CC BY
100
СУЧАСНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
УДК 34(477)"1990/1993"
Р. В. Чорнолуцький
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У 19901993 РОКИ, ЯК КОНСТИТУЮЮЧИЙ ФАКТОР У ФОРМУВАННІ ЗАКОНОДАВЧОЇ ФУНКЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
У статті досліджуються історичні та правові процеси формування законодавчої функції незалежної Української держави у період з моменту проголошення державної незалежності до початку процесу з розробки нової Конституції держави.
Ключові слова: національна правова система, незалежна держава,
конституюючий фактор.
Постановка проблеми. Становлення самостійної української держави об'єктивно зумовлювало відповідну трансформацію її правової системи. Статус України як союзної республіки у складі Союзу РСР виключав існування її власної правової системи, відмінної від аналогічних систем інших республік. Наявність тих чи інших специфічних положень у законодавстві окремих республік не перетворювала останню в особливу, відокремлену від інших систему законодавства, оскільки ці особливості мали несуттєвий характер, їх правова основа була єдиною для усіх союзних республік і визначалася Конституцією СРСР та в окремих галузях - Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік [1]. Відсутність самостійної правової системи напряму впливало на стан питання формування належної законодавчої функції держави, як була частиною іншої великої держави, фактично суб’єктом федерації, що мав лише номінальні та декоративні права у зазначеній сфері.
Ступінь наукової розробки теми. Зазначена проблематика мала своє наукове обґрунтування в юридичній літературі з різних кутів зору. На доктринальному рівні теоретичні аспекти юридичного процесу або процесуальної форми ґрунтовно досліджувалися вченими радянського періоду, серед яких В.М. Горшеньов,
В. Г. Крупін, Ю.І. Мельников, П.О. Недбайло, В.С. Основін, В.М. Протасов,
B. М. Савицький, Л.С. Явич та інші.
Фундаментальні категорії у сфері законодавчої (законотворчої) діяльності розглядалися в працях таких радянських та російських учених, як: С.С. Алексєєв, Є. С. Анічкин, С.А. Авак’ян, К.В. Арановський, В.М. Баранов, В.І. Борисов, Д.А. Керімов, О. О. Лукашева, О.Г. Лукьянова, В.О. Лучин, О.В. Малько, М.І. Матузов, А.В. Міцкевич, О. С. Піголкин, Ю.О. Тіхоміров, Р.О. Халфіна, Т.Я. Хабрієва.
У сучасній правовій науці серед досліджень, які виступають теоретико-методологічною основою дослідження законодавчого (законотворчого) процесу в Україні, слід зазначити наукові праці українських та російських дослідників Л. І. Антонової, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, В. Р. Барського, Д. М. Бєлова, Ю. М. Бисаги, Н. О. Бобрової, Л. В. Бориславського, С. В. Буянкина, О. Н. Булакова,
А. Г. Братко, Р. Ф. Васильева, В. О. Гергелійника, В. В. Лазарєва, С. Л. Лисенкова,
О. Г. Гузнова, Т. Д. Зражевської, Д. О. Ковачева, О. Л. Копиленка, В. А. Кряжкова, П. В. Крашенінникова, В. М. Манохина, В. В. Медведчука, І. Р. Метшина, Т. С. Масловської, Н. О. Міхальової, В. П. Паліюка, Ю. С. Педька, В. Ф. Погорілка,
C. В. Поленіної, К. В. Приходько, В. М. Сирих, М. С. Салікова, О. В. Совгирі,
С. В. Степашина, В. Л. Федоренка, С. М. Шахрая, К. С. Шугріної та ін.
Саме в рамках зазначених досліджень були закладені методологічні та онтологічні засади формування національної правової системи в якості конституюючого фактора в формуванні законодавчої функції незалежної держави.
Метою даної статті є розгляд історико-правових аспектів формування національної правової системи України у 1990-1993 роки, в якості конституюючого фактора в формуванні законодавчої функції незалежної держави.
Виклад основного матеріалу. Віднесення до відання Української РСР згідно з положеннями її Конституції «законодавства Української РСР» (п. 3 ст. 72 Конституції Української РСР [2]) не означало, що союзна республіка формувала свою власну систему законодавства, мала свою особливу правову систему. Не випадково, характеризуючи правові системи різних правових сімей, у тому числі й соціалістичної правової сім'ї, усі без винятку автори називали єдину радянську правову систему, навіть не згадуючи про право союзних республік у складі СРСР [3]. Республіканське законодавство в Радянському Союзі можна образно порівняти хіба що з окремою гілкою єдиного законодавчого дерева, стовбуром якого було законодавство Союзу РСР. Характерним тут є те, що в юридичній літературі радянського періоду принцип демократичного централізму розглядався та тлумачився в якості найбільш важливого принципу законодавчої діяльності вищих органів державної влади [4].
Разом з тим, беручи участь у створенні єдиної цілісної системи радянського законодавства, союзні республіки мали усі формальні зовнішні атрибути самостійної законотворчості, пов'язані з їх державним статусом у складі СРСР, насамперед, відповідним чином організовані законодавчі органи, усталений процес законотворчості, республіканські конституції та законодавство.
Дана обставина в умовах проголошення державної незалежності республік створювала можливість пристосувати законодавчу функцію союзної республіки до процесу державотворення, самостійного не тільки формально, але й по суті, використати вказані формальні атрибути законотворчості для створення власної, відособленої від союзного законодавства, республіканської законодавчої системи. Саме законодавчими органами союзних республік були прийняті декларації про державний суверенітет, радикально змінені республіканські конституції та проголошені акти про незалежність колишніх союзних республік; саме ці органи започаткували в кожній республіці її власну правову систему, проголосивши верховенство Конституції та законів республіки на її території.
Становлення самостійної правової системи в Україні бере свій початок від прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [5]. У цьому акті вперше формулювалися визначальні для майбутньої національної правової системи політико-правові та юридико-правові домінанти:
- демократичне суспільство, в якому народ є єдиним джерелом державної влади;
- республіканський конституційний устрій, який всебічно забезпечує права і свободи людини;
- правова держава, яка шанує національні права усіх народів, дбає про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, гарантує його суверенітет і самоврядування;
- за народом визнавалося виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, власність на землю, надра, водні та інші природні ресурси, національні, культурні та історичні цінності на її території;
- держава мала захищати усі форми власності, дбати про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, гарантувати усім національностям право їх вільного національно-культурного розвитку;
- у здійсненні державної влади запроваджувався принцип її розподілу на
законодавчу, виконавчу та судову (і в цьому контексті фактично запроваджувалась самостійна законодавча функція незалежної держави - Авт.);
- гарантувалось державою всім громадянам республіки прав і свобод, передбачених як Конституцією, так і визнаними Україною нормами міжнародного права;
- декларувалися перевага загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Однак, оскільки, фактичне становлення національної правової системи далеко не в усьому відповідало Декларації про державний суверенітет України, постає питання про її обов'язковість як акта законодавчого органу.
Слід зазначити, що у практиці Верховної Ради УРСР трапляється приклад прийняття до 1990 р. акта у формі декларації. Мова йде про Декларацію Верховної Ради Української РСР «Про прийняття та оголошення Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки» від 20 квітня 1978 р. [6]. Цією декларацією приймалася Конституція УРСР та оголошувалося про введення її в дію з дня прийняття.
Очевидно, що названа декларація мала значення особливого урочистого документу про прийняття та введення в дію тексту Конституції УРСР, була особливим конституційним актом законодавчого характеру, а відтак суттєво відрізнялася від Декларації 1990 р. Остання, як зазначено в її тексті, була основою для нової Конституції, законів України і визначала позиції Республіки при укладанні міжнародних угод, її принципи мали використовуватися для укладання союзного договору [7].
Сказане означає, що за своєю онтологічно-змістовною та телеологічно-змістовною спрямованістю Декларація про державний суверенітет України 1990 р. була протилежною згаданій Декларації 1978 р., оскільки, насамперед, передбачала у своїй основі заперечення існуючої Конституції УРСР і вироблення нової. Разом з тим вона збігалася з першою декларацією у чиннику територіального верховенства, як складової державного суверенітету, оскільки нею проголошувалося забезпечення верховенства чинної Конституції УРСР на території республіки. Отже, юридична дія існуючої Конституції УРСР 1978 р. з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 1990 р., залишалася незмінною, змінювалася лише суспільно-політична оцінка її змісту. Це є свідченням політико-декларативного, а не нормативного, юридичного характеру даного акту Верховної Ради УРСР. Таким чином виникала потреба конституювати змістовні положення Декларації, надати їм нормативного, а не декларативного характеру, перевести на мову юридичного закону [8].
Практика законодавчої діяльності Верховної Ради УРСР після 16 липня 1990 р. підтвердила політико-декларативний характер Декларації про державний суверенітет України. Вже в Законі УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. [9] у преамбулі якого зазначалося, що він визначає зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання тощо на основі Декларації про державний суверенітет України, немає жодного посилання на положення Декларації безпосередньо у тексті статей.
Натомість, Постановою Верховної Ради УРСР про реалізацію даного Закону, передбачалося привести чинне законодавство УРСР у відповідність саме з цим Законом, а не з Декларацією, доручалося Раді Міністрів УРСР розробити концепцію та програму переходу Української РСР до регульованої ринкової економіки, а також підготувати 19 проектів відповідних законодавчих актів [10], але про Декларацію про державний суверенітет України вже не було жодної згадки.
Це означало, що формування національної правової системи на початковому етапі
її становлення відбувалося на амбівалентній, внутрішньо суперечливій політико-правовій основі. Результатом цього з’явилось виникнення відповідної дихотомії: з одного боку, змістовне спрямування правової системи визначалося декларативно, не маючи при цьому належного конституційного оформлення; з іншого боку -конституційно закріплені основи суспільного ладу і державного устрою Української РСР втрачали онтологічне значення політико-нормативного орієнтиру для формування самостійної правової системи незалежної держави, залишаючись водночас фактично юридично обов'язковою конституційною базою законодавства. Даною обставиною зумовлювався з самого початку суперечливий характер процесу становлення правової системи України, а помножений на економічні та соціально-політичні протиріччя в суспільстві, що все більше загострювалися у той час, цей процес набував в окремі періоди хаотичного, стохастичного характеру.
Так, прийняття згаданого вище Закону Української РСР «Про економічну самостійність УРСР» передувало внесенню змін до чинної Конституції УРСР 1978 р., отже, формально було неконституційним актом. Переважно декларативним був зміст Закону УРСР «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві Української РСР» від 17 жовтня 1990 р., який також передував внесенню відповідних змін до Конституції [11]. Однак слід зазначити, що така суперечлива, а й підчас й нелегітимна законодавча практика фактична була першим самостійним кроком у формуванні самостійної законодавчої функції незалежної держави, хоча вона й відбувалася на базі норм, що діяли в УРСР ще в період існування Союзу РСР.
Загалом, у період з 16 липня 1990 р. до 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР було прийнято 45 законів у різних галузях законодавства, в тому числі п'ять згаданих раніше законів про внесення змін до Конституції УРСР, Земельний кодекс Української РСР, інші закони, якими було фактично закладено нормативну основу майбутньої національної правової системи та ідентифікувалась, «обкатувалась» самостійна законодавча (законотворча) функція незалежної держави.
Разом з тим, слід зазначити, що з прийняттям названих правових актів законодавство Української РСР не стало оформленням нової якості - самостійної національної правової системи. По-перше, зберігали чинність в основі своїй Конституція УРСР 1978 р. та значна кількість законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в рамках цієї Конституції (зокрема, кримінального, трудового, сімейного, водного, лісового, житлового, про судоустрій, процесуального тощо законодавства), зміст яких орієнтувався не тільки на Конституцію, але й на Основи законодавства Союзу РСР, інші загальносоюзні акти. По-друге, навіть у тих галузях, яких стосувалися нові закони, продовжувалася дія інших актів відповідної галузі. Наприклад, Законом УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р. [12], встановлювалися лише основні положення про власність, а відносини, не врегульовані цим Законом, передбачалося регулювати Цивільним кодексом УРСР та іншими законодавчими актами. Крім того, нові закони застосовувалися до правовідносин, які виникали після введення їх у дію, а відтак у правовій сфері зберігалася безліч правовідносин, що продовжувалися на основі попереднього, в тому числі загальносоюзного законодавства.
Нарешті, в деяких випадках прямо встановлювалася дія на території України законодавчих актів Союзу РСР. Так, Постановою Верховної Ради УРСР про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про підприємництво» від 26 лютого 1991 р. передбачалося, що положення Законів СРСР «Про підприємства в СРСР», «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію в СРСР» діють на території республіки в частині, що не суперечить Закону Української РСР «Про підприємництво» [13]. Аналогічним чином Постановою про введення в дію Закону «Про підприємства в Українській РСР» від 27 березня 1991 р. встановлювалося, що до приведення
законодавства республіки у відповідність із Законом «Про підприємства» чинні акти законодавства Союзу РСР і Української РСР застосовуються, якщо вони не суперечать зазначеному закону [14].
Усе сказане свідчить про те, що на цьому першому етапі становлення національної правової системи в Українській РСР, який відповідав першому етапу розвитку незалежності української держави, правова сфера в Україні являла собою строкату суміш різнорідних елементів, як традиційних і усталених фрагментів радянської правової системи, так і нових, нестійких елементів республіканської законодавчої системи, часто зорієнтованих на західноєвропейські правові моделі, від яких запозичалися нові для вітчизняного законодавства правові інститути, нова термінологія тощо. Єдина радянська правова система, як зазначається в літературі, у ході подій 1991 р. розпалася на розрізнені елементи, що зберігалися в законодавстві колишніх республік Радянського Союзу та у правосвідомості їх громадян [15]. Разом з тим, законодавча функція Верховної Ради УРСР продовжувала реалізовуватись на основі процесуальних «лекал», що були встановлені ще в період існування СРСР.
Слід зазначити, що такі різнорідні складові правового регулювання породжували суттєві правові колізії, конфлікти і прогалини в законодавстві та у правозастосуванні, істотно деформували загальний правопорядок, дезорієнтували державний апарат, руйнуючи законність. Разом, вони виявляли відповідні недоліки й у здійснені відповідних аспектів законодавчої функції парламентом України, підкреслювали їх недосконалість.
Водночас, найважливіші сфери правового регулювання виявилися взагалі позбавленими конституційної основи. Припинивши у жовтні 1990 р. дію глави 2 «Економічна система», глави 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української РСР» і глави 17 «Державний бюджет Української РСР» чинної на той час Конституції УРСР 1978 р. «до прийняття нової Конституції», Верховна Рада УРСР по суті запровадила неконституційний порядок визначення правових основ законодавства в економічній і бюджетній сферах. Після цього правове регулювання життєво важливих для суспільства відносин стало набувати неупорядкованого, стихійного характеру; замість утворення стабільної правової основи суспільного життя, фундаменту майбутньої національної правової системи почала формуватися нестійка, внутрішньо суперечлива нормативна сукупність, позбавлена твердої основи, єдиної політико-правової сутності, а отже, формально і змістовно не визначена як певна цілісність. Така невизначеність вказаної нормативної сукупності означає, що вона на цьому етапі розвитку ще не набула якості самостійної національної правової системи, як стійкого явища правової дійсності [16].
Характер процесу становлення національної правової системи на його другому етапі, тобто в період від 24 серпня 1991 р. до прийняття нової Конституції України, значною мірою зумовлювався характером попереднього етапу. У цей період Конституція України фактично втратила значення нормативно-правової основи розвитку законодавства. Разом з тим перестали слугувати політичним орієнтиром у формуванні національного законодавства положення Декларації про державний суверенітет України, оскільки реальне життя пішло багато в чому іншими шляхами, ніж було передбачено в декларативних формулах цього політичного документа, підпорядковуючись новим соціально-економічним і політичним умовам [17].
Відтак національне законодавство продовжувало формуватися як неупорядковане кількісне накопичення законодавчих актів, більшість з яких передбачала внесення змін до існуючих, у тому числі нещодавно ухвалених законів. У цих умовах законодавча функція держави була фактично спотворена, бо передбачала тільки ординарні, утилітарні, не завжди обґрунтовані дії щодо прийняття законодавчих актів, які фактично нівелювали етапно-стадійну характеристику законодавчого процесу та
руйнували його онто-гносеологічні та логіко-семантичні домінанти.
Разом з тим статус незалежної держави вимагав невідкладної правової регламентації новоутворених державних інститутів, екстенсивного розвитку публічно-правової сфери і водночас відособлення національного права від колишнього загальносоюзного права. Першими законами, прийнятими у вересні 1991 р., стали такі: Закони України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», «Про захист іноземних інвестицій в Україні», «Про інвестиційну діяльність», «Про правонаступництво України», «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» та ще низка законів.
Таким чином, враховуючи, що у зазначений період були прийняті понад 50 нових законів у різних галузях законодавчого регулювання і десятки законів, якими вносилися зміни до існуючого законодавства, та виходячи зі змістовного аналізу новоствореної законодавчої бази, є підстави вважати, що до середини 1992 р. правова сфера в Україні загалом склалася як самостійна правова система, дальший розвиток якої відбувався на її власній основі. Ця правова система, звичайно, не мала ще чіткого визначення, завершеної внутрішньої будови, її швидше можна порівняти з немовлям, яке підводиться на ноги.
У цих ж умовах було закладено об’єктивні засади для формування самостійної законодавчої (законотворчої) функції незалежної держави, яка у загальних рисах та згідно з процесуальними аспектами відповідала міжнародній практиці парламентаризму та міжнародним стандартам законодавчої діяльності, але й відрізнялась відповідними національними особливостями. Зазначені процеси фактично були детерміновані загостренням політичної боротьби у країні та низькою якістю правового регулювання суспільних відносин, що змушували знову й знову повертатися до вже врегульованих законом питань. Відтак у другому півріччі 1992 р. закони про внесення змін до існуючого законодавства становили понад дві третини від загальної кількості ухвалених за цей період законів, в тому числі стосувалися змін майже до половини законів з економічних питань, прийнятих у першому півріччі. Таким чином поза законом залишалося усе ширше коло проблем, що потребували невідкладного законодавчого регулювання, особливо в такій динамічній сфері, якою є економіка. Не вирішувала проблеми навіть наявність у Президента України спеціально передбаченого на період до прийняття нової Конституції повноваження ухвалювати укази з питань економічної реформи, не врегульованих законами [18].
За таких обставин Верховна Рада України змушена була «у пожежному порядку», без внесення попередньо відповідних змін до Конституції України, запровадити в листопаді 1992 р. практику тимчасового делегування законодавчих повноважень Уряду України, надавши йому на 6-місячний строк повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з визначених відповідно до Конституції питань, «з метою оперативного вирішення питань, пов'язаних з запровадженням ринкової реформи, і зосередження їх законодавчого розв'язання в одних руках». З того часу коло законодавчих актів поповнилося десятками урядових декретів, якими регулювалися найважливіші питання економічного життя країни. Тобто, у процесі становлення законодавчої функції незалежної держави України, був реалізований феномен розширення кола суб’єктів, що видають законодавчі акти.
Про характер формування національної правової системи у цей період яскраво свідчить той факт, що лише за 1992 р. Основний Закон України змінювався десять разів, причому 17 червня, 27 жовтня і 19 грудня ухвалювалося в один день по два закони про внесення змін до Конституції, а проблемі запровадження урядових декретів було присвячено аж чотири конституційних закони. Тільки у квітні 1993 р. було прийнято Державний бюджет України на 1993 р. За період із січня по грудень 1993 р. Верховна Рада України ухвалила близько 40 нових законів і майже втричі більше
законів про внесення змін до чинного законодавства, в тому числі до урядових декретів, що вказує на все ширше охоплення сфер правового регулювання новими самостійними законодавчими актами. Після цього поступово втрачається інтерес законодавця до змін чинної Конституції. За 1993-1994 рр. зміни до неї вносилися лише чотири рази, а потім взагалі припинилися з причин, що були пов’язані з початком конституційної реформи та розробкою тексту нової Конституції України.
У зазначений період у процесі конституційної регламентації самостійної законодавчої (законотворчої) функції держави, засад законодавчого процесу, звертає на себе увагу явно суперечлива, амбівалентна поведінка українського законодавця щодо постійного розширення та звуження кола суб’єктів законодавчої ініціативи, наділення повноваженнями у сфері законодавчого процесу різних суб’єктів з кола вищих органів державної влади та управління.
Наприклад, 27 жовтня 1992 р. Верховна Рада України прийняла конституційний закон, яким був уточнений порядок прийняття законів [19]. Передбачалося зокрема, що проекти законів, внесені на розгляд Верховної Ради, обговорюються на її засіданнях. Встановлювалося, що Верховна Рада правомочна приймати рішення коли на засіданні присутні не менш як дві третини від фактичної кількості повноважних народних депутатів, але більше половини її конституційного складу. Закон вважався прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від фактичної кількості повноважних народних депутатів. При цьому конституювалася вимога, що народний депутат голосує особисто. Прийнятий закон мав підписати Голова Верховної Ради України і передати його Президенту, який повинен підписати закон протягом десяти днів після одержання закону або в цей самий термін скористатися правом відкладального вето і повернути закон із зауваженнями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнято більшістю голосів від фактичної кількості повноважних народних депутатів, Президент України зобов'язаний підписати його продовж семи днів [20]. А право законодавчої ініціативи у Верховній Раді на той час належало народним депутатам України, Президії та Голові Верховної Ради України, її постійним комісіям, Президенту України, Конституційному Суд України, Кабінету Міністрів України, Верховному Суду України, Вищому арбітражному суду України, Генеральному прокурору України, Верховній Раді Кримської АРСР, Академії наук України.
Висновки. Розгляд зазначеної проблематики дає змогу зробити наступні висновки:
- становлення самостійної української держави в період 1990-1993 роки об'єктивно зумовлювало відповідну трансформацію її правової системи та одночасно становлення самостійної законодавчої (законотворчої) функції;
- у складі Союзу РСР статус України як союзної республіки виключав існування її власної правової системи та власної законодавчої функції, відмінних від аналогічних систем та функцій інших республік;
- наведені висновки підтверджуються тим, що характеризуючи правові системи різних правових сімей, у тому числі й соціалістичної правової сім'ї, усі без винятку автори називали єдину радянську правову систему, навіть не згадуючи про право союзних республік у складі СРСР;
- складні та суперечливі процеси становлення самостійної правової системи в України стикались с необхідністю законодавчої нормативізації широкого кола об’єктів, які є обов’язковими для існування та стабільного функціонування незалежної держави та здійснювались паралельно з такими ж суперечливими процесами становлення самостійної законодавчої (законотворчої) функції незалежної держави;
- становлення самостійної законодавчої (законотворчої) функції незалежної держави відбувалось у процесі прийняття Верховною Радою України безлічі законодавчих актів, що не тільки створювали інституції незалежної держави, а й
вносили зміни та доповнення до вже діючих у період СРСР та тільки нещодавно прийнятих законодавчих актів;
- у зазначений період у процесі конституційної регламентації самостійної законодавчої (законотворчої) функції держави, засад законодавчого процесу, звертає на себе увагу явно суперечлива, амбівалентна поведінка українського законодавця щодо постійного розширення та звуження кола суб’єктів законодавчої ініціативи, наділення повноваженнями у сфері законодавчого процесу різних суб’єктів з кола вищих органів державної влади та управління.
Список використаної літератури
1. Головатий С. Щоб забезпечити майбутність народу... / С. Головатій // Історія української конституції. - К., 1997. - С. 7-15.
2. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки: прийнята на позачерговій VH сесії Верховної Ради УРСР від 20 квітня 1978 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1978. - № 45. - Ст. 624.
3. Див., наприклад: Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид,
К. Жоффре-Спинози // Les grands systemes de droit contemporains / пер. с фр.
B. А. Туманова. - М. : Междунар. отношения, 1998. - 400 с.
4. Див., наприклад: Государственное право СССР : учебник / Г. В. Барабашев, П. Т. Василенков, Д. Л. Златопольский, Кравчук С. С., и др.; под ред.:
C. С. Кравчук. - М. : Юрид. лит., 1967. - 551 с.
5. Про державний суверенітет України: Декларація Верховної Ради України від
16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 31. - Ст. 429.
6. Про прийняття та оголошення Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки [Електронний ресурс] : Декларація Верховної Ради Української РСР від 20 квітня 1978 p. - Режим доступу: http:// static.rada.gov.ua/ site/const/istoriya/1978. html
7. Рудик П.А. Декларація про державний суверенітет України - початок новітнього
конституціоналізму в Україні / П. А. Рудик // Держава і право. Юрид. і політ. науки : зб. наук. пр. - К. : ІДП НАН України ім. В. М. Корецького, 2007. -Вип. 35. - С. 132-139.
8. Румянцев О. Г. Понятие конституционного строя: понятие, содержание, отражение в конституции / О. Г. Румянцев // Государство и право. - 1993. -№ 10. - С. 6.
9. Про економічну самостійність Української РСР : Закон УРСР від 3 серпня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 34. - Ст. 499.
10. Про введення в дію Закону УРСР «Про економічну самостійність Української
РСР»: Постанова Верховної Ради УРСР від 3 серпня 1990 року // Відомості
Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 34. - Ст. 500.
11. Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві : Закон УРСР від 17 жовтня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 45. - Ст. 602.
12. Про власність : Закон України від 7 лютого 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.
13. Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про підприємництво»: Постанова Верховної Ради УРСР від 26 лютого 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 14. - Ст. 169.
14. Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР»: Постанова Верховної Ради України від 27 березня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 24. - Ст. 273.
15. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник / О. Ф. Фрицький. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 90.
16. Скрипнюк О. Конституційний процес як фактор демократизації суспільних відносин в Україні / О. Скрипник // Вісник Конституційного Суду України. -2007. - № 2. - С. 66.
17. Там само. - С. 70.
18. Тихомиров Ю. О. Концептуально-конституційні аспекти систематизації національного законодавства / Ю. О. Тихомиров // Систематизація законодавства в Україні: теорія і практика. - К. : Ін-т законодавства ВРУ, 1999.
- С. 58.
19. Про внесення змін і доповнень до статей 104, 114-5 і 114-9 Конституції (Основного Закону) України: Закон України від 27 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 49. - Ст. 671.
20. Шаповал В.М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні / В. М. Шаповал, В. І. Борденюк, Г. С. Журавльова. - К., 2000. - С. 183-186.
Стаття надійшла до редакції 02.10.2011 р.
R. Chornolutsky
FORMATION OF NATIONAL LEGAL SYSTEMS OF UKRAINE IN 1990-1993
YEARS, AS KONSTYTUYUYUCHYY FACTOR IN FORMATION FUNCTIONS INDEPENDENT STATE LEGISLATIVE
In the article the historical and legal processes of forming of legislative function of the independent Ukrainian state are probed in a period from the moment of proclamation of independence to beginning of development of new Constitution of the state process.
УДК 342.5(477)
Е. Н. Черных
К ТЕОРЕТИЧЕСКОМУ ОБОСНОВАНИЮ ПОНЯТИЯ ОРГАНА
ГОСУДАРСТВА
Толкование конструкции органов государства в украинской государственной доктрине основывается с позиции германской теории, оставляя без внимания идейные начала французской теории органа госудапрства; вступает в противоречия с текстами Конституции Украины и национальных законов, а также с отдельными доктринальными положениями.
Ключевые слова: орган государства, французская и германская теории органа государства, национальный суверенитет, народовластие, государственный суверенитет, компетенция, полномочия, субъективные права.
Понятие органа государства сегодня является неотъемлемым и центральным концептом не только правовой доктрины и законодательства, но и в сфере, образующей предмет многих гуманитарных наук, которую в широком смысле можно обозначить как государствоведение. Словом, его вполне можно признать общеупотребимым. Но особенное, ключевое положение ему отводится в правовых учениях, поскольку без него совершенно невозможно понять явления, связанные с государственной властью, механизмом её осуществления, государственное устройство. Поэтому данное понятие традиционно образует тематические части в доктринальных знаниях общей теории государства и права, конституционного права, административного права; его изучают как отдельный вопрос и в соответствующих учебных дисциплинах. Вместе с тем, теоретико-правовое учение об органе государства, по нашему убеждению, далеко от стройности построения, последовательности; вследствие идейной неразборчивости оно страдает эклектичностью, обнаруживает несогласованность между доктринальными и законодательными положениями. В общем виде одна из проблем отечественной
