CC BY
138
УДК 341.4
С.М. Мохончук, канд. юрид. наук, доцент Начальник Головного управління юстиції у Харківській області
ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ У МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ
Історія становлення й розвитку принципів і норм міжнародного права, яке застосовується в період збройних конфліктів, свідчить, що знадобилося сотні, навіть тисячі років перш ніж у практиці збройної боротьби сформувалися певні міжнародні правила, дотримання яких визнавалося їх учасниками взаємовигідними й відповідаючими їх інтересам. Із позицій сучасного міжнародного кримінального права надзвичайно актуальним є вивчення національних звичаїв, наукових доктрин, принципів визначення складу воєнних злочинів у системі злочинів проти миру й безпеки людства, що активно розвивалися протягом XVII -XIX століть.
Спроби запровадити відповідні правила ведіння війни характерні з найдавніших часів для більшості народів світу. Наприклад, в індіанців існував звичай війни, за яким не можна вбивати ворога, який утікає. Стародавній китайський кодекс „Сі Ма” встановлював такі правила: „вбий як можна менше, заподій мінімальну шкоду, наскільки це можливо”, „не нападай на ворога, якщо він знаходиться в біді”, „якщо ворог поранений, лікуй його» [9, с. 8]. Значний інтерес стосовно досліджуваної теми викликає й Кодекс Ману, який, за свідченнями істориків, регламентував дії нападників під час збройного конфлікту. Зокрема, зазначалося: „Потрібно уникати безчесних засобів шкодити ворогу, не вживати зазубрених, отруйних стріл, вогняних снарядів” [10, с. 396, 397]. Воїну, який сидів на колесниці або на слоні, заборонялося нападати на пішого, солдатові приписувалося щадити землепашців, милувати тих, хто просить про помилування, не вбивати втомлених і сплячих людей, тих, які добровільно здаються в полон, не наносити ран оголеній людині, а головне - не добивати поранених і навіть не переслідувати втікачів. У законах Ману в обов’язок правителю-переможцеві ставилося зобов’язання одразу після перемоги звернутися до переможеного народу, заспокоїти його й заборонити порушення місцевих законів і звичаїв. В іудейських правилах второзаконня знаходимо правила, що вимагають щадити дітей і жінок, не вбивати полонених, не рубати плодових дерев, не воювати під час релігійних свят, а використовувати Божий день для перемир’я [14, с. 57]. Давні греки одними з перших розглядали такі обмеження як закони війни, що застосовувалися в міжусобних війнах [2, с. 317-327].
Згідно зі звичаєвим правом європейських країн до числа об’єктів, що не підлягають руйнуванню при ведінні війни належать ті, які мають значення для економіки, - будови, храми, земельні наділи тощо. Також відбувався поділ населення на учасників бойових дій і цивільних осіб. Стосовно останніх установлювався захист. Одночасно формувалися норми, спрямовані на захист цивільних осіб та об’єктів під час ведіння бойових дій. Земпахтська грамота, прийнята в Європі в 1393 р., встановлювала заборону на вбивство й насильницькі дії щодо жінок і дочок, оскільки „завдяки жінці оновлюється і множиться благополуччя всіх людей” [7, с. 178] .
Висвітлення історичного аспекту питання про заборону певного кола воєнних злочинів потребує звернення до еволюції правил ведіння воєнних дій. Саме Середньовічна Європа відчула на собі надзвичайні звірства, що вчинялися в процесі воєнних дій. Багато в чому це було пов’язано із залученням у них найманців, які перетворювали війну на бойню. Ще древні греки визнавали, що найманство несумісне з правилами і звичаями ведіння війни [15, с. 31]. Факти залучення найманців знаходимо й у вітчизняній історії. Зокрема, відомо, що в 944 р. князь Ігор, ідучи військом на Царград, найняв для спільного походу печенігів. Характерним для османських походів теж була значна чисельність найманців - яничар з числа слов’янських народів. В Англії у XVI ст. існувала заборона набирати своїх підданих для несення військової служби в країнах, з якими вона підтримувала дружні відносини. У 1870 р. в цій країні було прийнято закон, що забороняв вступ на військову службу іншої держави чи спонукання до цього інших осіб. Кримінально-правова заборона найманства була притаманна таким країнам, як Швейцарія й Канада. Пояснюється таке загальноприйняте ставлення до найманства як воєнного злочину в міжнародному кримінальному праві тим, що юридична заборона на використання у воєнних діях недопустимих методів і засобів виходить з того, що війна, що ведеться за допомогою найманців, перетворюється „з війни як ultima ratio (як останній довід) на війну як прояв ultima rabies (крайньої, невгамовної ярості)” [1, с.205]. Першим судовим процесом за воєнні злочини вважається суд над П. фон Гагенбахом, який відбувся в Австрії у 1474 р. За звірства, допущені під час війни, він був засуджений до смертної кари [11, с. 544].
Еволюція звичаїв ведіння війни стала поштовхом до розвитку науково-правової думки стосовно доктринального визначення й міжнародно-правової регламентації воєнних злочинів. Дослідження численних наукових першоджерел надає можливості визначити основні проблеми, до яких була прикута увага теоретиків у галузі міжнародного права в XIX ст. Серед них слід назвати такі пріоритети наукових досліджень, як правове
тлумачення війни, воєнної необхідності, воєнної добичі, окреслення кола воєнних злочинів, їх кваліфікації та складу, об’єктів, суб’єктів, регламентації відповідальності за їх учинення з позицій як міжнародного кримінального права (репарації, репресалії тощо), так і національних законодавств держав.
Питання про несправедливість воєн було властиве міжнародному праву ще на етапі його зародження. Так, у середині XVI ст. професор університету в Саламанці Ф. де Вітторіо писав, що війни можуть вестися тільки для виправлення неправого діла. Агресори повинні відшкодувати іншій стороні воєнні витрати й заподіяну шкоду. Більше того, вчений вважав, що у випадку, якщо „підданий переконаний у несправедливості війни, він може не брати участі в ній, незважаючи на наказ суверена” [Цит.: за 20, р. III]. Б. Айалла у XVI ст. вказував, що війна прийнятна лише в порядку самозахисту. Тільки після того, як «справедливі переговори не призвели до мети, справедливі претензії суверена можуть забезпечуватися силою» [16, р. 28]. Італійський юрист А. Джентілі писав, що війна може бути законним засобом забезпечення міжнародного права лише в тому разі, якщо вона ведеться заради справедливої справи [Цит.: за 20, р. VIII]. Г. Гроцій вважав справедливою лише війну, розпочату у відповідь на правопорушення, а також як самооборону: „У випадку нападу на людей відкритою силою при неможливості уникнути іншим способом небезпеки для життя дозволена війна” [6, с. 186 ].
Справедливість таких ідей засновників міжнародного права була підтримана й наступними поколіннями науковців. Зокрема, американський професор Б.Ференц, аналізуючи наукову спадщину Ф. де Вітторіо зазначав, що більшість його ідей, сформульованих у першій половині XVI ст. (елементи визначення агресії, межі допустимої самооборони, відповідальність керівництва держав, необґрунтованість посилань на наказ зверху для свого захисту), є «ранніми попередниками доктрин, які стали загальновизнаними принципами міжнародного кримінального права чотири століття потому» [18, p. 8].
Безперервні війни, що велись у XV-XVII ст. неодноразово засуджувалися вченими, що знайшло своє відбиття в численних проектах, спрямованих на ліквідацію таких війн спільними зусиллями держав. Так, проект аббата Сент-П’єрра 1713 р. містив норми про відповідальність агресора, виплату репарацій, кримінальну відповідальність керівників держави-нападника. Мірами покарання була смертна кара або довічне позбавлення волі [17, р. 64, 65]. Проект І.Канта 1795 р. передбачав абсолютну заборону агресивних воєн і використання всіх засобів для їх запобігання [19, р. 53 ].
Але загальна теоретична доктрина цивілізаційного розвитку, що панувала в XVII - XIX ст., не тільки не заперечувала можливості виникнення воєн, а й доводила неможливість існування людства без них. Так, Гегель писав, що „вічний мир був би моральним застоєм для народів” [Цит. за: 4, с. 192]. Ж. Деместр взагалі оспівував війну: „Кращі прояви людської природи, мистецтва, високі думки і починання, мужні доблесті - все це залежить від війни. Нації досягають вищого ступеня своєї величі лише після довготривалих і кровопролитних воєн” [Цит.за: 13, с. 664]. І.Лібер зазначав, що війна є засобом цивілізації й нерідко пробуджує той чи інший народ від летаргічного сну [Цит. за: 13, с. 605].
Разом із тим більшість правознавців уже тоді визнавала необхідність створення правових засад війни насамперед з метою створення системи міжнародних правил щодо захисту цивільного населення, поранених, полонених, тобто забезпечення виконання звичаїв війни. Зокрема, А.В. Гефтер зазначав, що війна вбачається ворожнечею між декількома державами, під час якої вони вважають, що мають право здійснювати проти інших всякого роду насилля, але слід не забувати й про гуманізм при застосуванні воєнної сили [5, с. 216]. Професор П.Казанський визначав війну як „відкриту озброєну боротьбу між державами за право” [12, с. 423]. І. Блюнчлі трактує термін «війна» як озброєну самооборону однієї державної влади в її чварах з іншою державною владою. Війна вбачається не у формі юридичного засобу як судовий процес, а в ганебному вигляді фізичної боротьби ворожуючих сторін. Вона є справедливою, коли здійснюваний захист виправдовується міжнародним правом, несправедлива - коли суперечить останньому [3, с. 313].
У контексті недопустимості воєнних злочинів правознавцями акцентувалася увага на тому, що міжнародний закон установлює, що «війна ведеться між державами, а не між приватними особами й не проти них» [3, с. 316]. У зв’язку з тим , що вона не є чимось абсолютним, головним є те, що вона відбувається між урядами, а не приватними особами і навіть не між націями. Це основний принцип, визначений цим законом. А тому народи цих країн воюють не як їх громадяни, а як солдати.
Інший принцип проголошував, що війна не є чимось безмежним, вона не знищує всіх прав навіть щодо відкритих ворогів. Ось тому між ворогуючими сторонами завжди залишаються певні мирні відносини. Якщо їх не дотримуватись, війна цивілізована перетвориться на бридке звалище, на різню між варварами. Отже, навіть під час війни повинні виконуватися правила моралі, інакше варварські війни знищать всі юридичні зв’язки (vincula juris) між воюючими. Її мета полягає в тому, щоб досягти миру, а за І. Кантом і І. Блюнчлі, -ще й вирішити спірне питання державного права. Таким чином, засоби нанесення шкоди ворогові мають відповідати кінцевій меті війни - повному примиренню.
Вплив цих ідей чітко простежується у військових інструкціях північно-американських штатів, що вийшли друком в період війни між Півднем і Північчю. Цей документ, розроблений професором І. Лібером у 1863 р. під час війни в Північній Америці, є чи не першою в історії спробою скласти правила ведіння воєн, який містив як засоби їх ведіння, так і охорону інтересів цивільного населення. В одній з інструкцій наводиться визначення поняття „воєнна необхідності’ як використання заходів, які є неминучими в досягненні цілей війни і які можуть іменуватися законами згідно з її сучасними правилами і звичаями [13, с. 544]. У цій же інструкції йшлося про те, що воєнна необхідність забороняє жорстокість, тобто нанесення страждань, які застосовуються виключно з метою катування й увіччя. Можливе тільки те зло, яким оперують відкрито, тим більше, що така необхідність не допускає ніяких увіч і катувань стосовно тих, хто не бере участі у війні. Вона забороняє використання отрути, отруєння колодязів, безцільного винищення територій тощо.
Вагоме значення цього документа для сучасного міжнародного права має законодавчо виписаний доктринальний підхід до міжнародно-правових воєнних канонів, який не втратив актуальності й за сучасних умовах цивілізаційного розвитку. У ньому проголошувалося, що закон війни не допускає проявів люті й будь-якого віроломства не тільки щодо зобов’язань, які беруть на себе ворогуючі сторони під час війни, а й щодо договорів, укладених ще в мирний час. Мир є нормальною умовою існування народів, а війна ж- це виняток. Заключна мета всякої війни в наш час - відновлення стану миру. Чим енергійніше ведуться війни, тим краще в цілому для людства, бо енергійні війни завжди короткі [13, с. 513, 514].
До числа правил, що давно ввійшли до поняття «maniere de guerre» (цивілізовані манери), належать норми, які забороняють воюючим сторонам використовувати зброю, що наносить ворогу великі муки, -зазубрені стріли, товчене скло, мілкі частини дробу та ін. Воєнна необхідність якщо й не rumpit omnem legem (не порушує всякий закон), все ж таки обмежує права осіб, які знаходяться на окупованих територіях.
Неоднозначним було ставлення правознавців різних держав до проблеми права на воєнну здобич. Професор І. Блюнчлі підкреслював, що це грабіж і що міжнародним правом слід його заборонити. У науці важко відшукати принципи, якими можна було б виправдати „право здобичі” [3, с. 515]. Між тим англійські, американські і французькі вчені, спираючись на догми римського права, вважали, що це закономірний наслідок, а в деяких випадках і головна причина воєн. Так, А.В. Гефтер тлумачив таку здобич як загально-прийнятний засіб придбання у всіх континентальних війнах [ 5, с. 228]. Стародавнє римське право проголошувало, що здобич (пожива) вважається придбаною з моменту, коли вона була схована в якесь безпечне місце. І. Блюнчлі назвав такі категорії (або види) здобичі: а) майно завойованої держави; б) зброя, коні й усе озброєння переможеного ворога; в) зброя, придбана під час штурму фортець; г) морська здобич [3, с.315].
Вплив міжнародного права визначив розуміння на міжнаціональному рівні необхідності прийняття системи міжнародно-правових актів, які регламентували б право війни й відповідальності за воєнні злочини. 24 жовтня 1648 р. підписано Вестфальський трактат, який підвів підсумок тридцятирічної війни. Це був перший письмовий правовий документ, який передбачив відповідальність за посягання на мир і безпеку держав, засудив війну, жорстоке поводження з народами й націями, їх знищення. У ньому було сформульовано нову теорію визнання, передбачені колективні санкції проти агресорів і мирні методи вирішення спорів.
У процесі розвитку, зміни характеру й умов ведіння воєн теоретичні напрацювання і звичаї трансформувались у норми міжнародного права, які, починаючи з середини XIX ст., поступово почали знаходити своє відбиття в міжнародно-правових актах. Регламентація й визначення системи воєнних злочинів стала набувати конвенційного характеру з другої половини XIX ст. Головним чином це стосувалося злочинів щодо хворих і полонених воїнів.
Зокрема, в серпні 1864 р. в Женеві пройшла конференція, яка розглянула одну з найсерйозніших проблем війни - участь поранених. Друга конференція із цього питання відбулася теж у Женеві в 1906 р. У грудні 1868р. у Петербурзі була підписана декларація про незастосування під час війни маловісних розривних снарядів, які наносять жертвам додаткові страждання. У 1874 р. в Брюсселі пройшла міжнародна конференція, що ставила перед собою завдання скласти загальносвітовий кодекс війни. Але позиція невизнання цього документа Англією не дозволила його затвердити. Між тим проект декларації конференції став підгрунтям для розробки Інститутом міжнародного права Загальних положень законів війни (Manuel des jois de la guerre sur terre), які в подальшому обговорювалися на Брюссельській конференції 1898 р. стосовно зменшення мілітаризму і сприяння вирішення міжнародних воєнних конфліктів. На конференції в Гаазі в 1899 р. були підписані три Конвенції: а) про мирне вирішення міжнародних зіткнень; б) про закони і звичаї сухопутної війни; в) про застосування засад Женевської конвенції 1864 р. до морської війни.
Були підписані три декларації, які стосувалися обмеження способів військових дій і заборони: а) на 5 -річний строк застосування снарядів і вибухових речовин з повітряних куль або інших подібних засобів; б) використовувати снаряди призначені для розповсюдження задушливих і шкідливих газів; в) застосовувати снаряди, які розриваються або сплющуються в людському тілі.
Саме з XIX ст. в системі міжнародного забезпечення виконання законів і звичаїв війни з’являються норми щодо військовополонених, порушення яких за міжнародним кримінальним правом визнається воєнним злочином. У підписаній в 1899 р. Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни чітко регламентовані положення, яких воюючі сторони мають дотримуватися стосовно військовополонених. Це передусім порядок звільнення полонених, забезпечення свободи їх релігійного культу, утримання тощо. Конвенціально регламентувався правовий статус хворих і поранених, права цивільного населення й захист права власності на окупованих територіях. У цьому акті наголошувалося, що військовополонені не повинні зазнавати покарання за свою належність до ворожого стану, до них заборонялася помста, залишення без їжі, навмисне нанесення будь-яких страждань, безчестя, нелюдських знущань у в’язниці, наносити каліцтво, доводити до смерті або застосовувати інше варварство. До недозволених воєнних засобів віднесено: (а) застосування отруйної зброї й розповсюдження у ворожій країні отруйних речовин; (б) використання зброї, що завдає безцільних страждань, - зазубрених стріл, рубленого свинцю або битого скла замість пуль; (в) залучення до воєнних дій з метою збільшення військових сил диких племен, військ, які не розуміють і не поважають прав й моральних здобутків освічених народів, що не узгоджується з цивілізованим ведінням війни.
Варто акцентувати увагу на факті, що для розвитку міжнародного права важливе значення мало визнання загальних принципів ставлення країн до збройних конфліктів. Зокрема, наголошувалося наступне:
- міжнародне право забороняє взагалі будь-які дії, спрямовані на підбурення до злочину, навіть якщо воно є корисним для ведіння війни;
- міжнародне право засуджує віроломне вбивство ворога як недозволений воєнний метод. Уже античне міжнародне право визнавало юридичний принцип „etiam hosti fides servanda ”; це означає, що без довіри до даної обіцянки й без сумлінності не може існувати твердий правовий порядок між державами;
- слід щадити ворогів, забороняється ранити і вбивати тих, хто склав зброю і здався переможцеві;
- лазаретні фургони й військові шпиталі визнаються нейтральними й мають охороняютися й поважатися воюючими сторонами;
- військовополонених належить брати в полон не для покарання, а для безпеки. Забороняється жорстоко з ними поводитися, мучити їх, принуждати до вчинення низьких дій, негідних людини.
Як пріоритети, актуальні й для сьогодення, міжнародне право називало необхідність берегти й охороняти від насилля релігію й мову, освіту й честь переможених ворогів і цивільних громадян підкорених країн настільки, наскільки це дозволяли обставини. З надзвичайними зусиллями просувалося міжнародне обгрунтування правил і звичаїв ведіння морської війни. На відміну від воєн сухопутних, за за своєю природою війни на морі розпочинаються головним чином з грубого насильства над правом приватної власності. У XIX ст. міжнародна спільнота зробила певні кроки щодо пом’якшення й гуманізації права морських воєн. Перш за все це стосувалося заборони такого характерного на той час явища, як каперство (морський розбій). Капери -це особи, які отримували від своїх урядів повноваження на letters de margue (каперський патент), що давало їм право нападати на приватні нейтральні й ворожі кораблі, оглядати їх, захоплювати й конфісковувати грузи. У 1856 р. підписаною в Парижі декларацією було скасоване каперство, чим вирішена проблема, яка тривалий час хвилювала багато держав. Але не всі вони підтримали ідею скасування каперства. Наприклад, США, Мексика й Іспанія відмовилися від підписання Паризької декларації, а із сучасних позицій науковий інтерес викликає аналіз аргументації, яку надали ці країни. США відмовилися від підписання цього документа не тому, що це явище є ганебним, а тому, що вважав цей захід недійсним доки взагалі не буде знищено право здобичі на морі, тобто дозвіл на спорядження корсарів, які мають право від імені урядів нападати на приватні ворожі судна. У так званій „Ноті Марсі” (міністра іноземних справ США) говорилося, що декларація зупинилася на півдорозі до справедливості, бо слід було визнати повну недоторканність приватної власності на морі, як і на суші. Тільки за такої умови США погодилися б на скасування каперства. Більше того, Марсі вказав на небезпеку для морських держав, які мають лише флот торговий, їх сутичку з могутніми державами, що володіють сильним воєнним флотом [13, с. 664, 665].
Таким чином, слід констатувати, що вже на початок XX ст. було визначено систему злочинів, спрямованих на порушення законів і звичаїв війни в міжнародному кримінальному праві (War crime), до яких належать: (1) насильство над населенням у районі воєнних дій, убивства, катування, перетворення на рабів цивільного населення окупованих територій; (2) убивства або катування військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі; (3) захоплення і вбивство заручників; грабування суспільної або приватної властності в період воєнних дій; (4) безглузде руйнування населених пунктів; (5) розоріння, не виправдане воєнною необхідністю; (6) принудження військовополонених служити у збройних силах ворожої держави або застосування катувань для отримання відомостей про супротивника; (7) напад на установки або споруди, що містять небезпечні сили; (8) убивство парламентарів і супроводжуючих їх осіб; (9) напад на осіб, які призупинили свою участь у воєнних діях, на санітарні об’єкти тощо; (10) наказ не залишати ворогів живими; (11) незаконне використання національних і міжнародних емблем, сигналів і прапорів; (12) мародерство, тобто крадіжка на полі битви речей, що знаходяться на вбитих чи поранених, майна цивільного населення окупованих територій.
Доктринальне й конвенційне затвердження системи воєнних злочинів в історико-правовій думці вплинуло на визначення системи злочинів проти миру й безпеки людства в національному кримінальному законодавстві країн XX ст. Сьогодні важко знайти державу, кримінальне законодавство якої не містило б правових норм відповідальності за вчинення воєнних злочинів.
Список літератури: 1. Барчет В., Робек Д. Солдаты на продажу. - М.:Изд-во иностр. лит., 1979. - 375 с. 2. Беккер К.Ф. История Древнего мира. Восток. Греция. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. - 448 с. 3. Блюнчли И. Современное международное право цивилизованных государств, изложенное в виде кодекса /Пер. с нем. В.Уляницкого и А.Лодыжевского; под ред. Г.Л. Камаровского. - М.: Тип. Индрих, 1876. - 560 с. 4. Гайм Р. Гегель и его время /Пер. с нем. - СПб.: „Ювента” СПБ, 2006. - 392 с. 5. Гефтер А.В. Европейское международное право /Пер. Бар.К.Таубе; предисл. Ф.Ф. Мартенса.- СПб.: Тип. В.Безобразова, 1880. - 453 с. 6. Гроций Г. О праве войны и мира: Репринт с изд.1956 г.- М.:Ладомир, 1994. - 868 с. 7. Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории: В 4-х т./Пер. с англ. Т.Б. Ментской. - Т. 3. - М.: Наука, 2001.-553 с. 8. ЗахаровН.А. Курс Общего международного права.- Петроград: Тип. Д.П. Вейсбрута, 1917. - 464 с. 9. Зотов В.Д. Война, политика и право // Моск. журн. междунар. права. - 1999. -№ 2. - С. 8 - 12. 10. История Древнего Востока / Под ред. В.И.Кузищина. - Изд-е 3-е, перераб. и доп.- М.:Высш. шк., 2003. - 724 с. 11. История Европы /Под ред. Е.С. Голубцова, Г.С. Кошеленко. - Т. 2: Средневековая Европа. - М.: Наука, 1992. - 665 с. 12. Казанский П. Учебник международного права. - Одесса: Типо-литогр. Штаба Одес. Воен. Округа, 1904. - 534 с. 13. Стоянов А.Н. Очерки истории и догматики международного права: Лекции, чит. в 1873/74 г. в Харьк. ун-те - Х.: Универс. тип., 1875. - С. 664 - 665. 14. Флавий И. Иудейская война. Иудейские древности. - Мн.: Наука, 1991. - 167 с. 15. Фукикид. История /Пер. и прим. Г.А.Стратановского - Л.: Наука, 1981. - 543 с. 16. Ayala B. Three Books on the Law and on the Duties Connected with War and on Military Discipline. //The Classics of International Law.-Washington, 1912. - Р. 11 -28. 17. Darby W. International Tribunals. L., 1904. - P. 64 - 69. 18. Ferencz B. Enforcing International Law - A Way to World Peace. Vol. I. - L.-N.Y., 1983. - Р. 8. 19. KantI. Zum Ewingen Friden - Ein philosophischer Entwurf. - Stuttgart, 1953.- Р. 22. 20. The Reflections in Moral Theology of the Very Celebrated Spanish Theologian. Franciscus de Vittoria. - The classics of International Law.- 4-th principal question.-Washington, 1917. - P. III - XI.
ИСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ СИСТЕМЫ ВОЕННЫХ ПРЕСТУПЛЕНИЙ В
МЕЖДУНАРОДНОМ КРИМИНАЛЬНОМ ПРАВЕ
Мохончук С.М.
В статье анализируется становление и розвитие правовой научной мысли относительно определения, квалификации состава военных преступлений. Отслеживаются первые шаги стран по конвенциальной регламентации и закреплении ответственности за их совершение в международных правовых актах и влияние процесса на становление национального уголовного права.
Ключевые слова: война, обычаи войны, военные преступления
THE HISTORICAL-THEORETICAL FOUNDATIONS OF THE DETERMINATION OF WAR CRIMES IN THE
INTERNATIONAL CRIMINAL LAW
Mohonchuk S.M.
In this article the formation and development of the legal scientific thought on the definition, qualification and structure of war crimes have been analyzed. The first steps of the countries on conventional regulation and securing of the responsibility for their realization in the international-legal acts and influence of this process on the formation of the national criminal law have been traced.
Key words: war, customs of law, war crimes.
Надійшла до редакції 20.03. 2011 р.
