CC BY
166ФІЛОСОФІЯ Г.СКОВОРОДИ У ВИЗНАЧЕННІ ОСНОВ ПЕДАГОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ
Ворфоломєєва І.В.
Мелітопольський державний педагогічний університет
Анотація. В статті розглядаються методологічні засади філософського вчення Г. Сковороди у визначенні основ педагогічної рефлексії та в осмисленні антропологічних аспектів сучасної освіти. Філософія Г. Сковороди є тим поштовхом до мотивації, на яку слід спиратися в будь-який справі. Для системи педагогічної теорії і практики вона є обґрунтуванням, яке уможливить зрушення особистості як складноорганізованої системи в новому напрямку - рух самопізнання та рефлексії. Філософія Г. Сковороди є життєтворчою в своїй духовній настанові до самозаглиблення, самопізнання, у прагненні до суверенності внутрішнього життя, інтелігентності й шляхетності.
Ключові слова: педагогічна рефлексія, пізнання, особистість, духовна культура, виховання.
Аннотация. Ворфоломеева И.В. Философия Г. Сковороды в определении основ педагогической рефлексии. В статье рассматриваются методологические принципы философского учения Г. Сковороды в определении основ педагогической рефлексии в осмыслении антропологических аспектов современного образования. Философия Г. Сковороды является тем толчком к мотивации, на которую следует опираться в любом деле. Для системы педагогической теории и практики она является обоснованием, которое делает возможным сдвиг личности как сложноорганизованнойсистемы в новом направлении - движение самопознания и рефлексии Философия Г. Сковороды является жизнетворческой в своей духовной установке к самоуглубленик, самопознанию, в стремлении к суверенности внутренней жизни, интеллигентности и благородства Ключевые слова: педагогическая рефлексия, познание, личность, духовная культура воспитание.
Annotation. Vorfolomeyeva I.V. Grigoriy Skovoroda’s phylosophy in determination of pedagogical reflexion. The article examines the methodological principles of G. Skovoroda’s philosophical teachings in determination of the pedagogical reflexion fundamentals and in comprehension of anthropological aspects in modern education. G.Skovorody's philosophy is that jerk to motivation on which it is necessary to rested in any business. For a system of the pedagogical theory and practice she is the substantiation which makes possible alteration of the person as the composite organized system in a new direction - locomotion of self-knowledge and reflexion. G.Skovorody's philosophy is vitally creative in the spiritual installation to a self-excavation, self-knowledge, in tendency to the sovereignty of intrinsic life, intelligence and nobleness.
Key words: pedagogical reflection, personality, cognition, spiritual culture, upbringing.
Вступ.
Рефлексії світоглядного і педагогічного потенціалу української філософії - кордоцентризму, з одного боку, та онтологічним духовним, гносеологічним аспектам розвитку людини, яка навчається, з іншого боку, що ґрунтуються на антропологічних засадах, останнім часом у науковій думці присвячено багато праць (В. Баранівський, М. Романенко, С. Сегеда). Сьогодні педагогічна теорія і практика, на нашу думку, перенасичена залученням до змісту модернізації освіти зарубіжного досвіду й зарубіжної соціально-філософської спадщини (концепції Дж. Дьюї, А. Маслоу, Р. Штайнера, М. Монтессорі та ін.), а власний етнокультурнийза змістом і формою, найсприятливіший за емоційним забарвленням матеріал залишається поза межами науково-педагогічного аналізу і практичного впровадження в педагогічну практику.
До того ж, проведений нами контент-аналіз дисертаційних досліджень довів, що вітчизняна філософська спадщина досліджувалася в контексті історії філософії та історії української школи й педагогіки, проте, абстрактно-спекулятивний аналіз суто освітніх проблем залишався за межами методологічнихконструктіц які б можна було залучити до системи педагогічної теорії і практики, педагогічна ж наука дуже часто використовувалаіз цієї спадщини лише ті фрагменти, які безпосередньо стосувались історії школи і педагогічної думки, що унеможливлювало осягнення філософських відкриттів і їхнє використання як методологічних засад педагогічної теорії і практики [5].
Аналіз останніх досліджень та звернення до наукових джерел свідчить, що вітчизняна філософська спадщина досліджувалася в контексті історії філософії та історії української школи й педагогіки. Т ому, на нашу думку, слід погодитися з ученими, які вважають, що від зародження ідей гуманізму (XV - початок XVI ст.) до розвитку ренесансних та просвітницьких ідей загальною, змістовою тенденцією української філософії стає зосередження її на проблематиці людини [9]. В українській гуманістиці після великих відкриттів, зроблених у XVI -XVII ст., які стосувалися насамперед, природи, тривалий час епіцентром філософських міркувань поруч з людиною була природа (Г. Кониський, Т. Прокопович, М. Козачинський та ін).
Новий «антропологічний ренесанс» був пов’язаний в Україні з епохою національного відродження (ХІХ ст.), у якому на думку В. Табачковського М. Булатова Н. Хамітова [б], кореляція «людина і природа» доповнилась іншою - «людина та історія». М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський зосередили свою увагу на бутті народу, його духовності, екзистенційності та есенційності.
Як відомо, у межах української філософії сформувалася й інша антропологічна традиція, яку називають «філософією серця», або кордоцентризмом На думку багатьох дослідників української філософії (А. Бичко,
І. Бичко, В. Г орський К. Кислюк, Д. Чижевський та ін.), головним у цьому напрямку було те, що звернення до серця як осередку духовності, до душі, мудрості - не випадкова тенденція, вона віддзеркалює не лише індивідуальні риси її представників, а й певні особливості духовного світу українського народу [1,2,7,8].
© Ворфоломєєва І.В., 2009
Відомо, що суттєвим протиріччям сучасної теорії і практики освіти є такий стан речей, коли зростає роль особистісних підходів до навчання і виховання людини, насправді ж у реальному педагогічному процесі переважає екзистенційний вимір сутності людини, яка навчається, над есенціальним (часто амбівалентним), замість діалектичного поєднання цих виявів. У подоланні цього протиріччя значну роль може зіграти антропологічна тенденція української «філософії серця», представниками якої Д. Чижевський вважає Г. Сковороду, П. Юркевича, П. Куліша М. Г оголя [7].
Робота виконана за планом НДР Мелітопольськогодержавного педагогічного університету.
Формулювання цілей роботи.
Мета: на основі аналізу особливостей філософії Г. Сковороди визначити основи педагогічної рефлексії, які необхідні для сучасного освітнього процесу.
Результати досліджень.
Дослідники творчості Г. Сковороди пов’язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрізноманітнішими філософськими традиціями, проте, на думку В. Горськогоі К. Кислюка, філософія Григорія Сковороди.. зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Він підносив істинно людське, духовне начало в людині [2]. До того ж, деякі дослідники, зокрема Д. Чижевський , виділяють як окрему складову бага-тоаспектної спадщини Г. Сковороди - його педагогічні погляди Саме тому методологічні засади філософського вчення «українського Сократа» будуть доречними для осмислення світоглядно-антропологічних аспектів сучасної педагогічної теорії і практики [8].
У межах зазначеного нами завдання найбільш доречно проаналізувати органічно властивий мислителю діалогізм. Мабуть невипадково, майже усі його твори містять у назві слово «діалог» або його варіанти (бесіда, розглагод разговор тощо), і діалогом є все життя Г. Сковороди у якому «відбувається зустріч» різних смислів, розуміння сенсу буття людини Отже, діалогічність є тією вимогою в навчанні і вихованні, без якої не можна залучити людину до різних «світів» та думок, до визнання багатовимірності буття людини, до якого належить і розвинена система спілкування, і артефакти культурі, і навчання й виховання тощо.
Саме діалог спрямовує філософсько-освітню думку на твердження, які зумовлені суто природними (родовими) якостями людини (антропологеми): людина, яка навчається, повинна мати повноцінне довкілля, як у просторі, так і в часі. Ця антропологема апріорно вимагає природокультуродоцільних^мов для пошуку гармонії душі та тіла, людини і природи, знання і віри які не мисляться без самопізнання, самовдосконалення і рефлексії.
Саме тому, призначенням філософії Г. Сковороди було обґрунтування сутності людини, її пізнання та визначення щастя, що філософ вважає справою нелегкою Г. Сковорода вважаючи людину найскладнішою істотою для пізнання, наполягає на розумінні саме суто глибинних (есенціальних) її іпостасей, а не екзистенційних, він вважає, що справжньою людиною можна стати лише збагнувши, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину «створює» невидиме, духовне її начало, суть якого становить серце, отже, і пізнання світу слід починати не із зовнішнього світу, а з самого себе [3].
Антропологічним за змістом і методологічним за технологією навчання і виховання варто вважати, на нашу думку, положення про те, що з усіх зовнішніх впливів та варіантів можливостей поведінки людина обирає лише ті, що відповідають її особистісним програмам, що складені на основі саморефлексії і власного досвіду.
Для нас важливо, що суттєві положення мислителя про сутність людини не є самодостатніми, і духовний світ, що є основним об’єктом його уваги, у досягненні правди та справедливості, щастя й волі доповнюється етико-гуманістичною спрямованістю: шлях до щастя - у моральному вдосконаленні людини, отже, буття особистості, за філософом, - це процес створення людиною себе. На нашу думку, саме етика мислителя завершує «повноцінний» антропологічний погляд на людину: «Вищупуй всі тайники, випробовуй, прислухайся - оце і є наймудріша й найлюб'язніша цікавість і найприємніша. (Оця наука найглибша й найновіша ...). Нова бо ніде її не навчаються А найдавніша тому, що найпотрібніша Де ти бачив, або читав, чи чув про якогось щасливця, котрий би не всередині себе носив свій скарб?
Не можна знайти поза собою. Істинне щастя всередині нас. Безперервно думай, щоб пізнати себе. І оце-то є молитва, тобто розпалювання думок твоїх до цього» [3, с. 311].
У своїх творах, зокрема, в полілогах героїв, мислитель розкриває спочатку есенціальну сутність щастя, а згодом доводить до «симфонічного) поєднання в осягненні щастя сутнісних (есенціальних) і екзистенціальних моментів: «А коли б сторона була істотністю чи есенцією щастя, то й тоді всі не могли б бути щасливі. В кожній статті є щасливі й нещасливі. Не прив'язав Бог щастя ні до Авраамових часів, ні до Соломонових предків, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні до статей, ні до природних ударувань ні до багатств; відтак не всім до нього шлях закрив, хоч праведний у всіх справах своїх... Бути щасливим - (пізнати), знайти самого себе. Лицеміри (говориться до нас), обличчя небесне ви навчилися розбирати досить добре, а чому не примічаєте знаків, щоб вам, як за слідом, дістатися до істини, яка має вас ощасливити? Все ви маєте, тільки себе самих ви знайти не знаєте і не вмієте, та й не хочете І справді подиву гідно, що людина за 30 років живе, а помітити не могла, що для неї найліпше з усього і коли з нею чинитися найліпше. ... Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети. Чи пристойно вчити про мир тим, для кого речовинний цей світ є предметом? Одно сад розводити, інше - пліт городити, інше - фарби розтирати, інше - розуміти малюнок, одна справа - виліпити тіло, інша справа - вдихнути в душу веселість серця» [3].
Сучасна педагогічна наука повинна усвідомити концепцію «сродної праці», складову етики Г. Сковороди що, на нашу думку, може бути не тільки методологічною засадою природо- і культуровідповід ності в навчанні і вихованні, але й основою рефлексії, в якій, за слушним спостереженням Т. Яценко, «... увага спрямована на діяльність власної душі і передбачає вікову зрілість, психологічне здоров’я суб єкта та його схильність до розміркувань» [10, с. 115]. Принципи «сродності» - це відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття Коли ж людина поєднує своє уявлення про сенс життя із задоволенням "сліпої натури", вона потрапляє в рабство до неї, прагне того, що їй природа не дала (жадоби багатства, слави.). Це не може бути щастям. Гармонія з природою («сродна праця») дарує людині веселість духу, втіху, насолоду, самовдосконалення і душевний спокій [3, с. 349].
У свідомлюючи що природним підсумком філософських і життєвих шукань Г. Сковороди є розроблена ним гіпотеза щастя, яке він розглядає як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу й подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини як «веселості, яка є виявом здоров’я гармонійної душі», слід знову-таки наголосити на значенні рефлексії, яка є зверненням до самого себе, свого внутрішнього світу. «Щастя не в опануванні речами світу», - вважає мислитель, - це володіння кожною людиною вищою наукою - «економією власного нашого внутрішнього світу, досягти щастя означає досягти душевного миру, вдячності, любові, дружби, тобто реалізації сенсу власного життя» [3, с. 343].
У кожному зі своїх трактатів, на нашу думку, Г. Сковорода не заперечував значення особистісної свободи людини, але постає питання: хіба вона завжди рефлексується людиною без перебільшення індивідуалістичних начал? Обираючи шлях до щастя, безморальнісна, бездуховна людина не стане бачити жодних перепон у задоволенні потреб без надії на вдячність і розумове обмеження.
Розуміння есенціальних властивостей людини, яким, на нашу думку, Г. Сковорода надавав перевагу, він формулює в порадах вчителю, наголошуючина пізнанні в людині того, чого видно не було спочатку:
«... Тепер пізнавай у людині те, що тобі видно не було. Бачачи колос, не бачив його і не знав людини, знаючи її» [3, с. 175].
Висновки.
Таким чином, філософія серця Г. Сковороди як осереддя духовності й моральності є тим поштовхом до мотивації, на яку слід спиратися в будь-який справі, а для системи педагогічної теорії і практики вона є саме таким обґрунтуванням, яке уможливить зрушення особистості як складноорганізованої системи в новому напрямку - рух самопізнання та рефлексії.
Відтак, філософія Г. Сковороди є життєтворчою в своїй духовній настанові до самозаглиблення, самопізнання, у прагненні до суверенності внутрішнього життя, інтелігентності й шляхетності До того ж деякі дослідники його педагогічних поглядів небезпідставно, на нашу думку, називають його «ідеологом» діалогічності навчання і виховання як передумови рефлексивного спілкування суб єктів освіти.
Оскільки в філософії Г. Сковороди позиція людиноцентризму втілюється, крім усього іншого, через кор-доцентризм, який зорієнтований на «внутрішню», духовну людину, постільки субєктивність людини ніколи повністю не зводиться до її відносин зі світом та суспільством. Сутністю людини як монади є унікальність та єдність, які ніколи не можна знищити повністю, позаяк «людина це та сутність, що виходить за межі світу, людина не тільки бажана, але й чужа у цьому світі, тому їй не вистачає одного зовнішнього світу, що можна покласти, на думку А. Бичко та І. Бичка, в основу педагогічних наукових досліджень.
Подальші дослідження передбачається провести в напрямку вивчення інших проблем визначення основ педагогічної рефлексії.
Література
1. Бичко А., Бичко І. Кордоцентрично-бароковий контекст української філософії: феномен Сковороди // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність - К., 2003. - 340 с.
2. Г орський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії. - К.: Либідь, 2004. - 488 с.
3. Сковорода Г.С. // Твори: У 2 т. - К.: ТОВ "Видавництво "Обереги", 2005. - Т.1. - 528с.
4. Табачковський В.Г. Сковорода та феномен «антропологічного підпілля » // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. - К., 2003. - 340 с.
5. Троїцька Т.С. Філософська методологія як чинник модернізації професійної підготовки педагога - Сімферополь: Таврія, 2006. - 268 с.
6. Філософія: Світ людини / В.Г. Табачковський М.О. Булатов Н.В. Хамітов та ін. - К.: Либідь, 2004. - 432 с.
7. Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на У країні. - К.: Орій, 1992. - 230 с.
8. Чижевський Д.І. Філософія Г. Сковороди - Харків: Прапор, 2004. - 272 с.
9. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - поч.. XIX ст. // Україна. Наука і культура - К.: Наука, 1991. - Вип.25.
10. Яценко Т.С. Основи глибинної психології: феноменологія теорія і практика - К.: Вища школа, 2006. -382с.
Надійшла до редакції 16.11.2008р.
