CC BY
274
Лідія Романенко ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОСТАТІ УСТИМА КАРМАЛЮКА В РОМАНІ М.СТАРИЦЬКОГО «РАЗБОЙНИК КАРМЕЛЮК»
Стаття присвячена характеристиці основних фольклорних та історіографічних джерел, покладених в основу художньої інтерпретації минулого в романі Михайла Старицького «Разбойник Кармелюк». Аналізуються наукові розробки, присвячені осмисленню історичної прози М.Старицького. Робляться висновки щодо правдивості відтворення постаті ватажка і обґрунтовується значення твору у контексті доби.
Літературний процес помежів’я ХІХ - ХХ століть прикметний пошуками нових підходів письменників до художнього осмислення життя, входженням української літератури в європейський мистецький контекст. Творчість вітчизняних письменників порубіжжя характеризується втручанням у сучасне суспільне життя, шуканнями нових художніх методів, стильовою та жанровою розмаїтістю. Твори, які побачили світ на зламі століть, свідчать про активні намагання їх авторів проникнути у складний душевний світ особистості, її психологію. У тогочасній історичній прозі переважала неширокість тематики, тісне переплетіння авантюрних та історичних конфліктів. Ці тенденції розвитку жанру позначилися й на внутрішній організації історичного роману Михайла Старицького (1840 -1904) «Разбойник Кармелюк» (1903) (написаний російською мовою). Письменник під час створення роману керувався досить показовим міркуванням: «Отже, я, працюючи і на чужій ниві, все живописую тільки своє рідне з минулого і сучасного життя і прихиляю тим симпатії сотень людей до нашого поля, до наших розкіш...» [Старицький 1988: 26]. Повне україномовне видання роману (чотири томи) - маловідоме. Найпоширенішим
є скорочене однотомне видання. Скорочення відбулися за рахунок вилучення окремих описів перипетій боротьби і, головним чином, - екскурсів автора в соціально-історичні обставини розгортання дії.
Досконала побудова роману, що репрезентує переважно реалістичну картину боротьби народу проти кріпацтва й читається з неослабним інтересом, свідчить про майстерність М.Старицького-прозаїка. Проте, попри чітко оприявнене історичне підґрунтя, роман не можна вважати справді історичним. Тут відтворюється широка картина визвольної боротьби українського народу в першій половині ХІХ століття на Поділлі, і з використанням історичних і фольклорних джерел змальовується образ мужнього й талановитого організатора селянських мас. У романі дії Кармалюка локалізуються межами його повіту та околиць. Незважаючи на це, ім’я народного бунтаря довго було в селянському середовищі символом помсти гнобителям за кривди і знущання. Цікавим є таке питання: що насправді спонукало Устима Кармалюка до визвольної діяльності? У легендах герой постає як народний месник, а чи не випадковістю було те, що він став отаманом повстанців? Адже спочатку він не переслідував такої глобальної мети, як визволення селян від панів. Перші його «пригоди» були пов’язані з особистим життям Устима. Роман М.Старицького, на загал, не представляє цілісного образу народного месника. Пишучи свій твір за зразками західноєвропейських пригодницьких творів, автор занадто вільно поводиться з історичними фактами. Основну увагу він зосереджує на особистих якостях, вчинках героя, зчаста надуманих, нереальних, фантастичних.
Дослідники життя Устима Кармалюка І.Єрофеїв та П.Лавров завважували, що роман М.Старицького був розрахований на потреби польського поміщика і шляхтича пореформеної доби, який любив послухати оповідання про пригоди своїх дідів. Нині мусимо критично сприйняти аналогічні твердження. Адже самоочевидним є той факт, що роман М.Старицького - цінний внесок в українську літературну Кармалюкіану.
Письменник вдається тут до вдалої спроби відтворення внутрішнього світу народного ватажка, вмотивування причин його поведінки, вчинків, до віддзеркалення найтонших порухів душі героя.
Публікація роману в періодиці спричинялася до потреби дбати про гостроту інтриги, надзвичайність описуваних пригод тощо. Саме тому М.Старицький віддає належне цим якостям. Та при цьому він належно забезпечував і індивідуалізацію мови, і психологічну достовірність та соціальну зумовленість поведінки персонажів, поєднував стриманий реалізм описів із романтичним втіленням мужності народу в боротьбі з ворогами.
Попри відчутне тяжіння до реалізму в зображенні образу ^рмалюка М.Старицьким (народний заступник, месник), він водночас значною мірою романтизований. Це виявляється передусім у показі різних пригод ^рмелюка, його взаєминах із Розалією тощо. Тож, у цьому романі, як і в інших історичних творах М.Старицького, поєднуються ознаки двох стильових напрямів - реалістичного і романтичного.
Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво ^рмалюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що ^рмалюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. Не випадково автор у романі згадує героїв ^ли^тин^ які стали взірцем для юнака: «- А что, диду, знавали вы Уманщину? - после долгого молчания неожиданно спросил Янко.
- Уманщину? - вздрогнул дед. - ^к не знать, коли и самому довелось погулять на широком раздолье! Эх, прошли времена, перевелся под польскими канчуками у забитого люда лыцарский дух... Но тогда были лыцари - Зализняк да Гонта. Эх, сколько тогда ляшков-панков да жидов отправили мы в пекло.» [Старицький 1988: 26]. Можемо твердити, що в «Розбійнику ^рмелюку» відлунюється навіть символіка назви роману Старицького «Останні орли», присвяченого гайдамацькому рухові.
Письменник не раз порівнює ^рмалюка з орлом, соколом, наголошуючи на його волелюбності і високості помислів: «С воли-то соколы будут ждать. лишь бы орел знал.» [Старицький 1988: 628].
Завважимо, що окремі дослідники прямо пов’язують діяльність Устима ^рмалюка з гайдамаччиною. Так, Григор’єв-Наш (Никифор Григоріїв) називає його гайдамакою, який відбирав у багатих нажите нечесним шляхом добро і роздавав бідним. А М.Старицький у своєму романі наголошує на тому, що усвідомлення необхідності збройного опору приходить до Устима під впливом дідових розповідей про ^ли^ш^ну, гострого відчуття соціального, релігійного і національного гніту. Подібні оцінки, висновки беруть початок в усній народній традиції.
Аналізуючи джерела роману М.Старицького, В.Тищенко робить висновок, що основним із-поміж них було історичне дослідження Й.Ролле, а також окремі відомості з етнографічних і краєзнавчих праць, фольклористичних розвідок. Майже всі ці матеріали публікувалися в журналі Жиевская старина» (зокрема, белетризована розвідка Й.Ролле, вперше видана польською мовою під назвою «Опришок»). Своїм романом М.Старицький прагнув спростувати інсинуації Ролле стосовно того, що ^рмалюк був звичайним злодієм. Для висвітлення соціально-політичної ситуації на тогочасному Поділлі автор використав і матеріали книжок С.Максимова «Сибирь и каторга» та М.Симашкевича «Римское католичество и его иерархия в Подолии».
Легенди та перекази, що стали основою роману, на думку В. Тищенка, були запозичені Старицьким із фольклорних збірників, а також публікацій, вміщених у журналі Жиевская старина» («Воспоминания старожила о ^рмелюке» Ю.Олтаржевського, «Из рассказов о ^рмелюке» Є.Маковського, «Еще кое-что о ^рмелюке» С.Венгржиновського тощо). В.Тищенко звертає увагу на те, що після публікації розвідки Й.Ролле «інтерес до особи ^рмалюка значно посилився. Зокрема активізувалося православне духовенство, якому було не до вподоби зображення ^рмалюка з позиції
польської шляхти і католицького духовенства. Представники православного духовенства продовжували... обробляти фольклорні матеріали, наголошуючи... на прихильності ^рмалюка до служителів релігійного культу» [Тищенко 1969: 8]. Тому М.Старицький використав деякі з них. Наприклад про те, як ^рмалюк «перейшов» у лісі диякона, що їхав до міста висвячуватися на попа, і відібрав у нього вбогий гаманець. Пограбований, не втративши почуття гумору, запропонував ^рмалюкові випити і закусити. Ватаг відпустив диякона з миром, наділив грішми, а той, повертаючись додому вже попом, навіть заїхав погостювати до свого нового приятеля (за Ю.Олтаржевським - «Воспоминания старожила о Kармелюке»).
Стосовно пісень про ^рмалюка можемо твердити, що автор запозичив їх із повісті Марка Вовчка і збірників П.Чубинського («Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край»), Я.Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), М.Драгоманова («Нові українські пісні про громадські справи») і
A.Метлинського («Народные южно-русския песни») та ін. У творі маємо кілька епізодів, що перегукуються з народними легендами та переказами. Це
- ще одне свідчення того, що свій твір М.Старицький писав, апелюючи до фольклорних джерел. Серед селян ходили чутки, що ^рмелюка не може зупинити ніякий мур чи брама; вважалося, що йому допомагає нечиста сила. Саме її втручанням пояснюються й ті випадки, коли він зникав із в’язниці, не залишаючи жодного сліду, або з печери в лісі ^угляку тощо. На загал же, фольклорна стилізація стала осібним засобом художнього втілення історичної постаті ^рмалюка в романі. Наслідуючи народні перекази і дотримуючись народних уявлень про героя, М.Старицький створює його оригінальну версію, спираючись, зосібна, й на власне бачення діяльності ватажка.
Слід завважити, що дослідження роману Старицького В.Тищенком,
B.Олійником, іншими вченими важливі й необхідні нині. Проте вони не можуть претендувати на вичерпність і наукову неупередженість. Адже
складні питання мистецького втілення переломних історичних подій осмислювалися цими літературознавцями в нелегку добу ідеологічної заангажованості наукового мислення. Найбільш ґрунтовним на сьогодні дослідженням можемо вважати розвідку А.Цуркана «Роман Михайла Старицького «Розбійник Kармелюк»: типологія жанру» (2002). Важливо, що науковець досить детально аналізує фольклорні джерела про повстання У^армалюка, обмірковує розвиток сюжетних елементів твору, особливості групування персонажів тощо. Як стверджує І.Цуркан, М.Старицький за основу свого твору обрав переказ Ю.Олтаржевського («Воспоминания старожила о Kармелюке»), з якого й почав свій роман, випустивши, щоправда, згадки про позашлюбне походження Kармалюка та про вбивство його батька. Додамо, що в процесі роботи над романом для ґрунтовнішого відображення національного колориту, неабияке значення мав і тогочасний фольклор, що осмислюється автором у своєрідній формі контамінації. Це дало змогу відтворити духовну атмосферу часу, органічно «втягнути» його в історію. Народні ж твори (оповідання, перекази тощо) про ^рмалюка виступають класичними зразками фольклорної історико-пригодницької прози. У них природно поєдналися народна пам’ять і уява, сліди історичних реалій та їх інтерпретації, але не лише романтично-гіперболізовані, а й такі, що вияскравлюють народну філософію, національну ментальність у баченні історії, ілюструють уявлення етносу про добро і зло, соціальну справедливість, інші християнські й загальнолюдські чесноти.
Постать Устима ^рмалюка в романі М.Старицького - надзвичайно своєрідна. Ще в юнацькі роки він переймався долею свого народу. Напевно, вплинула на це поїздка за кордон. Янко бачив, як люди живуть там, і усвідомлював, що набагато краще, ніж покріпачені українські селяни. Уже тоді він виявляв свій гордий характер, та для панів залишався звичайним «бидлом». Оповідь у творі розпочинається з того моменту, коли ^рмелюк був уже дорослим (1812 рік). Родина героя згадується лише там, де йдеться про забиття його батька канчуками та смерть матері. Янко був єдиною
дитиною, і коли не стало батьків, у нього нікого не залишилося (історичний Устим Кармалюк мав двох сестер - Марію та Оксану). Стосовно подружжя ватажка автор повідомляє лише про одну дружину - Мариною (насправді їх було дві - Євдокія і Марія). Вона чекала повернення Янка з-за кордону, і після довгих непорозумінь, відмов пана Пігловського молоді одружилися. У них народилося двоє синів - Васько та Петрусь (жодного з синів Устима так не звали). Кармелюк любив свою родину, але обставини не дозволяли бути з нею завжди. Він хотів забрати рідних і поїхати до Чорного моря, щоб почати нове життя. Але дружина не поділяла його бажання, не хотіла нікуди їхати. Вона померла в рідному селі Головчинцях після довгих знущань пана і хвороб, що стали їх наслідком. До самої смерті ватажка гнітило те, що не встиг попрощатися з дружиною, яка жодним словом не обмовилася панам, де він переховується. Прикметно, що старший син Васько на відміну від Марини, ще дитиною усвідомив безталання свого батька: «Ясь смущенно смотрел на молчаливое горе отца; губы его начали вздрагивать, а глаза заволокли слезы. Отец всегда представлялся в его воображении несчастным изгнанником, и вот теперь этот несчастный плачет. Плачет о бедной матери, которой уже нет, которая не вернется никогда» [Старицький 1988: 353]. Загалом же, родина ватажка зображується в романі радше спорадично, а наприкінці твору Кармелюк збирається одружитися знову. Проте саме родинні стосунки вияскравлюють найпотаємніші душевні порухи жорстокого до панів отамана.
На думку В.Тищенка, недоліком у зображенні центрального персонажа є надмірна увага автора до його інтимного життя: «Письменник хотів підкреслити силу, всевладдя любові й тому зіткнув Кармелюка з жінками різних соціальних верств: вихідцем з народу Уляною, шляхтянкою Розалією, попівною Олесею» [Тищенко 1969: 17]. І у зв’язку з цим, із погляду дослідника, виникає багато надуманих, нереальних ситуацій, що не мали нічого спільного з реальною особою ватажка. Дозволимо собі не погодитися з такою думкою вченого. Річ у тім, що мотивація вчинків і дій героя багато в
чому зумовлюється тяжінням письменника до неоромантичного світобачення. Саме з цим пов’язуємо потенційну свободу поведінки персонажа, його прагнення до самореалізації, вивищення над обставинами. Ці моменти увиразнюються якраз у зображенні особистого життя грізного отамана. Так, помічаємо, що ніхто, крім попівни Олесі, повністю не зрозумів ^рмелюка і морально не підтримав його - ні дружина, ні побратими, ні селяни. Із часом ватажок доходить висновку про безперспективність подальшого протистояння - соціального, національного, морального. Йдеться тут і про протидію приписам народної моралі й етики. Адже батьки Олесі не погоджуються на її шлюб із ^рмелюком саме через його гайдамацтво. Це стає трагедією для героя. Відчуття моральної порожнини, втрати життєвих орієнтирів зрештою призводять його до фатального кінця. Відтак, на нашу думку, подробиці з інтимного життя героя посутньо сприяли впровадженню романістом неоромантичних тенденцій і більш яскравій репрезентації його як героя передовсім трагічного.
Ясна річ, що любовні пригоди ^рмелюка і Доротеї, Розалії, Олесі ґрунтуються переважно на домислові, але зображення їх - не самоціль для письменника. Вони органічно вплітаються в сюжет, більшою чи меншою мірою впливають на долю головного героя, увиразнюючи благородство його натури. Прообразом Уляни, коханки і бойового побратима ^рмелюка була дружина шинкаря Добровольського. Зрадила ж отамана не Добровольська, а Процькова, біля хати якої він був убитий шляхтичем Рудковським. Цей факт М.Старицький використовує в романі, не змінюючи імен, і не вводячи нових героїв. Автор лише намагається вмотивувати вчинок жінки. Уляна помстилася - з ревнощів віддала його до рук переслідувачів. Ревнощі відіграють часом домінуючу роль у поведінці жінок, зображених у романі, що іноді має значний вплив на долю ^рмелюка.
^рмалюк М.Старицького був здібним, вільно володів французькою, польською та російською мовами. Саме тому він мав можливість вільно обертатися в панському середовищі, демонструючи блискучі шляхетні
манери. Романіст наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю, винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Ці риси ^рмелюка виявляються в цілому ряді епізодів: втеча з солдатів, напади на панські маєтки, одержання грошей у Сливинського за векселем Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі ^угляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо. При цьому виявляється ще одна здібність ^рмелюка - майстерність перевтілення (молодий вродливий граф, ротмістр російської армії, дідуган). Скрізь йому вдається ввести в оману ворогів, що зафіксовано, до речі, й у судових справах «разбойника Kармалюка».
М.Старицький не раз заакцентовує, що ватажок застерігає своїх товаришів від марного кровопролиття й жорстокості, одначе сам стає вбивцею пані Доротеї, віддає наказ про вбивство членів слідчої комісії -панів Дембицького і Лепинського. Як бачимо, письменник часом відступає від народного бачення ватажка, згідно з яким він нікого не вбивав, а лише відбирав у багатих, щоб наділити бідних. Проте до простих людей отаман не ставився так суворо, не хотів проливати безвинної крові: «Да помните еще мой заповет: если меня вы уважаете хоть на крохту, если желаете иметь меня вечным другом и атаманом, то, заклинаю вас, не грабьте ни бедных, ни селян, ни мещан, ни попов. Умоляю вас, друзи, - не проливайте без крайней необходимости крови людской . Дорога она перед Богом, и каждая капля ее жжет сердце адским огнем.» [Старицький 1988: 167]. Сам ^рмелюк тяжко переживав убивство, що змінило всю його долю. Після втечі з солдатчини ним керувало лише бажання помститися пані Доротеї за страждання, яких вона завдала. Спочатку це було помстою за особисті кривди, яка потім переросла у національно-визвольне постання. Відчайдушна сміливість не раз примушувала ^рмелюка ризикувати життям, наражатися на небезпеку: «.для него начиналась игра, рискованная и опасная, как танец среди
воткнутых в землю ножей, но этот-то риск и доставлял удалой душе ^рмелюка жгучую, острую радость» [Старицький 1988: 334].
Є в авторській характеристиці героя момент дещо несподіваний, хоч переконливо вмотивований і цілком відповідний логіці образу, задуманого М.Старицьким. Йдеться про відмову ^рмелюка наприкінці роману від боротьби. Герой усвідомлює її безперспективність: «Прошло уже то время. не наша теперь пора. Люд немножко облегчен, а о большем просить надо только Бога. Знаешь ли ты, почему прежде никто не мог меня взять? Потому что я сам верил в то, и чувствовал, и знал, что куда бы меня не заперли вороги, я снова вернусь на свою родную Подолию. Умерла моя сила и вера» [Старицький 1988: 677]. Рішення ^рмелюка відійти від соціально активних дій, місії ватажка народних месників не є зрадою сповідуваним ідеалам. Це - їх крах. Адже герой добре розуміє нездоланність розбіжностей між особистою позицією, власними надіями та провідними тенденціями суспільного життя. У цьому - трагедія ^рмелюка. І тут романіст утверджує трагічне як одну з основних категорій естетики, що, спостереженнями теоретиків мистецтва, віддзеркалює наявність глибоких об’єктивних суперечностей у зіткненні антитетичних суспільних сил. Йдеться також про суперечності у внутрішньому світі особистості, що стають катастрофічними за своїми наслідками для людини і сповідуваних нею гуманістичних цінностей. Трагічною по суті виявляється й та самотність, у стані якої опиняється центральний персонаж. «Як типово неоромантичний герой, ^рмелюк протистоїть суспільству, відчужений від народу, життя його сповнене незвичайних пригод, - слушно твердить Н.Левчик. - Художнє бачення історичної постаті^армелюка виходило з ідеї первинності національно-патріотичних устремлінь для українців» [Левчик 1990: 43].
М.Старицький удався до спроби передати почуття героя, його думки, що мотивували вчинки. Свій твір письменник назвав «Разбойник ^рмелюк», але авторська характеристика персонажа, сам зміст роману засвідчують цілком протилежне. Романіст убачав у ^рмалюкові не розбійника, а
захисника народу від необмеженої панської сваволі. Таким чином, назва твору була своєрідною антитезою до тогочасних офіційних характеристик. Окрім того, назва «разбойник», як і різні описані пригоди, любовні історії «маскували» національний зміст роману. Думка про розбійництво заперечується тут через висвітлення глибин духовного буття Кармелюка, сповідуваних ним ідеалів, життєвих принципів. Його визвольницька діяльність потлумачується як така, що не має абсолютно нічого спільного з розбійництвом чи корисливістю.
Новаторством у показі Кармалюка Старицьким слід вважати зображення його думаючим християнином. Так, Янко не раз замислювався, чому Бог дозволяє панам збиткуватися над селянами. А під час перебування за кордоном він до церкви не ходив, бо не було її там. Удома ж, коли треба було помолитися, він «.припадал к кресту без жалоб, без просьб, а с умиленим, с жаждой ответной ласки, как припадает ребенок к своей матери» [Старицький 1988: 21]. Після вбивства пані Доротеї Кармелюк вважав себе страшним грішником, від якого Бог відвернувся. Розкривається ватажок і в своєму ставленні до побратимів. Він щиро вірив у справжню дружбу, був відданим друзям-однодумцям.
Як і в повісті Марка Вовчка, у романі М.Старицького важливу роль у зображенні центрального персонажа відіграє пейзаж. Картини природи або гармонують із настроєм Кармелюка, або сприймаються як протилежні йому. Так, коли лютувала буря, Янко саме йшов до своєї родини, щоб забрати із собою на Чорномор’я. У його душі також вирували почуття. Милуючись красою Поділля, прозаїк заакцентовує водночас панування соціальної нерівності, національний гніт: розкошування власть імущих і бідність уярмленого селянства. Тому на перший план у романі виходить пейзаж-контраст, що підсилює соціальне й національне протистояння. Здебільшого пейзажі - як контрастні, так і гармонійні - увиразнюють різні переживання, почуття героя, створюють настрій, що відповідає подіям, про які йдеться.
«Найголовнішим недоліком в зображенні ^рмелюка є підміна соціально-класового підходу до показу історичної дійсності національним», -твердить В.Тищенко [Тищенко 1969: 17]. Ясна річ, що нині ця думка сприймається як безнадійно заангажована, застаріла. Боротьба ^рмалюка була продовженням національно-визвольних змагань - козаччини та гайдамаччини. Її метою було звільнення селянства не лише від соціального, а й від національного гноблення - польського та московського панування на українських теренах.
У романі «Разбойник ^рмелюк» М.Старицькому вдалося відтворити доволі переконливі картини життя подільських селян у першій половині ХІХ століття, хоча автор змушений був піти на певні поступки в змалюванні головного героя, зумовлені вимогами друкованого видання (газета «Московский листок»). Метою видавців було розважити читача, тому увага відволікалася від злободенних питань суспільного життя, переключаючись на різні пригоди, любовні історії, розповіді про відомих розбійників тощо. Саме тому, М.Старицький уводить у текст низку авантюрно-пригодницьких подій
- погоні, перевдягання, любовні колізії і под. Попри це, «Разбойник ^рмелюк» є ціннім надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення. Досягненням романіста є те, що він ґрунтовно відтворив думки, мрії ^рмелюка - як піднесені (прагнення підняти народ на боротьбу), так і звичайні людські, (розсуди про сімейне щастя). Написаний по-російськи твір є одним із непересічних явищ класичної української історичної прози, виявом ментальності і частиною творчого доробку українського письменника-патріота. Це - один із перших помітних кроків на шляху до художнього втілення національно-визвольного руху нашого народу, очоленого ^рмалюком.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Левчик Н. Історична проза М.Старицького (Далекі образи - близькі ідеї)// Слово і час. - 1990. - № 12. - С. 38 - 44.
2. Старицький М. Разбойник ^рмелюк. Роман. - K.: Дніпро, 1988. - 687 с.
3. Тищенко В. Історичний роман М.Старицького про ^рмалюка. - K.: Рад. школа, 1969. - 36 с.
SUMMARY
The article is devoted to fundamental folky and hystoricographical sources, that are the base of artistic interpretation of the past in the novel of Michael Staricky “Robber Karmeluk”.
Валентина Челбарах ПОЕЗІЯ СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕДСИМВОЛІЗМ РУБЕЖУ XIX - XX ВІКІВ
У статті здійснено спробу з ’ясування стильової моделі передсимволізму кінця ХІХ -початку ХХ століття в українській поезії і, зосібна, у творчості С.Яричевського; простежується ґенеза й естетична природа художньої творчості письменника в її цілісності та індивідуальній неповторності; на тематичному, образному та композиційному рівнях досліджується еволюція поетики автора.
Модернізм рубежу минулих століть зреалізувався рядом самодостатніх течій, тенденцій, типів творчості. Одне з помітних місць із-поміж них належить символізмові. Характерною рисою цієї стильової тенденції є тяжіння до музичного вираження думки, чистого звукового образу, позбавленого предметних ознак. Символісти не виявляли інтересу до збереження реальних речей, культивуючи натяк, сугестію, за якими простежувалися конкретні
