферментативним колориметричним методом: при визначенш ЗХС та ТГ — за допомогою наборiв фiрми «СпайнЛаб» (Харкiв, Украша), при визначен-нi ХС-ЛПВЩ — iз використанням набору фiрми ЗАТ «Диакон-ДС» (Москва, Рошя). Концентраций лшо-протеïдiв низько'1 щiльностi (ЛПНЩ), лiпопротеïдiв дуже низько'1 щiльностi (ЛПДНЩ) та коефiцieнт ате-рогенностi (КА) обчислювали розрахунковим методом за загальноприйнятими формулами. Концентрацiю С-пептиду дослщжували за допомогою iмунофермент-ного набору для кшьюсного визначення останнього в сироватш кровi (C-peptide ELISA EIA-1293 DRG Instruments GmbH, Шмеччина). Зразки венозно'1 кровi забирали у кожно'1 особи пiсля 12-годинного голодування.
При статистичному аналiзi даних перевiрку роз-подiлу кiлькiсних ознак на вщповщшсть закону Гаусса проводили, розраховуючи показники асиметрп' та ексцесу. Обробка отриманих результапв проводилась за допомогою пакета аналiзу даних Microsoft Excel, програм Biostat та Statistica V6 за розрахунком серед-нього значення, стандартного вщхилення з застосу-ванням критерш Стьюдента. Ураховуючи великий розкид певних даних та вшмшний вщ нормального ix розподiл, обробка цих результапв проводилась шляхом визначення медiани (Ме), мiнiмуму (Min), максимуму (Max) з використанням непараметричного критерш Краскела — Уоллiса.
Результати i ïx обговорення
На першому етапi дослiдження проведено аналiз анамнестичних даних щодо стану вуглеводного об-мшу у хворих на ППАДД порiвняно з вщповщними показниками у хворих на ЦД 1-го та 2-го типу. При цьому оцшювалися таы даш, як рiвень глiкемiï на еташ встановлення дiагнозу, динамiка глшеми' на тлi прийому пероральних цукрознижуючих препарапв та пiсля призначення шсулшу, а також показники, що були отримаш за результатами цього дослщження.
Таблиця 1. Характеристика стану вуглеводного обмну ухворих на ППАДД та ЦД 2-го типу
за даними анамнезу, M ± m (yci р < 0,001)
Показник ППАДД (n = 121) ЦД 2-го типу (n = 81)
Гтжемня при встановленн дiагнозу, ммоль/л 14,12 ± 4,57 9,34 ± 2,31
Глiкемiя на xni перорально! цукрознижуючо! терапп, ммоль/л 13,63 ± 2,78 7,39 ± 1,38
HbA1c на тлi перорально! цукрознижуючо! терапи (%) 9,51 ± 1,69 (n = 53) 6,94 ±1,18
Примтка: р — в1рогщн1сть р'зниць м'ж показниками дослджуваних груп за ^критер1ем.
Таблиця 2. Р1вень С-пептиду у хворих груп спостереження та здорових осб
С-пептид, нг/мл Контроль (n = 21) ППАДД (n = 121) ЦД 1-го типу (n = 60) ЦД 2-го типу (n = 81)
Ме [Min-Max] 2,70Ä [0,55-7,50] 1,45*, # [0,25-5,00] 0,95* [0,15-3,90] 3,55 [0,30-13,80]
Примтки: статистично значущ! вщм1нност1 за критер1ем Краскела — Уоллса: * — пор1вняно з групою хворих на ЦД 2-го типу (р < 0,001);А — пор1вняно з групою хворих на ЦД 1-го типу (р < 0,01); # — пор1в-няно з контролем (0,05 < р < 0,1).
За результатами оцшки клшшо-анамнестичних даних хворих iз верифшованим дiагнозом ППАДД встановлено, що, незважаючи на поступовий початок та помiрну виражешсть клшчних проявiв у дебют захворювання, показники глшемп на стади виявлення ЦД у хворих ще! групи були вiрогiдно ви-щими за таы у хворих на ЦД 2-го типу (табл. 1). При цьому високий рiвень глшемп (13,60 ± 4,72 ммоль/л) у хворих на ППАДД спостерпався навпъ за умов ви-падкового виявлення захворювання. На виражену декомпенсацш в дебют ЦД вказуе також поеднання в 29 (23,97 %) ошб за розвитку ППАДД гшерглше-ми з ацетонурiею. Водночас серед хворих на ЦД 2-го типу ацетонурiя, за даними анамнезу, виявлялася вь рогiдно рiдше (ёГ = 1; %2 = 15,645; р = 0,000): на на-явнiсть ацетонурп при виявленнi ЦД вказали лише 2 пащенти 3-1 групи спостереження. Отже, на стади манiфестацií захворювання у хворих з верифшова-ним у подальшому ППАДД визначалися бшьш зна-чнi порушення вуглеводного обмшу, нiж у хворих на ЦД 2-го типу. Зазначене, вочевидь, слщ розцшити як зниження шсулшпродукуючо! функцп Р-клггин у хворих на ППАДД уже в дебют захворювання.
Недостатньо об'ективний аналiз клiнiчних про-явiв та показникiв вуглеводного обмiну призводив до встановлення в бшьшост хворих основно! групи при виявленш захворювання дiагнозу «ЦД 2-го типу» з вщповщним призначенням перорально! цукрознижуючо! терапп. При застосуваннi таблетова-них препаратiв спостерiгалося певне зниження рiв-ня глшемп. Однак слщ зазначити, що у 21 хворого суттево! позитивно! динамiки показникiв вуглеводного обмшу встановлено не було, що стало шдста-вою для змши в даних випадках дiагнозу «ЦД 2-го типу» на «ЦД 1-го типу». У решти хворих основно! групи досягалася короткочасна суб- або компенса-Шя вуглеводного обмшу. Однак навиь на тлi вщ-носно задовiльних показникiв глшеми зберпалися дiабетичнi скарги, зокрема 83 (77,57 %) особи дано! групи вщзначали зниження маси тша, що не можна
було пов'язати тшьки з дотриманням ними дiети. Стабiльнiсть маси тша вважаеться одним iз критерий компенсацп вуглеводного обмiну, а наведеш данi стосовно негативно! динамши цього показника пiдтверджують вiдсутнiсть досягнення задовшьно-го метаболiчного контролю у хворих на ППАДД на даному еташ захворювання. Незважаючи на постш-ну корекцш перорально! цукрознижуючо! терапп, у строки 2,61 ± 1,60 року вщ появи перших скарг та 1,97 ± 1,59 року вiд моменту встановлення дiа-гнозу у хворих 1-! групи розвинулася стшка деком-пенсацiя вуглеводного обмшу. У 32 (29,91 %) iз цих пащенпв на тлi прийому пероральних цукрознижу-ючих препаратiв розвиток декомпенсаций вуглеводного обмiну супроводжувався кетоацидозом. Пере-важна кiлькiсть хворих на ППАДД змогли вказати лише даш щодо цукру кровi шд час переведення на iнсулiн, яш коливалися в дiапазонi вiд 10,0 до 25,0 ммоль/л. Зазначеш показники вiрогiдно вiдрiз-нялися (р < 0,0001) вщ таких у хворих 3-! групи, якi отримували аналопчну терапiю протягом такого ж перюду (табл. 1). Крiм того, жодного випадку виявлення ацетонури у хворих на ЦД 2-го типу на тлi перорально! терапп встановлено не було.
Пщтвердженням неефективност перорально! цу-крознижувально! терапп був також рiвень глшози-льованого гемоглобiну на тлi цього виду лiкування, який або оцшювався за даними анамнезу, або визна-чався в цьому дослщженш (табл. 1).
Неможливiсть досягнення метаболiчного контролю на тлi перорально! терапп стала пiдставою для переведення хворих на ППАДД на шсулшотерапш. Застосування шсулшу хворими ше! групи супрово-джувалося полiпшенням загального стану, меншою вираженiстю та/або зникненням дiабетичних скарг, стабiлiзацiею маси тша в поеднанш зi зниженням показнишв глiкемií. Рiвень глiкозильованого гемо-глобшу на тлi iнсулiнотерапií' становив 7,84 ± 1,71 % проти 9,51 ± 1,69 % при застосуванш перорально! терапп.
З урахуванням показнишв вуглеводного обмiну проведено ан^з рiвня С-пептиду, який у кшшчнш практицi е одним iз критерив вибору цукрознижуючо! терапп. За даним показником з використанням критерш Краскела — Уоллiса встановлено значущi вiдмiнностi мiж групами спостереження (Н = 54,708; р < 0,001).
Визначено вiрогiдне зниження вмюту С-пептиду в кровi у хворих на ППАДД та ЦД 1-го типу порiв-няно з його значенням у хворих на ЦД 2-го типу. Водночас за вщсутносп вiроriдноí рiзницi за даним показником мiж хворими на ППАДД та ЦД 1-го типу, незважаючи на суттевi змiни рiвня С-пептиду у хворих на ППАДД, встановлено лише тенденцш до зниження С-пептиду у хворих на ППАДД порiвняно з контролем, а мiж хворими на ЦД 2-го типу та контролем за даним показником вiрогiдна рiзниця не ви-значалася. Вказаш данi щодо рiвня С-пептиду у хворих на ППАДД слщ пояснити результатами певних дослщжень. Отже, особливютю ППАДД вважаеться манiфестацiя захворювання при меншому рiвнi руй-нування Р-клггин внаслiдок сполучення автоiмунно-го процесу з шсулшорезистентшстю [11]. Крiм того, визначення концентрацп С-пептиду в плазмi кровi також не завжди дае можливiсть навiть при класич-них варiантах перебiгу захворювання диференцшва-ти ЦД 1-го та 2-го типу [12].
Результати комплексного обстеження свщчили, що, на вiдмiну вщ хворих на ЦД 1-го та 2-го типу, у хворих на ППАДД за наявност досить короткого дiабетичного анамнезу зафшсовано вираженi мшро-судиннi ускладнення, а саме пролiферативну рети-нопатiю, протешуричну стадiю нефропати. Встановлено, що факторами впливу на розвиток дiабетичноí ретинопатп у хворих на ППАДД е час iз моменту по-яви перших скарг та час iз моменту встановлення дiа-гнозу, тобто тривалють захворювання, а також термiн до призначення шсулшотерапи як вiд моменту появи перших скарг, так i вiд моменту встановлення дiагно-зу. Останш два чинники вiдображають термш перебу-вання хворих у сташ нестабильно! субкомпенсаци або декомпенсацп вуглеводного обмшу на тлi перораль-но! цукрознижуючо! терапп [13]. Раннiй розвиток та прогресування зазначених хрошчних дiабетичних ускладнень у хворих на ППАДД слщ пов'язати з феноменом так звано! метаболiчно1 пам'ятi [14]. Даним феноменом визначаеться ушкоджуюча дiя гiперглiкемií, що зберiгаеться навпъ пiсля досягнення задовiльного метаболiчного контролю.
Незважаючи на безлiч питань щодо ППАДД, на сьогодш загальноприйнято, що патоморфолопчним субстратом дано! форми захворювання е автоiмун-ний iнсулiт. Саме тому верифшашя ППАДД Грунту-еться на визначенш позитивного титру автоантитш до структурних компонентiв Р-клиин шдшлунково! залози [15]. Автоiмунна деструкцiя ос^вцевих кль тин призводить зрештою до зниження шсулшпро-дукуючо! функци шдшлунково! залози, що кшшчно проявляеться розвитком виражено! декомпенсацп
вуглеводного обмiну у хворих на ППАДД в середньо-му в термши вiд 0,5 року до 3—5 роыв вщ машфестацп захворювання [16].
Отримаш нами результати свiдчать, що за умов до-слiдження всiх трьох антитл (GAD ab, 1СА ab, IA-2 ab) наявнiсть iзольованого позитивного титру лише одного виду спостерпалася тльки у 28 хворих (24,14 %) на ППАДД. У бшьшосл пашентав дано! групи визначали-ся позитивнi титри 2—3 антитл. Зазначене вказуе на досить високий ступiнь автоагреси. Одним з обГрун-тувань раннього призначення iнсулiнотерапil' хворим на ППАДД е протекторна дiя екзогенного шсулшу на Р-кштини за розвитку автоiмунного iнсулiту, що до-зволяе знизити iнтенсивнiсть !х руйнування, а значить, зберегти залишкову функцюнальну активнiсть [17].
Отже, ступiнь декомпенсацп вуглеводного обмiну на етапi машфестацп ППАДД, вiдсутнiсть адекватного метаболiчного контролю при застосуваннi пе-рорально! цукрознижуючо! терапп, розвиток за цих умов виражених мшросудинних ускладнень у хворих ще! групи, а також зниження на rai автоiмунного шсулпу iнсулiнпродукуючо! функци P-клiтин, що встановлено за вмютом С-пептиду, який був сшввщ-носний з таким за ЦД 1-го типу, — усе це обГрунтовуе доцшьшсть якомога раннього призначення шсулшу хворим на ППАДД.
Водночас навпъ на rai шсулшотерапи в окре-мих випадках поеднання ППАДД та метаболiчно-го синдрому (МС) не вдавалося знизити показни-ки глшемп. Про можливють поеднання ППАДД та МС свщчать даш низки робп [18]. За результатами цього дослщження, ознаки МС (ожиршня за аб-домiнальним типом розподшу пiдшкiрно-жирово! клiтковини, артерiальна гiпертензiя, дислiпiдемiя з пiдвищенням вмiсту в кровi ТГ та ХС-ЛПДНЩ у по-еднаннi зi значущим зниженням рiвня ХС-ЛПВЩ) встановленi у 25 хворих (20,66 %) на ППАДД. Додат-кове до препарапв iнсулiну призначення метформшу в дозi 500—1000 мг/добу призводило до вiрогiдного зниження показнишв середньодобово! глiкемi! — з 10,53 ± 2,02 ммоль/л до 9,21 ± 1,99 ммоль/л (р < 0,05). Отже, наявшсть у хворих на ППАДД клас-терiв МС обГрунтовуе доцшьшсть призначення до-датково до шсулшу метформшу.
Висновки
1. Даш аналiзу стану вуглеводного обмшу на еташ машфестацп ППАДД, вщсутшсть досягнення адекватного метаболiчного контролю при застосуванш перорально! цукрознижуючо! терапп, що призводить у хворих ше! групи за умов нетривалого термшу захворювання до розвитку виражених мшросудинних ускладнень, а також зниження на rai автоiмунного iнсулiту шсулшпродукуючо! функци P-клiтин — усе це обГрунтовуе необхщшсть призначення шсулшу на стадп виявлення дано! форми ЦД.
2. За наявност у хворих на ППАДД кластерiв МС е цтком виправданим у даних випадках призначення метформшу додатково до шсулшу.
Список лператури
1. Diagnosis and Classification ofDiabetes Mellitus//Diabetes Care. - 2013. - 36 (1). - S67-S74.
2. Наказ eid 22.05.2009№ 356«Про затвердження прото-Konie надання медичног допомоги за спещальтстю «Ендокри-нoлoгiя». — 56 с.
3. Laiteerapong N, John P.M., Public A.G. et al. //Diabetes Care. - 2013. - 36 (1). - P. 84-89.
4. Nambam B, Aggarwal S., Jain A. et al. // Wld J. Diabetes. — 2010. - 15 (1). - P. 111-115.
5. Naik R.G., Brooks-Worrell B.M., Palmer J.P. // J. Clin. Endocrinol. Metab. - 2009. - 94 (12). - P. 4635-4644.
6. Brophy S, Davies H, Mannan S. et al.// Cochrane Database Syst. Rev. - 2011. - 7 (9): CD006165. doi: 10.1002/14651858. CD006165.pub3.
7. Poudel R.R. // Indian J. Endocrinol. Metab. — 2012. — 16(1). - S41-S46.
8. Zhao Y., Xiang Y.L.Y., Liu L, et al. // J. Clin. Endocrinol. Metab. - 2014. - 99 (5). - E876-E880.
9. Поздняк А. О. // Украгнський медичний альманах. — 2008. - № 4. - С. 170-172.
Тихонова Т.М.
ГУ «Институт проблем эндокринной патологии им. В.Я. Данилевского НАМН Украины», г. Харьков ОБОСНОВАНИЕ ПОДХОДОВ К ТЕРАПИИ БОЛЬНЫХ МЕДЛЕННО ПРОГРЕССИРУЮЩИМ АУТОИММУННЫМ ДИАБЕТОМ ВЗРОСЛЫХ
Резюме. Целью данного исследования было на основании результатов комплексного клинического обследования больных медленно прогрессирующим аутоиммунным диабетом взрослых обосновать подходы к терапии данной формы заболевания.
Материалы и методы исследования. Обследован 121 больной медленно прогрессирующим аутоиммунным диабетом взрослых, 60 больных СД 1-го типа и 81 больной СД 2-го типа.
Результаты и их обсуждение. У больных медленно прогрессирующим аутоиммунным диабетом взрослых на стадии манифестации установлено значительное повышение уровня гликемии. Назначение им пероральной сахароснижающей терапии приводило к развитию декомпенсации в сроки до 3 лет, что обосновывало перевод на инсулинотерапию. Уровень С-пептида у больных данной группы был сопоставим с данным показателем у больных сахарным диабетом 1-го типа. Указанное свидетельствует о существенном снижении ин-сулинпродуцирующей функции Р-клеток у больных данной формой СД. Выявление только у больных медленно прогрессирующим аутоиммунным диабетом взрослых выраженных микрососудистых осложнений следует связать с феноменом метаболической памяти.
Выводы. Данные анализа состояния углеводного обмена на этапе манифестации и в динамике эволюции медленно прогрессирующего аутоиммунного диабета взрослых, а также снижение на фоне аутоиммунного инсулита инсулинпродуцирую-щей функции Р-клеток при развитии данной формы заболевания обосновывают целесообразность назначения инсулина с момента установления диагноза. При наличии у больных этой группы кластеров метаболического синдрома вполне оправданно применение метформина дополнительно к инсулину.
Ключевые слова: медленно прогрессирующий аутоиммунный диабет взрослых, лечение.
10. Otto-Buczkowska E. //Przegl. Lek. — 2013. — 70 (1). — P. 25-27.
11. Никонова Т.В. Сахарный диабет 1-го типа и латентный аутоиммунный диабет взрослых (LADA): клинические, иммунно-генетические и гормонально-метаболические аспекты. — М, 2011. — 38 с.
12. Дрыгин А.Н. // Мiжнародний ендокринологiчний журнал. — 2010. — № 8. — С. 18-26.
13. Тихонова Т.М. // КлШчна ендокринологiя та ендо-кринна хiрургiя. — 2014. — 1. — С. 47-52.
14. Aschner P.J, Ruiz A.J. // Diabetes Technol. Ther. — 2012. — 14(1). — P. 68-74.
15. BrahmkshatriyaP.P.,MehtaA.A,SabooB.D., GoyalR.K.// ISRNPharmacol. — 2012. doi: 10.5402/2012/580202.
16. Seok H, Lee B.W. // Diabetes Metab. J. — 2012. — 36(2). — 116-119.
17. Cernea S, Buzzetti R., Pozzilli P. // Diabetes Care. — 2009. — 32 (2). — S246-S252.
18. Zhou J., Ma X.J., Bao Y.Q.et al. //Zhonghua Yi Xue Za Zhi. — 2009. — 89 (18). — P. 1250-1254.
Отримано 26.10.14 Ш
Tykhonova T.M.
SI «Institute of Endocrine Pathology Problems named after V.Ya. Danylevskyi of NAMS of Ukraine», Kharkiv, Ukraine SUBSTANTIATION FOR APPROACHES TO TREATMENT OF LATENT AUTOIMMUNE DIABETES IN ADULTS
Summary. The objective of this study was to substantiate the approaches to the treatment of latent autoimmune diabetes in adults on the basis of a comprehensive clinical examination of patients with this form of the disease.
Research design and methods. The study involved 121 patients with latent autoimmune diabetes in adults — 60 patients with diabetes mellitus type 1 and 81 patients with diabetes mellitus type 2.
The results and discussion. On the manifestation stage a significant increase in blood glucose was established in patients with latent autoimmune diabetes in adults. Prescribed oral hypoglycemic therapy led to decompensation within 3 years that required transferring to insulin therapy. C-peptide level in patients of this group matched that parameter in type 1 diabetic patients. That confirmed the reduction of P-cells insulin-producing function. Revealing microvascular complications only in patients with latent autoimmune diabetes in adults should be attributed to the phenomenon of «metabolic memory».
Conclusions. Analysis of carbohydrate metabolism on the manifestation stage and over time development oflatent autoimmune diabetes in adults as well as reduction of P-cells insulin-producing function associated with autoimmune insulitis and progressing while the development of this form of disease, substantiate the rational for insulin administration as this form of diabetes has been diagnosed. If patients with latent autoimmune diabetes in adults have metabolic syndrome clusters it is quite reasonable to add metformin to insulin.
Key words: latent autoimmune diabetes of adults, treatment.
