CC BY
91
УДК: 316.32:37.013.42-057.86
Е. Г. Яцура, аспірантка
СОЦІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА: ОСВІТНІЙ ВИМІР
У пострадянський період Україна зіткнулася із необхідністю побудови нової моделі державного розвитку. Обґрунтовано, що ця модель повинна кореспондуватися з основними принципами відкритого суспільства, бо це забезпечить ефективність державотворчих процесів. Висунуто думку, за якою в окресленому контексті пріоритетного значення набуває освітня сфера. Це, зокрема, передбачає фокусування уваги на вмінні формувати в індивідів здатність щодо засвоєння норм та цінностей суспільств демократичного, відкритого типів.
Ключові слова: відкрите суспільство, інститут освіти, виховання, культура.
Актуальність проблеми. Система освіти - один із найдавніших соціальних інститутів, який справляє значний вплив на основні сфери життєдіяльності суспільства (політичну, соціальну, економічну, культурну тощо). Завдяки інституту освіти стає можливою реалізація ефективних та оптимальних стратегій у процесах соціалізації індивідів, особливо підростаючого покоління. Із політичною соціалізацією молоді, яка згодом прийде на зміну існуючій владній еліті, деякі теоретики співвідносять перспективи становлення відкритого суспільства (З. Бжезінський, К. Поппер, Дж. Сорос та ін.). У зв’язку з цим актуальність теми визначається необхідністю фокусування уваги на пріоритетності освітніх програм, які стануть своєрідними провідниками для української молоді у нове соціальне
середовище, допомагаючи їй засвоїти норми, цінності та правила відкритого, демократичного суспільства.
Метою статті є виявлення соціологічних аспектів формування відкритого суспільства. Завдання публікації полягає у пошуку найбільш оптимальних шляхів трансформації освітнього простору України, що допоможе підростаючому поколінню сформувати новий світогляд, базуючись на цінностях та настановах відкритого суспільства.
Виклад основного матеріалу. Наприкінці ХХ століття тема відкритого суспільства набула особливої актуальності як для світової громадськості, так і для України зокрема. Після розпаду Радянського Союзу Україна опинилася у новій політичній, соціальній, економічній і навіть історичній ситуації. Українське суспільство потребувало нової моделі державного розвитку, що мала повністю реалізовувати інтереси та цілі всіх верств населення. Молода Українська держава одразу позиціонувала себе як демократичну та правову, поставила за мету побудувати повноцінне громадянське суспільство та підтримувати розвиток таких демократичних інститутів, як парламентаризм, конституціоналізм, свобода слова та друку тощо. Подібні інститути характерні для відкритого суспільства. Тобто, Україна від самого початку свого утворення як незалежної країни та закріплення власних позицій на міжнародній політичній арені на правах самостійного гравця намагається будувати державну політику, дотримуючись ідей і засад відкритого суспільства. Але на практиці з’ясувалося, що новостворені демократичні інститути не здатні розвиватися в Україні відповідно до цінностей відкритого суспільства. Річ у тім, що владна еліта (яка сама й досі не може позбавитися від звички мислити за «радянськими мірками») намагалася примусово впровадити модель відкритого суспільства в Україні, спираючись лише на досвід країн, що вже стали на шлях до «відкритості». У цьому, на нашу думку, й була головна помилка керівництва держави, що віддалила українське суспільство від омріяного майбутнього відкритості та свободи щонайменше як на два десятиліття.
Окреслену проблематику, на нашу думку, важливо розглядати крізь призму культурної специфіки. Культура тісно пов’язана зі свідомістю людей, від покоління до покоління набирає свою міць і передається за допомогою виховання дітей, системи освіти, церковних настанов тощо. Разом з тим культура піддається змінам, хоча і дуже повільно. Саме тому починати переорієнтовувати стиль мислення всього суспільства необхідно з наймолодшого покоління [4].
Важлива роль у цьому процесі відводиться саме інституту освіти. На сучасному етапі українська освіта починає входити до європейського освітнього простору. ХХІ ст. більшою мірою зумовлено глобалізаційними процесами, взаємодією різних країн не тільки в політичній, економічній сферах, ай у галузі освіти. Тому адаптація освіти України до найбільш основних тенденцій розвитку західної системи освіти стало питанням часу. Особливу роль у цьому контексті відіграє приєднання України до Болонського процесу, що спрямований на підвищення якості навчального процесу, вдосконалення змісту навчання, впровадження демократичних засад в управлінні, виховання студентів як самостійних, вільних індивідів, дотримання принципів, цінностей та настанов, притаманних суспільствам ліберально-демократичного типу.
Але для українського суспільства, яке більше половини сторіччя перебувало під впливом радянської влади, якому весь цей час була відома тільки одна модель освітньої системи - радянська, досить важко лише за декілька років перейняти та повною мірою осягнути ідею Болонського процесу. Тим більше, що Україна приєдналася до Болонського процесу лише у травні 2005 р. Але вже підписано Болонську угоду, де з боку України обіцяно до 2010 р. зробити дипломи своїх ВНЗ конвертованими в Європі, а студентів -вільними в обранні дисциплін і місця навчання. Вже закінчився 2010 р., а ця обіцянка так і залишилася майже невиконаною. Багато є державних та приватних ВНЗ, які зобов’язалися підтримати принципи Болонського процесу лише на словах, на ділі продовжували дотримуватися вже звичної вітчизняної
системи освіти. Це ще раз доводить, що культурні настанови та звички змінюються дуже повільно. А за такий короткий час, як п’ять років, це взагалі неможливо зробити. Для того щоб українське суспільство перейняло європейський спосіб життя, необхідно мати спільну з Європою культуру, досягти спорідненості європейської та української свідомостей.
Саме тому, на нашу думку, спроба реформувати освітній простір України на «болонський лад» у такий спосіб виглядає як примусове насадження «європейської ідеології», тобто намагання створити з України штучну європейську державу. Річ у тім, що українська влада не піклується про державну освіту так, як Франція, котра робить найбільший внесок у розбудову загальноєвропейського наукового та освітнього простору. Так, Франція витрачає на освіту близько 7 % від ВВП, випереджаючи у цьому питанні Німеччину, Іспанію, Велику Британію, Італію, Нідерланди і поступаючись лише країнам Північної Європи та США. Влучним є твердження, що для прискореного руху України до суспільства знань та її інтеграції у Європейський Союз потрібно не тільки виконання нашим освітнім керівництвом та академічною спільнотою положень Болонської декларації, подальших європейських документів, а насамперед перетворення освітньої та наукової сфер із маргінальних у сферу інтересів держави і усього українського суспільства [1, с. 22-28].
Ще у далекому 2005 р. ідея переходу до так званої «болонізації» освітнього процесу була сприйнята українським суспільством певним чином негативно. Така реакція зумовлена тим, що було здійснено спробу різко змінити вже звичні культурні цінності в українському суспільстві на принципово нові та значно відмінні настанови. Та й сьогодні більшість українців вороже та з певною недовірою ставляться до ідей та принципів Болонського процесу. Але слід також зазначити, що це більшість не серед усього українського соціуму, а лише серед тих, хто впевнено зможе відповісти, що таке Болонська система освіти. Недосвідчені у цьому питанні мають звичку дотримуватися чужої, а не власної позиції. Це можна пояснити тим, що стрімке
та для більшості неочікуване впровадження болонської системи освіти відзначилося у свідомості українців характерною ознакою насильницького насадження «європейської ідеології».
Ми додержуємося думки, за якою входження України до європейського освітнього простору прискорить процес подолання основних культурних перешкод на шляху до відкритого суспільства. Тому вивчення та використання на практичному досвіді наукової інформації про зарубіжний досвід є вельми важливим чинником. Але для повного переорієнтування самосвідомості сучасних українців на новий лад, сприйняття всім суспільством ідеї відкритого суспільства як чогось невід’ємного від їхньої природи необхідно витратити багато часу.
На наш погляд, певне неприйняття суттєвих стрімких інновацій пояснюється настановами українського менталітету, що формувався протягом багатьох століть під впливом історичних, географічних і, найважливіше, культурних чинників.
Від часів Київської Русі, яка вважається першою формою української державності, та аж до розпаду Радянського Союзу і становлення України як незалежної держави український народ зазнавав суттєвого впливу з боку інших держав та народів, під владою яких він перебував. Так, за часів Київської Русі князь Володимир примусово зробив християнство державною релігією, тоді як на той час всі східнослов’янські племена сповідували язичництво. Взагалі-то ті племена, які пізніше утворили один український народ, постійно зазнавали нападів з боку загарбників (починаючи скандинавською експансією та закінчуючи набігами половців, печенігів). Усі ці іноземні племена частково залишалися проживати на території України, що призводило до їхньої асиміляції у слов’янському середовищі. В такий спосіб відбувалася «культурна дифузія». Згодом, після монголо-татарської навали, у XIV ст. більша частина Південно-Західної та Західної Русі була захоплена литовськими і польськими феодалами. Українці знову піддалися утиску -насадженню католицизму та насильницькій полонізації. Перебування у складі
спочатку Російської імперії, а потім і Радянського Союзу теж наклало відбиток - політична влада стала сприйматися суспільною свідомістю у негативному контексті (як щось неодмінно зле, те, що обмежує свободу, думки та дії). За таких умов розвиток суспільства може мати два шляхи: або відбувається формування стратегій суспільного розвитку на основі запозичення положень одразу декількох концепцій, що мали успіх в інших країнах, або спостерігається відмова від будь-яких змін, що неодмінно перетворює суспільство на статичне, не схильне до розвитку, а отже, закрите. Таке суспільство, за думкою К. Поппера, характеризується «вірою в магічне табу, тоді як відкрите суспільство - це суспільство, в якому люди до певної міри навчилися критично сприймати табу і обґрунтовувати свої рішення» [2, с. 227].
В окресленому контексті можна навести приклад «Помаранчевої» революції 2004 р. Молода Українська держава прагнула нового напрямку в зовнішній та внутрішній політиці. Можливо, саме бажання звільнитися від російської залежності багато в чому вплинуло на вибір українських громадян. Виходячи із заперечення радянського тоталітарного минулого, співробітництво із Заходом, який так активно пропагував демократичні цінності, стало основною ідеєю переважної частини українського суспільства. В очах громадськості саме В. Ющенко (тогочасний кандидат в Президенти України) видавався провідником до західних цінностей. Але бажаних результатів досягнуто не було. Навпаки, люди почали розчаровуватися у демократичних реформах. Це розчарування було яскраво продемонстровано результатами останніх президентських виборів (2010 р. ), коли перевага була надана колишнім конкурентам В. Ющенка. Однією з причин такого повороту подій став той факт, що українські політики намагалися помістити українське суспільство у форму західного зразка. В результаті цього отримано ефект «прокрустового ложа». Тому важливо розуміти, що впроваджувати зміни у світогляді всього суспільства необхідно поступово, з наймолодшого покоління.
Американський дослідник Х. Манн найвищою метою освіти вважає формування особистості [4, с. 88]. Саме робота з особистістю є одним з основних аспектів освітньої діяльності. Адже педагогу перш за все необхідно знати особу учня, вивчити його психологічні та вікові особливості, ретельно дослідити коло його інтересів, умови його життя. Пізнання цих деталей допоможе йому виховати повноцінних громадян, здатних жити у демократичному, відкритому суспільстві. Педагог, на нашу думку, - один із тих, хто зможе розвити у молоді ті різноманітні якості, що притаманні найбільш розвиненим індивідам.
У відкритому суспільстві індивіди ухвалюють рішення самостійно. Розвинена особистість дозволяє суспільству процвітати, а людині - вести повноцінне життя. Народ сам несе відповідальність за створення і подальше збереження вільного та справедливого суспільства [3]. Це означає, що люди повинні чітко усвідомлювати, що саме виступає в ролі морального фундаменту демократії, брати на себе відповідальність за дотримання поваги до прав людини, добровільного підпорядкування закону, турботи про спільний добробут. Всі ці якості характерні для відкритого суспільства. І вірність цим чеснотам бажано виховувати ще з дитинства.
Серед важливих функцій освіти слід виділити одну з основних -формування громадянськості, оскільки виховання громадянськості являє собою компонент підготовки до життя у демократичному суспільстві. Виховання громадянськості треба починати з раннього віку і продовжувати до отримання індивідом середньої освіти. Це передбачає як включення окремих компонентів означеної проблематики в навчальні курси, що пов’язані із суспільною проблематикою, так і створення спеціалізованих навчальних дисциплін. Важливою для виховання громадянськості є така організація навчального процесу, яка б заохочувала учнів стежити за подіями в країні та світі, постійно їх обговорювати. Причому обговорення суперечливих суспільних та політичних питань має бути вільним та відкритим. Набуває важливості необхідність навчати учнів розмірковувати про існуючі проблеми
та намагатися знайти їхнє розв’язання. У відкритому суспільстві індивіди здатні критично мислити, не довіряючи сліпо указам владної верхівки. Тому дуже важливо прищеплювати навички неупередженого та самостійного розмірковування, що передбачає експериментування, оскільки саме метод спроб та помилок врешті-решт допомагає досягти суспільного прогресу.
Також важливим суспільним інститутом, що сприяє розвиткові загальних цінностей та норм поведінки, виступає, на наш погляд, школа. Система освіти є відображенням цінностей суспільства та інструментом їхнього увіковічення. Тому саме через реформу освіти можливо досягти зміни культури, а отже, і самосвідомості суспільства. Залежно від того, які розумові навички отримає молодь, можна буде судити про те, наскільки відкритими виявляться суспільства у майбутньому. Але, починаючи реформувати освітню систему, слід звертати увагу на те, що самі педагоги здебільшого не докладають значних зусиль для розвитку критичного мислення, логічного міркування учнів, а також їхнього вміння усвідомлювати сутність громадянських цінностей, бути толерантними, виступати публічно тощо. Адже всі ці якості необхідні індивіду для того, аби брати участь у житті демократичного суспільства. Втім, педагоги не дуже добре обізнані з проблематикою демократії, оскільки вони є громадянами своїх суспільств та продуктом уже створених культур. Тобто, такий суспільний клімат не сприяє спонтанному формуванню відповідних демократичних цінностей та навичок. Тому для існування та ефективного функціонування відкритих суспільств необхідно цілеспрямовано виховувати означені настанови, позбавляючись від будь-яких авторитарних елементів у системі освіти, що залишилися Україні у спадок від Радянського Союзу. Суттєвих змін, на наш погляд, мають зазнати самі підходи до формування навчальних програм, які слід спрямовувати на розвиток демократичних цінностей, навичок та настанов. Важливим є перетворення системи освіти на відкриту та відповідальну перед суспільством.
Висновки. Педагог, використовуючи професійний потенціал, має реальну можливість переорієнтувати свідомість всього суспільства та кожного окремого індивіда на відкритий та демократичний «формат». Найважче буде тим, хто першими стануть на шлях до відкритого суспільства, бо саме їм доведеться зламати у своєму світосприйнятті сформовані цінності та стереотипи і повірити у краще майбутнє вільного, демократичного суспільства. Для освіти в Україні важливо зберегти демократичну ідеологію освіти, яка розглядається академічною громадськістю як принципова антитеза ринковій орієнтації освіти. Також нові риси, яких набуває національна освіта України, не повинні зруйнувати соціалізуючої, об’єднуючої місії в сучасному суспільстві, її намагання служити ідеалам рівності, справедливості та відкритості.
ЛІТЕРАТУРА
1. Каленюк, І. Рух Європи до суспільства знань. Болонський процес і Україна / І. Каленюк, К. Корсак // Вища освіта України. - 2004. - №2 3. - С. 2228.
2. Поппер, К. Відкрите суспільство та його вороги : В 2-х т. / Карл Поппер : пер. з англ. О. Коваленка. - К. : Основи, 1994. - Т. 1 : У полоні Платонових чарів. - 444 с.
3. Сорос, Дж. Открытое общество. Реформируя глобальный капитализм / Джордж Сорос : пер. с англ. - М. : Некоммерческий фонд «Поддержки культуры, образования и новых информационных технологий», 2001. - 458 с.
4. Харрисон, Л. Главная истина либерализма: как политика может изменить культуру и спасти её от самой себя / Л. Харрисон : пер. с англ. Б. Пинскера. - М. : Новое изд-во, 2008. - 282 с.
СОЦИОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ФОРМИРОВАНИЯ ОТКРЫТОГО ОБЩЕСТВА: ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ ИЗМЕРЕНИЕ
Яцура Е. Г.
В постсоветский период Украина столкнулась с необходимостью построения новой модели государственного развития. Обосновано, что эта модель должна корреспондироваться с основными принципами открытого общества, ибо это обеспечит эффективность процессов государственного обустройства. Выдвинут тезис о том, что в изложенном контексте приоритетное значение приобретает образовательная сфера. Это, в частности, предусматривает фокусирование внимания на умении формировать у индивидов способности относительно усвоения норм и ценностей обществ демократического, открытого типов.
Ключевые слова: открытое общество, институт образования, воспитание, культура.
SOCIOLOGICAL ASPECTS OF ESTABLISH OF THE OPEN SOCIETY: EDUCATIONAL DEMENTION
K. G. Yatsura
In the post-Soviet period Ukraine was faced with necessity to build a new model of state development. The article proves that the model should be corresponded to the basic principles of open society, which will ensure the effectiveness of the processes of state building. The thesis is put forward that educational sphere acquires a priority importance in the mentioned context. This provides, in particular, the ability to focus on the capacity to create learning among individuals with respect to the norms and values of democratic, open societies.
Key words: open society, institute of education, education, culture.
