CC BY
55базовой аэробикой. Соревновательная деятельность в этом виде спорта длиться 1мин. 45сек. и определяется ресурсом анаэробных источников энергии. На диаграмме 1 представлены энергетические показатели в подготовительном периоде. Тренировочная работа, в котором преимущественно направлена на увеличение объёма нагрузки и на 2-м этапе периода- интенсивности. Это находит своё отражение на показателях аэробной энергетики в предовулятор-ном периоде У6 = 70,9±0,6; в периоде жёлтого тела У6 = 69,0±0,55. Показатели анаэробной энергетики имеют существенную разницу - У = 33,9±1,2; в фазе жёлтого тела У3К = 44,3±0,9. У2 = 28,9 ±0,9; в фазе жёлтого тела - У2 = 35,1±0,7. Показатель аэробной энергетики не достоверен, однако имеется тенденция к уменьшению, что объясняется лактатной направленностью тренировочных нагрузок.
Известно, что функциональная активность двигательных единиц быстрого и медленного сокращения определяется ресурсом анаэробных и аэробных источников энергии. Это приобретает практическое значение, так как имея конкретные данные анаэробнокреатинфосфатного, анаэробногликолити-ческого и аэробного энергообеспечения организма спортсмена можно объективно обосновывать чередование тренировочных нагрузок различной преимущественной направленности; умело сочетать объёмы и интенсивность нагрузок; обеспечить профилактику переутомления.
Задача предсоревновательного периода состоит в том, чтобы максимально приблизить функциональные возможности организма спортсменок к условиям физического состояния при воздействии соревновательных нагрузок. Планируя упражнения, стимулирующие алактатные анаэробные процессы, мы отмечали при текущих обследованиях в микроциклах, что 20-30 секундная повторная работа с максимальной интенсивностью приводит к интенсификации процесса гликолиза и, как результат, способствует не только повышению мощности алак-татного процесса, но и мощности и подвижности лактатного анаэробного процесса. Это позволило на предсоревновательном этапе подготовки увеличить анаэробные энергетические возможности спортсменок, о чём свидетельствуют данные представленные на диаграмме 2.
В предовуляторной фазе алактатный показатель увеличился У3К= 39,1±1,1; лактатный показатель увеличился - У2 =31,6±0,9; кислородные возможности изменились незначительно У = 71,85±0,6. Фаза жёлтого тела характеризуется значительным увеличением анаэробных показателей - У3К = 43,7±0,7; У2 = 38,4±0,4; кислородная энергетика составляет У = 72,3±1,1.
Выводы.
Мы не можем претендовать на исчерпывающую полноту исследования вопроса управления тренировочным процессом в женском спорте, учитывая многообразие циклических, ациклических ситуационных видов спорта. Однако, наш опыт по-
зволяет сделать выводы, что оптимизация тренировочных нагрузок может быть обеспечена экспресс-методом, позволяющим получить объективную текущую информацию о состоянии систем энергообеспечения и на основании этих данных планировать упражнения стимулирующие развитие анаэробных и аэробных процессов в зависимости от поставленных задач, индивидуализируя нагрузки каждой спортсменки с учётом особенностей её (МЦ). Исследования показали, что спортсменки в фазе жёлтого тела менструального цикла способны к выполнению значительных физических нагрузок.
Дальнейшие исследования предполагается провести в направлении изучения других проблем управления тренировочным процессом женщин -спортсменок на основе энергетических показателей.
Литература
1. Похоленчук Ю.Т., Свечникова Н.В. Современный женский спорт - К.: Здоров’я. - 1987. - 192с.
2. Свечникова Н.В., Фатюшин В.В., Похоленчук Ю.Т. К вопросу о женском спорте // Эндокринные механизмы регуляции приспособления организма к мышечной деятельности. - Тарту: Издательство Тартуского университета, 1972. - В. III. - 189 - 197с.
3. Пангелов Б. П. Об особенностях тренировки легкоатлеток //Проблемы совершенствования спортивной подготовки женщин: Сб. научных работ. - К. Спорткомитет УССР, 1977. - 61-67с.
4. Квале А.Я., Кушниренко Е. А. Работоспособность баскетболисток в разные фазы менструального цикла // Теория и практика физической культуры. - 1978. - №4. - 33-35с.
5. Пивоварова В. И., Фомин С.К. Влияние больших физических нагрузок на работоспособность лыжниц в подготовительном периоде // Лыжный спорт. - М: Физкультура и спорт, 1981 - В. I. - 39-42с.
6. Душанин С. А. Система многофакторной экспресс - диагностики функциональной подготовленности спортсменов при текущем и оперативном врачебно-педагогическом контроле.- К.,1986. - 24с.
7. Виндюк В.П. энергетические предпосылки управления учебно-тренировочными занятиями женщин - спортсменок. Международный научный конгресс. Ч.2 - Минск, 1999. - 376-377с.
8. Виндюк В.П., Проскура Н. В. К вопросу о рациональном построении тренировочного процесса //Ш-я Международная научно-практическая конф. «Физическая культура, спорт и здоровье нации» Винница. 1998.
Поступила в редакцию 23.02.2007г.
РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ УТВОРЕННЯ Й РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ
Вовчаста Н.Я.
Львівський державний університет безпеки життєдіяльності
Анотація. На сучасному етапі суспільно-економічного розвитку України в системі підготовки кадрів Міністерства з надзвичайних ситуацій здійснюються глибокі реформи. Насамперед вони торкаються діяльності навчальних закладів галузі, які покликані готувати високоосвічених кваліфікованих спеціалістів. За цих умов важливим є вивчення і використання багатолітнього досвіду вітчизняної професійної освіти, яка пройшла складний шлях розвитку в умовах бездержавності. В статті окреслено стан сучасної організації підготовки
кадрів здебільшого на прикладі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
Ключові слова: система підготовки кадрів, пожежна безпека, Галичина, товариство «Сокіл», фахові курси, навчальний заклад, пожежно-технічне училище, Львівський інститут пожежної безпеки.
Аннотация. Вовчаста Н.Я. Ретроспективный анализ основания и развития системы подготовки специалистов пожарно-спасательной службы в Украине. На современном этапе общественно - экономического развития Украины в системе подготовки кадров Министерства чрезвычайных ситуаций проводятся глубокие реформы. Прежде всего, они касаются деятельности учебных заведений отрасли, которые предназначены для подготовки высокообразованных, квалифицированных специалистов. В связи с этим важным является изучение и использование многолетнего опыта отечественного профессионального образования, которое прошло сложный путь развития в условиях без-государственности. В статье дана оценка современного состояния организации подготовки кадров преимущественно на примере Львовского государственного университета безопасности жизнедеятельности.
Ключевые слова: система подготовки кадров, пожарная безопасность, Галичина, общество Сокол, профессиональные курсы, учебное заведение, пожарно-техническое училище, Львовский институт пожарной безопасности.
Annotation. Vovchasta N.Y. The retrospective analysis of the establishment and development of the training of specialists for the fire rescue service in Ukraine. At the present stage of social and economic development of Ukraine deep reforms are carried out in the system of professional training of the Ministry of Extraordinary Situations. First of all, they deal with the activity of educational institutions of the branch which are intended to train highly educated and skilled specialists. In this connection the study and use of many years experience of the vocational training of our country which has passed a hard way of development in the conditions of non-statehood, is of great importance. The state of the modern organization of the professional training, basically on the example of the Lviv state university of vital activity safety is defined in the article.
Keywords: system of the professional training, fire safety, Halychyna, society “Sokil”, professional courses, an educational institution, fire-technical school, Lviv institute of Fire Safety.
Вступ.
Утворення і розвиток України як самостійної держави спричинили кардинальні зміни у суспільному житті й зумовили перегляд і переосмислення характеру функціонування всіх соціальних інституцій, зокрема системи професійної освіти. На сучасному етапі суспільно-економічного розвитку країни, в умовах кардинальних соціальних змін, структурної перебудови в суспільстві здійснюються глибокі реформи в системі підготовки кадрів для органів Міністерства надзвичайних ситуацій. Важливим напрямком діяльності у цій сфері є наукове забезпечення і формування державної політики у галузі пожежної безпеки, кадрова політика та професійна і психологічна підготовка особового складу до виконання принципово нових і складних завдань.
Проблема організації пожежного захисту й мобілізації муніципальних можливостей та засобів для ліквідації пожеж вперше отримала нормативні
кодекси у Галичини після надання Львову (1356 р.) магдебурзького права, тобто юридичного права на створення власного самоврядування з відповідними службами. Відтак, магістрат приймав рішення щодо організації і функціонування органів пожежної безпеки [8;24].
Проте, лише після поділу Речі Посполитої у 1772р. та приєднання Галичини до Австрійської імперії намісники з Відня звернули увагу на стан пожежної безпеки.
Найбільше приділялося Львову де у 1849 р. було вперше створено корпус пожежників, який започаткував організацію професійної пожежної служби. Вона укомплектовувалася добровольцями на постійну службу. Як повідомляв часопис “ва7ЄІа Lwowska” з бійцями корпусу пожежників організовувалися фахові навчання: “ Дня 5 поточного місяця відбулася їх перша проба на території колишнього монастиря кармелітів. Для цього були використані різні прилади, що уживаються для гасіння пожеж, рятування людей та майна від вогню... Під час виконання вправ ті люди виявили неабияку вправність [14].
Великі заслуги у розвитку системи пожежної безпеки Львова і Галичини загалом та професійного вишколу належали інспектору П.Прауну, який очолив корпус пожежників 1866 р. Ознайом -лений з організацією пожежної справи в Німеччині, він ініціював розвиток добровільного пожежницт-ва в провінції, створював добровільні пожежні команди, підготував видав надзвичайно корисний для навчання перший в історії посібник “Практичні поради в обладнанні пожежної сторожі і гасінні пожеж”[15; 23-38].
Характерною рисою українського со-кільського руху було його активне поширення серед селянства. За підрахунками львівського історика Оксани Вацеби, напередодні Першої світової війни у краї діяли понад 600 сільських пожежно-руханко-вих осередків “Сокола”, в яких було близько 33 тис. членів [1;19].
Головна управа товариства у Львові видавала часописи “Вісті з Запорожа” (1910-1914) та “Сокільські Вісти” (1928-1939), а також сокільські календарі і посібники, які часто містили поради і рекомендації керівникам провінційних осередків “Сокола” (з 1912 р .-“Сокіл-Батько”) щодо проведення заходів, зокрема методичні вказівки з форм і методів фахової підготовки кадрів.
Перша світова війна, у ході якої Галичина стала, ареною великих битв збройних сил Австро-Угорської імперії та союзної Німеччини проти військ Російської імперії, завдала українцям великих людських втрат і руїни. Постраждали національні інституції, громадсько-політичні та культурно-освітні об’єднання й товариства зокрема “Сокіл”. Край опинився під окупацією Польщі, яка провадила політику утиску українців. З великими труднощами у 1923р. під керівництвом М.3аячківського у краї відновили діяльність 37 філій, а 1927р. їх чи-
сельність зросла до 493-х, які нараховували 35 тис. членів [9; 8].
Організація, діяльність і вишкіл особового складу сільських дружин пожежної безпеки завжди був у центрі уваги провідників товариства. Для реалізації цих заходів у складі генеральної старшини “Сокола-Батька” існувала посада пожежного референта, яку наприкінці 1920-х років обіймав Любомир Огоновський. Якщо великі міста Галичини й Буковини були спроможні утримувати протипожежні структури та організацію їх фахової підготовки, то містечка, центри сільських гмін, яких було щонайменше 6000, розраховували лише на осередки “Со-кола-Батька”.
Робота виконана за планом НДР Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
Формулювання цілей роботи.
Метою даної статті покладено дослідити і проаналізувати утворення і розвиток системи професійної освіти, а саме підготовки спеціалістів пожежно-рятувальної служби, галузі Міністерства з надзвичайних ситуацій України. Особливістю цієї проблеми є те, що впродовж століть українські регіони - Наддніпрянщини й Волині були інкорпоровані в Росію, а Галичина й Буковина - в Австро-Угорщину. Звичайно, процеси зародження пожежної справи, функціонування її інституцій та система підготовки кадрів в них мали свої особливості. Отже, на наш погляд, доцільно розглянути їх окремо.
Результати досліджень.
Перші кроки для організації державою фахового навчання пожежників були зроблені у Львові 1891р., де керівництвом корпусу пожежників були засновані курси. 40 відібраних курсантів навчалися впродовж 14 днів, а наприкінці навчання мали іспити із знань статутів, положень пожежної справи, а також способів гасіння пожеж різних видів. Випускники призначалися інструкторами міських і сільських пожежних команд. Згодом були засновані повітові курси для пожежників тривалістю три дні. 1908р. у Кракові засновано крайові курси, до яких скеровано з Галичини від міст, містечок і гмін фахівців. За три роки в них пройшли навчання 1297 осіб [16].
У міжвоєнний період, коли Галичина увійшла до складу Польщі, поряд з державними інституціями пожежної безпеки міністерство внутрішніх справ утворило 1923р. у Львові Малопольську Спілку пожежної охорони (МСПО) під головуванням президента міста І. Неуманна, яка охоплювала 225 пожежних команд трьох воєводств: Львівського, Тернопільського та Станіславівського. Проте державна система підготовки фахівців пожежної безпеки у Галичині не могла охопити широкий загал провінційних добровільних дружин, відтак старшина українського “Со-кола-Батька” брала на себе це завдання, хоча її можливості були досить обмеженими. Проте керівник пожежної референтури Л.Огоновський зі своїми інструкторами налагодили широкомасштабну
діяльність у галузі фахового вишколу як провідників сільських філій і осередків “Сокола-Батька” так і членів добровільних пожежних дружин.
Перші післявоєнні курси з навчання керівників добровільних пожежних команд у складі сільських товариств “Сокола-Батька” відновлено 1922 р. Усвідомлюючи вагомість курсів в організаційному будівництві сокільства, Пожежницька секція “Сокола-Батька” вже 9-14 травня 1922 р. скликала на курси 50 слухачів. Їх програму уклав Степан Гайдучок у співробітництві з А. Будзиновським, ініціатором розвитку пожежної справи у сокільсько-му рухові з часів головування 1901-1908рр. [12; 158].
Для проведення занять безпосередньо в добровільних пожежних командах Г аличини регулярно виїжджали в села і містечка спеціальні фахово підготовлені інструктори. Крім того, Головна управа “Со-кола-Батька” постійно надсилала в периферійні осередки організаційних референтів, серед яких були фахівці пожежної справи А.Будзиновський, Л.Огоновський, О.Дражньовський, Р.Турка. До речі, саме Організаційна секція робила потужний внесок у процес підготовки кадрів, проведення регулярного навчання сільських пожежників. “Щоби успішно повести сокільську працю краю, - відзначалося у зазначеному звіті- відбуто ряд повітових і місцевих курсів, які мали вишколити сокільських робітників. Програму курсів підготував проф. Гайдучок, в яку входили: 1) ідеольогія українського сокільства, 2) пожарництво і гігієна, 3) руханка, 4) праця в товаристві ... Секція поклала великий натиск на пожар-ну діяльність товариств і подбала, щоби Старшина “Сокола-Батька” видала підручник пожарництва Альфреда Будзиновського (“Пожарник”-авт.) в 3000 примірників, який то фаховий підручник облегчив цю пекучу справу [9;134-135].
Слід зауважити, що польська влада на місцях ставила чимало перепон діяльності сільських осередків “Сокола-Батька”, зокрема їх добровільним дружинам. У звітах відзначалося, що їм нерідко забороняли користуватися в навчальних цілях пожежною технікою громад, під приводом передачі її так званій “пожарній стражі”, яку влада засновувала в повітах, і яку українці не сприймали, оскільки більше довіряли соколам. Крім того польське об’єднання МСПО намагалося включити сокільські пожежні дружини до своїх членів, що було для галичан недопустимим. За вказівками влади діяльність “Сокола-Батька” у галузі пожежної справи 1932р. припинена взагалі, а його добровольні дружини були підпорядковані місцевим структурам поліції або розпущені [10; 145].
На початку XX століття на західноукраїнських землях, які тоді входили до Австро-Угорської імперії, широкого розмаху набув січовий рух. Його засновником був Кирило Трильовський, який 1900 р. на Снятинщині заснував товариство “Січ”. Одним із центральних завдань своєї діяльності воно мало організацію пожежної безпеки на селі.
Напередодні Першої світової війни кількість
січових осередків у краї становила 974, вони об’єднувалися Українським Січовим Союзом під керівництвом Генеральної Старшини (генеральний отаман - К.Трильовський) й мали загалом близько 80 тис. січовиків [5; 2846].
Якщо у містах в центрі уваги діяльності товариств “Січі” були фізкультура, спорт і військовий вишкіл, в сільській місцевості значна увага приділялася пожежній справі, організації добровільних пожежних дружин та їх фаховому вишколу Відтак їх популярність на селі була дуже широкою, про що свідчить швидке зростання їх мережі. Причому, зокрема у 1912-1913 рр. їх кількість збільшилася у Чортківському повіті з 22 до 50, у Стрийському з 20 до 80 товариств [2; 194-197].
Подібно до “Сокола” Генеральна Старшина організовувала й проводила так званий Протипожежний Січовий курс, який готував інструкторів з пожежної справи для повітових товариств. У спогадах “З мого життя” К. Трильовський відзначав про його плідну працю в Коломиї, зокрема в жовтні 1909 р. На курс навчання прибули 55 слухачів з 17 повітів Галичини. Керував ним командант Коломийської міської протипожежної охорони В. Веселовський. Заняття проводили І. Чупрей, Г Федюшка-Богун, Д. Мойса-Гонта [2; 57].
Після поразки українських визвольних змагань впродовж 1921-1924 рр. польська окупаційна влада ліквідувала товариства “Січ”. Відтак, для збереження основ організації група колишніх січовиків на чолі з полковником Романом Дашкевичем заснувала і домоглася затвердження владою товариства “Луг”. Його статут по-суті не мав відмінностей зі статутом “Січі”, який виклав завдання організації: культурно-освітня робота, розвиток фізкультури і спорту, проведення пожежних курсів. Власне його повним найменуванням було - Пожежно-руханкове товариство “Луг”.
Основним методом фахової підготовки пожежних команд при сільських осередках “Лугу”, як це було у товариствах “Сокіл-Батько” та “Січ”, були короткочасні курси на місцях під керівництвом інструкторів з центру. Але польська окупаційна влада поступово передавала функції боротьби з пожежами на штатні або добровільні пожежні команди з підпорядкуванням їх органам МВС, тобто поліції, або деякий час - війську. Тому новий статут “Лугу” затверджений у березні 1932 р. вже не включав організацію і фахову підготовку кадрів пожежників у перелік своїх завдань. Підготовка спеціалістів стала справою польської влади, яка мала мережу короткотривалих курсів.
Після ліквідації Запорізької Січі півтора століття більша частина України - Наддніпрянщина, Слобожанщина й Таврія входили до складу Російської імперії. Відтак, формування структур пожежної безпеки, підготовка фахівців здійснювалися у інших умовах й під впливом інших факторів. Вони базувалися на традиціях, які склалися в Росії, коли наприкінці ХУІ -початку XVII ст. Земський приказ у
Москві перебрав на себе централізоване управління пожежною безпекою. У 1718 р. - Петербурзі, а невдовзі в Москві утворюються спеціальні департаменти на чолі з генерал-поліцмейстером, які керували заходами щодо забезпечення пожежної безпеки, зокрема пожежними командами. Петро І зобов’язав у цих заходах брати участь військовим гарнізонам російських міст, які забезпечувалися відповідними засобами й проходили певну підготовку [4; 22-23].
В підросійській Україні, її містах і селах лише у пореформенний період - в другій половині XIX ст. впроваджувалися державні форми організації протипожежної охорони. До 1890-х років цією проблемою займалися міські та сільські громади відповідно із своїми можливостями. У 1896 р. МВС Росії затвердило типовий статут для організації міських пожежних товариств, а у серпні 1897р. появився статут на основі якого будувалися і діяли сільські пожежні команди. Статут пожежних товариств зобов’язував їх членів сплачувати внески, за рахунок яких власне існували і діяли добровільні пожежні дружини даної місцевості. Наприклад, пожежне товариство м. Бердичева у 1908 р. нараховувало 148 членів. Пожежна команда, яку воно утримувало, гасила пожежі як у місті, так і в навколишніх селах на відстані близько 25км [6; 25].
Наприкінці XIX ст. в Україні утвердилася система протипожежної охорони двох типів: професійна, тобто державна, і добровільна зі своїми формами і методами фахової підготовки. Причому в правобережній Україні, яка прилягала до підавстр-ійської Галичини, мала з нею зв’язки і переймала досвід діяльності “Сокола” і “Січі”, розвиток добровільних пожежних товариств та їх формувань, особливо міських, поширювався досить активно. На початку XX століття, особливо після реформ Сто-липіна 1906р., проблема пожежного захисту міст і сіл підросійської України ставала об’єктом заходів безпосередньо держави. Проте, організаційна діяльність у галузі протипожежної безпеки сільських населених пунктів покладалася на губернські та волосні структури, які не мали широкої можливості для фахової підготовки кадрів.
Безперечно, державні структури і громадські організації причетні до пожежної справи усвідомлювали, що ефективність діяльності протипожежної служби у значній мірі залежить від якості особового складу, його професіоналізму, морально-психологічної підготовки. Але впродовж усього XIX століття в Росії не існувало єдиної програми підготовки кадрів вогнеборців як командної так і рядової ланки. Згідно наказу Олександра I від 1803 р. комплектування пожежних команд здійснювалося солдатами непридатними до стройової служби, їх підготовка покладалася на брандмейстерів. Пожежні підрозділи були підпорядковані місцевим поліцейським органам, які часто оцінювали боєздатність пожежників по зовнішніх ознаках: виправці, парадних дефілядах тощо. Матеріальне забезпечення вогне-
борців було мізерним. Згодом, в середині ХК ст., пожежна служба поступово переходе на контрактову основу, а її формування комплектуються добровольцями. На зламі ХК-ХХ ст. стався помітний поступ у бік поліпшення підготовки пожежників заходами місцевої влади та добровільних пожежних товариств шляхом організації регулярних фахових занять з особовим складом і підготовки командних кадрів в навчальних закладах Росії. Зокрема О.Чепурна відзначає, що “незважаючи на всі негаразди, у професійній пожежній охороні України, протягом другої половини ХК - початку XX ст., склалися славні бойові традиції: любов до своєї професії, самовідданість та взаємодопомога при виконанні службових обов’ язків. Деякі сторони організації пожежної охорони України були навіть вищі, ніж за кордоном, хоча тамтешня пожежна охорона технічно була оснащена краще”.[13; 56].
В добу Української революції 1917-1921 рр., яка характеризувалася тривалою і напруженою збройною боротьбою за незалежність, організованої пожежної охорони практично не існувало. Проте, її формування утворені в містах і провінції у дореволюційний період, певною мірою продовжували функціонувати. Позитивну роль зіграло те, що вони завжди діяли й підпорядковувалися місцевим органам самоврядування, були практично аполітичними та ізольованими від впливів політичних сил, які боролися за владу. Після поразки визвольних змагань та встановлення радянської влади, у тодішній столиці Харкові в січні 1921 р. утворено Всеукраїнський центральний пожежний відділ Головного Політичного Управління на який покладено обов’язок відродити пожежну охорону республіки.
Водночас постановою Раднаркому з тими ж функціями була заснована Всеукраїнська надзвичайна протипожежна комісія. Були сформовані губернські, окружні, повітові апарати пожежного управління, а також інституція пожежних інструкторів, які організовували і здійснювали фахову підготовку пожежників на місцях, подібно як у Галичині [11; 48].
З 1922 р. голова ГПУ та нарком внутрішніх справ радянської України Василь Манцев повністю підпорядкував республіканську службу пожежної безпеки своєму відомству. Стали активно впроваджуватися заходи щодо фахової підготовки керівного і особового складу. За прикладом Харкова, де були відкриті Всеукраїнські курси підготовки керівних кадрів пожежної охорони, Центральний пожежний відділ заснував подібні постійно діючі курси заснувати у кожній губернії. До цього спонукав катастрофічний брак штатних пожежних фахівців у республіці: із 20 тисяч необхідних штатних функціонерів в Україні працювало всього вісім тисяч, тобто укомплектованість кадрами складала всього 40%.
Таким чином, на початку 1920-х років в радянській Україні закладалися основи організації пожежної справи та системи фахової підготовки командних кадрів та особового складу. Влада по суті
відмовилася від використання традиційних для України добровільних пожежних формувань і, з притаманним для неї прагненням до жорсткої централізації й підконтрольності формувань, утворювала службу пожежної охорони на новій основі. Процес формування організаційної структури професійної освіти в Радянському Союзі та її удосконалення продовжувався впродовж всього існування держави. На базі нових нормативно-правових актів, створювалася система підвищення кваліфікації вогнеборців, підготовки керівного складу шляхом заснування середніх і вищих навчальних закладів в системі органів внутрішніх справ.
Від встановлення радянської влади в Україні її пожежна служба і фахова підготовка кадрів була практично невід’ємною від всеросійської, являлася її складовою.
Сучасна система фундаментальної фахової підготовки спеціалістів служби пожежної безпеки створена вже після Другої світової війни. Вона базувалася на мережі довоєнних курсів і шкіл. Зокрема, у Києві на базі 1-ї сержантської школи Управління пожежної охорони УМВС Київської області 1947 р. було утворено Київські курси удосконалення офіцерського складу пожежної охорони МВС СРСР. До них відібрано 100 солдатів і офіцерів, здебільшого фронтовиків, які навчалися впродовж 15 місяців (командний склад відділів пожежної охорони) або 10 місяців (спеціалісти профілактики). Вони розпочали навчання з березня 1948 р.
1951 р. цей навчальний заклад реорганізовано у Київські курси підготовки офіцерського складу ВПО МВС СРСР. Курсанти, виключно із складу сержантів і старшин воєнізованої пожежної охорони, після навчання отримували звання “молодший лейтенант”. Але вже наступного року наказом міністра внутрішніх справ СРСР С. Круглова від 22 липня 1952 р. на базі курсів утворено перше в Україні Київське пожежно-технічне училище із штатом 344 командно-викладацького складу, та 840 курсантів. Воно започаткувало створення навчальних закладів нового типу в республіці.
В училище приймалася після вступних іспитів молодь віком 18-23 роки з освітою 9-10 класів середньої школи. Крім того, право на вступ до училище надавалося сержантському і рядовому складу формувань пожежної охорони віком до 30 років та освітою не нижче 8 класів. Водночас до літа 1953 р. при училищі продовжували діяти 11-місячні курси молодших лейтенантів.
У травні 1954 р. Київське пожежно-технічне училище було передислоковано до Львова й перейменовано на Львівське. З 1958 року до нього приймалися особи лише із середньою освітою. 1960 р. училище підпорядковане міністерству внутрішніх справ України. Проте, 1966 р. воно знову підпорядковане Москві й отримує назву Львівське пожежно-технічне училище Міністерства оборони громадського порядку СРСР. Було збільшено кількість курсантів. Водночас термін навчання скорочено до
двох років.
Наряду з ним, потужним навчальним закладом галузі підготовки висококваліфікованих спеціалістів було Харківське пожежно-технічне училище. Історія закладу бере початок з 1928р. коли Союзом Народних Комісарів УРСР прийнято рішення про створення в м. Харкові дворічних постійно діючих Всеукраїнських пожежно-технічних курсів. В процесі свого становлення і розвитку, назва навчального закладу неодноразово змінювалась. В 1930р. Всеукраїнські пожежно-технічні курси реорганізували в Харківський пожежний технікум НКВС УРСР, а в 1941р. в Пожежно-технічну школу В подальшому певні зміни відбулися у 1946р коли реорганізували в пожежно-технічне училище МВС СРСР з терміном навчання три роки. З цього моменту настав новий етап розвитку матеріально-технічної бази і удосконалення навчально-методичної, виховної роботи в закладі. Як і всі училища СРСР, курсанти з 1962р. навчалися по програмах, розрахованих на три роки і по завершенні отримували звання “лейтенант”. У 1994р. на базі Харківського пожежно - технічного училища МВС України створено Харківський інститут пожежної безпеки.
Воно готувало кадри, як і Львівське, для всіх республік країни, щоправда найбільше для Російської Федерації.
Після осягнення Україною незалежності здійснено радикальні зміни у статусі всіх пожежно-технічних училищ. Зокрема, Львівське в 2001р. реорганізоване в Львівський інститут пожежної безпеки Міністерства надзвичайних ситуацій України. Це докорінно відбилося у змісті навчальних програм і планів, а головне - у якості підготовки фахівців галузі, оскільки суттєво розширився діапазон їх діяльності [25.- С.1-6].
Нині в Україні діють низка навчальних закладів, в яких готуються висококваліфіковані спеціалісти пожежно - рятувальної служби, зокрема Академія цивільного захисту України у м. Харкові, Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля, Вінницьке вище професійне училище цивільного захисту, Український науково-дослідний інститут пожежної безпеки МНС України. Крім того спеціальні кафедри діють у вузах Києва, Севастополя, Кам’янця-Подільсько-го тощо. Вони готують високопрофесійні кадри пожежної безпеки України.
Висновки.
Таким чином, ретроспективний аналіз утворення і розвитку системи підготовки спеціалістів пожежно-рятувальної служби в Україні свідчить про її надзвичайно складний шлях в умовах бездержавності та перебування у різних імперіях. Отже, процес мав певні особливості, зокрема в західному регіоні, де розвивався під впливом активної діяльності добровільних товариств Сокіл, Січ, Луг і при широкій участі народних, насамперед селянських мас, водночас під утиском польської влади.
Характерною особливістю Наддніпрянщини було підпорядкування ви шкільних структур з підготовки фахівців органам ГПУ, НКВС, МВС. Лише після Другої світової війни професійна освіта пожежно - рятувальної служби була уніфікована за єдиним радянським зразком. Її рівень був досить високим. Він став основою подальшого її розвитку.
Подальші дослідження передбачається провести в напрямку вивчення інших проблем утворення й розвитку системи підготовки фахівців пожежно-рятувальної служби в Україні.
Література
1. Вацеба О. Сокільський рух у Галичині наприкінці XIX -початку XX ст. // Сокіл-Батько. Альманах 1895-1995. - Львів, - С. 19.
2. Гей там на горі “Січ іде”.- Едмонтон, 1965.-С.194-197.
3. Там само. - С. 57.
4. Дивущак Я. М. Централизация управления пожарной охраной России (Москва) // Міжнародна науково - практична конференція ”Пожежна та техногенна безпека”... - С. 22-23.
5. Енциклопедія українознавства. Т.8. - Львів, 2000. - С. 28083178.
6. Козинець О.В. Правове забезпечення діяльності добровільних протипожежних формувань в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст. // Міжнародна науково - практична конференція ”Пожежна та техногенна безпека”. -С.23-27.
7. Львівський інститут пожежної безпеки .Історична довідка. -Львів, 2003.-С. 1-6.
8. Попович С. Пожежництво Львова. -Львів, 2002.-368с.
9. Сокіл - Батько. Альманах 1895-1995. - Львів, 1996.- С. 134135.
10. Там само. -С. 145.
11. Томіленко А. Створення державної пожежної охорони радянської України в 20 рр. XX ст. // Пожежна та техногенна безпека... - С.48.
12. Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини (друга пол. XIX ст. -перша пол. ХХст.). - Тернопіль. 2001.-С.74.
13. Чепурна О.Г.Організація служби та підготовки пожежних підрозділів України в ХХ ст. // Міжнародна науково - практична конференція ”Пожежна та техногенна безпека”... -С.56.
14. Оа7е1а Lwowska.- 1901.- 12 аІГЇШ'.
15. Ргаип Р. Ргак1уе7пе wskaz6wki urzadzenia stгazy ogniowej і gaszenia pozaг6w. - Lw6w, 1869.-66s.
16. 8^^.1911.- ц7.- 8 4.
Надійшла до редакції 13.02.2007р.
ФОРМУВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ МОТИВАЦІЇ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ
Волошко Л. Б.
Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна”
Полтавський інститут економіки і права
Анотація. У статті проаналізовано результати діагностичного експерименту, проведеного з метою вивчення рівня навчальної мотивації студентів; проаналізовано мотиви навчальної діяльності студентів, обґрунтовано психолого-педагогічні умови формування позитивної навчальної мотивації.
Ключові слова: навчальна мотивація, студенти вищих закладів освіти, групова навчальна діяльність. Аннотация. Волошко Л.Б. Формирование учебной мотивации студентов высших учебных заведений. В статье проанализированы результаты диагностического эксперимента, проведенного с целью изучения учебной
