CC BY
125
№ 4 квітень 2011
ГУМАНІТАРНІ ПРОБЛЕМИ
УДК 321.323:81.272(477)
РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ: ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Г. П. Євсєєва, к. філ. н.,доц.
Ключові слова: державна мовна політика, механізми реалізації державної мовної політики, сучасна мовна ситуація в Україні.
Постановка проблеми. Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору. На превеликий жаль, українське суспільство попри, хоч і незначні, державницькі спроби консолідації суспільства на мовному просторі, і сьогодні перебуває у процесі пошуку її орієнтирів, з чим уже затрималися непоправно. Тому нинішню ситуацію можна схарактеризувати як конструктивне об’єктивне усвідомлення на вищих щаблях влади необхідності коригування державної мовної політики в Україні Адже в суспільстві ще належно не доведена безумовна потреба для громадян України, практична необхідність знати та вільно і повсюдно спілкуватися українською мовою як мовою основної маси населення, як справді державною, належно не підкріплена і не заохочена, не піднесена до рівня престижності. Очевидно, основна причина такого стану речей у відсутності дієвого державного механізму регулювання мовним питанням. У перші роки незалежності нашої держави такий механізм існував. З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи: Держдепартамент із здійснення державної мовної політики у структурі Державного комітету у справах національностей та міграції, Рада з питань мовної політики при Президентові України. Їх діяльність спрямовувалась на створення умов для розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також розвитку і використання мов національних меншин України, задоволення мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Аналіз публікацій. Науковці, які досліджують державну мовну політику на сучасному етапі, не тільки аналізують взаємовплив мови і суспільства, стан і формування мовної політики, але й визначають деякі шляхи її реалізації. Так, І. Курас визначаючи здобутки і проблеми державної мовної політики України, сформулював основні подальші тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві [6]. Автор вбачає, що основна парадигма полягає в подальшому закріпленні ролі української мови як державної : «З одного боку через заповнення нею нових сфер мовного життя суспільства та перехід на спілкування нею нових верств мовного загалу, з другого - через подальше її шліфування в нових обставинах реального використання та подальше унормування її літературної форми. Для забезпечення першого з цих напрямів має бути насамперед ефективна мовна політика держави, для другого ж, крім цього, -тактика виваженості, тверезої збалансованості в підходах з боку тих чи інших кіл мовного соціуму»[6, с.481].
О. Куць, аналізуючи мовну політику в державотворчих процесах України від імперсько-тоталітарної до демократичної, доходить висновку, що «політичні, соціально-економічні, культурні, правові аспекти функціонування державної мови при всій її специфіці мають бути узгодженими елементами цілісного суспільного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію і злагоду в суспільстві». Серед найважливіших подальших кроків у розвитку мовної політики автор визначає: 1) прискорення прийняття нового закону про державну мову в країні; 2) створення центрального органу з повноцінною вертикаллю спеціалізованих органів для здійснення мовної політики в галузі мовного планування та будівництва; 3) упорядкування й наповнення змістом механізму контролю за дотриманням чинного законодавства щодо мови. Важливу роль науковець відводить держслужбовцям, які, як представники української держави, повинні не тільки володіти , а й пропагувати державну мову. На думку О. Куця, варто
63
Вісник ПДАБА
провести повну атестацію державних службовців, включаючи питання мовної підготовки. Важливу роль відводить автор і галузі освіти - тут авторитет державної мови повинен бути беззаперечним [8, с.196-203].
Л. Масенко в одній з останніх своїх праць «(У)мовна (У)країна» зазначає, що у суверенній державі захист «колективного права нації на власний голос уже не потребує жертовної боротьби героїв. Після здобуття державної незалежності на сторожі свого слова мусить стати влада» [11]. Політичний консенсус, на думку науковця, має бути підкріплений виразною політикою держави. Вона повинна спрямовуватися на досягнення таких цілей: посилення функції державної мови як об’єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві; забезпечення мовних прав українців та осіб, що належать до національних меншин, сприяння розвитку мов національних меншин, особливо тих, що опинилися під загрозою зникнення; утвердження української мови як мови міжнаціонального спілкування в Україні; підвищення загальної мовної культури українців як громадян України тощо.
Рекомендації щодо майбутньої мовної політики в Україні були викладені і групою науковців, які кілька років працювали над проектом «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи» за сприяння Міжнародної асоціації з розвитку співробітництва з науковцями нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу [12]. Їх рекомендації зводяться до розділення права мов: права української мови та права недержавних мов. Щодо права української мови науковці проекту визначають: «Державною мовою України є і в осяжному майбутньому буде українська. Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання» [12, с.333]. А відтак, мовою офіційного спілкування в державі на всій її території є українська, і всі громадяни держави повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи. Що ж до мов національних меншин, то, на думку науковців розробників проекту, «Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями». На практиці це означає, що держава бере на себе зобов’язання щодо підтримки недержавних мов і культур, що розвиваються в країні за рахунок державного бюджету. Водночас у рекомендаціях чітко сказано: «жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань» [12, с.333].
І. Лопушинський в одній із своїх останніх праць «Державна мовна політика в Україні. Освітянський аспект», визначаючи стан та пріоритетні питання формування та реалізації державної мовної політики в галузі освіти в Україні, зазначає, що мовна політика держави повинна реалізовуватися «комплексно, завдяки багатьом відомим і менш відомим механізмам, котрі забезпечать її головну мету-мінімум - функціонування української (державної) мови в комунікативній сфері і мету-максимум - консолідацію українського суспільства на основі цієї мови» [9, с.249]. З огляду на це науковець визначає завдання, які потрібно вирішити першочергово: «розроблення дієвих механізмів реалізації державної мовної політики;
вироблення моделей забезпечення державної мовної політики; оптимізацію організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної мовної політики» [9, с.249]. І. Лопушинський пропонує розгорнуту структурно-функціональну характеристику альтернативних моделей та механізмів реалізації мовної політики але вони стосуються лише освітянської сфери.
Окремі механізми реалізації державної мовної політики в Україні були запропоновані в Концепції державної мовної політики» [4], яку затвердив 15 лютого 2010 року Президент України, враховуючи необхідність вироблення послідовного і виваженого підходу до вирішення мовних питань, з метою забезпечення додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, задоволення мовних потреб громадян України, керуючись статтею 10 та відповідно до частини другої статті 102 Конституції України, на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності (яка, на жаль, була ліквідована відповідно до Указу Президента України від 02 квітня 2010 р. №488/2010). Шляхи і способи розв’язання мовних проблем в суспільстві визначаються «Концепцією» через реалізацію державної мовної політики, яка визначає першочергову необхідність «підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України проекти відповідних законів, визначити центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, розробити та забезпечити виконання
64
№ 4 квітень 2011
державних цільових програм, уживати заходів для підтримки громадських ініціатив, налагодження конструктивного діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування і громадськими організаціями щодо розв'язання мовних проблем» [4].
Виклад основного матеріалу. Солідарність суспільства формує передусім масове усвідомлення громадянами країни приналежності до єдиного мовно-культурного простору. Тому поширення в унітарній державі однієї державної мови є запорукою її політичної стабільності. Українська мова - невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.
Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору. На превеликий жаль, українське суспільство, попри хоч і незначні, державницькі спроби консолідації суспільства на мовному просторі, і сьогодні перебуває у процесі пошуку її орієнтирів, з чим уже затрималися непоправно. Тому нинішню ситуацію можна схарактеризувати як конструктивне об’єктивне усвідомлення на вищих щаблях влади необхідності коригування державної мовної політики в Україні Адже в суспільстві ще належно не доведена безумовна потреба для громадян України, практична необхідність знати та вільно і повсюдно спілкуватися українською мовою як мовою основної маси населення, як справді державною, належно не підкріплена і не заохочена, не піднесена до рівня престижності. Очевидно, основна причина такого стану речей - у відсутності дієвого державного механізму регулювання мовного питання.
У перші роки незалежності нашої держави такий механізм існував. З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи: Держдепартамент із здійснення державної мовної політики у структурі Державного комітету у справах національностей та міграції, Рада з питань мовної політики при Президентові України. Їх діяльність спрямовувалась на створення умов для розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також розвитку і використання мов національних меншин України, задоволення мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Виходячи з важливості зазначеної проблеми постановою Кабінету Міністрів України у 1997 р. були затверджені “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” [3], а згодом у 2003 р. ще однією постановою уряду затверджена “Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. ” [5]. Обидва документи спрямовані на розвиток, підтримку і захист державної мови в Україні.
Президент В. Ющенко (2005 - 2010) у перший рік правління практично не втручався у мовну сферу. Чи не єдиним винятком став підписаний ним Указ від 26 вересня 2005 р., яким функції реалізації державної мовної політики покладалися на Міністерство культури і туризму. Водночас цей Указ викликав багато запитань своєю суперечливістю. Він мав назву „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”, однак його метою проголошувалося „підвищення ефективності реалізації державної мовної політики”. Єдиним пунктом, який стосувався мовної політики, було надання повноважень Міністерству культури і туризму реалізовувати мовну політику, усі ж інші його положення стосувалися реєстрації друкованих видань, експертної комісії із захисту суспільної моралі та зміни чисельності міністерств юстиції, культури і туризму, а також Державного комітету телебачення і радіомовлення []. Причина появи та мета цього Указу, не кажучи вже про те, якими були кроки щодо його виконання і який вплив він мав на мовну ситуацію в країні, годі й говорити.
Деякі подальші спроби зміцнення державної мовної політики були зроблені попереднім президентом і були втілені в укази: №625/2006 від 18 липня 2006 року про створення Ради з питань етнополітики, до компетенції якої входило «формування та реалізація державної етнонаціональної політики, сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин України»; та указу від 15 лютого 2010 р. Про Концепцію державної мовної політики [13], яка визначала, що «пріоритетом державної мовної політики
65
Вісник ПДАБА
має бути утвердження і розвиток української мови» та спрямовуватися на утвердження «поваги до української мови та мов національних меншин, будь-які прояви зневаги є неприпустимими»,
- сказано у документах. Зміст вищезазначених документів, по суті, визначає основні напрями мовної політики нашої держави та завдання органів влади щодо їх реалізації сьогодні.
Варто зазначити, що в рамках реалізації вищезгаданих програм у державі спрацьовували певні механізми мовної політики. Можна відзначити як такі: проведення щорічного Всеукраїнського конкурсу "Кращий державний службовець» (Наказ Міністерства культури і туризму України від 26. 02. 2009 р. № 86/0/17-09.), в умовах якого володіння державною мовою
- один із критеріїв, хоч і не з основних,; запровадження Конкурсу знавців української мови, який триває на теренах України уже десять років і підносить значення державної мови в очах підростаючого покоління. Започаткований українськими меценатами (П.Яцик та ін.), конкурс поступово набув чітких державницьких ознак, втілив у собі зародження незвичайного для української ментальності явища; Конкурс української мови ім. Т. Г.Шевченка, який спорадично проводиться міністерством освіти з часів прийняття Закону про мови (1989); утворювалися обласні Ради з питань національної та мовної політики, які були консультативно-дорадчим органом, покликаним сприяти проведенню ефективної роботи, пов'язаної з розробленням пропозицій щодо формування національної та мовної політики в області, створенню необхідних умов для вільного розвитку національних меншин та функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя, використання і захисту інших мов національних меншин. Але, на жаль, з часом ці установи та приписи припинили своє існування (Указ президента №1071/2001, редакція від 09.02.2002), а деякі з них не зазнали належного розвою. Хоча справедливості заради треба сказати, що в період після парламентських виборів (2003 р) і до останніх президентських виборів (2010 р.) мовна політика мала характер домовленості між політичними силами, які проголошували себе захисниками обох провідних мов країни. Ця домовленість була поверненням до політики часів Л. Кучми - відмови обох сторін від активних «бойових дій» у мовній сфері. Сторони домовлялися про розподіл сфер впливу у мовному питанні - влада продовжувала лінію на українізацію в столиці, центральних та західних областях, не вимагаючи виконання тих самих положень, скажімо, в Донбасі чи в Криму.
Враховуючи сьогоднішню мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності - процес надзвичайно складний. Останнім часом, усупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській мові. Але, як показує досвід інших країн світу, - це не призводить до стабілізації мовної ситуації в країні [1; 14].
За останні роки відсутність державного органу реалізації та контролю мовної політики, під’юджувана зовнішніми та внутрішніми провокаціями, призвела до дестабілізації українського суспільства на мовному ґрунті. Тому, на наш погляд, справа лише за практичними, дієвими кроками державницької ваги. За умови конфронтаційного спротиву в мовних питаннях деякими суспільними групами більшість задекларованих державою механізмів мовної політики сьогодні є малопродуктивними. Для того, щоб мовна політика нині мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, реалізувалася, вона має бути інституціоналізована. Важливим кроком у цьому напрямі має стати створення державного органу для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями і прописаними механізмами їх реалізації. Такі органи функціонують у багатьох країнах: у Казахстані існує Комітет із мовних питань, у Латвії - Державний мовний центр, які проводять перевірки на предмет дотримання мовного законодавства.
Об’єктивний підхід до створення механізмів державного регулювання мовною політикою, елементи якого представлені у роботах вищезазначених науковців, і будуть ще предметом обговорення на багатьох конференціях і «круглих столах» та подальших наукових дослідженнях. Він полягає у поступовому створення об’єктивних умов, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, особливо для представників влади, державних службовців. Якщо державна мова стане засобом досягнення державної кар’єри. А відтак, привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях, а мови нацменшин розвиватимуться при підтримці держави. Зробити це досить не просто з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію сьогоднішньої все дальшої русифікації. Але всі, хто справді зацікавлений в об’єктивній стабілізації мовного питання в державі, повинні усвідомити - запановує та мова, яка необхідна в житті. Керуватися лише
66
№ 4 квітень 2011
патріотичними почуттями та міркуваннями всупереч життєвим обставинам - можуть лише одиниці, але не переважна маса населення. Отже, корінь питання - в обставинах, які змушують людей користуватися тією чи іншою мовою. І змінити ситуацію можна не закликами, а гострою необхідністю.
Висновок. Отже, нагальною проблемою для України є розробка чітких державних механізмів управління загальнодержавною мовною політикою, з огляду на сучасну мовну ситуацію, етномовний склад населення в Україні, гостру та конфліктність цієї проблеми, об’єктивну необхідність збереження ідентифікації української громадянської нації в умовах подальшої глобалізації світу, про що вже говорилось не раз[2] .
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Багана Ж., Трещева Н. Языковая политика в Канаде //Научная мысль. - 2008.- №2.-С.126-128;
2. Євсєєва Г. Державна мовна політика та українська національна ідея. Текст] Г. Євсєєва. - Д.:НАДУ, 2010.-435с.
3. Комплексні заходи із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження : Підготовлено департаментом контролю видатків на соціальну сферу та науку і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 16.09.2003 № 18-2. - Київ : Рахункова палата України, 2003. -Вип. 23.
4. Концепція державної мовної політики внесеної на розгляд Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, 11.07.2006 р. /Затверджена Президентом України Указ Президента України N 161/2010 від 15.02. 2010р. // Режим доступу: режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/10486.html
5. Комплексна програма функціонування української мови на 2000-2010 рр. // Рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні» від 06.02.2003 року № 480-IV. - Режим доступу : http : www.rada.gov.ua.
6. Курас, І. Етнополітологія. Перші кроки становлення [Текст] / І. Курас. — К. : Ґенеза, 2004. — 736 с.
7. Куць, О. Етнополітичні аспекти розбудови української держави [Текст] / О. Куць, Ю. Куць. — Х. : Березіль, 1999. — 274 с.
8. Куць, О. Мовна політика в державотворчих процесах України [Текст] : [навч. посіб.] / О. Куць. — Х. : ХНУ ім. В. Каразіна, 2004. — 276 с.
9. Лопушинський, І. Державна мовна політика в Україні [Текст] / І. Лопушинський. — Херсон : Олді-плюс, 2010. — 478 с.
10. Лопушинський, І. Формування та реалізація державної мовної політики в галузі освіти України: досвід, проблеми та перспективи [Текст] : [монограф.] / І. Лопушинський. — К. ; Херсон : Олді-плюс, 2006. — 456 с.
11. Масенко, Л. (У)мовна (У)країна [Текст] / Л. Масенко. — К. : Темпора, 2007. — 88 с.
12. Мовна політика та мовна ситуація в Україні: аналіз і рекомендації [Текст] / за ред. Ю. Бестерс-Дільґер. — К. : КМА, 2008. — 363 с.
13. Про державну мовну концепцію : Указ Президента України від 15.02.2010 р. № 161/2010 [Електронний ресурс] Офіційне Інтернет-представництво Президента України. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/10486.html
14. Тишков В. Англо-французкое двуязычие в Канаде// Советская этнография.- 1985.- №4.-С.36-37
67
