CC BY
87
УДК 130.2
В. Ю. Осипова, кандидат філософських наук, доцент ДЕКОНСТРУКЦІЯ ДИСКУРСУ
Проаналізовано функціонування деконструкціїу дискурсі. Деконструкція дискурсу фігурує як: дискурс не-сказаного, parresia, опосередкований дискурс, помилка у статусі істини, клінічний дискурс, циклічний дискурс. Деконструкцію дискурсу осмислено як ілюстративний матеріал, що фіксує ситуативну актуалізацію сингулярного центру.
Ключові слова: деконструкція, дискурс, децентрація, центр, сингулярність, симуляція, суб’єкт, постмодернізм.
Актуальність проблеми. Тотальна деконструкція усталених соціокультурних моделей, що набуває розквіту за сучасної доби, поставила в епіцентр філософського осмислення низку нових актуальних проблем. Однією з них ми однозначно вважаємо проблему трансформації онтологічного статусу суб’єкта, що виражається у змінах функціонування соціокультурних механізмів та відповідних різновидів дискурсивних практик.
Отже, проблемою, яку ми спробуємо розв’язати у цій статті, є деконструкція суб’єкта як центрального джерела значення.
Аналіз останніх джерел і публікацій. Ступінь розробленості даної проблеми міститься у роботах М. Бахтіна, Ж. Бодріяра, П. Вірільо, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Лотмана, М. Мерло-Понті, В. Руднєва, З. Фройда, Е. Фромма, М. Фуко.
Актуальність написання цієї статті ми вбачаємо у потребі ретельного аналізу актуалізації деконструкції дискурсу, що дозволить окреслити більш чіткі тенденції розв’язання проблем, пов’язаних зі сферою суб’єктив-ності.
Таким чином, метою даної статті є дослідження функціонування деконструкції у дискурсі.
Виклад основного матеріалу. Проблему деконструкції дискурсу, на нашу думку, найправомірніше розпочати висвітлювати з моменту деконструкції метафізики присутності, ідея якої, за висловом Ж. Дерріди, полягає в тому, що «присутність ніколи не присутня» [3, с. 370]. У такий спосіб присутність осмислюється або як відсутність, або як невираженість у безпосередньому вимірі тут і зараз, що ми вважаємо свідченням функціонування неартикульованих центрів. Відсутність, що розуміється як існування, генерує відкриті, нестабільні, напівпрозорі, напівприховані центри, що інтригують оманливістю, загадковістю та таємничістю: «Підвішена, вільна сфера перевтілюється у мовчання, через яке її наполовину видно... Слово, яке він може тут промовити, також виявиться найвіддаленішою річчю, а найближча річ буде словом існуючим, але відсутнім.» [3, с. 394]. Прокляття таких центрів-привидів полягає у тому, що вони назавжди приречені дражнити оманливим сенсом і спокушати на одвічні пошуки істини, схованої у потойбіччі мовлення. За Ж. Деррідою, теперішнє як чисте виявлення актуалізується у міфічному мовленні, в якому відмінність була стерта. Розв’язане, відрізане, зігнуте - деконструйоване присутнє: «Воно тепер може йменуватися “присутнім”, “теперішнім” лише у непрямому мовленні, у лапках цитати, розповіді, вимислу. Воно потрапляє у мову лише завдяки особливому рикошету. Цей рикошет, який став вже постійним засобом, наділяє значенням відступу, опосередкованості, кута усі так звані прості та природні очевидності власної присутності» [3, с. 371]. Отже, як свідчить наведений приклад, деконструкція дискурсу відбувається саме за рахунок деконструкції присутності і фігурує як непряме мовлення, маючи смислове навантаження дистанціювання, вислизання та своєрідного відновлення із затримкою. У такий спосіб вираження думки через мовлення та присутність у ньому сенсу відходить на другий план, поступаючись місцем дискурсу несказаного: «Ми дійсно змушені уважно прислухатися до прихованого у дірках дискурсу не-сказаного, але це
не повинно відбуватися так, нібито ми прислухаємося до стуку в стінку із сусіднього приміщення» [5, с. 77]. Отож, неартикульований у мовленні сенс актуалізується у невербальній площині, яка наскрізь просякує простір логосу, утворюючи широкий спектр лакун для зародження сенсів. Дискурс не-сказаного деконструює структурні обмеження лінгвістичних парадигм, демонструючи неспроможність їх тотальної претензії на монополію генерації значень. Дискурс не-сказаного загострює проблему суб’єкта, акцентуючи увагу не тільки на невербальному вимірі комунікації, а й на динаміці конституювання особистості: «І коли ви радієте, зустрівши кого-небудь, хто говорить тією самою мовою, що і ви, ви радієте не тому, що зустрілися з ним усере-дині спільного дискурсу, а тому, що пов’язані з ним якоюсь особливістю, що має приватний характер» [5, с. 68]. У цьому разі основним осередком смислотворення виступатиме не мова, а суб’єкт як генератор власної мови, і саме відчуття та феномен інтуїтивного розуміння відіграватимуть вирішальну роль у процесі становлення моделей спілкування даного типу. Якщо проаналізувати проблему дискурсивності не з лінгвістичного формального боку, а з боку суб’єктивної унікальності, то розбудовується модель, амбівалентна лінгвістичній: тобто не слова породжуватимуть сенс, а саме сенс породжуватиме слова: «Навпаки, інколи ми відчуваємо, що думка була виказана, - не замінена словесними знаками, а, закладена у слова та уособлена в них, стала доступною нам - і що, нарешті, слова мають владу, тому що, діючи бік-о-бік, вони притягуються думкою на відстані, подібно морській воді, яка притягується місяцем під час припливу, і в оцій плутанині нагадують про свій сенс найбільш владно, ніж як би кожен з них був причиною і формально предписаним знаком тільки одного лінгвістичного значення» [6, с. 49]. Отже, наявний структурний порядок словесних знаків не є еквівалентом неявленого сенсу, структурованого в мисленні, що засвідчує актуалізацію структурного порядку, який працює за іншими принципами: «Ми, як сказав Фуко, постійно переходимо від слова-порядку до “німого порядку” речей і навпаки» [2, с. 145]. У такий спосіб у дискурсі виявляються задіяними як мінімум дві структури: структура слова-порядку, що засвідчує виявлення сенсу в мовленні, та структура німого порядку речей, яка не виявляється у процесі живого мовлення. Означені структури працюють як паралельні механізми, задіяні у межах одного дискурсу, подвоюючи претензію сенсу на істинність: «Останній раз, правду кажучи, запитує дискурс про те, що говориться, або про те, що хотіли би сказати; він намагається породити друге дно мовлення, де воно набуває ідентичності саме із собою, яку він і розцінює як найбільш близьку до істини; ідеться про те, що, оголошуючи те, що було сказано, переказати те, що ніколи не було промовлено» [11, с. 13-14]. Отже, тільки на рівні непроявленої структури другого дна мовлення, тобто у дискурсі не-сказаного, виявляється істинність мовлення, що є актуалізацією тотожності суб’єкта самому собі та його прийняття/неприйняття іншого.
На думку Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, лінгвістичне співвідношення висловлювання із суб’єктом є замкненим і закритим та відповідно псує зборку: «До тих пір, доки лінгвістика замикається на константах -синтаксичних, морфологічних або фонологічних, - вона співвідносить те, що виказується, з означником, а висловлювання із суб’єктом та, відповідно, псує зборку; вона відсилає обставини до зовнішнього, замикає мову на ній самій та перетворює прагматику на деякий залишок. Навпаки, прагматика не просто взиває до зовнішніх обставин - вона звільняє змінні величини вираження або висловлювання, які виступають для мови настільки багатьма внутрішніми чинниками [raisons], що вона не може замкнутися на собі» [2, с. 137]. Зосередженість на мовній парадигмі лінгвістичної структури переносить її прагматику на другий план, що уповільнює або унеможливлює процес вивільнення значень та закриває відкритість. Проте, за Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі, слід зосередитися саме на аналізі прагматики мови, тому що «прагматика - це політика мови» [2, с. 137]. Схожої концепції дотримується й М. Фуко, пропонуючи аналізувати прагматику дискурсу і виводячи в такий спосіб мовну проблематику із закритої сфери лінгвістики до відкритої сфери дискурсу: «Як бачите,
аналіз прагматики дискурсу - це аналіз елементів та механізмів, завдяки яким становище мовця змінює можливі значення та сенс мовлення. Мовлення змінює сенс залежно від цього становища, а прагматика дискурсу - це ось що таке: як становище або статус суб’єкта, який говорить, змінює або справляє вплив на сенс і значення висловлювання?» [12, с. 81]. Отже, у контексті прагматики дискурсу актуалізується саме соціальний статус суб’єкта і саме тандем суб’єкта з його соціальним статусом фігурує як основне джерело генерації значень. Цілковита відкритість дискурсу як мовної практики породжує наявність деконструкції прагматики дискурсу, що, за М. Фуко, актуалізується як parresia: «У випадку parresia виникає цілий ряд зовсім відмінних мовленнєвих явищ, які являють собою майже повну протилежність, дзеркальне відображення того, що зветься прагматикою дискурсу. У випадку parresia йдеться про цілу серію мовленнєвих явищ, які не зводяться до дійсної ситуації мовця, що зачіпає або змінює значення висловлювання. У випадку parresia висловлювання або акт висловлювання так чи інакше одночасно зачіпає спосіб бути суб’єктом і говорити просто-напросто (скажімо, у найбільш загальному і нейтральному вигляді) те, що говориться, і більш або менш відкрито вступати у зв’язок з тим, що було сказано» [12, с. 81]. На нашу думку, ідеться саме про онтологічний статус суб’єкта висловлювання, який у цьому разі репрезентує суб’єкта як особистість із притаманними їй суто індивідуальними ознаками, які на мовному рівні виражаються в ідеостилі. Parresia як варіант деконструйованої прагматики дискурсу виражається та актуалізується власне у драматиці дискурсу: «А щодо того, що можна було б назвати (якщо позбавитися від усілякої патетики цього слова) “драматикою” дискурсу, аналіз мовленнєвих фактів показує, як сама подія висловлювання може впливати на буття мовця. У цьому разі, як мені видається, parresia якраз і є те, що можна було би назвати одним із аспектів та форм драматики дискурсу істини» [12, с. 82]. У такий спосіб у межах філософії постмодернізму дискурс істини фігурує як деконструйований варіант дискурсу прагматики, саме так, а не навпаки, і саме ступінь та інтенсивність цієї деконструкції й виступають мірилом істинності, духовності та етичних вимог суб’єкта до себе.
Іншим варіантом деконструкції дискурсу є опосередкований дискурс, або опосередковане мовлення: «Опосередковане мовлення - це наявність додаткового того, що виказується, усередині того, що доносить [інформацію] те, що виказується, наявність слова-порядку всередині даного слова» [2, с. 139]. Додаткова інформативність зумовлює тенденцію до збільшення інтерпретативності, а також сприяє генерації, трансформації, накладанню, перехрещенню та взаємозамінності інформативних, інтерпретаційних та інформативно-інтерпретаційних центрів, створюючи цим фактично необмежений дискурсивний простір для актуалізації подальших деконструкцій. Опосередкований дискурс є абсолютно відкритою мовою колективної зборки: «Саме мова цілком являє собою опосередковане мовлення. Опосередковане мовлення, або опосередкований дискурс, ні в який спосіб не передбачає прямого дискурсу, скоріше, саме останній віднаходиться у першому в тій мірі, в якій дії означування та процес суб’єктивації у зборці виявляються розподіленими, передписаними та призначеними, або саме змінні такої зборки входять у постійні стосунки, хоча б і тимчасово. Прямий дискурс - це фрагмент маси, який відділяється, і він народжується з розчленування колективної зборки; але колективна зборка завжди подібна до шуму, з якого я беру власне ім’я, вона подібна до сукупності узгоджених чи неузгоджених голосів, з якої я витягаю свій голос» [2, с. 140]. Отже, опосередкований дискурс як мова колективної зборки фактично являє собою шум. Сприяючи затвердженню ідеї абсолютної децентрації як базового принципу функціонування деконструйованого дискурсу, шум актуалізує динаміку випадковості не тільки у структурі колективної зборки мовців та їх висловлювань, а й у варіантах інтерпретацій. У такий спосіб і сам суб’єкт як частина колективної зборки та учасник дискурсу зазнає потужного впливу децентрації: «Мій прямий дискурс - це все ще вільний опосередкований дискурс,
який перетинає мене наскрізь, який приходить з інших світів або з інших планет» [2, с. 140]. Така децентрація фактично становить одну з форм тілесної детериторизації суб’єкта. Голос як компонента тілесної індивідуальності остаточно асимілюється у шумі, а нестримне помноження інтерпретацій, які накладаються на самоактуалізацію суб’єкта в акті висловлювання, нівелюють можливість здійснення повноцінної самоідентифікації через участь у дискурсі.
Проблема суб’єкта у деконструйованому дискурсі, на нашу думку, якнайповніше актуалізується у концепції сингулярності, розробленій Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі. Сингулярний центр як розгортання точки в лінію надає цій точці статусу суб’єктивного центру: «Пристрастна лінія пост-означникового режиму віднаходить своє джерело у точці суб’єктивації. Остання може бути чим завгодно. Достатньо того, що, починаючи з цієї точки, ми можемо знову виявити характерні риси суб’єктивної семіотики - подвійну зміну напрямку, зраду та існування у затримці» [2, с. 215]. У кожному конкретному індивіді може бути поєднано по декілька сингулярних точок, якими, наприклад, можуть бути соціальні ролі та статуси, що розгортаються в окремі лінії суб’єктивації. Інколи сингулярні точки можуть мінятися місцями, що сприятиме подальшій деконструкції дискурсу: «Об’єкт дискурсу може також стати суб’єктом без того, щоб образи об’єктивності були змінними. Ця формальна реорганізація насправді є дещо більше, ніж відмова від теорії та старих систем, відкриваюча можливість клінічного досвіду; вона знімає стару арістотелівську заборону: на індивіда можна, нарешті, розповсюдити структуру наукового судження» [11, с. 12]. За Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі, однією з галузей, в яких наявне сингулярне розгортання точки в лінію і в яких фігурує прорив знака через суб’єкта, є психіатрія ХІХ ст.: «Мономанія, відділена від манії; суб’єктивне марення, ізольоване від марення ідей, “одержимість”, яка замінює чаклунство; повільне вивільнення марення пристрасті, яке відрізняється від параної...» [2, с. 214-215]. Отже, марення, манія та одержимість як точки суб’єктивації засвідчують унікальність, неповторність і невідтворюваність індивідуального проявлення. Проте їх інтерпретація психоаналізом, на думку М. Фуко, відрізняється крайнім примітивізмом: «Цей перехід до індивіда наші сучасники бачать у встановленні “сингулярного обговорення” та форми найбільш стислого формулювання старого медичного гуманізму, настільки ж старого, як людська жалість. Безмозка феноменологія розуміння примішує до цієї погано зв’язаної ідеї пісок її концептуальної пустелі; слабко еротизований словник “зустрічі” і пари “лікар - хворий” сягає до бажання спілкування у тій же мірі, наскільки недомислення блідих можливостей - до матримоніальної задумливості» [11, с. 12]. Як вияв індивідуальної зборки особистості сингулярні точки суб’єктивації є основним і надпродуктивним джерелом деконструкції дискурсу. Перехрещення, накладання та вислизання точок і ліній суб’єктивації генерують широкий спектр напрямів дискурсивності, сприяють її деконструкції та частковій децентрації. У такий спосіб деконструкція дискурсу осмислюється як матеріал, що ілюструє роботу центру, який функціонує за моделлю сингулярності.
Осмислювати деконструйований варіант дискурсу як вияв істини вперше було запропоновано психоаналізом, надаючи мовним помилкам статусу істини. Розглядаючи омовки як своєрідну перехідну межу від здорового до патологічного стану, З. Фрейд зазначав: «Якщо звичайний матеріал нашого розмовного мовлення рідною мовою представляється відмежованим від забування, то тим більше підлягає він іншому розладу, відомому під назвою “омовок”. Явище це, спостерігаючись у здорової людини, створює враження перехідної сходинки до так званої парафазії, яка наступає вже при патологічних умовах» [8, с. 45]. Відомо, що згідно з психоаналізом місцем генерації істинних сенсів є несвідоме. Переносячи актуалізацію дискурсу до сфери несвідомого з метою виявлення істини, яка не проявлена в мовленні, З. Фрейд деконструює дискурс, надаючи перевагу продукуючій функції асоціативного мислення: «Не можна не помітити, як близько підходять до умов наших “аналізів” і ті обставини, що беруть до уваги блукаючі мовленнєві звороти, які
лежать за порогом свідомості та не призначені для вимови, і передписані дізнаватися про все те, що думав мовець. Ми також відшукуємо несвідомий матеріал і робимо це тим самим шляхом, з тією лише різницею, що шлях, яким ми йдемо від того, що приходить у голову запитуючого, до пошуку розладнуючого елементу, -більш тривалий і веде через комплексний ряд асоціацій» [8, с. 51]. Отже, дискурс, деконструйований за психоаналітичною моделлю, розглядає мовні помилки крізь призму асоціацій, що є відображенням істинного сенсу: «Щодо помилок у читанні та письмі мають силу ті ж точки зору і ті ж зауваження, що й стосовно погрішностей мовлення, - не дивно, якщо прийняти до осмислення близьку спорідненість цих функцій» [8, с. 74-75]. Дискурс несвідомого, трансльований у реальне через посередництво відкритого асоціативного ряду мовних помилок, породжує у сучасній культурі широкий спектр моделей викривлення істини.
Усезагальна відомість і популярність психоаналітичного дискурсу на сучасному етапі породили велику кількість його деконструйованих різновидів та інтерпретацій. Варіантом, безпосередньо задіяним у психіатрії, є дискурс клінічний, базова генеруюча функція у якому належить маренню: «<...> Фрейд виводить різноманітні форми марення згідно з різноманітними засобами заперечення твердження “Я його кохаю ”: Це не я його кохаю - Я кохаю не його - Я його не кохаю - Він ненавидить мене - Це він мене кохає, - що пояснює ґенезу різних видів марення: марення ревнощів, марення пристрасті, марення переслідування, марення еротоманії та ін. Отже, саме складне символічне структурування, яке спирається на гарно відпрацьовані граматичні перевтілення, дозволяє нам зрозуміти перетворення, я сказав би навіть, метаболізм, який має місце у передсвідомому порядку» [4, с. 312]. Таким чином, деконструйовані варіанти висловлювання в означеній концепції З. Фрейда - Ж. Лакана фігурують як функційні моделі символічного смислотворення, які через посередництво граматики ілюструють процес генерації значень. Дотримуючись такого самого підходу, В. Руднєв розбудовує різновиди клінічного дискурсу, засновані на деконструкції парадигми здорового висловлювання «Справа обстоїть так-то і так-то», яку запропонував Л. Вітгенштайн, наводячи власну: «Справа обстоїть якось не так». Отже: «Депресія. “Все обстоїть дуже погано”, тобто не так, як хотілося б. Істерія. “Я не можу рухатися, розмовляти та ін.”, тобто знов-таки зі мною, між мною та зовнішньою реальністю щось не так. Фобія. “Я боюся закритих просторів”, тобто знов не все в порядку, щось не так, як у всіх людей. Обсессія. “Я повинен бути надмірно обережним, щоб не потрапити у пастку потойбічних сил”. Знову неблагонадійність. Параноя. “Світ несправедливо чинить зі мною”. Ніби з іншого боку, але майже те саме. Шизотичнийрозлад. “Світ стає порожнім і непотрібним”. Знову щось не так. Шизофренія (припустімо, її параноїдна форма). “Я бачу й відчуваю не те, що бачать і відчувають інші люди”» [7, с. 28-29]. У такий спосіб кожен з наведених психічних розладів ідентифікується за певною лінгвістичною парадигмою, яка продукує відповідно окремий тип клінічного дискурсу. Психічна хвороба, перенесена у сферу дискурсивності та підкорена вимогам лінгвістичної структури, зазнає операційного аналізу, здійсненого через інструментарій інтерпретації: «Коли параноїк ловить свого партнера на брехні, коли він вибудовує навколо цієї зради систему інтерпретацій, він не робить нічого, крім звинувачень іншого у тому, в чому він обвинувачує себе самого; якщо він звинувачує свою кохану в тому, що вона зраджує його з другом, то це тому, що сам бажає його, і він захищається від цього гомосексуального бажання, трансформуючи його у гетеросексуальний зв’язок і проектуючи на іншого у вигляді докору в зраді» [10, с. 127-128]. На нашу думку, у цьому контексті назріває досить правомірне й неоднозначне питання про співвідношення істинності та інтерпретації різновидів клінічного дискурсу, неперевершену відповідь на яке дав М. Фуко: «Як мені здається, причина нестиковки, розладу між дискурсами істини і практикою психіатрії пов’язана саме з посиленням влади реального - цією первинною функцією психіатричної влади, покликаною, так би мовити, тримати за спиною психіатра істину, яка вважається вже отриманою. <...> Якщо визнати, що у межах психіатричної влади ніколи не піднімалося
питання про істину, то цілком зрозуміло, що хрестом психіатрії XK століття була проблема симуляції» [9, с. 160]. Розглядаючи клінічний дискурс як одну з актуалізацій дискурсу влади, М. Фуко ламає домінантну структуру панування лінгвістичних моделей, переносячи проблематику в інший контекст. Проте проблема інтерпретації все ж таки зберігається і навіть загострюється через необмежену продуктивність симуляції: «Я розумію під симуляцією не те, що людина у здоровому глузді може зійти за безумця; це ніколи особливо не цікавило психіатричну владу. <.. .> Я же, навпаки, маю на увазі симуляцію у межах безумства - вона-то і була історичною проблемою психіатрії XK століття. Це симуляція, застосована безумством щодо самого себе, те, як безумство симулює безумство, як істерія симулює істерію, як істинний симптом виявляється різновидом брехні, а оманливий симптом - навпаки, проявом хвороби. Ось що складало для психіатрії XK століття невирішальну проблему, межу та врешті тупик, у зв’язку з яким відбулася потім низка скачків» [9, с. 160161]. Означена тенденція, як ми вважаємо, ще у зародковому стані містила ознаки децентрації. Із часом ці децентраційні натяки набули повноцінної артикуляції та на сучасному етапі вже безапеляційно затвердилися як циркулярна модель функціонування такого типу деконструйованого дискурсу, як циклічний: «Циркуляція влади, знан-ня, дискурсу кладе край будь-якій локалізації інстанцій та полюсів. У самій психоаналітичній інтерпретації інтерпретатор отримує свою “владу” не від якоїсь зовнішньої інстанції, а від самого предмета інтерпретації. Це змінює все, адже традиційних можновладців завжди можна запитати, звідки вони отримали владу. Xto зробив тебе герцогом? Король. Xto зробив тебе королем? Бог. Лише Бог не дає відповіді. Але на запитання: хто зробив тебе психоаналітиком? - аналітик з легкістю відповідає: ти. Так через зворотну симуляцію виражається перехід від “об’єкта аналізу” до “суб’єкта аналізу”, від пасиву до активу, який лише описує ефект обертання напрямку полюсів, ефект циркулярності, в якій влада губиться, розчиняється, перетворюється на досконалу маніпуляцію (вона належить уже не до порядку директивної та контрольованої інстанції, а до порядку тактильності та комутації)» [1, с. 48-49]. Отже, зворотна симуляція як ефект обертання напрямку полюсів фактично фігурує як детериторизація. Тілесна територіальність суб’єкта виявляється порушеною через втручання у його свідоме або несвідоме чужих варіантів інтерпретації. Суб’єкт перетворюється на медіум: «Змішання медіум/повідомлення, звичайно, корелює із змішанням відправника та одержувача, підтверджуючи таким чином зникнення будь-яких дуалістичних полярних структур, які визначали дискурсивну організацію мовлення...» [1, с. 48]. У такий спосіб, актуалізуючись у сфері мас-медіа, циклічний дискурс деконструює бінарну опозицію «медіум/повідомлення», закріплюючи домінанту децентрації.
Висновки. Деконструкція дискурсу фігурує як дискурс не-сказаного, parresia, опосередкований дискурс, помилка у статусі істини, або дискурс ляпсусів, клінічний дискурс, циклічний дискурс. Проблема деконструкції суб’єкта як центрального джерела значення розв’язується задіянням моделі сингулярного центру, орієнтованої на часткову децентрацію. У такий спосіб деконструкція дискурсу осмислюється як ілюстративний матеріал роботи сингулярного центру.
Здійснене дослідження дозволяє окреслити подальші перспективи розвитку інтердисциплінарних практик, пов’язаних зі сферою суб’єктивності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / Жан Бодріяр ; пер. з фр. В. Xовхyн. - К. : Основи, 2004. - 230 с.
2. Делез Ж. Тысяча плато: Капитализм и шизофрения / Жиль Делез, Феликс Гваттари ; пер. с фр. и послесл. Я. И.
Свирского ; науч. ред. В. Ю. Кузнецов. - Екатеринбург : У-Фактория ; М. : Астрель, 2010. - 895 с.
3. Деррида Ж. Диссеминация / Жак Деррида ; пер. с фр. Д. Кралечкина. - Екатеринбург : У-Фактория, 2007. - 608 с. -
(Philosophy).
4. Лакан Ж. Работы Фрейда по технике психоанализа (Семинар, Книга I (1953/54)) / Жак Лакан ; пер. с фр. М. Титовой,
А. Черноглазова. - М. : Гнозис, Логос, 2009. -
432 с.
5. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе / Жак Лакан ; пер. с фр.
А. К. Черноглазова. - М. : Гнозис, 1995. - 192 с.
6. Мерло-Понти М. Знаки / Морис Мерло-Понти ; пер. с фр., коммент. и послесл.
И. С. Вдовиной. - М. : Искусство, 2001. - 429 с. - (История эстетики в памятниках и документах).
7. Руднев В. Философия языка и семиотика безумия: Избранные работы / Вадим Руднев. - М. : Территория будущего, 2007. - 528 с. - (Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского»).
8. Фрейд З. Психопатология обыденной жизни / Зигмунд Фрейд ; пер. с нем. Г. В. Барышниковой. - М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2009. - 250, [6] с. - (Философия. Психология).
9. Фуко М. Психиатрическая власть: Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1973-1974 учебном году /
Мишель Фуко ; пер. с фр. А. В. Шестакова. -
СПб. : Наука, 2007. - 450 с.
10. Фуко М. Психическая болезнь и личность / Мишель Фуко ; пер. с фр., предисл. и коммент. О. А. Власовой. - СПб. : Гум. акад., 2009. - 320 с.
11. Фуко М. Рождение клиники / Мишель Фуко ; пер. с. фр. А. Ш. Тхостова. -М. : Акад. проект, 2010. - 252 с. - (Психологические технологии).
12. Фуко М. Управление собой и другими: Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1982-1983 учебном году /
Мишель Фуко ; пер. с фр. А. В. Дьяков. -
СПб. : Наука, 2011. - 432 с.
ДЕКОНСТРУКЦИЯ ДИСКУРСА
Осипова В. Ю.
Проанализировано функционирование деконструкции в дискурсе. Деконструкция дискурса фигурирует как: дискурс не-сказанного, parresia, опосредованный дискурс, ошибка в статусе истины, клинический дискурс, циклический дискурс. Деконструкция дискурса осмыслена как иллюстративный материал, который фиксирует ситуативную актуализацию сингулярного центра.
Ключевые слова: деконструкция, дискурс, децентрация, центр, сингулярность, симуляция, субъект, постмодернизм.
DISCOURSE DECONSTRUCTION
Osypova V. Yu.
In the article, the functioning of deconstruction in discourse is analyzed. Discourse deconstruction appears as: discourse of the not said; parresia; indirect discourse; an error in the truth status, clinical discourse, cyclic discourse. Discourse deconstruction is conceived as illustrative material fixing the situative actualization of the singular centre.
Key words: deconstruction, discourse, decentration, centre, singularity, simulation, subject, post-modernism.
