CC BY
290
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
болісно - у пізній ліриці, в період підсумків, оцінок: «Мама в сердце моем всегда / А иногда оно так сжимается... « [2, с. 144].
Основами образів митця є прості поняття, дорогі серцю людини: любов, дитина, творчість, життя. Між ними поет встановлює зв’язки, що відкриваються йому з висоти досвіду: «Я вважаю себе щасливою людиною, оскільки своє щастя я бачу в щасті своїх дітей, в пошані людей до них і до мене, в тому, що я ще потрібний і їм, і людям» [автобіогр.].
Федора Федоровича Шебаніца можна назвати великим поетом, оскільки його творам удалося вислизнути від класичності, його творчість не традиційна і не нова, вона індивідуальна (однинна), його твори не занадто повсякденні, в них є трохи комедії і трагедії, вони спонтанні й водночас обмірковані.
Список використаної літератури
1. Сардарян К. Поетична творчість греків Донецького Приазов’я в контексті Української літератури ХХ ст.: моногр. / К. Г. Сардарян. - Донецьк : Цифрова типографія, 2012. - 220 с.
2. Шебаніц Ф.Ф. Клиюменуутея (Плакуча верба): вірші, проза / Ф. Ф. Шебаніц. -Донецьк : Донбас, 2001. - 180 с.
Стаття надійшла до редакції 30 жовтня 2012 р.
K. Sardaryan
UNFORGETTABLE NAMES: FEDIR SHEBANITS
The article deals with the heritage of one of the most interesting poets in Priazov region FedirShebanits. The author explores a genre and thematic diversity of the poet’s poetry, focusing on the importance of heritage of FedirShebanits in the revival of Greek culture in Donbass.
УДК 821.161.2-32.09 ”189/191” (045)
М. М. Хорошков
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ПОГЛЯДИ М. ДРАГОМАНОВА ТА Б. ГРІНЧЕНКА ЯК ВИЯВ АНТИКОЛОНІАЛЬНОГО ДИСКУРСУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Стаття присвячена осмисленню основних ідейних та естетичних концептів літературно-критичних поглядів М. Драгоманова та Б. Грінченка. Автор робить спробу стисло охарактеризувати світоглядні, ідеологічні та естетичні параметри літературно-критичного дискурсу другої половини ХІХ ст., що реалізувався як своєрідна система поглядів на призначення мистецтва слова, завдання і цілі літератури, її сутність, а також як контрдискурс офіційному імперському культурному дискурсу.
Ключові слова: літературна дискусія, літературно-критичний дискурс, антиколоніальний контрдискурс.
Український культурний дискурс ХІХ століття (особливо його другої половини) позначений контраверсійними ідеями слов’ янофільства, федералізму, українофільства. З-поміж центральних постатей, які продукували дискусії, генеруючи культуротворчі ідеї та концепції, варто назвати П. Куліша, М. Костомарова, В. Білозерського, М. Драгоманова, пізніше - Б. Грінченка, М. Павлика, І. Франка. Політичні та суспільно-політичні виміри численних полемік (напевно, найвідомішими з них були «листування»
90
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
М. Драгоманова з Б. Грінченком, або І. Франка з П. Кулішем) відбивалися на естетичних критеріях літературної творчості, трансформаціях самих засад художньої практики, форм художньої свідомості.
Отже, мета статті - осмислити базові естетичні та світоглядні концепції літературно-критичних текстів М. Драгоманова та Б. Грінченка, які актуалізували не лише процес осмислення художньої творчості (її завдань і функціонального призначення, етичних та естетичних критеріїв), але й сприяли формуванню антиколоніального контрдискурсу в межах імперської культури. Важливість порушуваних видатними діячами проблем продиктована станом тогочасного вітчизняного письменства та культури загалом. Активно насаджуваний комплекс неповноцінності літератури («література для домашнього ужитку», за висловом М. Костомарова), культурної маргінальності, розвиток виключно в системі координат «імперія/метрополія - колонія/провінція» - ось неповний список характеристик тогочасної української літератури. Актуальність даної статті продиктована потребою наукового осмислення публіцистичного та літературно-критичного доробку М. Драгоманова та Б. Грінченка в контексті новітніх антиколоніальних студій, крізь призму не лише літературознавчих, але й культурологічних проблем. Ідеться, зрештою, і про питання визначення іманентних рис мистецтва слова, його внутрішньої логіки розвитку, взаємостосунків з російською (імперською) літературою.
Як свідчать спостереження, основними рисами літературно-критичного дискурсу другої половини ХІХ ст. були: 1) літературна критика, як і художня література, не тільки утверджувала контури національної ідентичності, але й активно творила зміст і характер цієї ідентичності, та, щонайголовніше, легітимізувала її в імперському культурному дискурсі; 2) літературна критика закладала основи суспільної рецепції естетичних цінностей та ідеалів мистецтва слова, задавала ідеологічно-світоглядні параметри «прочитання» текстів; 3) в межах науково-критичного та публіцистичного дискурсу відбувається окреслення моделі взаємодії української літератури з російською. Крізь призму названих характеристик, на мій погляд, і слід сприймати полеміку, що спалахнула між М. Драгомановим та Б. Грінченком на сторінках західноукраїнських часописів у 90-х роках позаминулого віку.
У статтях «Література російська, великоруська, українська і галицька», «Українське письменство 1866 - 1873 років», «По вопросу о малорусской литературе», «Сліпі проводирі», «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманов теоретично обґрунтовує власну модель художньої літератури як суспільно значимої праці, як ідеологічного компонента, покликаного підвищувати рівень самоусвідомлення нації. Крім того, в його працях окреслюється і аудиторія, на яку має працювати митець, і ідеологічне наповнення художньої практики, і функції літератури. Так, зокрема, в розвідці «Література російська, великоруська, українська і галицька» вчений прагнув простежити взаємозв’язок літератури із соціальними та національними потребами і запитами суспільства. М. Драгоманов виступав за поглиблення взаємозв’язку мистецтва слова з соціальною (громадською) сферою буття індивіда: «Треба шукати законів життя людського і провідних ідей громадської праці не в тих чи інших метафізичних системах, а в соціально-психологічних основах громадського і індивідуального життя» [1, с. 428]. Йдеться, як бачимо, про конкретизацію мети і завдань літератури - художнє осмислення актуальних проблем соціального і національного буття народу. Причому, народ тут слід сприймати здебільшого у франковому трактуванні цього поняття - «нижчі верстви, які найменш зазнали цивілізаційних змін». Це твердження показове, адже окреслює реципієнта літератури, її основного «споживача», тобто «об’ єкт» спрямування письменницьких зусиль. У вже цитованій праці М. Драгоманов конкретизує аудиторію, для якої має працювати митець
91
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
- «2-3 мужика середнього розуму і подума». Акцентоване мною висловлювання про «23 мужика середнього розуму» потребує додаткового коментаря: в селянстві (отих «мужиках») він бачив не суцільно темну масу (як пізніше її уявляли російські народники, а слідом за ними й українські, а, радше, за спостереженням Оксани Забужко, «стихійного носія культурної пам’яті (пам’яті про спорідненість української культури з європейською, про козацький демократичний устрій. -М. Х.)» [2, с. 387]).
Загалом, рецепція тогочасного українського мистецтва слова М. Драгомановим доволі оригінальна і дискусійна, до того ж, з огляду на предмет дослідження статті, заслуговує на детальне осмислення. Концепція літератури вченого виглядала суперечливою і навіть дражливою для більшості тогочасних діячів вітчизняної культури: українська література (яка виражала ідеї українофільства і, на думку, автора була породжена ним) постає як частина російської і навіть більше - вся українська культура є органічною складовою загальноросійської (остання бачиться ним провідником прогресивних європейських ідей). Вчений не мислить повної окремішності українського руху, як не мислить і незалежності держави (його ідеал держави - федерація культурних автономій слов’янських народів). «... ціллю українофільства мусить бути не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну російську культуру і силою її, силою Росії піднімати свій народ і через Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у Слов’янстві і Європі» -такі аргументи М. Драгоманова [1, с. 45]. В статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», історик виступає, по суті, апологетом «малоросійства» -специфічної форми лояльності до метрополії та до імперської культури. Він категорично проти «усяких романтичних згадок» про козацькі часи й закликів в літературі до відновлення державності (принаймні у козакофільських формах, породжених вітчизняним романтизмом та творчістю Т. Шевченка). М. Драгоманов переймається питаннями передовсім соціально-політичної сфери (а не етнографічно-фольклорної) та потребою поширення індивідуальних громадянських свобод, ідеї свідомого державотворення та загальнолюдського поступу. Ці проблеми, на його думку, і мають бути пріоритетними в літературі.
Варто зазначити, що погляди Драгоманова на завдання вітчизняного мистецтва слова, попри всю їх суперечливість і почасти лояльність до імперії і імперської культури, виглядають досить демократичними, неприв’ язаними до, скажімо, популярних тез про виняткову потребу саме в україномовній літературній творчості та громадській діяльності, або до об’єкта зображення (останні тези виступають мало не наріжними в поглядах Б. Грінченка, оприлюднених у його «Листах з України Наддніпрянської»). У «Листах на Наддніпрянську Україну» він проголошує своєрідну «програму примирення» зі своїми опонентами з підросійської України (передовсім Б. Грінченком): «Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському), - будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тілько простонародну, «для домашнього обиходу», - нехай виробля її, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анахтеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-українські, -вп’ ять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які, власне, думки й інтереси хто хоче боронити» [1, с.76]. Ідеться, як бачимо, про зміст і форму літератури, про об’єкт зображення (те, що пізніше буде сформульовано у вигляді дилеми «література для народу» чи «література про народ») та - в ширшому трактуванні - про національний іманентний шлях розвитку письменства.
92
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
Літературно-критичні та публіцистичні тексти Драгоманова дають уявлення про формування і функціонування вітчизняного літературно-критичного дискурсу в умовах колоніального становища нації. З одного боку, він не мислить життя українства поза імперією (нереальність державної незалежності українців - наслідок багаторічної русифікації, економічної відсталості, несформованості політичних інститутів та навіть державницького мислення з-поміж еліт, натомість єдиний можливий шлях для України - конституційно-демократичне реформування Російської імперії і перетворення її на федерацію культурних автономій), а з іншого, порівнюючи тогочасну літературу українську з російською, доходить висновку, що перша відстає від другої (на сучасному етапі). Такі риси вітчизняної літератури, як недостатня ідейність (викривальна сила соціальних проблем), зануреність у романтичну стихію і разом з цим в етнографізм і побутописання, вочевидь, виступають підставами доволі скептичних оцінок. Йдеться, як уже зазначалося, насамперед про глибину соціального аналізу дійсності, якою українська література, на думку Драгоманова, поступається російській, а також відсутність повноцінної критики. І тут варто зробити посутнє уточнення: критика тлумачиться Драгомановим не тільки як спосіб рефлексії літературно-мистецького процесу (чим власне і має займатися критика в узвичаєному на сьогодні розумінні), а і як засіб продукування відповідних ідей і спрямування письменницьких зусиль у потрібне русло. Принаймні така думка обстоюється у статті «Українське письменство 1866 - 1873 років». Зауваги вченого вбачаються цілком очевидними -література, на його погляд, не достатньо переймається суспільними задачами, їй бракує реалістичності у відтворенні «життя простонародного», натомість переважають романтичні уявлення (цим, на думку автора, хибує творчість Т. Шевченка), сентименталістський пафос та комедійно-гумористична тональність, а також націоналістична риторика (ідеї сепаратизму). Порівняння вітчизняного письменства (провінційного, колоніального) з російським (великоімперським) тут, до речі, не випадкове. Російська література для Драгоманова виступає подеколи своєрідним еталоном прогресивних ідей, взірцем для наслідування. Погляд не новий і не унікальний для світової культури; він радше показовий і типовий з огляду на становище культури в колоніальних умовах, на усталену модель стосунків «колонія -метрополія».
Тим не менш, слід віддати належне аналітичним роздумам М. Драгоманова над тогочасною українською літературою (як галицькою/західноукраїнською, так і наддніпрянською/східноукраїнською). В багатьох місцях його висновки виглядають доволі слушними і доцільними, не позбавленими об’єктивності й раціональності. Так, зокрема, він діагностував певну кризу в царині поетичного слова пошевченкової епохи (відсутність нових мотивів та тем, пряме наслідування стилю Т. Шевченка, стильова одноманітність тощо), недосконалість белетристики (ясна річ, з позицій самого Драгоманова) та драматургії (сентиментальність і гумористичність, що, на думку автора, у 80-х роках ХІХ ст. сприймалися вже анахронізмами).
Багато в чому контраверсійні висловлювання історика між тим мали надзвичайно позитивний ефект. Наукова і громадська діяльність М. Драгоманова сприяла розхитуванню офіційного історіографічного та культурного дискурсу, в якому Україні відводилася роль колонії, як в політичному сенсі, так і в культурному. Привертаючи увагу до заборонених, «небезпечних» тем з історії українсько-польських, українсько-російських відносин, критично аналізуючи стан української культури й провідні мистецькі тенденції в Галичині й Наддніпрянщині, вчений так чи інакше обстоював право українців на доступ до імперського дискурсу, на власний голос (хоч і за посередництвом, скажімо, російської мови та літератури). Окрім того, він репрезентував українство на міжнародній арені, що було вкрай важливою справою з
93
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
огляду на фактичну відсутність української культури в європейському контексті (докладніше роль М. Драгоманова у формуванні українського культурного контрдискурсу розглядається в книзі канадського дослідника українського походження Мирослава Шкандрія «В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби» [3]). Таку саму роль відводить М. Драгоманову і Оксана Забужко в монографії «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», називаючи вченого «... фактично першим європейським амбасадором політично ще неіснуючої України, а заразом і першим її «соборним» ідеологом.» [2, с. 293]. У доробку М. Драгоманова, зрештою, йшлося про проблеми формування політичної свідомості, адже мислив він насамперед категоріями історичними, політичними та економічними (приміром, знаходив позитивні моменти в російській імперській експансії щодо українських земель), а не, сказати б, етнографічними та «вузьконародницькими», що й не сприймали молоді різночинці - діячі українського руху.
Полемічні й багато в чому безапеляційні погляди М. Драгоманова викликали цілу дискусію, в орбіту якої були втягнені чи не всі ключові постаті мистецького життя останнього десятиліття ХІХ ст. (Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та інші). Ця дискусія поляризувала літературно-критичний дискурс на два табори, які умовно можна означити як російськомовний та україномовний напрями українофільства. Поняття «російські українофіли», між іншим, було сформульоване М. Драгомановим у статті «Перший лист до редакції «Друга» і застосовувалося, вочевидь, до свого покоління інтелігенції (покоління Старої Громади), яка частково орієнтувалася на сучасну російську літературу й культуру як своєрідний взірець та еталон соціально значущого письменства, що несе ідеологічне навантаження (скажімо, прогресивно-реформаторське, антикріпосницьке) [1, с. 67]. Україномовний напрям, представлений молодою генерацією, радикально і багато в чому опозиційно налаштованих щодо покоління Старої Громади діячів (того ж таки М. Драгоманова). За слушним висловом М. Поповича, це «. були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, [...] на українському театрі» [4, с. 500]. Йдеться фактично про формування покоління української інтелігенції якісно нового, не українофільського ґатунку, яка зрештою, за вельми слушним спостереженням Оксани Забужко, здійснила зміну культурної парадигми, тобто перехід від аграрної «культури локальних спільнот» (такими «локальними спільнотами» і були громади - об’єднання однодумців із достатньо закритою, подеколи напівродинною структурою) до індустріальної «загальної культури», носіями якої має бути весь народ (демократичність як ідей, так і персонального складу їх носіїв) [2, с. 295 - 296].
Повертаючись до дискусії, завважимо, що одним із затятих опонентів Драгоманова був письменник і громадський діяч Б. Грінченко. Магістральні ідеї письменника, висловлені ним у «Листах з України Наддніпрянської», зводяться, по суті, до кількох тез: наявність культурної та світоглядної прірви між «паном» і «мужиком» (до того ж, між «народом» і «інтелігенцією») та необхідність її подолання; нечисельність «справжньої» інтелігенції (критерієм «справжності» для автора є і активна життєва й громадська позиція, і участь у «національній справі», гостре неприйняття російської культури); необхідність виключно україномовної як художньої практики, так і публіцистики, видавництва («. пишучи помосковському, ми побільшуємо московську літературу - отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо, пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському
94
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в сьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта» [5]); відсутність солідарності з-поміж співвітчизників у поглядах на питання поступу нації, просвіти народу, завдання інтелігенції тощо.
Як інтелігент-різночинець, Б. Грінченко мало не з класових позицій підходить до осмислення літератури та культуротворчості загалом. Звідси й відповідні дефініції
І. Котляревського як «пана» (хоча й українського, загалом національно налаштованого, однак «пана»), і риторичні закиди на кшталт «Як міг український патріот написати такий повний грубої підлесливості панегірик російському бюрократові»? (ідеться про «Оду до князя Куракіна», написану Котляревським), і нерозуміння, яким чином Г. Квітка-Основ’яненко міг виступати на захист української мови і одночасно бути «московським патріотом». Найбільш гостре неприйняття у автора «Листів з України Наддніпрянської» викликає позиція Пантелеймона Куліша (щодо української історії, російської та польської державності, козацтва), М. Костомарова про літературу «для домашнего обихода», а також теорія М. Драгоманова про існування «общеруської європейської» та «малоруської» літератур. На загал же, осмислюючи літературно-естетичні та суспільно-політичні погляди Драгоманова, Б. Грінченко доходить висновку про його «інокультурність», приналежність до російської, загальноімперської культури: «Драгоманов вивчивсь, освітивсь, викохавсь і вигодувавсь московською мовою, літературою, освітою. Як і всі інші російські українці, він усе, що тільки може дати гарного освіта, придбав, користуючись з пособи російської літератури -оригінальної чи перекладної. Російська освіта, російська література є рідна мати освіті Драгоманова. Як же він може повставати проти матері? Драгоманов уявляє собі - що б з нього було, якби з його освіти відняти все російське, а зоставити саме вкраїнське? Того вкраїнського так мало, а того московського так багато, що се Драгоманову здається зовсім неможливим, - та й справді йому се було б неможливою річчю» [5]. Тут варто зробити уточнення: радикальна позиція Б. Грінченка виглядає класичною для українського народництва - справжній український патріот і інтелігент, на його погляд, не може не тільки писати російською, але й висловлювати толерантну позицію щодо вкрай складних міжнаціональних взаємин (це те, що не імпонувало М. Драгоманову і проти чого він виступав у цитованих вже «Листах на Наддніпрянську Україну»).
Ідеї, висловлені в «Листах» Б. Грінченка, виглядають цілком закономірними з огляду на еволюцію суспільної і політичної думки наприкінці ХІХ ст.: на історичну арену вийшло молоде покоління громадських діячів (об’ єднаних спочатку у «Братство тарасівців»), яке прагнуло чітко розмежувати дві мови, літератури й культури та навіть народи, причому розмежувати насамперед у політичному сенсі. У зв’язку з цим варто процитувати спостереження Мирослава Шкандрія над публіцистичним і полемічним дискурсом Г рінченка. Останній, на думку канадського дослідника, видається «.. .типово антиколоніальним рефлексом, прагненням визначити тверді демаркаційні лінії між колонізатором і колонізованим. Його «Листи» становлять свідому спробу розірвати з попередньою інтелектуальною традицією (представленою в даному випадку текстами М. Драгоманова, та й загалом поколінням Старої Громади. - М. Х.) й радикально переформулювати національні завдання» [3, с. 299]. Таким чином, полеміка навколо питань літературних у Б. Грінченка враз поширюється на політичні, виформовуючи концепцію окремих літератур двох народів, один з яких позбавлений презентації на рівні державних форм.
Таким чином, полемічний дискурс М. Драгоманова - Б. Грінченка кристалізував проблему функціонального призначення мистецтва слова (ідеологічне навантаження), заторкнув питання якості літератури, її естетичних характеристик. Крім того, «Листи»
95
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2012, ВИП. 7
відіграли роль своєрідного каталізатора до подальших теоретико-літературних та публіцистичних виступів І. Нечуя-Левицького, І. Франка, С. Єфремова та інших.
Список використаної літератури
1. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга друга: Навчальний посібник / Упоряд. П.М. Федченко. -К.: Либідь, 1998. - 352 с.
2. Забужко О. Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. - К., Факт, 2007. - 640 с.
3. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / Пер. П.Таращук. - К.: Факт, 2004. - 496 с.
4. Попович М. В. Нарис історії культури України. - К.: АртЕк, 1998.
5. Б. Грінченко, М. Драгоманов Діалоги про українську національну справу /
Б. Грінченко, М. Драгоманов [Електронний ресурс]. - Режим доступу:
www.litopys .org .ua/drag/drag2.htm
Стаття надійшла до редакції 30 жовтня 2012 р.
M. Khoroshkov
M. DRAGOMANOV’S AND B. GRINCHENKO’S LITERARY AND CRITICAL
IDEAS AS A MANIFESTATION OF ANTI-COLONIAL DISCOURSE OF
UKRAINIAN CULTURE
This article is devoted to understanding the basic ideological and aesthetic concepts of M.Dragomanov’s and B.Grinchenko’s literary and critical views. The author makes an attempt to describe briefly the philosophical, ideological and aesthetic parameters of literary and critical discourse of the late XIX-th century, which is a peculiar system of views on the purpose of art expression, goals and objectives of literature, and as contrdiscourse to official imperial cultural discourse.
УДК 821.161.1-31»17»
О. В. Чубукина
РОМАН Ф. А. ЭМИНА «НЕПОСТОЯННАЯ ФОРТУНА, ИЛИ ПОХОЖДЕНИЕ МИРАМОНДА» И ЕВРОПЕЙСКИЕ БЕСТСЕЛЛЕРЫ XVIII ВЕКА: ОПЫТ КОНЦЕПТУАЛЬНОГО СОПОСТАВЛЕНИЯ
В статье предпринята попытка сравнительного тематико-мотивного анализа романа Ф. А. Эмина «Непостоянная Фортуна, или Похождение Мирамонда» и романов Дж. Мараны и А. Прево в контексте установления содержательнокомпозиционных перекличек, свидетельствующих о наличии полемической
составляющей в диалоге национальных европейских литератур в XVIII веке.
Ключевые слова: роман, мотив, национальная литература, утопия, классицизм, барокко.
Актуальность предпринятого исследования обусловлена, прежде всего, тем обстоятельством, что феномен русского романа XVIII столетия — один из наиболее востребованных предметов для литературоведческого исследования в последние десятилетия. Его изучали с точки зрения характерологии и внутрижанровой типологии [1], анализировали генезис образной системы [5; 6] и принадлежность к эстетическим системам [2; 3; 4]. Роман, возникший в отечественном литературном процессе XVIII столетия, несмотря на господство определенного набора кодов и знаков эпохи, внес в
96
