До реконструкції історичного матеріалізму Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

СОЦ1АЛЬНАТЕОР1Я В КОНТЕКСТ1 ВИКЛИК1В СУЧАСНОСТ1

УДК: 130.3:165.74 Юрген ГАБЕРМАС

ДО РЕКОНСТРУКЦП 1СТОРИЧНОГО МАТЕР1АЛ1ЗМУ1

Робота всесвтньо вiдомого тмецького фыо-софа Юргена Габермаса присвячена анал1зу марк-систськоi сощально! теорй' та загалом потенща-лу еволющотстськоi концепци сустльства. Охо-плено широкий спектр сюжетiв: eidролi фыософп у марксизмi та рацюнальних й етичних тдвалин iдентичностi до компаративктики сощальних теорш та проблеми легтимацп. Ю. Габермас не лише критично переосмислюе марксистську концепцт, а й вибудовуе по-^iдовну теоретичну альтернативу !й. Сила книги полягае також у тому, що ключовi проблеми сощальноi теорй'розглядаються не в абстрактнш площит, а в контекстi сучасних, гостро актуальних соцiально-полiтичних виклитв. Як-от природа нинштх сустльних криз, колiзiiлегтимацп сучасноi держави, моральтсть влади, ефект тновацш тощо. Дана робота стала не лише одним i3 класичних зразтв анал1зу марксизму, а й визнаним вагомим внеском у сучасну сощальну теорт.

К^^^о^^ слова: Габермас, реконструкщя кторичного матерiалiзму, сощаль-на теорiя, легтимащя

IV

ЛЕГ1ТИМАЦ1Я 9. Проблеми лептимацп в сучаснш державi

У жовтнИ975р. у Дуйсбурзi вiдбувся конгрес Шмецькоi асощаци nолi-тичноiнауки. Вiдкривався вт доnовiддю Выьгельма Гентса. Наведений далi текст лежав в основi моеi сniвдоnовiдi. (Ii скорочений виклад було оnублi-ковано в журналi Merkur, вип. 30, сiчень 1976р.)

Знати, про що говорить, завжди корисно; якщо йдеться про проблему леитимносп, знати треба особливо точно - у цьому я погоджуюся з Ген-тсом. Щоправда, вш сам забувае про це в полемiчних анотащях. Його

1 © В. М. Куплш, переклад з шмецько! мови, 2014; © Украшський фшософський фонд.

поняття легпимацп залишаеться наст1льки незрозум1лим, а програмна допов1дь щодо цього наст1льки невиразною, що я мушу натомкть на-близити цей ключовий терм1н до теори леитимаци. За цим приховуеться риторично привабливше завдання уникнути прямо1 полем1ки.

Шсля вступних поняттево-аналгтичних розр1знень (1) я хот1в би до-сл1дити принцип леитимноси Нового часу (2). Надал1 я хочу показати, як новочасова леитимацшна тематика випливае з1 структур буржуазно1 держави (3) 1 як зрушуеться ця тематика в розвинених каппаистичних сусп1льствах (4). На завершення я перев1ряю р1зн1 поняття легпимацп з метою виправдання використаного тут реконструктивного поняття леитимаци (5).

1. Леитимшсть означае, що пов'язане з певним полпичним порядком домагання бути визнаним правильним 1 справедливим мае для цього гарн аргументи; леитимний порядок заслуговуе на визнання. Легтим-мсть означае гiднiсть визнання полтичного порядку. Цим визначенням шдкреслюеться, що лег1тимн1сть е сп1рним домаганням значущост1, в1д якого (також) залежить (принаймш) фактичне визнання стаб1льност1 пан1вного порядку. Не лише

кторично, а й аналгтично це поняття застосовуеться насамперед щодо ситуацш, у яких лег1тимн1сть порядку стае спрною й у яких, як ми говоримо, ми стикаемося з проблемами леитимаци. Одш заперечу-ють лептимтсть, 1нш1 стверджують. Це, отже, певна под1я (!) - Талейран переймаеться легтимащею Дому Бурбомв. У сучаснш конституцшнш держав1 (з шститущал1защею опозицп) поди цього типу втрачають св1й драматизм, тобто стають пом'якшеними й нормал1зованими. Тому ц1л-ком реалктично говорити сьогодн1 про леитимацда як тривалу проблему. Природно також, що в цих межах конфл1кти леитимаци спалахують лише стосовно принципових питань (як, наприклад, у1864 р. щодо права на затвердження бюджету прусського ландтагу). Таю конфл1кти мо-жуть привести до тимчасового позбавлення леитимаци; 1 воно, за пев-них обставин, може мати критичш для режиму та його стану наслщки. Якщо вих1д 1з таких леитимацшних криз пов'язаний з1 зм1ною базових 1нституц1й не лише держави, а й сусп1льства загалом, ми кажемо про революций (Зауважмо, що це не сприятиме ц1лковитому з'ясуванню, адже якщо реформащю, або впровадження механ1чного ткацького верстата, або ншецький 1деал1зм називати револющями, це !х знец1нить).

Менш трив1альною е сфера застосування поняттялегтимностi. Т1ль-ки пол1тичн1 порядки можуть мати 1 втрачати лег1тимн1сть, т1льки вони мають потребу в леитимаци. Багатонацюнальш корпораци або свгтовий ринок не здатш до леитимаци. Це мае значення також для додержавних, т. зв. примпивних сусп1льств, оргашзованих зг1дно з в1дносинами спо-

рiднення. Звичайно, у цих сустльствах е м1фи, як1 iнтерпретують при-родний i сусп1льний устр1й. Вони затверджують належн1сть до плем1н-ного об'еднання (та його межi) i забезпечують таким чином колективну щентичшсть. У даному разi мiфiчнi картини свпу мають для сусп1льних норм скор1ше конституювальне, н1ж, згодом, леитимувальне значення (1). Про легiтимнiсть ми говоримо лише за наявност1 полпичних по-рядк1в. Полiтичне панування юторично кристалiзyеться навколо функ-ц1! корол1всько! судд1всько! посади як ядра врегулювання конфл1кту на п1дставi визнаних правових норм (i не лише завдяки вибору влади тре-тейських судд1в). Судова практика на цьому р1вн1 обГрунтовуе позиц1ю, що завдячуе сво!м розпорядницьким авторитетом сип санкц1й правово! системи, а не лише статусу спор1днення (i посередницько! м1с1! арбгтра). Леитимна влада судда може бути ядром системи панування, якш сус-п1льство передае функщю швидко! замши, якщо цтстсть сусп1льства опиняеться п1д загрозою (2). Щоправда, сама держава не створюе ко-лективно! 1дентичност1 сусп1льства, хоч вона може здшснювати сусп1ль-ну штегращю поверх цшностей i норм, як1 власне не перебувають у !! розпорядженш. Але в той час як держава бере на себе гарант1ю запоб1га-ти сощальнш дез1нтеграц1! через прийняття зобов'язувальних вир1шень, з виконанням функцш державно! влади пов'язуеться домагання зберег-ти сусп1льство в його нормативно визначенш 1дентичност1. За цим тод1 вишрюеться лег1тимн1сть державно! сили; i як леитимну !! мають визна-вати, якщо вона мае продовжуватися.

У новпи1х теор1ях полгтичного розвитку, як1 мають пояснювати ви-никнення модерно! держави, забезпечення 1дентичност1, набуття леитимаци й соцальна 1нтеграц1я перел1чуються як загальн системн проблеми (3). Системно-теоретичне переформулювання цих понять приховуе, звичайно, зв'язок, який е конститутивним для полпичного панування. Полпична п1дсистема приймае завдання захищати сусп1ль-ство в1д дез1нтеграц1!, але вона не може в1льно вир1шувати щодо потуж-ностей сусп1льно! 1нтеграц1! або щодо сили визначення, на основ1 якого кодиф1куеться 1дентичн1сть сусп1льства, яку потр1бно отримати. На ево-люцшних щаблях державно органзованих сусп1льств було заф1ксовано р1зн1 форми 1дентичност1: 1мпер1я, м1ська община, нацюнальна держава. Вони, щоправда, сум1сн1 лише з певними типами пол1тичного пану-вання, але не зазнають руйнаци разом з ними. Свгтова 1мпер1я, пол1с, середньов1чна комуна, нац1я засв1дчують контекст р1зних полпичних порядюв з певним способом життя (Ethos) (4). Тому з повним правом обговорюються сьогодш таю досл1дження модерн1зац1!, як state-building

та nation-building1 створення держави та створення нацiï якi розгляда-ють як двi рiзнi, хай навпъ i взаeмозалежнi подiï.

Обмеження категорп легiтимностi державно органiзованими сус-шльствами не е тривiальним. Це поняттеве закрiплення мае емпричт iмплiкацiï, i деяю з них я хотв би згадати.

а) Якщо ми доршнюемо легiтимну владу до полпичного панування, то маемо серед шшого стверджувати, що жоднiй полiтичнiй системi не вдаеться гарантувати на тривалий час масову лояльнiсть, тобто готов-нiсть членiв до слухняностi, не звертаючись до легiтимацiï. У розгалуже-нiй дискусiï щодо описаних Максом Вебером тишв легального панування, яю мають«леитимувати» себе лише за допомогою технiчних проце-сiв, зближуються тiльки тези Карла Шмiтта й Ншласа Луманна- про те, що в модернш державi легально здшснюват вирiшення приймаються, так би мовити, немотивовано. На дещо iншому рiвнi перебувае теза, що здiйснювану поверх цшностей i норм, захищену державним авторитетом соцiальну iнтеграцiю може бути замшено принципово системною штегращею, тобто латентними функцiями ненормативних суспшьних структур (або механiзмiв) (5). Ш вiдповiдае твердження, що системнi досягнення можуть зробити зайвими легiтимацiйнi заходи, що, отже, нейтрально спостережувана ефектившсть державного апарату або еко-номiчноï системи (а не лише сприйнята й оцiнена учасником ефектив-шсть) е легiтимацiйно ефективною (6). Щ твердження несумiснi iз за-пропонованим застосуванням поняття легiтимностi.

б) Дал^ згiдно з цим слововживанням, не юнуе жодноï новочасноï проблеми лептимаци. Вислови «legitimum imperium» або «legitimum dominium»2 були поширенi в Римi та в европейському середньовiччi (7). Вщповщно до стану речей, полпичт теорiï мають справу- у 6в-ропi не пiзнiше часiв Аристотеля, якщо вже не з Солона- з пщйомом i занепадом леитимного панування (8). I власне конфлжти леитимацп можна пiдтвердити щодо вск старих високих культур, навiть щодо ар-хаïчних суспiльств, якщо вона в проце^ колонiалiзацiï зiштовхуеться ¿з завойовниками, що вже перебувають на рiвнi державно органiзованих суспiльств. Типовим е те, що конфлiкти леитимацп набувають у тра-дицiйних сустльствах форми рухiв пророкiв i ме^анських рухiв. Вони спрямованi проти офiцiйноï версiï релiгiйного вчення, яке леитимуе державу або владу священикiв (Priesterherrschaft), церкву або колоталь-не панування; при цьому заколотники апелюють до первюного релшй-ного змiсту вчення. Прикладами е пророцью рухи в !зраЫ, поширення

1 Створення держави; створення наци (англ.). - Прим. перекл.

2 «Лептимшсть ¿м^ри»; «лептимтсть вотчини» (лат.). - Прим. перекл.

раннього християнства в Римськiй iMnepiï, еретичн рухи Середньов1ччя аж до Селянських воен, але також i мес1анськ1 та ар1анськ1 рухи серед кор1нних жигелiв, якi викрадають власну релiгiю в колонiзаторiв, щоб в умовах кризи легiтимацiï повернути ïï проти них. В. Лантернарi цитуе викривальну промову зулуського пророка: «Спочатку ми мали краïну, а вони Бiблiю; тепер вони мають крашу, а нам залишилася Б1бл1я» (9). Мен не зрозумiло, як перед лицем цих всеосяжних феноменiв можна наполягати на вiдкладаннi обговорення проблеми леитимаци буржуазного сусп1льства й модерноï держави.

в) Ще б1льш незрозумiлим я вважаю те, що проблеми леитимаци, як стверджуе Геншс, не повиннi мати нiчого сильного iз класовими кон-фл1ктами. 1з роздиференцiюванням полiтичного центру керування ви-никла можливiсть вiддiлити доступ до засобiв виробництва й присво-ення сусп1льно створеного багатства в1д системи спор1днення й реорга-нiзувати в1дпов1дно до в1дносин панування. Ця структурна можливють також використовувалася в ус1х високих культурах. Разом з цим виникла класова структура, яка, звичайно, ще не виступала як сощально-еконо-мiчна класова структура, а, скор1ше, як структура прив1леïв, стан1в, каст, прошарюв тощо. Вс1 ознаки вказують на те, що стратиф1кац1я, експлу-атац1я, зд1йснена face to face сощальна сила досягли в старих 1мпер1ях високого р1вня. Треба лише вивчити ктор1ю 1нституц1й виконання ви-року, щоб побачити, що в щ традиц1йн1 сусп1льства вбудовано структур-н1 конфл1кти, як1 пост1йно мають виказувати себе в кризах леитимаци. Достатньо прочитати лише в1дпов1дну главу Ростовцева про Гракх1в i початки полпичних i сощальних переворотв у Рим1 (10). У европейському середньов1чч1 набули значного поширення заколоти селян, п1дмайстр1в, мгських общин; багато з них не перевершують критичш для легiтимац1ï пороги; однак це часто в1дбуваеться тод1, коли щ заколоти поеднують-ся з еретичними рухами. Прикладами е секти брат1в i сестер Святого Духу, пантеютична секта, як1 поширювалися протягом 1300-х рр. з обох бокв Нижнього Рейну (11), або д1яльн1сть радикальних францискан-ц1в у верхньопалшських м1стах XIV ст (12). Селянсью в1йни - це лише останн1й показовий феномен у довгому ланцюз1 заснованих еретиками й соцально мотивованих рух1в повстання (13). Нарешт1, я не хот1в би залишити позу уважним обговоренням класове п1дгрунтя буржуазних революцш.

Те, що в основ1 р1зних явищ делегiтимац1ï лежать класов1 конфл1кти, не е дивним, адже державна оргатзац1я сусп1льства е найважлив1шою умовою класовоï структури, у Марксовому ïï розумшш. Природно, кон-фл1кти леитимаци обговорюються, як правило, не стосовно економ1ч-них конфл1кт1в, а на р1вн1 леитимувальних доктрин. Вони мають поси-

латися на визначення колeктивноï 1дентичност1; i остання, cвоeю чер-гою, може спиратися т1льки на eднальнi засади структур, що гарантyють згоду - такиx як мова, етшчна надежность, традиц1я, - або саме розум. (бдиним в1домим мен1 винятком e Комун1стична парт1я, що намагалася час в1д часу визначити щентичтсть робочого рyxy; але й вона e лише повeрxовою структурою, що очевидно cпричинюe розб1жн1сть (dissens): мета керованого Комутстичною партieю рyxy мала зробити ïï саму як парт1ю зайвою).

Дозвольте мен1 коротко узагальнити анал1з поняття. П1д леитимшс-тю я розум1ю г1дн1сть визнання полггичного порядку. Домагання лег1-тимност1 cтоcyeтьcя соц1ально-1нтегративного дотримання нормативно визначeноï 1дентичност1 сусп1льства. Лег1тимац1я cлyгye тому, щоб зд1й-снити це домагання, тобто показати, як i чому наявш (або запропонова-н1) 1нституцц придатш застосовувати пол1тичну владу так, щоб здшсню-валися конститутивн1 для 1дентичност1 сусп1льства ц1нност1. Те, чи пере-конують лeгiтимацiï, чи стають вони г1дними дов1ри, залежить, безпере-чно, в1д емтричню мотив1в; але щ мотиви не утворюються незалежно в1д сили виправдання cамиx лег1тимац1й, що п1длягаe формальному анал1зу, або, 1накше кажучи, в1д потенц1алу леитимацп або в1д п1дстав, як1 можуть бути мобЫзоваш. Те, що буде прийматися як шдстава, котра маe силу досягти згоди й утворити в1дпов1дну мотивац1ю, залежить в1д потр1бного рiвня виправдання. Оск1льки я xот1в би використати поняття леитимацп реконструктивно, коротко торкнуся цieï внyтр1шньоï струк-тури виправдань.

2. П. фон К1льмансегг переконливо розкритикував вебер1вськ1 типи леитимацп й запропонував розглядати традиц1онал1зм i xаризмy як ста-ни, як1 може припускати кожний легтимний порядок. Ми xочeмо в1д-р1знити щ аспекти встановлення й збереження лeгiтимноï влади в1д про-яв1в лeгiтимноï влади, тип1в панування. Тут ми знов можемо в1дд1лити п1дстави, що легiтимyють панування, в1д iнcтитyцiалiзацiï. Певш сис-теми 1нституц1й погоджен1 з в1дпов1дним р1внем виправдання, 1нш1 ш.

Я можу, звичайно, оxарактeризyвати вторично в1дом1 р1вн1 виправдання не в1дпов1дно до його формальниx якостей (як це було б необ-x^to), а лише про1люструвати через деяк1 вказ1вки. У ранн1x високж кyльтyраx пан1вн1 родини набували обГрунтування за допомогою м1ф1в поxоджeння. Так, фараон1в уявляли спочатку нав1ть як бог1в, наприклад, як бога Хоруса, сина Оз1р1са. На цьому р1вн1 ц1лком достатньо наратив-ниx п1дстав, а саме мiфiчниx опов1дей. З розвитком 1мпер1й cтариx ви-сокж культур зроcтаe потреба в леитимацп; вже не т1льки особа волода-ря маe бути виправданою, а й полггичний порядок(щодо якого володар

може чинити насильство). Цьому слугують космолоично обГрунтован1 етики, висок1 релпп й ф1лософ1!, що сходять до великих засновникв: Конфуц1я, Будди, Сократа, 1зра!льських пророкв та 1суса (14). Щ ращ-онал1зован1 картини свпу мають форму догматизованого знання. М1сце аргумент1в заступають опов1д1. 1снують, звичайно, останш п1дстави, за-саднич1 принципи, як1 пояснюють свп загалом (природний i людський свп). На цьому щабл1 сто!ть також онтолоична розумова традиц1я. На-решл, у Новий час, особливо з початку виникнення модерно! науки, навчаються сувор1ше в1др1зняти теоретичну аргументащю в1д практично!. Статус останн1х п1дстав стае проблематичним. Класичне природне право реконструюеться; нов1 теор1! природного права, як1 легпимують модерну державу, що виникае, висувають домагання значущост1, неза-лежне в1д космолог1й, рел1г1й або онтолог1й.

Цей розвиток веде в Руссо й Канта до висновку, що в практичних пи-таннях, у питаннях виправдання норм i д1й, м1сце змктовних принци-п1в, таких як природа або Бог, заступае формальний принцип розуму. Виправдання спираються тут не лише на аргументи - як це трапляеться в межах ф1лософськи зумовлених картин свпу Тепер, оскшьки остан-н1 п1дстави б1льше не можуть ставати теоретично переконливими, ле-гтимувальноИ сили набувають формальт умови виправдання. Процедури й передумови розумово! узгодженост1 сам1 стають принципами. У до-гов1рних теор1ях в1д Гоббса й Локка до Джона Ролза (15) ф1кц1! «природного стану» або «оригинально! позицп» мають також сенс специф1кац1! умов, за яких стае можливим виразити згоду щодо стльного 1нтересу вс1х учасникв [традиц1йно передбачуваного договору], - i цею м1рою !х можна вважати розумними. У трансцендентально повернених теор1ях в1д Канта до Карла-Отто Апеля (16) ц умови ставатимуть всезагальними й неминучими передумовами розумного формування вол1, перенесени-ми або взагал1 в суб'ект, або в сп1льноту 1деально! комун1кац1!. В обох традиц1ях ними е формальн1 умови можливого досягнення консенсусу, як1 отримують силу останн1х п1дстав легпимацп.

Р1внями виправдання я називаю формальн1 умови прийнятност1 п1д-став, як1 надають легпимацп ефективност1, !! погоджувальну й мотиво-утворювальну сили. Щ р1вн1 можна впорядкувати 1ерарх1чно. Легпима-ц1я подоланого щабля, незалежно в1д того як в1н виглядае змктовно, з переходом до наступного, б1льш високого р1вня знец1нюеться: не ця або та п1дстава, а вид п1дстав е тим, що вже б1льше не переконуе. Таке знецшення потенц1ал1в легпимацп всього масиву традицп в1дбуваеться у високих культурах п1д час в1дд1лення в1д м1ф1чного мислення, у Мо-дерн1- п1д час в1дд1лення в1д космолог1чних, рел1г1йних 1 онтолог1чних розумових ф1гур. Я припускаю, що мотиви знецшення перебувають у

исному зв'язку i3 соцiально-еволюцiйними переходами до нових на-вчальних piBHiB - тих, якi встановлюють умови можливоcтi навчальних пpоцеciв у вимipi як об'ективувального мислення, так i мислення прак-raq^ï pозcyдливоcтi. Я не можу зупинятися б1льше на цьому питаннi. Для проблеми леитимноси Нового часу виp1шальним у будь-якому раз! е те, що р1вень виправдання стае рефлексивним. Самi процедури й пе-редумови виправдання е тепер основами леитимацп, на яю спираеться значущ1сть легiтимац1ï. 1дея угоди, яку pеалiзyють вс1 як в1льт й р1вн1, визначае процедурний тип легiтимноcтi Нового часу (вона суперечила 1деï засвоюваного знання впорядкованого свпу, яка визначала класич-ний тип лептимност1). Йому в1дпов1дае зм1нене становище суб'ект1в. У наïвн1й установщ м1ф збер1гаеться правдивим. М1ф1чт знання про Бога, космос i людський свгг позначаються як передане в традицп вчення мислител1в або пророкв. Як так1, що зустр1чаються за 1деал1зованих умов угоди, вони передбачають волод1ння навпъ 1нтерпретативною компетенщею (17). Процедурний тип легтимаци розробляе спочатку Руссо. Contrad Social, що закршлюе розрив 1з природним станом, озна-чае новий сусп1льний принцип поведшкового регулювання: в1н указуе, завдяки чому«м1сце 1нстинкту в поведшщ (людини) може заступити справедливкть». Та ситуац1я, у як1й кожен одинак з ус1ма його природ-ними правами «ц1лком передае себе у властсть» сшльноти, узагальнюе умови, за яких леитимними вважаються т1льки так1 положення, як1 ви-ражають сп1льний 1нтерес, а саме загальну волю: «навпъ якщо кожний повтстю в1ддае себе, це е станом, однаковим для вс1х; i якщо цей стан е однаковим для вс1х, m в кого немае штересу в тому, щоб зробити його скрутшшим для 1нших» (18). Однак Руссо розум1в запропонований ним 1деальний догов1р не лише як визначення р1вня виправдання; в1н змь шав впровадження нового принципу леитимацп з проектом шститущ-ал1зацп справедливого панування. Всезагальне волевиявлення (volonte generale) мае не лише пояснювати п1дстави значущоси, а й позначати мкце сувереттету. Це внесло плутанину в обговорення демокpатiï, яка даеться взнаки аж до сьогодн1шнього дня.

Згодом я ще повернуся до обговорення теми демократ^ рад (Ratedemokratie) (19). Якщо точно охарактеризувати полггичш порядки демократ^, яких мае вистачати процедурному типу леитимноси, тод1 питання демократизаций можна обговорювати як так1, якими вони е по суп, - як оргатзацшш питання. Тод1 це залежить в1д конкpетноï для даного сусп1льства вихiдноï ситуацп, в1д наявного становища 1нтер-ес1в, в1д 1грового простору настанов щодо правових норм, шформацп й т. д., в1д того, як1 оргатзацшт типи та як1 мехатзми б1льш п1дходящ1, щоб пропонувати процедурно леитимш ршення й в1дпов1дт шституци.

Тут потр1бно мислити, звичайно, у категор1ях процесу. Я можу спробу-вати розглянути демократичний устр1й сусшльства т1льки як самокон-трольований навчальний процес. 1деться про те, щоб знайти установи, як1 спроможн обГрунтовувати припущення таким чином, щоб базов1 1нституцп сусп1льства й полпичн засаднич1 вир1шення зустр1чали не-вимушене схвалення вс1х зац1кавлених ос1б, якби т1 могли брати участь у дискурсивному волеутворенш як в1льн1 й р1вш. Демократизац1я не може означати деяку апрюрну преференц1ю для певного орган1зац1йно-го типу, наприклад для орган1зац1йного типу так званоï зр1внювальноï демократа.

Так само «рухаеться по похил1й» дискус1я м1ж представниками нор-мативноï демократичноï теорп, з одного боку, i однiеï«реалiстичноï», емпiричноï, демократичноï програми, з другого (20). Якщо демократ1ю 1нших систем панування розр1зняти через розумний принцип легпимацп, а не через апрюр1 в1дм1нн1 орган1зац1йн1 типи, тод1 взаемна критика не влучае в ц1ль. Шумпетер i його прихильники пояснюють демократ1ю через метод вибору елгт. Я вважаю це ризикованим зовс1м не тому, що ïх «елпна конкуренц1я» несумкна з формами базовоï демократа; можна уявити соб1 вих1дн1 ситуацп, у яких продукуються, скор1ше за все, конкурентно-демократичш процеси, 1нституцц й р1шення, як1 залиша-ють за собою припущення розумноï легпимност1. Я вважаю концепщю Шумпетера сумн1вною, оскшьки вона визначае демократ1ю через процеси, як1 не мають нчого сп1льного з процедурами й передумовами в1ль-ноï угоди й дискурсивного волеутворення. Процеси демократичного панування елп розглядаються дец1з1он1стськи, так що вони не можуть пов'язуватися з 1деею виправдання на основ1 узагальнення 1нтерес1в. З другого боку, нормативн демократичш теорп сл1д засуджувати не за те, що вони дотримуються цiеï процедурноï легпимноста Але вони зазна-ють виправданоï критики, як т1льки переплутують р1вень виправдання панування 1з процесом органзацп панування. 1накше можна легко за-перечити саме те, що знав уже Руссо: те, що достеменноï демократа т-коли не кнувало й н1коли кнувати не буде.

Очевидно, що розр1знення м1ж домаганнями значущост1 та 1нститу-ц1ями панування, з огляду на модерну державу, створюе труднощ1. Так, наприклад на думку П. фон Кльмансегга, хоч угоду й згоду треба зро-бити умовою леитимного зд1йснення панування, вони, однак, не можуть бути основою значущост1 легиимносп, оск1льки легпимнкть в1д-буваеться лише через «звернення до безумовно значущого» (21) . Через це Кльмансегг не досягае суп новочасного переходу легiтимноï влади на р1вень рефлективного виправдання. Безумовна значущкть задоволь-няе лише процедури й передумови угоди; будь-як1 угоди е д1йсними як

розумнi, а саме як виявлення сп1льного 1нтересу, якщо 1х можна було б зд1йснити т1льки за щеальних умов, якi створюють лише леитимнкть. Схоже непорозум1ння можна знайти й у Геннiса. Легiтимнiсть здшснен-ня панування в сучасн1й державi тримаеться, на його думку, на «передос-танн1х пщставах», якi вказують на «останнi пщстави» в цш архiтектурi т1льки як на перешкоди легiтимного панування. Геннiс згадуе, можливо, про приватизац1ю релшйно! влади, за яко1 скiнчилися конфесiональнi в1йни, i про все те, що виступае сьогоднi на поверхнi п1д прапором плю-ралiзму (прапором, що скорше приховуе, н1ж сигналiзуе). Однак що ж все-таки було леитимовано конфесюнальною нейтралiзацiею держави, як не т1 дискурси, тобто тi обГрунтовувальнi аргументацп, що точили-ся в1д Гоббса до Гегеля, аби зробити 1х як певш способи врегулювання сшльним iнтересом вс1х учасник1в? Сьогоднi вже не лептимують анi пе-редостанш, анi останнi пiдстави - хто стверджуе це, потрапляе на р1вень середньовiччя. Легiтимувальну силу мають сьогодш лише правила й пе-редумови комунжацп, якi дають змогу вiдрiзняти досягнуту т1льки серед в1льних 1 р1вних угоду або домовлен1сть в1д контингентно! або змушено! згоди. Те, чи можна пояснити таю правила й комунжативш передумо-ви скор1ше за допомогою конструкц1й природного права й догов1рних теор1й, тж за допомогою понять деяко! трансцендентально! фшософп або деяког мовно! прагматики, чи можна витлумачити 1х ц1лком у межах теори розвитку морально! св1домост1, е вторинним у нашому контекст1.

Перекручено витлумачують модерний р1вень виправдання також т1, хто в1дчувае себе пщнесеними над староевропейським р1внем. Вони вва-жають, що для процедурно! лег1тимност1, у значенн1 розсудливого пого-дження, можна створити за допомогою певно1 «процедури» 11 зам1ну, що вiдповiдала би формальним характеристикам здшснення панування (22). Справд1, нормативна сила фактичного - це не химера; але вона е 1нди-катором того, що багато норм здшснюються всупереч вол1 тих, хто 1х до-тримуеться. Перш н1ж норми панування над масою населення буде без-пщставно прийнято, потр1бно було б цшком зруйнувати комун1кативн1 структури, у яких формуються аж до сьогодн1шнього дня мотиви наших дш. Але ми не маемо жодних метаф1зичних гарант1й стосовно того, що це вщбудеться (23).

3. Тепер я хот1в би розглянути (з належною стисл1стю) проблеми ле-итимацп, як1 виникають в умовах сучасно! держави. Ми характеризуемо цю державу такими ознаками, як монопол1защя леитимно! сили, централ1зоване й рацюнальне (у сенс1 Макса Вебера) управлшня, тери-тор1альн1сть 1 т. д. Щ ознаки описують структуру державно! оргатзацп, що стае пом1тною лише тод1, якщо ми зв1льняемося в1д пол1толог1чно

ор1ентованого звуження погляду на державу й досл1джуемо виникнення капп'алктичного сусп1льства. Воно вимагае 1ншоï державноï органзацп, в1дм1нноï в1д безпосередньо полгтично конституйованих класових сус-п1льств великих 1мпер1й - чи то в старому бгипл, у Кшш, 1ндп, Рим1, чи в европейському феодал1зм1. Дозвольте мен1 розд1лити внутр1шн1й 1 зовн1шн1й аспекти цього процесу державоутворення - з погляду [уяв-люваного спостер1гача] ззовт всередину та зсередини назовт.

Погляд всередину (внутршнш аспект) дае можливкть зрозумти су-часну державу як результат диференцацп економiчноï системи, яка децентрал1зуе й неполпичним шляхом, тобто через ринок, врегульо-вуе процес виробництва. Держава формуе умови, за яких громадяни як приватш особи, що конкурують i д1ють стратеично, зд1йснюють процес виробництва. Сама держава не виробляе, проте е допом1жною для п1д-приемщв, для яких певн функцюнально необхщш 1нвестицп ще не рен-табельн1 або вже не рентабельн1.

1накше кажучи: держава розробляе й гарантуе буржуазне приватне право, грошовий механзм, певн шфраструктури, загалом передумови мщност1 деполпизованого, зв1льненого в1д моральних норм i ор1ентац1й на споживацью цшносп економ1чного процесу. Оскшьки сама держава не господарюе по-капп'алктичному, вона мае вид1ляти ресурси для власноï органiзац1йноï роботи 1з приватних доход1в. Сучасна держава -це податкова держава (Шумпетер). 1з цих визначень випливае консте-ляц1я держави й буржуазного сусп1льства, до анал1зу якого постшно до-кладае зусиль марксистська теор1я держави (24). Пор1вняно з державою феодал1зму або старих 1мпер1й модерна держава отримуе б1льшу функ-цюнальну автоном1ю, i в межах сильнiшоï функцiональноï специф1кацп зростае також ефективн1сть модерного керування громадянами й окре-мими групами. Однак, з другого боку, комплементарне в1дношення, у яке тепер держава вступае з економ1кою, допомагае з'ясувати еконо-м1чне обмеження державноï свободи уиравл1ння. «Оск1льки (держава) е водночас як вилученою з капп'алктичного виробництва, так i залежною в1д нього, ... вона змушена обмежуватися п1дготовкою формальних (1с-торично дедал1 кращих) матер1альних умов i передумов для того, щоб виробництво й накопичення могли зд1йснюватися безперервно та щоб ïх безперервнкть не зазнавала невдач через матер1альну, часову й сощ-альну нестаб1льн1сть, що властива безладному усусп1льненню кап1тал1с-тичного процесу» (25). Кр1м того, передмодерна держава стояла перед завданням захищати сусп1льство в1д дезштеграцп, не маючи можливост1 в1льно керувати потужностями сусп1льноï 1нтеграцп; на противагу цьому модерна держава спрямовуе своï орган1зац1йн1 потужност1 безпосередньо на те, щобвидыити з1 своеï сфери суверенного панування п1дсис-

тему, яка виступить замiною (принаймш частково) cиcтемноï штеграцп, що здшснюеться поверх цшностей i норм cоцiальноï 1нтеграцп й регулюе в1дносини обм1ну (26). Тепер розгляньмо зовн1шн1й аспект новоï дер-жавноï структури. Модерна держава виникае не сама по соб1, а як система держав. Вона утворилася в бврот XVI ст., коли традицшт структури влади були розс1ян1, а культурна гомогенн1сть достатньо велика, коли св1тське й духовне правл1ння розд1лилися й розвинулися торговель-m метрополп тощо (27). I. Валлерштайн показав, що сучасна система держав виникае в середовищ1 «евpопейcькоï cвiтовоï економжи», тобто свггового ринку, яким волод1ли европейськ1 держави (28). Однак р1зни-ця [в сил1] влади м1ж центрами й перифер1ею не означае, що будь-яка окрема держава могла б придбати владу контролю над свгговими в1дно-синами обм1ну. Це означае: сучасна держава утворилася не т1льки разом 1з внутр1шн1м, але й 1з зовн1шшм економ1чним довкшлям. Так поясню-еться також своер1дна форма суверен1тету держави, що визначена в1д-ношенням до сувереттету 1нших держав. Приватна автоном1я окремих, стратеично д1ючих економ1чних суб'ект1в Грунтуеться на взаемному ви-знанн1, яке правовим чином санкц1оноване й може бути врегульоване ун1версал1стськи. Пол1тична автоном1я окремих державних сил, що д1-ють стратеично, Грунтуеться на взаемному визнанш, яке санкцюноване за допомогою погрози военноï сили й тому залишаеться, усупереч м1ж-народно-правов1й огорож1, окремою й природною. В1йни й мобтзацш ресурс1в для створення пост1йних арм1й 1 флот1в майже три стол1ття за-лишатимуться конститутивною ознакою cyчаcноï системи держав, якою вона була тсля Вестфальского миру. Демонтаж податкового управлшня та й взагал1 центрального управлшського апарату був зумовлений цими 1мперативами принаймн1 так само сильно, як 1 безпосередньо орган1за-ц1йними потребами капп-алютичних економ1к (29). Якщо тримати перед очима щ обидва аспекти деpжавноï структури, стае зрозум1ло, що про-цес державоутворення мав справляти зворотний вплив на форму колек-тивноï 1дентичност1. Тепер велик1 1мпеpiï характеризувалися тим, що, як комплекст цтсноста з домаганням ун1версальност1 назовш, вони могли в1дмежовуватися в1д територ1ально точно не визначеноï периферп лише через приеднання (анекс1ю), через оподатковуване даниною п1д-порядкування й через асоц1ац1ю. Усередин1 1дентичн1сть таких 1мпер1й потребувала свого затвердження лише у св1домоси невеличкоï елгги, вона могла спЫснувати з1 слабо 1нтегрованими 1ншими 1дентичностя-ми додержавного, аpхаïчного походження. Виникнення нац1й показуе, як цей вид колективноï 1дентичност1 перетворювався п1д тиском модер-ноï деpжавноï структури. Нац1я - це (ще недостатньо проанал1зована) структура св1домост1, яка в1дпов1дае принаймн1 двом 1мперативам. По-

перше, у внутр1шньому аспект1, вона робить формально р1вноправн1 (egalitдr), структури буржуазного приватного права (а тзн1ше полгтич-ноï демократ) суб'ективно сумкними, у зовн1шньому аспекп, вона робить ïх сумкними з партикуляристськими структурами самостверджен-ня суверенних держав; по-друге, вона дае змогу досягти високого р1вня сусп1льноï моб1лiзацiï населення (адже у формуванн1 нацiональноï св1-домост1 беруть участь ус1). Французьку револющю також можна розгля-дати тут як типовий випадок: нац1я виникае разом 1з буржуазною кон-ституц1йною державою й загальною вшськовою повиншстю. Я нагадав про структури державоутворення й становлення нацп, оскшьки вони можуть допомогти зробити зрозум1лою леитимацшну тематику, яка су-проводжувала формування буржуазноï держави. Якщо, частково задля простоти, зупинитися на обговоренш теорш держави, можна дуже уза-гальнено розр1знити п'ять комплекс1в проблем (30). Щ тематичн шари можуть подовжувати свое 1снування через стол1ття. Перш1 два в1добра-жають конституювання нового р1вня виправдання, три mmi - структури модерноï держави й наци.

а) Секуляризащя. Разом 1з функцюнальною специфжацкю завдань сусп1льного управл1ння й формування уряду утворюеться поняття по-лгтичного, яке прагне до внутр1шньо притаманного пол1тиц1 виправдання. Тому в1дд1лення леитимаци державноï сили в1д рел1г1йних традиц1й стае сп1рним пунктом першого шару. Наскшьки мен в1домо, Марсил1й 1з Паду1 е одним 1з перших, якщо не першим, хто спираючись у своему лиси Defensor pacis (1324) на i^ï Аристотеля, критикуе теор1ю translatio imperii1 i водночас будь-яке теолоичне виправдання цього (31). Ця су-перечка сягае XIX столгття, у якому консервативн теоретики, таю як де Бональд i де Местр, намагаються ще раз релтйно обГрунтовувати сили церковноï традицц, монархи та станового сусп1льства.

б) Праворозуму. Велика дискусш м1ж ращональним i класичним при-родним правом, яка також не вщухае до Х1Х ст., зосереджуеться на роз-робц процедурного типу леитимацп (32). В1д Гоббса до Руссо й Канта провщш 1деï розумноï угоди та самовизначення було витлумачено наст1льки широко, що оголилися вс1 онтолог1чн1 конотацп й питання справедливост1 та всезагального блага могли перейти в компетентн1сть практичного розуму. Ыпящитно ця суперечка спричиняе знец1нення р1вня леитимацп, залежного в1д картини свпу.

в) Абстрактне право й катталктичнийрух товар1в. Рацюнальне при-родне право мае, звичайно, не т1льки формальний б1к, а й змктовний. В1д Гоббса й Локка, через шотландську моральну ф1лософ1ю (Д. Юм,

1 м1на 1мперш(лат.). - Прим. перекл.

A. Смгг, Дж. Мшлер), французьких просвггницьких ф1лософ1в (Гельве-ц1й, Гольбах), класичну полггичну економ1ю й до Гегеля виникае теор1я буржуазного сусп1льства, яка пояснюе буржуазну систему приватного права, основш свободи громадянина й капп'алктичний економ1чний процес як порядок, що гарантуе свободу й максим1зуе сп1льне благо (33). На новому р1вш виправдання можна в1дстоювати т1льки ун1верса-л1стськи орган1зований державний 1 сусп1льний порядок. Суперечка 1з традицюналктами зач1пае тему icтоpичноï ц1ни, якоï вимагають буржу-азн1 1деали, прав 1ндив1да, меж рац1ональност1, а сьогодн1 - вже й тему «Д1алектики Просвггництва».

г) Суверентет. Зд1йснення монарх1чного суверенггету у внутр1шньо-му й зовн1шньому аспект1 розпалюе суперечку, що ведеться спочатку в1дпов1дно до фронт1в конфеciональноï в1йни. (Див. про це публщисти-ку, присвячену протестантським антимонарх1чним рухам псля Варфо-лом1ïвcькоï ночИ572 р.) В1д Бодена до Гоббса питання сувереттету ви-р1шувалося тод1 в сенс1 абсолютизму. Протягом XVIII ст. було зд1йснено спроби перетворити княз1вський суверентет на народний, щоб зовн1ш-н1й суверен1тет держави можна було поеднати з пол1тичною демократ1-ею. Народний суверентет е, звичайно, дифуз1йним поняттям боротьби, яка розгортаеться в конституцшних суперечках Х1Х столгття. У ньому зб1гаються р1зш розумов1 мотиви: суверенна державна влада з'являеться водночас як вияв нового принципу лег1тимност1 й панування третього стану, а також нацiональноï 1дентичност1.

д) Наци. Цей останнш комплекс набувае особливого значення, оск1льки в дуже диференц1йованих культурах нац1ональна св1дом1сть непомггно розвинулася переважно на п1дстав1 cпiльноï мови, перш н1ж вона драматизуеться в рухах за незалежнсть. Власне суперечливою тема нацiональноï 1дентичност1 стае т1льки там, де, як у державах-спадкоем-ницях зpyйнованоï в1804 1мперп, процеси модершзацп упов1льнюють-ся, отже, в Х1Х столпи. Справд1, нащонал1зм, який, як у бкмарювськш 1мперп, слугуе тому, щоб 1золювати внутр1шшх ворог1в, «ворог1в рейху», таких як соц1ал1сти, поляки та католики, в1ддзеркалюе вже не тематику леитимацп бypжyазноï держави в перюд ïï формування, а конфлшти леитимацп, у як1 вона потрапляе, як т1льки досягае св1домост1 того, що сучасне буржуазне сусп1льство не л1кв1дуе класов1 структури, а вперше демонструе ïх як суто соцiально-економiчнi класов1 структури (34). Цей шок нейтрал1зуе погроза леитимносп, яку з Х1Хстолптя вт1люе м1жна-родний робочий рух.

Дотепер 1шлося про тематику леитимацп, яку було порушено разом 1з темою здшснення капггалктичного способу виробництва та з темою заснування cyчаcноï держави. Вони е виявами проблем леитимацп,

масштаб яких залишаеться прихованим доти, доки обмежуеться, як це уявляе Геншс, деякими перипет1ями класово! боротьби, деякими кто-рично значущими кризами лег1тимац1!, що мали значн1 насл1дки для буржуазно! революцп. Те, що все мае бути леитимованим, залишаеться т1льки передбачати в його дшсному масштаб^ якщо оглянути сл1ди ре-прес1й, що тривають стол1ттями, велик1 в1йни та невелик1 повстання й поразки, як1 обрамляють шлях до сучасно! держави. При цьому я думаю, аби надати приклад, про оп1р тому, що в дослщженш модерн1зац1! об-говорюеться п1д рубриками «penetration» (проникнення адмшктратив-но! влади) i «social mobilization», - про голодш бунти, коли руйнуеться мережа постачання харчових продуктов; податков1 бунти, коли стае не-стерпною сусп1льна експлуатац1я; бунти проти мобтзацп рекрулв i т. д. Щ локальн повстання проти вияв1в модерно! держави просочуються в Х1Х ст. (35). Вони в1дд1ляються в1д сошальних конфл1кт1в з державою квал1ф1кованих робгтниюв, промислових робпниюв, с1льського про-летар1ату. Ця динам1ка породжуе нов1 проблеми леитимацп. Буржуазна держава могла покладатися не т1льки на 1нтеграц1йну силу нацюнально! св1домост1, вона мала намагатися погасити закладеш в економ1чнш сис-тем1 конфл1кти та включити !х, як 1нституц1ал1зовану боротьбу за розпо-д1л, до пол1тично! системи. Там, де це вдалося, сучасна держава набувае одн1е! з форм соц1ально-державно! народно! демократ1!.

4. Виступаючи на конгрес1 фах1вц1в, я хот1в би зробити лише деяю за-уваження щодо проблем леитимацп в розвинених капгталктичних сус-п1льствах, а саме зауваження

а) щодо засадничого конфл1кту, з якого випливають сьогодн1 пробле-ми лег1тимац1!,

б) щодо обмежувальних умов розв'язання проблеми й

в) щодо двох щабл1в делег1тимац1!.

a) Висл1в «соц1ально-державна широка демократ1я» нагадуе дв1 д1ев1 для лег1тимац1! властивост1 пол1тично! системи. В1н св1дчить, насампе-ред, про те, що системна опозицш, яка виникла в робочому рус1, була пом'якшена в1дрегульованою парт1йною конкуренщею. Кр1м того, вона:

- 1нституц1ал1зуе опозиц1йн1 рол1,

- формал1зуе та встановлюе на тривалий терм1н леитимацшний процес,

- перюдизуе в1дхилення леитимацп й канал1зуе позбавлення леи-тимац1! у форм1 зм1ни уряду,

- i, нарешт1, дае можливкть yciM як виборним громадянам брати участь у процес1 леитимацп.

Звичайно, леитимацшних погроз можна уникнути лише тод1, якщо держава, це другий момент зазначеного вислову, можливо, як сошальна держава, може показати себе як така, що перехоплюе диcфyнкдiональнi поб1чн1 дп економ1чного процесу й робить ïх безпечними для кожного зокрема, а саме:

- задн1м числом, завдяки систем1 соц1ального забезпечення, яка мае зменшувати пов'язаний з1 слабкими ринковими позиц1ями «осно-вний ризик»,

- i, запоб1гливо, завдяки систем1 забезпечення умов життя, яка мае функцюнувати насамперед через р1вний доступ до фоpмальноï шк1льноï освгги.

Виконання цього сощально-державного програмування, яке в на-родн1й демократ^ становить якщо не основу, то принаймш необх1дну умову леитимацп, передбачае, звичайно, в1дносно стаб1льну економ1чну систему. Тому держава, на думку Бьокенфьорде (Böckenförde), приймае, як основоположну, «поруку в раз1 невиконання» щодо функц1онування економ1чного процесу1.

Завдяки структурним ризикам, вбудованим у розвинену капгга-лктичну економжу, щодо цього сьогодн1 не кнуе жодноï розб1жност1. Йдеться, насамперед, про

- кон'юнктурно зумовлеш зупинки процесу накопичення,

- зовншш витрати приватного виробництва, як1 не можуть достат-ньою м1рою передбачати породжуван1 ним самим проблемш ситуа-цп, i про

- зразки пpивiлеïв, ядро яких становить незалежний в1д структури не-р1вний розпод1л доход1в 1 майна.

Отже, трьома великими колами компетенцш, якими вимрюеться сьогодн1 потужнсть уряду, е: кон'юнктурна полггика, що гарантуе роз-виток, вплив структури виробництва, ор1ентований на колективну потребу, i корекцп щодо зразка cоцiальноï нер1вност1. Тепер проблема по-лягае не в тому, що так1 завдання стають потр1бними держав1 й що вона мае приймати ïх як засаднич1; конфл1кт, у якому можна побачити, сль

1 Ернст ВольфганГ Бьокенфьорде, вщомий експерт з конституцшного права, екс-суддя федерального конституц1йного суду. Вщомий у ФРН сво'хми публ1чними ви-ступами, а також науковими працями, присвяченими правовим гарант1ям людсько'1 гщност1 в умовах сучасно'1 демократа. Широко популярш його оц1нки демократа як форми правлшня, котра безперервно руйнуе й корумпуе передумови свого власного 1снування (наприклад, соц1альн1 в1дносини). Це повною м1рою стосуеться, на його думку, i сучасно'1 демократично своб1дно'1 держави, яка, незважаючи на ïï пщпоряд-кован1сть верховенству закону, тримаеться на передумовах, як1 вона неспроможна гарантувати. (Матер1ал 1з: http://www.linguee.de/deutsch-englisch/search. M. P. I.).

дом за C. Оффе, джерело проблем леитимацп, полягае в тому, що держава мае виконувати вс1 ц завдання, не порушуючи функцюнальних умов капiталiстичноï економ1ки, тобто не порушуючи комплементарне в1д-ношення, яке виключае державу з економiчноï системи й водночас ро-бить ïï залежною в1д динам1ки цiеï системи (36). З кторичного погляду, держава з самого початку мала захищати нормативно визначене у свош 1дентичност1 сусп1льство в1д дезштеграцп, залишаючись при цьому по-збавленою можливост1 в1льно розпоряджатися потужностями сусп1льноï штеграцп, так шбито здатна п1днестись над сусп1льством i посгсти м1сце господаря соцiальноï штеграцп. За нин1шн1х умов сучасна держава ви-конуе насамперед саме цю функц1ю, гарантуючи передумови мщноси знедержавленоï приватно-господарчоï системи. Порушення й небажа-н1 поб1чн1 дп процесу накопичення могли тривати доти, доки не привели до позбавлення ïх леитимацп як 1нтереси, що запод1ювали шкоди, осюльки могли вважатися особистими штересами й затверджуватися як таю. Проте, м1рою того як капп'алктичний економ1чний процес дедал1 глибше проникае в сфери життя й п1дпорядковуе ïх своему принципу усусп1льнення, системний характер буржуазного сусп1льства ущ1льню-еться. Взаемозалежнсть стан1в у цих колись приватних сферах п1двищуе схильн1сть до ушкоджень, а також надае цим порушенням пол1тично релевантного вим1ру. Так, дисфункц1ональн1 поб1чш дп економ1чного процесу можна все менше в1дд1ляти одну в1д одноï й все менше роби-ти нейтральними щодо держави. Зв1дси випливае головна компетенщя держави щодо [виявлення] недолтв i водночас п1дозра щодо державноï компетенцiï усунення недол1к1в, як1 ставлять державу перед дилемою. З одного боку, визначення недол1к1в i критерпв усп1ху п1дштовхують, п1д час розгляду цих недол1к1в, у сферу пол1тичних ц1льових настанов, що потребують лег1тимацй; позаяк держава мае застосовувати лег1тим-ну владу, якщо вона приймае згаданий каталог завдань. З другого боку, держава не може при цьому застосовувати леитимну владу, як зазвичай вона робить, коли треба провести зобов'язувальш р1шення, а може лише маншулювати 1ншими, щоб вир1шення 1нших не порушувалися в ïх при-ватн1й автономй. Непряме керування е в1дпов1ддю на цю дилему, i меж1 ефективност1 непрямого керування сигнал1зують про наявну тут дилему (37). Проблема леитимацп держави полягае сьогодш не в тому, як функцюнальш в1дносини м1ж державною д1яльн1стю й кап1тал1стичною економ1кою можна приховати не порушуючи 1деолог1чних визначень загального блага. Такого б1льше не може бути, принаймш в добу еконо-мiчноï кризи, - i марксистське викриття б1льше не потр1бне. Проблема полягае, скорше, в т1м, щоб найкращим чином представити або при-наймш припустити усп1хи капiталiстичноï економ1ки як таю, що вияв-

ляються п1д час системного пор1вняння того, як зд1йснюються загальн1 1нтереси, причому в1дпов1дно до програми держава зобов'язуеться утри-мувати дисфункцюнальш поб1чн1 д1ï в прийнятних межах. У цьому роз-подЫ ролей держава досягае леитимносп у здшсненш легiтимац1йноï п1дтримки, якоï потребуе сусп1льний устрш.

б) Як пом1чник леитимацп держава здатна ильки довести власну спроможнсть, якщо вона усп1шно обробляе сво^ отриман в1дпов1дно до програми завдання, - 1 це ц1лком можна перев1рити. Тому лег1ти-мац1йну тематику, що виходить сьогодн1 на передн1й план, можна за-твердити на лшп м1ж технократичними тезами й моделями учаси. На цьому я не буду зупинятися дал1 (38). Однак я хот1в би згадати про низку обмежувальних умов, за яких держава мае розпочати сьогодш обробку cвоïх легiтимац1йно-дiевих завдань (39). З комплементарного в1дношен-ня м1ж державою й економжою випливае конфл1кт ц1лей, який усв1дом-люеться в ус1й його д1евоси, перш за все, у фаз1 кон'юнктурного спаду: конфл1кт м1ж полгтикою стаб1льност1, яка мае вив1рити cвоï заходи щодо цикпчноси влаcноï динамжи економ1чного процесу, з одного боку, i по-лгтикою реформ, з другого боку, яка мае компенсувати cоцiальнi витра-ти на кап1тал1стичний розвиток 1 вимагае 1нвестиц1й, залишаючи поза увагою побоювання щодо кон'юнктурного стану й виробничо-еконо-мiчноï рентабельной (40). З погляду назовн розвиток свгтового ринку, 1нтеpнацiоналiзац1я капталу й пращ (41) також обмежили свободу д1й нацiональноï держави. Звичайно, проблеми, як1 для кpаïн, що розвива-ються, випливають 1з ïk м1жнародного нашарування, можна розд1лити на сегменти таким чином, щоб вони не чинили зворотний вплив на про-цес леитимацп в розвинених кpаïнах. Не можна, однак, нейтрал1зову-вати насл1дки переплетення нац1ональних економ1к, наприклад вплив багатонац1ональних п1дприемств. Задовольнити потребу в кооpдинац1ï на м1жнародному р1вн1 дуже нелегко, оскшьки тривалий час уряди здо-бували легiтимац1ï лише за допомогою нацюнальних вир1шень i мусили при цьому реагувати на значн1 розб1жност1 в темпах нацюнального роз-витку в р1зних кpаïнах.

(1) Аж до середини нашого столгття нац1ональна 1дентичн1сть була виражена в просунутих европейських кpаïнах наст1льки сильно, що кри-зи лег1тимност1 могли сприйматися принаймш нацiоналicтично. Сьо-годн1 к1льк1сть ознак зб1льшуеться через те, що виснаження настало не т1льки там, де нацюнальна св1дом1сть стае надм1рно роздратованою, а й в ycix старих нац1ях, де почався процес ерозп. Цьому може сприяти не-в1дпов1дн1сть, що 1снуе м1ж всесв1тн1ми системно-1нтегративними ме-хан1змами (св1товий ринок, види озброення, 1нформац1я, пасажирське

сполучення й т. д.) i компактною соц1альною 1нтеграц1ею держави. Сьо-годн вже не так просто виокремити внутр1шн1х i зовн1шн1х ворог1в за нацюнальними ознаками. У рол1 зам1ни служать ознаки системноï опо-зицп (наприклад, в1дпов1дно до «Постанови про радикальш елементи»1; але, навпаки, виявляеться, що членство в систем1 не дае змоги Грунтува-тися на деякш позитивн1й 1дентиф1кащйнш ознащ.

4. Соц1ально-структурн1 умови не дуже сприятлив1 також i для пла-нування 1деологп (Луманн). З одного боку, горизонтальне й вертикальне поширення системи освпи полегшуе сощальний контроль над засобами масовоï шформацп. Але символ1чне використання полгтики ставатиме внасл1док цього (зг1дно з М. Едельманом) також дедал1 сприйнятливь шим до практик самоспростування. Увечер1 можна побачити в денному огляд1, як видатш д1яч1 в1д СДПГ розбирають по буквах регулювання капталовкладень як «далекоглядну промислову полпику»; наступного дня читають у «ШшгелЬ> Венеру Деменл: «Ми живемо в часи, коли все вир1шуе семантика» (причому я на хвилинку утримався б в1д виб1рково-го розповсюдження «Шп1геля»).

в) Якщо за цих обмежувальних умов держав1 не вдаеться утримувати дисфункц1ональн1 поб1чш дй кап1тал1стичного економ1чного процесу в межах, як1 ще приймае весь загал виборц1в; якщо тут також не вдаеться самотужки знижувати пороги прийнятност1, - появи делег1тимацй не-минуч1. Спочатку вона позначена симптоматикою загостреноï боротьби за розпод1л, що здшснюеться за правилами гри з нульовою сумою м1ж державним коефщентом, коеф1ц1ентом зарплати й нормою прибутку. Темп 1нфляцiï, державна ф1нансова криза й коефЩент безроб1тност1, як1 лише обмежено можуть зам1няти один одного, - це покажчик в1д-мови в1д завдання забезпечення стаб1льност1; крах пол1тики реформ е ознакою в1дмови в1д завдання зам1нювати небажаш структури виробни-цтва й привше^ У Федеративн1й республ1ц1 е до цього часу деяк1 з цих симптом1в, проте в1дхилення в полгтичнш систем1 майже м1н1мальн1. Я не маю у своему розпорядженш даних, за допомогою яких ми могли б задов1льно пояснити цю обставину та як1 допомогли б нам правильно оц1нити вагом1сть окремих фактор1в - наприклад, роль тенденц1йного повороту, який виходив спочатку в1д вищих навчальних заклад1в 1 був ц1леспрямовано спричинений моб1л1зац1ею страху, великим антрополо-г1чним песим1змом, присяганням чеснотами п1дпорядкування й деякими 1ншими аргументами.

1 У шслявоент роки ця «Постанова» обмежувала д1яльшсть ирогресивних орга-н1зац1й ФРН. - Прим. перекл.

Зрозум1ло, делегiтимац1ï на цьому щабл1 припускають, що категоp1ï в1дшкодувань, навколо яких ведеться боротьба за розпод1л, е неоскар-жуваними. Хочуть грошей, в1льного в1д прац1 часу й над1йност1. Ц1 пер-винн1 блага (primary Goods) стають представленими конкретн1ше як нейтральш щодо мети засоби досягнення невизначеноï pозмаïтоcтi, як1 в1дпов1дають ц1нност1 вибраних ц1лей. Звичайно, йдеться при цьому про мультифункцюнально застосовуваш, досить абстрактш засоби; проте ц засоби маcовоï iнфоpмац1ï чгтко визначають окреслеш тут структури сприятливих можливостей (opportunity structures). У цих засобах масо-воï 1нфоpмацiï в1дбиваеться спос1б життя приватних власникв товар1в, як1 вкладають свою власн1сть, а саме робочу силу, продукти або засо-би платежу, у в1дносини обм1ну й цим сприяють кап1тал1стичн1й форм1 моб1лiзац1ï ресурс1в (42). Я не хочу окремо досл1джувати ознаки цьо-го успадкованого, профес1йного й цив1льного приватизму. Я також не хочу критикувати спос1б життя, який мае свош пунктом кpиcталiзац1ï «присв1йний шдив1дуал1зм» (Макферсон). Я т1льки маю сумшв, чи м1г би у eidmeidrnx системi в^дшкодуваннях вiдбитися споаб життя, з огля-ду на в1дкриту саме через кап1тал1стичний розвиток альтернативу, що була сьогодш леитимована так само переконливо, як це вдалося свого часу Гоббсу. Звичайно, так1 леитимацшно релевантн запитання зовс1м не сл1д допускати лише в тому раз1, якщо нашим фшансовим д1лкам вдасться перетворити суто практичн питання на техн1чш; якщо це вда-еться, тод1 б1льше не поставатимуть запитання, як1 радикал1зують ц1н-н1сний ун1версал1зм буржуазного сусп1льства.

В 1ншому раз1 прагнення щастя (Pursuit of Happiness) могло б одного разу означити дещо 1нше, наприклад, вже не накопичення заради приватного використання матер1альних речей, а зд1йснення соц1альних в1д-носин, у яких пануе взаемн1сть; при цьому задоволення не означае тр1-умф одного через пригноблення потреб 1ншого. У зв'язку з цим важли-во, чи приеднуеться знову виховна система до системи cлyжбовоï д1яль-ност1 та чи можна взагал1 уникнути в культурному виробництв1 дискурсивного розр1дження кеpованоï значною м1рою ззовн1 або традицшно ycталеноï 1нтеpпpетац1ï наших потреб у батьювськш хат1, школ1, церкв1, у парламентах, запланованих керуваннях або запланованих заходах.

5. Насамк1нець я хот1в би повернутися до поняттево-анал1тичного вих1дного пункту наших м1ркувань. Що означае реконструктивне поняття, яке я використовую п1д час анал1зу проблем леитимацп?

Сощально-наукове обговорення процес1в леитимацп потрапляе сьогодн1- також i в марксистських теоретик1в (41) - до «сфери впли-ву Макса Вебера». Лег1тимн1сть режиму панування визначаеться в1рою

в лег1тимн1сть п1длеглих влад1. При цьому йдеться про «в1ру в те, що структури, способи дп, вчинки, р1шення, полгтики, службовц або пол1-тичн кер1вники держави волод1ють такими якостями, як правильн1сть, в1дпов1дн1сть, моральна порядшсть, й мають здобути визнання завдяки цим якостям»1 (44).

Щодо системноï теорп (Парсонс, 1стон, Луманн) порушуеться пи-тання, за допомогою яких механзм1в досягаеться достатня межа леитимацп або якими функцюнальними екв1валентами можна зам1нити леи-тимац1ю, якоï бракуе (45). Питання про соц1ально-психолог1чн1 умови, за яких виникае в1ра в лег1тимн1сть, теоретики навчання п1дводять п1д теор1ю мотивацп слухняноси (46). Отже, емп1ристська замша леитим-ност1 тим, що за не' приймають, дае змогу проводити добре продуман соц1олог1чн1 досл1дження (завдяки яким ц1нн1сть усп1ху теоретико-сис-темних i теоретико-поведшкових настанов стае загалом вир1шальною). При цьому йдеться не про н1мецьку 1дюсинкраз1ю, як вважае Геннс, а про стан м1жнародного досл1дження.

Зрозум1ло, можна дов1датися про цшу, яку емприк мае платити за перевизначення свого предмета. Якщо об'ектна сфера схоплюеться таким чином, що в н1й не можна зустр1ти жодного лег1тимного порядку, а лише такий, що дос1 приймаеться за леитимний, - з анал1зу випадае зв'язок, що за наявност1 комунiкативноï дп 1снуе м1ж п1дставами i мотивами; у всякому раз1 ставатиме методично виключене незалежна в1д того, хто д1е, оц1нювання п1дстав. Сам досл1дник утримуеться в1д систематичного оцшювання п1дстав, на як1 спираються домагання леитим-ност1. Щоправда, з час1в Макса Вебера це вважаеться чеснотою; та на-впъ якщо погодитися з цею штерпретац1ею, залишаеться п1дозра, що разом з мотивован1стю «гарними п1дставами» лег1тимн1сть мае якимось чином впливати на в1ру в лег1тимн1сть i готовн1сть коритися леитимно-

1 У цитованш Габермасом монографи Роберта Перельмана ц1 якост1, позначен1 автором термшам^ШсМщквк», «Angemessenheit», «moralischcGuten», майже зб1га-ються- як терм1нолог1чно, так i за смислом- з покладеними Габермасом в основу «теори комушкативно'! дц» основними домаганнями значущост1 людського мовлен-ня: домаганнями 1стинност1, правдивост1 й нормативно'! правильность (Докладшше про це див. у розд. 3, 6, 12 ц1е! книжки.) Однак якщо у Перельмана йдеться переваж-но про природшсть цих людських якостей, то у Габермаса - про властивост1 (й водночас, вимоги до) штерсуб'ективност1 людського мовлення як продукту сощально'! еволюци, а отже, й як мед1уму формування людських якостей. Це дае йому можли-в1сть, ио-иерше, показати щентичшсть вимог до лептимаци уряд1в, урядовц1в i по-л1тиюв основним домаганням значущост1 людського мовлення; по-друге, зв'язати необхщшсть 1дентичност1 цих вимог з еволюц1йними вимогами до умов можливост1 самов1дтворення й самопродовження людства.

Проте цтсна розробка взаемозв'язку зазначених перспектив i дос1 залишаеться вщкритим питанням. - Прим. перекл.

му порядку. Однак чи е «гарн1 п1дстави» п1дставами, можна встанови-ти лише в перформативнш установщ учасника аpгyментац1ï, а не через нейтральне спостереження того, що цей або той учасник диcкyc1ï вва-жае гарними п1дставами. Звичайно, соцюлог мае справу з фактичнютю домагань значущост1, наприклад, 1з тим фактом, що певна популяц1я з певною численнктю визнае заявлене певним полгтичним порядком домагання леитимносп; однак чи може в1н знехтувати т1ею обставиною, що нормативн домагання значущосп отримують визнання, м1ж 1ншим, ще й тому, що ïx вважають дискурсивно зд1йсненними, правильними, достатньо обГрунтованими? Це так само, як 1з домаганнями 1стинност1: ун1версальн1сть цього домагання дае соцюлогам можливкть система-тичноï перев1рки ютиннос^ твердження незалежно в1д того, чи вважають його в певн1й попyляцiï ктинним, чи т. Для анал1зу може бути важ-ливо знати те, чи д1яла популяц1я на основ1 думки, що в1дпов1дае стану речей, чи ж на основ1 x^toï думки (наприклад, щоб установити, чи була визначальною для cпоcтеpежyваноï невдач1 когн1тивна помилка, чи е 1нш1 причини ф1аско). Под1бне могло б стосуватися нормативних дома-гань значущост1 полгтичних 1нcтитyд1й; хот1лося б, наприклад, знати, чи пов1домляе певна парт1я, що вона в1дмовляеться дотримуватися кную-чих угод через те, що лег1тимн1сть держави пшрвано, чи ж тут з1грали роль 1нш1 причини. Щоб обговорювати це, ми маемо бути здатними в розумний, тобто такий, що п1длягае 1нтерсуб'ективн1й перев1рщ, спос1б систематично оц1нювати домагання леитимност1. Чи здатн ми на це?

Геннс, здаеться, такоï думки. В1н вважае обов'язковим «критично-нормативне в1дмежування в1д леитимност1 й нелеитимностЬ>. Але не на-зивае метод або критерп цього в1дмежування. В1н згадуе про фактори ле-гiтимац1ï: повага людей, ефективнкть виконання громадських завдань, погодження з державними структурами. Однак особистий авторитет сл1д запозичувати тепер 1з «джерел, що не п1длягають обГрунтуванню». Те, що можна вважати ефективним виконанням завдання, визначаеться через стандарти. Останш, з1 свого боку, пов'язаш з1 структурами, про ле-г1тимн1сть яких Геннс говорить лише те, що вони здшснюються в р1зних нац1ональних вар1антах. В1н не говорить про те, що саме можна вважа-ти п1дставою леитимност1 панування. Для цього потр1бне нормативно змктовне поняття леитимность Геннс не вводить таке поняття; однак, принаймш мовчки, в1н мае посилатися на нього. Староевропейський покрш cтpатег1ï аpгyментац1ï дае змогу припустити зв'язок 1з класичним вченням про пол1тику.

У межах цiеï тpадицiï, що бере початок в1д Платона й Аристотеля, творили видатш автори, як1 дос1 оперують субстанц1йним поняттям моральности нормативними поняттями гарного, доброчесного, сус-

п1льно благого тощо (47). У творах Ханни Арендт, Лео Штрауса, Йоа-х1ма Р1ттера й 1нших саме неоаристотел1зм переживае свого Ренесансу. Уже заголовок, п1д яким Ргттер опубл1кував cвоï аристотел1вськ1 студи -«Метаф1зика й полгтика», вказуе на труднощ1 нин1шнього стану аргу-ментац1ï. Класичне природне право е теоркю, що залежна в1д картини свпу. Христ1ан Вольф ц1лком розум1в напpикiнцi XVIII ст., що практична ф1лософ1я «у вс1х ïï теор1ях передбачае онтолопю, природну психолог1ю, космолопю, теолог1ю, а отже, всю метаф1зику» (48). Етика й полгтика Аристотеля немислим1 без зв'язку з ф1зикою й метаф1зикою, у як1й було розроблено так1 основн поняття, як форма й субстанц1я, акт i потенц1я, ц1льова причина тощо. У полк1 вт1лено уявлення про те, що...«природа 1з права», позаяк т1льки завдяки пол1су природа людини досягае свого здшснення,... тод1 як у протилежному раз1, там, де полка немае..., люди-на може кнувати як людина лише як можливкть, а не актуально» (49). Настанову цього метаф1зичного мислення сьогодн1 вже не так просто зробити прийнятною. Тому не дивуе те, що неоаристотел1вськ1 прац1 не мктять cиcтематичноï теоpiï, а е зразками високого 1нтерпретац1йного мистецтва, як1 вселяють ктиннкть класичних текст1в скор1ше через тлу-мачення, н1ж через обГрунтування.

Тому, безперечно, б1льше шанс1в мають деяк1 редуктивн1 форми аристотел1зму. Вони повертають практичну ф1лософ1ю, за зниження ïï теоретичного домагання, до герменевтики буденних уявлень про добро, доброчеснкть i справедливкть, щоб пот1м запевняти, що п1д час розум-ного застосування цього знання збер1гаеться незм1нне ядро субстан-ц1йноï моральности Прикладом е Геннкове використання «Тошки» для полiтичноï науки, а ще виразн1шим - в1дм1нне в1д гадамер1вського тлу-мачення «Нiкомаxовоï етики»: «Ф1лософська етика (перебувае) у тому самому сташ, у якому перебувае кожний. Те, що вважаеться правильним 1з усього того, що ми стверджуемо або заперечуемо в судженн1 про нас самих або про 1нших, 1де сл1дом за нашими загальними уявленнями про те, що е гарним i правильним, однак отримуе свою власну визначенкть т1льки в конкретн1й д1йсност1 конкретного випадку, який не е випадком застосування загального правила...». Загальне, типове, як те, що можуть висловити в поняттев1й всезагальност1 лише успадкован1 ф1лософськ1 досл1дження, не е суттево в1дм1нн1м в1д того загального, що, як ц1лком нетеоретичне, посередньо узагальнене усв1домлення норм, керуе в кожному морально-практичному м1ркуванн1. Зазначене загально-типове не в1др1зняеться в1д останнього вже ост1льки, оск1льки воно включае те ж саме завдання застосування до даних обставин, яке характерне для всьо-го звичаевого п1знання такою ж м1рою, як i для акт1в п1знання одинака та вс1х пол1тично ерудованих д1яч1в» (50). Якщо ж ф1лософська етика й

полгтична теор1я нiчого не можуть пiзнати 1накше, н1ж так, що тзнава-не вже мiстить повсякденне усв1домлення норм будь-яких популяцiй, i якщо 1накшим чином вони не можуть навгть знати про це, вони не можуть i обГрунтовано вiдрiзнити легiтимне панування в1д нелегiтимного. Нелегiтимне панування також натрапляе на схвалення, iнакше воно не могло б довго тривати (треба лише набратися мужност1 згадати дш, коли велию маси людей без примусу ст1калися на майдани й вулищ, щоб бурхливо вiтати рейх, народ i фюрера - що ще iнше мало проявитися в них, окр1м нетеоретичного, посереднього усв1домлення норм?). Якщо, навпаки, ф1лософська етика й полпична теор1я мають розкрити звича-еве ядро всезагально! св1домост1 й реконструювати його як нормативне поняття звичаевого, тод1 вони мають назвати критерп та вказати п1дста-ви, тобто продемонструвати теоретичне знання.

На ц1кавий, 1нспiрований Вiттгенштайном мовно-аналгтичний вар1-ант под16них труднощ1в ми натрапляемо в Ханни П1тк1н. Вона 1нтерпре-туе д1алог про справедливкть м1ж Сократом 1 софктом Трас1махом, який Платон в1дтворюе в перш1й книз1 «Республ1ки» (51). Трас1мах, якщо ми перемктимо його в сьогодн1шне обговорення, представляе емшрист-ський погляд: для нього справедливкть е 1ншою назвою особистого 1нтересу сильн1шого. Сократ розвивае нормативне поняття справедливости кожний, хто називае р1ч несправедливою, мусить застосовувати стандарти й бути здатним обГрунтувати !х. Обидв1 сторони спираються на те, що м1ж нормативним змгстом поняття «справедлив1сть», як !! ро-зум1ли в т1 часи греки 1 як !! розум1ють у сучасних 1нституц1ях, вчинках, практиках - щодо яких припускаеться, що вони легпимт 1 вт1люють справедливкть, - виникли значт розб1жноси. Але тод1 як Сократ критично повертае це поняття проти 1нституц1й, його супротивник, аби описати застосовувану в 1м'я справедливой д1ю, змктовно вихолощуе (ёеПаНотеЛ) поняття.

Дал1 Ганна Штк1н показуе, чим в1др1зняються граматики обох мовних 1гор, у яких той самий терм1н використовуеться одного разу без, а другий раз 1з лапками. Ми отримуемо р1зт «граматично» впорядковат установки, залежно в1д того, чи говоримо ми «картина мет подобаеться», чи «картина прекрасна» (адже в другому випадку ми можемо продовжи-ти: «1 все-таки вона мен1 не подобаеться»). Аналог1чно постае справа, якщо ми говоримо «X боровся за справедливу р1ч» або «X стверджував, що бореться за справедливу р1ч» (оск1льки в цьому випадку ми можемо продовжити «однак насправд1 в1н пересл1дував сво! власт 1нтереси»). Установка, яку ми отримуемо п1д час вживання нормативних понять, таких як справедлив1сть, краса, ктина (з якими пов'язат ун1версаль-т домагання значущост1), е очевидно глибоко вкор1неною в способах

людського життя; зм1на установки на нейтральну позиц1ю спостер1гача мае змшювати значення цих понять. Проте, що випливае з цього для реконструкци домагань значущосп й нормативного змкту стосовних до них понять? «Наш1 поняття конвенц1ональн1», вважае Ганна П1тк1н, «але конвенц1ï, на яких Грунтуються ц1 поняття, не довшьш; вони ство-рюються загальнолюдською ситуацею (human condition and conduct) i нашими способами життя» (52). Можливо, що так воно i е. Але хто руча-тиметься за те, що граматика цих способ1в життя не лише корегуе звич-ки, а й е виявом розуму? В1д цих консервативних мовних 1гор присвоен-ня великоï тpадиц1ï - лише маленький крок до традицюнал1зму М1шеля Окшотта (53). Це позиц1я, яку займае також Геннс, коли в1н хоч i при-пускае чесноту та справедливкть як п1дстави значущост1 леитимного панування, однак звертаеться все ж таки до yзвичаень(Gewohnheit).

Я розглянув два поняття легiтимацiï - емп1ристське й нормативкт-ське. Перше застосовуеться в соц1альних науках, але незадов1льно, оскшьки воно абстрагуеться в1д систематичного впливу п1дстав значу-щост1; щодо цього було б задов1льним друге, однак через метаф1зичний контекст, у який його вкладено, виявляеться таким, що не витримуе критики. Тому я пропоную трете поняття легiтимацiï, яке я називаю ре-конструктивним.

Я хот1в би спиратися на те, що висловлювання: «Порада Х е леитим-ною» р1внозначне висловлюванню: «Порада Х е загалом (або в соцаль-ному плат) ц1кавою», причому Х може бути й д1ею, й нормою ди або ж системою норм ди (у нашому випадку- системою панування). Тепер висловлення «X е загалом ц1кавою» мае означати, що пов'язане з X нор-мативне домагання значущост1 вважаеться виправданим (54). Що сто-суеться правочинносп конкурентних домагань значущосп такого виду, це вир1шуе система можливих виправдань; окреме виправдання ми на-зиваемо лег1тимац1ею. Реконструкц1я даних легiтимац1ï може полягати, насамперед, у тому, щоб знайти систему виправдання, яка дае змогу ощ-нювати дат лептимаци як дшсш або нед1йсн1 в [системГ] S. «Д1йсне в S» мае лише означати, що кожний, хто визнае S, отже, м1ф, космолопю або пол1тичну теор1ю, мусить також визнавати зазначен1 п1дстави чинност1 легiтимац1ï. Цей примус виражае консистентн1сть взаемозв'язку, який випливае 1з внутр1шн1х в1дносин системи виправдання.

Якщо ми доводимо реконструкц1ю до цiеï меж!, це означае, що ми проштерпретували в1ру в лег1тимац1ю й перев1рили [цю в1ру] на ïï кон-систентн1сть. Однак на цьому герменевтичному шляху ми не доходимо до обговорення леитимносп, на яке спод1валися. Небагато допомагае й пор1вняння в1ри в легiтимнicть 1нcтитyд1йноï системи з виправданою системою; за умови, що 1дея та д1йсн1сть не далеко розходяться м1ж со-

бою, е, скор1ше, потреба в оцшщ само' системи виправдання, що п1д-лягае реконструюванню. Разом з цим ми повертаемося до основного питання практично' фшософп. У новий час воно е рефлективним як питання щодо процедур 1 передумов, за яких виправдання можуть мати силу, що сягае згоди. Я маю згадати тут теор1ю справедливой Дж. Рол-за, який досл1джуе, як можна здобути таку «первкну ситуац1ю», щоб могла зд1йснюватися розумна згода стосовно основних вир1шень i базо-вих 1нституцш будь-яких сусп1льств. П. Лоренцен досл1джуе методичн норми мовно' практики, як1 роблять можливими розумну згоду в таких практичних питаннях. Нареши K.- О. Апель радикал1зуе цю постановку питання, з огляду на всезагальн й необхщш, тобто трансцендентальна передумови практичного дискурсу, причому нормативний зм1ст всезагальних передумов комун1каци мае утворювати ядро ун1версально' мовно' етики (55). Це той пункт конвергенцп, якого, здаеться, прагнуть сьогодн1 досягти у спробах в1дновлення практично' ф1лософп.

Та навпъ якщо ми погоджуемося 1з цею тезою, заперечення очевид-не. Пор1вняно з кторичними проявами легпимного панування кожна загальна теор1я виправдання залишаеться надто абстрактною. Якщо [те-першш] масштаби дискурсивного виправдання прикладають до тради-ц1йних сусп1льств, поводяться кторично «несправедливо». Чи е альтернатива цш кторичнш несправедливости загальш теори, з одного боку, i безмасштабнкть голого кторичного розум1ння, з другого? бдиною перспективною

Програмою (56), яку я знаю, е теор1я, яка структурно висвплюе к-торично спостережувану посл1довнкть р1зних р1вшв виправдання й ре-конструюе и як взаемозв'язок, що в1дпов1дае лог1ц1 розвитку. Добре п1д-тверджену когнп'ивктську психолог1ю розвитку, яка реконструювала в такий спос1б онтогенез щабл1в морально' св1домост1, можна розглядати принаймш i як евристичне кер1вництво, i як заохочення (57).

Примтгки

1. Певним чином лег1тимувальна сила мае ту само систему сиорiднення; те, яке домагання будь-хто може висунути, визначае статус родини, якш в1н належить. Притаманне римському праву поняття «лег1тимний спадкоемець» транспонуе це значення в цившьне право. Проте лег1тимац1я, у значенн1 приватно' правочин-ност1, передбачае лег1тимний порядок.

2. K. Eder, Die Entstehung staatlich organisierter Klassengesellschaften, Frankfurt/Main 1976.

3. S. Rokkan, Die vergleichende Analyse der Staaten- und Nationenbildung, in: W. Zapf (Hrsg.), Theorien des sozialen Wandels, Köln, 1969, S. 228- 252.

4. Тому аристотел1вське поняття пол1са е насамперед поняттям устрою, а не 1ден-тичност1. Vgl.: J. Ritter, Politik und Ethik in der praktischen Philosophie des Aristoteles, in: ders., Metaphysik und Politik, Frankfurt/Main 1969, S. 106- 132.

5. N. Luhmann, Die Weltgesellschaft, in: ARSP, 1971, S. 1-33; dazu kritisch J. Habermas, Können komplexe Gesellschaften eine vernünftige Identitat ausbilden? In diesem Band, S. 92- 126.

6. Vgl. das Argument von P. v. Kielmansegg, Legitimitat als analytische Kategorie, in: PVS, 12, 1971, S. 367- 401, hier S. 391f.

7. Th. Wurtenberger, Die Legitimität staatlicher Herrschaft, Berlin 1973.

8. Chr. Meier, Die Entstehung des Begriffs «Demokratie», PVS, 10, 196, S. 535- 575.

9. V. Lanternari, Religiose Freiheits- und Heilsbewegungen unterdmckter Volker, Neuwied 1969: «Отже, через пригноблення, спричинене «зсередини» особами бшо'1 раси, серед туземщв стихшно виникае та «потреба в Бiблii», яку тсюнери протягом десятилйь або навiть столiть пропаганди не могли прищепити туземцям ззовнi. Причина тако'1 «самохристиянiзацii» багатьох груп туземщв полягае скорше в там, що насильницьке проникнення бших у спшьноти туземцiв, якi панували пiд час поширення раннього християнства на Захщ, здiйснювалося за тих життевих умов, яю були принципово близькi iм. Як це траплялося вже в рантх христи-ян на Близькому Сходi та в античному Рим^ тут також для африканських, аз^ атських, океанiчних, американських груп туземщв ставало вщчутним подвiйне гноблення: з боку мЫтаризованого священицького панування мкш i настирли-вого й авторитарного прославляння держави колонiальними урядами».

10. Пропозицп щодо закону: Земельна реформа, скорочення термiну вiйськовоi служби, цившьне право союзникiв висвiтлюють тло класових дискусiй мгж шля-хетними власниками латифундiй i селянами. Спроба побудувати демократiю за грецьким зразком, позбавити сенат якомога бiльшоi кшькоста справ, що були в його компетенци, й доручити народним зiбранням змшювати склад судiв, сфор-мованих лише iз сенаторiв, показуе, що йдеться фактично про конфлжт леп-тимностг Те, що Октавиус стае позбавленим, усупереч конституци, свое'1 посади трибуна, що Тiберiус протизаконно висувае себе в другий раз кандидатом, що сенат не переслщував за допомогою кримшального права учинене на незагоро-дженiй вулицi вбивство Тiберiя, - усе це свщчить про всебiчний занепад лептим-ностi наявного порядку.

11. E. Werner, M. Erbstoßer, Ideologische Probleme des mittelalterlichen Plebejertums, Berlin 1960.

12. M. Becker, Florentine Politics and the Diffusion of Heresy in the Trecento, in: Spectaculum, 34, 1959, S. 67-75.

13. N. Cohen, The Pursuit of the Millenium, London 1957; J. B. Russel, Religious Dissent in the Middle Ages, New York 1971.

14. K. Jaspers, Die großen Philosophen, Munchen 1957.

15. J. Rawls, A Theory of Justice, Oxford 1972, dtsch. Frankfurt/Main 1975.

16. K. O. Apel, Das Apriori der Kommunikationsgemeinschaft und die Grundlagen der Ethik, in: ders., Transformation der Philosophie, Bd. II, Frankfurt/Main 1973, S. 358436.

17. R. Dobert, Zur Logik des Ubergangs von archaischen zu hochkulturellen Religionssystemen, in: K. Eder (Hrsg.), Entstehung von Klassen gesellschaften, Frankfurt/Main 1973, S. 330-363.

18. Rousseau, Contrat Social, Ubers, u. Komment, v. K. Weigand, Munchen 1959, S. 18.

19. H. Grebing, Volksreprasentation und identi^re Demokratie, in: PVS, 1972, S. 162180; J. Fijalkowski, Bemerkungen zu Sinn und Grenzen der Rätediskussion, in: M. Greiffenhagen, Demokratisierung in Staat und Gesellschaft, Munchen 1973, S. 124-

139; F Scharpf, Demokratie als Partizipation, ebd., S. 117-124; H. v. Hentig, Die Wiederherstellung der Politik, Stuttgart 1973.

20. P. Bachrach, Die Theorie demokratischer Eliteherrschaft, Frank furt/Main 1967;

C. Pateman, Paricipation and Democratic Theory, Cambr. 1970; Q. Skinner, The Empirical Theorists of Democracy and their Critics: A Plague on both their Houses, in: Pol. Theory, l, 3 1973, S. 287-306.

21. P. v. Kielmansegg, a. a. O., S. 381.

22. N. Luhmann, Legitimation durch Verfahren, Neuwied 1969.

23. J. Habermas, Legitimationsprobleme im Spatkapitalismus, Frankfurt/Main 1973, S. 194ff.

24. L. Basso, Gesellschaft und Staat in der Marxschen Theorie, in: ders., Gesellschaftsformation und Staatsform, Frankfurt/Main 1975, S. 10-46.

25. C. Offe, Berufsbildungsreform, Frankfurt/Main 1975, S. 24f.

26. Пор. з могм поняттям «системна криза» (Systemkrise) ) у розд. 1.5 щег книжки.

27. Ch. Tilly, Reflections on the History of European State-Making, in: ders. (Ed.), The Formation of National States in Western Europe, Princeton 1975, S. 3-83.

28. I. Wallerstein, The Modern World-System, New York 1974.

29. E. Finer, State- and Nation-Buildung in Europe: The Role of the Military, in: Ch. Tilly (Ed.), The Formation a. a. O., S. 84-163.

30. Th. Wurtenberger, Die Legitimation staatlicher Herrschaft, Berlin 1973.

31. D. Sternberger, Artikel Legitimacy in: I. E. S. S., 9, S. 244-248.

32. Цей вираз застосовуе також К. Дж. Фрiдрiх: C. J. Friedrich, Die Legitimität in politischer Perspektive, PVS, 1960.

33. C. B. McPherson, Die politische Theorie des Besitzindividualismus, Frankfurt/Main 1967; W. Euchner, Egoismus und Gemeinwohl, Frankfurt/Main 1973; H. Neuendorff, Der Begriff des Interesses, Frankfurt/Main 1973.

34. H. U. Wehler, Geschichte des Deutschen Kaiserreichs, Gottingen 1974.

35. Ch. Tilly, Food Supply and Public Order in Modern Europe, in: ders., The Formation a. a. o., S. 380-456.

36. C. Offe, V. Ronge, Thesen zur Begmndung des Konzepts des kapitalistischen Staates, MS Starnberg 1975; C. Offe, Strukturprobleme des kapitalistischen Staates, Frankfurt/ Main 1972.

37. S. Skarpelis-Sperk et. al., Ein biedermeierlicher Weg zum Sozialismus, Spiegel Nr. 9, 1975.

38. J. Habermas, Technik und Wissenschaft als «Ideologie», Frankfurt/Main 1968; C. Koch,

D. Senghaas, Texte zur Technokratiediskus- sion, Frankfurt/Main 1970; J. Habermas, Legitimationsprobleme im Spatkapitalismus, a. a. O., S. 178-193.

39. O. Massing, Restriktive sozio-okonomische Bedingungen parlamentarischer Reformstrategien, in: ders., Politische Soziologie, Frank- furt/Main 1974, S. 123-138.

40. B. Guggenberger, Herrschaftslegitimierung und Staatskrise, in: Greven, Guggenberger, Strasser, Krise des Staates, Neuwied 1975, S. 9-10; J. O'Connor, Die Finanzkrise des Staates, Frankfurt/Main 1973.

41. Frobel, Heinrichs, Kreye, Sunkel, Internationalisierung von Arbeit und Kapital, in: Leviathan, l, 1973, S. 429-454.

42. C. Offe, V. Ronge, Thesen a. a. O.

43. R. Miliband, Der Staat in der kapitalistischen Gesellschaft, Frankfurt/Main 1975.

44. R. M. Perelman, Learning and Legitimacy, in: Am. Pol. Sc. Rev., 60, 1966, S. 548.

45. H. Busshoff, Systemtheorie als Theorie der Politik, Mbnchen 1975.

46. K. D. Opp, Einige Bedingungen für die Befolgung von Gesetzen, in: K. LUderssen, F. Sack (Hrsg.), Abweichendes Verhalten I, Frankfurt/Main 1975, S. 214-243.

47. J. H. Schaar, Legitimacy in the Modern State, in: Ph. Green, S. Levin son (Eds.) Power and Community, New York 1970, S. 277-327; R. Spaemann, Die Utopie der Herrschaftsfreiheit, in: M. Riedel (Hrsg.), Rehabilitierung der praktischen Philosophie II, Freiburg 1974, S. 211-234.

48. J. Ritter, Naturrecht bei Aristoteles, in: ders., Metaphysik a. a. O., S. 133-182, hier S. 135.

49. ebd., S. 169.

50. H. G. Gadamer, Uber die Möglichkeit einer philosophischen Ethik, in: ders., Kleine Schriften I 179-191, hier S. 187-189; W. Hennis, Politik und praktische Philosophie, Neuwied 1963; dazu: H. Kuhn, Aristote les und die Methode der politischen Wissenschaft, in: M. Riedel, Rehabilitierung a. a. O., S. 261-190.

51. H. Pitkin-Fenichel, Wittgenstein and Justice, Berkeley 1972, S. 169-192.

52. ebd., S. 272.

53. M. Oakeshott, Rationalismus in der Politik, Neuwied 1966.

54. Подати цей текст до друку у: The Public Interest, New York 1970 - мет запропо-нував B. Гельд (V. Held). BiH 3i свого боку спирався у сво! стат на публжащю Г Л. А. Гарта: Der Begriff des Rechts, Frankfurt/Main 1973.

55. J. Rawls, A Theory of Justice a. a. O.; P. Lorenzen, Normative Logic and Ethics, Mannheim 1969; F. Kambartel, Wie ist praktische Philosophiekonstruktiv moglich?, in: F. Kambartel (Hrsg.), Praktische Philosophie und konstruktive Wissenschaftstheorie, Frankfurt/Main 1974, S. 9-33. K. O. Apel, Sprechakttheorie und Ethik, in: K. O. Apel (Hrsg.), Sprachpragmatik und Philosophie, Frankfurt/Main 1976, S. 7ff. Щодо стану дискуси в шмедькомовних регюнах Заходу див.:

M. Riedel (Hrsg.), Rehabilitierung der praktischen Philosophie I und II, Freiburg 1972, 1974; ferner R. Bubner, Eine Renaissance der praktischen Philosophie, in: Phil. Rdsch. 22, 1975, S. 1-34.

56. Ю. Габермас, До реконструкци кторичного матерiалiзмy // До реконструкци к-торичного матерiалiзму, розд. 6 цк! книжки. - Кшв, 2015.

57. L. Kohlberg, Die kognitive Entwicklung des Kindes, Frankfurt/Main 1975.

(дат буде)

Юрген Хабермас. К реконструкции исторического материализма. IV Легитимация

Работа всемирно известного немецкого философа Юргена Хабермаса посвящена анализу марксистской социальной теории и в целом потенциала эволюционистской концепции общества. Охвачено широкий спектр сюжетов: от роли философии в марксизме и рациональных и этических устоев идентичности в компаративистике социальных теорий и проблемы легитимации. Ю. Хабермас не только критически переосмысливает марксистскую

концепцию, но и выстраивает последовательную теоретическую альтернативу ей. Сила книги заключается также в том, что ключевые проблемы социальной теории рассматриваются не в абстрактной плоскости, а в контексте современных, остро актуальных социально-политических вызовов, таких как природа нынешних общественных кризисов, коллизии легитимации современного государства, нравственность власти, эффект инноваций и тому подобное. Данная работа стала не только одним из классических образцов анализа марксизма, но и признанным весомым вкладом в современную социальную теорию.

Ключевые слова: Хабермас, реконструкция исторического материализма, социальная теория, легитимация.

Jurgen Habermas. Towards a Reconsrtuction of Historical Materialism. IV: Legitimation

The book of world-known German philosopher Jurgen Habermas is devoted to the Marxist social theory and in general to potential of the evolutionary concept of society. A wide range of topics is comprised: from the role of philosophy in Marxism and rational and ethical foundations of social identity to comparative theories and problem of legitimacy. J.Habermas does not only critically rethink Marxist concept, but builds a coherent theoretical alternative to it. The power of the book is that the key problems of social theory are considered not only in the abstract plane, but in the context of contemporary, keen, topical socio-political challenges. Namely the nature of current social crises, conflicts of legitimation of the contemporary state, the morality of power, the effect of innovations etc. The book has become not only one of the classical samples of Marxism analysis, but it was recognized significant contribution to contemporary social theory.

Keywords: Habermas, reconsrtuction of historical materialism, legitimation, social theory.