CC BY
13
УДК 13:008
С.Р. ГАСВСЬКА ДО ПРОБЛЕМИ СВ1ТОВ1ДЧУТТЯ АНТИЧНО! КУЛЬТУРИ
В стати автор виходить ¡з ввдомого положения про, те, що справжш зразки мислительноТ культури знаходимо в антпчносп, а корен! цього феномену глибоко пов'язаш з рмшсм св!товщчуття в щлому. Такнй зв'язок не лежнть на поверхш I обумовлюе ставлення до кожного артефакта культури, як до певноТ сичво.ичиоУ реальносп, яка виступае онтолопею п сш/ммоси.
За свщченням Олекая Федоровича Лосева, для грецького св1товщчуття в щлому характерна сповщувашсть я к оТсь особливо-оргашчно! щльносп ¡-едносп. Починаючи вже з Гомера, можна привести багато доказ1в повноТ неможливосп для грека мислити св1т поза щею едшстю 1 живою всеохоплювашстю. Платон говорить про неподшьшсть живо! едносп як неможливють отримання !"! ¡з просто! суми \ множинносп, \ це- починаючи ¡з сократ1вських д1алопв, сутшсть яких у вщнайденш неподшьних на окрем1 частини \ визначення живих понять - мужшсть, доброчиншсть, краса. Ця помислена едшсть, що розглядаеться як щось просте \ елементарне, схоплюеться единим баченням. Цей ейдос, для грецько! фшософп як найважлршше поняття, характеризуе просякнутють споглядальшстю грецьке св1тов1дчуття. Предмет, даний як ейдос, живе в людськш свщомосп своею найб1льш суттевою стороною (лише в новоевропейському тлумаченш в1н перетворюеться в наочну схему). По аналоги з тим, як в облич1п найб1льше валена людсьисть, людина, ейдос предмета е конкретним образом його в своему найбшыпому втшенш. Ейдос предмета для нас ! не явище,! не смисл, а з'еднання ! першого ! другого в оргашчному бута, або е м1ф. Ейдетичне буття - це символ1чна \ м1фолопчна д1йсшсть, а м1ф виступае як знак справжньо! повноти смислу \ осмисленост1 буття, споглядальносп живого Буття. Тому платошзм, як явище грецького св1тов1дчуття, виражае справжню захоплешсть св1том \ його повне прийняття. Але прийняття св1ту не як з'еднаност1 м1нливих речей \ слтих сил (такий св1т чуттевого не е справжньою реальшстю), а й чогось таемничного, як сшлкування з Буттям в його цшюносп \ жив1й едност1. Такий св1т неможливо помислити якось шакше, як в образ! оргашчно! едносп. В цьому, як вважае О. Ф. Лосев, дшсна самобутшсть платошзму як способу ф1лософствуван!1я, що не зводиться ш до м1фолоп!, ш до рел1п!, ш до науки.
Саме з точки зору европейського ращонал1зованого св1товщчуття з його «формальною лопкою» важко зрозум1ти, що можна споглядати щле не як суму частин, \ не вважати таке сприйняття мютичним. Наприклад, для визначення ейдоса благочинност1 значим! не окрем! благод!йш вчинки, це окрем! !! прояви, а загальшсть, ¡дея, котра тотожна (¡дентична) у вс1х, проявах благодшносп ! значимий потенц1ал яко! осмислюе в певному напрям! все, що саме по соб1 немае до не! шякого в!дношення. Таке перетворення юнуючого д1йсне лише споглядаючому. Видима смислова будова, видимий смисл- ось ¡стинна реальшсть, без яко! чуттевий св1т - це хаос ! несправжшсть, а !х едшсть ! е буттев!сть. Для Платона немае не живого буття.
Як смислова структура, ейдос ввдграе роль осмислюючого принципу по вщношенш до реч1, визначаючи межу !! трансформацп. Не будучи ш поняттям, ш нормою, ш надчуттевою субстанщею, ейдос присутшй у св1т1 ! е шзнаваним, обумовлюючи собою ¡снування речей саме як речей, конституюючи об'ективну предметшсть шзнання. Зрозум1ти, пояснити не стшьки прояви речей, а !х смисл, означае починати не з анал1зу
ре1п, а з споглядання сущого в мисленш 1 сшввщношення сутносп до п речово! буттевосп,1 тут виникае потреба цшсно!, картинно-образно! повноти, насичено! смислом, в якш сво! частини 1 зв'язки (дещо шип, шж в логичному умовивод1). Така щльшсть предмета досяжна в мисленш, яке межуе з м1фолопчшстю, де розумшня пов'язане з «споглядальшстю» смисла, наочнютю «суп» речей. Видимють, споглядальшсть означав спорщнешсть людини св1ту, де не ¡снуе безодш, м1ж духовним 1 матер1альним, що характерно для новоевропейського св1товщчуття. Тому мислення, як актуал1защя, виступае завжди оживотворенням, а не розтинанням дшсносп розсудком. А вчення Платона про ¿де! - це вчення про ¡снування св1ту смисшв, св1ту нашого розумшня, де зв'язок з м1фолопчшстю мае принципове значения. Не випадково юнуе переконання, що, поклавши в основу естетичний принцип, фшософи Еллади виступають перед нами як найвеличшии майстри мислення. Як стверджуе Шеллшг, в грецькш м1фологп всесв1т споглядаеться як природа, 1 в той же час - як св1т моральности де вихщне протиставлення конечного 1 абсолютного породжуе геро'1чшсть як споаб (1 можливють) реального досягнення безкшечного. 1стиншсть реальносп проявляеться в тому, що тшесне повшстю одухотворено, а дух даний тшьки тшесно, що робить життя можливим, вшьним вщ грубосп поривань в своерщному дар1 вщнаходити 1 вщчувати внутр1шню едшсть з ось щею конкретною реальшстю. Мабуть, тому в античносп бшыпе здоров'я, сонця, р1вноваги, що складае справжню душу ще! культури. Але за м1рою, яка створюе чуттеву межу, чатуе страх1ття потаемного, що вимагае утримання, балансування на цш мела. За свщчення О.Ф.Лосева, в шзньогрецькому м1ф1 розповщаеться про того, хто вперше намагався помислити ¡ррацюнальне, 1 загинув в катастроф!. Саме тому, що несказанне повинно залишитися потаемним, завжди залишатися присутшм, 1 вщ нього неможливо звшьнитися. Знания реч1 1 знания (розумшня) потаемносп - тут вони не роздшеш, не ¡зольоваш (що станеться в майбутньому), а неймов1рним чином сшвприсутш.
Велика кшыасть античних бопв, де кожне дерево, джерело, поле, нав1ть частина житла е богом, означав те, що будь-який чуттево даний предмет юнуе сам по соб1, не пщлягаючи функщональшй залежносп вщ шшого. Реч1, яю сприймаються як ¡стоти - це 1 е еллшсыа боги, де др1ади, сатири - це сам1 дерева, поля, р1ки. Та щкавим видаеться 1 те, що для антично! людини боги египтян, фштйщв, оскшьки вони пов'язаш з наочним уявленням, теж були дшсними богами ! !х вшановували, коли стикалися з !х крашою. Саме твердження, що щ боги «не ¡снують» втрачае в межах цього античного св!тов!дчуття будь-який смисл. Вщ сакральносп певного предмета до сакральносп видатно! людини не така вже й велика вщстань. В обох випадках вшановуеться досконалий образ, скор1ше «лик», в якому втшюеться саме по соб1 несвященне. Тут окрема р1ч була чи сприймалася самим буттям. А його явления, наочна зовшшшсть, образ сприймаеться як сутгевють, як вихщний сенс слова «буття». Те, що не мае такого образу, оформленосп, те взагал! не ¿снуе. Поети ! фшософи могли створювати м1фи про бопв, висм1ювати !х пригоди в комед1ях, але не могли зачшати пластичне оформления боговщанування. Античш зображення намагалися передати через будову тша духовний тип, який був свщченням досконалосп внутр1шнього життя. Голови статуй Праксителя, Мирона вилшлеш як частини тша, цшого, а не як символ «Я», тому для нашого св!тов!дчуття виглядають бездушними, позбавленими шдивщуальних характеристик. Отже, смисл людсько! буттевосп зосереджуеться в тшеснш пластищ, хоча в шй не мае шчого «плотського». Шляхетна простота ! спокойна велич як риси антично! буттевосп вказують на наявшсть могутност!, концентрацп сил, яи досягають досконалих форм. Лише втрата творчо! сили характеризуеться безформшстю ! вщсутшстю чуття м1ри, породжуючи в!дчуття
несправжносп, недостатносп ¡снуючого. Життева досконалють, явлена через призму чуттевосп антично! людини - це зримють, видимють суттевого, його наявнють, повнота миттевосп, в якш стае видимим «лик» само! долг Тому явления природнього космосу отримуе свш образ ! смисл через людське буття.
Цшсшсть, упорядковашсть грецького св1ту не означае його обмеженосп саме тому, що суттевою його характеристикою е под1евють, здшснювашсть тут \ тепер. Звщси, на противагу захщноевропейськш драм1 характер! в, бачимо драму моменту. Звщси вщсутшсть дшсно пережито! ¡сторп (шяко! довгов1чносп, ш минулого, ш майбутнього). Тут все окрем1шне здатне стати под ¡ею (здшсненням чогось) саме тому, що не ¡снуе шяко! лопки к свш взаемодп речово! буттевосп1 потаемного.
В античнш трагедп Ашлгони, Фшоктета доленосна под ¡я вщбуваеться випадково 1 ззовш, 1 могла б вщбутися на !х мюцьз будь-ким з одинаковими наслщками. А герой трагедп не стшьки переможець, що протисто!ть. могутшм силам, а людина глибоко переживаюча з1ткнення з ними, яка перебувае на меж1 власного знищення. Трагед1я здшснюеться як звшьнення вщ страждань 1 вщновлення р1вноваги, бо найстрашшше, коли буття втрачае свою стабшьшсть внаслщок слшо! випадковосп, заздросп бопв, що може обернутися з кожним. I це породжуе сшвпереживання, а саме шзнання (як розумшня) розглядаеться як причетшсть людини, з1ткнення з силами, яю абсолютно переважають!! можливосп. Це трагед1я людини, яка хоче бути (це бути означае не лише перемагати).
Це в новоевропейський час з'явилася глибоко внутр1шньо обумовлена необхщшсть дол1 короля Л1ра, Дон-Клхота, Фауста, своерщна ¡стор1я великих залежностей. В древносп - повна просякнутють св1ту потаемним, повна необумовлешсть, де кожна, точка може стати под ¡ею, в кожнш точщ можливе прозршня, що не детермшуеться ш минулим, ш майбутшм (воно завжди «е»). Тому немае ш мемуар1в, ш самокритики, що зовам не означае вщсутносп особиспсного начала. Це свщчить, на наш погляд, про необхщшсть появи особистосп в' кожний момент \ в кожнш точщ (немае шчого раз \ назавжди доведеного), Сам характер - це маска саме тому, що неможливо захиститися вщ под1евосп, \ кожний раз вихщ за власш меж1 дупл, \ розумшня неможливосп цього досягнути. Трапчна людина античного св1ту завжди вщкрита цьому св1тов1! тому вшьна; вона.ш вщ чого не застрахована,! тому кожний момент постае як випробування на вмшня тримати себе, всього себе, не розпорошуючись, грати не граючи (напевно проспше з1грати себе, шж залишитися собою). Звщси свобода не негативютична (вщ грубих поривань ! тл.), а необхщшсть давати всьому цьому раду лише самому, кожним порухом дупл, поведшки, що означае життя на межч мислимого \ немислимого: Життя «точкообразне», аюторичне.
В античносп мюта постшно воювали одне з одним до знищення \ без смислу часто-густо. Але грецька етика, на противагу Геракл1ту, не зробила боротьбу етичним принципом, а стоши ! ешкурейщ доводили вщмову вщ боротьби до щеалу. Мабуть, походження образ1в, смислообраз1в йде не вщ чуттеюго, об'ективного досвщу, а вщ св1то-! житте-вщчуття в щлому. Слщ згадати ! таке явище, як сшвюнування бопв р1зних народ1в, а також своерщний моральний пол1те!зм - сшвюнування стошв, ишив, ешкурейщв, або ¡снування юншського, коршфського стил1в поряд з доричним \ без претендування на виключшсть бодай одного ¡з них. Для античного св1товщчуття така терпимють розум1еться сама собою, е природньою, \ маючи р1зш, навпь суперечлив1 тлумачення, завжди е самоочевидною. Я.С. Голосовкер назвав би це «шстинктом культури».
Безпосередне вщнайдення («усмотрение») смислу, його розумшня до того, як знайдеш слова, щоб його виразити, або своерщне чуття чогось абсолютного, безумовного, складае шзнавальний досвщ, як культурний акт. Таю поняття, як свобода, ютина,
справедливють - це смислообрази, що виступають абсолютними критер1ями культурных щнностей. Як позитивш образи безумовного: «Мислитель», «Пророк», «Герой», «Вчитель», так 1 негативш образи безумовного: «1уда», «Каш», «Люцифер» - це смисли, яю стають реальними в культура 1 яю роблять и взагал1 можливою. «Дух», як джерело культури, не вистуиае простою трансформащею життевих, природшх сил людини. Культурш щнносп виражають людське прагнення, потребу в чомусь безумовному, стабшьному. Тому в епохи принижения духовних щнностей як вищих з'являеться чуття «ницосп», руйнаци «буття» взагалг I не стшьки в речово-ф1зичному значенш, а як втрати достотносп всього ¡снуючого, тобто зникае чуття буття, свободи, ¡стинностк Культура, привносячи моральний сенс в поняття, доводить до абсолютного вираження щею. 1деальна куля юнуе тшьки в ще!, в мисленш, в культур^ але це створюе певну едшсть, стабшьшсть розумшня, ¡, як м1ра ощнки, абсолютно незнищувана. Якщо в м1ф1 людина створила св1т смислообраз1в, то в фшософп вони стали критер1ями мислимосп цього св1ту, зд1йснюючись в культурк Коли ращонально мисляча людина постае проти цього стремл1н!гя до безумовного, тим самим вона подавляе в соб1 штущ1ю, свою духовшсть, що унеможливлюе саме прагнення реал1зуватися як людина, особист1сть.
А особиспсть е перш за все свщком (тим, хто може св1дчити) духовного життя свое! епохи (и цшсносп), и прихованих прояв1в. Саме тому, за Габр1елем Марселем, ¿стинш зразки мислнтельноТ культури, як синтезу м1фо-поетичноТ творчост11 дискурсу, знаходимо в античность Втрата такоТ синтетичност1 веде до вичерпност1, висихання смислових джерел ¡снування. Це, в свою чергу, перегукуеться з традищями древшх схщних культур, що опиралися на глибоку штущш про можлив1сть розкриття ¡стини людиш лише через досягнення нею духовно! досконалост1, 1 тому безглузде завжди е не просто продуктом хибно! свщомосп, а саме хибного (недостотного) буття.
Перелт посшанъ
1. Голосовкер Я.Э. Логика мифа. - М.: Наука, 1987.
2. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. - М.: Мысль, 1993.
3. Марсель Г. Рильке, свидетель духовного //Вопр. философии,- 1998. - № 1.
