CC BY
70
Khoryv» by G. Levchenko, devoted to the events of Old Kiev period in the history of Ukraine. In their own way the writers cover the crucial historical eventsas well as solve the problem of «identity and the crowd», the role of personality in history. The authors of the article study the historical dramas by S. Yarychevsky and G. Levchenko in the context of Ukrainian drama, with its figurative and stylistic searches.
Keywords: discourse, drama, historical drama.
УДК 82-3.09(4-15+470)
Школова О. О.
ТИП ПСЕВДОДУРНИКА (-БЕЗУМЦЯ) У РОСШСЬКШ ТА ЗАХ1ДНОеВРОПЕЙСЬК1Й Л1ТЕРАТУРНИХ ТРАДИЦ1ЯХ: ЗАГАЛЬН1 ТЕНДЕНЦП СПЕЦИФ1КИ ФУНКЦ1ОНУВАННЯ
В cmammi розглядаються основт гтотези походження, npoeidHi тенденци функщонування типу псевдодурника (-безумця) у ростськт та захiдноeвропейськiй лтературах (до Х1Хст. включно), визначаеться гхня специфта. Вiдзначаeться, що для ростськог лтератури бшьш значущим е генетичний зв'язок вiдповiдного типу i3 феноменом юродства, а для захiдноевропейськог - is карнавальною культурою.
Клю^о^^ слова: тип, мотив, традищя, карнавалiзацiя, тртстер.
Невщповщнють видимого та ютинного е не лише поширеним явищем сучасно'1 дшсносп: мотив пщмши/удавання типовий для художньо'1 творчосп багатьох народiв. Уважний розгляд специфши функщонування цього феномена призводить до усвщомлення розмшття його варiантiв у межах нащонально-жанрових традицш, можливосп видшення окремого, оргашчно пов'язаного i3 ним типу персонажа, -«псевда» (з давньогрец. «pseudos» перекладаеться як «обман», «помилка», у складних словах вщповщае поняттям «несправжнiй», «неправильний»). Саму дефiнiцiю ми запозичуемо у О. Фрейденберг («М!ф та л^ература давнини» [10, с. 290]), яка використовуе ii, розглядаючи деякi варiанти пiдмiн у ритуально-мiфологiчному та антично-л^ературному контекстах (творах Гомера, Плавта тощо).
Визначальною ознакою будь-якого «псевда» е невщповщнють форми (самопрезентацп) та сутносп. Серед усього рiзнобарв'я персонаж1в, що видають себе за iнших, на окрему увагу заслуговуе псевдодурник (-безумець) - розумна людина, яка грае роль простака, дурня або безумця.
Незважаючи на доволi високий рiвень популярносп цього типу, грунтовне дослiдження юторп його «лiтературного життя» вiдсутне. Однак деяю аспекти вщповщно'1 теми набули висв^лення у працях Д. Л!хачова, О. Панченко, Н. Понирко [4], С. Мелетинського [6], Р. Назiрова [9], О. Фрейденберг [10], [11], Р. Черепаново! [12].
Отже, актуальшсть статп обумовлена потребою цiлiсного виршення питання провiдних тенденцiй творчого використання типу псевдодурника (-безумця) у контекст захщноевропейсько'1 та росшсько'1 л^ературно'1 традицп.
Мета статтi - визначення специфши функцiонування даного типу в захщноевропейськш та росiйськiй культурно-лiтературнiй традицп. Завдання: системно представити основш теорп походження типу псевдодурника (-безумця), визначити провщш тенденцп та специфiку його використання у росшськш i
захщноевропейськш лiтературних традицiях.
Iнформацiю, значущу для розумiння проблеми походження типу псевдодурника (-безумця) надають вище перераховаш науковi публшацп. Так, наприклад, з точки зору авторки «Поетики сюжету та жанру», «смерть и глупость идут рядом, и потому там, где есть уже одна из метафор «смерти», появляется и другая» [11, с. 211]: тимчасов^ удаваш глупота, безумство е архшчно-образними варiантами вираження мiфолоriчноi сутносп смертi як «фазы..., ведущей к обновлению» [11, с. 216].
Сакральну, генетично пов'язану iз давнiми мiфами та ритуалами природу мають «маски» дурня (-безумця) вщповщно до положень теори С. Мелетинського: «всякого рода «посвящения» и «откровения» в мифах и легендах первобытных народов чаще всего связанны с «временным безумием». Экстаз, нервная экзальтация и безумие присущи шаманам» [6, с. 234]. В шшш пращ науковець стввщносить мотив удавано'1' глупоти/безумства також iз «почитанием юродивых» [7, с. 53].
Феномен юродства зокрема та затвердження щеологп православ'я (з його культом аскетизму, самоприниження) в щлому мають особливе значення для розумшня специфши i джерел формування типу псевдодурника (-безумця).
Юродство - один з подвипв християнського благочестя, що передбачае добровiльну вiдмову вщ усiх зручностей буття та зовшшне уподiбнення Христу, який прийняв образ раба. Юродивий - «мнимый безумец», самопроизвольный дурачок, скрывающий под личиной глупости святость и мудрость» [4, с. 127]. «Момент преображения, лицедейства, притворства отчетливо сознавался агиографами юродства - настолько отчетливо, что допускалось сравнение юродивого с профессиональным актером» [4, с. 83].
Юродство - переважно росшський феномен, «батьювщиною» якого е Вiзантiя (докладно про це див. [3]): «римско-католическому миру этот феномен также чужд» [4, с. 73]. Вважаеться, що единий прецедент юродства у Захщнш Сврот знайшов вщображення в житп свято'1' Ульфп Дiви (VШ ст.), яка удавала божевшьну, щоб не привертати до себе увагу чоловшв. Натомiсть у давньоруськш культурi дане явище е надзвичайно поширеним: його детальний розгляд запропоновано у широко вщомш пращ «Смiх у давнiй Русi» [4], де, зокрема, зазначаеться, що зрозумгги «безумш» промови юродивого може лише справжнш розумник. «Если Иван Грозный не уразумел смысла загадочных слов Арсения, то, следовательно, царь не «целоумен», он -мнимый мудрец, а бродячий дурак - мудрец настоящий. Все это, в свою очередь, имеет прямое отношение к «перемене мест» [4, с. 140].
Аналiз питання генезису типу псевдодурника (-безумця) не буде повним без згадки його фольклорно-казкового «пращура»: найчаспше у такому «амплуа» виступае молодший брат, якого ус звикли сприймати саме як «невдаху», i який насправдi виявляеться найбшьш км^ливим та здатним на виконання складних завдань. «Иван -дурак похож на юродивого тем, что он - самый умный из сказочных героев, а также тем, что мудрость его прикровенна. Если в экспозиции и в начальных эпизодах сказки его противостояние миру выглядит как конфликт глупости и здравого смысла, то с течением сюжета выясняется, что глупость эта притворная или мнимая, а здравый смысл сродни плоскости и подлости. В культурологических работах отмечалось, что Иван-дурак - светская параллель юродивого «Христа ради», равно как Иван-царевич -святого князя. Отмечалось также, что Иван-дурак, которому всегда суждена победа, не имеет аналогов в западноевропейском фольклоре» [4, с. 101].
Однак, С. Мелетинський висловлюе шшу ппотезу виникнення вщповщного казкового типу: «волшебные сказки о дураке отдаленно связаны с легендарной традицией, идеализирующей «безумца», но связь с анекдотами, сказками о глупцах,
пародирующих легендарную традицию, более явная» [6, с. 239]. Найближчим «родичем» фольклорного псевдодурника дослщник вважае мiфологiчного крутся -тркстера [6, с. 236-237].
На нашу думку, виршення питання походження мотиву удавано'1 глупоти або безумства неможливе без урахування та узгодження уах вище розглянутих положень, яю в цшому не суперечать, а оргашчно доповнюють одне одного.
Так, зокрема, розгляд специфши функцюнування типу псевдодурника (-безумця) у контекст росшсько'1 культурно'1 традицп вимагае визнання потенцшно'1 можливостi запозичень з рiзних джерел. Що стосуеться давньорусько'1 лiтератури, у якiй маска псевдодруника е надзвичайно популярною, то тут доречно вщзначити вплив юродства i цшностей православ'я з одного боку, та карнавально'1 культури з п «логiкою зворотностi» [4, с. 72] - з iншого. Показовими у цьому плаш е, наприклад, «Молшня Данила Заточенка», «Житiе протопопа Авакума», листи 1вана Грозного тощо. «Авторы средневековых и, в частности, древнерусских произведений чаще всего смешат читателей непосредственно собой.Снижение своего образа, саморазоблачение типичны для средневекового и, в частности, для древнерусского смеха. Авторы притворяются дураками, «валяют дурака», делают нелепости и прикидываются непонимающими. На самом же деле они чувствуют себя умными, дураками же они только изображают себя, чтобы быть свободными в смехе» [4, с. 7].
В цшому ж, у росшськш лiтературi можна видшити двi лшп розвитку ще'1 теми. Перша пов'язана iз зображенням власне юродивих (наприклад, у «Борис ГодуновЬ»
0. Пушкiна, «Братах Карамазових» Ф. Достоевського або у «Дитинсга» Л. Толстого). Осмисленню специфши художньо'1 рецепцп феномена юродства присвяченi дослiдження О. Мартросян «Юродство в росiйськiй л^ературнш свiдомостi» [5],
1. Мотеюнайте «Сприйняття юродства росiйською лiтературою XIX - XX ст.» [8], К. Янчевсько'1 «Юродство в росшськш лiтературi друго'1 половини XIX ст.» [13].
Друга тенденщя представлена творами, у яких функцюнують псевдодурники (-безумцi), що не е юродивими у прямому значенш слова, але асощюються iз ними за манерою поведшки. «Код юродства - це свого роду культурне несвщоме. Вш е сформованим росшською духовною традицiею типом мислення, що породжуе низку культурних наслщюв, аж до стереотитв поведiнки. Вiн не е, на наш погляд, винятковою приналежшстю iндивiдуальноi свiдомостi й не усвщомлюеться на рацiональному рiвнi самими ноаями культури. Блазнiвство й юродство - два типи пародшносп й два варiанти неофiцiйноi поведiнки, що пронизують усю товщу росшсько'1 культури Нового часу» [2, с. 22].
Образи псевдобезумщв у росшськш лiтературi демонструють вщносшсть уявлень про «нормальне» та «ненормальне», 1хню деформацiю в сощум^ звиклому до брехнi i пiдступностi: письменники створюють ситуацii, коли на та численних лицемiрiв розумна i щира людина виглядае як неадекватна i проголошуеться такою.
Мова йде, в першу чергу, звичайно ж, про Чацького О. Грибоедова («Горе з розуму») та князя Мишкша Ф. Достоевського («1дют»): гострота критичного сприйняття дшсносп, характерна для першого, та мудра простота другого стають запорукою 1хнього фiаско - неготове поглянути правдi у вiчi св^ське суспiльство вiшае на них ярлик безумця. Адже оголосити людину несповна розуму - значить надшно нейтралiзувати п (тож не дивно, що у ролi псевдобезумцiв часто опиняються також бушивники проти пашвного полiтичного режиму).
Образи Чацького i Мишкiна, з одного боку, стввщносяться iз добре вiдомими героями захщноевропейсько'1 лiтератури (Гамлетом В. Шекспiра, Альцестом з «Мизантропа» Ж.-Б. Мольера та Дон Юхотом Сервантеса), а з шшого - 1хня поведiнка
асоцiюеться iз юродством (безкомпромiсне викриття усiх вад, ншвна прямодушнiсть i жертовнiсть). «Сутнiсть юродства розкриваеться через його амбiвалентнi складовi: аскетичне самознищення, уявне безумство, необхiднiсть «лаяти свгг» [2, с. 22].
Значущим у цьому плаш е також «спорщнешсть» образу Мишкiна з 1сусом Христом. «Князя считают дурачком даже люди, которые его любят. Это возвращает нас к Евангелию от Марка, в 3-й главе которого рассказано, как Иисус был объявлен сумасшедшим и как его мать и братья пришли взять его. А окончательное и уже неизлечимое помешательство князя Мышкина в финале, его настоящий идиотизм — это сюжетный синоним крестной казни. Судьбой князя воспроизводится миф о Христе. В этом нет никакого кощунства, ведь Достоевский помнит роман Эжена Сю и не хочет прямо вводить Христа в свой роман: он изображает христоподобного человека» [9, с. 109].
«Псевди», подiбнi до юродивих, що принижуються самi або шшими (аморальною юрбою, сучасними фарисеями), у росшськш л^ератур^ певною мiрою втшюють авторське уявлення про потенцшну несумюшсть «прекрасно'1 людини» та «жорстокого св^у».
Тип мудреця, якого вважають безумцем, представлений також й у захщноевропейськш л^ературь «Образ мудрого безумца (или безумного мудреца) опирается на давнюю традицию. Поскольку, действительно, мудрость по сути своей непредсказуема и необычна (чем она и отличается от банального благоразумия), то и безумие, в свою очередь, может оказаться умышленным. Оттого люди подчас не только безумцев принимают за мудрецов, но и мудрецов нередко из осторожности держат за безумцев. Кроме того, мудрец, как и безумец, выше всех правил здешнего мира, в том числе - всех норм морали. Он не обязан быть благодарным, верным, трудолюбивым, скромным и так далее; ради него переоцениваются общепринятые понятия добра и зла» [12].
Серед найбшьш колоритних «псевдiв» цього типу - вищезгадуваш Гамлет
B. Шекстра та Дон Юхот М. де Сервантеса, король Лiр з однойменно'1 трагедп англшського драматурга, абат Фарiа з «Графа Монте-Крюто» О. Дюма тощо. З точки зору Р. Назiрова, саме на контраст двох «^чних образiв» - Дон Юхота та Гамлета -народжуеться також «романтическая апология высокого безумия. Смешной и презренный в глазах толпы, безумец на деле стоит неизмеримо выше ее, он мученик идеала и alter ego самого романтического поэта» [9, с. 103].
Мотив «мудрий грае роль дурника, блазня або безумця» у захщноевропейськш лiтературi мае свою специфшу: тут удавання спрямоване переважно на досягнення виключно егоютичних i прагматичних цшей «земного характеру», воно шяк не пов'язане iз духовними щеалами самоприниження та жертовносп, а отже за своею природою е значно ближчим до карнавально'1 «лопки зворотносп», шж до юродства.
Здавалося б, винятком може вважатися вщома у рiзних народiв давня легенда про Роберта Диявола, в якш розповщаеться, що злодш, прагнучи спокутувати власш ^хи, мав за велшням анахорета удавати безумця i терпеливо зносити знущання i насмiшки.
C. 1ванов вважае ii обробкою загальноевропейського фольклорного сюжету про «Шолудивого» («Золотоволосого»). «Герой сказки бежит из дома, скрывает свои золотые волосы и прикидывается дураком, но всё это из соображений безопасности. Мотив покаяния появился позднее, на стадии христианской переработки» [3].
Також науковець цшком послщовно доводить думку про те, що Роберта Диявола не можна вважати юродивим «в техническом смысле этого термина». «Как это вообще характерно для западного средневековья в противоположность восточному, он нарушает приличия и напрашивается на унижения от сознания собственной
греховности, а не греховности окружающего мира.
Роберт Дьявол бесконечно далек от православных юродивых: последние тем сильнее напрашиваются на унижения, чем ослепительнее в них блеск добродетели — его-то и нужно скрывать от посторонних глаз. Спровоцированные юродивым побои и оскорбления ни разу в византийской литературе не представлены как непосредственное продолжение его внутренней неудовлетворенности собой — к юродству приступают лишь в состоянии абсолютного совершенства. Юродивые заботятся (каким способом — другой вопрос) о чужих душах, Роберт Дьявол о своей собственной» [3].
Що ж стосуеться популярного у захщноевропейськш культурнш традицп середньовiччя вiзантiйського жиля «Про Олекая, Людину Божу», то воно слугувало «идеалам добровольной бедности и странничества», «а также безбрачия», а зовам не юродства [3].
Серед поширених варiантiв «его'1стично-прагматично'1» мотивацп удаваного безумства у захщноевропейськш лiтературi - кохання (тут маемо шби матерiалiзовану метафору «божевшьна пристрасть»): до симуляцп божевiлля вдаються закоханi у прекрасних Дам лицарi (Трiстан або Амадю Гальський). У «Севiльськiй куницi»
A. де Кастшьо-ьСолорсано родовитий аристократ дон Педро заради любовi удае з себе натвбожевшьного блазня. Пародiйна верая ще'1 типово'1 для лицарського роману сюжетно'1 ситуацп представлена також у «Дон ЮхотЬ» М. де Сервантеса: герой довго виршуе, кого зi знаменитих лицарiв - буйного Роланда чи меланхолшного Амадiса -вш мае наслiдувати у своему «подвигу безумства» , присвяченому Дульцше'1, i нарештi обирае у якостi зразка останнього. Комiчнiсть епiзоду забезпечуеться гротескшстю образу «божевiльного у ролi божевшьного».
Також даний мотив використовуеться комедюграфами. У «Коханнi за кохання»
B. Конева Валентин, прагнучи завоювати серце Анжелши, вдягае маску безумця. У «Дурненькш» Лопе де Вега Фшея прикидаеться простушкою, щоб вдало вийти замiж, а в його ж «Ушверситетському блазнi» кабальеро розiгруе блазня, аби побачитися iз коханою.
Не поодиною випадки, коли розумний герой силою обставин змушений удавати блазня: ця «маска» певною мiрою убезпечуе його, дозволяе вщволшти увагу воропв, виграти час i водночас безкарно казати правду. Так, наприклад, ще велимудрий Одюсей симулюе безумство, аби не брати учасп у вшськових дiях проти Тро'1 та уникнути потенцшно'1 загрози для свого життя. Маска дурника i блазня допомагае помститися за батька Гамлету (<^яння датчан. Сага про Гамлета» Саксона Граматика та «Гамлет» В. Шекстра). У комедп Лопе де Вега «Валенаансью безумщ» Флор'яно, щоб уникнути переслщувань за вбивство, удае безумного та сподiваеться вiдсидiтись у лшарш для душевнохворих. В iншiй комеди Лопе «Дурна для iнших, розумна для себе» Дiана, яка несподiвано узнае про свое знатне походження, прикидаеться дурненькою, переслщуючи мету обманути сво'1'х багатих ворогiв i зберегти владу.
Показовим у цьому плаш е також блюзшрство Сiмплiцисiмуса iз роману Г. Грiммельсхаузена «Сiмплiцiо Омплщиамус». У цьому творi знаходить вщображення типове для свiтосприйняття бароко уявлення про перманентну мшливють свiту. Протягом оповвд головний персонаж неодноразово «змшюе маски», виступаючи у ролi «псевда». Пiдмiни у творi мають, переважно, карнавальну природу, генетично близьку до ренесансного юпанського роману (зокрема, «Дон Юхота» Сервантеса та ткарески): переживши метафоричну смерть - «блюзнiрство» - Омплщиаус «перероджуеться» iз простака на мудреця.
Однак, iнколи навпаки розумник настшьки вживаеться у роль дурника, що насправдi втрачае глузд. Саме така бща стаеться iз жителями мюта Шильди (нiмецька
народна книга «Шильдбюргери»). Обiзнаних та розсудливих шильдбюргерiв правитель кожно! кра!ни бажав мати за радникiв при своему двор^ а отже вони постшно були позбавленi можливостi придшяти увагу власнiй родинi та займатися справами у себе на батьювщиш. От i знайшли вихiд - прикинутися дурниками, щоб звести нашвець свою популярнiсть. Проте згодом ця «роль» перетворилася на звичку i мудрещ стали на!вними простаками, яю сiють сiль та будують ратушу без вшон.
В цiлому тип псевдодурника у захщноевропейськш культурно-лiтературнiй традицп часто використовуеться для створення саме комiчного ефекту: окрiм потенцiйно смiховоi невiдповiдностi видимого та iстинного, значущою е пряма або асоцiативна стввщнесешсть такого «псевда» iз блазнем - ф^урою, мiсце яко! традицiйно закршлене мiж протилежними полюсами розуму i глупоти. «Сам шут-трикстер является центральной фигурой, снимающей противоречие между плутом и дураком, совмещая в себе в ослабленном виде характеристики того и другого» [1, с. 99].
Вщповщне амплуа е характерним для геро!в народних книг, бешкетниюв Маркольфа («Соломон та Маркольф», XV ст.), Езопа («Баснословне життя Езопа», перекладене у XV ст. Г. Штейнхевелем) та Ойленшпirеля («Народна книга про Тшя Ойленшпirеля», XVI ст.), яю, коли з метою осмiяння людських вад, а коли й просто заради весело! розваги, вдало прикидаються дурниками. 1хне блюзшрство мае спiльну природу (два першi персонажi вважаються прототипами третього) i часто грунтуеться на буквальному тлумаченш фiгуральних висловiв-наказiв: удаючи нерозумних простаюв, цi кмiтливi пройдисвiти спецiально морочать сво!х хазя!в. Наприклад, Тiль замють шити вовчi шуби, якi його пан називае «вовками», робить опудала вовюв.
Враховуючи народну популярнiсть цих трiкстерiв-блазнiв, можна висловити сумнiв щодо твердження С. 1ванова: «Если в византийском фольклоре «дурак» -фигура позитивная, то в западном - отрицательная» [3].
Звичайно, таю псевдодурники не можуть зрiвнятися iз юродивими, вони взагалi знаходяться на протилежних полюсах (втшюють не духовно-аскетичне, а матерiально-тiлесне начало), мають рiзнi об'екти осмiяння. «Шут своими проделками высмеивал недостаточность благочестия, а юродивый - благочестие как таковое, в земном его понимании» [3]. Проте це зовам не означае, що Ойленштгель та йому подiбнi можуть бути зараховаш до негативних персонажiв. I значущим тут е вщмшшсть у сприйняттi не юродства, а типу блазня захщноевропейською та схщнослов'янською ментальнiстю: якщо у контекстi православно! свщомосп його фiгура маркована негативно (блюзшрство мае бiсiвську природу, воно пщривае усто!, порушуе встановлену iерархiю), то для заходу образ паяца е привабливим (вш персонiфiкуе стихшно-карнавальне начало, «дух свободи»). На користь того, наскшьки значну роль у захщноевропейськш культурi завжди грав блазень, свщчать, зокрема, матерiали збiрки «Парламент дурнiв».
Отже, можна зробити висновок щодо специфши загальних тенденцш функцiонування типу псевдодурника (-безумця) у росшськш та захiдноевропейськiй лiтературних традищях. В першому випадку бiльш значущим е генетичний зв'язок вщповщного типу iз феноменом юродства, в другому - iз карнавальною культурою. У росшськш лiтературi показовою з точки зору розкриття дано! теми е сюжетна ситуацiя, коли розумна, порядна людина проголошуеться суспiльством безумною: таким чином письменники демонструють вщносшсть уявлень про «нормальне» та «ненормальне», викривають вади сучасного !м соцiуму. Серед провщних мотивiв удавано! глупоти (безумства) у захщноевропейськш художнш творчостi - кохання, помста, самозбереження, блюзшрство; образ псевдодурника тут часто використовуеться також
для створення K0Mi4H0r0 ефекту, стввщноситься i3 типом TpiKCTepa.
Перспективним е також дослiдження специфiки творчого використання типу псевдодурника (-безумця) майстрами слова в украшськш лiтературi.
Список використано1 л1тератури
1. Гаврилов Д. А. Трикстер. Лицедей в евроазиатском фольклоре / Д. А. Гаврилов. - М.: Социально-политическая мысль, 2006. - 239 с.
2. Дербеньова Л. В. Архетипна парадигма в росшськш реалютичнш лiтературi друго'1 половини Х1Х столiття: автреф. дис. ... доктора фшол. наук: спец. 10.01.02. «Росшська л^ература» / Л. В. Дербеньова. - Омферополь, 2008. - 36 с.
3. Иванов С. А. Византийское юродство между Западом и Востоком / С. А. Иванов // Византия между Западом и Востоком: Опыт исторической характеристики. - СПб.: Алетейя, 1999. - С. 333-353.
4. Лихачев Д. С. В. Смех в Древней Руси / Д. С. Лихачев, А. М. Панченко, Н. В. Понырко. - Л.: Наука, 1984. - 295 с.
5. Мартиросян О. А. Юродство в русском литературном сознании: автореф. дис. .... канд. филол. наук: спец. 10.01.01 «Русская литература» / О. А. Мартиросян. -Архангельск, 2011. - 22 с.
6. Мелетинский Е. Герой волшебной сказки. Происхождение образа / Е. Мелетинский. - М.: Из-во восточной лит-ры, 1958. - 263 с.
7. Мелетинский Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа / Е. Мелетинский. - М.: Наука, 1986. - 318 с.
8. Мотеюнайте И. В. Восприятие юродства русской литературой XIX - XX вв. : автореф. дис. ... канд. филол. наук: спец. 10.01.01 «Русская литература» / И. В. Мотеюнайте. - Великий Новгород, 2007. - 23 с.
9. Назиров Р. Г. Фабула о мудрости безумца в русской литературе / Р. Г. Назиров // Русская классическая литература: сравнительно-исторический подход. Исследования разных лет: сб. ст.. - Уфа: РИО БашГУ, 2005. - С. 103-116.
10. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности / О. Фрейденберг. - М.: Восточная литература РАН, 1998. - 798 с.
11. Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра / О. Фрейденберг. - М.: Лабиринт, 1997. - 448 с.
12. Черепанова Р. Безумец в маске мудреца, мудрец под маскою безумца. Случай Петра Чаадаева [Електронний ресурс] / Р. Черепанова // Интелрос. Неприкосновенный запас. - 2009. - №1. - Режим доступу: http://www.intelros.ru/readroom/nz/-63/3573-bezumec-v-maske-mudreca-mudrec-pod.html.
13. Янчевская К. А. Юродство в русской литературе второй половины XIX в. : автореф. дис. ... канд. филол. наук: спец. 10.01.01 «Русская литература» / К. А. Янчевская. - Барнаул, 2004. - 22 c.
Стаття надшшла до редакцп 09.11.2013 Nikolova A. A.
TYPE OF PSEUDOFOOL (-MAD) MAN IN RUSSIAN AND WESTERN EUROPEAN LITERARY TRADITIONS: THE MAIN TRENDS OF SPECIFIC
FUNCTIONING
The author defines the main hypotheses of the origin and the leading trends of the functioning the type of pseudofool (-mad) man in Russian and Western European literatures (up to the 19th century)as well as reveals their specific character. It is mentioned that the genetic link of this type with the phenomenon of foolishness for Christ is more important for Russian literature, and the link with the carnival culture - for Western Europe literature. Keywords: type, motive, tradition, carnivalisation, trickster.
