CC BY
183
УДК 340.12: 342.4(5)
О. В. Зінченко,доктор історичних наук, доцент
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙ АЗІЙСЬКИХ КРАЇН НАРОДНОЇ ДЕМОКРАТІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ
Здійснено порівняльний аналіз конституцій азійських країн народної демократії -ДРВ, КНДР, КНР та МНР. Розглянуто основні принципи конституційних актів цих країн і констатовано вплив на їх зміст ідей конституції СРСР 1936р., декларативний характер викладених принципів та віднесення їх до конституцій тоталітарної політичної системи.
Ключові слова: народна демократія, ДРВ, КНДР, КНР, МНР.
Актуальність проблеми. За останні декілька десятиліть у світі спостерігається
яскраво виражена тенденція до розширення масштабів ліберального конституціоналізму за рахунок втрати позицій радикалістського конституціоналізму. Особливо помітною вона є на теренах колишнього СРСР та країн, що належали до світової соціалістичної системи. У зв’язку з цим постає необхідність вивчення означеного процесу, виявлення чинників його ініціації та подальшого розвитку, що потребує висвітлення змісту конституцій країн названого простору. Розв’язання такої проблеми вимагає порівняльного аналізу основних законів вісьми таких країн, встановлення їх особливостей, спільних ознак та відмінностей. Сюди належать і порівняльний аналіз основних принципів конституцій азійських країн народної демократії.
Аналіз останніх джерел і публікацій. У науковій літературі сутності конституцій азійських країн народної демократії та викладених у них основних принципів приділялася значна увага з боку радянських правознавців і вчених ДРВ, КНДР, КНР та МНР. Зокрема, це були Б. Баянов, Б. Борисов, А. Буданов, Л. Воєводін, Л. Гудошніков, В. Данілов, Д. Златопольський, Г. Ігнатєнко, В. Кім, Б. Кожохін, Р. Кондратьєв, К. Котов, В. Лазарєв, Лоу Бань-Янь, А. Луньов, А. Мазаєв, А. Махненко, Н. Мерзляков, Г. Остроумов, В. Петюлін,
Н. Сударіков, Н. Фарберов, Хан Нак Тюконен, Чжоу Фан, М. Шафир, Б. Щетінін та ін. Однак їхні праці ґрунтувались на ленінській теорії диктатури пролетаріату і зазнали визначального впливу ідей конституції СРСР 1936 р. «Принципи всевладдя керованих робітничим класом народних мас, соціалістичного демократизму, гуманізму та інтернаціоналізму, - зазначав у 1957 р. радянський правознавець С.Ронін, -характеризують також зміст конституцій народно-демократических держав - Китайської Народної Республіки, Монгольської Народної Республіки, Корейської Народно-Демократичної Республіки, Демократичної Республіки В’єтнам... Конституції кожної з цих держав. у головних і характерних своїх рисах втілюють у собі ті самі принципи, які відрізняють Конституцію СССР.» [8, с. 110-111]. У зв’язку з цим вони мали
декларативно-пропагандистський характер і не давали змогу показати справжню сутність досліджуваної проблеми. Крім того, автори не вдавалися до порівняльного аналізу, а окремі спроби часткових порівнянь також зводилися нанівець їх класовою позицією. Саме тому мета статті полягає у здійсненні порівняльного аналізу основних конституційних принципів азійських країн народної демократії без ідеологічного впливу, виявлення на цій підставі їхнього змісту, притаманних їм особливостей, спільних ознак чи розбіжностей.
Виклад основного матеріалу. Ухвалені до Другої світової війни конституції зарубіжних країн обмежувалися, зазвичай регулюванням двох сторін громадського життя: організації державної влади і основних прав особи. Основні закони соціалістичних країн, починаючи з конституції Російської Федерації 1918 р., започаткували принципово нове тлумачення об’єкта конституційного законодавства, вносячи до нього основні питання соціально-економічної структури суспільства, політичної системи та ідеології. Зміст такого регулювання не відповідав ідеї загальнолюдських цінностей, принципам демократії, але такий підхід справив значний вплив на конституції країн тоталітарної соціалістичної орієнтації. В той же час існують об’єктивні межі конституційного регулювання, втручання держави у сферу соціально-економічних, політичних та ідеологічних стосунків. Надлишкова «зарегульованість» цих стосунків може перешкоджати громадському еволюційному розвиткові і вести до тоталітаризму, оскільки найбільш докладно питання суспільного ладу регулюються саме в конституціях країн тоталітарного соціалізму [10, с. 88-89].
Радянські правознавці І. Ільїнський, А. Лєпьошкін, Б. Щетінін вирізняли дев’ять найважливіших принципів конституцій країн народної демократії: соціальна природа державного ладу; принцип народного суверенітету; принцип соціалістичної власності на засоби виробництва; принцип єдності державної влади та повновладдя представницьких органів; принцип демократичного централізму; принцип реальності демократичних прав і свобод громадян; принцип пролетарського інтернаціоналізму; суверенітет та незалежність народно-демократичних держав; соціалістичний характер та докорінна відмінність від буржуазних конституцій [3, с. 104-109]. Сучасний російський правознавець В.Чиркін узагальнив їх і звузив до чотирьох принципів: економічної структури суспільства; соціальної структури суспільства; політичної системи; духовного життя суспільства [10, с. 89-100].
Конституції ДРВ, КНР та МНР наголошують про особливості визначення соціальної природи їх державного ладу. У преамбулі конституції ДРВ зазначено, що після Серпневої революції 1945 р. були відновлені суверенітет нації, свобода народу і засновано республіканський демократичний лад. Унаслідок вісімдесятьох років боротьби народ
В’єтнаму звільнився від колоніального гноблення і знищив феодальний режим, прагне «встановлення міцної та мудрої народної влади» і «твердо рухається шляхом слави та щастя укупі із світовим прогресивним рухом та прагненням людства до миру» [4, с. 95]. Перша стаття проголошувала В’єтнам Демократичною Республікою, в якій «вся влада в державі належить народові без відрізнення раси, соціального становища, статі, майнового стану, класів, віросповідання» [4, с. 96]. Отже, основний закон ДРВ не згадував ні класової ознаки змісту державного ладу, ні соціалістичної орієнтації. Не говорилось про це і в конституції КНДР, в якій підкреслювалося, що «влада у Корейській Народно-Демократичній Республіці належить народові» [5, ст. 1, с. 199].
Інакше виглядали справи в конституціях КНР та МНР. У вступі до Конституції КНР підкреслювалося, що внаслідок сторічної героїчної, спрямованої проти імперіалізму, феодалізму та бюрократичного капіталу боротьби «під керівництвом Комуністичної партії Китаю», китайський народ одержав у 1949 р. перемогу у народній революції, чим поклав кінець гнобленню та уярмленню і створив Китайську Народну Республіку «демократичної диктатури народу». Цей «лад народної демократії» забезпечує можливість мирним шляхом усунути експлуатацію та нужденність «і побудувати процвітаюче і щасливе соціалістичне суспільство». Період від створення КНР до побудови соціалізму декларувався перехідним періодом. Основними завданнями держави у цей період були поступове здійснення соціалістичної індустріалізації, поступове завершення соціалістичних перетворень у сільському господарстві, кустарній та капіталістичній промисловості і торгівлі [6, с. 163]. «Конституція закріплює, - говорилось у вступі до неї,
- спільні сподівання широких народних мас стосовно побудови соціалістичного суспільства». Зазначалося також, що у визвольній боротьбі народ створив «очолюваний Комуністичною партією Китаю Єдиний народно-демократичний фронт», який і далі має відігравати свою роль у мобілізації та згуртуванні народу усієї країни на виконання основних завдань перехідного періоду [6, с. 164]. Підкреслювалися також непорушна дружба КНР з СРСР та країнами народної демократії, розвиток дипломатичних стосунків з усіма країнами на принципах рівноправності, взаємної вигоди, поваги до суверенітету та територіальної цілісності, прагнення миру у всьому світі [6, с. 165]. Перші дві статті конституції наголошували, що КНР є заснованою на союзі робітників та селян і керованою робітничим класом державою народної демократії, вся влада в якій належить народові [6, с. 166]. Конституція МНР також декларувала, що країна є незалежною державою трудящих «аратів-скотарів, робітників та інтелігенції», що знищили імперіалістичне та феодальне гноблення, яка забезпечує некапіталістичний шлях розвитку з метою переходу в подальшому до соціалізму [7, ст. 1-3, с. 225]. Отже, конституції
азійських країн народної демократії досить докладно регулюють питання сутності державного ладу.
Таким чином, принцип соціальної природи державної влади виявився нерозривно пов’язаним з принципом народного суверенітету, і в конституціях азійських країн народної демократії ці два принципи отримали своє буквальне висловлення у формулі: «Вся влада належить народові і походить від народу». Означені принципи називалися повновладдям трудящих, оскільки експлуататорські класи були усунені від державної влади. При цьому наголошувалася керівна роль робітничого класу. «Принцип народного суверенітету в країнах народної демократії, - підкреслювали свого часу І.Ільїнський та Б.Щетінін, - втілюється у державному керівництві суспільством з боку робітничого класу, в союзі робітничого класу та селянства, що складає основу народної влади, у народно-представницьких органах як формі організації влади і політичній основі держави, у безпосередній участі трудящих в управлінні державою, у спрямовуючій ролі комуністичних та робітничих партій» [3, с. 105-106].
Всі конституції азійських країн у різних обсягах виголошували і принцип соціалістичної власності на основні засоби виробництва і своє ставлення до певних форм господарства та власності. У конституціі ДРВ лаконічно заявлялося, що «громадянам В’єтнаму гарантується право власності» [4, ст. 1, с. 98]. Навпаки, конституція КНР досить докладно викладала це питання. Вона заявляла про наявність в країні чотирьох основних форм власності на засоби виробництва: державна (загальнонародна) власність; кооперативна (колективна) власність трудящих; власність трудівників-одноосібників; власність капіталістів [6, ст.5, с. 167]. Надра, води, ліси, цілинні землі та інші ресурси проголошувалися державною власністю усього народу. Державний сектор був заснованим на загальнонародній власності соціалістичним сектором господарства, «керівною силою» у народному господарстві та матеріальною базою здійснення державою соціалістичних перетворень. Держава забезпечувала переважний розвиток державного сектору господарства [6, ст. 6, с. 167]. Кооперативний сектор був заснованим на колективній власності трудящих соціалістичним сектором господарства, або заснованим на частковій колективній власності трудящих напівсоціалістичним сектором господарства. Держава охороняла і ці форми власності [6, ст. 7, с. 167-168]. Держава охороняла право власності селян-одноосібників на землю та кустарів і несільськогосподарських трударів, сприяла збільшенню їх виробництва, а також добровільному об’єднанню у виробничі, постачальні та кредитні кооперативи [6, ст. 8-9, с. 168]. Стосовно ж куркулів та капіталістів держава охороняла право власності на засоби виробництва, використовувала їхнє виробництво і проводила політику їх обмеження і поступової ліквідації. Держава забороняла дії
капіталістів, що завдавали шкоду громадським інтересам, дезорганізовували економіку і підривали державні господарські плани, придушувала всіляку «зрадницьку та контрреволюційну діяльність, карала всіх зрадників та контрреволюціонерів» [6, ст. 8-10,
19, с. 168-171]. Конституція КНДР проголошувала три форми власності: державну, кооперативну та приватну. Передбачалось обмеження обсягів власності на землю [4, ст. 510, с. 200-201]. Три форми власності передбачала і конституція МНР: державну, кооперативну (громадську) та особисту [7, ст. 5-8, с. 226-227]. Усе це означає, що конституційний принцип правового регулювання економіки належав до одержавленої, тоталітарної моделі.
Радянські правознавці вбачали закріплений в конституціях СРСР та країн народної демократії принцип єдності державної влади та повновладдя представницьких органів у відмові від буржуазної концепції «поділу гілок влади» та пов’язаної з нею системи «стримань і противаг» у стосунках між державними органами, яка, на їх погляд, у буржуазних державах практично використовується з метою підсилення виконавчої влади і зменшення ролі представницьких органів [3, с. 106]. Відповідно до цього єдність державної влади потребує зосередження основних державних повноважень у руках органів народного представництва, яким підпорядковані управління та юстиція. Представницькі органи утворюють всі інші органи, які є відповідальними перед першими і підзвітними їм. Саме тому народне представництво виступає формою вираження народного суверенітету, а останній - джерелом народного представництва. Це цілком відповідає характеру органів народного представництва, які є, з одного боку, державними органами, а з другого - органами народного самоврядування [3, с. 106-107]. Так, конституції КНДР та КНР проголошують, що у першій законодавча влада здійснюється «виключно Верховними Народними Зборами», а у другій Всекитайські Збори Народних Представників «є єдиним органом, що здійснює законодавчу владу в країні» [5, ст. 33, с. 206; 6, ст. 22, с. 171]. Конституції ДРВ та МНР констатують, що Національні Збори та Великий Народний Хурал є вищими органами державної влади [4, ст. 22, с. 100; 7, ст. 13, с. 230]. Однак вищі представницькі органи не були постійно працюючими і збиралися на чергові сесії двічі на рік у ДРВ та КНДР і один раз у КНР та МНР [4, ст. 28, с. 101; 5, ст.
38, с. 208; 6, ст. 25, с. 172; 7, ст. 18, с. 230]. У період між сесіями у ДРВ та КНР функції представницьких органів виконували Постійні Комітети, а в КНДР та МНР - їхні Президії [4, ст. 27, с. 100; 6, ст. 24, 25, с. 172; 5, ст. 38, с. 208; 7, ст. 21, с. 231].
З принципом єдності державної влади в їх організації та діяльності радянські правознавці тісно пов’язували і принцип демократичного централізму. Вони вбачали його у передбаченні усіма конституціями країн народної демократії виборності усіх органів
державної влади знизу доверху на основі демократичної виборчої системи, підзвітності нижчих органів вищим, обов’язковості виконання першими актів других тощо [3, с. 107]. Так, конституції усіх азійських країн передбачали вирішення питань на підставі ухвалення рішень більшістю голосів [4, ст. 29, с. 101; 6, ст. 29, с. 174; 5, ст. 40, с. 208; 7, ст. 24, с.
232]. Однак принцип демократичного централізму нехтував інтересами меншості, усував можливість будь-якої відмінності від ухваленої більшістю позиції, попереджаючи тим самим виникнення опозиції, і разом з принципом єдності влади полягав ще й у цілковитій концентрації влади в руках вищого органу комуністичної партії, що перетворювало формальні вибори усіх рівнів на принцип призначання. Як зазначав Р. Давід, партія відповідно до принципу демократичного централізму лише схвалювала те, що диктувала необмежена воля Політбюро та всемогутнього Генерального секретаря. Ради різних рівнів, що обиралися громадянами, не відігравали вирішальної ролі у керівництві країною. Вони були підпорядковані органам комуністичної партії, рішення яких ніхто не насмілювався заперечувати. Навіть Верховна Рада на своїх двох щорічних сесіях, що тривали не більше трьох днів, лише голосувала, до того ж завжди одноголосно, за внесені закони урядом, який у свою чергу значною мірою зливався з керівними інстанціями комуністичної партії [1, с.133]. Отже, органи не тільки виконавчої, а й законодавчої влади не були незалежними. Що ж стосується органів суду, то конституції усіх чотирьох країн проголошували їх незалежність і підпорядкованість одному лише законові [4, ст. 69, с.
111; 6, ст. 78, с. 190; 5, ст. 88, с. 219; 7, ст. 67, с. 244]. Однак і суди не були незалежними.
Р. Давід зазначав з цього приводу, що вже саме підпорядкування судді закону не дозволяло йому бути індиферентним стосовно державної політики, оскільки суд складає інструмент у руках комуністичної партії. «Незалежність суддів в країні, де проголошено принцип концентрації всієї державної влади у Верховній Раді, - підкреслював правознавець, - не має нічого спільного з пошуками рівноваги, коли судова влада прагне контрбалансувати владу законодавчу» [1, с. 182].
З декларативним характером конституційних положень пов’язується і принцип реальності демократичних прав і свобод громадян. Конституції усіх чотирьох країн проголошують широкий перелік політичних та громадянських прав: слова, друку, об’єднань та зборів, віросповідань, обрання місця помешкання, переміщення, виїзду за кордон, на працю, відпочинок, освіту, забезпечення на випадок хвороби, старості, втрати працездатності, обрання та бути обраним тощо [4, глава ІІ, ст. 4-15, с. 97-99; 6, глава ПІ, ст. 85-98, с.191-194; 5, глава ІІ, ст. 11-25, с. 202-205; 7, глава Х, ст. 88-101, с. 248-251]. Серед цих прав відрізнялися декларації права об’єднань. Конституції ДРВ та КНДР зовсім не згадували про комуністичну партію і проголошували свободу союзів та право на
організацію демократичних політичних партій [4, ст.10, с. 98; 5, ст. 13, с. 202]. У першій, крім партії трудящих В’єтнаму, існували ще дві партії - демократична та соціалістична, а у другій, поряд з трудовою партією Кореї, діяли демократична партія Північної Кореї та партія молодих друзів («Ченудан») [3, с. 154-155]. конституції КНР та МНР декларували керівну роль комуністичної та народно-революційної партій [6, вступ, с. 164; 7, ст. 95, с. 258]. Разом з тим Конституція КНР дозволяла існування інших політичних партій [6, ст.
87, с. 192]. Відповідно до цього в Китаї, крім КПК, діяли ще вісім політичних партій [3, с. 154]. Однак комуністичні партії допускали існування та діяльність інших політичних партій лише за умови підтримки ними політики побудови соціалізму [3, с. 156].
Радянські правознавці вбачали сутність цього принципу у тому, що конституції країн народної демократії не обмежуються тільки формальним фіксуванням прав і свобод громадян, але головну увагу приділяють їх гарантуванням та матеріальним умовам їх здійснення. На їх погляд, саме у цьому виявляється одна з найважливіших сторін соціалістичної демократії, яка докорінно відрізняється від формальної буржуазної демократії [3, с. 108]. Проте практика показала лише декларативний характер і прав, і їх гарантій. Найважливішим підтвердженням цього виявилися крах усієї світової соціалістичної системи та розвал СРСР, що був її могутнім оплотом. В азійських країнах народної демократії, як і в країнах інших континентів, вся влада належала виключно комуністичним партіям, існували цензура, ідеологізовані органи державної безпеки, єдина ідеологія, спеціальні суди та спеціальні прокуратури, спеціальні трибунали, особливі трибунали з метою забезпечення соціалістичних перетворень в економіці, зміцнення «народної» влади, підтримки громадського порядку, «придушення зрадницької та контрреволюційної діяльності, покарання усіх зрадників та контрреволюціонерів.
Колишні експлуататорські класи позбавлялися політичних прав, а завдання збройних сил полягало в «охороні завоювань революції» [4, ст. 36, 51, 52, 63, с. 103, 107, 110; 6, ст. 19,
20, 73, 81, с. 170-171, 189, 191; 5, ст. 82, 83, с. 218; 7, ст. 40, 59, с. 237, 243]. Унаслідок усього цього в КНР була проведена «культурна революція» Мао Дзедуна з її багатомільйонними кривавими жертвами, а ДРВ фактично перетворилася на комуністичну спадкоємну монархію династії Кім Ір Сена.
Принцип пролетарського інтернаціоналізму радянські правознавці вбачали у забезпеченні національної рівноправності різних націй та народностей в країні, співробітництва між соціалістичними країнами та міжнародної солідарності трудящих усього світу. Однак дослідники проблеми не говорили про узаконення конституціями участі у розвитку світового революційного процесу, хоча це й декларувалося завуальовано. Так, у конституції ДРВ у преамбулі заявлялося, що країна «твердо
рухається шляхом слави та щастя укупі із світовим прогресивним рухом» і надає притулок усім іноземцям, що борються за справу свободи і демократії [4, с. 95, ст. 16, с. 99]. У конституції КНР говорилося про надання допомоги різним народам у боротьбі проти імперіалізму, внутрішніх ворогів, за прогрес людства, як про неодмінний курс КНР у міжнародних справах [6, вступ, с. 164-165]. Гарантували рівні права усіх націй та народностей і конституції КНДР та МНР [5, ст. 11, с. 202; 7, ст. 92, с. 249].
Конституції азійських країн народної демократії заявляли про суверенітет і обов’язок його захисту громадянами [4, преамбула, с. 95; 6, вступ, с. 165; 5, ст. 100, с. 221;
7, ст. 1, с. 225]. Однак слід зазначити, що проголошений основними законами суверенітет окремих держав мав відносний характер, оскільки малі країни - ДРВ, КНДР, МНР багато у чому залежали від КНР та СРСР. Нарешті, радянські правознавці останній принцип вбачали у загальносоціалістичному характері конституцій країн народної демократії, який полягав у взаємному використанні досвіду державного будівництва країнами народної демократії, у тому числі ідей конституції СРСР 1936 р. [3, с. 108-109].
Висновки та перспективи подальших досліджень. Основні конституційні принципи азійських країн народної демократії сформувалися під впливом ідей конституції СРСР 1936 р. Вони досить докладно регулюють суспільний лад, жорстко фіксують соціальну структуру суспільства, називаючи робітничий клас, клас кооперованих селян, соціальний прошарок - інтелігенцію, кочівників, торговців, ремісників. Селянство характеризується як союзних робітничого класу, керівництво якого належить останньому. Головною метою державної політики є перетворення класу дрібних власників на клас селян-кооператорів. В конституціях містяться положення про революційно-демократичну диктатуру народу, підпорядкованість різних громадських формувань одній комуністичній партії, демократичний централізм як основний метод організації та діяльності державного апарату, що унеможливлював будь-яку опозицію. Створюється єдина суцільна тотальна організація, що пов’язує воєдино державу і правлячу партію, верхівка якої є центром ухвалення усіх громадсько значущих рішень. Конституції відкидають рівноправність різних видів власності, а держава проводить неоднакову політику стосовно них: громадська власність користується перевагами, її державна форма вважається вищою формою власності і підлягає особливому правовому захисту. Найважливіші об’єкти економіки можуть належати тільки державі. Приватна власність має обмежений характер і підлягає жорсткому правовому регулюванню, а держава прагне перетворити її на громадську чи кооперативну власність. Отже, і концепція соціальної сутності суспільного ладу, і форми власності виходять з тези про класову боротьбу. У цьому декларовані конституціями принципи відповідають дійсності. Проголошені ж права і свободи, як і
означені радянськими правознавцями інші конституційні принципи, їх радикальні переваги порівняно з основними актами ліберальних країн мають декларативно-пропагандистський характер і приховують справжній зміст та спрямованість конституцій. Важливо також зазначити бажаність окремого висвітлення фактів щодо суперечностей між конституційними деклараціями та конкретною практикою втілення їх в життя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Давид, Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. - М. : Междунар. отнош., 1999. - 400 с.
2. Конституционное право социалистических стран: сб. ст. - М. : АН СССР, 196З. - 327
с.
3. Ильинский, И. П. Государственное право стран народной демократии / И.П.Ильинский, Б.В.Щетинин. - М. : Междунар. отнош., 1964. - З55 с.
4. Конституция Демократической Республики Вьетнам 8 ноября 1946 г. // Конституции стран народной демократии. - М. : Юрид. лит., 1958. - С. 9З-112.
5. Конституция Корейской Народно-Демократической Республики 8 сентября 1948 г. // Там же. - С. 197-222.
6. Конституция Китайской Народной Республики 20 сентября 1954 г. // Там же. - С. 161-196.
7. Конституция (основной закон) Монгольской Народной Республики З0 июня 1940г. // Там же. - С.22З-253.
8. Ронин, С. Л. Конституция СССР 19З6 г. / С.Л.Ронин. - М. : Юрид. лит., 1957. - 128
с.
9. Соболев, А. Что такое народная демократия / А.Соболев. - М. : Госполитиздат, 1956.
- 148 с.
10. Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран / В.Е.Чиркин. - М. : Юристъ, 1999. - 568 с.
ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ КОНСТИТУЦИЙ АЗИАТСКИХ СТРАН НАРОДНОЙ ДЕМОКРАТІИ: СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ Зинченко Е.В.
Осуществлен сравнительный анализ конституций азиатских стран народной демократии - ДРВ, КНДР, КНР и МНР. Рассмотрены основные принципы конституционных актов этих стран и констатированы влияние на их содержание идей конституции СССР 1936 г., декларативный характер изложенных принципов и отнесение их к конституциям тоталитарной политической системы.
Ключевые слова: народная демократия, ДРВ, КНДР, КНР, МНР.
THE CARDINAL PRINCIPLE CONSTITUTION
ASIATIC COUNTRIES PUBLIC DEMOKRACY:
BENCHMARK ANALYSIS ZinchenkoE.V.
In article is realized benchmark analysis Constitution asiatic countries to public democracy - DRV, KNDR, KNR and MNR. The Author considers the cardinal principles of the constitutional acts of these countries and reaches a conclusion about influence upon their contents идей to constitutions USSR 1936, about declarative nature stated principle and referring them to constitution of the totalitarian political system.
Key words: public democracy, DRV, KNDR, KNR, MNR.
