CC BY
157
УДК. 327: 351.74
В. М. Грубов, доктор політичних наук, доцент
АРАБСЬКА ВЕСНА У ПРИЦІЛІ ІНТЕРЕСІВ: МІЖ КОНТРОЛЬОВАНИМ ХАОСОМ І СТРАТЕГІЧНИМ ЗАДУМОМ
Досліджено феномен «арабської весни» і його зв ’язок зі стратегіями та інтересами головних гравців Середземноморського і Близькосхідного регіонів.
Ключові слова: політика, революція, воля, свобода, стратегія,
національні інтереси, конфлікт.
Актуальність проблеми. Минув рік, як Північну Африку і Близький Схід накрила хвиля політичних потрясінь під назвою «арабська весна». Її відлік започаткувала «жасминова» (2010 р.) революція в Тунісі, а продовжили революції в Єгипті та Лівії. Невщухаючі виступи опозиції в Йемені і Бахрейні, скоординовані дії Заходу щодо усунення від влади президента Сирії Башара аль Асада та демонізація Ірану в зв’язку з його ядерною програмою свідчать про те, що весняна повінь ще не зупинена. Сьогодні, коли коментарі зазначених подій стали більш виваженими і критичними, а напруження політичних оцінок пішло на спад, охоплюючим ретроспективу політичних змін стає вислів «Велике проглядається на відстані». У контексті цього слогану доречно поставити запитання: кому це вигідно? В міжнародній політиці це ключовий момент, адже тут, як і в економіці, вигода є категорією абсолютною. За цим поняттям стоять не менш значущі поняття, такі, як влада, вплив, капітал, стабільність, політична ситуація, національні інтереси, війна, конфлікт. Не вип’ячувати зворотній бік вигоди як інтересу — це вже мистецтво політиків і дипломатів, яке Клаузевіц визначив як гру «пера і меча».
Аналіз останніх джерел і публікацій показує, що у новітній історії цій проблемі присвячено багато праць. Серед них слід відмітити роботи
З.Бжезинського, М.Тетчер, Д.Баришнікова, фахівців Національного інституту
проблем міжнародної безпеки РНБО України тощо. Метою статті є виявлення сутності такого політичного явища, як «арабська весна».
Виклад основного матеріалу. «Шахівниця» З.Бжезинського — класичний приклад, як геополітика перестала бути суто географічно -територіальним поняттям. Глобалізація і світова комунікація привнесли у світ міжнародної політики нові регіонально структуровані культурологічні і етнорелігійні чинники, які тісно переплелися з економікою і політикою. В них на Південь і на Схід від Європи західна політико-культурна традиція зустріла небезпечну для себе силу, яка кинула виклик стратегії озахіднення. Як системоутворюючі складові духу ці чинники формують «Євразійську дугу нестабільності», яка загрожує національним інтересам США і західній цивілізації в цілому. Це перший чинник, який за З.Бжезинським турбує США і Захід. Непокоїть З.Бжезинського і друге. Близький Схід — це район багатий на енергоносії, він є зоною життєво важливих інтересів США, але в ньому надто високий градус антиамериканізму. Близький Схід — це район такого небезпечного для національної безпеки США явища, як ісламський фундаменталізм, котрий є джерелом міжнародного тероризму. Ірак, Іран, Лівія прагнуть мати, а деякі вже мають зброю масового ураження і можуть стати потенційно небезпечними для США та їх союзників [1, с.78-86]. Зараз політична географія Близького Сходу стрімко змінюється, але для політики США та їх союзників ці зміни принесли як надії, так і настороги.
Характерно, що в Стратегії національної безпеки США зразка 2002 р., котра в політичній обіг увійшла як «доктрина Дж.Буша (мол.)», занепокоєння
З.Бжезинського втілилося у такому формулюванні, як «найсерйозніша небезпека США знаходиться на перехресті радикалізму і технологій». Оскільки країни-ізгої вважаються нечутливими до стримування, то головний рецепт підтримання стану безпеки в регіоні, який міститься у доктрині, полягає у тому, аби не дозволяти ворогам завдавати першого удару [2]. Тобто, йдеться про превентивні дії з боку Білого дому та його союзників. Відповідно до словника військових термінів Міністерства оборони США — це безпекові
процедури, що застосовуються у державному та приватному секторах для перешкоджання терористичним нападам.
Б.Абама дещо скоригував стратегію Дж. Буша у Близькосхідному регіоні у бік зменшення воєнно-силового еквіваленту. За його баченням, Сполученим Штатам Америки необхідно відмовитися від диктату і зосередити зусилля на дипломатичних інструментах регулювання близькосхідних проблем [3]. Однак ядерна програма Ірану і позиція Ірану та Сирії у вирішенні палестинського питання стали суттєво впливати на стан безпеки Ізраїлю, що не могло не турбувати США. Це означало, що за різкими заявами Білого дому на адресу Дамаску і Тегерану будуть зроблені більш радикальні кроки.
Порівняно із США Франція у Близькосхідному регіоні займає більш скромну позицію. Зовнішньополітичні прагнення Парижа поєднують дві взаємопов’язані стратегії — залишатися політичним локомотивом у політиці єднання Європи і намагання зберігати за собою роль ядра середземноморсько-північноафриканської групи країн, які мають спільні інтереси [1, с. 79]. З цією метою Париж активно підтримує міждержавний діалог країн, що приєдналися до програми під назвою «Барселонський процес». Особливо це стосується таких тем, як демократія і права людини, наркотрафік, міжнародна злочинність та вільна торгівля.
На відміну від Франції Велика Британія, навпаки, дистанціювалися від європейських справ. В останні 50 років увага Лондона в основному зосереджена на країнах Близького Сходу і в Середземноморському басейні як стратегічних районах, де розташовані нафтогазові інтереси національної безпеки. Через контрольовану Співдружність і певний вплив на Лігу арабських країн Велика Британія продовжує зберігати свою вагу в Середземномор’ї і на Близькому Сході та активно підтримує політику США в боротьбі проти фундаментального ісламу та країн-ізгоїв, які задекларував Вашингтон [1, с. 81;
4, с. 29-36 ].
Політика Росії в регіоні скоріше нагадує канатохідця на східному базарі, коли треба тримати рівновагу між інтересами партнерів по діалогу з
близькосхідної проблематики і інтересами Росії. При цьому Москва прагне не залишати поза увагою розклад сил усередині національних еліт, інтереси яких з розпадом Радянського Союзу помітно трансформувалися. 20 років відсутності Москви на Близькому Сході дали себе знати, перш за все у політичних смаках лідерів країн та їхніх зовнішньополітичних орієнтаціях. Дружба заснована на фінансовій і військовій підтримці колишніх режимів в Лівії, Іраку, Сирії та Єгипті виявилася надто крихким проектом у довгостроковій перспективі. Як наслідок серед колишніх друзів Кремля при владі залишається лише президент Сирії Башар аль Асад.
Сумнівна для іміджу Росії підтримка резолюції Ради Безпеки ООН по Лівії, втручання у конфлікт США і НАТО та вбивство лідера лівійської революції М.Каддафі спонукають Москву до переоцінювання політичної лінії на Близькому Сході. В першу чергу це стосується російсько-сирійських і російсько-іранських відносин. Скоріше за все Москва за підтримки Пекіну не допустить будь-якої резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла збройне втручання у внутрішній конфлікт у Сирії і знищення ядерної програми Ірану.
Виходячи з аналізу публікацій стосовно останніх подій у країнах Північної Африки і Близького Сходу, можна припустити, що Москва перегляне і зміст Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року, в якій політика Росії в цьому районі світової політики сформована вкрай невиразно. Документ лише констатує накопичення конфліктного потенціалу і його негативний вплив на міжнародну обстановку [5] і зовсім не віддзеркалює її інтересів.
Наведений аналіз зовнішньополітичних пріоритетів основних гравців на близькосхідній авансцені дозволяє у сукупності всіх подій, які відбулися і відбуваються в цьому регіоні, виділити причини, наслідки та інструменти [6]. Якщо відштовхнутися від картинки світових інформаційних джерел, то на першій погляд все зрозуміло. Причиною початку національних революцій стало ситуативне поєднання інформаційних технологій «Твіттер» і «Фейсбук», з гнівом вуличного натовпу, який відобразив невдоволення народу своїм
матеріальним становищем. Отже, в очах пересічного телеглядача чи користувача ресурсом Інтернет перше місце посів економічний чинник буття людини, який вдало був поданий інформаційною картинкою. Контраст умов життя президентів Тунісу Бен Али і Єгипту Мубарака, їхніх сімей та корупційні схеми збагачення чиновництва остаточно зміцнили думку переважної більшості громадян у необхідності змін і встановленні соціальної справедливості. Це сприяло появі першої версії причини «арабської весни», яку назвали «твіттер»-революціями. Зрозуміло, що при такому підході до аналізу в об’єкти засобів масової інформації потрапляли технології керованого хаосу. Разом з тим діяльність іноземних контрагентів і спецслужб, прозахідних політиків і журналістів, підконтрольних Інтернет сайтів та їх фінансування урядами іноземних країн у більшості повідомлень залишилися у тіні. Однак деякі інформаційні джерела заговорили про втручання в ці процеси США і країн Європи [6].
Другою і цілком закономірною для арабського світу стала версія про повернення до політичного життя партій, політичні платформи яких побудовано на ісламському фундаменталізмі. Вміло поєднавши невдоволення населення політикою корумпованих урядів з особливостями організації релігійного життя місцевих громад, партії ісламського спрямування демократичним шляхом прийшли до влади.
Третю версію можна сформувати як конфлікт ісламу і модернізації [7], про що на початку нового тисячоліття вів розмову Ф.Фукуяма. В умовах відкритості інформаційного простору та конкуренції культур і цінностей традиційні системи під тиском технологій виявилися вкрай вразливими.
Слід відзначити, що над проблемою співвідношення цих понять сучасна наука почала працювати порівняно недавно. У 60 — 70-ті роки минулого століття група вчених звернула увагу на формуючий вплив технологій на розвиток суспільних цінностей. Нарівні з освітою і культурою вони впливають на формування суспільної свідомості та вносять корективи в суспільну мораль. Технології формують людину, принципи її поведінки, моральний вибір і
соціальну поведінку. Феноменом XX ст. можна вважати поєднання новітніх технологій з ідеологемами лібералізму та його найвищою цінністю кращого життя. Товари і послуги на нових технологіях стали більш привабливими і найважливіше — доступними для дедалі більшої кількості людей. Технології поширили межі свободи вибору індивіда і найважливіше — свободи аксіологічного вибору завдяки сучасним засобам комунікації і зв’язку.
«З цього випливає, — стверджує Т.Фрідман, — що ніколи раніше в історії світу так багато людей не отримували стільки інформації про життя інших людей, а також про різні продукти, ідеї». Але у технологій є і зворотний бік. «Технології, — вважає Дж.Стігліц, — здатні скоротити розрив між бідними і багатими лише тоді, коли бідні мають деякі достатки, щоб допомогти собі отримати користь із цих нових технологій. В країнах Африки, де до нових технологій доступ майже відсутній, може відбутися зворотний ефект — розрив ще більше зросте» [8, с. 10]. Отже, конфліктне середовище сформувалося не в понятті «конфлікт ісламу і модернізації», а в понятті «конфлікт двох способів життя, двох моралей». Польський дослідник С. Лем у своїй відомій праці «Сума технологій» про це написав: «вторгнення інструментальних дій, які визначає ринковий курс моралі» [9, с. 509 -555].
Механізм взаємодії технологій і моралі пояснює чи не найголовнішу загадку арабської весни: чому саме Туніс найдемократичніша і найбільш прозахідно орієнтована країна виявилася найбільш слабкою ланкою арабського Сходу ? Адже з позицій теорії революції цього не повинно бути. За всіма ознаками на роль слабкої ланки міг би претендувати Єгипет. Відповідь на це запитання лежить на поверхні. Туніс — це та країна де смак західних цінностей і західного способу життя відчула найбільша кількість молоді. Це населення віком до 35 років, а воно в Тунісі складає майже 40%. І річ тут полягає не стільки в Інтернет-технологіях чи ісламському русі, скільки в прагненні справедливості і пошуку варіанта кращого життя.
Наведені версії як причини революційних подій мають під собою певну рацію. Вони однаково присутні і в Тунісі, і в Лівії, і в Єгипті, і в Йемені, і в
інших країнах регіону. Але їх другорядність стає більш очевидною, якщо подивитися на політичні фігури, які сьогодні прийшли до влади, і які сили стоять за цими політиками.
Стислі прес-релізи містять лише натяк про те, що йшлося під час цих візитів. Як правило, їх підсумки виглядали як набір рекомендацій і обіцянок Заходу щодо країн, які встали на шлях розбудови демократії. Це організація вільних виборів, становлення демократії, фінансова і економічна допомога новим урядам, розморожування рахунків диктаторів та доступ урядів до іноземних банківських рахунків, військово-технічне співробітництво тощо. Отже, про революцію як феномен зміни форми політичної влади, усунення від неї корумпованих еліт і організацію соціально-політичного життя на принципах справедливості в цих країнах не йдеться. Йдеться про кризу у відносинах між політичними клубами, а точніше, родоплеменними кланами, які на основі мобілізації релігійного ресурсу підтримують тих чи інших політиків і громадських діячів як своїх ставлеників у владі.
Саме такий механізм формування влади постреволюційної доби спостерігається майже в усіх країнах регіону. Наприклад, у Тунісі, де сили, які раніш підтримували диктатора Бен Али, з влади так і не пішли. Вони залишилися у парламенті і уряді, що сьогодні обурює більшість населення країни. У Лівії ситуація виглядає більш драматичнішою. За родоплеменними ознаками і ступенем підтримки скинутого М. Каддафі країна поділена на три частини: Місурату, Тріполі та Бенгазі, населення яких ворогує між собою і не визнає ніякої влади взагалі. Територія Лівії стала територією «права Калашникова». Прикладом безладу може слугувати місто Таурат, в якому колись мешкало 25 тис. людей. Нині воно перетворено на місто-фантом з причини того, що його мешканці підтримали сили опозиції, які наступали на Місурату — батьківщину М.Каддафі. Табличка з надписом «спробуйте повернутися» виглядає більш переконливим доказом внутрішньополітичного стану в країні, ніж політика примирення Національної перехідної ради. Паралізована внутрішніми чварами, боротьбою кланів за посади і
прагненнями окремих груп контролювати фінансові потоки від експорту нафти та західної допомоги, рада являє собою абсолютно недієздатну структуру, час існування якої визначено ресурсом терпіння з боку Заходу.
Отже, зміна декорацій близькосхідної авансцени відбувається не випадково. Прагнення США, Франції і Британії взяти ситуацію під свій контроль зайвий раз свідчать, що за всіма цими картинками стоїть певна режисура і задум, якій має конкретну ціль. Такою ціллю, на думку серйозних аналітиків, є Іран, а все що відбувається слід розцінювати як «м’яку зачистку» під майбутню іранську кампанію [6]. Згадаймо міф про гуманітарну катастрофу в Югославії і те, чим все закінчилося. У 1999 р. потрібно було сформувати світову думку про диктатора Мілошовича, сьогодні такими об’єктами стали Башар аль Асад і Ахмадінежад. Аби реалізувати свою стратегію, Вашингтону потрібен міцний політичний тил в особі країн арабського світу, якій би підтримав антиіранську акцію США.
Але перш ніж почати вирішувати іранське питання, США та їх союзникам по НАТО необхідно усунути від влади президента Сирії Башара аль Асада, який у разі військової акції проти Ірану стане на його бік. Захід добре розуміє, що історичні обіди, які існують між Сирією і Ізраїлем, кинуті на ваги арабської солідарності, переважать обіди, які існують між Сирією та Іраном. Тут спрацює давне прислів’я — ніщо так не об’єднує колишніх опонентів як спільний ворог. Сьогодні для Сирії і Ірану він один — це США і все, що асоціюється з поняттям «політика Заходу». Однак для сучасної Сирії така перспектива небезпечна з двох причин. По-перше, це може означати бути втягнутим у нову регіональну війну, коли внутрішня ситуація цього не дозволяє; а по-друге, що за оцінками західних експертних кіл іранська проблема не може бути розв’язана у відриві від сірійського питання.
Таким чином у планах США Сирію перетворена на гордіїв вузол, який потрібно розрубати. Початком усунення президента Башара аль Асада від влади стали березневі минулого року виступи опозиції у м. Хомс, які поступово перекинулися на всю країну і набули системного характеру. Для
історичної правди слід нагадати, що у 1982 р. Хафез аль Асад, батько Башара аль Асада, жорстоко придушив у цьому місті повстання «Мусульманського братерства». Місто Хомс було практично зруйновано, а кількість загиблих наблизилася до 20 тис. людей. Це свідчить про те, що джерело невдоволення владою в країні існує давно і пов’язано з діяльністю різноманітних мусульманських організацій екстремістського напрямку. Проблема набула міжнародного звучання і дала про себе знати, коли на нею звернули увагу на Заході. Західні політики лише використали етнонаціональну і релігійну специфіку країни, як колись це було зроблено в Югославії.
Російські політолог А.Манойло вважає, що у розвитку сирійської революції багато схожого з революцією в Лівії. Це організація протестного руху всередині країни, масове вербування найомників з інших країн, висування на перші ролі «опозиціонерів» маловідомих людей, які підконтрольні західним кураторам, створення різноманітних опозиційних рухів, фронтів і тінявих кабінетів, які через ЗМІ позиціонуються як борці за демократію і свободу. Ці елементи технології організації «кольорових» революцій були відпрацьовані в Югославії, Грузії та Україні, а потім пристосовані для традиційних суспільств арабського світу [6].
Незважаючи на суттєвий зовнішній ресурс, революція в Сирії гальмує з декількох причин. Першою є те, що абсолютна більшість громадян країни підтримує аль Асада, незважаючи на його дискредитацію з боку Заходу. Другою є те, що системної опозиції як такою в Сирії не існує. Це міф, інформаційна картинка, висмоктана з пальця західними політ технологами і підконтрольними ЗМІ. Третьою і головною є те, що аль Асада підтримує армія, чого не сталося ні в Тунісі, ні в Лівії, ні в Єгипті. Разом з силами безпеки вона веде успішну боротьбу з озброєними формуваннями так званої опозиції, чим забезпечує стабільність в країні.
Факти останнього часу переконливо доводять, що новий конфлікт у середині «Євразійської дуги нестабільності» все ж таки визріває. Його центром став Іран. Про таку тенденцію свідчать заяви і певні військові
приготування сторін конфлікту. Так, у грудні 2011 р. і на початку січня 2012 р. США направили у зону Ормузської затоки три авіаносці групи, Велика Британія — один есмінець. За повідомленнями ЗМІ генеральний штаб ЗС Ізраїлю вже давно готовий до реалізації власного плану нанесення авіаційних ударів по ядерних центрах Ірану. Франція теж має намір узяти участь у конфлікті силами однієї авіаносної групи, як це було під час югославської кризи. У відповідь Іран у грудні 2011 р. в зоні Ормузської затоки провів масштабне навчання ВМС і заявив про готовність перекрити затоку, якщо країни ЄС і США об’являть ембарго на постачання іранської нафти.
Політична ситуація навколо Ірану дає підстави стверджувати, що ескалація конфлікту відбувається за класичним сценарієм, елементи якого пройшли випробування в Югославії. Сьогодні в очах світової спільноти інформаційна демонізація влади Ірану перемішується з дипломатичним тиском на Тегеран, його союзників і партнерів, обвалом національної валюти на світовому фінансовому ринку з економічними санкціями, організацією виступів опозиційних сил режиму Ахмадінежада в середині країни, терористичними актами на ядерних об’єктах та вбивствами інженерів-ядерників, причетних до ядерної програми, тощо.
У близькосхідному вузлі тема іранської ядерної зброї є ключовою. Однак з цього приводу заяви зовнішньополітичних відомств Росії, США, ЄС та МАГ АТЕ суттєво різняться. Росія вважає, що до цієї мети Ірану ще дуже далеко і під контролем МАГ АТЕ його ядерна програма має право на розвиток. У позиції США і ЄС, навпаки, ядерна програма Ірану позиціонуєтся як загроза безпеці в регіоні і висловлюється тверда позиція, що її слід зупинити. Погляди Вашингтону і Брюсселя поділяє і Ізраїль, який знаходиться з Іраном у стані жорсткої конфронтації і у ядерній програмі бачить загрозу власній безпеці.
Як слушно відмічають аналітики, тут є і правда, і певні політичні спекуляції, продиктовані інтересами основних гравців. Наприклад, в останніх звітах МАГАТЕ, які надані ООН, ядерна програма Тегерану серйозних занепокоєнь не викликала. На думку фахівців, вона не виходить за межі
проголошених цілей, і до того ж, Іран має намір продовжувати співпрацю з МАГАТЕ у виконанні взятих на себе зобов’язань. Те, що іранська ядерна програма в її сучасному стані не становить загрози для Заходу, засвідчив і міністр оборони США Л.Поннета. В інтерв’ю для ЗМІ 6 січня 2012 р. він сказав, що США пильно стежать за її розвитком і сьогодні, на його думку, немає підстав для хвилювання. Але справа полягає в іншому. Починаючи з президента Дж. Буша (мол.) у США до Ірана є три основні претензії: 1) загроза Ізраїлю; 2) прагнення оволодіти ядерною зброєю; 3) підтримка терористичних організацій. Отже, на першому місці стоїть воєнна безпека стратегічного союзника США на Близькому Сході — Ізраїля. Звіди і така велика увага Ізраїлю до іранського ядерного проекту. Так, за заявою одного з представників ізраїльської розвідки для ЗМІ у січні 2011 р., за останній рік на ядерних об’єктах Ірана сталися дві серйозні аварії, а від терактів загинуло три провідних учених. Це не є випадковим, заявив він. З другого боку, посилення активності служб зовнішньої розвідки США і Ізраїля підтверджується заявами МЗС Ірана про розкриття іноземної агентури і покарання шпигунів за іранськими законами. Останній приклад — це затримання наприкінці грудня 2011 р. громадянина США іранського походження, обвинуваченого у шпигунстві на користь США.
Другим прикладом органічного тиску на Іран є пониження на міжбанківській біржі США курсу іранського ріалу відносно долара, третім — тема іранської нафти [10]. Нафтова тема Ірану виявилася і у діалозі Вашингтона з Пекіном. США прагне від Китаю підтримання американського варіанту резолюції Ради Безпеки ООН по Ірану в обмін не чіпати теми ослаблення китайського юаня, що приносить чималу шкоду для торгівлі США. Нестачу нафти для економіки Китая США обіцяють забезпечити за рахунок збільшення видобутку нафти країнами ОПЕК. Точки дотику в цьому питанні Вашингтон вже знайшов з Японією і Південною Кореєю, які теж є основними споживачами іранської нафти.
Складнішою для Вашингтону виглядає позиція Москви. Що стосується Сирії і Ірану, то Вашингтон з Москвою не домовиться через декілька причин. По-перше, Москва — одна з небагатьох країн світу, яка проводить незалежну зовнішню політику. Підтримавши резолюцію Ради Безпеки ООН відносно Лівії, вона вдруге після Югославії так небезпечно для себе опалилася на політичній кухні Заходу. Унаслідок цього Росія втратила мільярдні контракти, які були підписані з М.Каддафі і, на додаток, у період виборів у Російську державну думу і президента країни провідна політична сила «Єдина Росія» була обвинувачена у зраді національних інтересів. Це коштувало «Єдиній Росії» втрати 20% прихильників і зростанням хвилі протестного руху в країні.
Другою причиною є те, що Росія всерйоз занепокоєна розпалюванням військового конфлікту безпосередньо у її кордонів. Ознакою такого занепокоєння може слугувати присутність на морських кордонах Сирії авіаносної ударної групи на чолі з авіаносцем «Адмірал Кузнєцов», яка може бути посилена кораблями Чорноморського і Північного флотів. Про можливість такого кроку Москва вже заявила. Слід мати на увазі і те, що Сирія — країна — союзниця Росії. Вона є єдиною країною у Середземному морі, у якій Росія має свою військово-морську базу і з якою у Росії збереглися тісні стосунки у військово-технічній сфері.
Третя причина пов’язана з ядерним чинником. У разі нанесення ударів авіацією США та Ізраїля по ядерних об’єктах Ірану, а їх, за оцінками фахівців, більше 10, цей район буде перетворено у близькосхідний Чорнобиль. Радіоактивне забруднення може охопити великі території. Отже, у розв’язанні сірійської та іранської проблем Москва зробить ставку на мирні шляхи з використанням трибуни ООН, різноманітних міжнародних майданчиків та ресурсу доброї волі сторін. Інша справа — чи погодяться з цим США.
Як загальний висновок можна сказати, що «арабська весна» — це не спонтанний вибух волі, збіг причин та обставин. Це зрежисоване дійство, в якому, з одного боку, виявилася діалектика боротьби інтересів внутрішніх сил, а з другого — втручання у цю боротьбу сил ззовні на боці однієї з сторін з
далеким політичним прицілом. Криза у відносинах національних політичних еліт країн Північної Африки і Близького Сходу була використана як складовий елемент зовнішньополітичних стратегій провідних світових гравців, котрі прагнуть зміни політичного ландшафту цього регіону мирними засобами. Шляхом демократичної риторики накопичений протестний потенціал було лише спрямовано у потрібному руслі. На першому етапі революційної хвилі від влади було усунено режими, які дискредитували себе, перестали задовольняти США та їхніх союзників, а на другому — за зовнішньою допомогою перехідним урядам спостерігається прагнення Вашингтону і Брюсселя поставили їхню діяльність під свій контроль.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бжезинский, З. «Великая шахматная доска»: Международные
отношения [Электронный ресурс] / Бжезинский З. — Режим доступа : http: //www.bookap .by.ru.
2. Стратегия национальной безопасности США и мир на фоне: Война — хороший способ уйти от собственного системного кризисна // Моск. время. — 2004. — 14 апр.
3. Obama, B. Renewing American Leadership [Электронный ресурс] / B. Obama. — Режим доступа : http://www.foreignaffairs.com/articles/6263/barrack-obama/renewing american-leadership.
4. Тетчер, М. Искусство управления государством. Стратегии для меняющегося мира / М. Тетчер ; пер. с англ. — М. : Альпина Паблишер, 2003. — 504 с.
5. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации до 2020 года [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http: //www.scrf. gov.ru/documents/99.html.
6. Арабские революции: кому выгодно [Электронный ресурс]. — Режим
доступа :
http: //vkontakte .ru/share.php?url=http: //www.voanews .com/russian/news/world-news/Lybia-evacuations-2011-02-24-116833023.html&title.
7. Фукуяма, Ф. Конфликт Ислама и модернизации / Ф. Фукуяма // День. — 2001. — 24 сент.
8. Стиглиц, Дж. Непростая правда о глобализации / Дж. Стиглиц // Наук. світ. — 2004. — № 1. — С. 8-11.
9. Лем, С. Сумма технологий / С. Лем. — М. : Мир, 1968. — 608 с.
10.Близькій Схід: міжнародна безпека, регіональні відносини та
перспективи для України : монографія / РНБО України, Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. — К. : Фоліант, 2008. — 591 с.
АРАБСКАЯ ВЕСНА В ПРИЦЕЛЕ ИНТЕРЕСОВ: МУЖДУ КОНТРОЛИРУЕМЫМ ХАОСОМ И СТРАТЕГИЧЕСКИМ
ЗАМЫСЛОМ
Г рубов В.М.
Исследованы феномен «арабской весны» и его связь со стратегиями и интересами главных игроков Средиземноморского и Ближневосточного регионов.
Ключевые слова: политика, революция, воля, свобода, стратегия, национальные интересы, конфликт.
ARAB SPRING IN THE FOCUS OF INTERESTS: BETWEEN CONTROLLED CHAOS AND STRATEGICAL PLAN
Grubov V.M.
In this article is analysed phenomenon of "Arab Spring" and its connection with strategies and interests of the main players of Mediterranean and Middle East regions.
Keywords: politics, revolution, will, freedom, strategy, national interests, conflict.
