CC BY
43
autobiographical prose are analyzed. The author underlines, that representative schemes of this image create the complex semantic structure which plays the key role in autobiographical texts by Andrzej Chciuk.
Keywords: mother, memory, remembrance, autobiography, family.
УДК 821.161.2-311.6Сок(045)
О. В. Свмененко
ЖАНРОВО-СТИЛЬОВ1 ОСОБЛИВОСТ1 «НАРОДНИЦЬКОГО» ЦИКЛУ О. СОКОЛОВСЬКОГО
Пропонована стаття присвячена з'ясуванню жанрово-стильових особливостей «народницького» циклу Олександра Соколовського. Автор досл1дження засв1дчуе оргентацгю на традицИ класичного письменства О. Соколовським i водночас шукання нових художшх форм, простежуе еволюцЮ роматста щодо вiдтворення кторичних подш, до nсихологiзму.
Клю^о^^ слова: «народницький» цикл, тторичний роман, композищя, конфлжт.
Проза О. Соколовського, представника украшського письменства I половини ХХ ст., загрунтована на вдумливому осмисленш юторичних умов поступування етносу, пройнята глибоко драматичним за своею суттю оптимiзмом стосовно юторично! долi народу. На крутих шляхах багатостраждально! юторп белетрист прагнув вщнайти постать ютинного провщника, природного лщера i якнайповшше висвгглити його натуру передовсiм тд морально-етичним кутом зору.
Спадщину письменника репрезентуе цикл юторичних творiв, де вперше в украшському письменствi широкомасштабно штерпретуються причини й перебiг народницького руху 70 - 80-х роюв XIX столiття (романи «Першi хоробрЬ», 1928; «Нова зброя», 1932; «Роковаш на смерть», 1933; повiсть «БунтарЬ», 1934), та роман «Богун» (1931), в якому вщтворюеться розлога панорама нащонально-визвольно'! вiйни украшського народу тд орудою Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетсько! експансп.
Слiд вiдзначити, що художнш доробок проза!ка нечасто опинявся у фокус уваги лiтературознавцiв, та й загалом розглядався побiжно, спорадично. Iснуючi критичнi вiдгуки (М. Сиротюк, П. Моргаенко) здебшьшого позначенi тенденцiйнiстю, спричиненою пануванням тогочасних партлiтноменклатурних канонiв. Послуговуючись бiльш сучасним лiтературознавчим iнструментарiем В. Агеева розглядае юторико-художню прозу белетриста в контекст стильових пошукiв письменства 1920-х роюв, акцентуе увагу, хоч i принагiдно, на ii романтичних витоках тощо. Метою запропоновано! статп е спроба окреслення жанрово-стильових особливостей юторично! прози Олександра Соколовського, а саме його «народницького» циклу.
Роман «Першi хоробрЬ» творився перш за все для юного читача. Звюна рiч, що лггература для дiтей та юнацтва - своерiдна складова письменства, хоч вона й твориться за його загальними законами, мае аналопчну мистецьку специфшу. Водночас дитяча л^ература, розвиваючись у рiчищi всього лiтературного процесу, виступае образною педагогикою дитини, скерованою на вiдкриття у мiкрокосмосi космосу справдi великого життя. I провщш творчi тенденцп ^€1' чи шшо! доби однаковою мiрою
втiлюються як у письменствi для дорослих, так i для д^ей. Цi загальнi теоретико-лiтературнi положення яскраво реалiзувалися й художнiми текстами О. Соколовського, зокрема його романом «Першi хоробрЬ». Через деякий час одна за одною виходять наступш частини «народницького» циклу творiв.
Прагнучи у «народницькому» циклi до максимально! юторично! вiрогiдностi, О. Соколовський передав тут i враження, якi викликають у нього поди останнiх десятирiч Х1Х ст. Письменник об'ективуе перед читачем картини сощально! i нащонально! несправедливостi, населяючи художнiй простiр ромашв та повiстi i свiтлими постатями, яю прагнуть змiнити ситуацiю на краще, i особистостями темними, що зневажають права iншого. При цьому помина фактографiчна манера письма белетриста.
О. Соколовський свою основну задачу вбачав у тому, щоб з максимальною повнотою вщдзеркалити тогочасну суспiльну атмосферу, акцентуючи увагу на долях людей, яю до самозречення служать сповiдуванiй ще!, показати тих, ким, з його погляду, можна захоплюватися. Сам письменник зауважував, що, скажiмо, в дилогп «Геро! змов» «... вiдображення доби... далеко не повне, особливо помилки й хиби революцшного народництва - так само, як i його позитивш риси, - не завжди виступають з належною чiткiстю» [1, с. 14]. Отже, митець усвщомлював, що в його творах вщсутня виразна панорама народницького руху, оскшьки у фокусi художнiх спостережень перебувае насамперед життева позицiя особистостi, яка виявляеться на одному з переломних юторичних етапiв. Винятковiсть обставин i геро!в, змальованих у циклi, можна пояснити й самим життевим матерiалом, особливостями його образно! матерiалiзацii.
Найповшше вiдображена у Соколовського дiяльнiсть «Народно! волЬ>. Цiй темi присвячено романи «Першi хоробрi» та «Нова зброя», що складають дилогiю «Геро! змов». 1сторичш романи, що охоплюють перюд 1878 - 1883 рокiв - вщ утворення «Народно! волi» до !! розгрому й розкладу.
Роман «Першi хоробрi» охоплюе поди, що вщбувалися впродовж трьох рокiв - з лгга 1878 до 3 березня 1881 рр. В основi сюжету - дiяльнiсть «Народно! волЬ» до страти п'ятьох народовольцiв тсля вбивства Олександра II. Оригiнальною е структура твору. Вш складаеться з низки епiзодiв-фрагментiв, кожен з яких мае свою назву («Пригоди лакея», «Замах Соловйова», «Винахiд Кибальчича», «Двi Сонi» тощо). Така композицiйна форма дала можливють автору максимально сконцентрувати поди, виокремити найсуттевше в поведшщ персонаж1в, динамiзувати розвиток дп. У таких «фрагментах» О. Соколовський подае ч^кий сощально-психолопчний портрет одного, iнодi двох персонажiв, представляючи !х у найгострших зiткненнях, i саме через моза!ку окремих частин сформовуе розлогу панораму життя.
Геро! роману - люди, яю зреклися особистого щастя заради ще! вшьно! держави. О. Соколовський представляе велику галерею образiв невигаданих геро!в, постатей iсторичних (Олександр Михайлов, Андрш Желябов, Микола Кибальчич, Тимофш Михайлов, Софiя Перовська), намагаеться привернути увагу читача до незвичайних людей, як самовщдано служили ще!, приносячи !й в офiру навт сво! життя. Романiст захоплюеться сво!ми героями, iнодi надмiрно iдеалiзуе !х, що призводить до однобiчностi художшх оцiнок.
У назвi наступного роману О. Соколовського шби «закодована» мапстральна iдея твору. Про нову «зброю» думають i народовольцi, i захисники самодержавства. 1! iдея визначае саму художню концепщю роману. Уряд, перейшовши в наступ, вдаеться до нових, гнучюших, придуманих жандармським капiтаном Судейкшим, методiв боротьби проти революцiонерiв - до «внутршнього освiтлення», тобто засилки в !х оргашзацп
сво'х агентiв. Розпочинаеться так звана дегаевщина - процес внутрiшнього розкладу революцшно'' оргашзацп. Народовольцi також намагаються знайти новий метод боротьби зi сво'ми ворогами. Але в них це просто удосконалений старий зааб (новий динамгт).
Дiя роману «Нова зброя» хронологiчно продовжуе поди дебютного твору з «народницького» циклу Олександра Соколовського: наступ реакцп пiсля вбивства Олександра II, арешти, майже цшковитий розгром виконавчого комiтету. У ромаш «Нова зброя» Макар Зорянчук через деякий час знаходить нових бойових товаришiв, i виконком «Народно'' волЬ> знову вiдновлюе свою дiяльнiсть.
Знову у винятково тяжких умовах народовольщ не складають збро'', не вщступають, не обороняються, а займають наступальну позищю: знищують одеського прокурора Стрельникова, каштана Судейкша та його помiчника Скандракова, викривають провокатора Сергiя Дегаева, оргашзовують динамiтну майстерню, виготовляють нову зброю. Роман завершуеться листом (вщ 16 грудня 1883 р.) виконавчого ком^ету «Народно'1' волi» до обер-прокурора святшого синоду Победоносцева, в якому «геро'1 змов» з радiстю i гордiстю сповiщають автора коронацiйного машфесту Олександра III про те, що його ставленика - iнспектора секретно'' полщп Судейкiна - знищено.
Не обмежуючись висв^ленням подiй у самому Петербурз^ Соколовський час вiд часу перекидае сво'х геро'в до шших ключових революцiйних центрiв - Москви, Киева, Харкова, Одеси, розширюючи таким чином географiчну сiтку дiй «Народно'' волЬ».
Уже з перших сторшок твору впадае в око знижено-пародшне зображення царя та його оточення. Молодий цар «1 обличчям, i рухами, i всiею величезною, незграбною постаттю... дуже нагадував ведмедя середшх розмiрiв». Вiн сховався у Гатчиш i вiддаеться улюбленому заняттю - ^ на тромбонi. Самодержець сприймаеться як людина обмежена й шкчемна. Можливо, метою автора було довести, що не варто вести вшну проти тако'' одюзно" особистостi, тим паче щною життя кращих людей.
Виразно й вщверто гротескно виписано образ обер-прокурора найсвятшого синоду Победоносцева. «Пом'яте старiстю темно-жовте обличчя з занадто округлими великими очима, з хижим носом i натвзавеликим ротом. Округлi очi й занадто велик вуха на коротко стриженiй головi надавали всьому обличчю разючо'1 подiбностi до сови» [2, с. 5]. Це порiвняння головного жандарма з совою символiчне. Як i сова, вш бо'ться свiтла, обожнюючи ттьму.
У сатиричному ключi змальовуе О. Соколовський i звичайних жандармських шпигушв, вiд «роботи» яких постраждало багато борщв з iснуючим ладом. Але вони виявляються такими ж недалекими й ницими, як i 1'хне начальство. Макар, наприклад, вщразу помiчав за собою шпигуна, незважаючи на те, що той був пристойно вдягнений - у арому брил^ в розл^айщ з модно'' крамнищ, з парасолею або з паличкою - залежно вщ погоди. Шпигун тримався, як треба було добродiевi його стану. «Але бували випадки - не витримував ролi, обходився без хустки для носа, крутив з махорки «собачу шжку» або забрав до сусщнього трактиру за «тдкрепою». «Але Макаровi з самого початку кинулися в очi не щ дрiбницi, а вся постать шпига з характерним нахилом голови - трохи вбш i вперед, його рисячi гострозорi злодiйкуватi очi й закручений стрiлкою бiлявий вус» [2, с. 60].
Незважаючи на окремi прорахунки, сатиричнi iнтонацii в ромаш Соколовського свщчили про велику спостережливють автора, його тяжiння до пародшного вiдтворення вад суспiльного життя друго'' половини XIX столiття. Отже, письменник послуговуеться широким спектром засобiв комiзму i сатиричного гротеску, що е одшею iз особливостей стильового устрою його творiв. Не можна, однак, не погодитися зi
слушною думкою В. Агеево!, що такого кшталту «... грубуватий гумор дисонуе зi стилем роману, з то стримано-хрошкальною, то пiднесено-романтичною манерою письма» [3, с. 204].
Дiя «Ново! збро!», як i попереднього роману О. Соколовського, зосереджуеться здебшьшого на показi середовища революцiонерiв. Письменник намагаеться розкрити сощально-психолопчну сутнiсть «дегшвщини» як вияву зневiри i зрадництва серед революцiонерiв. Романiсту вдалося вщтворити соцiально-побутове корiння, полiтичне пiдrрунтя цього явища i показати боротьбу народовольщв проти нього.
Водночас, пiдготовка замаху i вбивство жандармського пiдполковника Судейкша становить зовнiшнiй бiк сюжетного каркасу твору. У центр^ сказати б, внутршньо! сюжетно! лшп - художне осмислення причин непорозумшь i суперечок у сташ революцiонерiв. «Драматична iсторiя морального падiння Сергiя Дегаева дозволила письменниковi показати психологiчнi коренi розгубленосп, зради. Якраз це розплутування Макаром Зорянчуком мотивiв несподiваних вчинкiв провокатора Дегаева виписане ретельно, з багатьма психолопчними подробицями», - слушно зазначае В. Агеева [3, с. 204].
У зв'язку з цим можемо констатувати, що О. Соколовський певною мiрою доповнюе традицшну побудову конфлшту як безпосереднього з^кнення антитетичних сил вщдзеркаленням уае! складностi внутрiшнього буття особистостi. Художнiй конфлiкт осмислюеться Соколовським як розгалужений компонент, оргашчно пов'язаний насамперед iз змiстом твору.
Твори «народницького» циклу засвiдчили тяжiння Соколовського до геро1чного бачення зображуваного. Автор утверджуе герошу, самовiдданiсть, романтичну нескоренiсть як найвищi вияви людських почутпв i прагнень. Письменника захоплюють насамперед герохчш начала особистостi, яка в поривi до кращого, свiтлiшого робить свш, можливо останнiй вибiр у змаганш за волю думки, почуття, дiла. В. Агеева звернула увагу на те, що в «Новш збро!» Соколовський не часто звертаеться до вщтворення внутрiшнього свiту геро!в у «передсмертнi моменти», уникае передачi внутрiшнього мовлення персонажiв, вдаючись здебшьшого до загрунтованих на свiдченнях очевидщв достовiрних описiв [3, с. 206]. Гадаемо, це можна пояснити яскраво вираженим романтичним способом художнього мислення прозшка. Головне для нього - виявлення геро1чного в людиш, а не деталiзоване вщдзеркалення 11 душевних порухiв. «Характери в романтичних творах - «iдеальнi» (тобто таю, що прагнуть щеалу), а обставини, в яких вони д^ть, якщо й не зовсiм «щеальш» ( в цьому ж значенш), то завжди надзвичайнi, винятковi. Отже: «щеальш характери в iдеальних обставинах» [4, с. 26].
Роман «Роковаш на смерть» вийшов у свгг 1933 року. Твiр хронологiчно завершуе прозовий цикл Соколовського про народництво i е його найтрагiчнiшою частиною. Поди, змальованi в романi, вщбуваються в Петербурзi через три роки тсля розгрому «Народно! волi» i передають iсторiю пiдготовки революцiйною тдпшьною органiзацiею вбивства Олександра III та страту п'яти Г! найвизначнiших представниюв - Шевирьова, Ульянова, Осипанова, Андреюшкша, Генералова. Подii вiдбуваються впродовж невеликого вiдрiзка часу - вiд 17 листопада 1886 до 8 травня 1887 року.
Тяжшня до синтетичного, узагальненого вщтворення подш змусило письменника знаходити новi принципи художньо! титзацп, побудови сюжету, розробки характеру. Його увага концентруеться на найбшьш важливих епiзодах, де перехрещуються сюжетнi лшп, вiдбуваються сутички у взаеминах мiж людьми; проза!^ нiби виводить сво!х геро!в на вiстря iсторичних подш. Цей принцип, апробований ще в «Перших хоробрих», отримуе свш подальший розвиток у ромаш «Рокованi на смерть». Так,
готуючи терористичний акт, молодi геро'' Соколовського щонайменше турбуються про власну безпеку. Головне, щоб 'хня дiяльнiсть набула найширшого розголосу й сприяла пробудженню визвольницьких устремлшь народу. Очевидним i органiчним е романтичне спрямування фшальних епiзодiв твору. Роман «Роковаш на смерть» закiнчуеться картиною суворого покарання учасниюв групи. Душi мужшх, але приречених геро'в навiть в останш хвилини життя переповненi «щастям велично'' самопожертви», чого так i не змогли усвiдомити кати. Ус молодi борцi (за винятком трьох боягузiв - Канчера, Гаркуна i Волохова) i в ходi слщства, i пiд шибеницею поводяться гордо, сто'чно. Навiть пригнiчений провалом оргашзацп, змучений тяжкою хворобою Шевирьов знаходить у собi сили достойно зустргги смерть. Звiсна рiч, тут помина певна iдеалiзацiя реальних iсторичних оаб, на що звертала увагу критика. Але слщ пам'ятати й про те, що суб'ективне в художньому вщдзеркаленш дiйсностi виявляеться як глибина мислення письменника, здатшсть масштабно охопити явище, передати дух часу, дух епохи через образний устрш твору. Зрештою, образне освоення дшсносп завжди передбачае «включения» iндивiдуального свiтосприйняття художника.
Аналiз циклу творiв О. Соколовського про народництво дозволяе зробити висновок про посилену увагу письменника до подiевого боку повютування, що переважае над характером. Це можна пояснити, зокрема, так званим «феноменом докумешашзму». Романют був добре обiзнаний з архiвними документами, а тому широко вводив 1'х у тканину повiстування.
Слщ, однак, сказати, що така настанова на подiевiсть iнодi ставала на перешкодi грунтовному вiдтворенню характеру реально'' юторично! особи. «Захопившись жертвенним геро'змом народовольцiв, зовнiшнiм перебiгом подiй, Соколовський лише частково розкрив... щейну, духовну драму, по^зному пережиту його персонажами, i багато втратив як художник-психолог. Лише натяки на не'' вщчуваються в роздумах Перовсько', Михайлова, Халтурша. Можливо, якраз тому, що щ напруженi iдейнi шукання, а вщтак i людськi драми, конфлiкти зосталися за межами художнього дослщження...» [3, с. 208].
В останньому творi з «народницького циклу» О. Соколовського «БунтарЬ» привертають увагу деякi особливосп стилю письменника, якi вiдрiзняють повють вiд трьох попереднiх романiв, хоча внутршнш зв'язок усiх творiв пом^ити неважко. До таких особливостей вщносимо: перевагу психологiчного спектру у вщтворенш iсторичних подiй i максимальне проникнення у внутршнш свiт персонажа; вщсутнють ч^ко' хронологи у викладi подш «Чигиринсько'' змови»; цiльнiсть магiстральноi сюжетно'' лiнii; звернення до традицiй класично' лiтератури.
Вiдтворюючи життя села Астраханки у пореформеш часи, О. Соколовський вдаеться до поширеного в укра'нському письменствi засобу художнього контрасту: «Страшними привидами ходять голоднi, виснаженi селяни... Працюють по чотирнадцять-шютнадцять годин на добу... Страшна, безпросв^на, каторжна праця... А навколо нужденних селянських нив i садиб зеленiють безмежнi помщицью лани, мiцними фортецями стоять мальоваш панськi будинки, фiльварки, димлять цукроварш й гуральнi, плетуть свое хитромудре в'язке павутиння глита'-павуки, видушуе податки полщя...» [5, с. 440]. Таким чином досягаеться гранична ч^юсть у показi злиденного становища звичайного хлiбороба.
Вiдтворюючи iсторичнi подй 70-х роюв XIX столiття, проза'к прагне художньо дослщити найтоншi порухи психiки сво'х геро'в, тому психологiзм у повют виступае одним з провiдних способiв типiзацii постатей i явищ минулого.
Сюжетно-композицшною вiссю твору е образ Льва Дейча. Практично ва поди,
вчинки персонажiв вiддзеркаленi крiзь призму його спогадiв, розмiрковувань, вiзiй-сновидшь. У дiях i поведiнцi героя, немов у крапш води, вщбилося народницьке «ходiння в народ», намагання «бунтарiв» на собi вiдчути обставини життя простого трудiвника, заволодiти довiр'ям людей i спрямувати !хню енерпю на збройний опiр кривдникам.
У повют «Бунтарi» О. Соколовський психологiзуе образ Дейча, широко використовуючи для цього внутршне мовлення героя, описи рухiв, поз, предме^в тощо. Художньо моделюючи постать реально! юторично! особи, прозшк цiкавиться насамперед И внутрiшньою органiзацiею, що виявляеться через самоспiлкування, самотзнання й самооцiнку. Осягнувши естетичнi здобутки попередниюв, Соколовський вiдтворюе багатошаровiсть свщомосп особистостi, виявляе процеси з'яви асощацщ, плин найсокровеннiших, а зчаста й прихованих душевних порухiв. Для бшьш грунтовного художнього «просвiчування» психiчних i моральних пiдвалин персонажа прозшк вiдчутно активiзуе колiзiйнi начала, апелюе до все напружешших ситуацiй. Дейч Соколовського драматично намагаеться розв'язати болючi проблеми: шляхи народу й особистосп за доби глухого лихол^тя, мораль i насилля, вiдповiднiсть долi людини законам суспшьства, в якому вона юнуе. При цьому письменник не прагне художньо потлумачити кожну мить внутршнього життя героя, а вщнаходить i вiддзеркалюе його домiнанту, фiзiологiчнi прикмети душевного стану персонажа, звертае увагу на суперечносп серединних конфлiктiв людини, iнодi цiкавиться тим, як особистють виявляе себе неусвiдомлено.
Перебуваючи за гратами одиночно! камери, Дейч пишаеться тими сво!ми однодумцями, яю, залишившись на свободi, не складають збро!. Та гнiтюча обстановка Лук'яшвсько! в'язницi наштовхуе на болючi згадки про тих, котр^ як i вiн сам, були заарештованi й ув'язнеш. Одержавши вiд друзiв пакунок iз !жею, Дейч щедро дшиться з ув'язненим Кибальчичем; вiн не дозволяе собi витрачати переданi побратимами грош^ бо вони громадськi i можуть знадобитися для загального дша.
Часом здаеться, що один iз чiльних керiвникiв чигиринсько! «змови» втрачае душевну рiвновагу, вiру, несхитнiсть борця. Однак щ настро! пояснюються не особливостями його вдач^ а радше пекучими роздумами про перспективи «ходшня в народ», вщчуттям безвиходi, якогось глухого кута. Залишившись без спшкування з друзями, без книжок, i навт позбавлений права виходити на тюремний двiр, Дейч приходить до усвщомлення того, що «нема шчого ганебнiшого, нема нiчого огиднiшого вщ ув'язнення». Вiн постiйно думае про втечу, але, ясна рiч, без пщтримки ззовнi не може виршити нiчого. Втрата надп на звшьнення посилюе в душi героя нерадюш настро!, байдуж1сть i зневiру. Саморефлексп персонажа засвiдчують тяж1ння письменника до прийомiв психологiчного аналiзу, що склалися на меж1 XIX - ХХ столгть, коли, за Д.Наливайком, характерною була «... зосереджешсть на внутршньому свiтi особистостi, на И духовному житп, яке переломлюе об'ективний змют дiйсностi...» [6, с. 236]. Вщтворюючи стан душi особистостi, О. Соколовський прагнув, передовым, викликати у читача адекватне враження вщ зображеного, а не лише вщтворити певну под^.
У повiстi «Бунтарi», як i в романах О. Соколовського «народницького» циклу, спостерiгаемо рiзке розмежування персонажiв на позитивних i негативних. Постав жандармiв, тюремних писарiв, наглядачiв тощо традицшно виписанi тут у гротескно-сатиричному ключь Зустрiчаемо, зокрема, характеры для проза!ка i змальованi пщкреслено негативними фарбами портрети, сповненi iронii мовнi характеристики, наприклад, капiтана Гейкшга, тюремного писаря Iвана Калiстратовича, смотрителя -плюгавого дщка Семена Ковальського, наглядача Пилипа Пономаренка та ш.
Портрет каштана Гейкшга, скажГмо, акцентуе його фiзичну та моральну потворшсть: «Звичайне собi обличчя остзейського барона з досить-таки «захудалих». Бiляве, обмежене, самовдоволене, з деякими нахилами до дегенеративно-хижацького вигляду. БаранкуватГ, олив'яного кольору, очЬ». Подаючи такий сатиричний портрет -враження, Соколовський не лише демонструе вщповщнють зовнiшностi внутрiшньому устроевi персонажа, а й залишае за собою право у ходi розповвд додавати iншi штрихи. Капiтана характеризуе внутрГшня порожнеча, тупiсть, що поеднуеться з претензшшстю жандармського служаки-солдафона.
Уже на початкових сторшках повiстi подаеться опис кабiнету Гейкшга, який багато чого додае до авторсько! характеристики росшського урядовця. А описуючи тюремну канцелярГю, проза!к звертае увагу на портрет царствуючого Олександра II, забруднений мухами. Загалом же, штер'ер посщае помине мiсце в художнш тканинi творiв Соколовського. ПримГтно, що описи обстановки, винесенi у центр того чи шшого етзоду, не носять декоративного, оздоблювального характеру, а виступають важливими виражальними засобами.
Як самодостатнш сприймаеться у повГсп образ тюрми - символ розгулу реакцшних сил, уособлення вас! РосГ! - «жандарма Свропи». Тюрма неначе забарвлюе основнi поди твору в темш, гнiтючi кольори. Олександр Соколовський - колишнш арештант Лук'яшвки - зумiв дiбрати вщповщш слова, щоб образ в'язницi набув символiчного звучання: «Суворi мури, оббит залiзом дверi, чорнi зловiснi грати гнiтили. Сiм крокiв завдовжки, чотири кроки завширшки... Вартовий солдат коло в'язничних ворГт не мае права впускати до тюрми й випускати з не! шкого... На шч в'язницю... передають у розпорядження вшськового конвою. «Перевiрка» заходить у кожну камеру, тдраховуе в'язнiв, записуе й виходить. Ключник замикае, унтер-офiцер чергового конвою пробуе замок» [5, с. 438; 488-489].
Значно розширюе часово-просторовi межi твору звернення белетриста до використання газетних повщомлень, свщчень очевидщв, архiвних матерiалiв тощо. У такий споаб вiдтворюються часто маловiдомi, але важливi для усвiдомлення значення народницького руху факти. «Такi подГ!, вщтвореш то в цитатах з документГв, то iмiтацiею пiд документальний запис, створюють ширший фон для обмежено! фабули повютГ Проте часом щ вставки видаються чужорiдними в художнш тканиш твору, руйнують його стильову цшсшсть», - завважуе В. Агеева [3, с. 212].
Отже, останнш твiр О. Соколовського «народницького» циклу е роботою вже зршого письменника. Риси еволюцГ! його художнього мислення яскраво пом^ш насамперед у психолопзацп образу Дейча та оригiнальнiй арх^ектошщ повiстi. Однак твiр не е бездоганним з художнього боку, на що вже вказувала критика. Так, у передмовi до видання «Бунтарiв» 1934 року читаемо: «Вщзначаючи певну цшшсть повют^ не можна не попередити читача про И основш хиби: нахил до iдеалiзацii «бунтарiв» та особливо слабий критичний аналiз чигиринських подiй i тактики бунтарства» [7, с. 5].
Поди многотрудно! iсторii подаються Соколовським не як тло чи певш «обставини», а як рухливий потiк, де виршуються людськi долi. Вражае масштабшсть художнiх узагальнень проза!ка - «iсторiя змов» вiд !х зародження до фактичного згасання. Письменник чимало здобувае завдяки достеменнш манерi повiстування про реальш iсторичнi подГ!. Ми спостер^аемо, як наростае загальне вiдчуття трапзму ситуацii, вiдтворюеться атмосфера, в якш народженi для щастя молодГ геро! змушенi офiрувати життям. Це тшьки один 6Гк повiстування.
Особливо! тональносп тетралогii надае Гнший аспект. Вш пов'язаний Гз тим, що Соколовський уже з першого твору, оргашчно поеднуючи буденне, пересГчне з
неординарним, 3yMiB розкрити внутршню, душевну красу «геро'1'в змов». По Mipi розв'язання трагiчних колiзiй у кожному з творiв зростае романтичне вщчуття геро'1'зму, а превалюючими е (попри трагiзм) мажорнi тони. «Зламш моменти юторп, викликаючи новi надп, вимагали творiв патетичних, закличних, пророчих, а таю, могла дати тшьки лггература романтизму... Письменник - романтик прагне, щоб його голос якнайбшьшою мiрою почув читач... його творiв, бо насамперед вiдчyвае себе i пророком, речником нових iстин; i щоб розмова з читачем найглибше на читача вплинула, його розворушила, митець прагне схвилювати й переконати чи то як полум'яний промовець-проповщник, чи то як близький штимний друг», - розмiрковyе О. Ткаченко [8, с. 42-43]. Гадаемо, саме таким митцем був О. Соколовський.
Оповщна манера письменника позначена оригшальним перехрещенням у текстах монолопв, дiалогiв, невласне прямо'1 мови, що навзаем доповнюють одне одного i характеризуются художньою своерiднiстю; нечисленнi описи природи звучать як паралелi до думок i переживань персонаж1в або як контраст до ixmx настро'1'в; у портретнш характеристицi переважае вiдтворення внутршнього свiтy геро'1'в, сфери ix почутпв. О. Соколовський багато в чому загострюе проблеми, порyшенi iншими митцями, розсувае меж1 вiдтворення людських чеснот i ницостi; його заглиблення у внутршнш свiт особистостi виказуе бездоншсть екзистенцп i е важливою для розвитку в^чизняно'1 лiтератyри мистецькою знахщкою автора.
Таким чином, тематикою, стилем, твори Соколовського загалом виразно репрезентують те спшьне, чим жила украшська проза перших десятирiч минулого столбя: прагнення до образного потлумачення актуальних пол^ичних, морально-етичних i психолопчних проблем; грунтовне засвоення традицiй класичного письменства i водночас шукання (хай i не завжди результативне) нових художшх форм; уважне ставлення до вщбору життевих явищ; прямування до етчного монyменталiзмy i пафос життествердження; звернення до справжнix фактiв, арxiвниx i документальних джерел; прагнення пов'язати долi геро'1'в з переломними юторичними подiями, а iсторичне - iз загальнолюдським; увага до окремо'1 особистосп, ii псиxiчного устрою; поеднання реалютичного i романтичного свiтобачення; iсторично й художньо правдиве осмислення минулого; прямолшшшсть класового розмежування персонаж1в, надуживання пол^ичними гаслами; послаблена увага до iндивiдyалiзацii персонажiв; наявнiсть певних сюжетно-композицiйниx схем, стереотипних ситyацiй.
Список використано1 лггератури
1. Сиротюк М. Й. Олександр Соколовський i його твори про народництво / М. Й. Сиротюк // Соколовський О. О. Геро'1 змов. Дилопя / О. О. Соколовський. - К.: Дншро, 1966. - С. 5-18.
2. Соколовський О. Нова зброя: 1сторичний роман / О. Соколовський. - Харюв: Вид-во Всеукр. ради Т-ва пол^каторжан i засланщв, 1932. - 152 с.
3. Агеева В. Олександр Соколовський / В. Агеева // Письменники Радянсько'1 Украши. 20 - 30 роки. - К.: Рад. письменник, 1989. - С. 197-215.
4. Наенко М. К. Романтичний епос: Ефект романтизму i украшська л^ература. -2 -ге вид., зi змшами й доп. / М. Наенко. - К.: Просвгга, 2000. - 382 с.
5. Соколовський О. О. Твори: В 2-х т. Т. 1. / О. Соколовський, вступ ст. П. Моргаенка. - К.: Дншро, 1971. - 560 с.
6. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили / Д. Наливайко. - К.: Мистецтво, 1985. - 365 с.
7. Соколовський О. О. Бунтарь 1сторична повють / О. Соколовський. - Харюв: Вид-во Всеукр. ради Т-ва пол^каторжан i засланщв, 1934. - 208 с.
8. Ткаченко О. Спроба типологл романтизму: доба, стиль, мова / О. Ткаченко // Слово i час. - 1999. - № 6. - С. 41-44.
Стаття надшшла до редакцп 25.10.2013
O. V. Yevmenenko
GENRE AND STYLE FEATURES OF A. SOKOLOVSKY'S «POPULIST»
PROSE
The paper is devoted to the genre and stylistic features of Alexander Sokolovsky's «populist» prose. The author focuses on traditions of classical literature presented by Alexander Sokolovsky's prose as well as writer's searching for the new artistic forms, the evolution to depict historical events due to his psychologicaldisposition.
Keywords: «populist» series, a historical novel, composition, conflict.
УДК 82.09
О. А. Кравченко
ЭСТЕТИКО-РЕЛИГИОЗНЫЕ ОСНОВАНИЯ ВОЗВЫШЕННОГО В ТРАКТОВКЕ ВЯЧЕСЛАВА ИВАНОВА
Статья посвящена исследованию религиозного смысла возвышенного как богоборчества. В образе библейского патриарха Иакова-Израиля раскрывается антиномия неприятия мира и его утверждения. Понимание религиозности как «связи», «отношения» бытийных начал позволяют трактовать образ лестницы Иакова мифологически: как живое единство европейской души.
Ключевые слова: Вячеслав Иванов, возвышенное, восхождение, лестница Иакова, эстетическое, религиозное.
Сущность категории возвышенного, получившей первоначальное свое обоснование в трактате древнегреческого автора Псевдо-Лонгина, представляла особый интерес на протяжении всех этапов развития новоевропейской культуры, однако принципиально новые акценты в ее толкованиях обнаруживаются в ХХ веке. Осмысление указанной новизны с учетом ее разновекторной проблематики является генеральной целью нашей статьи.
Актуализация возвышенного в философских дискуссиях второй половины ХХ века обозначила еврейский «исток» этой категории и противостояние её античной системе эстетических ценностей. В книге французского философа Ж.-Ф. Лиотара «Хайдеггер и "евреи"» это противостояние вписано в контекст гуманитарной катастрофы «Освенцима» и осмысленно в категориях прекрасного (рационально-космического миропорядка) и возвышенного (внерациональной памяти о непредставимом). Сущность еврейства Лиотар описывает, обращаясь к «Аналитике возвышенного» Канта и фрейдовской теории «вторичного вытеснения». Теоретическим итогом рассуждений философа является утверждение о том, что проблематика возвышенного как анестетического: невыразимого и нерепрезентативного, - пришла в европейскую культуру «не от греков, а от евреев и христиан» [1, с. 59].
В традиции же российской эстетической мысли намечен принципиально иной подход: возвышенное предстаёт как сфера напряженного взаимодействия эллинского и еврейского миров. Так С. С. Аверинцев рассматривает трактат Псевдо-Лонгина «О возвышенном» как культурно-исторический парадокс, ознаменовавший «встречу» двух
