CC BY
150
Дмитро ДАНИЛЮК
НАУКОВА СПАДЩИНА ЮРІЯ ВЕНЕЛІНА У СВІТЛІ НОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Життя і діяльність Ю.І. Венеліна -уродженця Закарпаття, одного із фундаторів славістичної науки і засновника болгаристики в Росії краще вивчені за кордоном [1, 306 с.]. Дещо зроблено і науковцями Ужгородського національного університету [20, 21, 22, 23]. Закономірно, що першість у цій благородній справі належить російським вченим. А зініціював її І.І. Срезневський своєю відкритою лекцією 16 жовтня 1842 р. перед студентами і викладачами Харківського університету. Закликаючи їх до вивчення історії слов’янських народів, він відзначив, що «не можна забувати праць Лінде, Шишкова і Російської Академії, Востокова, Румянцева, Нарушевича і Карамзіна, подорожей Кеппена і Кухарського, досліджень Ходаковського і Венеліна» [2, с. 122]. Вдумаймося, якої ваги мали бути наукові здобутки закарпатця, якщо І.І. Срезневський його ім’я поставив в один ряд з іменами найвидатніших славістів першої половини ХІХ ст.
Ю.І. Венелін залишив велику наукову спадщину, більша частина якої, зберігається в рукописах і невідома сучасним дослідникам. У даній статті ставимо собі за мету показати роботу дослідників над упорядкуванням спадщини вченого, публікацією нововиявлених документів про цю неординарну постать в науковому світі.
Закономірно, що до цієї роботи першими приступили вчені Росії. Відразу після кончини Ю.І. Венеліна у російській пресі вказувалося на наукову цінність його рукописної спадщини, на необхідність її впорядкування і видання. Першим за цю благородну справу взявся його двоюрідний брат І. Молнар. Він письмово звернувся до багатьох російських і болгарських учених, редакцій численних журналів з проханням впорядкувати рукописну спадщину Юрія Івановича. У 1856 р. він організував публікацію другого видання монографії «Древніе и ньінешніе болгаре...» і помістив у ній докладну біографію Ю.І. Венеліна. У ній з почуттям
виконаного обов’язку відмітив: «Я исполнил долг любви и памяти к покойному. Я верю и убежден, что слова его не останутся без влияния, что два-три лишних человека, имеющих прочитать книгу, вознаграждены будут за внимание многими добрыми семенами умственного развития» [3, с. XLVI]. Посмертно було видано ряд його праць: «Вла-хо-болгарские или дако-славянские грамоты, собранные и объясненные Ю. Венелиным. 1840. - 359 с.», яка вміщує 66 грамот і 20 знімків літературних пам’яток болгарського народу ХТТТ-ХТУ ст.; у 1847 р. в журналі «Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских» була надрукована його стаття «О соляном озере Наїтуї^», якою було започатковано дослідження русько-візантійських і російсько-турецьких взаємин, зокрема торгівельних. У ній, до речі, стверджується, що Туреччина постійно отримувала сіль із Карпатських, зокрема Сиготських солекопалень по річці Тисі [4, с. 19-46]. Через рік у цьому ж журналі була надрукована стаття «О первом и втором нашествии завислянских славян на Русь до Рюриковских времен» [5, 45 с.]. У ній вперше наш край названий Закарпаттям.
За увіковічнення доброго імені нашого земляка взялося чимало російських і болгарських вчених, за що і самі заслуговують глибокої шани. Адже завдяки їм сучасний читач має можливість ознайомитися з творчістю Ю. Венеліна. Найбільше зробив П.О. Безсонов, який вперше у журналі «Москвитянин» (1856), а потім у «Журнале Министерства народного просвещения» (1882) детально описав подорож Юрія Тванови-ча в Болгарію, висвітлив наукову діяльність і подав докладну його біографію. Він характеризує його не лише як історика, а й як етнографа, лінгвіста, котрий добре знав грецьку і латинську мови, вільно розмовляв по-угорськи, по-німецьки і по-французьки, розумів італійську, іспанську, турецьку і, звичайно, всі «слов’янські наріччя» [6, с. 165]. Свідченням цьому є широкий діапазон його наукової роботи - дослідження з історії Візантії, грецької міфології, глибоке знання античної і середньовічної історії, створення праць з історії слов’янських народів, укладання граматик для них. Це була людина енциклопедичних знань. Його ім’я вписане у всі фахові видання ХТХ-ХХ ст. Т це все у 37 років.
У передмові до другого видання монографії «Древніе и ньінешніе болгаре...» П. Безсонов відзначив, що він «... почтет себя счастливым, если, по долгу глубочайшего уважения к покойному, этой статьей напомнит и уяснит сколько-нибудь ход и значение его подвига, совершенного для соотчичей и болгар» [7, с. ХХХУТТ]. А самому виданню біограф заповів: «Да послужит настоящее издание памятником для воспоминающих, зеркалом для обозревающихся» [7, с. ХLIV].
Добру справу зробив другий російський дослідник Є. Т. Соколов, видавши в 1899 р. книгу «Бумаги Ю.И. Венелина» [8, 19 с.], де охаракте-
ризував велику рукописну спадщину, вказавши на місце її зберігання. Така робота цих та інших російських учених і сьогодні слугує добрим прикладом дбайливого ставлення до культурної спадщини прогресивних діячів нашого народу і закликає не лише зберігати її, а й пропагувати серед широких верств народу.
Для збереження рукописної спадщини Юрія Твановича багато зробив Т.С. Свенціцький [9]. На початку ХХ ст. він опублікував дві книги, в яких уперше подав широку картину культурних взаємин Закарпаття з Росією в першій половині ХТХ ст. На цьому тлі він охарактеризував культурно-освітню і наукову діяльність багатьох закарпатоукраїнців у Росії в кінці ХУТТТ - на початку ХТХ ст. (Т. Орлая, П. Лодія, М. Балу-дянського, В. Кукольника та ін.). Т. Свенціцькому ми повинні особливо бути вдячні за те, що він у своїх «Материалах...» помістив чотири праці Ю. Венеліна. Три із них («Мадярские слова, взятые из русского языка», «Карпаторусские пословицы», «Об украинском правописании») -це дослідження лінгвістичного характеру і одна з історії Закарпаття -«Несколько слов о россіянах венгерских...». Після цього робота над спадщиною вченого припинилася майже на ціле століття. її знову відновили російські науковці у наш час.
У роботі над спадщиною Ю. Венеліна особливо слід віддати належне науковцям Тнституту слов’янознавства Російської АН. Щирої подяки, зокрема, заслуговує Г.К. Венедиктов. У 1997 р. він опублікував «Грамматику нынешнего болгарского наречия» [10, 252 с.], рукопис якої з 1834 р. пролежав у архіві. У вступній статті Г. К. Венедиктов високо оцінив цю лінгвістичну працю: «Неугасающий интерес современных исследователей к "Грамматике" Венелина делает ее публикацию целесообразной и достойной памяти ее автора - заслуженного зачинателя отечественной болгаристики» [10, с.ХХІ]. Через рік він видає збірник «Ю.И. Венелин в болгарском возрождении» (11, 206 с.), що містить найповнішу бібліографію праць вченого і досліджень про нього. А в 2005 р. - збірник документів «Ученое путешествие Ю.И. Венелина в Болгарию» [12, 153 с.], в якій вперше подано офіційні документи щодо організації наукової подорожі вченого і його листування з відомими російськими діячами. Оскільки ці матеріали невідомі в нашій історичній науці, наведено деякі з них.
Захопившись ідеєю написання багатотомної історії болгарського народу, Юрій Тванович вирішив здійснити наукову поїздку в Болгарію. У зв’язку з цим він звертається до Російської академії наук з проханням: «Желая продолжить и распространить свои изыскания, я осмеливаюсь предложить Академии, не угодно ли ей будет, пользуясь нынешними благоприятными обстоятельствами, возложить на меня совершение ученого путешествия по Болгарии, стране классической для истори-
ков и филологов славянских... Я почту себя счастливым, если удостоюсь сего важного для пользы наук и лестного для меня поручения.» [12, с. 19]. Академія наук задовольнила прохання Ю. Венеліна, що стало ще одним підтвердженням визнання його як ученого-історика.
18 версеня 1829 р. він звертається з листом до президента академії
О С. Шишкова, в якому виявляє готовність до такої поїздки і пише: «Счастлив буду, если исполнением важного поручения, на меня возлагаемого Академиею, возмогу принести какую-либо пользу истории и языку славянскому, который имеет в Вас достойнейшего покровителя и оберегателя». Т далі він обіцяє: «и тем докажу торжественно пред всеми, что я не совсем недостоин Вашего высокого покровительства» [12, с. 20].
Розгляд прохання Ю. Венеліна був надзвичайно складний. До нього було залучено не тільки керівництво Академії, а й високі державні посадовці, дипломати, чиновники на місцях - Молдавії, Валахії, Болгарії. Проект плана подорожі склав сам Ю. Венелін, зміст якого показує широкий науковий кругозір молодого вченого. Він передбачав зібрати історичні, етнографічні, літературні джерела. Велику увагу приділив старожитностям. В проекті вказувалося: «Путешественник должен стараться об отыскании и описании оставшихся памятников древнего языка сих стран ... сочинений святых отцов, богослужебные книги, летописи, сказания, надписи» [12, с. 21].
Він був представлений президенту академії наук О.С. Шишкову. У «Инструкции» академії (22 лютого 1830 р.) було окреслено конкретні завдання, що ставилися перед Ю.Т. Венеліним. У ній, зокрема, відзначалося: «Главная обязанность путешествующего есть: посетить все книгохранилища княжеские и монастырские, старые архивы и даже собрания книг и древностей, если владетили их позволят обозреть оные» [12, с. 31]. Тм’я закарпатця зазвучало і у вищих державних керівних колах. Президент академії звернувся до міністра закордонних справ, віце-канцлера Карла Васильовича Несельроде з проханням створити сприятливі умови для наукової подорожі Ю.Т. Венеліна, щоб він «мог иметь свободный доступ в архивы княжеств Молдавии и Валахии, чтобы от тамошних епархиальных начальств даны были предписания монастырям открыть сему путешественнику монастырские библиотеки или архивы...» [12, с. 27]. Міністр, у свою чергу, дав відповідне доручення генерал-фельдмаршалу Т.Т. Дібічу-Забалканському відкрити Ю.Т. Венеліну доступ до архівів консульств в Ясах і Бухаресті. У січні 1830 р. він був викликаний у Петербург для отримання дозволу на поїздку в Болгарію на один рік. Метою поїздки було вивчити і описати архіви і бібліотеки, розібрати друковані і рукописні пам’ятки давньої слов’янської літератури, а також вивчити болгарську мову, скласти гра-
матику тощо. Неймовірну радість за надання такої можливості молодий дослідник висловив у своєму щоденнику такими словами: «пойду туда, куда бросает меня судьба, для услуги народу, коего так жарко любил...» [6, с.169].
Тз квітня 1830 р. до жовтня 1831 р. Ю. Венелін жив і працював не тільки власне в Болгарії, а й у Молдавії, Валахії. Його цілком заполонив дивовижний світ безцінних слов’янських рукописів. Кожний із них був для нього живим свідченням славної минувшини братнього болгарського народу. Це підтверджують такі його слова: «Целую почти ночь я не мог спать от радости, в надежде приобрести это сокровище, сколько бы за него не запросили» [6, с.175]. Щоденна невтомна праця, погане матеріальне становище виснажили молодого дослідника і він захворів. З болем в душі він писав у Москву М.П. Погодіну: «Я страдаю всем, любезный Михаил Петрович, телом и характером. Я одинок, вот в чем мое несчастье. Работать не могу, ибо я болею душою» [13, с. 134]. Стан його здоров’я особливо погіршився у серпні 1830 р., перебуваючи у Сілістрії. Подолавши кризовий стан, він писав Михайлу Петровичу: «Я лежал без памяти... Судя по страданиям, я не думал пережить этой болезни... Теперь, слава Богу, поднялся уже на ноги, а я немножко уже приокреп. Пока питаюсь еще одним супом»[12, с. 100]. Справжнє пожертвування в ім’я науки!
Повернувшись у Москву, Ю. Венелін приступив до опрацювання зібраного під час наукової подорожі багатющого матеріалу і публікації ряду статей. Наполегливі зусилля тут же були відзначені обранням його в
1833 р. дійсним членом Московського товариства історії і старожитно-стей російських, призначенням співробтником багатьох наукових журналів.
Визнання його високого авторитету у наукових колах підтверджується і тим, що в період розгортання славістичних досліджень і підготовки до відкриття кафедри слов’янознавства Рада Московського університету саме йому доручила скласти «Конспект преподавания истории славянского языка и литературы». Секретар Ради 21.05.1834 р. писав йому:
«Милостивый государь, Юрій Иванович!
По поручению Совета Императорскаго Московскаго Университета имею честь уведомить Вас, что он определеніем своим от 2 сего мая положил предложить Вам составить конспект преподавания исторіи славянскаго языка и литературы вообще и представить в словесное отделеніе на разсмотреніе...» [14, с. 121]. Т такий конспект Ю.Т. Венелін склав. Це був перший документ методичного спрямування з викладання у вузах славістики. На жаль, він так і залишився в рукопису, а
опублікував його російський професор П. Лавров у 1898 р. [14, с. 110121]. Це видання і сьогодні залишається бібліографічною рідкістю.
Які ж основоположні принципи методики викладання історії у Ю. Т. Венеліна? Насамперед, він відзначає необхідність знання власної історії. Справедливо зауважує: «... нет ни малейшего народа, хотя несколько имеющего притязание на образованность, который не обращал бы испытующие взоры свои на прошедшее свое бытие, который не углублялся бы в самого себя и не открывал бы себе новых источников народного своего существования» [14, с. 113]. Причому минуле слід вивчати на основі джерел, а тому «эта наука есть одна из обшир-нейних и труднейших». Цілком новим у методиці Ю. Т. Венеліна було твердження про необхідність вивчення рідної мови, бо це той засіб, який зберігає і поєднує минулі та прийдешні покоління. Мова, за його визначенням, «один из богатейших музеев, в котором весьма многое переходит из старины от праотцов в отдаленнейшее потомство ... ибо ничто так цельно и так долговременно не сохраняется, как слово в устах человека, слово, как клад, завещанный нам отдаленнейшими предками» [14, с. 113-114]. З таким же теплим почуттям він ставився і до історії рідного краю - Закарпаття і закликав до вивчення його історії. Прислухаймося до його зауваження: «Кто бы имел столь скотское сердце, чтобы не жаждал знакомства с своими отцами, дедами, предками ... с корнем самого себя, с частью самого себя???» [23, с. 16-17].
Важливу справу зробив московський дослідник Павло Тулаєв і словенський комерсант Юст Ругель - у 2004 р. вони здійснили репринтне видання зовсім невідомої в науковому світі монографії Ю. Т. Венеліна «Древние и нынешние словене» [15, 384 с.]. Безмежна їм вдячність за збереження частки дорогоцінної спадщини закарпатського вченого. Виявляється, що Ю.Т. Венелін відкрив світові ще один, поряд з болгарами, віками забутий народ - словенців.
Однак благородна справа затьмарена політичним відтінком. Аж ніяк не відповідає сучасним політичним реаліям таке твердження автора: «В условиях национального подъема на Украине в конце ХХ века у некоторых местных авторов возникло желание истолковать личность Венелина как "украинского исследователя". При этом в качестве главного аргумента упоминается: его происхождение, его фамилия и имя Георгий Гуца, полученные от родителей, а также годы юности, проведенные в Ужгороде и Львове. Это по-человечески понятное стремление нынешних украинцев увидеть в Венелине прежде всего своего земляка не выдерживает научной критики. Однако отмахиваться от него нельзя, ибо за дискуссией о национальной принадлежности автора стоит вопрос о происхождении и сущности Руси-Украины как таковой» [15, с. 19]. Справді, «отмахиваться» не можна, але й доводити вікове існу-
ання української державності було б приниженням для історичної науки, бо воно доведено ще в ХІХ ст., а сьогодні вона утверджена остаточно і безповоротно.
Звернемо увагу на інший епізод. Автор вступної статті П. Тулаєв вважає, що «сам Ю. Венелин никогда не считал и не называл себя "украинцем". Он был "карпаторусъ по рождению"» [15, с. 20]. Це -правда. Так ідентифікували закарпатських українців у ХІХ ст. Та при цьому автор замовчує той факт, що етноніми «Україна», «українець» за життя Ю. Венеліна під тиском великодержавної шовіністичної політики царизму замовчувалися, а Валуєвським циркуляром (1863 р.) взагалі були заборонені. Тому не можна дорікати Ю. Венеліну в тому, що він не називав себе українцем. Однак він близько підійшов до розуміння цього. Це видно хоча б з його рецензії на збірку М. Максимовича «Українські народні пісні!» (1834). Ю. Венелін у центрі Російської імперії вживає не офіційну термінологію «малороссы», а «украинцы», «украинец», «украинка». Він доводить , що український народ не тільки існує, а й має власну історію, великі культурно-освітні надбання. А свою батьківщину називає не Угрією, а Закарпаттям.
Не відповідає дійсності і таке твердження пана П. Тулаєва: «... не может быть сомнения в том, что Юрий Иванович Венелин был русским человеком по духу, языку и убеждениям». Однак те, що Ю. Ве-нелін розмовляв і писав по-російськи, ще не означає, що він був «русским человеком», бо знав практично всі великі європейські мови. Слід нагадати, що сам він гордо заявляв: «Имея честь, по племени и по рождению, принадлежать к Южной Руси...». Біограф Ю. Венеліна росіянин П. Безсонов, у 1856 р. зауважив, що він «имел глубоко этическую южнорусскую натуру» і вихований «в лоне Карпатской природы» [7, с. 21]. Відомий російський етнограф О.М. Пипін у 1890 р. однозначно ствердив: «Венелин, родом карпатский русин» [16, т. 1, с. 363].
Та при всіх дискусійних моментах віддаємо належне московським вченим за їх плідну працю по збереженню наукової спадщини уродженця Закарпаття - Ю.І. Венеліна. Тим більше, що П. Тулаєв продовжує цю благородну справу - у 2006 р. він перевидав також невідому в Україні таку працю Ю.І. Венеліна як «Окружные жители Балтийского моря: славяне»[17, с. 24-47].
Важливим кроком на цьому шляху була міжнародна конференція, проведена 31 травня 2002 р. Болгарським культурним центром у Москві спільно з Інститутом слов’янознавства РАН, присвячена 200-літтю від дня народження Ю.І. Венеліна. Учасники форуму гаряче сприйняли пропозицію, висловлену Послом Болгарії в Російській Федерації І. Васильєвим відновити зруйнований пам’ятник Ю. Венеліну у Москві і написати книгу, щоб нові покоління знали про нього [18, с. 111].
Т закономірно у читача виникає запитання - а як вшанована пам’ять видатного закарпатця на його рідній землі? А до цього закликав ще у 1902 р. відомий вчений В. Гнатюк: «Годиться нам згадати славного земляка, якого обставини понесли на службу іншим слов’янським народам» [19, с. 4]. Цей заклик був почутий тільки у 1989 р. [20, 328 с.] і 2002 р. [21, 188 с.; 115-117], коли в Ужгородському університеті були проведені міжнародні наукові конференції, присвячені його пам’яті. Появилася і окрема книга про нього [22, 45 с.]. Добру справу зробили свалявці, які у центрі міста у 1991 р. встановили пам’ятник своєму славному земляку. На жаль, невігласи вже через чотири роки знешкодили його.
Нарешті серед науковців було почуто і голос Т. Молнара, котрий ще в середині ХТХ ст. палко закликав зберегти спадщину вченого: «Пытаюсь еще раз именем покойного напомнить о наследстве его, оставленном для болгар и русских: подожду еще, не захотят ли им воспользоваться наследники» [3, с. XLVИ] Чекати довелося до 2002 р., коли автором цих рядків у серії «Обличчям до спадщини» уперше в Україні було видано збірку рідкісних праць вченого - «Ю. Венелін. З наукової спадщини визначного славіста» [23, 184 с.]. Одна з них - «Об источнике народной поэзии вообще и о южнорусской в особенности», характеризує новий його погляд на актуальні проблеми історії України. У ній мова йде про таке феноменальне явище не тільки в історії України, а й всієї Європи, як виникнення козацтва і його роль в історії українського народу. Ю. Венелін перший дав належну відсіч імперській історіографії, яка зображувала козаків тільки в чорних фарбах, особливо тих, які брали участь у боротьбі проти Московії. Таких називали не інакше як «воры и разбойники, будучи из запорожского наброду поставленные своевольцы, плуты, злодеи и бездельники», які «мысля тако о грабительстве, усоветовались тайным условием между собою с присяжным обязательством, чтобы неотменно отступить от Российского державства и сделаться паки им вольным» [24, с. 385].
Ю. Венелін першим правильно визначив причини виникнення козацтва, бо добре знав становище українського народу під гнітом чужинців. От вони: «что оставалось делать южанину, который в собственном своем отечестве очутился крепостным иноязычника, который лишен был всех прав потому только, что был русин, который изнемогал под всевладеющею монополиею шляхты и вседействующею жидков, который наконец был преследуем за веру, что оставалось, повторю, ему делать, как не бежать, бежать под выстрелы татарские, на явную опасность быть схваченным и увлеченным в неволю» [23, с. 38-39].
У центрі Російської імперії Ю. Венелін насмілився так визначити роль українського козака: «Будучи беглецом из отечества, он не имел оте-
чества, несмотря на это, служил ему верным передовым стрелком, постоянным стражем, оберегателем» [23, с. 38]. Для нього козак - це «моряк, сапер, кавалерист, пехотинец - все вместе ... это рыцари мести и смерти». Якщо в головах придворних історіографів Запоріжжя залишалося ще в означеннях з указу Катерини ТТ (1775 р.) як «политическое уродство», «неистовое управление», то закарпатський вчений називав його гордо - «Запорожская Вольница». Розбираючи збірку українських народних пісень, яку видав М. Максимович у Москві
1834 р., закарпатський учений мав на меті ознайомити російську громадськість з цим духовним надбанням України. Він з великою любов’ю аналізує пісні, підкреслюючи, що в них відображені славні сторінки героїчної боротьби народу проти польських жовнірів, татарських орд та соціального гноблення. Справедливим є його запитання: «Какого же роду могла быть дума или песня украинца?» Т тут же відповідає: «В песне, как в зеркале, отливается дух человека». Заполонений щед-рітю і задушевністю української пісні, він виголошує: «Подобного народного богатства не представит ни одно из европейских племен, если не причислять сюда литературных романсов» [23, с. 79].
До розуміння необхідності вивчати духовну спадщину народу Ю. Т. Венелін дійшов під впливом ідей відомого німецького просвітителя Й.Г. Гердера (1744-1803). Саме він заклав основи вивчення духовності народу, зокрема пісень, легенд, вбачаючи в них «архів народного життя».
Під впливом західноєвропейського просвітительства Ю. Венелін розробив новий, ще невідомий в російській науці метод історичного дослідження. Він обгрунтував, що головним об’єктом історичного дослідження має бути народ із вивченням у тісному взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх рис його розвитку. «Дело идет о народе», - ствердив він, і виклав програму вивчення його історії. її слід починати з імені і мови, «изобразить душу народа», «степень народной деятельности, от которой единственно зависит его независимость», традиції, звичаї і т. ін. У Росії подібних досліджень не було і тому найпопулярнішу працю того часу «Историю Государства Российского» М. М. Карамзіна Ю. Венелін справедливо назвав «жизнеописанием великих князей», а не історією народу. Його програма нового методу дослідження була опублікована вже після смерті автора, в 1847 р. у статті «Мысли об истории вообще и русской в частности», а стала доступною для нас тільки в наш час [23, с. 11-29].
Така ж доля спіткала і працю «О воспитании юношества», яка засвідчила наявність у Ю.Т. Венеліна прогресивних поглядів на формування системи виховання молоді [25, с. 588-593]. Своєрідним ключем до пізнання рукописної спадщини вченого молодими дослідниками є стат-
тя Є.Т. Соколова «Бумаги Ю.И. Венелина, хранящиеся в библиотеке Общества истории и древностей российских» (1899), яка також поміщена у згаданому збірнику праць [23, с. 113-132].
Однак продуктивна наукова робота молодого вченого задовольняла не всіх, зокрема в академії, і вона відмовила йому в матеріальній підтримці. Були створені перешкоди на шляху до університетської кафедри, хоч всі вважали його придатним на цю посаду. З досадою у серці Юрій Тванович зізнався: «Говорено было об учреждении кафедры при Московском университете славянских наречий и их литературы. Многие говорили, советовали мне занять ее; советовали, и все молчат. Что же, прикажете самому делать?» Та він не здавався, домігся аудієнції у самого опікуна університету графа Строганова, який знав його наукову роботу. Юрій Тванович згадував: «Я был 8 января 1836 г. у графа раза два-три; он принял меня довольно ласково, но конспект курса о славянских наречиях и их литературах, составленный мною по предписанию факультета, возвратил мне обратно, утверждая, что он эту кафедру назначает Каченовскому» [14, с. 122].
Наукові досягнення молодого вченого не були визнані московською академічною верхівкою та ще й позбавили його посади. З приводу цього справедливою є здогадка сучасного російського поцінувача наукової спадщини Ю.Т. Венеліна П. Тулаєва: «Одной из причин такого недоразумения было холодное, если не сказать отрицательное отношение к нему ведущих авторитетов того времени. В русине, приехавшем из Закарпатья, они видели лишь одаренного провинциала и дилетанта, который со временем может составить им конкуренцию. В этом смысле судьба Венелина чем-то напоминает драму Гоголя и Шевченко, гениальных писателей, попавших из теплых и уютных городков "неньки України" в студеные просторы северных столиц» [15, с. 16].
Рукописну і друковану спадщину Ю.Т. Венеліна високо оцінили вчені-славісти вже у ХТХ ст. Тз оцінок багатьох діячів болгарського просвітительства наведемо лише одну, дану В. Апріловим. У листі до Ю. Ве-неліна від 28 червня 1837 р. він писав: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять вас в число своїх благодійників, і потомство впише ваше ім’я у храм безсмертя» [6, с. 201]. Російський дослідник П. Безсонов невтомну і благородну працю Ю.Т. Венеліна у 1856 р. засвідчив такими глибоко чутливими словами: «Память покойного осталась навсегда в сердцах истинных болгар, как священная память благодетеля. Это первое имя, которое слышит ребенок, приходя в болгарское училище; первое имя, которое везет с собой юноша, ищущий образования в высших учебных заведениях России» [7, с. ХХХУТТТ]. А в новітніх історіографічних дослідженнях Ю.Т. Венеліна справедливо віднесено
до одних з перших українських славістів, діяльність якого була хоч короткочасною, але «самобутньою та яскравою» [26, с. 127, 342]. Свої славістичні студії він розпочав раніше таких відомих дослідників як Т. Срезневський, О. Бодянський, В. Григорович.
Так спільна праця дослідників дає змогу краще осягнути складний життєвий і творчий шлях уродженця Закарпаття до європейської слави, ім’я якого у неповні 37 років яскраво засвітилося на небосхилі слов’янського наукового світу.
Численні похвальні оцінки цієї історичної постаті, здається, всеосяжно відбиті в такій: «Едва ли в истории мировой культуры можно отыскать подобное феноменальное явление, когда молодой ученый одного народа оказал бы столь мощное воздействие на духовную жизнь другого народа» [27, с. 5]. Справді, подібних прикладів наша історія не знає. Берегти ім’я Ю.Т. Венеліна, його наукову спадщину для сучасних
і прийдешніх поколінь - наш не тільки науковий, але і громадянський обов’язок.
ЛІТЕРАТУРА
1. Байцура Т. Юрій Тванович Венелін. Братіслава, 1968.
2. Срезневский И.И. Вступительная лекция в Харьковском университете 16 октября 1842 г. // Журнал Министерства народного просвещения (Далі - ЖМНП). СПб. 1893. Ч. ССЬХХХУП.
3. МолнарИ. Предисловие к книге: Венелин Ю.И. Древніе и нынеште болга-ре. Издание второе. М., 1856.
4. Венелин Ю.И. О соляном озере Halmyris // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. М., 1847. № 6.
5. Венелин Ю. И. О первом и втором нашествии завислянских славян на Русь. До Рюриковских времен. // Там само. 1848. № 5.
6. Безсонов П. Юрий Иванович Венелин // ЖМНП. 1882. Ч. ССХХТ. №9 5.
7. Венелин Ю.И. Древніе и нынешше Болгаре... Издание второе. М., 1856.
8. Соколов Е.И. Бумаги Ю.И. Венелина, хранящиеся в библиотеке императорского Общества истории и древностей российских // Чтения Общества истории и древностей российских. М., 1899.
9. Свенцицкий И.С. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Львов, 1905; Його ж. Обзор сношений Карпатской Руси с Россией в первую половину ХТХ в. СПб., 1906.
10. Венелин Ю.И. Грамматика нынешнего болгарского наречия. Публикация подготовлена Г.К. Венедиктовым. М., 1997.
11. Ю.И. Венелин в болгарском возрождении / Ответ. ред. доктор филологических наук Г.К. Венедиктов. М., 1998.
12. Ученое путешествие Ю.И. Венелина в Болгарию (1830-1831). Публикация подготовлена Г. К. Венедиктовым. М., 2005.
13. НикулинаМ.В. Путешествие Ю.И. Венелина в Болгарию и его место в начальной истории болгаристики в России // Ю.И. Венелин в болгарском возрождении. М., 1998.
14. Венелин Ю.И. Конспект преподавания истории славянского языка и литератур. Публикация П. Лаврова // Труды славянской комиссии имп. Московского археологического общества древностей. Т. 2. М., 1898.
15. Венелин Ю.И. Древние и нынешние словене. М., 2004. Репринт с издания 1841 г. / Составители и издатели: Павел Тулаев, Юст Ругел. М., 2004.
16. ПыпинА.Н. История русской этнографии: В 3-х т. СПб., 1890.
17. Венелин Юрий. Окружные жители Балтийского моря: Славяне. Предисловие П.В. Тулаева. М., 2006. 48 с.
18. Фролова М. Научная конференция «Юрий Иванович Венелин: 200 лет со дня рождения (1802-1839)» // Славяноведение. М., 2003. №9 1.
19. ГнатюкВ. Кілька причинків до біографії Юрія Твановича Гуци (Венеліна) // Наукові записки товариства Шевченка. Львів, 1902.
20. Ю.Т. Гуца-Венелін і слов’янський світ // Матеріали міжнарод. наук. конференції / Упорядники Т.М. Гранчак, М.Т. Зимомря. Ужгород, 1992.
21. Національно-культурне відродження слов’янських народів і Карпатський регіон. До 200-річчя від дня народження Ю.Т. Венеліна // Науковий вісник Ужгородського університету. Вип. 18. Ужгород, 2003; ДостальМ.Ю., Фалькович С.М. Международная конференция ... // Славяноведение. М., 2003. № 1.
22. Данилюк Д.Ю. Т. Гуца-Венелін. Ужгород, 1995.
23. Венелін Ю. З наукової спадщини визначного славіста / Укладання Д. Дани-люка. Передмова В. Гісема, Г. Кеменяша, Д. Данилюка. Тстор. нарис Д. Дани-люка. Факсим. вид.: 1834, 1847, 1899, 1905. Ужгород, 2002. Серія «Обличчям до спадщини».
24. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ея народ и козаках вообще. М., 1847. Факсим. вид. К., 1994.
25. ВенелинЮ. О воспитании юношества (Публікація Д. Федаки) // Рукопис: Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин: У 2 т. / Під заг. ред. Т.М. Дзюби. Т. 1. К., 2004.
26. Копилов С.А. Проблеми історії слов’янських народів в історичній думці України (остання третина ХУІТ - початок ХХ ст.). Кам’янець-Подільськ, 2005.
27. СмольяниноваМ.Г. Юрий Венелин и болгарская литература эпохи национального возрождения // Ю.И. Венелин в болгарском возрождении. М., 1998.
