CC BY
20
СЕТЕВОЙ СОЦИАЛЬНЫЙ КАПИТАЛ СТУДЕНТОВ КАК ФАКТОР ПОВЫШЕНИЯ ЭФФЕКТИВНОСТИ УЧЕБНО-ВОСПИТАТЕЛЬНОГО ПРОЦЕССА
Погребная В. Л., Дзвиняк Д. Л.
Исследован социальный капитал студентов. Приведены подходы к определению сущности социального капитала. Социальный капитал рассмотрен на уровне отдельного высшего учебного заведения.
Ключевые слова: социальный капитал, социальный конфликт, социально-психологическое окружение студентов.
NETWORK SOCIAL CAPITAL OF STUDENTS AS EFFICIENCY INCREASE FACTOR OF THE EDUCATIONAL PROCESS
Pogribna V. L., Dzvinyak D. L.
The article is dedicated to research social capital. It made the approaches to determination essence of social capital. The authors researched social capital at separate higher educational establishment level.
Keywords: social capital, social conflict, social and psychological environment of students.
УДК 316. 3
О. М. Кузъ, кандидат соцюлопчних наук, доцент; О. М. Саханъ, кандидат соцюлопчних наук, доцент
СТАНОВЛЕНИЯ СОЦ1АЛЬНО-Ф1ЛОСОФСЬКОГО ДИСКУРСУ В1ДЧУЖЕННЯ: ДОМАРКСИСТСЬКИЙ ЕТАП
Розглянуто проблему становлення сощалъно-фтософсъкого дискурсу в1дчуження. Беручи до уваги в1дом1 домарксистсът концепци вгдчуження (Сократ, Платон, Гоббс, Руссо, Кант, Гегелъ, Фейербах), автори намагаютъся прояснити гх комплементар-шстъ та конотацтний потенщал.
Ключов1 слова: в1дчуження, людина, суспшъство, сощалътстъ, праця.
Актуальтсть проблемы. Проблема вщчуження дослщжуеться в юторп фшософп вщдавна. Час ввд часу виникае потреба в актуал1зацп феномену
120
© Кузь О. М., Сахань О. М., 2011
ввдчуження з новими 1мпл1кащями, у нових контекстах з метою як зберегти смисли, так 1 встановити нов1 горизонти для подальших фшософських розввдок у данш цариш. Останнш такий всеохоплюючий компенд1ум у вгг-чизнянш фшософськш думщ - дослвдження «Ввдчуження: минувш1сть 1 сьогодення», видане у Киев1 в 1995 р. [1].
Протягом усього свого розвитку поняття ввдчуження мае особливий зна-ченневий швар1ант. Це зумовлено, на наш погляд, саме тим, що проблема ввдчуження тюно пов'язана 1 безпосередньо випливае з нар1жного загально-культурного «основного питання» про ствввдношення Добра 1 Зла. Лопчним «переходом» ввд ще! основи до проблеми ввдчуження е питання про сутнють життя, що особливо докладно дослвджуеться в релйшнш 1 теолопчнш л1те-ратур1. Що таке життя - чи це Добро, яким Бог «нагороджуе» людину, чи це неминуче Зло, страждання, «хрест», випробування, накладене на людину Всевишшм, а справжне Добро попереду, тсля цього життя? Природно, що даний «лопчний щабель» конкретизацй загальнокультурно! проблеми ниш е надзвичайно щкавим 1 досить актуальним. Однак - це предмет окремо! роз-мови, що виводить нас за меж1 дано! роботи.
Аналгз остантх джерел та публгкацгй сввдчить про те, що окреслене в науковш л1тератур1 наукове поле, в межах якого ввдбуваеться дискурс ввдчуження, е одним 1з завдань даного дослвдження. Нараз1 можна ввдзначити класичний дискурс суб'екта в марксистському сенс1 та некласичний, представлений, зокрема, екзистенщал1змом.
Серед в1тчизняних дослвдниюв проблеми ввдчуження слвд виокремити роботи Ю. Давидова, В. 1ванова, О. Ноговщина, О. Огурцова, Т. Ойзермана, В. Табачковського та ш. [1; 2; 6; 7], в яких анал1зуються деяк1 аспекти ще! проблеми. Отже, незважаючи на постшний штерес науковщв до проблеми ввдчуження, стутнь 11 розробленосл потребуе сучасних наукових розввдок. Тому метою статт е юторико-фшософський анал1з дискурсу ввдчуження задля окреслення евристично! траекторй сощально-фшософського тлумачення за-значеного концепту. Об'ектом дослвдження постае сощально-фшософський дискурс в1дчуження.
Виклад основного матерЬалу. Джерело проблеми ввдчуження - у наступ-нш «щаблиш» конкретизацй проблеми Добра 1 Зла. Цей щабель також представлений в античност1 - як з1ставлення альтернатив: життя - зас1б для отри-мання задоволення, благ, цшностей тощо чи життя - це самоцшна р1ч, що е сама по соб1 коштовною та сама для себе метою. Особливо яскраво зазна-чеш альтернативи заф1ксовано в концепщях Сократа 1 Платона.
Для Сократа життя е прагненням до задоволень. Звичайно, це не боже-в1льна 1 не безрозсудна пристрасть до насолод, а ц1лком пом1рковане, розумне, зрозумше оцшювання причин, що спонукають людину до дй. 1нод1 «розум-н1сть» Сократа у прагненн1 задоволення доходить нав1ть до того, що на перший погляд видаеться абсурдом. Йдеться про ввдом1 «парадокси Сократа»: най-
бшьше задоволення дютае справедливий 1 той, хто зазнае, шж той, хто чинить несправедливють щодо 1нших [2]. Але якщо життя - це прагнення задоволення, то саме задоволення е його метою. Саме ж життя виявляеться лише засо-бом, нав'язаним природою або богами людиш для досягнення мети.
Так починае формуватися образ життя, яке походить ввд людини, але яке людиш, за великим рахунком, ш до чого, навиъ 1нод1 заважае. Дшсно, якщо життя доброчесне, то людина, за Сократом, дютане максимум задоволення 1 досягне Блага. А якщо воно позбавлене чеснот, то, природно, це заважатиме досягненню людсько! мети - задоволення 1 блага. Питання, як зробити життя доброчесним, е дуже складним 1 дискусшним. Доброчеснють узагал1, за Сократом, - доля обраних мудрещв. От 1 виходить, що життя, хоча й необхвдне як зас1б, разом з тим дуже часто просто заважае людиш в досягненш и цшей. Це слвд тдкреслити: виникае вдея життя як перешкоди.
За Платоном, життя людини е саме по соб1 метою. Людина не живе для задоволень, а дютае задоволення живучи. Таким чином, продовжуючи тематику Сократа, Платон стверджував: життя 1 е вище задоволення й благо [2, пвдрозд. 2.1]. Загалом, вдея самоцшност життя - величезний крок уперед у розвитку етичних учень. Але це й формування друго! альтернативи нашо! проблематики: життя не тшьки не заважае, це не тшьки витв1р людини влас-них рукотворних зусиль, а й процес його олюднення; проживаючи життя, людина стае людиною, шукаючи сенс свого 1снування.
Зазначена дихотом1я - життя як засгб г життя як мета - фактично задала парадигму подальшого дослвдження проблеми ввдчуження. Анал1з ще! альтернативи став пвдгрунтям подальшого розвитку проблеми, в якш у р1зш епохи виявлялися р1зн1 аспекти, елементи, структура тощо.
Найбшьш усввдомленою 1 ч1тко конкретизованою як альтернатива антич-н1й е позищя мислител1в Нового часу. При цьому одш з них схильш до со-крат1всько1 позицГ! (життя - зас1б), а 1нш1 - до платошвсько! (життя - мета). Хоча ця альтернатива модиф1куеться 1 отримуе такий вигляд: життя (повнютю або частково) присвячуеться чомусь шшому, в1ддаеться 1ншому заради якихось благ (Сократ), отже, воно «ввдчужуеться» заради благо! мети; м1ра «доброти» може бути р1зна, але сутн1сть залишаеться та сама.
Якщо ж життя самощнне (Платон), то воно шкому не присвячуеться, кр1м самого себе, н1кому не в1ддаеться (н1 повн1стю, н1 частково), отже, 1 не в1д-чужуеться. Наприклад, теоретики концепц1! «громадського договору», до-сл1джуючи причини виникнення сучасного !м сусп1льства, вважали за в1д-чуження акт передавання людиною сво!х прав пол1тичному орган1зму. Саме через це, на !х погляд, людина поневолюеться державою. У результат! такого передавання виникае дещо (держава), створене людиною та !! ж поневолюе. Держава пвдкорюе соб1 права 1 волю громадян, 1 народ стае знаряддям державно! вол1. Т. Гоббс писав: «Пвддаш монарха не можуть скинути монарх1ю без його дозволу... » [3, с. 198].
Так, дослвджуючи щлком конкретне питания, творщ Teopiï «громадсько-го договору» аналiзували i конкретний аспект ввдчуження - вiдчужeння по-лiтичниx прав. I якщо у Сократа життя ввдчужене саме як засiб отримання задоволення, то у Т. Гоббса полгтичне життя вiдчужeнe як за^б наведення i пiдтpимування пoлiтичнoгo ладу державою.
1дея вiдчужeння пронизуе всю фшософто Ж.-Ж. Руссо, хоча термш «ввд-чуження» (alienation) вiн уживав у суто юридичному значенш - продаж, пере-творення майна внаслвдок цього на «чуже», не мое. У зв'язку iз цим Руссо про-понував i засiб зщлення вiд «ввдчуженостт людей - тти вiд матepiальнoгo поневолення, бiгти ввд власнoстi, повернутися до власно'1 сутност^ свого ества, початкового вигляду.
Aналiз феномену вiдчужeння не тiльки в полгтичному i духовному, а й в eкoнoмiчнoму аспeктi - серйозна заслуга французьких фiлoсoфiв епохи Просвгтництва, напрацювання яких стали пiдгpунтям матepiалiстичнo-наукo-вого тлумачення. Якщо в Т. Гоббса йдеться про ввдчуження полгтичного життя з метою наведення ладу, то в Ж.-Ж. Руссо це ввдчуження «практичного» життя в багатств^ власност - знову ж як за^б пвдтримання життя. A життя - piч серйозна, ввд нього просто так не втекти.
I Т. Гоббс, i Ж.-Ж. Руссо, i rnmi автори, як опрацьовували дану проблематику, бачили, що результатом людсъко'г д1ялъност I € 1ХНЯ оботлъна об'ектив1зац1Я, але oб'ективiзацiя, над якою людина не владна. Навпаки, результат чомусь поневолюе власного творця. Ввдчуження тут - не щось неви-разне, воно втшене, зокрема, у грут людей (держава), що привласнили ввд-чужене.
До кшця XVIII ст. проблема ввдчуження посвдае все значшше мюце у фь лософських дослвдженнях. Своервдш нoвi моменти в розумшня вiдчужeння внiс поет, драматург i фшософ Ф. Шшлер. Розглядаючи людину як ютоту унiвepсальну, вш наголосив на тому, що розвиток знарядь пращ, особливо подшу пращ, пвдривае цю унiвepсальнiсть, вiдчужуе ввд людини духовт, зокрема, естетичш, щнносп. Ф. Шiллep пропонував досить шюзорний виxiд -виведення особистосп з-пiд влади держави. Саме ця вдея стала згодом oднiею з наpiжниx у пiднeсeнo-гуманiстичнiй кoнцeпцiï анаpxiзму в працях вiдo-мих анархшпв П. Кропоткта i M. Бакунта. Услм розглянутим нами i близь-ким до них кoнцeпцiям ввдчуження властивий, як видаеться, «сокрапвський» пвдхвд: людина вiдчужуе частку свого життя, свого буття, свое'1 сутнoстi задля якоюь Мети. Це вiдчужeння е засобом для полшшення життя. Людина жерт-вуе часткою себе, перетворюючи ïï на «чуже» сoбi i пануюче над нею, але заради бшьшого блага, заради того, аби бути бшьш вдоволеною, отримати бшьше «задоволень» (за Сократом).
На противагу цьому шмецька класична фiлoсoфiя ближча до концепцп Платона. Не poзpiзняючи чiткo вiдчужeння i опредметнення та вбачаючи мету життя в опредметненш, шмецью фiлoсoфи-класики, власне кажучи, включа-
ють до n;ieï мети вщчуження, яке иостае реал1защею себе, опредметиениям людини.
I. Кант, здшснивши гносеологiчний («копершканський») поворот у фь лософiï, змютив i точку зору на цю проблему, представивши iнше бачення як бшьш конструктивне. Людина пiзнае лише те, що вона чуттево сприймае. Однак це не «речi-в-собi», принципово нешзнаш, а явища, феномены, тобто структурно органiзованi данi органiв чутлв. «Piч-явище» - синтез чуттевих даних i апрiорних форм розуму. У процес оргашзацп цього досвiду людина, можливо, навль неусвiдомлено вiдчужуе вгд себе структуру цих апрiорних форм, надаючи '1'х «форму» речам. 1накше вона нi пiзнавати, нi жити не може. Це i е сутнють ïï iснування, що саме по собГ, природно, для людини е само-цтним.
Саме тому - через «буденнють», «звичнють», «неможливють жити по-iншому» - людина й не усвгдомлюе це вщчуження та свое вiдчужене життя. Але саме це дозволяе людиш (за I. Кантом) регулярно долати вгдчуження: людина в процес тзнання втзнае «свое рiдне» у речах, саме те (i лише те), що вона сама ж туди i вклала. Тим самим вона долае вщчуження в даному акл тзнання, але тшьки для того, аби у наступну мить почати все з початку: вгд-чужувати себе, знову фактично творити свгт, потГм втзнавати в ньому себе i невщрефлектованою свщомютю дивуватися, наскiльки свгт людяний i лопч-ний. Засво'1'вши цю «логiку», знову починати з початку, тому що це i е життя людини. 1ншого не дано.
Однак I. Кант - фГгура «перехвдна» в нашому тлумаченш ввдчуження, адже поеднуе в собi «платонiвську» тенденцiю i частково «сокрапвську». Piч у тiм, що людина, за I. Кантом, не «суверенно» творить свгг. С «рiч-у-собi», людиною не створена i далека ш, оскшьки привносить у ïï життя, ïï сви* рГзнГ iррацiональнi ефекти i несподiванки. 1з взаемного впливу один на одного «рГч-у-со6Ь> i людина (органами чутлв) спГльно творять чуттевий матерiал. Але його справжня «чужють», iррацiональнiсть приходять вГд «речьв-собЬ>. Сама ж «рГч-у-со6Г» - явище необхщне, вона потрiбна людинГ як зашб зали-шитися на «твердому ГрунтЬ>, як засГб «устояти на землЬ> i не розчинитися у своему суб'ективному умоглядному свГтГ.
I. Кант придшив недостатньо уваги аналГзу «речГ-в-собГ», щоб стверджу-вати це з впевненютю, але у нашому контекстГ можна сказати, що вш розробив нову порГвняно з попередньою «платошвську» концепцГю, придГливши «со-крапвськш» концепцГ1' увагу як данину традицп. I дГйсно, це великий крок уперед в аналГзГ вГдчуження. I. Кант фактично показав, що перед тим, як вщ-чужувати свое полггачне життя (Т. Гоббс), майно (Ж.-Ж. Руссо), духовнГ цГнностГ (Ф. ШГллер) тощо, людина вже споконвГчно здГйснила ще бГльш глобальне вщчуження (опредметнення) - вона майже «створила» увесь сви; олюднивши його i зречевивши себе. Це можна розглядати як ще вищий щабель узагальнення в дослщженш вщчуження.
Однак I. Кант свою концепщю «створення свiту» суб'ектом на oснoвi трансцендентальних форм сам безпосередньо не пов'язував з аналiзoм кон-кретних сoцiальниx процесш. Вiн залишив юнувати «piч-у-сoбi», яка, до того ж, вщчужена вiд людини, але пoтpiбна ш як зас1б усталеност1 в житл, як точка опертя.
Цього прагнув позбутися Й. Г. Ф1хте, шбито цiлкoвитo переходячи до «платошвсько!'» традицп. Поняття вiдчужeння вiн уживав при описуванш породження свiту творчим суб'ектом, тобто фактично при описуванш об'ективування, «опредметнення» людського «Я». Вщчуження, за И. Г. Фixтe, -акт «опредметнення» «Я» в «не-Я». Це i е життя - те самощнне, заради чого людина ^нуе. «Твоя дiяльнiсть, тiльки твоя дiяльнiсть, - стверджував И. Г. Фixтe, - визначае твою цшнють» [4, с. 7].
Але И. Г. Фixтe на цьому не зупиняеться, вш закладае основу для подаль-шого розвитку проблеми. Створений людським «Я» свгт виявляеться не на-стiльки вже й близький для нього. У свт дiе й деяка спpавдi «далека» сила, що перебувае за межами «не-Я». Фшософ тдходив до вивчення людського життя не просто як до життя сукупност щдивдав, а як до життя людського Роду. Основа життя в^х людей, основа життя Роду - Розум, закон життя всьо-го людства як усякого духовного буття. Розум «^е як природна сила i як при-родний закон, що виявляеться у свщомосп, неясному почутл як неясний ш-стинкт» [4, с. 7]. Цей Розум i «втручаеться» у життя людського «Я», пропо-нуючи - найчастше всупереч бажанням «Я» - що робити i як робити.
Розум («розумний шстинкт») пов'язаний iз законом життя i мае тим самим для «неясного шстинкту» як слшого «прагнення» дiйснo характер далеко!' сили. У життi людина всшяко прагне звiльнитися вiд панування ще!' далеко!' сили, але це 1й не вдаеться, oскiльки Розум-закон не може допустити супе-речносп iз собою, тобто фактично не може допустити боротьби iз самим собою. Тшьки за допомогою «poзмipкoвування» (розумного мipкування) людина може позбутися ще!' «Фpoйдiвськoï» ситуацй' тиску на себе «Я» i «над-Я». Саме так вона може тднестися над сво'ми неясними iнстинктами до закону Розуму i досягти, згiднo з И. Г. Фixтe, вищого i невщчужуваного права на життя - на життя Роду, родове. Але це майже неможливо через «неясний» змют кожного окремого «Я» i неможливють у дpiбнiй частщ «Я» вмютити життя Роду.
Вiдчужeна вщ Роду людина вiдчувае це безпосередньо i насамперед за-вдяки наявносп держави, адже саме вона е найближчою причиною вщчуже-ного стану. Сам же «стан» держави визначаеться переважно «станом», в яко-му перебувае вся маса особистостей, яю утворюють державу, оскшьки вiд-чужений стан «зв'язуе руки найяснiшим розумам i необмеженш владi та ставить межу виконанню 1'хшх планiв» [4, с. 115]. Стан речей такий тому, що й держава - лише продукт об'ективацп певно!' вищо!' сили. Це сила, що тисне на людину, вбиваючи будь-яку схильнють до творчосп, самoдiяльнoстi. Вона сто'ть i вище за державний устрш. Ця вища сила як невблаганний закон пануе через державу i за допомогою нього над долями людського роду.
Незважаючи на «невблаганшсть» цього загального закону Буття, И. Г. Ф1хте, в1рний сво!й фшософп «актив1зму», пропонуе шлях рятування в1д цього гн1ту. Зазначений шлях виражаеться в досить прост1й схем1: злама-ти державне управлшня та встановити загальне християнство. Християнство -саме той зас1б, що допоможе людям уникнути ввдчуженост1 та встановити р1внють ус1х перед Богом. Така апелящя до релт! е досить щкавою: у релт!, певному св1тогляд1 И. Г. Ф1хте вбачав шлях до подолання ввдчуження.
Отже, припустивши юнування не створено! людським «Я» вищо! сили, що до того ж пануе над ним, И. Г. Ф1хте об'ективно виявляеться «перехвдним» етапом ввд I. Канта до Г. В. Ф. Гегеля. Канлвський свгг «речей-у-соб1» И. Г. Ф1х-те перетворив на духовну Вищу силу, залишивши !! панувати над людиною. Вища сила - ввдчужена ввд людини мщь, необхвдна !й як за&б упорядкову-вання життя. Гегель же у сво!х дослвдженнях сам перейшов з точки зору окремого людського «Я» на точку зору ще! сили, проголосивши Абсолютний Дух справжшм суб'ектом 1 буттям.
Тим самим Гегель остаточно позбувся 1 залишк1в подв1йност1 позиц1!, перетворивши фактично повн1стю «в1дчуження» на «опредметнення» власно! сутност1 суб'екта, щлком ототожнивши ц1 поняття. Св1товий дух вщчужуе в1д себе все, що пов'язано з1 св1том, природою, людиною, громадським життям тощо. Вш - единий Творець усього, що юнуе. 1стор1я духу е власне ютор1ею. Природа - також «в1дчужений» дух. I будь-яка д1я Духу е його самовщчужен-ням. 1накше вш 1снувати не може. У цьому вщчуженш в1д себе 1 е його змют, сенс його юнування: «1стор1я духу, - зазначав Гегель, - е його «д1я», те, що вш робить, це е його вщчуження» [5, с. 354].
Ввдчуження настшьки пов'язуеться Гегелем 1з самим 1снуванням Духу, що часто й ввдчуження ввд Духа виглядае вже суб'ектом ввдчуження, а сам Дух - його результатом. Особливо яскраво це видно в гегел1вськш концепцп про «два св1ти в1дчуженого в1д себе духу». У вченн1 про «Царство духу в соб1 ввдчуженого» Гегель писав: «Свгг цього духу розпадаеться на два свгги: перший е св1т д1йсност1, або св1т самого в1дчуження духу; другий е св1т, що, пвдшмаючись над першим, дух споруджуе соб1 у еф1р1 чисто! сввдомост1. Цей другий св1т, протилежний зазначеному в1дчуженню, саме тому ввд нього й не вшьний, а скор1ше е т1льки шшою формою в1дчуження, яка в тому 1 полягае, що мае сввдомють у дво!стого штибу св1тах 1 охоплюе обидва» [5, с. 262]. Обидва св1ти виявляються один щодо одного власними в1дчуженнями.
За Гегелем, людина може подолати це ввдчуження, але для цього по-тр1бно величезне зусилля, аби зробити «стрибок» у новий св1т, в якому зь ллються за допомогою власного духу розум 1 людина. Саме тому для подолання ввдчуження з1 св1ту природи ввдбуваеться важкий 1 бол1сний вихвд духу - для того, щоб повернутися в абстрактний св1т, св1т идеального мис-лення. «За вченням Гегеля, - пише Т. П. Ойзерман, - дух (а отже, 1 людина)
почуваеться, так би мовити, незатишно в природГ, прагне подолати це свое ввдчужене буття i лише в абстрактнш стихи мислення самосввдомють зна-ходить задоволення» [6, с. 295].
Це означае, що, на погляд Гегеля (перюду «енциклопедп»), подолання ввдчуження, по-перше, ввдбуваеться; по-друге, воно ввдбуваеться у сферГ мислення завдяки мисленню; по-трете, лише на певному щаблГ розвитку свгтового розуму, тобто (якщо не залишатися в рамках гегелГвсько'1 термшо-логп) коли склалися об'ективш передумови цього подолання. Загальну схему «ввдчуження - юнування» Свгтового духу далГ Гегель конкретизуе. У результат цього з'являеться шбито другий рГвень феномену ввдчуження. Перший -ввдчуження як «ввдкидання» абсолютно!' вде!' себе в природу. Тут ввдбуваеться практичне ототожнення ввдчуження з «опредметненням» абсолютно!' вде!', ввдчуження як певна «абстрактна» творча дГяльнють Духу.
Другий рГвень ввдчуження пов'язаний уже з конкретною дГяльнютю людини. Через те, що людину Гегель в остаточному тдсумку звГв до «самосвь домостГ», то будь-який об'ект, що перебувае перед ним, постае саме предметом сввдомостГ. Бшьше того, цей предмет е фактом «опредметнення» тако'1 самосввдомостГ. Нашть у процесГ працГ зберГгаеться ця ситуащя. «СамосвГдо-мГсть, - писав Гегель, - знаходить себе в продукл пращ. Форма як «предмет-не негативне» або «чужа сутнГсть» знята, i «чужий змГст» працГ набув вигля-ду «власного змГсту того, хто працюе»» [5, с. 106].
Очевидно, що в цьому разГ праця у Гегеля постае не дшсно вщчуженою -у сучасному розумшш цього термГна, а як «уявно» вГдчужена, розглянута тГльки як позитивна сторона пращ, тобто та, що «покладае» предмет, створюе його, опредметнюючи себе у ньому. Але власне ввдчуження, тобто «негативна» сторона пращ, фГлософ не розглядае. Для нього це щлком природно, адже жодного серйозного зв'язку мГж уречевленням пращ, опредметненням люд-ських властивостей i товарно-грошовою формою ввдчуження, наприклад, цього опредметнення, для нього не юнуе. Ввдчуження е «лише» явище (Духу, людини).
За Гегелем, праця - це взаемодГя людей. I якщо людина щось втрачае у процесГ опредметнення-ввдчуження, то вона здобувае (розпредметнюе - за-своюе) теж деяю людсью якостГ - як плату за свою працю. Однак з пращ як взаемодп людей фшософ виводить i новГ форми ввдчуження «вищого» рГвня -рГзш форми ввдчуження у виглядГ громадського ладу, сустльних шститупв, закошв тощо. Такий подГл вГдчуження на бшьш «конкретне» i бГльш «абстрак-тне», вочевидь, став джерелом i сощально-економГчних дослГджень К. Маркса. Отже, маемо в гегелГвськш концепцп фактично два головнГ види ввдчуження: первинне i основне - це самоввдчуження Духу як сутнюна характеристика його «життя»; i вторинне, похвдне - це самоввдчуження людини в про-цесГ ïï юнування як сутнГсть ïï ж життя.
Людвгг Фейербах, продовжуючи дослщження з дано!' проблеми i вщмов-ляючись вщ гeгeлiвськoгo Абсолюту, не погоджуеться з людським самовщчу-женням як вторинним i похщним. Тим самим вш повертаеться на «точку зору» людини. Але цим фeйеpбаxiвськe «повернення» не закшчуеться: вiн не тГльки йде на дoгeгeлiвський piвeнь загальнoстi дoслiджeння вiдчужeння, а й фактично йде вщ «платошвсько!'» традицГ! до «сoкpатiвськoï». Дoслiджуючи духо-вне самов1дчуження людини в релт!', Л. Фейербах знову переходить до тлу-мачення вiдчужeння не як «самоцшного» феномену (що ми бачили в Канта, Фixтe, Гегеля), а як «засобу» для певного полшшення життя.
I в цьому тлумаченш, як справедливо зазначае Ю. Давидов, «Фейербах ютотно уточнюе проблему, коли заявляе, що у всГх випадках «вщчуження» може йтися лише про вГдчуження людини» [7, с. 99]. Звузивши в такий спосГ6 проблему вщчуження до «вщчуження людини», Л. Фейербах ще бГльше уточнюе власну позищю. Унаслщок антpoпoлoгiчнoстi свое'' фшософп, вГн у цен-трГ питання про вГдчуження бачить насамперед людську свщомють. I виявляеться природним, що феномен вГдчуження представлений фактично лише одним сво'м видом - духовним вщчуженням, i навГть ще вужче - релтйним.
Незважаючи на вузькють тако'' постановки проблеми, Л. Фейербах виявив-ся одним з найбГльших теоретикГв, що розкрили людськ засади Бога i релГгп. Як говорив сам Л. Фейербах: «Божественна сутнють не що шше, як людська сутнГсть, очищена, звГльнена вГд ГндивГдуальних меж, тобто вщ дГйсно'' тГлес-но' людини; об'ективована, тобто яку розглядають i шанують як окрему сторонню сутнГсть» [8, с. 43]. Так, людина, вщчужуючи свш дух, свою свщомють, перетворюе ïx на об'ект i поклоняеться йому. «Об'ект» при цьому ставленш «оживае» i починае панувати над людиною, стаючи ïï господарем, Господом. I це панування доходить, як показуе Л. Фейербах, до парадоксаль-них речей: Бог стае безсмертним, безгршним, а людина - грГховною, завжди «винуватою» перед власним же витвором.
Бог - завжди щось позитивне, людина - негативне. ЦГ два феномени вна-слщок такого стану речей, природно, виявляються настльки несхожими i далекими один вщ одного, що стають «чужими», «далекими» у сво'х вщносинах: «Щоб збагатити Бога, треба розорити людину, аби Бог був усГм, людина мае стати «шчим» » [8, с. 56]. I згодом: «Теологш розвшчуе i засуджуе людину, щоб цю вщчужену сутнГсть знов-таки з нею ототожнювати» [8, с. 117].
Людина «руйнуе» себе, усе бГльше i бГльше власних якостей вщчужуючи вщ себе, доводячи ïx до логГчно' межГ i приписуючи Боговк сила людини перетворюеться на всемогутнють Бога, розум i знання - на всевщання, три-валють життя - на безсмертя i вГчнють, доброта - на вседоброту тощо. У цьому процесГ й вщбуваеться «збагачення» Бога атрибутами, що видаються його власними, притаманними лише йому одному. Як стверджуе, виходячи з подГб-ного пояснення божественних властивостей, Л. Фейербах, надприродш сили (боги...) у реальному свт не юнують i тому релтя мае «дшсний» характер -у тому сенсГ, що все в нш (у тому числГ боги) не з «потойбГчного» свГту, а з
нашого, реального, дшсного свиу, тшьки представлене це все в перекрученому, шюзорному виглядГ.
«Таемниця невичерпного джерела божественних властивостей е не що шше, як таемниця людсько'!, нескшченно рГзномаштно'1, нескшченно зумов-лено'1 i саме через це чуттеву сутшсть» [8, с. 53]. АналГзуючи далГ цю таем-ницю «вигаданостГ» Бога людиною, Л. Фейербах акцентуе увагу на тому, що цей процес ввдчуження доходить до того, що людина втрачае реальшсть власного буття i реальшсть навколишнього свгту. Сдиною i дшсно справжньою реальнютю виявляеться лише «ввдчужений» ввд людини Бог, що е «не що шше, як сутшсть людсько!' здатност до уяви, мислення та уявлення, сутшсть, що стала дшсною, предметною, що слугуе об'ектом думки i уявлення як дшсно'! i навиъ найбшьш дшсно'! абсолютно! сутностГ» [8, с. 469].
Л. Фейербах настшьки захоплений розвшчуванням таемнищ Бога i процедурою людського самоосуду, що майже не звертае уваги на гсторичний контекст цього самоввдчуження. Його не щкавить фактично, ш в який час, ш в якш кра'1ш, ш в яких суспшьних умовах це ввдбуваеться, ш навиъ у якому свт. Людина, таким чином, виявляеться поза юторичною, абстрактною людиною, «придатною для всГх часГв i народГв».
Як зазначав Ф. Енгельс, «за формою вгн (Л. Фейербах. — Авт.) реалютичний, за точку ввдлГку вГн бере людину, але про сви, у якому вона живе, ця людина, у нього немае й мови, i тому його людина залишаеться постшно тГею ж абстрактною людиною, що фГгуруе у фшософп релГгГ'!. Ця людина з'явилася на свГт не з материнського лона, вона, як метелик з ляльки, вилетша з бога монотеютичних релГгГй. Тому вона живе не в дшсному Гсторично розвиненому та юторично конкретному свГтГ. Хоча вона перебувае у спшкуванш з шшими людьми, але кожна з них настшьки ж абстрактна, як вона сама» [9, с. 295].
Унаслвдок цього ввдчуження у Л. Фейербаха втрачае свое пвдгрунтя, оскшьки з поля зору, а отже, i з життя «випали» або виявилися сввдомо ви-кинутими реальш, земш, дГйснГ причини вГдчуження. Ввдповвдно до цього необхГдно лише скасувати християнство, i людина звшьниться ввд божественного пута, повернеться до себе, до власно! не ввдчужено'! сутностГ. Виявляеться, що причина ввдчуження - теж усередиш людини. Нщо ïï бГльше не змушуе самоввдчужуватися, тГльки вона сама - через не цшком зрозумГлГ причини - починае самоввдчужуватися i стае «рабою божою». Реальш причини цього процесу випали з поля зору Л. Фейербаха разом з усГею людською юторГею. «МатерГалГзм i юторГя у нього, - писали К. Маркс i Ф. Енгельс, - по-внютю вдарваш одне ввд одного» [10, с. 44]. Обмеженють Л. Фейербаха, на наш погляд, тут полягае не в тому, що, на його думку, подолання ввдчуження означае подолання шюзорного свгшгляду, а в тому, що останне можливе не-залежно ввд конкретно-Гсторичного стану суспшьства.
Як висновки зазначимо, що всГ передумови для появи марксистського дискурсу ввдчуження були сформоваш. Це стосуеться як вдеалютичного, так i матерГалютичного тлумачення проблеми ввдчуження.
Л1ТЕРАТУРА
1. Вщчуження: минувшють i сьогодення : монограф1я / вщп. ред. В. Г. Табачков-ський. - К. : Наук. думка, 1995. - 139 с.
2. Ноговицын О. М. Ступени свободы. Логико-исторический анализ категории свободы / О. М. Ноговицын. - Л. : Изд-во Ленинград. ун-та, 1990. - 217 с.
3. Гоббс Т. Сочинения : в 2 т. / Т. Гоббс. - М. : Мысль, 1991. - Т. 2. - 731 с.
4. Фихте И. Г. Факты сознания. Наукословие, изложенное в общих чертах / И. Г. Фихте : пер. с нем. - СПб. : Тип. акц. об-ва Брокгауз-Ефрон, 1914. - 152 с.
5. Гегель Г. В. Ф. Философия права / Г. В. Ф. Гегель // Гегель Г. В. Ф. Сочинения. -Т. VII. - М. : Соцэкгиз, 1934. - 380 с.
6. Ойзерман Т. И. Философия как история философии / Т. И. Ойзерман. - СПб. : Алетейя, 1999. - 447 с.
7. Давыдов Ю. Н. О месте и значении исторической компоненты в составе социальной теории. Предисловие к циклу статей / Ю. Н. Давыдов // Полис. - 1993. -№ 4. - С. 97-101.
8. Фейербах Л. Избранные философские произведения : в 2 т. / Л. Фейербах. - М. : Госполитиздат, 1955. - Т. 2. - 943 с.
9. Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии / Ф. Энгельс // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. - 2-е изд. - М. : Госполитиздат, 1960. - Т. 21. - С. 269-317.
10. Маркс К. Немецкая идеология / К. Маркс // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. -2-е изд. - М. : Госполитиздат, 1955. - Т. 3. - С. 7-544.
СТАНОВЛЕНИЕ СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКОГО ДИСКУРСА ОТЧУЖДЕНИЯ: ДОМАРКСИСТСКИЙ ЭТАП
Кузъ О. Н., Саханъ Е. Н.
Рассмотрена проблема становления социалъно-философского дискурса отчуждения. С учетом известных домарксистских концепций отчуждения (Сократ, Платон, Гоббс, Руссо, Кант, Гегелъ, Фейербах), авторы пытаются прояснитъ их комплемен-тарностъ и коннотацинный потенциал.
Ключевые слова: отчуждение, человек, общество, социалъностъ, труд.
BECOMING A SOCIAL-PHILOSOPHICAL DISCOURSE OF ALIENATION: PRE-MARXIST PERIOD
Kuz O. Н., Sakhan Е. Н.
The article is devoted to the formation of social and philosophical discourse of alienation. Considering the well-knownpre-marxist concepts of alienation (Socrates, Plato, Hobbes, Rousseau, Kant, Hegel, Feuerbach), the authors attempt to clarify their complementarity and potential of connotations.
Keywords: alienation, man, society, sociality, work.
