CC BY
23
УДК. 141.7
Халецький О.В., доктор фшософи, доцент кафедри фшософи i пол^ологи ЛНУВМ БТ ¡м. С.З.Гжицького © Халецька О.О., астрант кафедри ктори культури ЛНУ ¡м. I. Франка.
СПАДЩИННА 1НТЕЛЕКТУАЛ1ЗАЦ1Я ЕЛ1ТИ
У д1ецентричтй картин свту ХХ ст. ¡вторично-духовна спадщина розумыася, як "величезна книжкова полиця" (Борхес) або "уявний музей свтовог культри " (Мальро), а успадкування - як "ерудищя ". Наприкшщ ХХ -на поч. ХХ1 ст. виникае новий творчоцентричний образ свту як "хаосмосу " чи "лаб1ринту" (Лютар, Дерр1да, Делез, Еко та тш.). Свт не е наявшсть I датсть, а е його творення. Сучасне свтотворення е його одухотворення. Одухотворення е безконечним процесом новоозначування, тобто е ¡нтелектуал1защею, здгйснюваною елтою.
Ключо^^ слова: ¡нтелектуально-1деолог1чна елта, ¡сторизм, ¡сторицизм I посткторицизм, свгдомгсно-духовш чинники розвитку сустльства, ¡нтелектуал1защя, успадкування, безконечний семюзис новоозначування.
За вдалим висловом Клагеса людина е направленим до образiв оком св^. Напиюнщ ХХ - на початку ХХ1 ст. у науковш, мистецькш i релкшно-фшософськш думщ виникае новий так званий процесуально-креацюшстський (творчоцентричний) образ св^, вщповщно до якого змшюються вс поняття i уявлення про розвиток, духовну спадщину та 1х роль у свiтотвореннi. Людина е ютота дiяльнiсна, яка дiе перетворююче, отже - свiдомо, отже -одухотворююче. Одним словом, людина е ютота дiяльнiсно-одухотворююча Всесвiт. II покликання i виправдання (антроподицея) - "перетворення космосу на нетлiнне (тобто духовне) царство iстини, добра i краси" (В.Соловйов), у ноосферу (В.Вернадський, Е.Ле Руа, П.Тейяр де Шарден, М.Мокеев, Л.Загороднюк тощо). Оскiльки, по-перше, будь-яка людська дiяльнiсть завжди опосередкована свщомктю, по-друге, мае, за вдалим висловом В.Залозецького-Саса, "свiтоглядне пiдпорядкуання" ^ по-трете, у добу НТР i переходу до шфо-суспiльства зростае значення свщомюно-духовних чинникiв розвитку сустльства [7, 165-168] - все це дае певш пщстави розглядати кторш як "iсторiю духу". На змiну "старому доброму iсторизму" просвiтницького i романтичного гатунку приходить iсторицизм ХХ ст. (В.Дшьтей, неогегельянцi Б.Кроче, Р.Коллшгвуд, Е.Калер, М.Дворжак, Е.Панфскi, Г.Зедльмайр, А.Тойнбi та iншi). У сучасних науково-фшософських уявленнях елiта - це особи, яю дiють 1) активно, 2) творчо i 3) прогресивно. Видами ел^и е 1) господарсько-економiчна, 2) полiтична i 3) штелектуально-щеолопчна. Роль штелектуально-щеолопчно1 елiти у розвитку сучасного сустльства постае у тому, що вона 1)
© Халецький О.В., Халецька О.О., 2010
252
провадить його iнтелектуалiзацiю, 2) виробляе щеолопю i 3) створюе соцiально-культурнi проекти суспiльного розвитку [8, 450-451].
Одухотворення свiту через свщомюно-перетворюючу людську дiяльнiсть в кщнцевому рахунку завершуеться створенням його всезагальних (унiверсальних) образiв. В iсторично-духовному розвитку людства було здiйснено, "вщ-творено" ланцюг (або прекрасне намисто) образiв св^. На етапi первюно! родово! общини збирачiв i мисливцiв свiт уявлявся як Великий Звiр, а його виникнення - як упорядкування первюного хаосу, мороку. На етапi первюно! родово! общини землеробiв i скотарiв - як Свiтове Древо, а його виникнення - як породження. При переходi до перших великих цившзацш IV -II т. до н.е. - як сонм (множиншсть) бопв, а його виникнення - як творення, в античнш i всш давнiй фшософи так званого "вюьового часу" (Ясперс) сер. I т.до н.е. розвинутого общинно-рабовласницького суспiльства - як космос. На середньовiчному общинно-феодальному ступенi розвитку провщним виступае теоцентричний образ сiвту, у ренесанс-реформацинш свiдомостi -антропоцентричний, у новочасну Просвiтницьку добу XVII - сер. XVIII ст. -натуроцентричний, у перюд сер. XVIII - XIX ст. - дiалектико (розвитково) центричний ^ нарештi, у XX ст. - дiецентричний образ св^ (як науково! дiяльностi у сщентистському або художньо! - у гумаштаристському напрямках).
У дiецентичнiй картинi свiту XX ст. ("мегамашина" Л.Мемфорда) культура визначаеться як сукупшсть досягнутих результатiв, або сукупшсть вироблених людством цiнностей, результат дiяльностi. Iсторично-духовною спадщиною вважалася сукупшсть щнностей, освоена людством: "магiчний театр" у Г.Гессе ("Гра у бкер" або "Гра намистин" 1943 р. та шш.)[1]; "вавiлонська бiблiотека св^ова" у X.Борхеса ("Сад розбiглих стежок" 1944 р., '^м Астерiя", "Абен Xакан аль-Бахрi, загиблий у своему лабiринтi" 1949 р. та шш.) [9]; "голоси мовчання" або "уявний музей св^ово! культури" у А.Мальро ("Голоси мовчання" 1947 - 1950 р.р., "Уявний музей св^ово! скульптури" 1953 -1954 р., "Метаморфози божественних ликiв" 1957 р. та шш.) [3]; "спадщина" у Е.Югнера ("Шлях через лiс" 1951 р., "Тип, iм'я, образ" 1963 р., "Проблема Алладша" 1983 р. та шш.) тощо. Одним словом, культурна спадщина розумшася як величезна "книжкова полиця" (Борхес), а успадкування - як власне "ерудищя". Xоча вже Теракту було вiдомо, що "багатознанство розуму не навчае". Отже, культурна спадщина- це велитенська "св^ова книжкова полиця", але, по-перше, все ж таки така, що мае певш меж^ обмежена. Подруге, така сукупшсть щнностей, яка принаймi вже здшснена, створена, наявна i присутня як даншсть. При такому розумшш поняття культури, культурно! спадщини (все це - "сукупшсть щнностей"), успадкування - "ерудици" та iнтелектуалiзму майже ствпадають.
Iнтелектуалiзм "книжково! полицi" та !! успадкування, як "ерудицi!" перш.пол. XX ст., на нашу думку, були започатковаш А.Франсом (образ Сшьвестра Боннара 1899 р.), Ш.Моррасом ("Дорога до раю" 1894 р., збiрник поези "Заради Психе!" 1911 р. та шш.) та особливо Полем Валерi ("Вечiр з
253
паном Тестом" 1890 р., нас^зний образ Нарциса у "Альбомi старих вiршiв" 1917 р., "Мш Фауст" 1941 р.) та шш. !нтелекту^защя величезно! св^ово! мистецько! культурно! спадщини вiдбулась через неогельянство (Б.Кроче, Д.Джентше, Р.Коллiнгвуд, почасти А.Р^ль, М.Дворжак, В.Залозецький-Сас та iнш., яю розглядали !! як прояви загально! "iсторi! духу"), iконологiю (А.Варбург, Е.Панофський та iнш.), концепцiю "осереддя" Г.Зедльмайра тощо. Iнтелектуалiзм (i, вiдповiдно, "ерудицш") в укра!нськiй духовностi перш.пол. XX ст. розвивали I.Франко, Леся Укра!нка, А.Кримський (у повiстi "Андрiй Лаговський" 1905 р., вiн навiть отримав певне теоретичне осмислення), неокласики М.Зеров ("До джерел" 1926 р.), М.Рильський, К.Фшпович, М.Драй-Xмара, Ю.Клен та "вкнишвщ": Ю.Дараган, С.Маланюк, Л.Мосендз, Олег Ольжич, О.Лятуринська, Олена Телiга, Г.Мазуренко, О.Стефанович, Орлявський, I.Колос, О.Гарасевич, Г-Б.Антонич та iнш., В.Пiдмогильний ("Мiсто" 1928 р.), В.Домонтович ("Дiвчина з ведмедиком" 1928 р., "Без грунту" 1942-1943 рр., "Доктор Серафiкус" 1947 р. та шш.). Цитаделлю iнтелектуалiзму перш. пол. XX ст. виступив часопис "Кр^ерюн" 1922 - 1939 р. Т.Елюта, П.Валерi, Г.Гессе, О.Xакслi, Д.Джойса, Е.Паунда, Ж.Кокто, М.Пруста, Л.Пiранделло, Т.Мана, Р.Грейвза, Вiрджiнi! Вулф, Г.Стайна, А.Мак-Лша, В.Томаса та iнш. Вiн, здаеться, першим проголосив утвердження високих стандарив духовностi та iнтелектуально! опозицi! вам недосконалим або недостатньо духовним варварським системам св^. Найбiльш повне вираження ел^нш iнтелектуалiзм перш. пол. XX ст. знайшов у творчост Г.Гессе, X.Борхеса, А.Мальро, Е.Юнгера та шш. За вдалим висловом Д.Сатаяни, рiвень розвитку народiв повинен визначатися не виробництвом матерiальних благ, а кшьюстю енергi!, присвячено! "прикрашенню i культурi уявлення".
У "надрах" дiецентрично! картини св^ вiд сер. XX ст. у релтно-фiлософськiй думцi виникае новий - процесуально-творчецентричний образ св^ XXI ст. як бого-свiто-людського процесу. Щаблями його "утробного" усiвдомлення були, по-перше, релтйно-фшософсью погляди "фiлософi! життя" А.Бергсона (творчий порив i творча еволющя), М.Блонделя (спiрiтуальний, духовний порив), А.Древса i Л.Цдглера (релiгiя як самоусвщомлення Бога, здiйснюваного у культурно-юторичнш творчостi людини) тощо. По-друге, те!стичний еволюцiонiзм перш. пол. XX ст. С.Олександера (нiзус - творчий порив), А.Уайтхеда (креатившсть - творчiснiсть), П.Тейяра де Шардена (тканина Унiверсуму, тенгенцюнальна i радiальна енергiя, ортогенез, пункт ю як христогенез тощо) [4]. По-трете - юторюофська концепцiя А.Тойнбi (Божi окликання i людськi творчi вiдповiдi, унiверсалiстська концепцiя релiгi! тощо). Вщштовхуючись вiд концепцi! локальних цившзацш "фшософп життя" О.Шпенглера i долаючи !! (свiтове древо цивiлiзацiй) А.Тойнбi ("Дослiдження iсторi!", т. 1-12, 1934-1961 р.) [6] фактично створюе суспшьно-кторичний аналог те!стичного еволюцiонiзму Тейяра ("Феномен людини" 1939, 1955 р.) [5] та шш. Гешальний аутсайдер i маргiнал Л.Цiглер розвивае ("Мiнливiсть божественних ликiв" 1920., "Священне царство шмщв" 1925 р., "Становлення
254
людини" 1948 р.) вчення (Г.Гегель, Е.Гартман, А.Древс) про Бога як творчюну силодш, здшснювану в юторично-духовному розвитку людства.
Утворення сучасного бого-св^о-людського образу започатковуе, розвиваючи Г.Гегеля i Л.Цiглера, на нашу думку, П.Тiллiх. З одного боку, вш, у повнiй вiдповiдностi до старо! традицшно! богослови, визначае Бога як "чисте буття", а, з шшого боку, тут же уточнюе, що вiн е "не буття, а яюсть", яка полягае в тому, що вш е "творча сутнiсть свiту" [5, 252-253]. Порiвняйте конечне визначення Бога у неотомiзмi перш. пол. ХХ ст. як "actus purus", "чиста дiя" (що вщповщае дiецентричному образу свiту ХХ ст.) i тiллiховське його визначення як "творчо! сутностi" (що вщповщае вже новому творчецентричному образу св^). Тiллiхове вчення ("Кайрос" 1948 р., "Систематична теолопя" 1951-1963 р., "Теолопя культури" 1959 р., "Християнство i зустрiч свiтових релiгiй" 1963 р. тощо) про Бога як творчу сутнiсть свiту, його теологiя культури, вчення про теономш, кайрос та шш. поклали початок, на наш погляд, створенню ново! творчоцентрично! картини св^ прийдешнього ХХ1 ст. Цей процес було розвинуто у католицькш теологи розвитку або прогресу i найбiльш повно обгрунтовано у надконфесшнш теологи процесу 1960-х - 1970-х р. Ш.Огдена ("Реальшсть Бога", 1966 р.) [14], Д.Кобба ("Бог i св^. Християнська природнича теологiя", 1967 р.) [10], Д.^ффша, Р.Джеймса у Америщ, Н.Пiтиндорфа, П.Гамiльтона у Англи, Б.Гадяка в Америцi i в Укра1ш та iнш., якi для обгрунтування використовували концептуальний аппарат Уайтхеда ("Процес i реальнiсть", 1929 р.) i Хортшорна. Бог е творчою сутнiстю свiту, який е його самоздшсненням, тобто "тiлом Бога". У пщсумку розвитку вае! науково-релкшно-фшософсько! думки (вщ Г.Гегеля, Л.Бергсона i Л.Цдглера до П.Тiллiха, шфляцшно-сценарно! моделi Всесв^ i процес-теологи) Бог визначаеться як 1) творчюна силодiя в уособленому дiеусвiдомленнi, 2) здiйснювана в юторично-духовному розвитку i досяжна у 3) релкшно-фшософськш думцi. Теологiя процесу переконана що таке паненте!стичне (т.з.космологiчне) визначення сутност Бога долае обмеженiсть i неповноту сучасного релiгiйного модернiзму (зведення релки до моралi). Процес розвитку Всесв^ як космiчного органiзму, який включае в себе суспiльно-духовне св^осходження (iсторiю) людства (i охоплюеться його ноосферою) е проявом вiчноl самотворчоси, самоздiйснюваностi Бога, власне -бого-св^о-людським процесом (поступом). За допомогою тако! штерпретаци сутностi Бога теологiя процесу надае вiрi в Бога надконфесшного унiверсального характеру, що особливо важливо з погляду на те, що релшйна свiдомiсть людства проходить три етапи розвитку: 1) багатобожжя, 2) единобожжя, 3) единобожного унiверсалiзму (Тойнб^ [6,105-109]. Унiверсалiстська вiра в Бога реалiзуеться (здiйснюеться) в рiзних творчих актах, якi охоплюють буквально вс сфери людсько! життедiяльностi.
В результат розгортання вiд друг. пол. ХХ ст. НТР у сферi економiчнiй, низки нацiонально- i народно-демократичних революцш 19891992 р. у сферi соцiально-полiтичнiй, нового (унiверсалiстського) розвитку свщомост (вiхою якого можна вважати утворення "св^ово! павутини 1нтернет
255
WWW" 1992-1993 р.) людство переходить до ново! доби шфо-суспшьства, в якому вщбуваеться тотальна iнтелектуалiзацiя Bcix сфер суспшьного життя, pi3^ зростае (власне стае виршальним) значення духовностi, успадкування у сощально-особистюному розвитку [7]. В iнформацiйному суспшьстш через його iнтелектуалiзацiю провiдна роль переходить до ел^и. Проявами ново!, творчецентрично! картини свiту у галузi науковiй стали антропний принцип Картера 1973 р., синергетика Гакена або Пригожина 1977 р., нова еволюцшна полiтекономiя тощо. У галузi духовнш кiн. ХХ ст. знаменувався переходом до пост-модершзму, фiлософським обгрунтуванням, якого виступив пост-структуралiзм Ж.Лiотара ("Стан постмодерну", 1979 р.) [12], Ж.Деррща ("Про грамматологш", 1967 р.; "РозЫяння", 1972 р.) [11], Ж.Делез ("Розрiзнення i повторення", 1968 р.; "Лопка сенсу", 1969 р.; "Анти-Едип", т.1, 1972 р. i "Тисячi плато", т.2, 1980 р. двохтомника "Капiталiзм i шизофренiя") [10], У.Еко ("1м'я троянди", 1980 р.; "Маятник Фуко", 1991 р. та шш.) [2] i, почасти, М.Фуко i К.Барта, у якому остаточно формуеться новий процесуально-творчецентричний образ свiту. Св^ не е чимось данним (чого вимагае також сучасна наука, наприклад, синергетика або шфляцшно-сценарна модель Всесвггу). Свiт е його дiетворенням (uPpiZ, - шаленство творчого процесу за Г. Аренд або М.Фуко) як розвиток ("хаосмос" за Джойсом) всепоступальний, (avaPaZiQ, хвилеподiбно (О.Тофлер) - "гiлковано" (синергетика) - '^зомнии' (постструктуралiзм Ж.Деррiда, Ж.Дельоза або У.Еко), законотенденцшно-iмовiрнiсний, через космогенез л^осфери, бiосферу життя, антропоноосферу дiерозуму, через людину як штоту дiяльнiсно-свiдомiсну i розвиток суспiльства як кторично-духовний процес, через формаци, цившзаци i поди, через збiльшення свщомшно-духовних чинникiв розвитку суспiльства, сощально-культурш проекти, через безконечний семiозис новоозначування i особистiсну трансгресiю в Еон духовно! Вiчностi у Вирi!' [8, 452].
Одним iз яскравих проявiв ново! творчоцентрично! свiдомостi став перехщ до пост-iсторицизму, тдготовлений "школою "Анналiв" (М.Блок, Л.Февр, Ф.Бродель, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюб^ Е.Ле Руа Ладюрi та шш.), неоеволюцiонiзмом (Л. Уайт, Д.Стюарт, А.Леруа-Гуран, К.Ренфрю та iнш.) сер.-друг. ХХ ст. i так званою школою штелектуально! iсторi! (iсторi! духу) Д.Хайяма, К.Брентона, Р.Странберга та шш. кiн. ХХ ст. Сучасний пост-iсторицизм виникае як абсолютизацiя юторицизму ХХ ст., у якому "пост-iсторiя" усвiдомлюеться як нелiнiйне саморозгортання значень через множиншсть розмислiв (дискурав). Вiн виступае у двох рiзновидах, основоположниками яких е Деррiда i номадичний пост-iсторицизм Делеза або номадизм сингулярностей (одиничностей). Св^осходження (avaPaZiZ) усвщомлювалася як циклiчнiсть у давньому общинно-рабовласницькому суспiльствi, як лiнiйно-есхатологiчний - у середньовiчному общинно-феодальному i, як однолшшний - у новочасному ХУ1-с.ХУШ ст., спiралеподiбний у с. ХУШ-Х1Х ст. i як хвилеподiбно - "гшковано" -"рiзомний" розвиток у к. ХХ-поч.ХХ1 ст. Пост-структуралiстським варiантом богослiв'я виступае деконструктивiстська теологiя (зб."Деконструкщя i
256
теолопя". 1983 р.) Т.Альтщера ("£ванreлiя хритсиянського ате1зму". 1966 р.; "Самовтшення Бога". 1977 р.), К.Рашке ("Релтя i образ людини". 1977 р.; "Алхiмiя слова". 1979 р.; "Вторгнення вiчностi". 1980 р.), в якш Бог розглядаеться як вся рiзноманiтнiсть його усвiдомлень, дискурс (розмисел) Бога.
У друг. пол. ХХ ст. була усвщомлена недостатшсть визначення культури як сукупност цiнностей, результат дiяльностi. Утверджуеться нове розумiння культури як способу дiяльностi в цшому (який включае саму дiяльнiсть, ïï види i результати тощо). Воно, за вдалим висловом Е.Юнгера, становить "нульовий меiредiан культури". Культурна спадщина розглядаеться вже не як сукупшсть культурних цiнностей ("свiтова бiблiотека" Борхеса або "уявний музей" Мальро) з певним, по-перше, визначеним i, по-друге, наявним змютом (що вiдповiдало уявленням про св^ як присутнiсть, дашсть), а як "лабiринт" (Еко). "Лабiринт" - це такий "магiчний театр" (Гессе), "св^ова бiблiотека" (Борхес), "уявний муей свiтовоï культури" (Мальро), "спадщина" (Юнгер) якi iснують не як визначена наявшсть, данiсть, але постшно створюються через безконечний семiозис новоозначування. Одним словом, iсторично-духовна спадщина - це сам процес ïï створення. Успадкування не е освоенням уже юнуючих культурних цшностей, але власне його своренням через безконечний семюзис - новоозначення. Передусiм, це критичний штелектуальний дискурс (розмисел) як розмiрковування, доведення, сукупнiсть семiотичних дослiдницьких прийомiв (Фуко). У широкому значеннi -розгортання семюзису (знакоозначення) у сощально-культурний контекст або виведення семiозису iз соцiокультурного контексту (Гоулднер). По-друге, це деконструкщя (Деррiда) як створення значень, значеннятворення (т.з. "iнвестування суб'екта", "герменетичний дрейф" за Еко), новоозначування. Потрете, це нарратив - саморозгортання юторично-духовних значень ("номадизм значень" або "бювська текстура" за Бартом). По-четверте, це амулякр (Батай) -знак юторично-духовного означування. По-п'яте, це рiзома (корневище) -безкiнечний процес ("колона маленьких мурашок, якi обходять вс плато", за висловлюванням Делеза i Гваттар^ новоозначування ("екстатична каббала" за Еко). I, нареши, як тдсумок, по-шосте, це "Лабiринт" (Еко) - свп як новозначування ("сад розбклих стежок" за Борхесом), семiозис, св^ (в тому числi i св^ культури) не як наявнiсть дашсть, а як творчють ("еон рiзоми" за Еко). Отже, успадкувати - це значить створити. Вщбуваеться перехщ вiд розвитковостi до творчоцентричностi. Творчють i креативнiсть (творчеснiсть) становить альфу i омегу св^. Свiт бшьше не е щось дане i наявне (порiвняйте з давньоiндiйською шунья-вадою Нагарджуни кiн. II ст.). Св^ е свiтотворення. Свiтотворення е його одухотворення. Одухотворення е бесконечне новоозначування, тобто свп е семюзис. Так у надрах дiецентричноï картини св^ друг. пол. ХХ ст. виникае новий - процесуально-творчоцентичний образ св^ ХХ1 ст., який детермiнуе вс визначення ролi елiти у суспшьному розвитку. Через семiозис дiйснiсть перетворюеться на творчiсть. Вiдповiдно, елiтистський iнтелектуалiзм друг. пол. ХХ ст. - поч. ХХ1 ст. (Мiсiма Юкю,
257
X.Кортасар, А.Тарковський, У.Еко, Олесь Бердник, Лша Костенко, В.Шевчук та шш^ також носить творчоцентричний характер. На нашу думку, найбшьш повне вираження вш знайшов у Еко ("!м'я троянди", 1980 р.; "Нотатки на полях "Ыеш троянди", 1983 р.; "Мандри у гшерреальнкть", 1987 р.; "Межi iнтерпретацi!", 1990 р.; "Маятник Фуко", 1991 р.; "Острiв минулого дня", 1994 р. [2] та шш). Все що кнуе передусiм мусить бути створеним. Творчкть первинна. Все iнше е !! (тобто творчостi) розвитком, який розгортаеться як поступ. Отже е тдстави говорити про розвиток i поступ.
В укра!нському iнтелектуальному дискурс поч. XXI ст., на нашу думку, починають розрiзнятися два напрямки спадщинно! iнтелектуалiзацi! елiти: iнтелектуальний дискурс шктдесятницького гатунку (часопис "Сучаснiсть" за ред. Т.Гунчака та I.Дзюби, С.Сверстюк, В.Скуратiвський, С.Набока, "Фундацiя Олега Ольжича", Д.Павличко, "Просвiта" П.Мовчана, Iнститут нащонально! пам'ятi пiд керiвництвом I.Юхновського та шш.) i нового, "евроамериканського" захщного гатунку (Соломiя Павличко, Оксана Забужко, кторик Н.Яковенко, альманах "Iндоевропа" 1998 р., львiвськi часописи "Унiверсум" за ред. О.Романчука 1993 р. i "1" за ред. Т.Возняка, ки!вський часопис "Критика" (чи не навмисна паралель з "Критерiоном" Т.Елiота 1922 р.) за ред. Г.Грабовича i М.Рябчука 1997 р., Н.Зборовська, альманах "Перехщ - IV" 2000 р. I. Каганця, Оксана Пахльовська та шш^ [8].
Всебiчнiсть i глибина суспшьних перетворень прямо пропорцiйна залученш для цього культурнiй спадщинi. Вона виступае, по-перше, як об'ект перетворень, i по-друге, заЫб перетворення як творення нового. Здшснення соцiально-культурного проекту св^ово! цивiлiзацi! можливе лише через залучення свiтово! iсторично-духовно! спадщини. Св^ова глобально-ойкуменiчна цивiлiзацiя створюеться через залучення множинноедно! свiтово! культурно! спадщини. Оскшьки свiтова цивiлiзацiя постае як соборна едшсть нацiональних культур, то для Укра!ни це доба нащонального вiдродження i входження до ново! св^ово! цивiлiзацi! через спадщинну iнтелектуалiзацiю елiти.
Л1тература.
1). Гессе Г. Гра в бкер / Г.Гессе. [пер.]. - Xаркiв: Фолiо, 2001. - 510 с.
2). Еко У. Маятник Фуко / У.Еко // ч. Всесвщ 1998. - Ч.4. - 55 с.
3). Мальро А. Зеркало лимба / А.Мальро. [пер.].- М.: Наука, 1989. -
410 с.
4). Тейяр де Шаден П. Феномен человека / П.Тейяр де Шарден. [пер.]. -М.: Наука,1987. - 240 с.
5). Тиллих П. Избранное. Теология культуры / П.Тиллих. [пер.]. - М.: Юрист, 1995. - 479 с.
6). Тойнбi А.Д. Дослщження ктори. Том 2 / А.Тойнб1 [пер.].- К.: Основи, 1995. - 401 с.
7). Xалецький О.В. Культурно-кторичне успадкування як детермшанта штелектуального розвитку особи / О^але^кш // Фiлософськi пошуки. - Львiв, 1998. - Вип. I. - С.165-168;
258
8) Халецька О. Роль елпи у встановленш соцюкультурно! самовщповщност / О.Халецька // Науковий вкник ЛДАВМ iм.С.З.Гжицького. -Львiв, 1999.- Вип. 2. - С.450-455.
9). Borges H.S. El jardin de senderos que se bifurcan / H.Borges. - B.Aire, 1941. - P.398.
10). Cobb J. God and World / J.Cobb.- Ph., 1967. - P.210.
11). Deleuze J. Dibberence et Repetition / J.Deleuze. - P., 1969. - P.210; Logique du seus.- P., 1969. - P.378.
12). Derrida J. De la grammatologie / J.Derrida.- P., 1967. - P. 382; La dissemination.- P., 1972. - P.283.
13). Lyotard J.F. La condition postmoderne / J.Lyotard - P., 1979. - P.410.
14). Ogden S. Toward a New Theism / S.Ogden // Theology in Crisis: A Collogium on the Credibility of God. - M.C., 1967. - P.60.
Summary Khaletsky O.V., Khaletska O.O.
HEREDITY-ELITE INTELLECTUALIZATION
In action-centric picture of the world of the 20th centure cultural and heritage was considerred, in the end, as "a large book-shelf" (Borches) or "an imaginary museum of world culture " (Malroe), and inheritance as "erudition " itself. At the end of the 20th - at the beginning of the 21st centuries appeared new creation-centric image of the world as a "chaosmos" or "labyrinth" (Luthar, Derrida, Delese, Ecko and others). The world is not presence, availability, remoteness. The world is creation. Creation is its inspiration (including). Inspiration is infinite process of new designation, i.e. the world is semiotic. Correspondingly heritage is infinite process and creation via new designation is one of the methods of world creation.
Стаття надшшла доредакцИ 3.09.2010
259
