МОРАЛЬНО-ЕТИЧНА КУЛЬТУРА ПАСТОРА ЯК ДУХОВНИЙ РЕСУРС ЕФЕКТИВНОГО СЛУЖІННЯ Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

PHILOSOPHICAL SCIENCES

УДК 2-1+27+17+172

Недзельський Костянтин Казимирович,

кандидат фшософських наук, професор кафедри сощально-гуматтарних наук,

Тавршський християнський iнститут (м.Херсон)

Зик Василь 1ванович студент, Тавршський християнський тститут (м.Херсон) DOI: 10.24412/2520-6990-2022-19142-50-55 МОРАЛЬНО-ЕТИЧНА КУЛЬТУРА ПАСТОРА ЯК ДУХОВНИЙ РЕСУРС ЕФЕКТИВНОГО

СЛУЖ1ННЯ

Nedzelsky Kostyantin Kazimirovich,

Candidate of Philosophical Sciences, Professor of the Department of Social and Humanitarian Sciences,

Taurian Christian Institute (m. Kherson)

Zik Vasil Ivanovich

student, Taurian Christian Institute (m. Kherson)

MORAL AND ETHICAL CULTURE OF THE PASTOR AS A SPIRITUAL RESOURCE OF

EFFECTIVE SERVICE

Анотацш.

Стаття присвячена розгляду важливого духовного ресурсу пастора у його ефективному служiннi як християнського лiдера, учителя, мiсiонера i духовного наставника пастви, оргатзатора життeдiяльно-^i церковно'1 громади. Доведено, що ефективне служтня пастора, чи будь-якого християнського знач-ною мiрою залежить вiд його морально-психологiчних якостей, тобто ступеня зрiлостi його духовноi особистостi та позитивних i сильних сторт характеру. Цтт для виконання професшних обов 'язтв осо-бистiснi та характерологiчнi якостi пастора можна в цтому звести до ттегрального поняття «мора-льно-етична культура», змiст якого розкриваеться через концептуальний анал1з таких понять, як етика, етикет, етос, характер.

Abstract.

The article is devoted to the important spiritual resource of the pastor in his effective service as a Christian leader, teacher, missionary and spiritual mentor of the church, organizer of the life of the church community. It is proved that the effective ministry of a pastor, or any Christian, largely depends on his moral and psychological qualities, in other words, the degree of maturity of his spiritual personality and the positive and strengths of character. Valuable personal and characterological qualities of a pastor can be reduced to such an integral concept as "moral and ethical culture", the meaning of which is revealed through a conceptual analysis of the concepts of ethics, etiquette, ethos, character.

Ключовi слова: морально етична культура пастора, етика, етикет, етос, характер, духовний ресурс, ефективне служтня.

Keywords: moral and ethical culture of the pastor, ethics, etiquette, ethos, character, spiritual resource, effective service.

Постановка проблеми. Ефективтсть слу-жшня християнського пастора головним чином залежить вщ його морально-вольових якостей, яш пе-вним чином акту^зують та спрямовують його ш-телектуальт та оргатзаторсьш здiбностi, набул внутршт якосп внаслвдок процесу сощатзаци в родит та навколишньому сощально-культурному середовищ! Загалом увесь комплекс позитивних для професшно! дiяльностi пастора якостей i влас-тивостей можна звести до уншерсального поняття «морально-етична культура пастора», що може до-слвджуватися шляхом виокремлення i аналiзу у структурi його особистосп найбшьш важливих ети-чних концеппв. Водночас слад враховувати й особ-ливосп функщонування церкви в контексп сучас-но! епохи, яку зазвичай характеризують поняттям

постмодернiзм й, у зв'язку з цим, зважати на за-клики багатьох теолога не щддаватися на спокуси превалюючого в нш матерiалiстичного гуманiзму, а утверджувати ун1версальний християнський гума-нiзм.

Аналiз дослiджень i публiкацiй. При напи-саннi ще! статтi автори спиралися передусiм на на-ступнi джерельш основи. По-перше, це 20 основних якостей, якими повинен володiти християнський служитель, яш знаходимо в Посланиях святого апостола Павла: у 1-му до Тимоф1я, глава 3 та до Тита у 1-ш глав! Майже всi вони мають вщношення до репутацп, етики, морал1, темпераменту, звичкам та духовно! i психолопчно! зрiлостi епископа (пастора). По-друге, зважаючи на те, що засновником етики е давньогрецький видатний фiлософ Аристо-

тель, були використаш основш методологiчнi прин-ципи та вщповвдний науково-понятшний апарат аристотел1всько1' етики. Для пояснения такого феномену як «християнський етос» корисною вияви-лася ввдома робота шмецького соцiолога М.Вебера «Протестантська етика та дух каштатзму. При ха-рактеристицi сучасно1 епохи та мiсця i ролi в нш християнсько1 церкви автори зверталися до праць В.Чаплинського та 1.В.Чекалова.

Слад зазначити, що тема плекання високо1 морально! культури християнського служителя не е новиною в богословськш науковш лiтературi. I це цшком зрозумiло, адже вже у Новому Завт, окрiм згаданих послань Павла, знаходимо розлогi вимоги до внутршньо1 морально1 досконалостi як христи-янина взагал1, так зокрема й християнського лвдера та вщповщно1' його поведшки як вчителя, мiсiонера, вихователя i духовного кер1вника пастви, организатора життя церковно1 громади. Однак, насюльки нам вщомо, практично вiдсутнi публшаци чи спецiальнi досл-дження, яю були б присвяченi такому штегральному фь лософсько-богословському концепту як «морально-етична культура пасторам», що й стало, власне, метою написання стат. Певною мiрою це можна пояснити тим, що богослов'я в радянський перюд через вiдомi причини практично не розвивалося i лише тсля роз-паду Радянського Союзу, а особливо з прийняттям Закону МОН «Про вищу освггу», почало вгдроджуватися.

Основним завданням написання дано1 статтi е дослвдження основних аспект етично1 культури пастора з тим, щоб досягти бшьш високого рiвня ясностi стосовно того, як щ аспекти впливають на ефективнiсть його служшня. Методологiчним аспектом цього завдання е визначення iз використанням науково-понятшного апарату класично1 етики для доведення життедайносл християнських морально-етичних цшностей в ситуацiï виклиив сучасно1 за-гальнолюдсько1 культури та прискорення темп1в змiнюваностi соцiуму. Зокрема, одним iз виклиив постмодерно1 культури е утвердження в свiдомостi широких верств населення принциЩв атеïстичного гуманiзму.

Виклад основного матерiалу. Задля досяг-нення поставленоï мети проведемо логшо-структу-рний аналiз поняття «етична культура пастора» на основi розгляду дотичних до нього понять, через яш лише можливо розкрити його змiст, зокрема таких, як «етика», «етос», «етикет», «характер», «особис-тiсть», «моральна сввдомкть», та ш. Це ввдповвдае меп i завданням етики як науки про мораль, сфор-мульованi ïï засновником, славетним давньогрець-ким фшософом Аристотелем.

Спочатку розглянемо змiст поняття «етикет», яке в найбшьш широкому розумшш визначаеться, як - встановлений порядок, сукупнiсть правил щодо регламентаци зовнiшнiх прояв1в людських вь дносин. Хоча термш «етикет» з'явився лише у XVIII ст., (з франц. étiquette - етикетка, звщ правил поведшки), однак збiрки правил поведшки юну-вали вже у Стародавньому Cгиптi: тут близько 2350 року до н.е. була створена книга «Iнструкцiя з поведшки». Винятково важливе значення надавали

етикету в Стародавньому Кита!. На думку видат-ного давньокитайського фшософа Конфуц1я (551 -479 р. до н.е.), головною метою етикету було фор-мування гармоншних вщносин мiж людьми, регу-лювання поведшки людини в р1зноманггаих житте-вих ситуацiях [3, с.5].

Ясна р1ч, що орган1зац1я життя перших християнських общин не могла обштися без наявносп си-стеми правил, як1 врегульовували внутршне життя християн. Основними джерелами, згщно яких можна судити про оргашзацш, склад, внутршне життя християн, е Дяння апостол1в, Новозавпш послання, авторами яких церква вважае учн1в 1суса, а також апостола Павла, який його учнем не був [6, с. 78]. Особливо важливими в цш площин е Послання апостола Павла Тимофш та Титу. Християнський етикет спирався на уявлення про р1вшсть ус1х християн перед Богом, р1втсть передусiм духову. Тож цiлком природно через усю ранньохристиян-ську лггературу проходить заклик християн до себе жебрамв, сиргт, удовиць, покатчених, гршниюв, блудниць, тобто ус1х, хто опинився поза межами суспшьних зв'язшв, ус1х, хто за античними м1р-ками, займав принижений стан й заслуговував на презирство [6, с.87].

Характерно, що сво! об'еднання вони називали зборами (екклес1ею), а не такими звичними на той час назвами, як колепя, ф1ас, койнон, синагога. Екклес1я християн, на вщмшу ввд колегш, яш мали сво! чпта статути й списки члетв, була вщкритою для ус1х, тобто у це з1брання ми- прийти будь-хто, бажаючий прийняти в1ру християн [6, с. 101]. Зидно християнського етикету прийнято було при звер-неннях до сво!х однов1рщв називати !х братами 1 сестрами.

Жодних вказ1вок про кнування 1ерархп посад в перших общинах християн немае. Проте згодом, щоб не розчинитися серед безл1ч1 р1зних рел1гшних течш 1 спшок, зберегти свою згуртован1сть й ввдо-кремленкть, християни повинн були створити бшьш чгтко оформлен оргамзацп, а вщтак виникла потреба в авторитетах, котрим можна було б довь ряти як в питаннях в1ровчення, так 1 в питаннях га-рмон1зац1! вщносин мiж членами общини.

Ввдомо, що в епоху античносп лицарський етос спирався на чотири чесноти: дружба, щедрють, мужнсть, мудрють. Натомкть в основ1 християнського етикету лежать три чесноти - в1ра, надiя, лю-бов. В Новому Завт, у глав1 13 1 Послання апостола Павла до коринтян вказано: «А тепер залиша-ються в1ра, над1я, любов, - ощ три. А найбшьша мiж ними любов». Це аж так не виключае дотримання лвдерами християн лицарських чеснот, за умови !х переосмислення з огляду на вищ1 цшносп христи-янсько! етики [11].

Яке б важливе значення не мало поняття «етикет» для характеристики етично! культури пастора, вона була б недостатньою без звернення до поняття «етос», яке чи не вперше в науково-понятшний апарат соцюлогп релц-п запровадив М.Вебер. Видат-ний юмецький соцюлог релМ вживае це поняття по ввдношенню до стилю життя Бенджамша Фран-

52

клша як взiрцевого виразника «образу американсь-ко! культури», просякнуто! специфiчним «духом каптатзму». Проштудшвавши лггературну спад-щину Франклша, а передуст доволi вiдомi у США та Захщнш Gвропi «Шлях до добробуту...» та його «Автобюграфш», девiзом до яких м1г би слугувати вислш: «Час - це грош1», М.Вебер констатуе, що тут йдеться «не лише про «практичну мудрiсть» (що саме по собi не нове), а про певний «етос», i лише у такому аспект ця фiлософiя становить для нас ш-терес» [1, с. 261].

Зауважимо, що автор «Протестантсько! етики» небезпщставно пов'язуе американський та захвдно-европейський «дух капiталiзму» з впливом пурита-нсько! етики на новочасну захвдноевропейську ме-нтальнiсть, що дае нам щдстави використовувати поняття «етос» у бшьш широкому сенсi стосовно християнського способу (стилю) життя, а переду-сш по вiдношенню до стилю життя прихильниив реформованого християнства з його пуританською етикою. Зрештою, попри демонстрований Франкль ном у сво!х творах де!стичний прагматизм у став-ленш до рел1гшно! вiри, в «Автобюграфи» вiн прямо вказуе на те, що його родинне виховання проходило в пресвiтерiанському дус!

В античнiй фшософи термiном «етос» спершу позначали природу, стшкий характер того чи ш-шого фiзичного або соцiального явища [9, с. 210]. Сократ надав цьому поняттю власне етичного заба-рвлення, позначаючи ним поведшку людини, яка грунтуеться на внутрiшнiх переконаннях i доказах розуму, на ввдмшу ввд поведшки традицшно!, яка зазвичай не мае контролю з боку внутршньо! морально! та штелектуально! iнстанцi! особи. Аристотель утворюе прикметник, яким позначае чесноти характеру (етичт), розмежовуючи !х з чеснотами розуму (дiаноетичнi) [9, с. 210], що стало вельми ва-жливою пщставою для четкого окреслення предмету етики як передуам практично! фiлософсько! науки.

Як вже зазначалося, етичш чесноти як таш по-требують програми зовн1шнього та внутршнього виховання для досягнення особою морально! дос-коналостi, загартування характеру. В подальшому стали вдаватися до щдкршлення словом «етос» стшких цштсних характеристик - як шдиввдуаль-них, так i колективних. Вщтак з'явилися словоспо-лучення «геро!чний етос», «лицарський етос», «етос вiрностi» i т. ш. В сучаснш соцiологi! та сощ-альнш психологi! поняття «етос» використовуеться задля окреслення найбiльш стшко! частини соца-льно! поведшки, що зумовлена функционально важ-ливими нормами i цшностями.

Тож цiлком правомiрно вживати поняття «християнський етос», зокрема для для бшьш чгт-кого окреслення феномену етично! культури пастора та його значення в ефективному виконанш свое! мiсi!. У сво!х ключових характеристиках християнський етос - це етос вiрностi i ввдповвдально-стi перед Богом та церковною громадою, етос лю-бовi в християнському !! розумiннi (агапе). Безпере-чно, це також етос грунтування взаемовгдносин мiж християнами на принцит рiвностi усiх християн

перед Богом. В 1-му Посланш до Тимофея, глава 3 та у 1-ш главi Послання до Тита апостол Павло ч-тко, цiлою низкою вимог вказуе на те, що на служителя церкви покладаеться особлива мiсiя стосовно оргамзащ! життедiяльностi церковно! общини, встановлення гармоншних стосунк1в мiж !! членами, а вщтак i вгдпов^дного творчого мшроктмату - сприятливо! духовно! атмосфери у нш.

Наступною важливою категорiею i складовою внутрiшнього душевного життя будь-яко! людини, що стала на шлях морального вдосконалення е поняття «характер». «Характер» - важлива поня-тiйно-категорiальна складова етично! культури пастора. Можна без перебшьшення стверджувати, що в процесi становлення i буття християнського етосу центроутворюючу роль вiдiграе характер лидера. Незважаючи на досить часте уживання як в психо-логiчних науках, так i в повсякденному життi, це поняття потребуе контекстуального уточнення, зва-жаючи на широту його тлумачень.

Опис етично! культури християнського лидера у спек^ характерологiчних рис допомагае бiльш як1сно розкрити його оргатзаторський та 1нтелек-туальний творчий потеншал. Характер зазвичай протиставляють темпераменту за принципом на-буте-вроджене, тобто те, що пов'язано з культурою, передуем, культурою виховання i самовихо-вання, i те, що залежить передуем в1д генетики -вроджених душевних якостей. Але це протистав-лення не е антаготстичним. Щ внутрiшнi констру-кти душевно! д1яльносл особи мають органiчно взаемно доповнювати одна одну. Жодна вроджена здiбнiсть, жоден талант, не можуть засяяти дiаман-том морально-етично! чесноти без вольових та ш-телектуальних зусиль шдивща, що е !хн1м ноаем. Саме тут, у внутр1шн1й душевнш «кухнi» проявля-еться характер особи.

Якщо погодитись iз думкою, що органiзацiя га-рмоншних стосунк1в в церковн1й громадi е головною функщею пастора, християнського лидера, то слгд також прийняти i те, що головним внутр1шн1м iнструментом тут виступае його характер. Врiвно-важений, невр1вноважений, здатний чи нездатний змшювати думку, визнавати сво! помилки, внутрi-шньо зростати, ставати мудршим стикаючись з не-обхщшстю вир1шення конфл1ктних ситуацiй. Ети-кетна гречнiсть не спроможна перекрити можливi ситуативнi вияви слабкостi пастора в конфлштнш ситуацi!, хоча й може вщкрити серця учасник1в кон-флту до примирення чи порозум1ння. «Ваншьна» солодкiсть удавано! ввiчливостi може спрацювати прямо протилежним чином, особливо тод^ коли пi-длеглий внутр1шньо вщчувае свою провину, але зо-вншньо виправдовуеться. Соцiологiчнi дослi-дження доводять, що пiдлеглi радше надають перевагу начальнику ^зному, н1ж байдужому. Справедлива суворiсть краще удавано! облесливо-стi.

Характер е внутрiшнiм творчим механзмом творення зр1ло! особистостi християнського лвдера. Якщо говорити про особислсть пастора, як цiлiсну сукупнiсть уах зазначених рис i якостей, то, безпе-

речно, своервдним еталоном, вз1рцем духовного Mi-рила тут мае слугувати Iicyc, як надзвичайна люд-ська особистiсть, яка вражала Його сучасниюв, ви-кликала !хню любов або ненависть, але не залишала ншого байдужим. Складаеться враження, що ця особистiсть здатна охопити усю реальтсть i сшвш-рна усш реальностi. Як простi люди, так i книжники та фарисе! вражет ввд Його здiбностей навчати (Мк 1, 27; Мф 7, 29), зцшювати (1н 9, 32-33), проникати у глибини сердець (1н 4 29. 39), прощати (Лк 15, 132) й цшковито змшювати життя людей (Мф 9, 9; Лк 19, 5-8). Можна сказати, що Псус - це людина, котра повною мiрою володiе уама сво!ми духов-ними та тшесними якостями [7, с. 154-155]. Апостол Павло у наведених вище Посланнях до Тимоф1я i Тита переводить ц характеристики у спiвмiрний смертнш людинi масштаб.

Таким чином, характер це морально-вольова структура особистосп, яка виступае головним ш-струментом И самотворення. Маючи певнi якосп характеру, особистiсть здатна творити саму себе (self-made-man), взiрцем яко! можна вважати згаду-ваного ранше Б.Франклша - видатного американского политичного i громадського д1яча, пвдприемця i ученого, мислителя i письменника. Неординарна особистпъ повинна мати в сво!й стрyктyрi сильний характер - волю до самовдосконалення i поши-рення себе у зовншнш свiт - впливати на волю ш-ших людей.

На ввдмшу вщ поняття «особислсть» поняття «характер» охоплюе як соцiально значyщi, так i со-цiально нейтральнi сторони поведшки людини. У становленнi характеру, рiзних його сторш iстотнy роль вщграють критичнi виклики середовища, ви-ршальш обставини, що виникають на життевому шляху людини, особливо в дитячi та юнацьк1 роки. Проте, зважаючи на те, що характер зв'язаний iз свiтоглядом особистостi, штенсивний його розви-ток ввдбуваеться i в зршому вiцi [4, с.497].

Важливо зазначити, що формування характеру зв'язане зi здiбнiстю шдивща до навчання [4, с.498]. Вважаемо, що вимогу Павла (1 Послання до Тимо-ф1я, 3:2) епископ (пастор) мае бути «здiбний навчати», можна розширити - навчати i навчатися самому. Вже згадуваний Конфуцш - засновник ки-тайсько! фшософп, досить низько ставив людей, яких життевi трyднощi нiчомy не навчають. Також i народна мyдрiсть зафшсувала цю iстинy у при-сл1вЧ: «Лихо розуму навчить».

Людина здатна регулювати свш характер довь льно, приводячи себе у психiчнi стани, адекватш поточнш ситуацп. Бувае, що психiчний стан шди-вща настшьки модифшуе прояви його характеру, що подеколи людина не впiзнае саму себе. Ввдно-шення людини до суспшьства, шших людей визна-чае фундаментальна яшсть особистостi i характеру - l! моральнiсть - реалiзована в поведiнцi iндивiда моральна сввдомють, пщкоретсть поведшки шди-вiда сощальним нормам, еталонам, цшностям [4, с. 499].

В початковий еллiнiстичний перюд iснyвання церкви великий вплив на формування християнсь-

кого морального вчення мало зикнення християн-ського свиогляду з грецькою фiлософiею, а переду-сiм з етикою Аристотелiвською. Християнська етика не може вщсторонитися ввд кнування рiзних етичних систем, створених в рамках фшософсько! традицii, адже повинна брати до уваги морально-етичнi погляди оточуючого середовища, в якому християнська моральнiсть мае знаходити свое ул-лення. Убезпечуючись вщ змшування з рiзноманi-тними фшософсько-етичними системами, християнська етика водночас може тшьки виграти вщ зве-рнення до науково-понятшного апарату та методолопчних розробок i принципiв класично! етики, засновником яко!, як вщомо, е Аристотель (384 - 322 рр. до н.е.).

Ставлячи питання про високу етичну культуру пастора як запоруку успшного служшня, варто у зв'язку з ним поставити й питання про те, що озна-чае бути християнином взагат? Зазвичай ми мо-жемо знайти на нього рiзноманiття ввдповвдей, як1, проте, можна звести до одного сенсу: це означае слвдувати за Христом. Для прикладу, апостол Павло закликав вiруючих так само слщувати за ним, як вш слвдуе за Христом. Однак, як зазначае 1.Чека-лов, «зовншне наслщування без оновлення внутрь шньо! людини Духом Святим буде малокорисним», адже «Святий дух - Дух Христа - це активна, пос-тшно дшча в нас сила Божа [11, с 7]. Зидно Апостола Павла ця сила знаходить свш прояв у найваж-лившш роботi Святого духа, яка полягае у форму-ванш «нового чоловша, створеного за Богом у справедливосп й святосп правди» (Еф. 4.24), а в його настановi коринтянам, - у тому, що любов е найвищий дарунок Святого Духа. Ввдомий теолог писав, що «плвд Святого Духа - це не що шше, як чесноти Самого Сина Божого» [11, с. 7]. Прояви Святого Духа, про що апостол Павло пише у своему Посланш до Галатiв (5:22-23), багато теолог1в, зп-дно 1.Чекалова, подшяють на три частини: перша характеризуе ввдношення до Бога - любов, радють, мир; друга - вщношення до ближнього - довготер-пшня, добркть, милосердя; третя - вщношення до самого себе - вiра, лагвдшсть, здержливiсть [11, с. 7].

Поруч iз цими, так би мовити, «загальними характеристиками» християнина, апостол Павло фор-мулюе низку вимог до християнських лвдер1в, розу-мшчи !х винятково важливу роль в органзацп вну-тршньо-церковного життя християн. Для вияснення сутi цих вимог звернемося до навчально! Бiблii з коментарями Джона Мак-Артура [8, с. 2198]. Хоча апостол в своему 1 Посланш до Тимо-ф1я конкретно вживае поняття «епископ», проте ко-ментар Дж. Мак-Артура дае нам пщставу вважати р1внозначними, уживаш у Новому Завiтi, слова «епископ», «пресвпер», «старшшина» «наглядач», «пастор». Зрештою на !хню рiвнозначнiсть вказу-ють !хш основнi функци, що !х називае апостол Павло, а саме: епископи (пресвггери, старшшини, пас-тори) е вщповвдальними за кер1вництво (5-17), проповедь i навчання (5:17), допомогу духовно слабким людям (1 Фес. 5:12-14), турботу про церкву (1 Пет. 5:1-2) й рукопокладення шших кер1внишв (4:14).

54

Розглядаючи проблему залежностi ефектив-ного служiння пастора вщ рiвня його етично! куль-тури, не можна обшти стороною питання про сучас-ний соцiально-культурний контекст, у якому iснуе християнська церква. Протягом багатьох столiть свое!' ютори церква зазнавала рiзноманiтних змш, зазначае В.Чаплинський, а вщтак: «I! структура почала вг^знятися складнiстю та дшовипстю. В наш час вона складаеться з рiзних деномшацш, комiсiй, комггет1в, рад, правлшь i програм. Доволi часто вона функцiонуе як дшова установа, а не як живий органiзм, тшо; як фабричне виробництво, а не як с1м'я; як корпоращя, а не як спшкування живих душ» [10, с. 10].

Якщо вибачити дослщнику певний максима-лiзм у ствердженнi, що у наш час «церкви перетво-рюються у центри, якi влаштовують розважальнi вистави для самовдоволених, безтурботних мас, безплщних вiдвiдувачiв», то можна визнати як цш-ком слушним його висновок iз нього: «Церква пот-ребуе лщер1в, здатних нести вiдповiдальнiсть за на-станови в навчаннi, управлшш, пiдвищеннi дисци-плши, огородження овечок вщ небезпек, за молитву за стадо i вивчення Божого Слова» [10, с. 10]. Його поради цшком вщповщають духовi Свангели: «Першим кроком на шляху духовного зростання помь сних Церков е призначення духовно квалiфiкова-них людей, яш б ними керували. Щ лщери мають вибиратися передуНм на пщсташ !хшх духовних якостей, а не наявносп у них дарiв, талант i здiб-ностей» [10, с. 10-11]. Певною мiрою iз 1.Чаплинсь-ким можна погодитися, коли вш категорично стве-рджуе: «Церкви можуть пережити будь-яку труд-нсть, за винятком проблеми, що стосуеться невдалого кер1вництва».

Зважаючи на складн виклики сучасно! цивш-зацi!, не варто вбачати в ефективному пасторському служiннi единий спосiб подолання уах негаразд1в, якi переживае сучасна християнська церква, хоча й не можна скидати з рахунку його виключно важ-ливе значення у цьому. Конструктивнi сили, якi протидшть руйн1вним викликам, мають д1яти сине-ргшно, взаемодоповнюючи та пщсилюючи ефект ди кожно! iз них. Зокрема, не можна не помiчати того, що в контексп сучасно! постмодерново! куль-тури актуалiзуеться концепц1я християнського уш-версального гуманiзму, яка стала своерщною вщпо-вшдю на поширення секулярного гуманiзму, кот-рий маскуеться прикметниками

«матерiалiстичний», «ате!стичний» тощо. Бого-слови закликають до утвердження в християнськш свiдомостi осучасненого християнського антропоцентризму, який мае грунтуватися на двох заповь дях, що здатнi вiроповчально об'еднати усi христи-янськi конфеси. «Коли ми говоримо про новий хри-стиянський гуманiзм, справжнш гуманзм серця, то у його основi лежать двi заповiдi Господа: «Люби Господа Бога свого всш серцем сво!м, i всiею ду-шею своею, i всiею своею думкою». Це найбшьша i найперша заповщь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22, 37-39). Дотримання цих заповщей сприяе зростанню нового уюверсального гуманiзму» [11, с. 7].

Прикметно, що етична програма християнсь-кого ун1версального гуманiзму, яка слщуе у всьому ученню Свангели, з'являеться саме в добу постмодерну, коли розмиваються меж1 м1ж дозволеним i недозволеним, належним i неналежним в поведiнцi людей i людських сп1льнот. Ця доба - доба екзисте-нц1йних виклик1в, а вщтак i можливостi знайти п-днi вiдповiдi на них, яш для християнських л1дер1в слгд шукати в Gвангелi!. Зокрема йдеться про по-шук точок дотику рiзних конфес1й в екуменiчному русi, започаткованому на початку минулого сто-лгття, i якому потрiбен новий 1мпульс для зрушення з мертво! точки.

Переходячи до висновк1в, зазначимо, що в по-чатковий, еллiнiстичний перюд iснування церкви великий вплив на формування християнського морального вчення мало зикнення християнського свiтогляду з грецькою фiлософiею, а передусiм з етикою Аристотеля. Християнська етика не може вщсторонитися в1д iснування рiзних етичних систем, створених в рамках фшософсько! традици, адже повинна брати до уваги морально -е^чн погляди оточуючого середовища, в якому християнська моральнить мае знаходити свое утшення. Убезпечуючись вгд змшування з рiзноманiтними ф1лософсько-етичними системами, християнська етика водночас може тшьки виграти вщ звернення до науково-понят1йного апарату та методологiчних розробок класично! аристотел1всько! етики.

З огляду на те, що предметом морального бо-гослов'я, так само як i нехристиянсько! морально! фiлософi! е вчення про поведшку людини, тож як в одному, так i в другому випадках мае мiсце мате-рiал для загально-фiлософського осмислення буття людини. Окр1м того, через зв'язок з психолопею та соцiологiею, моральне богослов'я та моральна фь лософ1я в принцит не можуть iснувати iзольовано одна вгд одно!. Ось чому поняття «етична культура пастора» доцшьно описувати в категор1ях та понят-тях класично! етики.

До висновкiв. Запов1даний Христом щеал морально! досконалостi мае вщношення до всiх Його прихильник1в, проте першою чергою вш стосуеться християнських лщер1в, а вгдтак i пастор1в. Зв1дси, по-перше, можна висновувати, що ступшь унiвер-сальностi в засвоенш пастором евангельських мо-ральних норм й взагал^ особистiсна етична культура пастора е вельми значущим фактором, що впливае на ефективнiсть його служшня, на успiх морально! проповiдi як в плаш служ1ння пастора, так i в планi благовiстя усш церквi в ц1лому. Подруге, констатовано, що науковий аналiз духовно -етичного конструкту «етична культура пастора» потрiбно зд1йснювати, з одного боку, з огляду на наукову доцшьшсть використання методологи класично! аристотел1всько! етики, а з шшого - з обов'язковим урахуванням постмодернiстського тонально-культурного контексту буття сучасно! церкви. По-трете, завдячуючи використанню таких пгдстав у нашому дослiдженнi можна висновувати, що висока духовна культура пастора е важливим духовним ресурсом для його ефективного слу-

жшня, що в свою чергу, слугуе чинником, який т-дсилюе конструктивну дiю iнших чинникш, спря-мованих на збереження сили i eдностi християнсь-ко! церкви в контексл викликiв постмодерно! куль-тури.

Лiтература

1. Вебер Макс. Протестантська етика i дух капггатзму / Перекл. з нiмецькоl О.Погоршого. -К.: Основи, 1994. - 261 с.

2. Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая история этики. - М.: Мысль, 1987. - 589 с.

3. Дшовий етикет. - 3-е вид., перероб. i доп. -К.: «Альтерпрес», 2004. - 352 с. - Рос. мовою.

4. Еникеев М.И. Психологический энциклопедический словарь. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006, - 560 с.

5. Нулленс, Патрик и Мичнер, Рональд. Многомерная этика. Нравственное богословие в контексте постмодернизма. - К.: Книгоноша, 2015. - 304 с.

6. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. - М.: Политиздат, 1989. - 336 с.

7. Скола Анджело, Маренго Джильфредо, Прадес Лопес Хавьер. Богословская антропология. - Москва, «Христианская Россия», 2005. - 384 с.

8. Учебная Библия. С комментариями Джона Мак-Артур. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. Канонические. - Славянское Евангельское Общество, 2004. - 2198 с.

9. Фшософський енциклопедичний словник / Наук. ред. Л.В.Озадовська, Н.П.Полщук. - К.: Абрис, 2002. - 744 с.

10. Чаплинский В. Путь к славе Божией - К, 2014 -62 с.

11. Чекалов И.В. Нравственное богословие. Христианская этика. - Изд-во: ФСЕХБ, Москва и миссия «Восток-Запад», Бишоффен. 2 Издание, 1993.